1. рани,

2. Забиття,

3. опіки,

4. Електротравми.

Сільськогосподарський травматизм сьо­годні в зв'язку з механізацією та елект­рифікацією сільського господарства за структурою мало чим відрізняється від промислового. Також переважають поранення, забиття, закриті пошкод­ження, переважно кінцівок (понад 80 %), значно рідше — внутрішніх органів. До 70 % травм — легкі.

Більшість травм належить до невироб­ничих. Найбільшу тривогу викликає дорожньо-транспортний травматизм, який образно називають "війною на до­рогах". Жертвами цього виду травматиз­му щорічно стають мільйони людей, чет­верть мільйону помирають на місці Якщо взяти до уваги недосконалість обліку, ста­тистики травм та, власне, визначення поняття смерті від травми, то можна з впевністю сказати, що кількість жертв цього виду травматизму набагато більша, ніж повідомляється офіційно.

Профілактика травматизму

Для боротьби з травматизмом треба створити для людини спри­ятливі соціально-економічні та еко­логічні умови та проводити спеціальні профілактичні заходи організаційного, технічного, санітарно-гігієнічного, медичного, освітнього й морально-етичного характеру.

• Найлегше піддається регулюванню, керуванню виробничий травматизм. Головними умовами його профілакти­ки є ретельна організація на виробниц­твах заходів з техніки безпеки та суво­рий контроль за їх виконанням усіма працівниками.

• Дорожньо-транспортний травма­тизм вимагає великої уваги з боку як держави з її контрольно - регулюючими установами, так і конструкторів ма­шин, а також водіїв та пішоходів. Бла­гоустрій доріг, виготовлення машин підвищеної стійкості та опірності з без­печним кермом, обов'язкове користу­вання прив'язними поясами, суворе додержання правил руху, технічна справність машин, підвищення квалі­фікації водіїв тощо — все це складові профілактики дорожньо-транспортно­го травматизму. Введення лише при­в'язних поясів безпеки в машинах спри­яло значному зменшенню кількості за­гиблих на місці катастрофи.

• Побутовий травматизм можна змен­шити шляхом поліпшення житлових умов людей, розвитку сфери комуналь­них послуг, збільшення кількості і до­ступності дошкільних дитячих закладів, підвищення знань з експлуатації побу­тових приладів, зокрема електричних та газових плит, боротьби з пияцтвом та наркоманією та ін.

• У профілактиці вуличного травматиз­му головними напрямками є благоуст­рій вулиць (своєчасний ремонт їх пок­риття, посипання тротуарів і доріжок піском в ожеледицю, добре освітлення у вечірній час, організація вуличного руху, справність засобів руху), обладнання майданчиків для дитячих розваг та ігор та забезпечення нагляду за дітьми.

• Профілактика спортивного травма­тизму зводиться до удосконалення орган­ізації проведення тренувань та змагань, спортивних знарядь, дотримання дис­ципліни, поліпшення роботи керівників та тренерів спортивних колективів, кон­тролю за додержанням санітарно-гігієнічних норм під час заняття спортом (уникання перевантажень). Нею перед­бачені добре налагоджена робота, ме­дичний контроль за спортсменами та медичний відбір людей для занять тим чи тим видом спорту.

• Дитячий травматизм — сфера уваги всіх — держави, міністерств внутрішніх справ, освіти, охорони здоров'я, до­шкільних закладів, школи, спортивних організацій, водіїв усіх видів транспор­ту і , насамперед, сім'ї. Найважливішими заходами його профілактики є контроль за вчинками дітей з боку дорослих, усунення з поля їх зору небезпечних предметів — ножів, гострих палиць та шпиць, сірників, хімічних речовин, ліків, заборона гра­тись на вулицях та дорогах, купатися без нагляду дорослих і в неперевірених місцях та багато інших. Для профілак­тики травматизму дітей грудного віку треба уникати їх піднімання над собою (над головою) та укладання на стільцях, звідки вони можуть упасти.

У першій лінії боротьби з травма­тизмом роль медичної науки і її пред­ставників полягає в науковому обгрун­туванні ролі соціально-економічних та екологічних факторів у профілактиці та лікуванні травм. Особливу роль тут відіграють наукові рекомендації гігіє­ністів, фізіологів та насамперед ліка­рів—терапевтів, хірургів, травматологів.

Другу ланку боротьби з травматизмом складають спільні зусилля керівників підприємств, установ, організацій, ко­лективів та батьків з лікарями щодо роз­робки і дотримання в цих колективах за­ходів профілактики травм, їх аналізу та конкретних висновків про результати цих заходів, а також удосконалення.

