1. Трипільська культура та її місце в історії України

В Україні винайдено більше 30 археологічних культур, найяскравішою землеробською культурою первіснообщинного ладу вважається трипільська. Цю культуру відкрив у 2 пол. ХІХст. вчений Хвойко на Київщині. Трипільці прийшли з Балкан; осіли між Дністром та Південним Бугом. Розквіт трипільської культури припадає на 3500-2700рр до н.е.

Характеристика побуту трипільців:

-жили в поселеннях біля рік, 600-700 чол

-жили у глинобитних будинках чотирикутної форми

-провідні види господарства: землеробство, скотарство

-існувала перелогова система(2-, 3-пільна)

-використовували металеві вироби та кремінь

-використовували гончарні печі і лакований посуд

Соціальний розвиток трипільців: поступово з’явилась знать, ієрархія роду

Занепад трипільців: стався з невідомих причин близько 2 тис рр. до н.е.

2. Первісні державні утворення на території України

Передумови появи кочовиків:

Близько 3 тис рр. до н.е. у Маньчжурії формується скотарство. Місцеві приручили табуни коней, вели напівосіли спосіб життя. Близько 1500-1200рр до н.е. – остаточне перетворення Маньчжурів у кочовиків.

Кіммерійці приблизно 1 тис рр. до не прийшли з нижнього Поволжя. Осіли між Доном і Дніпром. Саме з кіммерійцями пов’язана найдавніша письмова згадка про Україну (Гомер «Одісея»). Основа господарства – кочове скотарство, високий додатковий продукт.

Вплив кіммерійців на місцевих:

-занесли новий тип господарювання

-започаткували обробку заліза

-сприяли розпаду первісного суспільства

-показали приклад війська з кінноти

Доля кіммерійців: близько 700рр до не вони відійшли до Малої Азії під тиском інших кочовиків.

Скіфи прийшли близько 700рр до не із Закаспію, осіли на південному сході України. Існували 3 групи скіфів:

1. Скіфи орачі, Правобережжя

2. Царські скіфи, нижнє Придніпров’я(царські скіфи)

3. Скіфи землероби, Донбас

Царські скіфи обклали місцевих даниною, проявляли жорстокість, грабували місцевих, награбованим торгували з греками. Вони утворили експлуататорську державу. Центр – Кам’янка Дніпровська (біля Нікополя).

Розквіт держави – 6-4ст до не. 513р до не – вторгнення у Придніпров’я персів Дарія. Царські скіфи відступали на Північ.

На межі V і IVст до не – вторгнення царських скіфів на Балкани.

339р до не – поразка царських скіфів від фракійців, відступ у Придніпров’я.

Доля Скіфів: до ІІІст не в Криму – Мала Скіфія (столиця Неаполь).

Сармати прийшли близько 200р до не з Нижнього Поволжжя, осіли між Доном і Дніпром. Центр – Танаїс. Союзи сарматів: язиги, алани, роксолани. Велика роль жінки!

Основа економіки – кочове скотарство. Активна зовнішня торгівля: Китай, Індія, Персія, Рим, Греція.

Доля: їх знищила навала гуннів в сер.ІІІст до не.

3. Держава антів

Причина появи грецьких колоній – перенаселення метрополій. Період існування – VIIIст до не ІVст не.

Місця розташування: Тіра, Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапей.

Устрій колоній:

1. політичні – рабовласницька демократична республіка

2. територіальний

Основа економіки – торгівля

Греки пропонували: оливкове масло, дорогоцінності, вина, зброю, ароматичні речовини, посуд, одяг.

Вивозили: зерно, худобу, матовий ліс, хутра, мед, віск, рабів

Розквіт полісів: IV-II ст. до не

68 р до не – колонії прийняли протекторат Риму.

270 р не – готи вдарили по ним.

370 р не – добила гунни.

Тема 3

Писемні джерела з історії КР.

«Повість минулих літ» Нестора 12 ст.. 1110ст. Печерський монастир. Це не 100% документ, так як два рази переписувався і не дійшов оригіналі: 1116р. – монахом Сильвестром, 1118р. невідомим автором пребісником Мстислава Володимировича. 1 частина – Лаврентівський (14 ст.), 2 частина – Єпатівський (15 ст.) – збірники літописів.

Листування монахів «Києво-Печерський патерик». «Слово про закони благодать», «Слово о полку Ігоровим», «Повчання Володимира Мономаха». «Руська правда» Ярослава Мудрого 1015-1016 ст.. «Київські літописи», «Галицько-Волинськи літописи».

Теорія утворення Київської Русі.

