4. Союз визволення України

Союз визволення України (СВУ), утворений у Львові у серпні 1914 р. з метою сприяння поразці Російської імперії та відродженню незалежної Української держави, у ході війни розгорнув активну діяльність. Контактуючи з правлячими колами Туреччини, Австро-Угорщини і Німеччини, СВУ планував в одному з районів північного Причорномор'я у 1915 р. десант українського підрозділу, сформованого із Січових стрільців і добровольців з військовополонених українців. Цю збройну акцію передбачалося узгодити з повстанням моряків Чорноморського флоту, переважна більшість яких були жителями України. Ініціатори цієї акції пам'ятали про революційні виступи на флоті 1905-1906 рр. і сподівалися на їх повторення в умовах війни. Для реалізації цієї мети організували спеціальний німецько-турецький комітет. Але воєнні невдачі Туреччини змусили відмовитися від цього проекту. Членами СВУ була розгорнута широка інформаційна робота з метою ознайомлення європейської громадськості з історією України, її тогочасним становищем і законними вимогами українських політичних партій і організацій. Українською, німецькою і французькою мовами СВУ видавав періодичні інформаційні вісники, «Кобзар» Т. Шевченка, «Історію України» М. Грушевського, праці М. Костомарова, В. Антоновича, Ф. Вовка та ін. Зусиллями членів СВУ українська проблематика дедалі частіше висвітлювалася на сторінках німецьких, угорських, австрійських, турецьких, болгарських, румунських, шведських та італійських газет. Західний читач знайомився з цікавою інформацією, про яку ніколи не згадувалося: про географію розселення українців, їх чисельність, про видатних діячів української історії. Активісти Союзу виступали з лекціями з українського питання перед масовими аудиторіями в Німеччині та інших країнах Європи. Велика робота проводилася членами СВУ в німецьких і австрійських таборах для військовополонених. У цих таборах були представники різних країн Антанти, а українців окремо не виділяли, звично вважаючи їх «росіянами». Одному з керівників СВУ О. Скоропису-Йолтуховському вдалося домогтися від властей Німеччини і Австрії переведення 80 тис. українців до трьох таборів і дозволу на опікування полоненими Союзу визволення України. Це сприяло поліпшенню матеріального становища військовополонених, їх психологічного самопочуття. СВУ організував у концтаборах десятки шкіл грамоти, бібліотеки, читальні, хори, оркестри, курси української історії та літератури. Було збудовано невеличкі церкви, створено кооперативні крамниці, відкрито чайні. У кожному таборі видавалася українська газета. Усе це сприяло зростанню національної свідомості українців.

Малюнок. Члени товариства «Просвіта» в таборі полонених та інтернованих українців у м. Фрайштадт. Австро-Угорщина. 1916 р..

5. Загострення українського питання в Австро-Угорщині

На відміну від російського уряду, уряд Австро-Угорщини в національному питанні здійснював значно гнучкішу політику. Але ця політика суттєво не поліпшувала становище українців. Навпаки, восени 1916 р. надії Головної Української Ради і всіх інших лояльних до Австро-Угорщини політичних сил Західної України на одержання автономії української частини Галичини й Буковини стали розвіюватися. 23 жовтня (4 листопада за н. ст.) 1916 р. уряд Німеччини проголосив утворення «самостійного» Польського Королівства з 10 губерній Польщі, які до 1914 р. належали Російській імперії, а в ході воєнних дій були захоплені німецькими військами. Одночасно імператор Австро-Угорщини Франц Йосиф І проголосив автономію Галичини без розподілу краю на східну та західну частини.

Поміркуйте

Чому вимоги українців було проігноровано?

Було проігноровано найважливішу вимогу західних українців, з якою вони зверталися до Відня десятки років: надати автономію Східній Галичині, населеній переважно українцями. Більше того, між урядами Німеччини й Австро-Угорщини відбувалися переговори щодо утворення в майбутньому з Польського Королівства й Галичини самостійної держави у формі конституційної монархії. Для Німеччини й Австро-Угорщини значно важливішим було мати в Європі союзних з ними поляків, ніж вирішувати «українське питання» в умовах, коли більша частина України перебувала під російським контролем. Життя підказувало українцям, як західним, так і наддніпрянським, що їхнє визволення залежить передусім від них самих.

Підсумки й узагальнення У ході війни наростала суспільно-політична активність населення України, особливо освіченої її частини. Окремі представники української інтелігенції включалися в діяльність громадських організацій, покликаних надавати допомогу жертвам війни, біженцям, пораненим, військовополоненим. Інші бачили своє покликання в активній політичній боротьбі за національні і соціальні права українців, працювали в підпільних організаціях, зокрема молодіжних гуртках. Серед українців росло переконання, що майбутнє залежить від їх боротьби, а не допомоги Російської, Австро-Угорської і Німецької імперій. Переконливим підтвердженням цього було антиукраїнське рішення Німеччини і Австро-Угорщини щодо Галичини.

Перевірте себе 1. Яку мету переслідувала українська інтелігенція, беручи участь в громадських організаціях допомоги жертвам війни? 2. У якому напрямі розвивався український національний рух у Наддніпрянській Україні в 1915-1916 рр.? Чим був зумовлений цей розвиток? 3. Які обставини викликали наростання українського молодіжного руху? У чому воно проявлялося? 4. Розкрийте основні напрями діяльності СВУ у 1915-1916 рр. і дайте оцінку цій діяльності. 5. Що означало для українців Галичини й Буковини рішення Німеччини про утворення Польського Королівства? 6. Чому українців не влаштовував той варіант автономії Галичини, яку проголосив австрійський уряд?

Документи

Оцінка істориком І. Крип'якевичем рішення Австро-Угорщини про надання Галичині автономії Актом «двох цісарів» з дня 23 жовтня (4 листопада н. ст.) 1916 р. проголошено повстання польської держави на території, [...] відвойованої військами центральних держав від Росії. Нове Польське королівство, віддане в беззастережну сферу впливу Німеччини, не заімпонувало полякам і не витиснуло з них ні захоплення, ні рекрута, тим більше, що за його кордонами залишилася Познанщина й Галичина. Та тут пішов назустріч давнім польським вимогам австрійський уряд. Нехтуючи все те, що він говорив і до чого він був зобов'язаний супроти українців, він рішився на відокремлення Галичини від цілісності Австро-Угорщини. Відокремлення передбачувало такий уклад відносин, що віденський уряд і парламент не мали в майбутньому права вмішуватися у внутрішні відносини Галичини, через що українське населення було здане на польську ласку й правно-державне становище до Австрії, як новостворене Польське королівство до Німеччини. В проводі галицької політики запанувала розгубленість, в масах обурення чергувалося з розчаруванням. Жертви крові, що їх поклала Галичина на побоє-вищах Австрії, видавалися даремні. [...] Велика історія України. Видав Іван Тиктор. -Львів; Вінніпег, 1948. - С. 762.

Запитання і завдання

1. У запропонованому вище фрагменті з «Великої історії України» І. Крип 'якевича йдеться, що проголошення Польського Королівства не могло задовольнити поляків. Чому? 2. Чому, на вашу думку, австрійці вирішили надати автономію Галичині, не розділивши її на східну, населену переважно українцями, і західну - переважно поляками? 3. Яку реакцію серед українського населення і політиків Західної України викликало проголошення автономії Галичини? Чому?