4. Соціальна структура стародавньоіндійського суспільства

Виникнення держави та її розвиток

Індія була заселена ще з стародавніх часів. Першими жителями Стародавньої Індії були дравиди. Пізніше дравидів замінили багаточисельні племена, що відрізнялись одне від одного способом життя, мовою, віруваннями, культурою. Ці племена створили одну із давніших світових цивілізацій. Мохеджо-Даро і Хараппа – два найбільших міста стародавньої цивілізації – були столицями політичних об’єднань. Джерела не дають достовірних відомостей про класову структуру і політичну організацію суспільства Харапської цивілізації. Залишені нею письмена не піддаються перекладу. Але в культурі Мохеджо-Даро багато спільного з культурою Шумеру.

У ХVІІІ – XVІІ ст. до н.е. Харапська цивілізація переживає період занепаду. Прихід індоарійських племен у середині ІІ ти-сячоліття до н.е. завершив занепад головних харапських центрів.

З середини ІІ тис. до н.е. і до першої половини І тис. до н.е. в Стародавній Індії формуються класове суспільство і держава. З посиленням суспільної нерівності військовий вождь племені (раджа), що раніше вибирався зборами і міг зміщатися ними, стає все більш незалежним, підкоряючи собі органи племінного управління. За посаду раджі йде боротьба між представниками найбільш знатних родів племені. З часом ця посада стає спадковою.

Спочатку велику роль продовжували відігравати народні збори, що мали великий вплив при призначенні царя. Але поступово збори всіх одноплемінників перетворюються в зібрання знаті, що призводить до посилення влади царя.

Органи племінної адміністрації поступово перетворюються в державні органи. Виші посади в державній адміністрації займають представники рабовласницької знаті.

Племінна дружина поступово перетворювалась у постійне військо. Населення обкладається податками, які стають обов’язковими і збираються спеціальними чиновниками. Так на основі родоплемінних колективів виникають державні утворення, невеликі за територією, у формі монархій або республік.

Найбільшою і найсильнішою державою того часу була Магадха. Найбільшої могутності вона досягла в ІV – ІІІ ст. до н.е. при династії Маур’їв, що об’єднала під своєю владою майже всю територію Індостану. У 327 р. до н.е. війська Олександра Македонського завоювали значну частину території Індії. Визвольна боротьба, що незабаром розпочалася, завершилась утворенням у Північній Індії великої держави на чолі з Чандрагуптою. У роки правління сина Чандрагупти Біндусара (297 – 272 рр. до н.е.) до складу індійської держави було включено частину Афганістану і Белуджистану.

Найбільшого розквіту індійська держава досягла у роки правління сина Біндусара Ашоки (272 – 232 рр. до н.е.). Було об’єднано в єдину державу майже всі землі Індії.

Після смерті Ашоки почався занепад його імперії, яка з часом розпалася на самостійні держави.

Незабаром після розпаду імперії на Індію насунулися хвилі загарбників: бактрійців, саків, скіфів, тюрків, кушанів та ін. Однак правління окупантів не зачепило основи індійського суспільства. Індія і під владою цих правителів продовжувала залишатися сукупністю сільських общин або республік, що управлялися самостійно і були підпорядковані центральній владі. Основна маса загарбників з часом асимілювалася, прийняла релігію, традиції і спосіб життя корінних жителів.

Особливості суспільного ладу

У Стародавній Індії задовго до приходу аріїв склалася високорозвинена цивілізація. Ранньокласове суспільство існувало в Індії ще в ІІІ тис. до н.е. і було ровесником цивілізації Стародавніх Єгипту і Шумеру.

Новий період в історії Стародавньої Індії пов’язаний із вторгненням на її територію стародавньоіранських племен і аріїв – племен білої раси. За зовнішнім виглядом, мовою, етикою поведінки вони різко відрізнялись від корінних жителів. Арії займалися скотарством. Рівень їх військової та жрецької організації був вищим, ніж у дравидів. Місцеві правителі зазнали від аріїв ряд поразок. Процес розселення аріїв територією Індії зайняв не одне століття.

З часом арії сприйняли культуру корінних жителів, стали землеробами. Родова община переросла в сусідську. Становище людини в суспільстві визначалося її майновим станом. Як пережиток зберігалася кровна помста, яка вважалися релігійним і моральним обов’язком усіх родичів потерпілого. Основу соціальної структури Стародавньої Індії становила община.

Община була самокерованою одиницею. До неї входили касти, що об’єднували представників однієї професії, і кули – сімейні общини родичів. Були сангхи, що об’єднували ремісників і крамарів з різних каст. На чолі цих груп стояв виборний староста.

Арії вживали міцні збуджуючі напої ї навіть здійснювали обряд на честь алкогольної рідини – сома.

