5. Основні права та обов'язки держави

Основні права та обов'язки держави - категорія, що відображає умови, необхідні для життя держави в рамках міжнародного співтовариства. Тому вони відносяться до категорії так званих невід `ємних прав, які в нормальних умовах не можуть бути обмежені.

Права Основні пов'язані з суверенітетом. Нерідко їх іменують суверенними правами. Вони служать передумовою придбання інших прав і обов'язків. При здійсненні своїх суверенних прав государства обмежені відповідними правами інших держав. Використання прав в шкоди правам і законним інтересам інших країн є зловживанням правами.

Кожна держава має право вимагати вирішення спорів мирними засобами і зобов'язана шанувати відповідне право інших країн.

Кожна держава має право самостійно розв'язувати свої внутрішні і справи зобов'язана не втручатися у відповідні справи інших держав.

Держава має право на співпраці з іншими державами на основі демократичних принципів, закріплених Статутом ООН, і несе обов'язок співпрацювати.

Держава має право вільно вибирати своє соціально-політичну систему і має поважати відповідне право інших держав, а також рівноправність і самовизначення народів.

Заслуговує на увагу розвиток вмісту принципу суверенної рівності. Усі країни рівні перед міжнародним правом, кожне з них має поважати правосуб'єктність інших. З цього випливає рівне право кожної держави на участь у вирішенні спільних проблем, а також питань, в яких воно безпосередньо зацікавлена. Затвердження цього права є важливим кроком до міжнародного демократизації порядку. Протягом століть панувала свобода договорів, відповідно до якої могутні держави вирішували міжнародні справи без участі інших країн, ігноруючи їхні інтереси. Лише в наш час право на участь у вирішенні міжнародних проблем знайшло визнання. Правда, провідні держави нерідко не виявляють належної поваги до нього.

Перш за все, право на участь відноситься до найбільш очевидному нагоди - до участі в конференціях і договорах, присвячених проблемам, що становлять спільний інтерес, і затверджують норми загального міжнародного права. Нині універсальні конвенції містять правило всеучастія.

Наприклад, у Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 говориться: "Ця Конвенція відкрита до підписання всіма державами ..." (ст. 46). Хартія економічних прав та обов'язків країн 1974 закріпила право кожної держави "брати участь у міжнародній торгівлі і інших формах економічного співробітництва незалежно від будь-яких відмінностей".

Складніше йде справа із правом на участь у вирішенні конкретних питань. Нерідко воно ігнорується. Для затвердження цього в практиці права істотне значення має уточнення самого поняття безпосередньо зацікавлена держава. Мова йде про законною зацікавленості держави, о юридично забезпечений інтерес. Міжнародний Суд ООН не раз підкреслював значення юридичної інтересу для участі у вирішенні питання та його відмінність від інтересу політичного <**>. Держава може мати політичну зацікавленість, позбавленим юридичної основи (наприклад, у запобіганні торгового укладення договору між двома іншими державами).

Найбільш чітко визначається територіальна зацікавленість, що дає право брати участь в визначенні режиму відповідній території. На цій підставі СРСР відстоював пріоритетне право прибережних країнах на участь в розробці Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 Така зацікавленість носить матеріальний характер.

Зацікавленість може бути і чисто юридичної. Звичайно це факт участі в раніше укладеному договорі з того ж питання. Так, недунайскіе держави обгрунтовували право на участь в визначенні режиму Дунаю своєю участю в раніше укладеному договорі. Перевага повинна віддаватися не формально-юридичної зацікавленості, а матеріального інтересу.

Держава, незаконне усунення від участі у вирішенні певного питання, має право не визнавати юридичної сили за прийнятими рішеннями.

При вирішенні багатьох проблем існує категорія необхідних учасників, тобто таких, без яких рішення залишиться на папері. Так, у вирішенні проблем, пов'язаних з ядерною зброєю, необхідні учасниками є ядерні держави. Однак при цьому повинні враховуватися права та інтереси й інших країн. У Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 передбачено, що він набуває чинності після його ратифікації державами-депозитаріями (ними є ядерні держави) і 40 іншими підписали договір державами.

Затвердження у міжнародній практиці права на участь має першорядне значення для реальності прав держав, для демократизації світового порядку.

6. Види джерел міжнародного права

У міжнародно-правовій науці та практиці перелік джерел залишається дискусійним. На сьогодні серед різноманітних поглядів вітчизняних і зарубіжних учених на це питання можна знайти такі, що визнають джерелом саме міжнародне право і все, що знаходиться за його межами, і такі, що взагалі не визнають цього поняття. Більшість теоретиків і практиків міжнародного права (незалежно від школи або напряму) під формальними джерелами міжнародного права мають на увазі фактичний наявний на даний час матеріал, з якого фахівець-міжнародник визначає юридично обов'язкові правила, які можна застосувати до конкретної ситуації. Такий матеріал поділяють на п'ять основних категорій, або форм, які закріплені у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН „Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує: а) міжнародні конвенції — як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, напевно визнані державами, що є сторонами спору; б) міжнародні звичаї як доказ загальної практики, визнаної як правова норма; в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; г) з застереженням, зазначеним у статті 59, судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм». Застереження ст. 59 Статуту формулює таке правило: „Рішення Суду обов'язкове лише для сторін, які беруть участь у справі, і лише в даній справі”.

Крім того, у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання про „м'яке” право, яке становлять резолюції міжнародних організацій і конференцій, політичні домовленості, рішення міжнародних судових установ і деякі інші акти.

Щодо ієрархії джерел міжнародного права, то на відміну від внутрішньодержавного права джерела міжнародного права не мають чіткого підпорядкування. Можна говорити лише про імперативні норми jus cogens, які визнаються міжнародним співтовариством загалом як норма, відхилення від якої неприпустиме, і якщо в момент укладення міжнародного договору, він суперечить імперативній нормі, то він оголошується нікчемним. Прикладами таких норм є принципи сучасного міжнародного права: суверенна рівність держав, сумлінне виконання взятих на себе зобов’язань, вирішення міжнародних спорів мирними засобами тощо.

Водночас і міжнародному праву не чужа властивість пріоритетів джерел міжнародного права. Так, Статут ООН є сьогодні найавторитетнішим утіленням основних загальновизнаних принципів міжнародного права, які мають імперативний характер (імперативні норми jus cogens визнаються міжнародним співтовариством загалом як норма, відхилення від якої неприпустиме. Прикладами таких норм є принципи сучасного міжнародного права: суверенна рівність держав, сумлінне виконання взятих на себе зобов’язань, вирішення міжнародних спорів мирними засобами тощо). Усі договори, що суперечать йому, є недійсними. Договори, які вміщують імперативні норми міжнародного права, мають перевагу перед міжнародними договорами, що формулюють диспозитивні норми.

