Практичні Завдання для перевірки навичок

Завдання 1. Створіть зразок титульного аркуша Вашої випускної роботи.

Завдання 2. Створіть зразки переліків, які б складалися з коротких фраз, розгорнутих фраз, повних речень.

Завдання 3. Знайдіть і випишіть приклади описових анотацій у літературі (за довільним вибором жанру) англійською, німецькою та українською мовами.

Завдання 4. Знайдіть та випишіть приклади реферативних анотацій у літературі (за довільним вибором жанру реферованого джерела) англійською,німецькою, російською та українською мовами.

Завдання 5. Складіть описову та реферативну анотації з обраної Вами теми (за довільним вибором жанру реферованого джерела) англійською (німецькою) та українською мовами (разом – 4 шт).

Завдання 6. Ознайомтеся з поданою нижче науковою статтею. Зверніть увагу на зазначення таких її елементів, як: історія питання, об’єкт та предмет дослідження, мета й завдання дослідження, отримані результати. Визначте, в якому порядку оформлено посилання та список використаних джерел.

Обгрунтуйте свою думку щодо відповідності/невідповідності заголовку статті її змісту, повноти наданих анотації та списку ключових слів.

Я. В. Кривонос (Черкаси)

УДК: 81’[271.12 + 255.2]

Нормативні проблеми українського перекладу американської кінопродукції

Художній кінематограф відіграє важливу роль у структурі сучасної міжкультурної комунікації, і відтворення його етноспецифіки є актуальною лінгвістичною та культурологічною проблемою. Після ухвали Конституційним Судом України рішення про обов’язкове дублювання, озвучення або титрування державною мовою всіх іноземних кінофільмів український переклад іншомовної кінопродукції набуває дедалі ширшого масштабу, що зумовлює актуальність досліджуваної у статті проблематики.

Метою нашої статті є з’ясування основних нормативних проблем українського перекладу американських кінофільмів і визначення перспектив їх вирішення. Наукова новизна дослідження визначається доповненням і уточненням проблематики художнього перекладу. У сучасному вітчизняному й російському перекладознавстві основна увага звертається на особливості відтворення художньої літератури. Перекладу ж кінофільмів присвячено лише поодинокі роботи, у яких розглянуті загальні методичні (Р. Матасов, В. Горшкова), технічні (І. Міголатьєв, С. Лобастов) та окремі лінгвістичні (Т. Некрасова, Т. Бесараб) проблеми кіноперекладу. Протягом останніх років в українській періодиці дедалі частіше з’являються інтерв’ю з фахівцями телевізійних студій дубляжу й перекладачами-практиками, що свідчить про нагальні потреби в якісних українських перекладах іншомовних кінофільмів. Проте нормативні засади українського кіноперекладу досі не отримали належного наукового обґрунтування.

Проблема мовної норми у вітчизняному кіноперекладі визначена трансформа-ційним етапом розвитку сучасної української літературної мови, характерними особливостями якого є конфлікт між наддніпрянською і західноукраїнською традиціями, тенденція до розподібнення з російською мовою [Ажнюк 2008] і намагання зміцнити своєрідність української мови через відновлення тих її елементів, які були витіснені з ужитку в добу тоталітаризму. На сьогодні ні в наукових, ні в громадських колах так і не досягнуто згоди щодо доцільності й міри реформування існуючого українського правопису. Прихильники поновлення питомо українських правописних норм активно впроваджують до мовного узусу зафіксовані у проекті останнього українського правопису зміни, але процес їх закріплення у мові є надто непевним і позитивно сприймається далеко не всіма верствами населення.

У свою чергу основу оригінального кінодискурсу становить “живе” діалогічне мовлення, і запорукою його адекватного перекладу є природність звучання. Тому впровадження пропонованих нововведень у переклад кінофільмів призводить до міжрегістрового зсуву й порушення норми мовленнєвої. Перенасичення тексту перекладу неузуальними мовними одиницями ускладнює його сприйняття й може викликати підсвідому недовіру в цільової аудиторії – адже, на відміну від очевидних порушень мовних норм як безперечної ознаки невдалого перекладу, менш помітні узуальні неточності не завжди відносяться на рахунок перекладача й можуть створювати ілюзію поганого стилю першотвору [Латышев 1988: 111], що знижує його мистецьку вартість. З іншого боку, з огляду на популярність кінофільмів серед молоді, яка репрезентує наступне покоління мовців і фактично є цільовим адресатом

поновлених мовних норм, перекладний кінодискурс є перспективною сферою популяризації й узуалізації нормативно-мовних реформ.

Розглянута проблема нестабільності мовних норм є актуальною не лише для окремих лексичних одиниць, але й для цілих мовних підсистем. Зокрема, у контексті сюжетного різноманіття сучасної американської кінопродукції важливого значення набуває неусталеність української терміносфери, яка протягом останнього десятиліття теж знаходиться у перехідному стані. Розвиток її позначений двома протилежними тенденціями: з одного боку, спричинена глобалізацією та міжнародними науковими контактами інтернаціоналізація фахового мовлення й інтенсивне заповнення його іншомовними термінами (головно англійського походження), а з іншого – повернення до витоків українського наукового мовлення початку минулого століття, кінцевою метою якого є очищення терміносистеми від сторонніх нашарувань (насамперед, російського походження).