Спираючись на уривок з «Повість временних літ», ряд німецьких учених, зокрема Готліб Байєр, Міллер та Шльоцер, розвинули так звану норманську теорію. В ній доводилося, що Київську Русь заснували варяги — германо-скандінавська народність, відома на Заході як вікінги, або нормани. Аскольд, Дір=варяги.

Твердження Ломоносова дістали назву антинорманської концепції та поклали початок суперечкам, які тривають і до сьогодні. За документами та знахідками варяги були але пізніше. «Русь» походить від назви славянського племені, яке було на р.Рось (Бцла Церква). Існує ще і хозарська гіпотеза О. Пріцака, згідно з якою поляни є не слов'янами, а різновидом хозарів. За хозарською теорію поляни є не слов'янами, а різно¬видом хазарів. Там вод¬ночас правили два царі — цар по крові (хакан каган), та його «заступник» (хакан-бек). Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана. Антинорманських поглядів уперто трималися такі два провідних українських учених, як Михайло Грушевський та Микола Костомаров. У 30-х роках радянські вчені почали контрнаступ, оголосивши норманську теорію політичне шкідливою, бо в ній заперечується здатність слов'янських народів створити незалежну державу. Антинорманісти стверджували, що Кий запрошував варяг на платну службу(руси або роси), звідки вони асимілювали з українцями. Також не може йти мова про хазарську теорію, так як КР платила полюддя хазарам і було дуже мало знайдено незначних артефактів щодо хазарського впливу.

Що стосується самого слова «Русь», то, як виявляється, ним спочатку називали варягів, потім землі полян у Центральній Україні, а згодом — ту політичну єдність, що стала зватися Київською Руссю. (Слово «Україна» вперше з'являється в літописах у 1187 р. і спочатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя).

Нині існує загальна згода щодо впливу скандинавів на суспільство й культуру східних слов'ян. Мандруючи у складі невеликих ватаг заповзятливих воїнів-купців, варяги швидко засвоювали східнослов'янську мову та культуру й через свою малочисельність навряд чи могли серйозно вплинути на спосіб життя місцевого населення. Проте важко заперечувати участь, ба навіть провідну роль варягів у політичному житті з огляду на те, що всі правителі Києва аж до Святослава, а також їхні дружинники мали скандинавські імена. Варяги відігравали роль каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або підкоряли слов'ян і політичне організовуваній їх, або ж створювали для них загрозу, що змушувала їх краще організовуватися самим. Щоправда, у ряді випадків інтереси східних слов'ян і варягів співпадали. Це. зокрема, стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.

Різні князі.

Князь Олег (882-912 рр.)

Головна позиція – об’єднавча внутрішня політика, підкорює древлян, радимичів, сіверян, уличів. Інша позиція – збір данини. Зробив два великі походи на Візантію у 907, 911 рр. Підкорює Візантію і підписує мирні договори: Візантія платить данину, пільги руським купцям. У 912 р. – помирає.

Князь Ігор (912-944 рр.) – син Олега

Досить невдала внутрішня і зовнішня політика. 941, 944 – походи на Візантію, перемагає Візантія, підписується мирний договір: Київська Русь платить данину, пільги візантійським купцям. Внутрішня політика: приєднує уличів, древлян, Східний Крим, Тмутараканське князівство на Оттоманському півострові. 944р. – починає їздити збирати данину, зібравши данину з древлян він з дружиною повертаються до Києва, але, мабуть, йому здалося, що мало зібрав, і повертається до древлян з невеликою кількістю дружини, де його і вбивають.

Княгиня Ольга (944-964 рр.)

Син Ігоря Святослав був ще малий, тому Ольга. Внутрішня політика: помста древлянам, встановлює норми збору данини по всій Київській Русі. Зовнішня політика: 946 – вперше в історії Київської Русі їде до Константинополя не військовим походом, а з дипломатичним візитом. Підписується рівноправний мирний договір. 955 р. – перша приймає християнство.

Князь Святослав (964-972 рр.)

Головне в житті – це військові походи, не любив розкоші. 968 р. – перемога над хазарами. 965-968 р. – похід на Волзьку Болгарію. 968 р. відбиває напад печенігів. 969 р. повстання Волзької Болгарії (підкоряє). Майже не займався внутрішньою політикою. Провів одну з адміністративних реформ (вона майже не спрацювала) – посадив своїх синів правити в містах Київської Русі. 972 р. – загинув (у 24 віці). Захопивши міста на Дунаї, повертається до Києва. Візантійський князь підкуплює печенігів, які вбивають Святослава.