Визнається пріоритет міждержавних договорів перед міжурядовими, міжурядових — перед міжвідомчими. Універсальні договори мають перевагу перед регіональними, регіональні — перед локальними і партикулярними. Зазначені критерії не є стійкими, визнаними в міжнародному праві у договірному порядку. Вони можуть сприйматися тільки як спроба теоретичної класифікації джерел міжнародного права, а не як стала класифікація їх за юридичною силою.

Норми міжнародного звичаю мають однакову юридичну силу з нормами міжнародного договору. Тому між договором та звичаєм діють принципи „наступний закон має переважну силу перед попереднім”, „спеціальний закон має переважну силу перед загальним.

Виникнення нової імперативної звичаєвої норми скасовує відповідні договірні норми — і навпаки. Але при цьому слід мати на увазі, що це правило стосується одних і тих самих суб'єктів. Не може звичаєва норма, що діє між одними державами, скасовувати договірну норму, що діє між іншими державами, і навпаки.

Види визнання розрізняють у залежності від дести-наторів визнання. Можна виділити традиційні види визнання (держав і урядів) і попередні або проміжні (визнання націй, сторони, що повстала або воює, організації опору й урядів в еміграції /вигнанні/). Як уже відзначалося, визнання держав має місце, коли на міжнародну арену виходить нова незалежна держава, що виникла в результаті революції, війни, об'єднання або поділу держав і т.д. Основним критерієм визнання в даному випадку виступає незалежність визнаної держави і самостійність у здійсненні ефективної державної влади. Крім того, до таких критеріїв слід віднести і легітимність державної влади, що встановилася у визнаній державі. При цьому під легітимністю слід розуміти підтримку населенням режиму, що встановився, а не тільки законність приходу до влади. Відповідно до сформованої міжнародної практики у визнанні повинно бути відмовлено знову створеній державі або уряду, якщо вони ведуть політику агресії, встановлюють режим апартеїду, або вони створені в порушення принципу самовизначення. Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, тому що акт визнання безпосередньо адресується йому. Визнання уряду, за своєю суттю, означає визнання його здатності здійснювати ефективну владу в державі. Історії міжнародного права відомі спеціальні доктрини про визнання урядів, названі іменами міністрів закордонних справ Еквадору Карлоса Тобара (доктрина Тобара) і Мексики Хенаро Естради (доктрина Естради), що сформувалися на початку XX століття в практиці держав американського континенту. Незважаючи на те, що визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави, у даний час практика міжнародного життя знає визнання уряду без визнання держави. Це має місце у вже зазначених випадках, коли уряд приходить до влади неконституційним шляхом у вже визнаній державі (громадянські війни, військові перевороти). При цьому багато держав, що оголошують про визнання нового уряду, виходять із того, що тільки народ кожної держави вправі вирішувати питання про уряд і форму правління і що повага суверенних прав є головним принципом відносин між державами. Водночас і тут є певні умови такого визнання прагматичного характеру. Воно відбувається, якщо: а) уряд здійснює дійсний контроль над більшою частиною країни й ефективне керівництво нею; б) у процесі приходу до влади нового уряду не були суттєво порушені права людини. Визнання уряду є або остаточним і повним, або тимчасовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами. Визнання de facto нового уряду виражається різноманітними засобами: визначеною заявою; підписанням угод, що мають тимчасовий характер або обмежене значення; підтримка епізодичних відносин із новим урядом і т.д. Визнання de facto уряду не спричиняє в обов'язковому порядку визнання компетенції його судової, адміністративної або іншої влади або наслідків екстериторіальності його актів. Визнання de jure нового уряду витікає або з визначеної заяви, або з позитивного факту, що однозначно показує наявність наміру надати це визнання (конклюдент-ні дії). При відсутності такої заяви або факту визнання не може бути отримано. Визнання de jure нового уряду має зворотну силу з моменту, коли воно почало здійснювати свою владу. Визнання уряду у вигнанні (визнання емігрантського уряду) є особливим видом визнання урядів. Така практика була широко поширена під час Другої світової війни і слугувала насамперед меті підкреслити незаконний характер фашистської окупації ряду європейських країн і позбавлення їхньої державності. Це стосувалося урядів Польщі, Франції, Чехії та деяких інших, що були вигнані з території своїх держав і знайшли захисток в інших країнах, або в цих країнах були сформовані (Польський емігрантський уряд на чолі з Миколайчиком у Великобританії, Французький Комітет національного визволення, що очолювався генералом Де Голлем, в Алжирі, Чехословацький уряд на чолі з президентом Е. Бенешом у Великобританії). Міжнародне визнання уряду у вигнанні відбувалося при наявності визначених критеріїв: а) тісного зв'язку такого уряду зі своїм народом; б) наявності підпорядкованих такому уряду військових формувань, що борються за визволення своєї країни (дивізія ім. Т. Костюшко, що складалася з чехів і словаків, яка воювала разом із Червоною Армією; армія Крайова Рада народова (у польського уряду у вигнанні) і з 1944 року Армія Людова, що воювала разом із Червоною Армією (у Люблинського уряду); повітряна ескадрилья «Нормандія-Неман». що боролася разом із Червоною Армією, і військове формування в Північній Африці у французького Уряду). Слід зазначити, що емігрантський уряд часто втрачає зв'язок із відповідною територією і тому перестає представляти дану державу в міжнародних відносинах. Тому визнання уряду у вигнанні є заходом, що носить тимчасовий і винятковий характер. В даний час такий вид визнання використовується досить рідко. Під визнанням воюючої сторони розуміють визнання учасника міжнародно-правових відносин, що регулюються законами і звичаями війни і виникають у зв'язку з її початком. Характерною рисою такого суб'єкта міжнародного права є те, що тут він сам приймає на себе статус воюючої сторони, вступивши в збройний міжнародний конфлікт з іншим таким суб'єктом (має місце при агресії однієї держави проти іншої, у процесі самовизначення націй і народів). Проте в будь-якому випадку воююча сторона повинна дотримуватися законів і звичаїв війни, порушення яких буде вважатися міжнародним злочином. В даний час визнання в якості воюючої сторони фактично трансформувалося в міжнародно-правовий інститут визнання органів і організацій національно-визвольного руху. Під визнанням повсталої сторони в міжнародному праві розуміється визнання повстанців, загонів опору, учасників громадянської або національно-визвольної боротьби, що контролюють певну територію своєї держави і ведуть збройну боротьбу проти колонізаторів, диктаторських, фашистських та інших антидемократичних режимів за самовизначення свого народу. Іншими словами, визнання воюючої сторони постає на порядку денному при збройному нападі однієї держави на іншу (у наявності є зовнішній чинник), а визнання повсталої сторони необхідно при виступі внутрішньодержавних суб'єктів проти свого уряду (у наявності є внутрішній чинник). Таким чином, хоча точного розмежування понять повсталої і воюючих сторін не існує, відмінність воюючої сторони в міжнародному конфлікті від повсталої сторони в громадянській війні полягає в тому, що в останньому випадку такий статус виникає у внутрішньодержавного суб'єкта тільки після міжнародного визнання з боку інших суб'єктів міжнародного права. Статус повсталої сторони, що припускає менший обсяг прав, ніж статус воюючої сторони, надає право учасникам збройної боротьби у випадку їхньої поразки і переходу на територію іншої держави вимагати від неї надання захистку, а держава, що дала захисток, зобов'язана їх розглядати як комбатантів (учасників військових дій) і не видавати владі, що одержала над ними перемогу. Повстала сторона також зобов'язана дотримуватися законів і звичаїв ведення війни. Визнання в якості повсталої сторони в сучасній міжнародно-правовій практиці вже не зустрічається. Соціальна цінність визнання полягає в тому, що на його основі здійснюється правонаступництво держав.