Негативним наслідком цих явищ є зростання термінологічної дублетності, зокрема лексикографічно зафіксованої. На думку Б. Ажнюка, якої дотримуємося й ми, така дублетність призводить до плутанини, і це не лише завдає шкоди повноцінній комунікації, але й підриває авторитет української мови в науковому вжитку [Ажнюк 2008]. Зокрема, у сучасних американських фільмах досить часто вживають технічні терміни, а далеко не кожний пересічний глядач устиг ознайомитися з новими спеціальними словниками, щоб співвіднести, наприклад, загадкове слово прогонич із деталлю, з дитинства знайомою йому як болт.

Так самонеусталеною лишається й українська медична термінологія. Її унормування передбачає узгодження національного та інтернаціонального компонентів, а також усунення синонімії, варіантності, порушень лексичних, морфологічних і синтаксичних норм української мови [Місник 2002]. Аналіз глядацьких відгуків на американський телесеріал “Доктор Хаус” в українському перекладі свідчить, що загалом тенденція до прояснення окремих медичних термінів за рахунок використання питомо української основи (напр., судинний замість васкулярний) сприймається позитивно. Більше того, глядачі зауважують про некоректність калькування російських термінів (наприклад, вовчанка замість вовчак), хоча саме такий переклад відображає реальне фахове мовлення багатьох донедавна російськомовних лікарів. Та й для середньостатистичного україно-мовного глядача, орієнтованого на наддніпрянські мовні норми й необізнаного з медициною, російська назва хвороби столбняк значно знайоміша, ніж її український еквівалент правець (паралельно з яким, як і у випадку з “вовчанкою”, у мовленні функціонує незграбна калька стовбняк), а питомо українські терміни-синоніми дрижаки / дрощі / дриготи (англ. rigors, рос. і запозичене укр. озноб) часто сприймаються як кумедні діалектизми через своє розмовне, зовсім не термінологічне забарвлення.

Науковці цілком слушно зазначають, що відновлення терміносистеми від наслідків русифікації радянського періоду має відбуватися природним чином. На нашу думку, цей процес має розпочинатися з фахового мовлення спеціалістів, і лише потім поступово переходити звідти до інших сфер мовного ужитку. А отже, згідно з вимогами узуальної адекватності художнього перекладу [Латышев 1988: 111], досі неусталені питомо українські терміни доцільно вводити в переклад кінофільмів тільки після їх фактичного закріплення не лише в науковому, але й у побутовому мовленні. Якщо ж переклад має виражене культурно-просвітницьке спрямування, тобто наочну підтримку реформування існуючої в мові перекладу терміносистеми, обов’язковою умовою введення в переклад новостворених або призабутих термінів, ми вважаємо їх контекстуальну зрозумілість або паралельне відображення предмета повідомлення у візуальному відеоряді. Винятком можна вважати терміни, які не перешкоджають розумінню сюжету і вжиті з “декоративною” метою для маркування дискурсу як фахового та створення ілюзії залучення глядача до розмови спеціалістів.

Проблемною є й нормативність перекладу основних маркерів розмовного мовлення – просторічних словоформ і сленгу. На сьогодні в українському кіноперекладі, як і в інших країнах, спостережено міжрегістрові зсуви при відтворенні нестандартної лексики. Вплив мовних норм культури перекладу реалізований у нівелюванні розмовних скорочень (coulda) і асиміляцій (gimme), зменшенні маркерів спонтанного розмовного мовлення – вигуків, слів-заповнювачів (actually, really), соціальних і професійних сленгізмів, що призводить до втрати національного колориту першотвору [Chaume 2004] і зниження його експресивності.

Так, наприклад, працівники студії дубляжу каналу “1+1” зазначають, що майже всі вони на початку роботи мали однакову проблему: жаргонна – жива – мова [Бондарчук 2008]. Старше покоління професійних перекладачів, як правило, не надто обізнане з усіма видами сучасного сленгу. Натомість, у молоді та представників відповідних соціальних груп досконале володіння цими субмовами рідко доповнене належним знанням мови оригіналу й потрібним мінімумом перекладацьких навичок. Лексикографічно ж зафіксовані сленгізми й просторіччя на момент виходу словника у світ часто виявляються застарілими. Для вирішення цієї проблеми пропонуємо застосовувати комп’ютерні технології – створювати на спеціалізованих Інтернет-сторінках і перекладацьких форумах зведені, постійно оновлювані лексикографічні бази для фіксації розвитку певної субмови у динаміці. До цієї роботи варто залучати як досвідчених перекладачів, готових поділитися з колегами власним досвідом і вдалими рішеннями, так і молодих фахівців. Зокрема, наукові роботи студентів старших курсів спеціальності “Прикладна лінгвістика” свідчать про їхню зацікавленість кіноперекладом та достатній рівень підготовки для укладання власних словників-мінімумів нестандартної та ненормативної лексики, вживаної в їх мовному середовищі.

Окремою нормативною проблемою кіноперекладу є відтворення грубої і лайливої лексики, надзвичайно поширеної в сучасних американських фільмах. У кінопрокаті США всі фільми маркуються спеціальними кодами відповідно до рекомендованої вікової категорії глядачів, і наявність грубої лайки є однією з підстав для обмеження чи повної заборони перегляду кінофільму неповнолітніми особами. За відсутності такої системи в Україні ненормативна лексика першотвору подається згідно з літературною нормою перекладацького мовлення.