Третя лінія боротьби — головна лі­нія — медична. Проводиться за спри­яння, допомоги органів внутрішніх справ (міліції, ДАЇ, пожежників тощо). Нею передбачені організація першої допомоги тим, хто отримав травму, їх лікування та реабілітація.

У ролі таких дорадників виступають Міністерство охорони здоров'я. Націо­нальна академія медичних наук, науко­во-дослідні та навчальні медичного профілю університети, академії та інститути. Конкретними учасниками другої лінії профілактики є працівни­ки лікарень, санепідемстанцій, науко­во-дослідних лабораторій та кафедр, медсанчастин та медпунктів на підприє­мствах, шкільні та дільничні лікарі.

Закриті травми м’яких тканин

До пошкоджень цієї групи відносяться

• струси

• забиви

• розтягування

• розриви

• здавлення м'яких тканин

Струс (commotio)- пошкодження тканин без порушення їх цілісності з короткочасним порушенням функції. Характеризується болями в пошкод-женої області, що проходять самостійно. Струси тканин, що часто повторю-ються, можуть привести до так званої вібраційної хвороби (наприклад, при роботі з відбійним молотком).

Забив (contusio) - пошкодження тканин і органів без порушення їх

цілісності, але із стійким порушенням функції. Удар настає від удару тупим предметом, або удару тіла об тупий предмет, від повітряної хвилі, від контрудару і так далі.

Клініка залежить від локалізації поразки; від сили удару; від вигляду, маси і швидкості дії ушкоджувального агента. Найбільш чутливі підшкірна клітковина, м'язи, паренхіматозні органи. Менш чутливі шкіра, фасції, апоневроз. Забив характеризується болем, припухлістю, крововиливом, порушенням функції. Біль виникає у момент травми, потім поступово стихає. Припухлість обумовлена набряком тканин, і більш виражена в тканинах з багатою клітковиною, наприклад на обличчі. Крововилив у тканині обумовлено пошкодженням дрібних судин, велике скупчення крові наводить до утворення гематом. Порушення функції виражене по разному, залежно від пошкодженого органу.

Лікування: у перші години потрібний спокій, місцева гіпотермія (лід, сніг, холодний компрес), пов'язка, що давить. На 2 - 3 день після удару при-значають розсмоктуючу терапію (фізіотерапію, теплові процедури, при великих гемотомах робляють пункцію).

Розтягування (distorsio) - пошкодження тканин без порушення анатомічної безперервності в результаті дії двох сил в протилежних напрямах.

Розриви (ruptura) - пошкодження тканин з порушенням анатомічної безперервності. Механізм травми такий же, як при розтягуванні.

Розтягування і розриви найчастіше відбуваються в області зв'язкового

апарату, суглобів, сухожиль м'язів, самих м'язів. Розрізняють неповний і

Повний розрив тканин.

Розтягування і розриви найчастіше виникають при бігу, стрибках, падінні, невдалих рухах, підніманні тягаря і ін.

Лікування: при розтягуванні і частковому розриві - спокій, пов'язка, що давить, іммобілізація, в подальшому - фізіолікування, масаж. При повних розривах лікування оперативне: робляють зшивання розірваного органу або його пластику.

Здавлення (compressio) - це тривала дія травмуючого агента на тканині.

Невеликі здавлення протікають без клінічних проявів. Якщо здавлений орган позбавляється кровообігу, то виникають некрози шкіри і пролежні.

Особливий вигляд пошкодження тканин розвивається при здавленні тканин

із здавленням крупних судин.

Синдром тривалого здавлення тканин (травматичний токсикоз, краш-синдром).

Механізм таких здавлень:

1)при тривалому вимушеному положенні (сидячи навпочіпки, в осіб в алкогольному стані) - це так звана позиційна травма - це стан організму, що розвивається унаслідок здавлення магістральних судин, що призводить до ішемічного некрозу тканин;

2)після звільнення (декомпресії) здавленої частини тіла від здавлюючого агента (при обвалах , землетрусах)

Патогенез: здавлена частина тіла ішемізована, найбільш схильна до ішемії м'язова тканина, яка починає руйнуватися з утворенням міоглобіну. У тканинах скупчуються кислі продукти, в основному молочна кислота, і продукти розпаду тканин. Після звільнення кінцівки всі ці продукти всмоктуються в кров. У звільнених тканинах розвивається набряк, що знов наводить до здавлення тканин, тобто збереженню ішемії тканин навіть після декомпресії,.