7 Визнання держав

Щодо юридичного значення визнання для нової держави існує дві теорії: конститутивна і декларативна. Згідно з першою, визнання конституює, породжує міжнародну правосуб'єктність держави, перетворює фактичний стан в юридичну. В останні роки число прихильників цієї теорії почало рости. При обгрунтуванні своїх поглядів вони посилаються на необхідність посилити контроль міжнародної спільноти щодо знову утворених держав

Декларативна теорія виходить з того, що держава набуває правосуб'єктність у силу самого факту свого утворення, незалежно від визнання. Визнання лише декларує факт утворення нової держави. Ця теорія знаходить достатня підстава в сучасному міжнародному праві.

У силу принципу суверенної рівності всі держави юридично рівні незалежно від часу їх утворення. Кожна держава зобов'язана поважати правосуб'єктність інших країн. Тому новостворене держава стає суб'єктом міжнародного права у силу самого факту створення суверенної освіти. На нього поширюється дія норм загального міжнародного права. Зрозуміло, нова держава сама має визнавати і дотримуватися ці норми.

У Статуті Організації американських держав читаємо: "Політичне існування держави не залежить від визнання його іншими державами. Навіть до свого визнання держава має право на захист своєї цілісності та незалежності, на забезпечення своєї безпеки і процвітання ... "(ст. .

Така юридична сторона питання. Не можна разом з тим не враховувати, що фактичне користування правами залежить від визнання нової держави суб'єктом міжнародного права іншими державами. Визнання держави являє собою односторонній акт, яким держава визнає факт утворення нової держави і тим самим його міжнародно-правову суб'єктність. Будь-які правовідносини можливі лише в тому випадку, якщо учасники визнають один одного як суб'єктів права.

У літературі і, мабуть, у практиці переважає думка, відповідно до якого визнання цілком залежить від волі визнає держави. Водночас деякі видні юристи (Г. Лаутерпахт, Б. Ченг) вважає, що існує обов'язок визнати держава, якщо вона задовольняє необхідним вимогам. Подібного Для думки є певні підстави. Згідно Статуту ООН, що держави повинні розвивати наші дружні відносини. Відмова у визнанні вважається недружнім актом. Принцип співпраці зобов'язує держави співпрацювати незалежно від наявних між ними розбіжностей.

Які ж необхідні вимоги? Статут ООН пред'являє наступні вимоги до держав, які бажають вступити в члени ООН: миролюбність, прийняття зобов'язань за Статутом, здатність виконувати ці зобов'язання (ст. 4). Думається, з відповідними змінами ці вимоги застосовні і до визнання держав.

Отже, для повноправної участі в міжнародних правовідносинах держава повинна відповідати певним вимогам, які виявляють тенденцію до розширення. Згідно з принципом незастосування сили, створене в результаті агресії держава не може бути визнано законним освітою. Прикладом є держави, створені гітлерівською Німеччиною на завойованих територіях.

Як загальне правило визнання держави є повним і остаточним. Таке визнання називають де-юре визнанням. Воно не може бути умовним, тобто надаються за умови виконання певних вимог. Оно не можливо відкликано.

Часом процес державотворення затягується, приміром, у результаті громадянської війни. У таких випадках може бути надане визнання тимчасове, обмежена - зізнання де-факто. Воно зазвичай супроводжується встановленням напівофіційних відносин без юридичного оформлення та може бути відкликана. Обсяг такого визнання змінюється від випадку до випадку.

Форма повного визнання (де-юре) може бути явно вираженою чи мається на увазі. У першому разі йдеться про відповідній заяві, у ноті, у яких чітко виражено намір визнати де-юре. Звичайно також повідомляється про бажання встановити дипломатичні відносини. Мається на увазі Актами визнання є встановлення дипломатичних відносин, укладення двостороннього договору.

Участь у багатосторонньому договорі чи в міжнародній організації не означає повного визнання. Визнання представляється в межах, необхідних для виконання договору або функціонування організації. Воно припиняється з припиненням договору або виходом з нього. Мова йде про спеціалізований визнання.

Визнання має велике політичне значення для нової держави, зміцнюючи його позиції у міжнародній системі, відкриваючи перед ним можливості співпраці. Воно робить його повноправним членом міжнародного співтовариства, відкриває можливості реалізації своїх прав у взаємовідносинах з іншими державами.

У Статуті Організації американських держав йдеться: "Визнання означає, що визнає держава визнає нова держава як юридична особа з усіма правами та обов'язками, які як для однієї, так і для іншого випливають з міжнародного права" (ст. 13).

У результаті визнання законодавчі, адміністративні та судові акти нової держави повинні визнаватися органами визнав держави.