Специфіка суспільного ладу Стародавньої Індії полягала в розподілі людей за варнами – замкненими групами. Поділ людей на певні замкнені групи мав місце в Стародавніх Єгипті та Ірані, але в Індії станова замкненість жителів набула найзавершенішою форми.

Про походження варн існує багато версій. Більшість учених пов’язує їх виникнення з брахманською релігією. Верхівка аріїв з часом привласнила собі виняткове право на релігійну, політичну та військову діяльність. Професія, посада, величина одержаної спадщини, процент за договором про позичку і навіть міра покарання індуса визначалася належністю до варни. Від цього залежало навіть ім’я, яке йому давали з народженням, одяг, який він мав носити, порядок вживання їжі. Перехід з однієї варни до іншої в принципі був неможливим.

До вищих варнів належали “двічі народжені”– брахмани, кшатрії, вайшьї. Вони могли вивчати тексти релігійних творів, знати їх розпорядження і ритуали.

Пізніше з’явилась пригнічена варна – шудри, “раз народжені”. Існування варн пізніше було закріплено у пам’ятці права Стародавньої Індії – Законах Ману.

Перша варна – найпривілейованіша – брахмани. Вони ніби виникли з вуст – “найчистішої” частини тіла Брахми. У давніх джерелах брахман постає мало не божеством у людській подобі. Лише він міг визнавати волю богів, вивчати священні тексти, здійснювати жертвопринесення, обряд коронації правителя. Брахмани звільнялися від повинностей, навіть цар не міг розпоряджатися їхньою власністю.

Вбивство брахмана вважалося найтяжчим злочином. Належність до варни брахманів вважалася спадковим привілеєм.

Право закріплювало привілеї “благородних” станів. Брахман, як і інші “двічі народжені”, досягнувши 8 років, проходив обряд посвячення в “двічі народжені”. Після завершення курсу навчання у наставника йому належало одружитися, стати главою дому, мати дітей, займатися їх вихованням, здійснювати обряди на честь богів і предків. Продовживши свій рід і побачивши онуків, брахман, доживши до сивого волосся, повинен був стати самітником, відійти від світу в ліс, там роздумувати про марність усього земного, вивчати Веди, очистити душу від гріховних помислів.

Правителі залучали брахманів до розгляду судових справ, виконання різноманітних державних доручень, не пов’язаних з військовою справою. Використовуючи свій вплив, священнослужителі обмежували владу правителя.

Правителі із кшатріїв звичайно не мирилися з брахманами, між ними точилась боротьба за вплив і владу.

У поселеннях серед простого люду брахмани жили скромніше, годувалися за рахунок пророкування, відведення несприятливих наслідків від тих, хто не дотримувався ритуалів.

Друга варна – кшатрії (раджанья), “створені з рук бога”. Вони становили основну частину верхівки чиновників: правителів, воєначальників, раджів. В їх руках була реальна влада – військова і матеріальна могутність. Майже всі царі були вихідцями із кшатріїв. Релігія зобов’язувала до співробітництва брахманів і кшатріїв.

Царі – прибічники брахманів – переслідували кшатріїв. Доходило до кривавих міжусобиць.

Третя варна – вайшьї, “створені із стегон бога”, – займалися землеробством, скотарством, ремеслом, торгівлею, але користувалися покровительством правителів. З представників цієї варни формувалось ополчення, вони сплачували основну масу податків. Тільки окремі вайшьї були багаті, посідали високе становище в суспільстві.

Четверта варна – шудри, “створені із ступнів бога”. Вони не проходили обряду посвячення. Їхнім головним обов’язком було служіння “двічі народженим”. Шудра повинен був харчуватися зі столу господаря, носити його недоношений одяг. Він не міг вивчати веди. Брахман за вбивство шудри ніс таке ж покарання, як за вбивство кота або собаки. Шудри становили основну масу найманих людей, слуг, ремісників. Шудрі не можна було мати багатство, оскільки це могло “утискувати брахманів”. За образу брахмана шудрі могли відрізати язика.

Окремі представники цієї варни досягли матеріального благополуччя, переважно за рахунок торгівлі, ремесла. Шудри не були прикріплені до землі. Відомі випадки, коли шудра ставав воєначальником і навіть царем.

Таким чином, належність людини до певної варни не заважала їй обирати професію, досягти певної посади. Однак закон категорично забороняв переходити з одної варни в іншу, вважав це великим гріхопадінням.

З часом між вайшьїв і шудр виникли поділи на касти за професійними ознаками: ковалі, гончарі, цирульники, приби-ральники нечистот. Були “чисті” і “нечисті” касти. Остаточно касти сформувалися в епоху раннього середньовіччя.

У найбезправнішому становищі перебували знедолені, недоторкані – чандали і парії. Люди цієї касти вважалися покидьками суспільства і виконували найбрудніші, принизливі роботи. Вони жили за межею поселення чи міста. До їх обов’язків входило перенесення і кремація трупів, страчення засуджених злочинців. Їм належало носити одяг покійників, їсти з розбитого посуду. До розряду недоторканих належали чужинські воїни – варвари.