Володимир II Всеволодович (1053 — 19 квітня 1125) — великий князь київський (1113—1125), державний і політичний діяч, письменник. Син князя Всеволода Ярославовича і візантійської княжни з сім'ї Мономаха. Прозваний Володимиром Мономахом. Хрещене ім'я Василь. Володимир Мономах — автор вміщеного в Лаврентіївському літопису «Повчання» своїм дітям — видатного давньоруського літературного світського твору, в якому засуджувалися князівські міжусобиці і закликалося до об'єднання давньоруських земель. Наприкінці 11 ст. укріпився на князюванні в Переяславі. Переяславське князівство найбільше потерпало від нападів половців, і тому Володимир Мономах особливо прагнув припинення князівських міжусобиць та об'єднання сил для боротьби проти нападників. Здобув популярність організацією спільних успішних походів князів 1103 і 1111 рр. проти половців. Під час київського повстання 1113 р. боярська верхівка запросила Володимира Мономаха на князювання до Києва. Ініціатор Любецького з'їзду 1097 р., де була проведена радикальна реформа порядку спадкоємства (прийнято засаду прямого родового успадкування замість складної системи сеньйорату та зміни уділів) та Витечівського з'їзду 1100 р.

Ярослав Мудрий - (бл. 978 — 1054) — великий князь київський, син Володимира Великого. Будучи сміливим і підприємчивим войовником, був Ярослав і непоганим політиком та дипльоматом. Ярослав налагоджував зв`язки Русі з державами Європи. Він сам одружився на шведській принцесі Інгігерді (хрещена Іриною; ? — 1050), його сестри були дружинами членів королівських сімей Польщі та Чехії; його сини були одружені з візантійською та німецькою принцесами, одна з його дочок, Ганна, стала дружиною короля Франції, друга — короля Угорщини, а третя — короля Норвегії. Під час його правління (з 1019) було значно розширено межі її столиці — Києва, насипано нові оборонні вали (за одним з них прокладено сучасну вулицю Ярославів Вал), збудовано Золоті ворота, Георгіївську та Ірининську церкви, Софійський собор, в якому згодом було поховано в саркофазі Ярослава Мудрого та його дружину. Створив бібліотеку Софійського собору. За князювання Ярослава Мудрого було укладено збірник законів, так звану «Правду Ярослава», що становить найдавнішу частину законів руського права.

Роздробленість давньоруських земель. Розпад України-Руси.

1054-1240рр. (охоплює період від смерті Я. Мудрого до зруйнування Києва монголо-татарами) — період безупинних князівських чвар, зростаючої загрози нападів кочівників та економічного застою.. Він пов'язаний з періодом феодальної роздробленості Київської Русі. Проте роздробленість не призвела до занепаду економіч¬ного та культурного життя в країні.

За період 1146-1246рр. київські князі мінялися 46 разів, повертаючись час від часу на престол. Лише Володимиру Мономаху та його сину Мстиславу вдалося на певний час припи¬нити князівські усобиці, об'єднати значну частину Русі під своєю владою, зупинити натиск половців на руські землі.

У 1054 р., коли помер Ярослав Мудрий почалась зміна форми правління: одноосібна монархія поступово переростає в федеративну монархію. Три брати-Ізяслав, Святослав, Всеволод- утворили тріумвірат- політичний союз, спільно управляли державою. Причини феодальної роздробленості: велика кількість нащадків після Володимира та Ярослава; панування натурального господарства; між князівські чвари (боротьба кланів; Олеговичи та Мономашевичи); великі географічні розміри Київської держави сприяли зростанню місцевого сепаратизму, загостренню міжкнязівських відносин; ріст великого землеволодіння; з 12 ст. порушено принцип престолонаслідування (до 12 ст. правив найстарший в роді, потім сини); бояри постійно втручалися в справи князів; з 12ст. К.Р. – федерація маленьких держав, не є стольним градом; зовнішній фактор – монголо-татари. 6 грудня 1240р. монголо-татари спалили К.Р. Як результат, у середині XII ст. держава розпалася на 15 князівств. Напередодні монгольської навали їх було 60, а у XIV ст. — вже 250.Проте вона не знищила українську державність київської доби. Спад¬коємицею Київської Русі стала Галицько-Волинська держава.

Галицько-Волинське князівство - спадкоємець державних і соціокультурних традицій КР.

Віддаленість Галичини і Волині від Києва забезпечувала відносну незалежність і самостійність цих земель. З розпадом К.Р. над Дністром виникло Галицьке князівство (кін ХІ ст.), а над Бугом – Волинське князівство (сер. ХІІ ст.) з центром у м. Володимирі. Спочатку ці землі були розрізнені, але з приходом волинського князя Романа Мстиславовича йому вдалося об’єднати їх у Галицько-волинське князівство у 1199 р.

У 1202 р. Роман приєднав до князівства Київські землі. Утворення такої могутньої держави дозволило йому вести успішну боротьбу з половцями, угорськими і польськими князями, зі своїм непокірним боярством, сприяло економічному піднесенню князівства, розвитку міст, ремесел, торгівлі.