8. У міжнародному праві існують такі форми визнання: — de facto; — de jure; — ad hoc. Визнання de facto — це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити встановлення консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання de facto є практичне визнання, що включає в себе економічні і культурні контакти, при відсутності повних контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), у відношенні якої відбулося визнання de facto, вступає в міжнародні відносини як суверен. Так, у 1960 році СРСР визнав de facto Тимчасовий уряд Алжирської Республіки. Як правило, через якийсь час визнання de facto трансформується у визнання de jure. Визнання de jure — повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування. Визнання de jure здатне спричинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає, і т.п. Іноді таке визнання супроводжується різноманітними застереженнями з боку держави, що визнає, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади (при визнанні Великобританією Союзу РСР у 1924 році) або про відношення до міжнародних зобов'язань (роблена Великобританією при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947 році). Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв'язання яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку говорять про визнання ad hoc (у даній ситуації, у конкретній справі). Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни у В'єтнамі (СІЛА і три в'єтнамські сторони) підписали в 1973 році відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких випадках не повинна відбиватися на юридичній чинності договору.

Визнання урядів

Визнання знову утвореної держави означає визнання і його уряду. У деяких випадках обидва види визнання мають однакові наслідки. Так, після утворення радянської держави багато іноземних держав визнали радянський уряд. Це розглядалася і як визнання держави.

Питання про визнання уряду, виникає у разі створення уряду неконституційним шляхом, в результаті революції, перевороту. При конституційної зміни уряду питання про визнання не виникає. Визнання означає уряду, що держава визнає розглядає даний уряд законним і єдиним представником держави в міжнародних відносинах.

Визнання уряду нерідко використовується для тиску надання на новий уряд. Часом доля уряду залежить від визнання. Особливо показова в цьому плані дипломатична історія країн Латинської Америки. Не випадково саме в цьому регіоні з'явилася в 1930 р. Естрада доктрина, названа на ім'я міністра закордонних справ Мексики, який заявив, що визнання означає втручання у внутрішні справи інших держав і що його країна буде обмежуватися підтримкою або припиненням дипломатичних відносин.

Іншу концепцію втілила сформульована в 1907 р. доктрина Тобара - еквадорського дипломата. У прагненні протидіяти постійним переворотів Тобар заявив, що латиноамериканські країни повинні, хай побічно, здійснювати втручання: "Таке втручання може принаймні прийняти форму відмови у визнанні будь-якого уряду де-факто, створеного революційним шляхом всупереч конституційним режиму". У 1963 р. ця теорія була підтримана Президентом Венесуели Р. Бетанкур.

Современная практика все частіше дотримується того, що вирішальною умовою визнання уряду є ефективність його влади. США формулюють свою позицію наступним чином: "Встановлення офіційних відносин із законним урядом будь-якої держави, як тільки цей уряд здійснює ефективний контроль на своїй території і здатне брати і виконувати міжнародні зобов'язання".

Зростаюча кількість держав (Великобританія, США, Бельгія, Австралія і ін) відмовляються від практики заяв про визнання урядів, обмежуючись встановленням або відмовою від встановлення дипломатичних відносин. Щоправда, суть справи від зміни форми визнання не змінюється. Але загалом такого роду практика обгрунтована: пом'якшується роль іноземної держави як судді в справі оцінки законності уряду.

Разом з тим виявляється тенденція до посилення контролю з боку міжнародного співтовариства. Досить згадати роль ООН в забезпеченні невизнання расистського режиму в Південній Родезії. У Латинської Америці "доктрина Бетанкур" виходить з необхідності утримуватися від визнання урядів, які прийшли до влади шляхом насильства, а не шляхом вільних виборів і не поважають права людини. Близькі погляди висловлюються і в Африці.

Повалення демократично обраного уряду в Сан-Томе і Прінсіпі в 1995 р. було засуджено ООН, Організацією африканської єдності і низкою держав. США заявили, що бачать в цьому "рішучість міжнародної спільноти чинити тиск з метою повного відновлення демократії у Сан-Томе і Прінсіпі". США припинили дію Угод про надання допомоги цій державі.

Аналогічні заходи вживалися і раніше деякі державами. Після повалення в Чилі уряду Альєнде Швеція Фінляндія і відповідно в 1973 і 1974 рр.. розірвали укладені з цією країною Угоди про фінансову та економічну співпрацю. Не можна, але, не помітити, що подібна практика не стала масовою.

Паризька хартія для нової Європи 1990 р. визнала демократичну форму правління єдино прийнятною. Є підстави вважати, що цей принцип отримає визнання. Без демократії неможливо забезпечити мир, рівноправне співробітництво, міжнародний правопорядок.

Визнання уряду не повинно бути передчасним або нескінченно затягуватися, тому що це може служити формою втручання у внутрішні діла або способом чинення тиску.

Як і у випадку с державою, визнання уряду може бути фактичним і юридичним. Перше використовується в тих випадках коли новий уряд не відповідає вимогам, необхідним для його остаточного визнання, наприклад його владу в країні ще не утвердилася в достатній мірі. Тим часом інтереси іноземної держави потребують встановлення певних зв'язків з ним, приміром, для захисту своїх громадян або майна.

Фактичне визнання є тимчасовою, попереднім і може бути відкликано. Наслідки фактичного визнання в кожному випадку різні. Іноді вони дуже близькі до повного визнання. Прикладом може служити визнання Великобританією уряду КНР у період тривалого невизнання його західними державами.

Юридическое визнання уряду остаточно і не може бути відкликано. Щоправда, практику відомі рідкісні випадки відкликання. Як фактичне визнання, так і юридична мають зворотну силу, поширюються на правові акти визнаного уряду, видані до визнання.

Вважається, що тільки юридично визнане уряд може претендувати на державне майно за кордоном, наприклад архіви, банківські вклади, нерухоме майно.

Перед суднами виникає нелегке завдання визначення того, якою мірою вони можуть допустити акти невизнаного уряду, не вступаючи в суперечність з політикою невизнання. Діапазон широкий: від відмови визнавати такого роду акти до часткового визнання, перш за все у випадках, коли це потрібно для захисту законних інтересів і прав фізичних і юридичних осіб. Право висувати судові позови за невизнаним урядом не зізнається.

Невизнання уряду, в принципі, не перешкоджає його участі в багатосторонніх договорах. Питання про його участь у міжнародних організаціях вирішується за правилами відповідної організації.

Особливим видом визнання є визнання уряду в еміграції. Такі уряду не здійснюють ефективного контролю на території держави, їх здатність брати і виконувати міжнародні зобов'язання обмежена. Визнання має надаватися лише в разі незаконного, насильницького вигнання уряду іноземною державою. У роки Другої світової війни це явище було досить поширене. В еміграції опинилися уряду Норвегії, Польщі, Бельгії, Чехословаччини, території яких були окуповані гітлерівською Німеччиною.

У разі неправомірної іноземної окупації території країни представництво в міжнародних відносинах здійснюється законним урядом в еміграції, а не органами, створеними окупантом.

