5. Традиції благодійності в основних релігійних вчення.

Таким чином, звернення до найдавнішого минулого людства показує, що модель допомоги є соціокультурним явищем.

Виявляються всі основні параметри парадигми: доктрина, об'єкти, суб'єкти, форми допомоги. Допомога закріплювалася, перш за все, в релігійно-юридичній формі, тобто в законах, а також у суб'єктивно-моральної формі у вигляді освячених релігійними внутрішніми установками - ритуалами і правилами.

Уявлення про милосердя, допомоги присутні у всіх найдавніших релігійних книгах. Так, серед провідних положень конфуціанства зазначалося: «шануючи своїх старших, поширюйте (це шанування) і на старших інших людей. Люблячи своїх дітей, поширюйте (цю любов) і на чужих дітей, і тоді легко буде керувати піднебесною. Тому, коли проявляють милосердя, цього достатньо, щоб захистити всіх в межах чотирьох морів, коли ж не виявляють милосердя, то неможливо захистити навіть дружину і дітей ». Головний принцип служіння ближньому - допомога та прагнення до їх процвітанню. На противагу цьому - егоїзм, який приносить дисгармонію і невдачі: егоїстичний людина часто опиняється самотній, без друзів.

Талмуд (вчення іудаїзм) стверджує: «Всі люди відповідальні один за одного», йому вторить Конфуцій: «людинолюбні людина - це той, хто, прагнучи зміцнити себе на правильному шляху, допомагає в цьому й іншим, прагнучи домогтися кращого здійснення справ, допомагає в цьому й іншим». Причому людинолюбство постає не як душевне самоприниження. Людина чинить так не тому, що ставить себе слідом чиїмось інтересам і потребам, а тому, що таким чином він відстоює свої інтереси. Для позначення морального боргу людини перед іншими людьми у всіх світових релігіях присутні спеціальні поняття: «тседака» - у євреїв, «благодійність» - у християн, а поняття «закят» вважається одним із п'яти стовпів ісламу.

У священних книгах змальовано образ ідеальної людини, яка діє за правилами, на основі принципу служіння ближньому. Перше правило - правило жертовної любові: полегшити страждання інших людей - і є вища любов. Зразками такої поведінки може служити старозавітний образ Мойсея, діяльність Ісуса Христа або історія Будди, який дав клятву присвятити себе порятунку всіх живих і відчувати їх страждання як свої власні. Друге правило - жертва і відплата - віддаючи іншому щось вільно без всяких умов, ділячи з іншими своє щастя і допомагаючи іншому нести свій тягар, людина отримує набагато більше, ніж дає. У Євангеліє від Луки відмічено: «Давайте і дадуть вам ... бо якою мірою міряєте, таке ж відміряють вам». Навіть, якщо це відплата слід не відразу, врешті-решт воно все одно повернеться до годувальника, багаторазово помножений. А чекати милості, спокутування, не давши нічого, - порушення законів Всесвіту.

Третє правило - милосердя і гостинність. Давати милостиню бідним і проявляти гостинність по відношенню до мандрівникам - ці чесноти присутні у всіх релігійних віруваннях. Причетність до Вищої Благу створює природну зв'язок між усіма членами суспільства, оскільки всі люди - брати і сестри, які мають абсолютну цінність дітей Божих. Роздача милостині і милосердя - конкретні вираження цього духовного зв'язку. У той же час допомога біднякам у священних текстах уподібнюється складенню жертви Богові або вищим святим. Від обов'язку виявляти милосердя не звільняється ніхто: ні сильний світу цього, ні останній бідняк. Іудаїзм стверджує, що коли Господь полюбив людину, він посилав йому дар у вигляді бідняка, так, щоб той міг скоїти благодіяння для бідного і проявити до нього милосердя. У Талмуді милосердя тлумачиться як обов'язок для всіх: навіть бідняк, існуючий милостинею, повинен давати милостиню. У Євангеліє від Луки згадуються чотири заповіді блаженства: блаженство бідності, убогості духу, страждання і переслідування за віру. Христос закликає до роздачі милостині, причому таємно: «Дивіться, не виставляти свою милостиню перед людьми з тим, щоб вони бачили вас: інакше не буде вам нагороди від Отця вашого Небесного». Ілюстрація цього правила - притчі Нового Завіту (про багача і бідного Лазаря, про блудного сина), а також розповіді про чудеса, створені Ісусом (про зцілення хворих, вигнання бісів, годуванні голодних).

