План-конспект
ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА
Історія становлення танцювальної психокорекції
Обмеженям класичного психоаналізу були надмірна інтелектуалізація та ігнорування фізіологічних відчуттів. К. Г. Юнг описує Его як комплекс, що складається перш за все із загального усвідомлення власного тіла. Його Тест Словарних Асоціацій, в котрому Юнг визначав емоції за частотою пульсу та електропровідністю шкіри, був ключем до розуміння того, що розум і тіло функціонують як єдине ціле. Він ваважав, що тіло здатне одночасно виявляти свідоме та позасвідоме, і тому воно може стати безцінним інструментом вивчення психічного. Якщо сфокусувати увагу на на тілесному досвіді, з’являється можливість виризити позасвідоме через рухи, одночасно підтримуючи сильну функцію Его та не втрачаючи тілесного усвідомлення. Техніка Юнга була менш ригідною, порявняно з технікою Фройда. Під час лікування він проявляв непередбачуваність та гнучкість. В кабінеті Юнга люди танцювали, співали, грали на інструментах, малювали, ліпили з глини. Створена ним психологія дозволяла його полідовникам розвивати її в найрізноманітніших напрямках, в тому числі і в напрямку тілесної терапії та танцювальної терапії.
З іншого боку свій внесок у становлення танцювальної психокорекції внесли зміни в танцювальному мистецтві. Піонером, котрий зруйнував звичні стереотипи, що побутували серед професійних танцівників аж до двадцятого століття була Айседора Дункан. Вона перетворила танець у форму самовираження, сумістивши емоційний імпресіонізм і рух таким чином, що рухи стали спонтанними, а не завченими та рутинними. Сама Дункан вважала , що її танець допомагає їй жити і часто говорила про це в інтерв’ю.
Ці два процеси були передумовою для остаточного виникнення танцювальної терапії після Другої Світової Війни, коли необхідно було вилікувати велику кількість психічно травмованих людей. Довготривалі класичні методи за цих умов відійшли на другий план. Послідовники класичних методів адаптували свої методи до короткотривалої роботи, і тут до них приєдналися ті, на кого вплинувли зміни в танцювальному мистецтві.
Американська танцівниця Мері Старкс Вайтхауз, котра пройшла навчання в Європі так говорила про себе: «Я стала танцювальним терапевтом сама того не помітивши, бо в той час ще не існувало такого поняття». Вона описує перехідний період в п’тдесятих роках, коли вона проходила аналіз у учня Юнга і зрозуміла, що може застосовувати свою майстерність в роботі з людьми, відкриваючи їм шлях до цілісності. ЇЇ стиль фокусувався на полярностях, що притаманні патернам руху, на активному уявлянні та на тому, щоб допомогти клієнту знайти «свій істинний рух». Меріон Чейз почала використовувати танець в якості терапії у своїй танцювальній студії, та її ідеї набули форми, коли вона працювала з психотичними пацієнтами в госпіталі Св’ятої Єлизавети у Вашингтоні, в сорокових і п’ятдесятих роках, до того як були винайдені трасквілізатори. ЇЇ основна ідея полягає в тому, що танець ─ це повідомлення, котре задовільняє основну людську потребу. Вона намагалась встановити контакт з пацієнтами, рухаючись разом з ними. Вона вивчила і охарактеризувала рухи пацієнтів різних діагнозів. У неї був талант контактувати із замкнутими людьми та пробуджувати їх життєву силу, виводити їх у реальність.
Танцівниця з Данії Герда Александер винайшла метод тіленоорієнтованої терапії під назвою аутонія (гармонійний тонус), що вже не був методом роботи за допомогою танцю і був в основі створення нетанцювальної тілесноорієнтованої психокорекції [1 із списку основної літератури].
Загальні положення про танцювальну психокорекцію
Танцювальна терапія застосовується при роботі з людьми, що мають емоційні розлади, порушення спілкування, міжособистісної взаємодії.