Зміни в організмі після декомпресії ділять на 4 стадії:

1. Рання стадія (період уявного благополуччя) - у перші години після декомпресії загальний стан хворого задовільний. Хворий відзначає болі в пошкодженій кінцівці, його турбує слабкість, нудота. Кінцівка бліда, місцями покрита синюшними плямами, порушена чутливість шкіри.

2. Стадія травматичного шоку - розвивається через 36 годин після декомпресії. У хворого розвивається занепокоєння, страх, ейфорія, які змінюються апатією, сонливістю. Розвивається тахікардія, падіння АТ. Збільшується набряк кінцівки. За рахунок виходу в тканині рідкої частини крові розвивається згущування крові. Набряк → здавлення судин → усгубляєтся ішемія.

3. Стадія травматичного токсикозу - розвивається через 1- 2 доби після декомпресії. У крові накопичуються міоглобін, молочна кислота, продукти розпаду тканин. Розвивається ацидоз. Розвивається міоглобінурія, тобто міоглобін виділяється нирками, оскільки це крупо- дисперсний білок, то осідає в ниркових канальцях, порушує фільтрацію сечі. Розвиваються олігурія, потім анурія, що веде до накопичення в крові продуктів розпаду і азотистих шлаків - уремія. Тобто розвивається гостра ниркова недостатність. У цих умови велике навантаження випадає на інший дезінтоксикационний орган - печінку. Вона не здатна знешкоджувати таку концентрацію токсичних речовин, і розвивається гостра печінкова недостатність, з'являється жовтяниця. Наростає t тіла, розвивається серцево-судинна недостатність.

4. Стадія результату. Прогрес почечно-печеночной недостатності веде до загибелі хворого. Якщо ж удається відновити функцію печінки і нирок, то хворий поступово виздоровлює.

Лікування:

ПЕРША ДОПОМОГА:

1. декомпресія

2. протівошокові заходи (знеболювання, підвищення тиску, дезінтоксикація)

3. іммобілізація кінцівок

4. обробка ран, накладення асептичних пов'язок

5. обкладення кінцівки міхурами з льодом, снігом

У ранній стадії: необхідно зменшити всмоктування токсичних речовин: іммобілізація кінцівки, бинтування еластичними бинтами, обкла-дення кінцівки льодом, снігом, призначення судинозвужувальних препаратів, новокаїнові блокади футлярів. Призначають наркотичні анальгетики, серцеві препарати, антигістамінні препарати, гормонотерапія, антібіотікотерапія, місцево - хірургічна обробка ран.

У стадії травматичного шоку призначають протишокові препарати - збільшують об'єм інфузійної терапії, поліглюкін, желатіноль, протинабрякову терапію, боротьба з ацидозом (призначають бікарбонат натрію). При набряку кінцівки, що наростає - виконують лампасні розрізи - розрізи уздовж всієї кінцівки з розтином фасцій, аби попередити здавлення м'язів набряклими тканинами. Призначають ГБО. За наявності тканин, що омертвіли, виконують некректомію. У крайніх випадках, при масивному пошкодженні м'яких тканин і кістково-суглобового апарату кінцівки виконують ранню ампутацію кінцівки.

У стадії травматичного токсикозу збільшують інфузійну терапію, призначають дезінтоксикационниє препарати - гемодез; препарати, поліпшуючі реологію крові - реополіглюкин. Боротьба з ацидозом – бікар-бонат натрію. Переливають кров, плазму, призначають гепатотропні препарати. Проводять форсований діурез - призначення сечогінних на тлі інфузії великого об'єму рідин (до 3 - 4л). Призначають антибіотики для попередження інфекційних ускладнень. При наростанні азотемії проводять гемосорбцию, лімфосорбцию, плазмоферез. У важких випадках, при повній анурії - підключають штучну нирку - гемодіаліз.

Переломи кісток

До важких видів травм відносять переломи і вивихи. Кожний лікар (та й не тільки лікар) повинен уміти надавати першу невідкладну допомогу потерпілим. Якщо цього не зробити, можна призвести до тяжких наслідків, про що свідчить наведене клінічне спостереження.

1. «Чоловіка, що переходив дорогу, було збито легковим автомобілем. Відчув сильний біль у правій нозі, стати на неї не зміг. За допомогою людей, які були поруч, був покладений на заднє сидіння машини. Їхати в лікарню треба було майже 15км поганою дорогою. Хірург, який оглядав потерпілого в прийомному покої, звернув увагу на його важкий стан. Хворий стогне, скаржиться на сильний біль у правому стегні. Шкіра бліда, покрита холодним потом. Пульс 120 за 1 хв. АТ 90/50 мм рт.ст. Праве стегно деформоване під відкритим назовні кутом. Активних рухів у кінцівці немає, пасивні дуже болючі. При дослідженні у середній третині стегна відчувається крепітація. З боку інших ділянок тіла патологічних змін не виявлено.»