У вітчизняній традиції кінопереклад, як і інші види художнього перекладу, оцінюється за критерієм “літературності”, згідно з яким зрозумілість не має досягатися ціною вульгаризації [Бархударов 1975: 131]. Тому в перекладі значна частка лайливої лексики вилучена, нейтралізована або замінена на менш експресивні, нетабуйовані аналоги. Однак така практика не завжди підтримується глядачами, особливо молоддю, яка відзначає застарілість, “книжність” і ситуативну неадекватність традиційно вживаних літературних аналогів табуйованої англомовної лайки. Так, якщо на екрані лається доведений до відчаю, але загалом інтелігентний персонаж у виконанні хорошого актора, утрата експресивності при підборі менш грубого відповідника компенсується візуально вираженими емоціями. Однак у всіх культурах існують соціальні верстви, для яких лайка фактично є нормою мовлення і “засобом пунктуації” (злочинці, військові тощо). Нівелювання

експресивності лайки таких персонажів порушує основну вимогу кіноперекладу – природність звучання живого, розмовного діалогічного мовлення, а іноді навіть створює комічний ефект, коли зловмисник або роздратований солдат з американського кінофільму у перекладі говорить “як випускник філфаку”. Тому адекватне відтворення лайливої лексики передбачає ретельний зіставний аналіз культурних і соціальних чинників.

У певних життєвих ситуаціях лайка вживана представниками всіх національностей та соціальних прошарків – лайливі еквіваленти в різних культурах відрізняються лише за мірою своєї табуйованості. Наприклад, англійське shit, марковане у словниках як табуїзм, через свою часту вживаність уже не сприймається як неприпустимий вульгаризм [Комиссаров 201: 144]. Тому в англомовній культурі, літературі та кінематографі цей та подібні “four-letter” вигуки з вуст елегантної дами або добропорядного громадянина, добряче роздратованих чи доведених до відчаю, сприймаються цілком адекватно. У російській мові в подібних ситуаціях вживається “славнозвісний” мат, який одностайно визнається дослідниками значно “бруднішим” за англомовні відповідники і тому не може вважатися адекватним перекладом навіть за умови повної семантичної еквівалентності.

Для української культури брутальний мат як такий не властивий, тому нормативною базою для перекладача в повному обсязі можуть слугувати відповідні лексикографічні розробки (напр., Л. Ставицької, О. Гаврилів), у яких, як і в англомовній лексикографії, без порушення норм суспільної моралі зафіксоване все різноманіття питомо української лайливої лексики. Позитивним аспектом її впровадження у переклади кінофільмів є “виховання культури української лайки” – уся парадоксальність такого вислову виправдовується перспективою поступового витіснення з українського мовлення брудного російського мату.

Конкретні перекладацькі рішення – відтворювати лайку в перекладі еквівалентом, вилучати чи добирати аналог-евфемізм – пропонуємо обґрунтовувати чітким розрізненням пейоративної, обсценної лексики, спрямованої на конкретного адресата з метою його приниження, та лайки, метою якої є звільнення мовця від негативних емоцій. Остання найчастіше спрямована на об’єкт неживої природи або вживається як вставне слово у мовленні, без прив’язування до конкретного об’єкта. Експресивність такої лексики є значно нижчою, і вона легко може бути замінена будь-яким нейтральним словом чи виразом у функції ситуативного аналога з відповідним коментарем про емфатичний наголос для актора озвучування. Таким чином, результати нашого дослідження дозволяють стверджувати про неусталеність нормативних засад сучасного українського кіноперекладу, перспективи розвитку яких убачаємо в детальнішому науковому вивченні цього специфічного підвиду художнього перекладу. Як слушно зазначає грецький дослідник Ф. Карамітроглоу, кінопереклад завжди вважався менш престижним, ніж переклад літератури – насамперед, через значно менший культурний престиж ЗМІ порівняно з канонічною художньою літературою [Karamitroglou 2000: 6]. Подібні тенденції спостерігаємо й у сучасному вітчизняному кіноперекладі, де фінансові проблеми перешкоджають створенню повноцінної наукової школи, хоча саме художній кінематограф, завдяки своїй популярності й загальнодоступності, є перспективною сферою для стабілізації норм сучасної української мови.

На сьогодні в українському кіноперекладі американської кінопродукції існує протиріччя між мовною нормою, орієнтованою на реформування існуючого правопису й узуалізацію впроваджених змін; мовленнєвою нормою, що регулює природність звучання розмовного мовлення і визначає прагматичну адекватність перекладу; та літературною нормою, що обмежує відтворення окремих аспектів розмовного дискурсу першотвору. Подолання цього протиріччя вбачаємо у розробці послідовної й виваженої державної мовної політики й поступовій її реалізації через художній кінематограф як важливий засіб сучасної мовної та культурної комунікації.

