2. Історія муніципального права України

Основними формами місцевої демократії за часів Київської Русі були віче (міське, територіальне) та збори (сходи) верві ~ жителів кількох сіл або інших населених пунктів.

Віче — це збори дорослого вільного населення міст і навко­лишніх територій, які скликалися для вирішення найважливіших питань. Віче було найвищим органом самоврядування міських громад.

Поряд з військовими та господарськими справами, віче не­рідко вирішувало і долю князя та інших державних органів і по­садових осіб.

Збори (сходи) верві (територіальних спільностей, громад) були органами самоврядування жителів кількох сіл чи інших на­селених пунктів.

Верв в особі дорослого чоловічого населення захищала членів общини і представляла їх інтереси у взаємовідносинах з органами і посадовими особами державної влади та сусідніми общинами².

Найважливіші питання вирішувались на вічах та інших збо­рах громад. Для вирішення решти питань обирались війти або ін­ші посадові особи.

З середини XIV ст. із входженням українських земель до Ве­ликого Князівства Литовського місцеве самоврядування в містах отримало розвиток в формі війтівства відповідно до Литовських статутів 1529, 1566, 1688 рр. Міська громада («копа», «купа») обирала війтів на міському віче.

У той же час в українських містах починає вводитись магде­бурзьке (німецьке, саксонське) право. Воно передбачало надання міським громадам права запроваджувати міське самоврядування на зразок управління німецьким містом Магдебургом. Першим Незабаром від двоїстої природи рад відмовились. За Законом України «Про формування місцевих органів влади і самовряду­вання» (1994 р.) ради всіх рівнів проголошувались органами міс­цевого самоврядування. Голови рад, за винятком районних у міс­ті, обирались шляхом прямих виборів безпосередньо населенням і за посадою очолювали виконавчі комітети.

Поряд з цим нововведенням ради областей, районів, міст Києва і Севастополя наділялись функціями органів державної влади.

6 серпня 1994 р. Президент України видав Указ, яким підпорядкував собі голів районних і обласних рад, хоча й без права звільнення.

У цей період гострої кризи і конфронтації органів державної влади інтенсивно йшов пошук систем кожного виду влади і од­ночасно системи місцевих органів державної влади та моделі міс­цевого самоврядування.

У травні 1995 р. було прийнято Закон України -«Про держав­ну владу і місцеве самоврядування в Україні», згідно з яким міс­цевими органами державної виконавчої влади в районах (крім районів в містах), областях, містах Києві і Севастополі проголо­шувались державні адміністрації. Право призначення керівників адміністрацій отримав Президент України.

Первинними суб'єктами місцевого самоврядування визнача­лись територіальні колективи громадян, а його територіальною основою — відповідні на­селені пункти. Представницькі органи місцевого самоврядування цих адміністративно-територіальних одиниць — ради — очолю­вали їх голови, які одночасно були і головами виконавчих ко­мітетів.

Представницькими органами районів, областей, міст Києва і Севастополя згідно з Законом визначались відповідні ради. Ви­конавчі комітети при них не формувались.

Ця система місцевого самоврядування була значною мірою закріплена новою Конституцією України, а згодом і Законом Ук­раїни «Про місцеве самоврядування в Україні»