2. «Дівчину збито автомобілем. Одержала травму стегна. В цьому ж автомобілі доставлена в міську лікарню в травматологічне відділення. При вийманні її з автомобіля, стан різко погіршився, зявилися різкі болі при диханні, ціаноз шкіри обличчя, тулуба, затруднення дихання, різко розширився тиск. Незважаючи на реанімаційні заходи, дівчинка померла на секції жирової емболія легеневої артерії. Неадекватне транспортування дівчини призвело до виникнення жирової емболії та її смерті.»

В першому випадку клінічне обстеження хворого не викликало сумніву, що у нього перелом правої стегнової кістки. Рентгенографія правого стегна підтвердила діагноз, виявивши при цьому зміщення відламків по довжині і під кутом. Але тяжкий стан хворого був зумовлений не стільки переломом, скільки травматичним шоком, який, без сумніву, посилився під час транспортування потерпілого в незручному положенні, на задньому сидінні автомашини, без транспортної іммобілізації кінцівки, про необхідність якої супроводжуючі його особи не знали або не вміли її виконати. У другому випадку ми зустрічаємося з вуличним травматизмом, який дає найбільший процент переломів (38-40%).

Перелом (frakturа) є частковим або повним порушенням цілісності кістки, викликаним швидкодіючим насиллям або патологічним станом кістки.

Класифікація

1. За походженням

1. вроджені - утворюються у внутрішньо-утробному періоді внаслідок механічних травм матки або неправильного розвитку скелета.

2. набуті - виникають після народження від впливом безпосередньої механічної травми.

3. травматичні - є наслідком дії механічної сили на здорову кістку.

4. патологічні. Перелом попереджає захворювання кістки запального, пухлинного або дистрофічного характеру (остеомієліт, туберкульоз, саркома тощо). У таких випадках травма відіграє другорядну роль, вона може бути незначною.

Окремо виділяють переломи, повязані з родовим актом під час виймання плода.

2. За характером пошкодження цілісності покривів

1. відкриті - внаслідок травми ушкоджується шкіра або слизові оболонки

2. закриті

ІІІ. За ступенем ураження кістки

1. повні - порушується цілість всієї кістки

2. неповні

• тріщини

• надломи

• за типом “зеленої гілки” - окістя залишається непошкодженим, незважаючи на порушення цілості кістки. Буває у дітей

ІV. Залежно від локалізації

1. діафізарні

2. метафізарні часто бувають вколоченими, коли одна частина кістки заходить у другу (діафіз у метафіз, метафіз у епіфіз).

3. епіфізарні. Різновидом епіфізарного перелому є так званий епіфізіоліз – відділення епіфізарної частини трубчастої кістки. Можуть бути у дитячому і юнацькому віці до повного скостеніння епіфізів.Епіфізарні переломи, які проникають у порожнину суглоба, називаються внутрішньосуглобовими.

V. Залежно від кількості пошкоджень

1. одиночні

2. множинні

3. осколкові- утворюється 2 - 3 фрагменти кістки

VІ. Залежно від напрямку лінії перелому

1. поперечні

2. поздовжні

3. косі

4. гвинтоподібні переломи

VІІ. За механізмом дії зовнішньої сили

1. від згинання (флексійні),

2. від скручування (торсійні),

3. від стиснення (компресійні),

4. від розтягнення (відривні),

5. від удару.

VІІІ. Залежно від обсягу травми

1. прості - не супроводжується жодними ускладненнями

2. ускладнені - характеризується ушкодженням великих судин, нервів, розривами мязів, фасцій, апоневрозу, внутрішніх органів. Ускладненими є і відкриті переломи, які завжди інфіковані.

3. комбіновані – це такий вид травми, коли одночасно є кілька ушкоджень (перелом стегнової кістки з травмою лицьового скелета і забоєм мозку; перелом ребра і розрив селезінки та ін).

Зміщення кісткових відламків

При повних переломах часто відбувається зміщення кісткових відламків.

1. За часом виникнення

   • первинне - виникає внаслідок дії сили

   • вторинне – під впливом надмірного скорочення мязів.