Література: Ажнюк 2008 – Ажнюк Б. Інновації в системі української мови та тенденції її розвитку / Б. Ажнюк // Українознавство. Електронне наукове фахове видання [Електрон. ресурс]. – Режим доступу до журн. : http://www.ualogos.kiev.ua/; Бархударов 1975 – Бархударов Л. С. Язык и перевод / Л. С. Бархударов. – М. : Междунар. отношения, 1975. – 240 с.; Бондарчук 2008 – Бондарчук Л. Мовне питання – з ранку до ночі. Про “внутрішню кухню” українського кіноперекладу / Л. Бондарчук // Дзеркало тижня. – 2008. – № 8; Комиссаров 2001 – Комиссаров В.Н. Современное переводоведение : учеб. пособие / В. Н. Комиссаров. – М.: ЭТС. – 2001. – 424 с.; Латышев 1988 – Латышев Л.К. Перевод: проблемы теории, практики и методики преподавания / Л.К. Латышев. – М. : Просвещение, 1988. – 160 с.; Місник 2002 – Місник Н.В. Формування української медичної клінічної термінології : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / Н. В. Місник. – К., 2002. – 20 с.; Chaume 2004 – Chaume, Frederic. Film Studies and Translation Studies: Two Disciplines at Stake in Audiovisual Translation // Meta : Journal des Traducteurs. – 2004. – Volume 49, № 1. – Р. 12 – 24; Karamitroglou 2000 – Karamitroglou, Fotios. Towards a Methodology for the Investigation of Norms in Audiovisual Translation. – Amsterdam – Atlanta : Rodopi, 2000. – 300 p.

Кривонос Я. В. Нормативні проблеми українського перекладу американської кінопродукції

У статті досліджено основні нормативні проблеми перекладу американських кінофільмів, зумовлені нестабільністю сучасної української літературної мови та відповідними суперечностями між мовними, мовленнєвими та літературними нормами художнього перекладу. Розробку нормативних засад українського кіноперекладу співвіднесено з виробленням послідовної й виваженої державної мовної політики.

Ключові слова: переклад, кінопродукція, норма, узус, мовлення, адекватність.

Кривонос Я. В. Нормативные проблемы украинского перевода американской кинопродукции

В статье исследуются основные нормативные проблемы перевода американских кинофильмов, обусловленные нестабильностью современного украинского литературного языка и возникшими противоречиями между языковыми, речевыми и литературными нормами художественного перевода. Разработка нормативных основ украинского киноперевода соотнесена с выработкой последовательной и продуманной государственной языковой политики.

Ключевые слова: перевод, кинопродукция, норма, узус, речь, адекватность.

Kryvonos I.V. Normative Problems of Translating American Movies into

Ukrainian

The article considers major normative problems of translating the American movies into Ukrainian which result from instability of modern Ukrainian literary language and the related contradiction between language, speech and literary translation norms. The normative basis for Ukrainian translation of movies is correlated with developing a consistent and considered language policy on the state level.

Key words: translation, movie, norm, usage, speech, adequacy.

Завдання 7. Прочитайте подані нижче наукові статті. Назвіть об’єкт досліджень, їх предмет, сформулюйте основну мету, завдання, отримані результати. Надайте заголовки статтям. Складіть анотації та списки ключових слів до наданих статей.

Зоряна Василько

Сучасних дослідників дедалі більше цікавить мовний тип соціуму, національномовні моделі світу. Як таку картину світу розглядають як “базисне поняття теорії людини” [Постовалова 1988: 18], “універсальний орієнтир людської діяльності, що визначає загальний перебіг усіх процесів у суспільстві, все його соціокультурне життя” [Постовалова 1988: 27]. В основу цих досліджень покладено ідеї В. фон Гумбольдта, О.О.Потебні та їхніх послідовників, які розглядали закономірності розвитку мови в тісному зв’язку з “народним життям”, “народною психологією”, вважаючи, що через мову все створене народом у минулому впливає на індивіда.

Розвиток науки останнім часом примусив по-новому поглянути на стару проблему значення. Значною перешкодою в розвитку семантичної теорії є відсутність глибокого проникнення в природу контексту. Зміст терміна контекст ще більшою мірою, ніж значення, на різний лад модифікується в лінгвістичній літературі: від безпосереднього словесного оточення до суми всіх знань людини про світ. Для теорії комбінаторики значень слів важливим є розрізнення таких понять, як значення і смисл [Васильев 1973: 132—135]. Досі термін смисл не має єдиного тлумачення. У багатьох дослідженнях поняття значення і смисл не розрізняються, хоч без такого розрізнення нині неможливий подальший розвиток семантики.

Л. А. Булаховський писав, що “природа слова мало не в кожній новій фразі дає про себе знати новими відтінками стосовно до інших сполучень, у яких слово це вже сприймалось”[Булаховский 1952: 40]. Про правила складання смислів, що “дають не суму смислів, а нові смисли”, говорив і Л.В.Щерба [Щерба 1965: 68].

Для утворення смислу потрібно, щоб у слові відбувся процес ослаблення значення, а цей процес починається при утворенні будь-якого словосполучення. У словосполученні відбувається специфікація значення, яка опирається на знання понять, реалій, і через те остання не є власне лінгвістичним процесом. При специфікації варіюється концептуальне ядро значення, відбувається деяка зміна семного складу [Куликова 1973: 39]. Перехід від слова до словосполучення в поняттєвому плані означає здійснення процесу мислення, а суть мислення полягає в комбінуванні або поєднанні ідей [Адамар 1970: 31—32].

Утворення смислів можливе лише в контексті. Оскільки комбінаторика значень слів є вже в будь-якому словосполученні, то словосполучення треба вважати мінімальним контекстом [Кодухов 1973: 22—23], а сполучуваність слова — його систематизованим, узагальненим синтагматичним контекстом.