Роман склав проект дотримання “доброго порядку” на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організації центральної влади у федеративній давньоруській державі. Але більшість князів відмовилися затвердити цей проект.

Після смерті Романа Мстиславовича Галицько-Волинське князівство тимчасово розпадається. Бояри проганяють малолітніх синів Романа – Данила і Василька та взяли владу у свої руки. Під боярським пануванням земля опинилася в безладді, чим скористалися поляки та мадяри, які захопили Галич та Володимир і задумали поневолити всю Галичину і Волинь. Польща та Угорщина починають експансію на землі Галицько-Волинського князівства. Але з приходом на галицький престол новгородського князя Мстислава Удалого на західноукраїнських землях створилися сприятливі умови для боротьби проти експансії Польщі. Данило одружився на дочці Мстислава Удалого і стає князем, прийняв католицизм від Інокентія4 у зв’язку з боротьбою проти Іга. Але Данило розірвав угоди з Ватіканом, так як не вічув допомогу оскільки Польща, Чехія, Померанія та Сербія були затягнені в інші війни. Він відвойовує у поляків галицькі землі. Навесні 1238 р. відбив напад тевтонського ордену.

У 1239 р. Данило знову приєднав київські землі. Але у 1240 р. нападають монголо-татари. Данило був змушений визнати залежність від Золотої Орди і платити їй данину. Це дало йому можливість захистити князівство від монголо-татарських набігів та відновити економіку. Але в 1264 р. він помирає.

Після його смерті майже століття не відбувалося значних змін, правили його сини, сини його синів.

1340 р. князівство Литовське захопило Галицько-Волинську державу.

Таким чином, після 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами.

Тема 4

№1

Утвердження литовського правління на українських землях відбувалося практично без опору з боку місцевого населення. Ураховуючи те, що власне литовські землі становили лише приблизно 10% Великого князівства Литовського, а литовці перебували на значно нижчому рівні суспільно-політичного і культурного розвитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовські правителі проводили досить ліберальну політику. Діючи за принципом «старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Про це свідчать, зокрема наступні процеси:

– литовці за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями дозволяли місцевій українській знаті займати адміністративні посади.

– руська (українська й білоруська) мова стала офіційною державною мовою литовської держави;

– руською мовою велося все діловодство, складалися офіційні документи і писалися літературні твори;

– в основі державної правової системи (Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.) лежали звичаєві писані норми українського права, тобто «Руської правди» та ті норми, які побутували у традиціях українського народу ще за доби Київської Русі;

– зберігалися міцні позиції руського православ’я у Литовській державі. Зокрема, князь Ольгерд та майже всі (10 із 12) його сини були православними;

– литовці запозичили у русинів досвід військової організації, будування і укріплення фортець, налагодження податкової системи формування структури князівської адміністрації тощо.

№2

1 липня 1569 р. було підписано Люблінську унію, у відповідності до якої Польське королівство та Велике князівство Литовське об`єдналися в єдину державу – Річ Посполиту з виборним королем, спільним сеймом, спільною казною й грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою.

Литва втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та зберігаючи автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та судочинства. З усіх українських земель під владою Литви залишилися тільки Берестейщина та Пінщина, що межували з Білоруссю, а всі решта українські землі, тобто переважна більшість їх, відійшли під владу Польщі.

Наслідки Люблінської унії для України.

- перше, втрата значної території (Підляшшя, Волині, Брацлавщини та Київщини), де найдовше зберігалася політична та економічна відокремленість від державного організму Литви;

-провадження чужих за своєю природою виконавчих та судових органів, засилля в них іноземців і відсторонення від влади українців – призвели до згасання національного життя, державних традицій.

- унія прискорила процес поляризації в тогочасному суспільстві;

- унія відкрила польським магнатам та шляхті широкі можливості для захоплення українських земель. Причому, король роздавав землі на «вічність» шляхті не лише «порожні», а й залюднені селянами та козаками. Польські магнати (Потоцькі, Калиновські, Жолкєвські та багато інших) захоплювали велетенські володіння, нещадно гнобили селянство та міщан, утискували козацтво;

- зміцнення та зростання феодальної власності на землю посилювало кріпацтво. Литовський статут 1588 р. встановлював норму, за якою селянин, що прожив на землі пана понад 10 років, ставав кріпаком; до 20 років було продовжено термін розшуку селян-втікачів та повернення їх до пана;

- на руйнування старого аграрного ладу був спрямований «Устав на волоки» (1577 р.), за яким господарство селянина підпорядковувалося інтересам фільварку: посилювалося майнове розшарування, збільшувалася панщина, зростала натуральна й грошова рента.

