2. Ренесансний реалізм у літературі XVII століття

Ренесансний реалізм продовжував демократичні традиції гуманістів Відродження.

Сам термін «ренесансний реалізм» було взято літературознавцями з тією метою, щоб позначити ту частину художнього надбання XVII століття, яка не могла бути віднесеною ані до класицизму, ані до бароко і безпосередньо була пов'язана з ідеями та естетичними позиціями гуманістів Відродження.

Тим більше умовний характер має сам термін «реалізм», адже у творах письменників, яких ми можемо віднести до цього напряму, навіть не порушувалося питання про відображення внутрішнього світу людини, її почуттів, переживань та пристрастей. Незважаючи на це, ренесансний реалізм зіграв, безумовно, позитивну роль у становленні реалізму взагалі. Його історична заслуга полягає, головним чином, у проведеній ним рішучій боротьбі з аристократичною надмірною вишуканістю літератури бароко, з притаманною їй фальшивою ідеалізацією феодального суспільства та з її манірним, преціозним складом.

Яскравий представник цього літературного напряму у XVII столітті Лопе де Вега протиставляє песимізму, відчаю поетів бароко невичерпну оптимістичну енергію своїх блискучих комедій, сповнених сонця та життєвих сил. Лопе де Вега разом з

Письменники — представники напряму ренесансного реалізму спеціально і усвідомлено обирають «низинні» форми, відтворюючи «грубу» правду життя. Серед жартів та у ряді непристойних каламбурів зустрічаються дуже глибокі за своєю соціальною суттю ідеї про те, що «земні блага с загальним надбанням, що вони не повинні належати одній людині більше, ніж іншим».

В —► національна своєрідність;

И

М —► народність;

Г — О правдивість у поєднанні з узагальненістю;

И —► естетична чарівність, яка надає насолоди.

3. Бароко, його філософські основи

Бароко — літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI—XVII століть.

Термін «бароко» був введений у XVIII столітті, причому не представниками напряму, а їхніми супротивниками — класицистами, які вбачали в мистецтві бароко цілком негативне явище.

Етимологія терміну «бароко» не визначена і на сьогодні. Найімовірніше, термін «бароко» походить від португальського виразу «perola baroko» — «перлина неправильної форми» або від італійського слова, що означає «вигадливий», «химерний».

Термін «бароко» вперше був застосований для характеристики стилю архітектурних споруд. Згодом його починають вживати для позначення інших мистецьких явищ. У XVIII столітті термін «бароко» застосовують до музики, а у XIX столітті його вживають стосовно скульптури та живопису. Наприкінці XIX століття починають говорити про бароко в літературі.

Розквіт європейського літературного бароко припадає на XVII століття, яке поєднує дві великі епохи — Ренесанс і Просвітництво. У бароковому напрямі варто вбачати синтез мистецтв двох епох — Відродження та Середньовіччя (Готики), хоча не можна відкидати і наявності у ньому цілої низки оригінальних стилістичних прийомів і поетичних рис.

Характерною особливістю нової доби була суперечливість думок і почуттів. Якщо головним для доби Відродження був пристрасний вчинок у світі («Ромео і Джульєтта», «Дон Кіхот»), то для барокової доби головними стали пристрасні роздуми про світ. Література бароко вела людину у світ неможливого, у світ мрій і сновидінь.

Характерні риси напряму:

• трагічна напруженість;

• трагічне світосприйняття;

• песимізм;

• скепсис, розчарування;

• людина, згідно із провідною бароковою ідеєю, це піщинка у Всесвіті. Життя її скороминуще, в ньому панують випадок і фатум. Найпоширеніші теми літератури бароко — «memento more» («пам'ятай про смерть») і «vanitas» («суєта»).

Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорботи життя;

• протиставлення реальності та ілюзій;

•гармонійне сполучення трагічного з комічним, піднесеного з вульгарним, жахливого з кумедним, тобто «поєднання непоєднаного»;

• інакомовність;

• нахил до ускладненої форми;

• погляд на Бога як на вершину досконалості (але зберігається і антропоцентризм: тепер людина трактується не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння);

• збереження античного ідеалу краси, але спроба поєднання його з християнським ідеалом (Венера Мілоська і Сікстинська мадонна).

Термін «бароко» дає можливість об'єднати в межах цього літературного напряму чимало течій і шкіл, які існували здебільшого протягом XVII століття й відзначалися типологічно спорідненими рисами. Зупинимось на характеристиці деяких з них.

1. Гонгорюм — аристократична школа у іспанській поезії, яку започаткував поет Луїс де Гонгора.