14. Правосуб'єктність націй, що борються, як і правосуб'єктність держав, носить об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі. Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і затвердження в міжнародному житті принципу рівності і самовизначення народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріплений у якості загальновизнаної норми міжнародного права. Така позиція ООН обґрунтовується, очевидно, тим, що існують поліетнічні і моноетнічні народи. І якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування до поліетні чних народів було б некоректним. Водночас слід зазначити, що узвичаєного в рамках світового співтовариства поняття «народ», незважаючи на наявні в доктрині міжнародного права більше 100 формулювань, немає дотепер. Судячи зі світової практики здійснення права народів на самовизначення, у тому числі й у тих випадках, коли це проходило під спостереженням ООН, поняття «народ» містить у собі плем'я, групу племен, народність, етнічну націю, релігійну спільність, мовну спільність. Тому, говорячи про право народів, ми фактично говоримо про право націй, що його складають, або можна говорити про єдину політичну націю (при поліетнічно-сті народу), що претендує на реалізацію свого права на самовизначення. Нація ~ це історична спільність людей, які мешкають на певній території і володіють єдністю політичних, економічних, соціально-культурних укладів життя і спільністю мови. Таке спільне функціонування протягом тривалого історичного відтинка часу формує співтовариство, що має спільну самосвідомість своєї єдності і фіксовану самоназв

у. У такого співтовариства з'являється менталітет, що відрізняє його від інших людських співтовариств. Політико-юридичною основою міжнародної право-суб'єктності націй слугує національний суверенітет. Проте на цій основі мають самостійний міжнародний статус лише ті нації і народності, що ще не мають власної державності і котрі ще не реалізували право на самовизначення у формі створення суверенної держави або у формі добровільного входження до складу якоїсь держави. У Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятій Генеральною Асам- блеєю ООН 14 грудня 1960 року, підкреслюється, що народи відіграють вирішальну роль у досягненні своєї незалежності, що в силу права на самовизначення вони у відповідності зі своєю вільно вираженою волею установлюють свій політичний статус. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року ці положення знайшли своє розширювальне тлумачення. У документі говориться: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до положень Статуту ООН». У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає в правовідносини, об'єктом цих.відносин слугують головним чином питання утворення суверенної держави. Відповідно, основні права нації, народу, що бореться, безпосередньо виникають із принципу самовизначення. У їх числі виділяються права: вступати у відносини з державами і міжнародними організаціями; направляти офіційних представників для ведення переговорів із державами і для їхньої участі в роботі міжнародних організацій і міжнародних конференцій; брати участь у створенні міжнародно-правових норм і самостійно реалізовувати чинні норми; застосовувати в будь-якій формі опір проти метрополії, користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій,

а також від інших націй і народностей, що борються. Наприклад, арабський народ Палестини в боротьбі з Ізраїлем, що окупував арабські території, домагається задоволення своїх законних національних прав і створення самостійної Палестинської держави відповідно до рішень ООН (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 181 (II) від 29 листопада 1947 року). Організація визволення Палестини, що реалізує міжнародну право-суб'єктність свого народу, одержала статус постійного спостерігача ООН, стала членом Ліги арабських держав, по цьому колу проблем вона підтримує зв'язки і співробітничає з Ізраїлем — державою, що контролює цю територію, багатьма міжнародними міжурядовими організаціями і державами. Беручи участь у конкретних міжнародних відносинах, нація, що бореться, набуває додаткових прав і захисту. Для того щоб нація могла бути визнана суб'єктом міжнародного права, вона повинна відповідати певним умовам: повинна знати і вказувати територію, на якій вона припускає організацію своєї держави; повинна мати

в наявності військові формування; повинна мати політичний центр або організацію, визнану в якості такої, що повинна мати тісний зв'язок із населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначені військові формування; повинна бути визнана певним чином міжнародними структурами. Розрізняють права, котрими уже володіє нація (вони витікають із національного суверенітету), і права, за володіння якими вона бореться (витікають із державного суверенітету). Після реалізації свого права на самовизначення і створення національної держави нація як суб'єкт міжнародного права припиняє своє існування і починає функціонувати на міжнародній арені в якості держави. Таким чином, суверенітет нації, що бореться за національне визволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб'єктом міжнародного права з боку інших держав; права такої нації охороняються міжнародним правом; нація від свого імені вправі застосовувати примусові заходи проти порушників її суверенітету.

