Сутність і структура людської діяльності

Людина реалізує себе в практичній діяльності. У різні епохи по-різному усвідомлювалася ця проблема філософами, соціологами, психологами, етиками, істориками-вченими.

В образній формі висловлювали роль, значущість діяльності такі філософи, як Піфагор, Сократ, Платон, Арістотель, Гете, Кант, Гегель, Маркс та ін. Наприклад, Піфагор наголошував: “Статую прикрашає вигляд, людину – діяльність”. Отже, тут виразний елемент естетичного. Гете писав: “У діяльності – початок буття”. Зазначмо, що діяльнісний підхід у визначенні людського буття був характерним ще для Арістотеля. Даний підхід розвинув К. Маркс, який сформулював це положення у такий спосіб: “Історія – ніщо інше, як діяльність людини, яка переслідує свої цілі”. Отже, суспільство являє собою історичний процес людської діяльності, й передусім матеріально-виробничої.

Кант, Фіхте розглядали діяльність як основу і принцип усієї людської культури. Зокрема Фіхте розглядав діяльність суб’єкта (“Я”) як чисту самодіяльність, як вільну активність, яка творить світ (“не-Я”) й орієнтується на культурно-етичний ідеал.

Найбільш грунтовну раціоналістичну концепцію діяльності вибудував Гегель. З позицій об’єктивного ідеалізму він тлумачить діяльність як всепроникаючу характеристику абсолютного духа, яка викликається внутрішніми потребами останнього до самозміни, саморозвитку. Головну роль він відводить духовній діяльності та її вищій формі – рефлексії, тобто самосвідомості¹⁹.

Такий підхід дозволив Гегелю вибудувати цілісну концепцію діяльності, в межах якої центральне місце посідає всепроникаюча і раціоналізуюча сила духа: “дух… за сутністю є діяльністю”²⁰. У концепції Гегеля грунтовно аналізується діалектика структури діяльності (особливо взаємовизначеність мети і засобу), висунуто ряд глибоких думок щодо соціально-історичної зумовленості діяльності та її форм.

Проти гегелівської концепції виступив С.К’єркегор. Розумному началу в людині він протиставив волю, а діяльності він протиставляв життя, людське існування²¹. Волюнтаристська й ірраціоналістична лінія (Шопенгауер, Ніцше, Гартман), яка розглядає волю як основу світового й індивідуального існування, на місце розумного цілепокладання (тобто діяльності) ставить потяг і переживання. Ця тенденція отримала своє продовження в сучасному екзистенціалізмі (Ж.-П. Сартр, А. Камю, К. Ясперс). Е.Кассірер вбачав у діяльності головне джерело формування символічно-знакових структур. Е. Гуссерль розглядав її як засіб формування життєвого світу. М. Вебер, Ф. Знанецький, а пізніше й Т. Парсонс трансформували ідею діяльності в концепцію соціальної дії, де роль опорних домінант відігравали не стільки раціональні, скільки ціннісні настанови й орієнтації, мотиви, сподівання, вибагливість тощо.

Як бачимо, діяльність інтерпретують з різних боків, неоднаково за якістю і структурою. Головне ж лишається сталим: майже в кожній філософській системі соціальність пов’язується саме з діяльністю, яка розглядається як засіб, умова, рушійна сила й основне джерело формування соціальності.

Характеризуючи діяльність як засіб існування соціального, вчені підкреслюють таку її особливість, як інституціональність. Інститут (від лат. institutum – устрій, становлення) – це заклад, що забезпечує відносну стабільність зв’язків і відносин між людьми в рамках соціальної організації суспільства. Соціальна філософія розглядає такі соціальні інститути як певну сукупність закладів та установ, що відповідають соціальній структурі суспільства; сукупність соціальних умов та культурних зразків, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та діяльності; систему поведінки згідно з цими нормами. В економічній сфері суспільної діяльності є такі інститути, як розподіл праці, власність, заробітна плата та ін.; у політичній – держава, армія, партія і т. ін.; у духовній – мораль, право, мистецтво, наука, релігія тощо. Соціальна філософія розглядає й такі інститути, як сім’я, виховання, культура.

Функції цих інститутів досить своєрідні: вони заохочують діяльність осіб, що входять до них, і приймають як свої їхні домінантні норми. Інститути регулюють поведінку та діяльність, що суперечить цим нормам, контролюють та впорядковують їх згідно зі своїми принципами. Розгалужена система інституціональності притаманна лише людству. Тваринний світ не має подібної системи. Інституціональність діяльності – характерна риса соціальності людського життя.

Розгляд діяльності з боку інституціональності дає змогу говорити про суспільство як систему різноманітних та розгалужених стосунків між людьми – систему суспільних відносин. Вони виникають між людьми в процесі їхньої діяльності та спілкування, становлять суспільну форму діяльного спілкування, закріплюються (й охороняються) певними соціальним інститутами, постають як своєрідні магістралі (нормативні системи), у відповідності з якими здійснюються діяльність і стосунки людей між собою.

Суспільство – це система суспільних відносин людей у різноманітних підрозділах життєдіяльності²².

Структура людської діяльності. Будь-яка діяльність включає в себе такі елементи: мету; потреби, інтереси; мотиви; засоби; предмет, на який вона спрямована; процес діяльності; результат.

Невід’ємною характеристикою діяльності є її усвідомлення. Діяльність – реальна рушійна сила суспільного прогресу й умова, спосіб існування суспільного буття. Діяльність отримує свій смисл врешті-решт у залежності від її моральної орієнтації, від її впливу на людське існування. З іншого боку, залежність самої діяльності від інших соціальних чинників виявляється в тому, що в різних типах культури вона посідає сутнісно різноманітні місця, виступаючи то в ролі носія вищого сенсу людського буття, то на правах необхідних умов життя ²³

Існують різноманітні класифікації форм діяльності. До основних належать: матеріальна; духовна; соціально-політична; культурно-побутова; творча і репродуктивна; організаційна й управлінська.

Матеріальна охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили й виробничі відносини, науково-технічний прогрес і технологічну революцію.

Духовна – це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості (як індивідуальної, так і суспільної), її трансформація (засоби масового інформування), перетворення в індивідуальний, духовний світ людини.

Соціально-політична включає соціальні та політичні взаємини людей у суспільстві: національні, групові, міждержавні тощо. Саме ця сфера охоплює такі явища й процеси, як революція, реформа, еволюція, війна, мир. У цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партії, держава, суспільні, громадські організації.

Духовно-побутова охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, побутові проблеми (організація відпочинку, вільного часу), освіту, виховання тощо.

Творча діяльність породжує щось нове, якого раніше не було. Вона спрямовує людську свідомість не лише на пізнання, але й на самопізнання. Це рух від старого до нового.

Репродуктивна діяльність спрямована на відтворення того, що вже було.

Організаційна діяльність спрямована на упорядковане об’єднання індивідів і груп, які діють на основі загальних цілей, інтересів і програм. Організаційна діяльність може бути формальною і неформальною.

Управлінська діяльність спрямована на регуляцію відносин у суспільстві, збереження його структури, підтримку установленого режиму діяльності й реалізацію даної програми.

Таким чином, діяльність – це передусім доцільний матеріально-практичний і духовний вплив суб’єкта на об’єкт, у процесі якого змінюється як зовнішній об’єкт, так і суб’єкт, який на нього впливає. Діяльність – це об’єктивний, закономірний процес людського життя.