- магнати й шляхта безжалісно експлуатували природні багатства (вирубували старовинні пущі, випалювали ліси);

- унія посилила дискримінацію українського населення в містах. Українцям перешкоджали при вступі до ремісничих цехів. Обмежували в праві на проживання у містах, обкладали непомірними податками. У містах господарювали євреї, німці, поляки, які займалися торгівлею, орендували фільварки і промисли.

- після унії з боку польської влади та католицької церкви в українських землях активізується політика витіснення української мови, культури, православної церкви.

№3

Причиною національної конфронтації стала Люблінська унія. Права українців були обмежені у багатьох сферах суспільного життя. Здійснювалось ополячення укр. Населення. Частина української знаті під тиском поляків була згодна прийняти католицьку віру, щоб зрівнятись у правах з елітою суспільства. Найзнатніші укр.. роди зреклися рідної мови, традицій, православ’я. Така ситуація негативно сприймалася низами – міщанами, шляхтою, селянами.

Берестейська унія 1596 р. спричинила релігійну конфронтацію. Незважаючи на погляди уряду, православні виступали на захист своєї церкви. Активно виступали проти унії міщани і селяни. Їх повстання були придушені за допомогою зброї. У 30-их р. 17 ст. польський уряд був змушений поступитися і видав «Статті для успокоєння руського народу» , які повертали в Україну православну віру і священників.

№4 Кревська унія

14 серпня 1385 р. у м. Крево між Литвою і Польщею було укладено Кревську унію, за умовами якої литовський князь Ягайло, одружуючись з польською королевою Ядвігою, отримував титул короля Польщі, зобов’язувався перейти до католицької віри і окатоличити литовців та « навіки приєднати всі свої рідні землі, литовські та руські до корони Польської» (крім того він брав на себе зобов’язання сплатити колишньому нареченому Ядвіги Вільгельму Австрійському 200 тис. флоринів як компенсацію за порушення шлюбної угоди).Тобто, мова йшла про інкорпорацію (включення, приєднання) Великого князівства Литовського до складу Польщі. Литва певною мірою втрачала свій суверенітет, а Польща отримувала територію у 4 рази більшу за власну.

Ягайло активно взявся за втілення унії:

– остаточно оволодів Галичиною (1358 р.);

– відібрав землі галицьких бояр;

– ліквідував українське право і встановив польську владу та суди;

– впровадив латинську мову як офіційну;

– надав привілеї і права польській шляхті та населенню, що сповідує католицизм.

Активна пропольська політика Ягайла зустріла потужний опір з боку литовської, української та білоруської знаті. Опозицію очолив двоюрідний брат Ягайла – литовський князь Вітовт (1392-1430 рр.). У 1392 р. підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князівств, Вітовт був визнаний довічним правителем Литовського князівства.

Кревська унія була втілена у життя частково, а спроба об’єднати Литву і Польщу зазнала поразки.

5 тема Виникнення та розвиток Козацтва.

Перша згадка про козаків датується 1489 роком. Описуючи похід 1489 року Яна Альбрехта (сина польського короля Казимира IV) проти татару Східне Поділля, польський хроніст Марцин Бєльський. Найбільш ранні дані про козаків на Київщині відносяться до 1492 й 1499 років. Відомості про козаків знаходимо також у люстраціях придніпровських замків середини XVI століття. Козаки займалися землеробством, скотарством, промислами (рибальством, мисливством, селітроварінням, бджільництвом), ремеслами, торгівлею. Життя козаків було сповнене небезпек і неспокою. З одного боку -загроза нападів турків татар. З другого — небезпека з боку польських, литовських феодалів, які прагнули загарбати освоєні козаками землі. Значна частина козацтва, не бажаючи повернення у феодальне ярмо, відступала далі на південь, колонізуючи за порогами Дніпра степові простори.

Протягом свого понад двохсотрічного існування запорізькі козаки послідовно змінили вісім січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, кам'янську й Нову, або Підпільненську. Причини змін різні: більші зручності, стратегічні міркування, більша площа, брак води, шкідлива для здоров'я місцевість тощо. Виникнення Хортицької Січі пов'язане з історією і подвигами першого відомого в історії козацького гетьмана Дмитра Вишневецького, оспіваного в народних думах під іменем Байди. У середині XVI століття він побудував замок на Хортиці, оточив його козацькою залогою.

Запорізька Січ мала своєрідну військово-адміністративну організацію, що увібрала в себе давню вікову традицію. Запорізьке військо мало два поділи - військовий та територіальний. Військо ділилося на 38 куренів, а територія — спочатку на 5, а потім на 8 паланок. Скільки існувала Січ, завжди було 38 куренів — Пашківський, Полтавський, Переяславський, Канівський, Корсуньський та інші. (Назва «курінь» - від куріти, диміти — вживалися в розумінні й у значенні сотні, полку, частини війська. Паланка у буквальному перекладі з татарської мови означає маленьку фортецю).