15. Питання про міжнародну правосуб'єктність міжнародних організацій актуалізується в зв'язку з постійним зростанням їхньої кількості і посиленням їхньої ролі у вирішенні міжнародних проблем. Практично міжнародні організації стають універсальними структурами, у рамках яких держави в колективному порядку вирішують найбільш важливі питання міжнародного життя. Проте міжнародна організація не може розглядатися як проста сума держав-членів або як їх колективний уповноважений, виступаючий від імені усіх. Для того, щоб виконати свою статутну роль, організація повинна мати особливу правосуб'єктність, що відрізняється від простого підсумовування правосуб'єктності її членів. Тільки при такій передумові, як відзначав В. Мо-равецький, проблема впливу міжнародної організації на її сферу має який-небудь сенс. На думку багатьох учених-міжнародників, правосуб'єктність міжнародної організації включає такі чотири елементи: а) правоздатність, тобто здатність мати права й обов'язки; б) дієздатність, тобто здатність організації своїми діями здійснювати права й обов'язки; в) здатність брати участь у процесі міжнародної правотворчості; г) здатність нести юридичну відповідальність за свої дії. Слід мати на увазі, що кожна міжнародна організація володіє тільки властивим їй обсягом правосуб'єктності, межі якої визначені насамперед в установчому акті. Отже, організація не може чинити інші дії, ніж ті, що передбачені в її статуті й інших документах (наприклад, у правилах процедури і резолюціях вищого органу). Як уявляється, до найбільш важливих критеріїв правосуб'єктності міжнародних організацій можна віднести такі: 1. Визнання якості міжнародної особистості з боку суб'єктів міжнародного права. Цей критерій полягає в тому, що держави-члени і відповідні міжнародні організації визнають і зобов'язуються шанувати права й обов'язки відповідної міжурядової організації, їхню компетенцію, коло повноважень, наділяти організацію та її співробітників привілеями й імунітетами і т.д. Крім того, відповідно до установчого акту всі міжурядові організації є юридичними особами: держави-члени наділяють їх правами й обов'язками в такому обсязі, у якому це необхідно для виконання їхніх функцій. Про визнання за ММУО якості міжнародної особистості з боку інших ММУО свідчить ряд фактів: — участь ряду ММУО більш високого рангу в роботі інших ММУО (наприклад, Європейський Союз є членом багатьох ММУО); — укладання ММУО між собою угод загального (наприклад, про співробітництво) або конкретного характеру (про виконання окремих заходів). Право на укладання таких міжнародних договорів передбачено статтею 6 Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 року. 2. Наявність відособлених прав і обов'язків. Сенс цього критерію правосуб'єктності ММУО означає їхню специфічну особливість: ММУО мають такі права й обов'язки, що відрізняються від прав і обов'язків держав і можуть бути здійснені тільки на міжнародному рівні. Наприклад, у Статуті ЮНЕСКО перераховані такі обов'язки організації: а) сприяння зближенню і взаємному розумінню народів шляхом використання всіх наявних засобів інформації; б) заохочення розвитку народної освіти і поширення культури; в) допомога у збереженні, збільшенні і поширенні знань. 3. Право на вільне виконання своїх функцій. Сутність даного критерію полягає в тому, що кожна ММУО має свій установчий акт (у формі статутів, конвенцій або резолюцій інших організацій із загальними повноваженнями), правила процедури, фінансові правила й інші документи, що у своїй сукупності складають внутрішнє право організації. Вільне і самостійне виконання ММУО своїх функцій містить у собі такі чинники: — при виконанні своїх функцій ММУО виходять із компетенції, що розуміється, тобто вони вправі надавати їй розширювальне тлумачення; — при виконанні своїх функцій ММУО вправі вступати у певні правовідносини з державами, що не є їхніми членами. Наприклад, ООН забезпечує, щоб держави, що не є її членами, діяли відповідно до принципів, викладених в статті 2 Статуту, оскільки це може виявитися необхідним для підтримання міжнародного миру і безпеки; — ММУО самостійно реалізують розпорядження норм, що складають їх внутрішнє право; — ММУО вправі створювати будь-які допоміжні органи, що необхідні для виконання функцій організації; — ММУО вправі самостійно приймати правила процедури й інші адміністративні правила. Так, наприклад, організація має право вимагати у свого члена пояснення, якщо він не виконує рекомендації з проблем її діяльності. Нарешті, вона може позбавити голосу будь-якого члена, що має заборгованість по внесках. 4. Право на укладання договорів. Таке право, як відзначалося раніше, належить до числа головних критеріїв міжнародної правосуб'єктності — однією з характерних рис суб'єкта міжнародного права є його здатність до вироблення норм міжнародного права. Слід мати на увазі, що при реалізації своїх повноважень ММУО вправі укладати угоди публічно-правового, приватно-правового або змішаного характеру. Правом на укладання міжнародного договору володіє кожна міжнародна організація, що випливає з положень Віденської конвенції про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року, у преамбулі якої сказано, що міжнародна організація має таку правоздатність укладати договори, що необхідна для виконання її функцій і досягнення її цілей. 5. Участь у створенні норм міжнародного права. Під правотворчим процесом у рамках міжнародної організації розуміється діяльність, що спрямована на створення правових норм, а також їхнє подальше удосконалювання, зміну або скасування. Правотворча діяльність МНУО володіє рядом особливостей: по-перше, будь-яка норма, що міститься в прийнятих міжнародною організацією рекомендаціях, правилах і проектах договорів, повинна бути визнана державою як міжнародно-правова норма, а по-друге, як норма, обов'язкова для даної держави. Слід мати на увазі, що правотворчість ММУО має свої межі: її вид і обсяг детально визначені і закріплені в її установчому договорі. Оскільки статут кожної організації індивідуальний, то обсяг, види і напрямки її пра-вотворчої діяльності відрізняються один від одного. Тому конкретний обсяг повноважень, наданих міжнародній організації в сфері правотворчості, можна виявити тільки на основі детального аналізу її установчого акту. У міжнародній доктрині щодо основ для правотвор-чого процесу міжнародної організації є дві позиції. Одні автори думають, що міжнародна організація вправі розробляти і підтверджувати норми права навіть у тому випадку, якщо про це немає конкретних вказівок у її установчому акті. Інші виступають за те, що правотвор-чий потенціал міжнародної організації повинний базуватися на її установчому акті. Таким чином, якщо міжнародна організація не наділена відповідно до статуту правотворчими функціями, то вона не вправі займатися ними. Так, К. Скубишевський думає, що для того, щоб організація могла схвалювати норми права інші, ніж норми внутрішнього права, вона повинна мати для цього явні повноваження, що містяться в її статуті або в іншому договорі, укладеному державами-членами. Водночас аналіз правотворчої практики міжнародних організацій показує, що позиція першої групи авторів носить більш прагматичний характер, тому що в статутах багатьох організацій не містяться положення про правомочність їх схвалювати норми міжнародного права. Але вони, проте, приймають активну участь на всіх стадіях правотворчого процесу. Слід особливо підкреслити, що правотворча діяльність міжнародних організацій завжди має спеціальну спрямованість і повинна цілком погоджуватися з цілями такої організації. Крім цього, справедливою є думка щодо того, що пра-вотворчість міжнародної організації правомірна тільки в тому випадку, якщо вона спрямована на прогресивний розвиток міжнародного права. Це випливає з положень преамбули і статей 1 і 13 Статуту ООН. Отже, найважливішою умовою правотворчої діяльності міжнародної організації є і те, що вироблювані в такий спосіб норми повинні відповідати загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права. Звідси для правотворчості міжнародних організацій характерний ряд таких ознак: — правотворчість міжнародної організації правомірна тільки в тому випадку, якщо вона спрямована на прогресивний розвиток міжнародного права; — правотворчість в повному обсязі властива тільки тим міжнародним організаціям, що мають міжнародну правосуб'єктність; — міжнародні організації мають тільки такі обсяг і напрямки правотворчості, як це передбачено в їх установчих актах. 6. Право мати привілеї та імунітети. Основне призначення привілеїв та імунітетів полягає в забезпеченні нормальної практичної діяльності будь-якої міжнародної організації. Слід мати на увазі, що в одних випадках обсяг привілеїв та імунітетів визначається спеціальною угодою, а в інших — національним законодавством. У загальній же формі право на привілеї та імунітети закріплюється в установчому акті кожної організації. Так, наприклад, ООН користується на території кожної зі своїх держав-членів такими привілеями та імунітетами, що необхідні для досягнення її цілей (ст. 105 Статуту). 7. Право на забезпечення виконання норм міжнародного права. Наявність такого права в ММУО, в основі якого лежать повноваження із забезпечення виконання норм міжнародного права, свідчить про незалежний характер організацій стосовно держав-членів і є однією з важливих ознак правосуб'єктності. При цьому, як уже відзначалося, основними засобами є інститути міжнародного контролю і відповідальності, включаючи застосування санкцій. Контрольні функції ММУО здійснюються в основному двома засобами: 1. Шляхом надання доповідей державами-членами. 2. За допомогою спостереження й обстеження контрольованого об'єкта або ситуації на місці. Надання доповідей державами-членами є найбільш поширеною формою контролю. Наприклад, Статут ЮНЕСКО зобов'язує кожну державу-члена подавати Організації в ті терміни й у тій формі, що визначає Генеральна конференція, доповіді, що містять відомості про закони, положення і статистичні дані, що стосуються його установ і діяльності в галузі освіти, науки і культури, а також про виконання рекомендацій і конвенцій Генеральної конференції (ст. VIII). Міжнародно-правові санкції, що можуть застосовуватися міжнародними організаціями, більшість авторів підрозділяють на дві групи: а) санкції, здійснення котрих припустимо всіма міжнародними організаціями; б) санкції, право на застосування яких мають тільки певні організації. До санкцій першої групи, зокрема, належать: — призупинення членства в організації; — виключення з організації; — відмова в членстві; — виключення із міжнародного спілкування по певних питаннях співробітництва. Застосування санкцій, віднесених до другої групи, залежить від цілей, виконуваних даною організацією. Наприклад, Рада Безпеки ООН із метою підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки, відповідно до статті 42 Статуту ООН, управі застосовувати примусові дії повітряними, морськими або сухопутними силами. Такі дії можуть включати демонстрації, блокаду й інші операції повітряних, морських або сухопутних сил членів ООН. Слід мати на увазі, що ММУО надане право приймати особисту участь у розв'язанні спорів, що виникають у них з іншими суб'єктами міжнародного права — державами й іншими ММУО. При розв'язанні спорів вони вправі вдатися до тих же мирних засобів розв'язання спорів, які звичайно використовують первинні суб'єкти міжнародного права — суверенні держави. 8. Міжнародно-правова відповідальність. Виступаючи rfa міжнародній арені як самостійні утворення, ММУО є суб'єктами міжнародно-правової відповідальності. Вони, наприклад, повинні відповідати за протиправні дії своїх посадових осіб. Відповідальність організацій може наступити й у разі зловживання ними привілеями та імунітетами. ММУО можуть нести як політичну, так і матеріальну відповідальність. Політична відповідальність організації може наступити у разі порушення нею своїх функцій, невиконання угод, укладених з іншими організаціями та державами, за втручання у внутрішні справи суб'єктів міжнародного права. Матеріальна відповідальність ММУО може виникнути у разі порушення законних прав своїх співробітників, експертів, перебору грошових сум і т.д. Вони також зобов'язані відповідати перед урядами тієї держави, на території якої розміщаються їхні штаб-квартири, за протиправні дії, наприклад за необгрунтоване відчуження землі, несплату комунальних послуг та ін.

