2. Класифікація рівнів безпеки туризму та її практичне значення.

Проблему безпеки можна аналізувати і на рівні глибини убезпечення життєвого світу особистості. Щодо рівнів безпеки, то є сенс говорити у рамках цієї статті про ті, які можуть мати практичне значення у справі забезпечення певного рівня туристичного обміну. До таких рівнів у міру зростання небезпек належать:

1. Повна безпека;

2. Неповна безпека;

3. Достатня безпека у межах туристичної подорожі;

4. Недостатня безпека;

5. Реальна небезпека як відсутність фактичної безпеки та її відчуття.

Очевидно, що для налагодження нормального міжнародного туристичного обміну достатніми є перших три рівні безпеки. У разі, коли безпека усвідомлена як стан четвертого та п'ятого рівнів, туристичні потоки стають «вузькими».Практично для оцінки фактора небезпеки для міжнародного туристичного обміну розглянемо зміст головних видів соціальної безпеки, яка переважно визначає особисту безпеку.

Політична небезпека має дві сторони ― внутрішньо та зовнішньополітичну і складається з неспроможності політичних владних структур, насамперед держави, контролювати дотримання громадянами конституційного державно-політичного ладу, на стабільність якого сподіваються гості цієї держави; це неспроможність політичними засобами забезпечити дотримання основних свобод і свобод людини згідно із Міжнародною декларацією прав людини 1948 р. На Всесвітній нараді з туризму в Акапулько (Мексика) у серпні 1982 р. справедливо зазначалось, що сучасна конфліктогенна світова обстановка та зростаюча кількість конфліктів ставлять перешкоди розвитку туризму. До речі, доволі небезпечна конфліктогенна обстановка у 80-90-х роках минулого століття спостерігалась саме у Мексиці, за визнанням координатора Міжнародного Комітету Червоного Хреста Беатрис Межеван.

Безпосередньо пов'язана з політичною небезпекою загроза туристичним потокам з боку тероризму. Наприкінці 80-х років прояви тероризму як соціального феномена, здавалось, почали зменшуватись. Однак події останнього часу вже у новому столітті свідчать про «нову хвилю» тероризму. Справа дійшла до того, що туристи стають цілеспрямованим об'єктом для терористів. Восени 2002 року іспанська ультра революційна організація басків ЕТА заявила, що проводити відпустки у Іспанії іноземним туристам небезпечно. Хоча терористичні акти здебільшого спрямовані на воєнні об'єкти, дипломатичні установи, економічні і торговельні представництва, нерідко терористи обирають більш доступні цілі — громадський транспорт, стадіони, готелі, місця скупчення людей навколо культурних та історичних пам'яток. Такі шокуючі події мали місце в Нью-Йорку 26 лютого 1996 року, де було поранено понад тисячу осіб, руйнування 7серпня 1998 р. посольств США в Найробі (Кенія) та Дар-ас-Саламі (Танзанія) внаслідок чого загинуло 250 чоловік, понад 5,5тисячі поранено, вбивство майже 200 міжнародних туристі в на острові Балі в Індонезії влітку 2002 року.

Однак вищезгадані терористичні акції затьмарені жахливими, «апокаліптичними» нападами терористів 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку та Вашингтоні, які руйнують наші раціональні конструкції щодо «зон» і «рівнів» безпеки. Відтепер потрібне нове мислення на базі парадигми «зіткнення цивілізацій» С. Гантінгтона у царині міжнародного туризму і міжнародної безпеки. Небезпечними стають країни, які уособлюють яскраво виражений тип «західної», «східної», «християнської» чи «мусульманської» цивілізацій. У всіх вищевказаних документах, які стали підсумками нарад з питань міжнародного туризму, вказується на необхідність вжити ефективних заходів щодо «безпеки і захисту» туристів, формувати «ефективну політику, спрямовану на гарантування безпеки і захисту туристів та туристичних об'єктів», однак ці тези виглядають моральними закликами до урядів та владних структур. З міжнародно-правового погляду ці заходи не можна вважати кроками вперед, бо не порушується проблема визначення статусу «міжнародного туриста», як це зроблено, наприклад, у міжнародному гуманітарному праві стосовно журналістів, медичних робітників, осіб духовного звання тощо. Не запропоновано створення механізму захисту туристам своїх прав і свобод за кордоном. Нарешті слід вказати на необхідність для України розробки хоча б загальних основ туристичного законодавства, яке б передбачало захист (безпеку) туристів (рекомендації Гаазької декларації 1989р.).

Дедалі більше загроз містять у собі нові різновиди тероризму: «екотероризм», «кібертероризм» та інші. «Тероризм видозмінився, — говорить Бред Роберт з Інституту оборонного аналізу США. — Якщо раніше терористи, як правило, домагались політичних поступок, то тепер основним завданням багатьох екстремістських груп є масове ураження людей. Абіологічна зброя — найбільш зручний засіб для цього».

Ціна тероризму досить висока навіть у контексті міжнародного туристичного обміну. Він впливає на те, куди і в який спосіб люди подорожують, які місця ми відвідуємо та що робимо під час подорожі. У США на антитерористичні заходи у 2000 році було витрачено понад 10 млрд. дол. У практичному плані для врахування політичної небезпеки слід зважати на загальний світовий порядок (він може бути правовим або силовим, стабільним чи нестабільним), а також на внутрішньополітичний устрій та владний режим у країні перебування.