Адміністративна і судова влада в запорізькому війську була побудована так: 1) військові начальники — кошовий отаман, суддя, осавул, писар, курінні отамани; 2) військові чиновники — підписарій, булавничий, хорунжий, пірначний, підосавулій, довбиш, піддовбиш, пушкар, підпушкар, гармаш, товмач, шафар, підшафарій, канцеляристи; 3) похідні й паланкові начальники — полковник, писар, осавул, підписарій, підосавулій. Кошовий отаман, військовий осавул і військовий писар становили військову старшину.

Кошовий отаман об'єднував у своїх руках військову, адміністративну, судову й духовну владу. У воєнний час кошовий був «головним командиром». Обов'язки кошового полягали в тому, що він затверджував усіх урядовців, узаконював розподіл за «лясами» (жеребками) земель, сінокосів, рибних місць, приймав у січ нових людей, відпускав старих козаків із січі, вступав у дипломатичні стосунки з іншими країнами. Його владу обмежували три умови —- звіт, час і рада. Кожний кошовий щороку, 1 січня, під час виборів військової старшини, повинен був скласти звіт про свої дії та вчинки, що стосувалися війська. Життя кошового отамана, як і решти старшин, мало чим відрізнялося від життя решти козаків. Він перебував завжди у тому ж курені, в якому був і до обрання кошовим, харчувався разом із козаками.

Військовий суддя був другою після кошового особою в запорізькому війську. Як і ;кошового, його обирали на військовій раді з простого товариства. Суддя охороняв ті предківські звичаї й одвічні порядки, на яких базувався весь лад козацького життя. У своїх рішеннях він керувався не писаними законами, яких на Запоріжжі взагалі не існувало, а переказами й традиціями, що передавалися із уст в уста й були освячені плином віків.

Військового писаря та військового осавулу також обирала загальна рада простих козаків низового товариства. Військовий писар відав усіма письмовими справами війська.

Військовий осавул стежив за ладом і пристойністю козаків у мирний час у січі, а у воєнний - у таборі, слідкував за виконанням судових вироків, винесених всією радою як у січі, так і у віддалених паланках війська, провадив дізнання з приводу різних суперечок та злочинів серед сімейних козаків, заготовляв хліб на випадок війни, у поході їхав попереду як розвідник, стежив за ходом битви.

Усі чотири особи — кошовий, судця, писар і осавул — становили запорізьку військову старшину, яка відала військовими, адміністративними, судовими й навіть духовними правами всього війська. Наступні після них службові особи лише допомагали головним і виконували їх волю й накази.

Українська козацька держава у геополітичних інтересах Польщі, Росії, Кримського Ханства, Туреччини.

На межі XVI—XVII ст. козацтво дедалі більше заявляє про себе як про впливову силу не тільки в Речі Посполитій, а й на міжнародній арені. Насамперед це виявилося в тому, що козацтво, міцно завоювавши позиції лідера національно-визвольного руху, водночас стає основною перешкодою турецько-татарській агресії в українські землі.

Безумовно, ефективно протидіяти численній, мобільній, гарно організованій татарській кінноті було надзвичайно важко, але на півдні вже виникла, сформувалася і зросла сила, яка була здатна не лише відбити напади татарсько-турецьких завойовників, а й здійснювати далекі сухопутні та морські походи проти Султанської Туреччини та Кримського ханства, руйнуючи фортеці, спустошуючи володіння місцевих феодалів, визволяючи полонених співвітчизників. Цією силою було козацтво.

Тільки влітку 1587 р. козаки здійснили штурм Варни. захопили фортецю Усіану, вели бої під Бендерами. . Вже 1606 р. запорожці взяли турецьку фортецю Варна, яка до того вважалася неприступною. У 1608 р. запорожці чяуппиїт хитрістю Перекоп. 1609 р. напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію. Білгород та ін. Перепливши-Чорне море, 1614 р. козаки висадилися на турецькому узбережжі Малої Азії та зруйнували Синоп і Трапезунд. Навесні 1615_р. запорожці з'явилися під мурами турецької столиці — Константинополя^Спаливши портові споруди, вони повернули в море. Нарешті, 1616_р. козаки під проводом Сагай¬дачного здійснили похід на Крим, під час якого здобули і спалили головний невільничий ринок регіону — Кафу— та визволили полонених.

