Тема 3. Прогнозування в системі регіональних цільових програм План

1. Суть та різновиди прогнозування.

2. Методи прогнозування.

3. Нормативно – законодавчі засади прогнозування.

4. Технологія прогнозування

Список рекомендованої літератури

1. Постанова Кабінету Міністрів України №621 від 26 квітня 2003 року „Про розроблення прогнозних і програмних документів економічного і соціальної і розвитку та складання проекту держбюджету”.

2. Постанова Кабінету Міністрів України №1007 від 21 липня 2006 року „Про затвердження стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року”.

3. Постанова Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 р. №106 „Про затвердження Порядку розроблення та виконання державних цільових програм”.

4. Програма інтеграції України до Європейського союзу в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки / Під ред.. Шевчука В.Я. – К., 1999. –16 с.

5. Комплексна програма реалізації на національному рівні рішень, припни прийнятих на Всесвітньому самміті зі сталого розвитку, на 2003-2015 роки від 26.04.03 № 634 // Офіційний вісник України. 2003. – № 181. – Ст. 847.

6. Стратегія економічного і соціального розвитку України „Шляхом європейської інтеграції” на 2004 - 2015 рр. (схвалена Указом Президента України від 28.04.2004 №493/ 2004 р.

7. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. В. М. Гейця. - К.: Ін-т екон. прогнозування: Фенікс, 2003. - 1008 с.

8. Європейська хартія територіального устрою // Бюлетень ЄЕК ООН-Женева.

9. Злупко С.М. Перехідна економіка: сучасна Україна. К., „Знання”, 2006. – 367 с.

10. Михасюк І., Бочан І. Державний менеджмент. Л-Жешув, НВФ „Українські технології”, 2003. – 139 с.

11. Горбулін В. П., Гоєлов О. Ф., Лисцин Г. М. Актуальні питання організації стратегічного планування державної політики національної безпеки України // Ж-Л „Стратегічна панорама” – http://www.rada.gov.ua

12. Грамацки Ганс Эрих. Политика пространственного развития в Европейском Союзе: европейские, национальные и региональные измерения // Регіональна економіка. – 2003. – №4. – С.146-154.

13. Гринів Л. Національна економіка в сучасному світі: нові детермінанти та можливості розвитку // Вісник Львівського університету. Серія економічна. Випуск 37(1). – 2007. – 698с. – с. 16-20.

14. Гринів Л. С. Концептуальні засади просторової парадигми екологічно збалансованої економіки // Регіональна. – 2001. – №4. – С. 54-63.

15. Гринів Л. С., Кічурчак М.В. Національна економіка: Навч. посібник. – Львів: „Магнолія 2006”, 2008. – 464 с.

Прогнозування в національній економіці займає важливе місце, оскільки дає змогу отримати об’єктивну оцінку того, що може відбутись, виходячи з аналізу внутрішніх та зовнішніх чинників, що впливають на розвиток.

Прогнозування може розглядатись в двох аспектах:

1. Як самостійна форма регулювання на базі застосування методів економетрії тощо.

2. Як певний етап в системі макроекономічного планування.

В широкому розумінні стратегічне прогнозування розвитку регіону – це процес передбачення перспективних напрямків та тенденцій його розвитку.

Процес стратегічного прогнозування охоплює розроблення прогнозних документів у сфері стратегічного управління.

Прогнозування може бути частковим або узагальнюючим.

До першого належать:

• прогнози наслідків соціально-економічних чи екологічних подій;

• виробничі прогнози;

• науково-технічні (інноваційні) прогнози;

• прогнози щодо платіжного балансу держави тощо.

• До узагальнюючих прогнозів належать прогнози стосовно збалансованості економічної, соціальної та економічної діяльності.

Водночас узагальнюючі прогнози охоплюють велику територію дослідження або секторальну площину національної економіки. Найбільш узагальненим є „Державний прогноз соціально-економічного розвитку України”, який за своєю сутністю є довготерміновим прогнозом (на 10-15 років) і включає аналіз, оцінку і прогнозні індикатори та пропорції розвитку національної економіки на довгу перспективу. Такий прогноз є орієнтиром для реалізації того чи іншого сценарію розвитку в середньостроковому періоді (5 років) та на короткотермінову перспективу (2-3 роки).

Процес економічного прогнозування в державі мусить базуватись на аналізі таких компонентів:

1. Ресурсів (економічні, соціальні, матеріальні, природні, фінансові);

2. Соціально-економічної та екологічної ситуації;

3. Економічної державної політики;

4. Механізмів організаційної системи управління;

5. Нормативно-правового забезпечення;

6. Фінансового забезпечення.

В економічному прогнозуванні використовують такі методи (рис. 3.1):

Рис. 3.1. Методи економічного прогнозування

Державне регулювання НЕ передбачає складання планів соціально-економічного та екологічно збалансованого розвитку. Особливе місце в системі планування займає індикативне (рекомендаційне) планування.

Сутність цього планування полягає в тому, що уряд опосередковано впливає на розвиток НЕ.

Якими є механізми опосередкованого впливу уряду на суб’єкти господарювання?

1. Це, перш за все методи координації діяльності суб’єктів господарювання;

2. Методи інформування суб’єктів господарювання про перспективні наміри уряду.

Сучасна система стратегічного прогнозування в Україні не є сформованою. Однак, можна стверджувати, що її головні риси визначають особливості сучасної системи управління, економічні умови та політична ситуація в країні.

Законодавчим підґрунтям формування системи стратегічного прогнозування соціального та економічного розвитку України та її регіонів є Положення статті 143 Конституції України, Закони України „Про місцеві державні адміністрації” та „Про місцеве самоврядування в Україні”, в яких наголошується на необхідності розробки програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідної території, а також Закон України „Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України”.