Використовування цього методу вимагає від психолога досить глибокої підготовки, оскільки цей вид взаємодії може будити сильні емоції, яким не так-то просто знайти розрішення. Танцювальні рухи в поєднанні з фізичними контактами і інтенсивною міжособовою взаємодією можуть викликати дуже глибокі і сильні відчуття.
Мета танцювальної терапії — розвиток усвідомлення власного тіла, створення позитивного образу тіла, розвиток навичок спілкування, дослідження відчуттів і надбання групового досвіду. У історії розвитку танцювальної терапії К. Рудестам виділяє ряд ключових подій.
Перше пов'язане з необхідністю фізичної, психічної реабілітації ветеранів, що повернулися з полів другої світової війни. Танцювальна терапія стала допоміжним методом реабілітації інвалідів, багато хто з яких або взагалі не могли говорити, або не були схильні до того, щоб до них застосовували вербальну дію. Після занять в танцкласі вони відзначали, що пережили почуття полегшення і душевної гармонії.
Іншим чинником, що сприяв зростанню популярності танцювальної терапії, з'явився рух тренінгу людських стосунків, що з'явився в 60-х роках, який став підгрунтям для розробки нових експериментальних підходів в роботі з групами і до розвитку особистості їх учасників.
Нарешті, інтерес до нових програм танцювальної терапії був підігрітий дослідженнями по невербальній комунікації, особливо аналізом комунікативних функцій людського тіла. Танцювальна терапія використовується в основному при груповій роботі.
Основною задачею груп танцювальної терапії є здійснення спонтанного руху. Танцювальна терапія спонукає до свободи і виразності руху, розвиває рухливість і укріплює сили як на фізичному, так і на психічному рівні. Тіло і розум розглядаються в ній як єдине ціле.
Головна установка формулюється таким чином: рухи відображають риси особистості. При будь-яких емоційних зрушеннях міняється самопочуття, як душевне, так і фізичне, і відповідно міняється характер наших рухів.
Танцювальна терапія спрямована на вирішення наступних завдань:
Поглиблення усвідомлення членами групи власного тіла і можливостей його використовування. Це не тільки покращує фізичний, емоційний стан учасників, але і служить розвагою для багатьох з них. На початку першого заняття психолог спостерігає за учасниками, оцінює сильні сторони і вади рухового репертуару кожного, потім визначає, які рухи підійдуть кожному клієнту краще всього.
Посилення відчуття власної гідності у членів групи шляхом вироблення у них позитивнішого образу тіла. Клієнти з серйозними порушеннями можуть переживати складнощі при проведенні межі між власним тілом і об'єктами навколишнього середовища. У таких групах танцювальна терапія має за мету створення учасниками адекватного образу тіла. Танець дозволяє зробити образ свого тіла привабливішим, у напрямі пов'язаному з позитивнішим образом «Я».
Розвиток соціальних навичок за допомогою набутого учасниками відповідного приємного досвіду. Танцювальні рухи є відносно безпечний засіб зв'язку з оточуючими під час навчання соціально прийнятній поведінці. Танцювальна терапія створює умови для творчої взаємодії, дозволяє долати бар'єри, що виникають при мовному спілкуванні.
Допомога членам групи вступити в контакт з їх власними відчуттями шляхом встановлення зв'язку відчуттів з рухами. При творчому ставленні клієнта до рухів під музику танець набуває експресивності, що дозволяє вивільнити пригнічувані відчуття, почуття і дослідити приховані конфлікти, які можуть бути джерелом психічної напруги. Тут психодинамічне поняття «катарсису» розповсюджується на танець, оскільки його рухи вивільняють приховані почуття, а це має пряме коректувальне значення. Танцювальні рухи не тільки експресивні, але і мають здатність знімати фізичну напругу, особливо якщо вони включають розгойдування і розтяжку.
Створення «магічного кільця». Заняття в групі – це спільна робота учасників, ігри і експерименти з жестами, позами, рухами і іншими невербальними формами спілкування. Все це в цілому сприяє надбанню учасниками групового досвіду, всі компоненти якого на несвідомому рівні утворюють замкнутий стійкий комплекс — «магічне кільце».