Соціально-економічна небезпека виникає внаслідок розбалансованих різних форм власності, внутрішніх та зовнішніх загроз матеріальному добробуту жителів країни та іноземних гостей, стрімкого падіння життєвого рівня основної частини народонаселення, нестабільності валютно-фінансового обміну. Нам вдалось спостерігати, як у серпні 1998 року громадянам, які прибували в аеропорт Донецька, багато з яких були туристами з Росії, не обмінювали російські рублі ні за яким курсом, ні на яку валюту. Зрозуміло, що тільки частина з них була туристами, однак цей факт підтверджував нашу тезу щодо можливої економічної безпеки, яка очікує туристів у країнах із розбалансованою фінансовою системою. Крім того, соціально-економічна небезпека прямо пов'язана з корупцією, розквітом хабарництва на всіх етапах туристичного обміну.

Технологічна небезпека виникає як результат зривів у функціонуванні енергетичних, виробничих, комунікаційних, сервісних зв'язків. Вона, безумовно, має соціальний характер. Так, страйки диспетчерів, водіїв засобів транспорту, розриви нафтопроводів, руйнація доріг — різні фактори техногенної небезпеки, однак вони загалом негативно впливають на почуття і думки туристів. Останнім часом у цій царині визначились деякі закономірності: доволі часто трапляються аварії потягів на залізницях Індії, вельми висока вірогідність аварій автобусів на дорогах Європи тощо.

Але особливе місце в системі видів та рівнів небезпек, які загрожують і пересічному громадянинові і туристу ― гостю певної країни, — відводиться небезпекам, що виникають при наявності збройних конфліктів. Річ у тім, що особливістю сучасного етапу розвитку спільноти є конфліктогенність як соціальний феномен, в результаті чого місце «великих війн», за висловлюванням філософа війни Карла Клаузевіца, заступили чисельні збройні конфлікти широкого спектра: міжнародні та внутрішні, етнічні та релігійні, конфлікти на культурологічному ґрунті та на основі ведення збройної боротьби як різновид політичної боротьби. У концентрованому вигляді небезпека, яка походить від збройних конфліктів, полягає в тому, що владні структури не здатні ефективно контролювати громадянський порядок та дотримання основних прав людини, забезпечити правопорядок всередині країни та на її кордонах. У зонах збройних конфліктів іноземні туристи стають привабливим видом заручників, тим більше що мусульманська доктрина ведення джихаду та газзовату дозволяє захоплення і утримання заручників. Справедливості ради зауважимо, що тортури і каліцтва заручників суворо забороняються.

З точки зору рівнів конфліктогенності регіонів та небезпеки для міжнародного туристичного обміну можна виокремити декілька небезпечних зон. До першої зони ми віднесемо регіони, в яких тривають збройні конфлікти змішаного типу, що супроводжуються широкомасштабним застосуванням насильства над воюючими та мирними жителями. Це регіони арабо-ізра'ільського зіткнення; Іран, Ірак, Ізраїль, Ліван, Алжир, Сьєрра-Леоне, Ангола, Східний Тимор та інші.

До другої зони ми віднесемо ті країни, в котрих точаться внутрішні довготривалі збройні конфлікти за типом громадянських війн. їх особливістю є багатосторонні збройні сутички між різними «визвольними арміями», послаблення владних структур, захоплення заручників з числа цивільних осіб і особливо іноземних (туристів у тому числі). В другу зону можна включити Афганістан, Колумбію, Філіппіни, автономний край Косове в Югославії, деякі регіони республік колишньої Югославії.

До третьої зони можна віднести країни та регіони, які виглядають зовні безпечними, однак спорадичні сплески збройного насильства на ґрунті так званого «буденного тероризму» даються взнаки і на рівні зарубіжних відвідувань цих країн. Це найбільш широке коло країн — США, Іспанія, Єгипет, ФРН, Франція та багато інших.

Нарешті до четвертої групи країн ми маємо підстави віднести ті, що відзначаються традиційно достатнім рівнем безпеки для своїх громадян та іноземних відвідувачів. Це Велика Британія, Швеція, Швейцарія, Японія, Китай та інші країни із достатньо стабільним соціально-економічним та політичним станом, з традиціями поваги до основних прав людини і правилами гостинності до іноземних громадян. До речі, враховуючи такий сприятливий стан для міжнародних туристів, їх чисельність у Китаї 2002 року досягла 72 мільйонів.

Зрозуміло, що вищенаведена схема є достатньо умовною та відносною в світлі мінливих реалій сьогодення. Так, до 20 березня 1995 року, коли в Токіо члени релігійної організації «Аум Синрике» здійснили газову атаку на пасажирів метро, Японія вважалась однією із найбезпечніших країн для міжнародного туризму. Відтепер це може бути проблематичним. В цей же часовий період дещо вщухли партизанські збройні сутички в Мексиці, і цю країну можна відне­сти до країн принаймні 3-ї групи нашої класифікації міжнародної безпеки.

Але хоч би в якій ситуації опинилась людина в туристичній подорожі, вона має можливість розраховувати на міжнародно-правовий захист своїх прав та свобод, статус міжнародного гостя. У Гаазькій декларації 1989 року (Принципсьомий) наголошено, що країнам необхідно виконувати юридичні положення з урахуванням процедур, специфічних для законодавства кожної із країн, в галузі захисту туристів.