У мовознавчій літературі для окреслення кола проблем, пов’язаних з вивченням сполучуваності лінгвістичних елементів, використовуються терміни сполучуваність, валентність, дистрибуція, рідше конотація, інтенція, семантична вибірковість, синтаксичні потенції, конфігурація та ін. У дослідженнях з лексемотактики ці терміни часто вживаються як абсолютні синоніми, що заважає однозначному їх розумінню. Різні дослідники, хоч і диференціюють значення зазначених термінів, проте вкладають у них неоднаковий зміст.

Сполучуваність — це поєднання за певним синтаксичним зв’язком будь-яких слів, тому як різновид дистрибуції вона охоплює не тільки валентні, а й невалентні зв’язки (узуальні й оказіональні). Якщо валентні зв’язки синтаксично оформляють як підрядні, то сполучуваність охоплює і сурядні зв’язки. Нарешті, якщо валентні зв’язки слова можна (і треба) описати вичерпно, то сполучуваність описати вичерпно неможливо “не тільки тому, що коло відповідних сполучень безмірно велике, а й тому, що воно взагалі необмежене й не замкнене суто лексично. Можна визначити загальні синтаксичні й лексичні умови, в яких ці значення реалізуються” [Шмелев 1973: 267].

Лексичну сполучуваність розуміємо як контекстуальну здатність слова вступати в зв’язки з іншими словами. Залежно від факторів, які впливають на поєднання слів, розрізняють лексико-синтаксичну та лексико-фразеологічну сполучуваність. Лексико-синтаксична сполучуваність — це набір і умови реалізації синтаксичних зв’язків слова, це сполучуваність певних граматичних розрядів слів. Наприклад, у слов’янських мовах прикметники і слова, що вживаються в їх функції, можуть сполучатися передусім з іменниками, дієслова — з іменниками, прислівниками і т. ін. Для визначення лексико-синтаксичної сполучуваності достатньо знати, до якого граматичного класу належить слово. Сама граматична характеристика слова свідчить про сполучуваність з іншими розрядами слів.

Лексико-фразеологічна сполучуваність постає в наборі та умовах реалізації лексичних поширювачів слова, визначених його індивідуальною семантикою, тому вона завжди накладає обмеження на лексико-синтаксичну. Дихотомія лексико-синтаксична та лексико-фразеологічна сполучуваність випливає з протиставлення синтаксис — фразеологія (наука про сполучуваність). Фразеологія в цьому розумінні вивчає “індивідуальні значення даних конкретних словосполучень, подібно до того як лексика має справу з індивідуальними (лексичними) значеннями конкретних слів; у цьому плані фразеологія корінним чином відрізняється від синтаксису, який має предметом свого дослідження “типи словосполучень”, “формальне значення словосполучень” [Поливанов 1928: 60-61]. Думку Є. Д. Поливанова останнім часом підтримують деякі мовознавці. Наприклад, А. М. Мухін пропонує назвати одну з галузей лексикології “Вчення про фрази” [Мухин 1967: 16], а М. М. Копиленко фразеологією називає науку про сполучуваність лексем [Копиленко 1973: 10]. До такого використання термінів схиляється Н.З.Котєлова: “Якщо залишити термін “синтаксична сполучуваність”, то треба лексичну сполучуваність назвати фразеологічною сполучуваністю, маючи на увазі співвідношення фразеологія : синтаксис. Під фразеологією в такому разі розуміємо синтагматичні одиниці, які складаються із словникових слів, фрази і фраземи, їх типологію, організацію, регламентацію, склад, зв’язки компонентів і т. д. (а також вчення про такі одиниці і їх організацію)” [Котелова 1975: 83]. Термін “лексико-фразеологічна сполучуваність” використовує Е.М.Мєдникова [Медникова 1974: 190], О.C.Ахманова [Ахманова 1967: 46], а “фразеологічна” – О.І.Смирницький [Смирницкий 1957: 53]. У цьому ж розумінні В.В.Виноградов вживав вираз “фразеологічне оточення слова” [Виноградов 1960: 5].

Доводиться лише пошкодувати, що термін “фразеологія” закріпився лише за сталими словосполученнями, оскільки розмежування лексико-синтаксичної та лексико-фразеологічної сполучуваності не означає, що вони не вступають між собою в складні взаємовідношення. У цілому сполучуваність слова — це парадигматика його синтагматичних властивостей, упорядкована сукупність його синтаксичних зв’язків, а також слів, що з ним сполучаються.

На особливу увагу заслуговує лексична сполучуваність у співвідношенні зі значенням слова, зокрема питання про те, чи значення слова впливає на сполучуваність, а чи сполучуваність зумовлюється значенням. Відповідь на нього найпeрше залежить від того, визнає чи не визнає дослідник лексичне значення самостійною одиницею мовної системи (питання про семантичну автономію). З цього приводу сьогодні існує три різні думки. Н.М.Амосова, Б. Ю.Городецький, С.Д.Кацнельсон, М.Т.Тагієв, С.Ульман та деякі інші вчені слідом за К.Бальдінгером і Г. Кронассером вважають, що будь-яке слово і поза контекстом має все багатство значень, яке воно може набувати в ньому. Зрозуміло, що прихильники цієї теорії зводять функцію контексту (вужче – словосполучення) у разі полісемії слова до відбору й актуалізації одного зі значень. Оскільки лексичне значення слова постійне, то сполучуваність слова зумовлена його семним складом. У самих значеннях слів уже закладено зв’язки з іншими словами [Виноградов 1954: 8]. Різні сфери вживання слова, експресивно-емоційні фактори створюють лише ефект нового значення в слові, тоді як фактично тут нібито маємо справу з уточненням значення слова шляхом так званої семантичної рекурсії – опори на зазначення інших слів. Тому очевидно, що зміна лексичного значення слова призводить до зміни його сполучуваності.