2. За засобом зміщення

• за довжиною (dislokatio ad longitudinem)

  1. зі сходженням

  2. з розходженням відламків

• за шириною (dislokatio ad latum);

• під кутом (dislokatio ad axin);

• по периферії - ротаційне (dislokatio ad peripheriam) - виникає при фіксації одного кінця кістки і повороту навколо своєї осі другого, що має місце при гвинтоподібних переломах від скручування.

Загоєння при переломах

Перелом кістки супроводжується звичайно ушкодженням мяких тканин. Із розірваних судин витікає кров, утворюючи гематому. Потім у місці перелому розвиваються явища асептичного запалення: розширюються судини, у тканини пропотіває рідка частина крові, виникає набряк. Ушкоджені судини тромбуються, що посилює набряк кінцівок. Приблизно на 10 - 15-й день набряк поступово зменшується, синці зникають, відламки кісток зростаються шляхом утворення нової тканини. Кров, яка вилилася з кровоносних судин, з часом організується.

Існує ряд теорій, які пояснюють складний процес утворення кісткової мозолі на місці перелому. Кожна з них розглядає окремі моменти регенерації кісткової тканини, але ні одна не може повністю пояснити цей складний процес, у якому тісно переплітаються явища життя і смерті тканини, процес, у якому бере участь увесь організм.

Залежно від елементів, з яких утворюється кісткова мозоля, розрізняють чотири її види:

1. окісну – розвивається з камбіального глибокого шару періосту;

2. ендостальну – розвивається з судин і опорної речовини кісткового мозку;

3. проміжну (інтермедіальну) – з ендосту гаверсових каналів коркової речовини;

4. параостальну – з прилеглих до місця перелому мяких тканин

Стисло процес утворення кісткової мозолі можна уявити собі так. Кров, яка вилилася з кровоносних судин у місці перелому, з часом організується. Вона містить багато фібробластів і разом з відмерлими волокнами і клітинами утворює пухку масу, яка зєднує кісткові відламки. Звідси починається процес регенерації, який відбувається одночасно із всмоктуванням відмерлих тканин. Частина фібробластів перетворюється в остеокласти, функція яких полягає в розсмоктуванні відмерлих кісткових клітин і їх декальцінації. Солі кальцію використовуються для пробудови нової кістки за допомогою інших фібробластів – остеобластів.

Цей процес розвивається поступово, поетапно і закінчується утворенням між кінцями відламків молодої тканини, яка зєднує їх. Це - первинна кісткова мозоля, завдяки якій відновлюється цільність кістки. Вона мяка і не має солей кальцію. На 10 - 11-й день починається перетворення її у вторинну кісткову мозолю завдяки відкладанню в ній солей кальцію.

У наступному перід загоєння кісткової рани посилюється процес розсмоктування тих ділянок мозолі, які виявляються зайвими. Поступово здійснюється архітектурна перебудова зрощеної кістки, відновлюється облітерований кістковомозковий канал, структура нормальної кістки. Цей етап тривалий і часто закінчується після відновлення працездатності.

Описаний процес регенерації кістки відбувається лише за надійної іммобілізації кінцівки. Якщо вона неповна, кісткова мозоля утворюється спочатку з ембріональної первинної тканини хряща. Це відбувається тоді, коли ембріональна тканина подразнюється ззовні або кістковими відламками. Строки утворення кісткової мозолі різні і залежать від стану організму, віку хворого, виду кістки. У дитячому віці кісткова мозоля утворюється швидше, ніж у літньому.

Сповільнення утворення кісткової мозолі або її відсутність визначається багатьма загальними і місцевими чинниками.

Загальні чинники – це виснаження, авітаміноз (цинга, рахіт), анемія, гострі інфекційні захворювання, хронічні захворювання (туберкульоз, сифіліс, променева хвороба), порушення обміну кальцію, гіперфункція кори надниркових залоз, захворювання центральної нервової системи (пухлини, кровотечі, травми), похилий вік хворого тощо.

Серед місцевих чинників, які сповільнюють утворення кісткової мозолі, слід назвати порушення кровопостачання та іннервації відламків, цілості окістя, відсутність гематоми в місці перелому, погану репозицію та іммобілізацію відламків, наявність відкритого інфікованого перелому, попадання мяких тканин між відламків (інтерпозиція тканин). Усі ці чинники мають бути враховані й усунені в процесі лікування.

Строки видужання хворих з переломами не можна ототожнювати зі строками відновлення працездатності. Утворення кісткової мозолі – це відновлення анатомічної цілості кістки, а повернення працездатності – це повна функціональна реабілітація ушкодженої ділянки. Між утворенням кісткової мозолі і відновленням функції минає іноді багато часу.