Четверте правило служіння ближньому - прощення і примирення, які проголошує Нагірна проповідь. Аналогічні принципи знайшли своє відображення і в Корані. Таким чином, в релігійних текстах втілилися ідеї архаїчного благодійництво та відкритого піклування, що перебували в роздачі милостині, годуванні жебраків, піклуванні про сиріт, вдів. Однак практика втілення цих принципів часто була далека від оригіналу.

На важливу роль релігії у житті суспільства звертав М. Вебер, кажучи про те, що комплекс релігійних ідей задає образ життєдіяльності людини. М. Вебер виділяє поняття «світові релігії» - ті, які мають найбільшу кількість послідовників і надають найбільш відчутний вплив на хід історії. Отже, Аналізуючи існуючі релігійні вірування, виділяють три загальних типу вірувань, як три способи ставлення до світу, кожному з яких відповідає установка життєдіяльності, вектор соціальних дій.

Перший тип становлять конфуціанство, даосизм (релігії Китаю) - Релігії «пристосування до світу». Другий тип представлений індуїзмом, буддизмом - релігії Індії - як «втеча від світу». І нарешті, третій тип - іудаїзм, християнство - релігії «опанування світом». У кожному типі релігійних вірувань - відповідний образ і стиль життя, розуміння Добра і Зла, свій тип раціональності, що задає загальний напрям системі поглядів, соціальної діяльності. Так, наприклад, у західних релігіях Бог - Творець, активний, ініціативний; людина - знаряддя Боже, отже, і людина орієнтована на активну дію. Навпаки, східні релігії трактують Божественність, притаманну світу, а людина - посудина, вмістилище божественного начала і, отже, установка дана на споглядання, ухилення від мирських турбот і діяльності.

Для формування західної парадигми допомоги дуже важливу роль зіграло розвиток християнської релігії. Ранньохристиянські громади продовжують традиції реципрокної допомоги, тобто спрямованої на членів тільки своєї громади. Однак ідеологія допомоги ранніх християн основний акцент робить на духовні принципи: вимога серця, міжособистісна взаємодія, участь до людини, її проблем. Ця ідеологія блискуче реалізується в перших християнських таїнствах: спільних вечірніх трапезах, обрядах.

Ускладнення християнства призводить до ускладнення цієї «співучасної діяльності»: вона спрямована тепер не тільки всередину християнської громади, вона стає законом життя християнина взагалі, прямуючи в соціум, на інших, в тому числі і нехристиян. Складається те, що К. Юнг називає соціоекстравертним альтруїзмом. Легалізація християнства супроводжується зародженням перших інститутів допомоги, які організовують багаті християни. Однак, найважливіше, - в рамках поширення християнського вчення складається «теорія милосердя» - осмислення християнських догматів про милосердя на основі тлумачення і коментарів євангелічних текстів. Ці ідеї, представлені в роботах християнських філософів-богословів, впливають на зміну суспільної свідомості в питаннях допомоги. У ранньохристиянської культури, що об'єднала в собі біблійну релігійність з логіко-філософською освіченістю античної спадщини, Христос сприймається одночасно як Педагог і як Отець, більш значущий, ніж фізичний глава римської фамілії. Християнська ідеологія звернена всередину людини і цим вона протилежна античній системі соціальних відносин. Християнське духівництво всіляко відкидало античну культуру як язичницьку. Однак для здійснення богослужінь і численних релігійних обрядів духовенство використовувало латинську мову. У церковних бібліотеках збереглася значна кількість рукописів римських і грецьких авторів, багато письмові та матеріальні пам'ятки тієї епохи.