Стародавня Індія знала інститут рабства. Його джерелом були війни, захоплення полонених. У рабів перетворювали злочинців, існувало боргове рабство, самозаклад боржника.

Державний устрій, суд, збройні сили

Магадхо – маурійська епоха – характеризується посиленням монархічної влади і падінням ролі інститутів племінного управління. Основою держави вважався цар, який ще при житті призначав одного зі своїх синів спадкоємцем престолу. Цар стояв на чолі державного апарату і мав законодавчу владу, едикти видавались від його імені і за його повелінням. Цар сам призначав вищих державних чиновників, був верховним суддею.  Велику роль при дворі відігравав царський жрець, що належав до впливого брохманського роду.

Велику роль в управлінні державою відігравала рада царських сановників – парншад. Вона існувала і раніше, але в епоху Маур’їв набула функції політичної ради. Рада займалася перевіркою всієї системи управління і виконанням наказів царя.

Парншад як політичний орган складався із військової і жрецької знаті, яка намагалась зберегти свої привілеї та обмежити абсолютну владу правителя.

Влада царя (раджі) обожнювалась. Брахмани вчили, що цар є бог і його накази треба виконувати як такі, що надходять від божества.  Територія держави поділялась на провінції, чотири з яких були головними і мали особливий статус. На їх чолі знаходились царевичі, які посилали спеціальних інспекторів по території провінції для перевірки дій місцевих чиновників.

Поряд з поділом на головні провінції існував поділ на звичайні провінції, області, округи.

Нижчою одиницею провінційного управління було село.

На чолі провінцій стояли вищі державні чиновники – раджуки. У головних містах округа були канцелярії, з яких по всьому округу розсилались розпорядження.

Високе становище займали спеціальні чиновники з охорони кордонів.

У державі залишались автономні, незалежні поліси, що зберігали стару політичну організацію, але в цілому включались у систему загальноімперського управління. Це були стародавньоіндійські республіки гани і сатхі, що існували у лісових та віддалених місцевостях імперії. Земля в них вважалась власністю громадян, хоча знатні кшатрії вже зуміли обзавестися власними маєтками та уділами. Громадяни міст-республік мали зброю, що свідчило про пережитки військової демократії.

Жителі ган і сатх мали рабів, але переважну масу працездатного населення становили землероби. Панівне становище посідали кшатрії та їхня знать – раджі. Брахмани тут не мали такого авторитету, як в інших частинах імперії.

Суд. Різниці між цивільним і кримінальним процесами не існувало. Розгляд справи міг розпочатись лише за вимогою позивача або потерпілого. Сторона, що звернулась до суду, підтримувала звинувачення. Судовий розгляд проводився від імені царя. Ймовірно, так розбиралися найтяжчі злочини. До вищого суду входили брахмани і радники. Цар міг доручити судовий розгляд вченому брахману і трьом суддям. Це був суд Брахми. Закони зобов’язували суддів шукати істину, справедливо вивчати предмет позову, ретельно оцінювати свідчення свідків, враховувати час, місце, обставини конкретного правопорушення, брати до уваги належність учасників процесу до певної варни, касти.

У дрібних державах правосуддя здійснювали особисто раджі, залучаючи для цього радників з числа осіб, які розумілися в праві та юриспруденції. Судочинство проводилось за суворими правилами, канонами.

Суд не був повністю відокремлений від адміністрації. Злочини в храмах розглядалися священнослужителями. Протиправні діяння общинників розглядали органи місцевого самоврядування. На 10 сіл призначалась колегія із 3-х суддів.

Лише в особливих випадках розслідування і розгляд судових справ здійснювався вищим судом.

До розгляду справи в суді учасникам процесу не дозволялося мати приватні аудієнції в суддів, аби уникнути підкупу. Чесність, непідкупність суддів перевірялася агентами-провокаторами.

За відсутності свідків вдавались до ордалій: зважування – якщо особа, яку зважували вдруге, ставала легшою, то її визнавали винною; вогнем – якщо підозрюваний брав розпечене залізо у руки і не залишалось опіків; водою, отрутою.

У майнових спорах відсутність свідків позбавляє сторону права на позов. Рішення суду, винесене за законом і дхармою, не може скасовуватись навіть царем. Незаконне рішення суду цар повинен скасувати, оштрафувати суддю чи радника і прийняти справу до свого розгляду.

Збройні сили. Утримувалась більш ніж півмільйонна армія, що складалася з піхоти, кінноти, колісниць, бойових слонів. У армії служили найманці. Кадри воєначальників комплектувалися лише з кшатріїв. Під час війни збиралося ополчення, до якого зараховувалися не тільки вайшьї, а й шудри. Військо було добре організованим. До військової ради входили воєначальники, найближчі радники царя.