Клініка і діагностика

Клініку перелому характеризують такі основні симптоми:

1) біль - зявляється відразу після травми. Інтенсивність його визначається характером зміщення відламків, формою їх кінців, ушкодженням нервових волокон.

2) набряк - є першою ознакою асептичного запалення. Супінь його залежить від якості іммобілізації кінцівки. Він посилюється протягом перших 2-3 днів, пізніше поступово зменшується.

3) деформація - це результат зміщення кісткових відламків і наявності гематоми. Вона особливо виражена в разі зміщення кісткових відламків під кутом. При зміщенні відламків за довжиною з їх заходженням фрагмент кістки може бути коротшим. Деформації кістки може не бути у випадках надлому, тріщини, вбитих переломів, переломів без зміщення відламків.

4) патологічна рухомість - дає можливість одержати бокові та ротаційні рухи в тих місцях, де за формою їх немає. Її немає при надломах, тріщинах, вбитих переломах.

5) крепітація. Якщо проксимальний і дистальний відрізки кінцівки утримувати двома руками і зробити кілька легких ротаційних рухів, у місці перелому можна відчути хрусткіт – крепітацію. Цей симптом супроводжується посиленням болю, а тому форсувати його не слід.

Кожний перелом порушує функцію ушкодженої ділянки. При переломі страждає і загальний стан хворого: протягом кількох днів підвищується температура тіла, у крові зростає кількість лейкоцитів, іноді зявляється жовтяниця, яка швидко проходить. Тяжкі ускладнення, комбіновані переломи супроводжуються травматичним шоком.

Велику допомогу в діагностиці надає рентгенологічний метод дослідження. Рентгенограми треба робити у двох проекціях: фасній і профільній.

Ускладнення

Більшість переломів перебігають досить легко: відламки швидко зростаються, працездатність відновлюється. Ускладнення при переломах можна поділити на місцеві та загальні.

Причини місцевих ускладнень:

1. Ушкодження прилеглих до місця перелому тканин і органів (судин, нервів, органів).

2. Неправильне суміщення відламків і їх зрощення. Результатом цього є деформація і вкорочення кістки. Можливе стискання великих судин і нервів є наслідками, що випливають звідси. Якщо не утворюється кісткова мозоля і не зростаються відламки, формується несправжній суглоб зі стійкою патологічною рухомітсю в ньому. Лікування в таких випадках оперативне.

3. Помилки лікування: неправильна репозиція, недостатня іммобілізація, надто ранні обо пізні рухи, стиснення гіпсовою повязкою судин і нервів. За тривалої іммобілізації може розвинутися значна атрофія мязів, тугорухомість у суглобах.

Загальні ускладнення переломів – це травматичний шок, жирова емболія (попадання в розірвані судини частинок кісткового мозку), сепсис як результат ускладнення перелому інфекцією, гострий психоз.

Лікування

Історія цього питання налічує понад 2000 років. Гіппократ для лікування хворих з переломами використовував нерухомі шинні повязки, тяги і протитяги. Однак методи лікування на той час вибиралися емпірично, а ефективність їх була мінімальною. У ХVІІІ ст. Потт вказав на велике значення розслаблення мязів при переломах.

Більш досконалі методи лікування хворих з переломами зявляються в середині ХІХ ст. У 1851 р. М. І. Пирогов запропонував гіпсову повязку. За кордоном вона в той час називалася “руською повязкою”.

Хірургами і ортопедами були запропоновані різні модифікації гіпсових повязок: циркулярна, розрізна, глуха, вікончаста, мостоподібна, безпідстилкова та ін. Тривале застосування гіпсової повязки має і негативні сторони: призводить до атрофії мязів, тугорухомості суглобів, розладів кровообігу.

Оперативні методи (VІ зїзд російських хірургів 1906 р.) не виправдали сподівань. Криваве втручання на кістках, незважаючи на те що здійснювалося в асептичних умовах, часто призводило до інфікування місця перелому, затримувало регенерацію кістки і було не кращим щодо відновлення функції.

На противагу їм виник функціональний метод лікування (масаж, ранні рухи без витягання чи фіксації відламків).

Надалі хірурги і ортопеди почали зєднувати ці два методи. Фіксуючи уламки в анатомічно правильному фізіологічному положенні, вони з самого початку застосовували функціональне лікування.

Перша допомога потерпілим - це обережно підняти хворого, підтримуючи місце перелому, й іммобілізувати кінцівку. Недостатня іммобілізація у випадку закритого перелому може перетворити його у відкритий, змінити клінічну картину і метод лікування. Погана фіксація сприяє ушкодженню великих судин, виникненню травматичного шоку.