Деякі спільноти не мають юридичного статусу держави, хоча і не є скла-довою частиною будь-якої з держав. Мова йде про державоподібні утворен-ня, які займають особливе місце в системі суб’єктів міжнародного права. Із самої назви стає зрозумілим, що ці суб’єкти володіють багатьма ознаками, що характерні для держав, але не є ними у повному сенсі цього слова.

Хоча вони не володіють суверенітетом, але все ж таки вважаються члена-ми міжнародного співтовариства і прямими суб’єктами міжнародного права. На відміну від суб’єктів внутрішнього права, їх статус визначається безпо-середньо міжнародним правом. Від міжнародних організацій вони відрізня-ються тим, що повинні відповідати критеріям, які характеризують держави, а на відміну від «народів» і «національно-визвольних рухів», такі утворення характеризуються довготривалим існуванням і не є юридичними формами переходу до держав. Завдяки цим властивостям вказані утворення близькі до держав у розумінні міжнародного права.

Тим не менш, вони відрізняються від держав обмеженою міжнародною правосуб’єктністю. Це пов’язано з тим, що їх форма державності вважається зручною фікцією, яка служить для виконання швидше транснаціональних, ніж національних завдань, або ж з тим, що вони не можуть розраховувати на повну незалежність.

Державоподібні утворення мають своє населення, територію і органи управління. Їх визнають більшість держав світу на відміну від так званих «віртуальних держав». Наприклад, так звана держава Сіленд, яка існує в територіальних водах Великої Британії. Вона розташована на платформі на двох колонах, яку раніше займала військова база, і має свого князя, який зі сім’єю постійно мешкає на ній. Проголошено Незалежність було ще до того, коли Велика Британія збільшила територіальні води до 12 миль і до ратифі-кації Міжнародної конвенції про морські води? Тому навіть судом Великої Британії було визнано Сіленд приватною територією.

Як правило, територія державоподібних утворень невелика за площи-ною, але мала територія не робить державу даним суб’єктом. Державоподіб-не утворення — це особлива історично сформована політико-релігійна або політико-територіальна одиниця.

Історично склалося так, що до державоподібних утворень відносилися міста зі спеціальним статусом. Йдеться саме про міста, які виникали на між-народній арені як окремі суб’єкти внаслідок невирішення або замороження

 

Міжнародне публічне право

територіальних спорів між могутніми державами. Це, насамперед, такі міста як Краків, Данциг, Західний Берлін. Також планувалося зробити такі ре-жими у вільній території Трієст, а також у Єрусалимі. Але ці явища мали тимчасовий характер.

Попри те, що вищезгадані території були окремими містами, не слід ро-бити хибні висновки про природу державоподібних утворень як міст-держав. Місто-держава як суб’єкт міжнародного права не відрізняється від держави. Територія не є визначальним фактором у визначені суб’єкта міжнародного права як державоподібного утворення.

На жаль, ця помилка вкралася навіть у доктрину, що призводить до не-виправданого розширення кола державоподібних утворень. Так, багато пере-важно українських вчених-міжнародників, відносять до цієї категорії Амстер-дам, Бремен, Великий Новгород, Гамбург, Кенігсберг, Кіль, Любек, Ревель, Регенсбург, Ригу, Франкфурт-на-Майні, Штральзунд тощо. Деякі навіть на-зивають ще давньогрецькі міста-держави. Але це захоплення історією світу не має нічого спільного з міжнародним правом. Залишилося лише згадати міста індійців майя або фінікійців. Слід погодитися з фактом, що історично першим державоподібним утворенням вважали так зване вільне місто Кра-ків, яке проіснувало в такому статусі в період з 1815 до 1846 року. До цього часу наука міжнародного права не знала такого суб’єкту як державоподібне утворення. Тому шукати корені цих утворень у Середньовіччі є недоцільним і науково неправильним. Це рівнозначно тому, що відносити військові союзи, наприклад, між царем Давнього Єгипту Рамзесом II Великим та царем Хат-тушилем III чи союз ахейців, мікенців, афінян та спартанців проти Трої, до міжнародних міжурядових організації, що є само по собі безглуздим.