Разом з названими розв'язуються також задачі:
підвищення рухової активності; комунікативного тренінгу і організації соціотерапевтичного спілкування;
отримання діагностичного матеріалу для аналізу поведінкових стереотипів пацієнта і його самопізнання;
розкріпачення пацієнта, пошуку автентичних шляхів розвитку.
Спеціальні вправи танцювальної терапії полягають у вільному розгойдуванні, рухах, що вимагають зібраності і контролю над тілом, чергуванні розслаблення і зібраності, пов'язаних з дихальним циклом, переміщенні по приміщенню строго певним чином.
На першому етапі, що займає декілька хвилин, заняття танцювальною терапією звичайно використовуються для розминки, що допомагає кожному учаснику підготувати своє тіло до роботи подібно до того, як перед виступом музикант настроює свій інструмент. Вправи розминок мають фізичний («розігрів»), психічний (ідентифікація з почуттями) і соціальний (встановлення контактів) аспекти.
Одним з варіантів початку занять передбачається виконання спонтанних рухів вільної форми під попурі з різних мелодій. Тут зустрічаються вправи, що включають струшування, розтяжки, розгойдування, плескання, потрушування, які, починаючи з пальців рук, розповсюджуються на зап’ястя, ліктьові суглоби, плечі, грудну клітку. Ці вправи повторюються до тих пір, поки вся група не розігріється як слід.
На другому етапі відбувається розробка загальногрупової теми. Наприклад, розробляється тема «зустрічей і розставань». На рівні рухів можуть «зустрічатися» і «розлучатися» окремі частини тіла. Кисті рук і лікті можуть «зустрітися», щоб тут же «розлучитися», або вони можуть «зустрітися», щоб «вступити в бійку» або щоб «обійняти» один одного. Взаємодії між членами групи можуть сприяти зустрічі долонь одного з ліктями іншого тощо.
На завершальній стадії заняття тема розробляється з використанням всього наданого групі простору, при цьому міняється швидкість рухів і їх послідовність. Керівник або визначає характер руху учасників, або сам їх повторює. Для діагностичного аналізу рухів і допомоги членам групи в розширенні їх рухового репертуару часто використовується розроблена Р. Лобаном «Система аналізу форми зусиль» [3].
Керівник групи може бути: партнером по танцях, розпорядником (організатором), каталізатором розвитку особистості учасників через рух.
Він створює в групі обстановку спокою і довіри, котра дозволяє учасникам досліджувати себе і інших, а також відображає і розвиває спонтанні рухи учасників групи.
Керівник групи застосовує певним чином структуровані вправи, що сприяють розслабленню, правильному диханню, зміні тіла в просторі і посиленню самоконтролю.
Танцювальна терапія використовується для поліпшення фізичного стану, виходу емоцій, вдосконалення навичок міжособової взаємодії, для отримання позитивних емоцій, розширення самосвідомості. Звична тривалість заняття — 40—50 хв. Заняття можуть бути щоденними, щотижневими (впродовж декількох місяців або років).
У профілактичних цілях можливе проведення одноразових танцювальних марафонів. Оптимальний кількісний склад групи — 5—12 осіб.
Дискусійним є питання про характер музичного супроводу занять. Одні керівники віддають перевагу стандартним магнітофонним записам народної і (або) танцювальної музики, інші — власний (або своїх асистентів) імпровізований музичний супровід. У всіх випадках підкреслюється, що індивідуально-культурна значущість пропонованої для клієнта музики не повинна перекривати значущості і задоволення власної рухової активності, тому краще використовувати незнайомі групі мелодії, помірну гучність звучання і фізіологічно орієнтовані ритми, котрі сприяють формуванню трансових станів свідомості.
Може використовуватися як допоміжний або основний метод корекції в групах дітей і підлітків, в санаторно-курортних умовах, при корекції дісгамій в подружніх парах, для соціально-психологічного і рухового тренінгу людей з порушеннями слуху і зору або в реабілітаційному періоді (після кардіооперацій, переломів кінцівок, згвалтувань тощо).
Ст.викладач кафедри теорії
і методики практичної психології Савка І.М.