Іммобілізацію кінцівки можна здійснювати різними шляхами. Найпростішою є прибинтування верхньої кінцівки до тулуба, а нижньої – до здорової ноги. Для транспортної іммобілізації можуть бути використані будь-які допоміжні засоби: дошки, гілки, пучки соломи, милиці, або спеціальні стандарті шини: картон, фанера, лубки, шини Дітерікса, надувні гумові шини. Доброї іммобілізації можна досягнути лише тоді, коли фіксуються два близько розташовані суглоби: проксимально і дистально від місця перелому. У разі перелому стегна додатково іммобілізують і гомілковостопний суглоб. Транспортні шини накладають поверх одягу. На дротяні і фанерні шини спочатку кладуть мяку прокладку з вати і прибинтовують її.

Для профілактики травматичного шоку потрібно ввести знеболювальні засоби (морфін, промедол, омнопол).

Якщо перелом відкритий, шкіру довкола рани змазують 5% розчином йоду або обробляють перекисом водню. Накладають асептичну повязку. У випадку кровотечі треба досягти її тимчасового припинення.

При переломі хребта або кісток таза хворого кладуть на деревяний щит.

У стаціонар потерпілого потрібно доставляти легким, зручним, швидким транспортом.

Методи лікування:

1) одномоментна репозиція - показана у випадках, коли довкола місця перелому немає великих груп мязів, скорочення яких може призвести до повторного зміщення відламків. Цю репозицію треба проводити під місцевим або загальним знеболюванням. Місцевого знеболювання можна досягнути інфільтраційною, провідниковою, внутрішньокістковою, перидуральною анестезією. Можна застосувати внутрішньовенний (каліпсол, каталин) або навіть ендотрахеальний наркоз з міорелаксантами. Одномоментну репозицію можна здійснювати руками або за допомогою апаратів. Після заставлення відламків місце перелому фіксують гіпсовою повязкою.

2) тривала репозиція - здійснюється екстренним методом (коли одномоментну репозицію виконати неможливо) при переломах великих трубчастих кісток (стегнової, плечової, великогомілкової), косих, гвинтоподібних, осколкових і відкритих переломах. У таких випадках зіставлення відламків досягається шляхом тривалого витягування. Розрізняють кілька його видів:

• липкопластирне

• клеолове

• скелетне.

При перших двох видах витяжіння здійснюється на мякі тканини (шкіру) за допомогою клеолової повязки або липкого пластиру, при скелетному – за кістку.

У процесі лікування поступовим витяжінням розрізняють три періоди:

1) Репозиційний, у процесі якого домагаються зіставлення відламків поступовим збільшенням вантажу під час витягання. Тривалість цього періоду від кількох днів до двох тижнів.

2) Ретенційний (ретенція – утримання). Тривалість його 2-3 тижні від моменту зіставлення уламків до утворення між ними первинної мозолі. Його тривалість залежить від багатьох причин: віку хворого, характеру перелому тощо.

3) Репараційний. Триває з моменту появи перших ознак мозолі до достатньої консолідації фрагментів, що дає можливість зняти витягання (2-4 тижні).

У випадку скелетного витяжіння тяга здійснюється безпосередньо на кістки за допомогою металевої спиці Кіршнера або клем Павловича.

Для витяжіння за допомогою спиці потрібен такий інструментарій: спиця, скоба, на кінці якої є фіксатори для утримання спиці, направляч-гармошка (дриль), призначений для фіксації спиці і запобігання її перегину при заглибленні в кістку, ключ для натяжіння спиці, ключ для фіксації спиці в скобі. Дриль може бути ручним або електричним. Якщо використовувати для скелетного витягання клеми Павловича, з допоміжного інструментарію потрібен лише молоток.

Скелетне витяжіння має свої негативні сторони. Незважаючи на збереження антисептики, іноді в місці введення спиці може розвинутися запальний процес. У цьому випадку спицю треба негайно видалити. Неправильно введена спиця (косо, під кутом) може проникнути в суглоб, ушкодити судинно-нервовий пучок та ін.

Шкірне липкопластирне або клеолове витягання застосовується значно рідше, ніж скелетне. Воно може бути як самостійним методом лікування, так і допоміжним (до скелетного).

Матеріалом для шкірного витягання може бути клеол або липкий пластир. Витяжіння накладають на чисту суху шкіру. Зовні липкий пластир або клеолову повязку укріплюють бинтом. Клеолове і липкопластирне витяжіння мають також свої негативні сторони: подразнення шкіри, утворення пухирів, саден, екзем.