Окрім того, позиція вільного тлумачення поняття державоподібного утворення в історичному вимірі приводить до помилкового розширення кола цих суб’єктів міжнародного права навіть серед сучасних держав! Так в одному з сучасних підручників з міжнародного права до них відносять такі держави як Андорра, Монако та Сан-Марино. Наведемо аргументацію такої позиції, яка хоч і є хибною і взагалі є нонсенсом у дослідженні питання суб’єктів між-народного права, проте є цікавою з точки зору вивчення правосуб’єктності держав. Адже саме у цих європейських держав є певні особливості в обсязі повноважень на міжнародній арені і у середині країни.

Отже, що стосується принципату (князівства) Андорри. Хоча Андорра, ще в 1993 році набула повний суверенітет, є членом ООН, відповідно до під-писаного Францією й Іспанією договорами, саме глави дипломатичних мі-сій цих двох держав (держав-протекторів), представляють інтереси Андорри при ООН і в інших країнах.

Монако зберігає свою державність доти, поки в князя є спадкоємці. Відповідно до Конституції 1962 року Монако є «суверенною і незалежною державою, в рамках загальних принципів міжнародного права і конвенцій із Францією». Таким чином міжнародна правосуб’єктність цієї країни реалізу-ється Францією. Монако перебуває під протекторатом Франції за договором від 17 липня 1918 року.

З 1862 року Сан-Марино знаходиться під протекторатом Італії (остан-ній договір був укладений у 1953 році). Відповідно до договору суверенітет

 

Модуль 3. Суб’єкти міжнародного права. Міжнародно-правове визнання і правонаступництво

республіки має досить обмежений характер: вона не має права збирати митні збори, випускати повноцінні грошові знаки, організовувати на своїй терито-рії ігорні будинки. За відмову від цих прав Сан-Марино одержує від Італії щорічну компенсацію в розмірі 9 млрд. лір. Є членом Ради Європи з 1977 року. У травні 1992 року Сан-Маріно вступило в ООН.

Більш складним для вирішення постає питання про статус Суверенного Мальтійського ордену. Це питання вже піднімається не тільки українськими вченими з «творчим підходом», але й серйозно розглядається російськими і навіть досвідченими дослідниками з Європи.

Мальтійський орден мав свої володіння до 1798 року. З 1834 року, реор-ганізувавшись за підтримки Російської імперії, Суверенний військовий гос-тинний орден Св. Іоанна, Єрусалима, Родосу та Мальти (найтиповіші помил-ки, які роблять у офіційній назві цього ордену зводяться до двох: згадують неіснуючого святого Іоанна Єрусалимського і фамільярно вживають слово госпітальєри) розташовується у Римі, де у 1889 році йому були підтверджені права суверенного утворення та міжнародна правосуб’єктність. У судовому порядку міжнародна правосуб’єктність Мальтійського рицарського ордену була визнана в 1935 році у справі проти Ордену. 28 червня 1945 року іта-лійський касаційний суд у Римі підтвердив міжнародну правосуб’єктність Мальтійського ордену. Штаб-квартира Ордену у Римі користується недо-торканістю, а голова Ордену — князь та Великий магістр володіє імунітетами та привілеями, які властиві голові держави.

Хоча сьогодні Орден підтримує офіційні та дипломатичні зносини з 81 державою, представлений в ООН, а також має своїх офіційних представників при ЮНЕСКО, ФАО, Міжнародному комітеті Червоного Хреста та в Раді Європи, може заключати міжнародні договори, слід погодитися з позицією, що він є живописним пережитком чудесного минулого, але стоїть ближче до неурядової організації, ніж до державоподібного утворення.

Ні своєї території, за винятком Мальтійського палацу на одній з вулиць Рима та стародавнього особняка на території Мальти, ні свого населення Ор-ден не має. Хоча існує біля 10 500 підданих Ордену, які мають його паспорт. Тому суверенітет і міжнародна правосуб’єктність Мальтійського ордена є правовою фікцією. Збереження за Мальтійським орденом елементів міжна-родної правосуб’єктності можна розглядати як своєрідний відголос багатові-кового безперервного існування Ордену у якості суверенного і незалежного державного утворення, а також як визнання сучасної ролі Ордену у справі міжнародної доброчинності.

Спеціальна правосуб’єктність Ватикану (Святого Престолу)

Абсолютна влада государів та суверенних володарів ніяк не розповсюджується на закони Божі та природи.

Місто-держава Ватикан (інша назва - Святий престол) як резиденція Папи має спеціальний міжнародно-правовий статус, який визначається Латеранськими угодами 1929 р. та додатковим конкордатом між Італією та Святим престолом 1984 р. У 1929 р. на продовження Латеранських угод Ватиканом були прийняті Основний закон, Закон про право громадянства і право перебування та деякі інші закони. Зовні Ватикан має деякі атрибути держави - невелику (44 га) територію, органи влади та управління, банківську систему тощо. Разом з тим, не можна говорити про те, Ватикан має власний народ або суспільство, оскільки населення Ватикану - це виключно посадові особи, що займаються справами католицької церкви. В той же час, держава - це політико-територіальна організація суспільства, і наявність зовнішніх формальних ознак держави за відсутності суспільства, яке цю державу утворює, не дозволяє розглядати будь-яке утворення в якості держави. Тому Ватиканвважається не державою, а адміністративним центром католицької церкви. З іншого боку, в силу глобального характеру католицької церкви Святий престол має офіційні чи дипломатичні відносини з багатьма країнами світу і володіє правосуб'єктністю, подібною до правосуб'єктності суверенних держав. Тим не менше, договори Ватикану з іншими державами (конкордати) більшістю вчених розглядаються як угоди, подібні до міжнародних, а не як власне міжнародні угоди; переважна більшість держав встановили дипломатичні відносини з Ватиканом саме як зі Святим престолом, а не з містом-державою чи католицькою церквою. Позиція України в цьому питанні виглядає дещо непослідовною, оскільки в березні1992 р. Україна встановила дипломатичні відносини не зі Святим престолом, а з містом-державою Ватикан.