Джон Китс. Кузнечик и сверчок (в переводе с. Маршака)

Вовеки не замрет, не прекратится

Поэзия земли. Когда в листве,

От зноя ослабев, умолкнут птицы,

Мы слышим голос в скошенной траве

Кузнечика. Спешит он насладиться

Своим участьем в летнем торжестве,

То зазвенит, то снова притаится

И помолчит минуту или две.

Поэзия земли не знает смерти.

Пришла зима, в полях метет метель,

Но вы покою мертвому не верьте.

Трещит сверчок, забившись где-то в щель.

И в ласковом тепле нагретых печек

Нам кажется: в траве звенит кузнечик.

Джон Кітс. Про коника та цвіркуна. Переклад Василя Мисика

Поезія землі не вмре ніколи. Опівдні, як мовчать серед гілок Птахи в гаю, невтомний голосок Обнизує покоси й частоколи. Це коник, він поймає гори й доли, На стернях довгий ведучи танок, А стомиться - стихає на часок У затінку стебла або стодоли. Поезія землі не оніміє: Коли зима в мовчання крижане Поля заковує, цвіркун у хаті Заводить пісню, що в теплі міцніє, Нагадуючи всім, хто задрімне, Спів коника в траві на сіножаті.

The Cambridge History of English and American Literature in 18 Volumes (1907–21). Volume XII. The Romantic Revival. IV. Keats. § 8. Odes

Most of the odes were impromptus, born of the same sudden inspiration. A May morning, an autumn afternoon, a nightingale’s song in a Hampstead garden, a mood of dreamy relaxation after sleep – from intense, almost momentary, experiences like these sprang poems which, beyond anything else in Keats, touch a universal note.

In the nearly contemporary “Ode on a Grecian Urn”, the symbolism of the urn-figures became far more vital. From the drowsed intoxication of the senses, he rises to a glorious clear-eyed apprehension of the spiritual eternity which art, with its “unheard melodies”, affords. The three consummate central stanzas have themselves the impassioned serenity of great sculpture. Only less noble are the daring and splendid imagery of the opening, and the immortal paradox of the close.

In these great odes, however, the words imply a more spiritual and complex passion. They meant a stranger and rarer insight into the springs of both joy and sorrow than was thus conveyed. The worship of beauty is the clue to everything in Keats; and, as he came to feel that an experience into which no sadness enters belongs to an inferior order of beauty, so he found the most soul-searching sorrow “in the very Temple of Delight”.