3) фіксаційний метод - полягає в іммобілізації кінцівки й фіксації відламків після їх зіставлення. Цей метод може бути самостійним при переломах, які не вимагають інших методів лікування: переломи без зміщення відламків, тріщини, вбиті переломи.

З метою фіксації користуються в основному гіпсовою повязкою. При її накладанні на кінцівки потрібно обовязково залишити відкритими пальці, щоб стежити за кровопостачанням кінцівки. У випадку похолодання пальців, відчуття заніміння, повзання мурашок, набряку мяких тканин, зниження або втрати чутливості повязку слід робити слабшою.

Усі гіпсові повязки можна поділити на лонгетні і циркулярні. Вони можуть бути вікончасті і мостоподібні.

4) оперативний метод - в останні десятиліття має все ширше застосування у плановій та ургентній травматології. Термінове оперативне втручання застосовується тоді, коли консервативними методами не вдається усунути защемлення чи стиснення відламків периферичних нервових стовбурів, великих судин, або у випадку, коли відламок кістки тисне із середини на шкіру, що може призвести до її обмеженого некрозу.

Показанням до планового оперативного лікування є відкриті переломи, інтерпозиція між відламками мяких тканин, відривні переломи з розходженням відламків (перелом надколінника, відрив ліктьового відростка). Оперативне втручання показане і у випадках, коли консервативним шляхом не вдається зіставити відламки або утримати їх у правильному положенні до настання консолідації, при внутрішньосуглобових переломах, неправильному зрощенні відламків.

Оперативне лікування полягає в тому, що після розтину шкіри і мяких тканин мобілізують відламки кісток, зіставляють їх у правильному положенні й укріплюють. Мякі тканини і шкіру зашивають. Для фіксації відламків застосовують природні або штучні матеріали: металеві стержні, цвяхи, гвинти, пластинки, спиці, дріт, металеві стрічки, кетгут, шовк, пластмасові фіксатори, кісткові трансплантанти, пуповину та ін.

Фіксатори: для металоостеосинтезу стегнової кістки застосовують ЦІТО (Центральний інститут травматології і ортопедії) або Богданова; при переломі шийки стегневої кістки – трилопатевий цвях ЦІТО. Для фіксації плечової або великогомілкової кістки можуть бути використані таврові балки Климова, пластинки Анкіна, Каплана. Відламки нижньої щелепи укріплюють дротяними назубними шинами, металевими пластинками, спицями, пластмасами та ін.

У звязку з наявністю антибіотиків, ефективних протишокових засобів, удосконалення оперативної техніки ускладнення зустрічаються щораз рідше, а сам метод має широке застосування у травматологічній практиці.

Стосовно остеосинтезу при переломах слід окремо виділити один з його видів – зовнішній компресійно-дистракційний остеосинтез за допомогою апаратів Волкова-Оганесяна, Ілізарова, Демянова, Гудушаурі. Цей метод створює оптимальні умови для зрощення кісток, відновлення анатомічної будови і функції кінцівки шляхом черезшкірного введення в кісткові фрагменти спиць, укріплених в опорах апарата (кільця, дуги, рамки тощо).

Поряд з функціональним лікуванням, спрямованим на місце перелому, застосовують загальне лікування: теплові і світлові процедури, торфогрязелікування, підсилене харчування, застосування вітамінів, переливання крові, введення розчину кальцію хлориду.

Усі методи функціонального лікування впливають на судинну, лімфатичну, мязову, нервову системи, викликаючи активну гіперемію, прискорюють крово- та лімфообіг, покращують трофіку тканини. Це сприяє розсмоктуванню запальних інфільтратів, зменшенню набряку, зміцненню тканин, регенерації.

З ускладнень, які можуть спостерігатися в процесі лікування переломів необхідно назвати такі: пролежні, емболії, тромбози, гіпостатична пневмонія, декомпенсація функції серцево-судинної системи, сповільнена консолідація відламків з утворенням несправжнього суглоба, ішемічні контактури, тугорухомість суглобів.

Вивихи

Вивих (luxatio) – це повне стійке зміщення суглобових поверхонь кінців кісток з розривом капсули суглоба і звязок. Неповне зміщення називається підвивихом (subluxatio).

Вивих прийнято називати за периферічною кісткою. Наприклад, вивих у плечовому суглобі – це вивих плечової кістки, вивих у скронево-нижньощелепному суглобі – це вивих нижньої щелепи і т.д. Виняток становлять вивихи хребців, коли вивихнутими вважається проксимальний хребець.

Класифікація