Інша група мовознавців, що так чи інакше солідаризується з представниками синтагматичного регулятивізму, поділяє позицію К.Фосслера, вважаючи, що слово невизначене в своєму значенні, що значення слів зумовлюється сполучуваністю. Ю.А.Найда [Найда 1962: 50-52] пише: “Жодне слово (або семантична одиниця) не має абсолютно однакового значення у двох різних висловлюваннях”. В такому разі слід розглядати слово як ядро необмежених смислових можливостей. У кожному новому контексті воно має різні значення. Тому єдиний спосіб визначити значення слова – описати його дистрибуцію. Згідно з таким трактуванням сполучуваність слугує вирішальною причиною зміни значення слова.

До третьої групи належать мовознавці, що займають серединну позицію; вони слідом за К.Бюлером виводять значення слова з елементів самостійних і елементів, привнесених контекстом. Цю думку особливо пропагує Є.Курилович [Курилович 1962: 18-19]. На його думку, про дійсний вплив контексту на значення можна говорити тоді, коли слово змінює значення так, що воно збігається зі значенням іншого наявного в мові слова чи звороту (лисиця як назва тварини і це ж слово у значенні “хитрун”), а також тоді, коли мовний контекст утворює з цим словом неподільну семантичну одиницю (глобальне значення), яка не відповідає сумі значень елементів контексту. Якщо зважити на те, що межі між вільними і фразеологічними сполученнями визначити дуже важко (між ними є безліч перехідних форм і що вільні сполучення є лише відносно вільними (фразеологічність тією чи іншою мірою розлита по всьому мовленню), то стане зрозуміло, що вплив сполучуваності на значення слова не обмежується факторами, згаданими Є.Куриловичем.

Яскравим прикладом впливу контексту на значення слова є випадки так званого семантичного зараження (термін М.Бреаля): значення, виражене в словосполученні (інколи і в ширшому контексті), стає елементом значення самого слова, витісняючи інші його значення. Скажімо, слово предать в давньоруській мові мало те саме значення, що і передати, проте 2/3 прикладів, зафіксованих у пам’ятках писемності, мають негативне забарвлення (Іуда передав Христа тощо). А це призвело до того, що слово передать пізніше набуло значення “зрадити”, з яким і успадковане сучасною російською мовою [Улуханов 1970: 203-204].

Таким чином, розв’язати поставлене питання можна, виходячи лише з антиномії “мова і мовлення”. Ті значення, які “відстоялися” в мовленні й увійшли до мовної системи, визначають сполучуваність слова; вживання слова в незвичайному контексті за певних умов може спричинитися до розширення його значення. Тут маємо діалектичну єдність двох процесів: значення визначається потужністю сполучуваності лексичної одиниці, однак його розширення відбувається за рахунок інновацій сполучуваності у разі, коли вони (інновації) генералізуються шляхом масової імітації.

“Слово, – за О.О.Потебнею, – призначене бути посередником між новим сприйняттям і попереднім запасом думки” [Потебня 1989: 127]. Тим самим воно виступає зв’язковою ланкою між попереднім і новим поняттєвим смислом і тим самим нарощує значення. Якщо первинне значення слова узагальнює передусім суспільний досвід і відтворює поняттєвий рівень пізнання, бо ґрунтується на предметно-чуттєвому означенні, то вторинні значення узагальнюють і мовний досвід, тобто відтворюють власне мовний, семантичний рівень пізнання. “Рух значення слова в процесі рефлексійного колективного мислення проходить ступені аперцепції, тобто залежності колективного сприйняття від минулих досвідів, від обсягу знань про предмет і від уміння повернути мовні явища самі на себе. Розмежовуючи в значенні слова, передусім кореневого, поняттєвий смисл і власне лінгвальне значення, усвідомлюємо, що друге виходить із першого” [Жайворонок 1999: 37]. Наприклад, первинне значення лексеми вовк – “хижак родини собачих, звичайно сірої масті” включає суттєві поняттєві ознаки. Ключовим елементом тлумачення є поняттєва лексема-гіперонім: вовк-хижак (як і лисиця, і рись, і куниця). Посередницька роль слова видається універсальною, бо через нього ми усвідомлюємо не лише поняття про той чи інший предмет, а й творчі потенції самої мови, яка породила і слово, й поняття. Нові значення виникають унаслідок “згущення” чуттєвого поняттєвого образу в слові [Потебня 1976: 23] або внаслідок узагальнення мовного досвіду. Чуттєвий образ якогось предмета може асоціюватися з образом іншого предмета, внаслідок чого образ, скажімо, тварини уподібнюється образові людини (ведмідь – “хижа тварина”, ведмідь – “незграбна, неповоротка людина”; свиня – свійська тварина, свиня – “неакуратна людина”). Нове значення виникає на основі міфу-порівняння, нового узагальненого поняття, що виникло в колективній свідомості мовців. Водночас мова витворює цілу низку предметних слів на основі, скажімо, назв дій чи ознак, значення яких можна пояснити лише через відсилання до вихідної лексеми, тобто спираючись на внутрішньомовні зв’язки, напр.: вовк (найменування предметності) – вовкуватість (опредметнена властивість за значенням ознаки вовкуватий) [Жайворонок 1999: 38].