У XVII ст. козацтво активно втручається у внутрішні справи Московської держави. Спочатку протягом 1604— 1605 рр. запорожці беруть участь у поході Лжедмитрія І на Москву. Незабаром чимало козаків приєднуються до загонів другого російського самозванця —- Лжедмитрія II (1607—1610). У 1618 р. П. Сагайдачний з 20-тисячним козацьким військом вирушив на Москву з метою визволення з Тушинської облоги королевича Владислава. Підтримка козаків дала змогу Речі Посполитій укласти вигідне для неї Деулінське перемир'я з Московською державою (польськими ставали Смоленськ, Чернігів та Сі-верщина). Козаки ж знову були ошукані: реєстр скоротився більш як утричі, козацьку старшину мав призначати король, до того ж у черговий раз почала діяти заборона виходити козакам у Чорне море. 1620-1621 – хотинська війна Туреччини проти Польщі(поразка Туреччини). 1625р. – куруківська угода між польським гетьманом і козацькою старшиною Дорошенко: реєстр збільшув до 6 тис.реєстровим коз заборонялися походи на тур-татарські володіння, висилялися з маєтків шляхти. 1630 р.- Переяславська угода між польським гетьманом і руською козацькою старшиною щодо куруківської угоди, реєстр 8 тис. нереєстрові козаки повинні розійтися по домівках. 1648 травень- Жовті Води, Корсунь, вересень –Пилявці. 1649, серпень– Зборівське перемір’я формально підтверджував козацькі права а привілеї, реэстр зростав до 40 тис. козацька територія охоплювала Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства. 1651р.- під Берестечком- поразка Хмельницького зводила нанівець автономію козацтва- Білоцерковський мирний договір: територія правління обмежувалась Київським воєводством, реєстр зменшився до 20 тис., розірвати союз з Кримським занством і позбавляння диплом. відносин з країнами. Березень 1654р. – «Березневі статті»: Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністативний поділ, нова система соц..-економ. відносин,цілковита незалежність у проведенні внутр. політики, заборона дипломатичних відносин з Варшавю та Стамбулом.

Велика Руїна. Гетьманщина.

Намагаючись заснувати в Україні династію козацьких правителів, Хмельницький допустив, щоб після нього (1657 р.) гетьманом обрали його шістнадцятирічного сина Юрка, що було цілковитим зневажанням мудрих січових традицій. І, як результат, – руїна України, яка розчахнулася за гетьманування цієї нездібної і, загалом, глибоко нещасної людини. Справу довершило об’єднання козацької України з Московським царством. Проте старшина наполягала на тому, що це є народ єдиновірний і, бачиться, ще не завдавав кривди народу українському, а приймати протекторат польського короля чи турецького султана, було “що самогубство”.

4 вересня 1657 р. у Чигирині відбулася старшинська рада при зачинених воротях, яка до повноліття Юрія Хмельницького поклала виконання гетьманських обов’язків на Івана Виговського. Настала "Велика руїна" - тридцять років кривавої козацької міжусобиці. 1657 p., жовтень - Укладення Іваном Виговським союзу зі Швецією. 1658 p., вересень-Укладення Гадяцького договору угоду про повернення Козацької держави під скипетр короля Польщі. Гадяцький трактат спирався на ідею перетворення Речі Посполитої у федерацію Корони Польської, Великого князівства Литовського і Великого Князівства Руського, тобто Козацької держави в межах, які на той час склалися. Усі три частини федерації мали об’єднуватися особою спільно вибраного короля, спільним виборним сеймом і зобов’язанням погоджених військових дій проти зовнішнього ворога; Українська держава позбавлялася права на міжнародні відносини. Червень 1659 p. - Конотопська битва: Перемога Виговського, який не скористався наслідками битви. Після звершення Виговського(1659р.) радниками Юрія стали П.Дрошенко та І.Сірко. Жовтень 1659 p. – Переяславський договір, який фактично перетворював Україну на автономну частину Росії: переобрання гетьмана з дозволу царя, заборона відносин з іншими країнами, Київська митрополія підпорядковувалась Московському патріархату. 1660р. – Слободищенський трактат, за яким Україна переходила до Польщі на умовах автономії. 1663 p. – зрекання престолу Хмельницьким, козацька (Чорна) рада. Проголошення гетьманом Івана Брюховецького.

Гетьманщина

Лівобережна Україна

1663-1668 pp. - «Чорна рада»(1663) та гетьманство Івана Брюховецького на Лівобережній Україні. Налагодження відносин з Московією, в решті решт розрив з Москвою.

1665 p.,жовтень -Підписання Іваном Брюховецьким Московських статей.

1667 p.,30 січня -Андрусівське перемир'я між Москвою та Річчю Посполитою. Закінчення московсько-польської війни.

1669 p.,березень -Обрання лівобережним гетьманом Дем'яна Многогрішного. Укладення Глухівських статей.