В рамках «теорії милосердя» відбувається переосмислення феноменів «бідність», «несправедливість». Вони зводяться в ранг чеснот. Бути бідним - добре і корисно, тим самим рятується решта людства. «Бідні існують для того, щоб багаті могли спокутувати свої гріхи».

В. Великий, Г. Богослов, І. Златоуст та ін особливая увага пріділяють тлумаченню сутності милосердя. Його пов'язують із співчуттям до ближнього, з проявити божественного начала, його призначення та окремого суб'єкта уподібнює Богу; зі знаком приналежності до громади Христа. Г. Богослов та І. Золотоуст звертають увагу на те, що завдання милосердя можуть буті різні: вища благодіяння - Користь душі, пізнання законів вчителі, меншим благодіяння - доставити їжу, притулок і т. п. Тобто основний спосіб реалізації милосердя - це подаяння милостині духовної та тілесної.

На Основі «теорії милосердя» Складається активна практика церкви як Інституту суспільства в соціальній сфері, и ця практика активно впливає на образ життєдіяльності.

Таким чином, на початку I тисячоліття н. е. тобто. християнство докорінно змінює архаїчну парадигму допомоги, вносячи в неї ідею моральності (милостиню - Показники добропорядності людини).

Як вже було зазначено, з поширенням релігійних принципів допомоги, з утвердженням християнського способу життя формується християнська благодійна практика. Ставши офіційною державною релігією, церква набуває громадський статус, капітал, земельні ділянки, частина державних податків. У підсумку вона знаходить фінансову і політичну самостійність. Серед всіх функцій, які церква виконувала в європейському суспільстві (релігійна, політична, господарська, соціальна, воєнна, культурно-просвітницька), функція допомоги була найбільш помітною.

Духовенство було зобов'язане здійснювати обряди, прикрашати храми і містити жебраків. Поступово церква використовує милосердні принципи життя для збереження соціального миру і згладжування соціальних протиріч. Цінним є те, що апеляція до милосердя існувала не тільки на рівні проповіді, але і в реальній практичній діяльності. Перш за все, через поширення милостині, а також створюючи окремі притулку для потребуючих. Одні з найбільш ранніх і відомих - притулку для престарілих, госпіталь, прочан будинок, богадільня для слабких, калік і сиріт, відкриті в IV в. н. е.. в Малій Азії св. Василем Кесарійським. Наприклад, бататі християни як приватні особи влаштовують установи допомоги. Відомо, що в Константинополі були побудовані ксенодохіі (будинки прочан) Евбул, носокоміі (лікарні) Симеона Странноприімця. Крім закладів такого профілю, існували притулки для сиріт (бретоторофіі), для престарілих (геронтокоміі). Їх організація, фінансування здійснювалися безпосередньо церквою. Джерелом для існування цих установ стали як приватні пожертвування, так і церковні доходи. Будучи найбільшим власником, церква відкриває спеціальні установи допомоги окремим категоріям нужденних.

Література

1. Григорьев А.Д. История социальной работы. В 2 ч. Ч. 1 (до начала XX в.): учеб пособие для студентов высш. учеб. заведений /А.Д. Григорьев. – Мн.: ТетраСистемс, 2006. – 464 с.

2. Кубіцький С. Історія соціальної роботи в зарубіжних країнах – К.: ДАКККіМ, 2009. - 298 с.

3. Модзалевский Л.Н. Очерк истории воспитания и обучения с древнейших времен до наших дней: В 2 т. - СПб., 2000.

4. Фирсов М.В. История социальной работы: Учеб пособие для высшей школы. – М.: Академический Проект: Трикста, 2004. – 608 с.

5. Левківський М.В. Історія педагогіки: Навчальний посібник. -Житомир: ЖДПУ, 2001. – 220с.