Цікаву й корисну наукову інформацію дає контрастивне вивчення зв’язків і співвідношень між прямими та переносними значеннями слів. Кожна мова відзначається оригінальністю в характері лексичних переносів, що є відображенням своєрідного пізнання світу речей. Якщо однакові переноси свідчать про спільні для багатьох чи всіх мов семантичні закономірності, то оригінальні вказують на специфічеість, неповторність національного мислення і відповідно мовного світосприйнятт, пор. укр. селезень “качур” і “намерзлий візерунок на віконних шибках”. Переноси значень відбуваються як за суттєвими, так і за несуттєвими ознаками. Тут простежуються і універсальні і ідіолінгвальні особливості.

Специфіка нереферентних слів полягає у тому, що уявлення, які склалися у певній культурі про ту чи іншу нематеріальну сутність, яка стоїть за кожним з таких слів, відображені передусім у мові і можуть виражатися під час аналізу найуживаніших контекстів слова, а не в результаті аналізу властивостей самої реалії, позбавленої матеріальної онтології.

Нарешті, не слід забувати і про національно-культурний компонент лексичного значення як універсальне в ньому нашарування, що відбиває різноаспектні, звичайно унікальні денотативні, сигніфікативні та конотативні ознаки референта, породжені етнокультурною специфікою його сприйняття і відтворення у слові [Бурбак 1986: 56-57; Дяченко 1997: 41]. Зауважимо, що національно-культурний компонент значення включає також національні асоціації, пов’язані з певними словами, які для кожної мови неповторні, однак ніколи не фіксуються в тлумачних та перекладних словниках. Їх поділяють на асоціації, пов’язані з внутрішньомовними чинниками, такими як внутрішня форма слова, дію переносних значень, входження слова в певні словотворчі парадигми, звукові зближення тощо (умовно їх назвемо мотиваційними асоціаціями), та асоціації, пов’язані знаціонально-культурним контекстом у найширшому розумінні. Хоч вони належать до периферії семантичної структури значення слова, однак є дуже важливими для міжкультурного спілкування, оскільки породжують комунікативні перешкоди. Наприклад, для іноземця українські слова верба, тополя, явір – всього лише назви дерев, а калина – рослина у вигляді куща. Для українців ці слова передають значно більшу й глибшу інформацію, позаяк мають символічне значення. Саме національні асоціації зумовлюють входження тих чи інших лексем до специфічних для мови порівняльних зворотів (див.:вірні, як лебеді; впертий, як віслюк). Семантичний ореол слова зумовлено всією історією слова, його етносоціальним і етнокультурним контекстом.

Злиття двоєдиної форми слова з його змістом (цілісним значенням) закладає передумови для участі слова в утворенні послідовного ряду підсистем національної мови, що всебічно відзеркалюють ставлення етносу до природи, суспільства й самого себе, об’єктивуючи його в мовних одиницях (світоглядний рівень) і через них здійснюючи зв’язок з іншими мовними одиницями (власне мовний рівень) [Жайворонок 1999: 40].

Ю.А. Фірсова

Останнім часом рекламу називають “п’ятою силою“. Вона є двигуном ринкової економіки, проте водночас вона – “соціальний механізм“ [1: 129], який змінює стосунки між людьми в суспільстві, їхній менталітет, а також створює новий вид відносин. Реклама має свої закони створення, механізми впливу, способи мовної організації, інтерпретації та перекладу, що орієнтований на іншомовних споживачів рекламної продукції. Індустрія реклами розрізняє рекламні продукти (також послуги), які можна продавати, використовуючи когнітивні аргументи або афектні стратегії переконання [2: 239]. До першої групи належать автомобілі, музичні центри, страхові поліси, характеристики яких є різними і вимагають довших текстів, що інформують про переваги товарів з метою їх продажу. Друга група містить, наприклад, парфуми, цигарки, алкогольні напої, які не продаються лише завдяки інформації про них. У цій продукції ставка робиться на ті компоненти, що викликають емоційно-забарвлені реакції, які є вирішальними при купівлі. Рекламний текст завжди впливає на людей, незалежно від того, до якого соціального прошарку вони належать, тобто основна функція рекламного тексту завжди є комунікативною, апелятивною, переконуючою.

Через глобалізацію ринків та зростання ролі міжнародного туризму переклад рекламних текстів набуває великого значення. Оскільки рекламні кампанії потребують великих коштів, підприємці намагаються використати одну й ту саму стратегічну концепцію як матеріал на кількох ринках [2: 238]. Туристична галузь також вимагає багатомовного рекламного матеріалу у формі проспектів, брошур тощо. Хоча рекламні тексти виконують, перш за все, апелятивну функцію, вони не становлять собою гомогенного типу текстів, тому що для вдалої передачі рекламного повідомлення індустрія реклами використовує всі текстові та мовні засоби, такі, як риторика, інтертекстуальність, просодія, метафора, каламбур тощо. У рекламі часто використовується ефект мовної гри. Передусім це стосується взаємодії між денотацією та конотаціями. Тому перекладач за допомогою своїх знань повинен з’ясувати, чи можна передати конотативні зв’язки тексту-оригіналу на мову-переклад. Якщо це неможливо, то завдання перекладача полягає в тому, щоб знайти для нових груп адресантів мовні засоби, які б найточніше відповідали планам реклами. Під час перекладу рекламних текстів важливо враховувати кілька чинників: наприклад, культурний рівень певної групи людей, вік, національність, стать, соціальне походження, освіту тощо; встановити, чи можуть бути передані конотативні зв’язки тексту-оригіналу на відповідний культурний рівень мови-перекладу. Особливо важливо перекласти використані в тексті-оригіналі риторичні та мовностилістичні засоби й при цьому зберегти зміст тексту-оригіналу. Отже, переклад рекламних текстів вимагає творчих здібностей до продукування тексту, які виходять за рамки розуміння звичайної ролі перекладача.