1669 p., березень-Старшинська козацька рада в Корсуні разом з Петром Дорошенком ухвалює рішення визнати протекторат Туреччини над Правобережною Україною.

1674 p., червень- обрання гетьманом Лівобережної України Івана Самойловича. Державні інтереси з Московщиною. Підписання Конотопських статей.

1672 p., серпень Взяття об'єднаним козацько-турецьким військом Кам'янця.

1676 p. -Туреччина проголошує Юрія Хмельницького гетьманом України.

Правобережна Україна

1663-1665 pp. -Гетьманство Павла Тетері на Правобережній Україні.

1663-1664рр. –похід з Яном2 Казимиром на Лівобережжя, невдача, хотів возз’єднати Україну.

1666 p., січень -Петра Дорошенка обрано гетьманом правобережних полків.1669 р. – протекторат Турції, у 1672р. перейшов до Росії та Польщі

1668 p.,червень -Похід козаків Петра Дорошенка на Лівобережжя. Проголошення Петра Дорошенка гетьманом усієї України.

1676р. – капітуляція Дорошенка, присяга російському царю. Ю.Хмельницький стає «князем Сарматії та України, володарем Війська Запорізького».

1667р.- Андрусівське перемір’я, за яким Лівобережна Україна відходила Росії, Правобережна – Польщі, Запоріжжя – нейтральна територія.

Литопис Грабянки.

Г.Граб’янка – виразник старшинського автономізму, причому прибічником української автономії у союзі з Росією, тому багатьох діячів він оцінював саме з точки зору їх ставлення до цієї позиції. Г. Грабянка не тільки возвеличує Б.Хмельницького, його роль у війні, але й прославляє всю його добу.

У передмові до літопису Григорій Грабянка визначає мету свого твору та з'ясовує ті причини, що спонукали його взятися за перо. Оскільки в книгах різних іноземних істориків багато говориться про козаків, він хоче, щоб їхні діяння, а особливо перемоги під проводом знаменитого вождя Богдана Хмельницького, не прийшли в забуття, і тому він задумав написати цю історію, спираючись на різні вірогідні джерела.

Грабянка розповідає про історію козацтва від найдавніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поділити на три частини. В першій розповідається про події від початків козацтва до народновизвольної війни, у другій, найбільш розлогій, — про саму війну, а в третій літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького. Автор розпочинає першу частину зі з'ясування етимології слова «козак», виводячи його від назви скіфського племені козар, які є предками козаків. Родовід же козарів Грабянка виводить аж з біблійних часів, вважаючи цей народ потомками першого сина Яфетового Гомера. Грабянка твердить, що козари розселилися по всій Європі, а лише згодом були завойовані іншими народами. Далі йде шість «сказаній» про найголовніші події в історії України до Хмельницького. Вбачаючи небажання руських князів жити у мирі і злагоді головною причиною втрати незалежності Київською Руссю, Грабянка оповідає, як на Україні панували татари, литовці, як вона «потрапила під лядське ярмо», розповідає про «різні битви і зброю козацьку, і про їхній харч», про гетьманів Шаха і Підкову, з'ясовує, чому повстали козаки на поляків, подає сказання «про рід Хмельницького і про війну на Цоцорі», «про козацьку війну з ляхами під Переяславом, і про гетьмана Тараса, чому повстав на поляків». Після цих «сказаній» розпочинається друга, основна частина літопису. Відкривається вона сказанням «чому Хмельницький повстав на поляків». Далі автор досить детально розповідає про битви козацьких військ, керованих Богданом Хмельницьким, під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, про походи на Збараж, Броди, Львів і Замостя, про збарозьку і зборівську перемоги 1649 р., про похід на Волощину (Молдавію), про Берестецьку і Білоцерківську битви і т. д. Але Грабянка не обмежується описами битв, — перед читачем у другій частині розгортається повнокровна картина життя всієї України, розповідається про дипломатичні кроки Хмельницького, про стосунки з іншими країнами — Росією, Туреччиною, Кримським ханством. Ця частина найбільш напружена й патетична. В третій частині Грабянка зберігає форму докладних сказань, описуючи лише перші роки після смерті Богдана Хмельницького. Окремі великі сказання присвячені гетьмануванням Юрія Хмельницького, Івана Виговського, Івана Брюховецького. З 1664 року події викладаються у формі порічних записів, стисло, без яскравих описів і деталей, нагадуючи традиційне літописання.

Центральна постать літопису Грабянки — Богдан Хмельницький. Це головний герой твору, в якому автор поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя. За переконанням автора, Хмельницький має дві основні заслуги — визволення України від «дуже тяжкого ярма лядського з допомогою козацької мужності» та возз'єднання України з Росією.