Головною ланкою діючої системи прогнозування є короткострокові прогнози. В управлінській практиці також використовують середньострокові прогнози, які здійснюються у процесі розробки урядових програм. Причому, часовий горизонт середньострокових прогнозів до цього часу носить в значній мірі формальний характер і в реальній управлінській діяльності не використовується у змістовному плані.

Діюча в Україні система прогнозування має ряд суттєвих недоліків. Вона, по-перше, не охоплює основні елементи економічної структури, які відносяться до реального сектора економіки; по-друге, хоча в Україні і розроблена Національна стратегія, проте вона не є законодавчо визнаною; по-третє, не забезпечує узгодженості макроекономічного, регіонального та галузевого аспектів прогнозування. Така ситуація вимагає формування раціональної та ієрархічно узгодженої системи прогнозних документів та чіткого визначення порядку та методології розробки регіональних прогнозів.

Досвід технології здійснення регіональних прогнозів засвідчує, що систему прогнозних робіт започаткували міжгалузеві балансові моделі у регіональному розрізі, які використовували три види узагальнених даних: міжгалузеві потоки товарів та послуг, кінцеве споживання і міжрегіональні потоки. В подальшому, у сфері регіонального прогнозування широке розповсюдження отримали економетричні моделі, які мають більші можливості для аналізу і прогнозування регіонального розвитку. У світовій практиці найпоширенішими методичними підходами до розробки регіональних прогнозів є ті, що враховують ідентичність регіональних і національних прогнозів; базуються на отриманні економетричних співвідношень, які характеризують важливі взаємодії в економіці; передбачають якомога ширше охоплення підсистем регіональної економіки.

Прогнози і плани розвитку регіонів охоплюють усі сфери діяльності суб’єктів різних форм власності на конкретній території (в області, місті, районі) як у єдиному народногосподарському комплексі. Вони розробляються економічними підрозділами державних адміністрацій спільно з науково-дослідними установами за методикою Міністерства економіки. їх проекти розглядаються місцевою владою, а після затвердження територіальними органами направляються Міністерству економіки і використовуються для управління виробничо-господарською діяльністю регіону.

До складу прогнозу і плану розвитку регіону входять Концепція розвитку регіону, довго- і середньостроковий прогнози та індикативний план соціально-економічного розвитку регіону. Структура прогнозу і плану соціально-економічного розвитку регіону включає економічну кон’юнктуру, економічну політику, розвиток галузей та соціальної сфери, цілі та пріоритети соціально-економічного розвитку, а також економічні, правові та адміністративні підойми їх досягнення. Прогнози і плани розвитку регіонів використовуються як засіб управління їх соціально-економічним розвитком, а також є складовими довго- і середньострокових прогнозів та індикативних планів соціально-економічного розвитку країни.

Тому:

• оцінка переваг ї загроз у розвитку регіону повинна здійснюватись при забезпеченні умови рівномасштабності оцінюваних процесів та їх співвимірності;

• ефективність реалізації стратегічних рішень у багатьох випадках залежить від взаємопов’язаності пріоритетних сфер діяльності, оптимальної кількості стратегічних цілей, організаційно-економічного механізму впровадження стратегії.

Юридичні суб’єкти ринкової економіки (інституціональні одиниці) різних форм власності самостійно розробляють довго- і середньострокові прогнози та щорічні бізнес-плани. Довго- і середньострокові прогнози розробляються не тільки підприємствами, але й за їх замовленням - науковими установами, консультативними організаціями та окремими розробниками.

Основні завдання довго- і середньострокових прогнозів та стратегій діяльності господарських одиниць – визначити перспективи щодо попиту на товари та послуги, а також можливості збуту продукції; збалансувати передбачувані запити щодо продукції з наявними потужностями і технологіями; виробити заходи щодо можливих реконструкції та технічного переозброєння; забезпечити виробництво матеріально-технічними і фінансовими ресурсами; визначити інвестиційні ресурси та їх джерела, соціальне становище трудового колективу, заробітну плату, продуктивність праці та робочі місця; вирішити соціальні завдання.

Розробки стратегій визначають місію регіону, виділяють оптимальну кількість стратегічних цілей, використовують SWOT- аналіз для оцінки соціально-економічного стану регіонів. У якості визначальних орієнтирів при виборі стратегічних цілей слугують природно-ресурсний, виробничий, інфраструктурний та трудовий потенціал регіонів. Відмінними у розроблених стратегіях є методичні підходи до визначення стратегічних цілей розвитку регіонів. Автори стратегій застосовують проблемний, функціональний та галузевий підходи. До основних недоліків розробки регіональних стратегій можна віднести: недостатні обґрунтованість вибору стратегічних цілей; відсутність індикаторів їх досягнення і конкретних механізмів реалізації стратегій, в т.ч. щодо проведення моніторингу.

Визначення стратегічних пріоритетів розвитку регіону до­цільно здійснювати з урахуванням: світових орієнтирів прогресивних змін у розвитку економіки; сучасних пріоритетів стратегічної моделі розвитку України; основних імперативів нової парадигми регіональної політики; конкурентних переваг та особливостей регіону.

Реалізація державних та регіональних цільових програм поєднує в собі як організаційний, так і ресурсний аспект регіональних стратегій. Дослідження типології цільових регіональних про­грам (табл.3.1), визначення їх пріоритетів та рівня фінансової забезпеченості заходів дозволило зробити висновки щодо підвищення їх ефективності. З цією метою необхідно організувати оцінку регіональних програм з приводу фінансової спроможності їх реалізації; на засадах пріоритетності операційних цілей Стратегій визначити перелік програм, які доцільно розвивати.

Таблиця 3.1