При перекладі рекламних текстів йдеться, перш за все, про те, щоб підкреслити апелятивну функцію тексту в мові-перекладі. На першому плані постає рекламне повідомлення. Але воно не завжди доходить до реципієнта незмінним. Переклад може також змінити смисл оригіналу рекламного повідомлення, якщо інформація вихідного тексту не зовсім точно передана на мову-переклад. Безперечно, дуже важливо повністю і точно передати зміст тексту-оригіналу на іншу мову, його стилістичні та експресивно-емоційні особливості, що перекладачеві вдається не завжди. Якщо критерій точності перекладу відповідає ідентифікації інформації в різних мовах, то цей переклад можна назвати “неушкодженим“, тобто таким, що передає інформацію однаковими мовними засобами. На відміну від переказу, переклад повинен передавати не лише те, що містить оригінал, а те, як написаний оригінал [3: 7]. На цій основі в рекламному дискурсі розрізняють прагматичний і семантичний компоненти, які перебувають в ієрархічних відносинах: основну роль у рекламі відіграє прагматичний компонент, який обумовлений логічною та емоційною аргументацією, а семантичний компонент є додатковим. Прагматичний компонент змісту визначає не лише тему повідомлення, а й комунікативну функцію кожного елемента семантичної структури [4: 132]. Це твердження є визначальним для перекладу рекламних текстів, оскільки воно вказує на можливість змін семантичного компонента за умови, що ці зміни не спричиняють змін прагматичного компонента рекламного дискурсу, тобто передбачувану в тексті логічну та емоційну аргументацію, яка при перекладі має залишатися незмінною.

Двомовну комунікацію можна вважати успішною, якщо перекладений текст так само впливає на іноземного реципієнта, як і оригінал [4: 144]. Ієрархічний зв’язок між прагматичним і семантичним компонентами в перекладі рекламних текстів полягає в тому, що прагматичний компонент контролює комунікативну функцію всіх елементів семантичного компонента та можливість його змін. З прагматичної точки зору переклад означає встановлення зв’язків між співрозмовниками в мові-оригіналі та мові-перекладі. Іншими словами, переклад рекламних текстів ґрунтується на функціонально-прагматичній адекватності [5: 34], яка вимагає, перш за все, не повного й точного відтворення змісту та стилістичних особливостей тексту-оригіналу, а передачі основної комунікативної функції оригіналу.

Перш ніж здійснювати переклад рекламних текстів, слід з’ясувати, чи варто його взагалі перекладати. Для цього необхідно відповісти на два запитання: 1) чи виконує продукт подібну функцію на новому ринку? і 2) чи викличе обраний у рекламному тексті імідж позитивні конотації у споживача рекламної продукції? Якщо на ці запитання Ви отримаєте позитивні відповіді, то для перекладу можна застосувати одну з таких стратегій [2: 240]:

1. Відсутність перекладу: якщо йдеться про рекламу продуктів, які виконують виключно апелятивну функцію, наприклад, парфуми, алкогольні напої або прикраси, то зазвичай такі рекламні тексти залишають без перекладу, тому що мета рекламного повідомлення досягається, насамперед, за рахунок фотоефектів.

2. Запозичення рекламного тексту: тут використовуються позитивні асоціації країни-виробника та її культури, тому логотипи, слогани та заголовки залишають без перекладу, хоча повідомлення в мові-перекладі може доповнюватися додатковим текстом.

3. Прямий переклад: ця стратегія використовується рідше, тому що вона менш за все враховує особливості культури мови-перекладу. Її застосовують, коли необхідно передати велику кількість інформації, наприклад, у рекламі технічної продукції.

4. Адаптація: фотоматеріал зберігається, але текст адаптують відповідно до особливостей культури мови-перекладу. Найчастіше ця стратегія використовується в туристичній рекламі.

5. Ревізія: фотоматеріал зберігається, проте формулюється зовсім новий текст. Ця стратегія є ризикованою, оскільки фотоматеріал і текст мають відтворювати єдиний рекламний концепт.

Таким чином, основна мета реклами – впливати на свідомість споживача, привернути його увагу та переконати його придбати певний товар. Тому переклад рекламного тексту повинен ураховувати стратегічні рішення вихідної концепції та її потенційний результат на запланованому ринку. При перекладі рекламних текстів перш за все має зберігатися прагматична функція тексту-оригіналу. Переклад може бути успішним за умови, якщо він здійснює на реципієнта такий самий уплив, як і оригінал. Усі мовностилістичні засоби тексту оригіналу, які роблять рекламу ефективною, повинні бути передані в мові перекладу. Проте прагматика тексту-перекладу повинна обов’язково збігатися з прагматикою тексту-оригіналу.

Завдання 8. Складіть реферат відповідно до всіх зазначених у посібнику вимог за обраною темою.