Лекція №2 з художньої культури
Тема: Музична і театральна культура України від найдавніших часів до кінця XVI ст. (2 год.)
План:
Первісні музичні інструменти
Музична культура античних міст Північного Причорномор’я
Музична культура Київської держави
Стародавня народна творчість: епос, календарно-обрядові та родинно-обрядові пісні
Обрядовий пратептр
Вступ
Музична культура – духовне надбання людства, одна з активних форм світопізнання. Вона не тільки важливий компонент кожної національної культури, а й також необхідний фермент для самопостання індивідуальності: кристалізації характеру, вироблення світогляду, утвердження себе як громадянина своєї держави та світу. У цьому процесі надзвичайно важливим є усвідомлення людиною свого коріння і сенсу прагнень життя. Необхідно визнати, що світ наш не закінчується нами або планетою Земля, що ми є частинкою велетенського Космосу, і зв'язок між нами (прямий і зворотній) існує як в єдиному організмі.
Ми, люди, – діти Творця, який є Творцем і нині! Тож сенсом нашого життя є відкриття Його в собі та співтворення з Ним. При цьому ми вільні у своїх діях, але водночас і відповідальні – чи служимо хаосу, чи гармонії. Знання національної музичної культури (від народної до академічної), культивування її допомагає кожному з нас стати саме тим, ким сотворив і хоче бачити нас Господь: українцем, поляком, білорусом, чехом чи німцем. Тільки гармонія співжиття, взаємоповаги та зацікавлення до інших, а не хаос вибудовування нових Вавілонів допоможе людству врятуватися від самознищення та вийти на новий цивілізаційний рівень.
Музика України – одна з найпрекрасніших гілок музичного дерева світу. Про неї написано сотні книг. Найавторитетніші мистецтвознавці, письменники, художники, політики, релігійні діячі залишили нам захоплені відгуки про музично-мистецькі досягнення українського народу. Знайомлячись із ними на уроках музичного мистецтва та художньої культури, ми зміцнимо почуття власної гідності, самоповаги, а також любові до Вітчизни. Це дуже важливо, бо, як казав один відомий еллін, людині до повного щастя потрібна славна Батьківщина.
Музична культура України від найдавніших часів до кінця ХVІ ст.
Первісні музичні інструменти
Вивчаючи історію походження музичного інструментарію, можна прийти висновку, що його виникнення та розвиток відбувався двома взаємодоповнюючими шляхами. З однієї сторони народи світу одночасно винаходили і генерували власний, виконавсько самодостатній на цей історичний момент музичний інструментарій. А з другої – на певних етапах еволюції відбувалось приєднання до нього конструктивних елементів, запозичених від інших інструментів (у тому числі й інструментів інших народів), на основі чого виникав, як синтез, новий, самобутній, і уже досконаліший музичний інструмент.
Враховуючи, що Карпатсько-Дніпровсько-Надчорноморський край ще з давніх давен був частиною велетенського (від Атлантичного до Індійського океанів) ареалу розселення індоєвропейських етносів, – можемо припустити, що цей процес розселення сприяв і культурному обміну досягнень у сфері музичної культури, в тому числі у царині музичного інструментарію.
Найдавнішим видом музичного інструментарію є ударно-шумові інструменти.
Із функції плескання в долоні виникло з часом використання бронзових, а пізніше мідних тарілок. Реалізація цього руху в межах однієї руки спричинило появу кастаньєт.
Ходіння по дошці чи дерев’яному щиту над ямою, а також використання «стукальних трубок», сприяло усвідомленню принципу резонансу – посилення гучності.
До раннього періоду виникнення ударно-шумових інструментів відносяться натільні прикраси, які дзвеніли під час руху людини, особливо в танці, та різного роду брязкальця та калатальця, у тому числі «гарбузяні», звук яких утворювався ударами кісточок об внутрішні стінки видовбаного гарбуза.
Характерним шумовим ефектом і силою звучання вирізнялася чуринга, що являла собою овальну пластинку (інколи у формі риби) із просвердленими з одного боку отворами, за які прив’язувався шнурок. Крутячи нею із меншою чи більшою швидкістю (як пропелером), можна було отримати звучності різного характеру – від шуму легкого вітерця до його сильного завивання, гулу й реву.
У пізньопалеолітичних поселеннях, виявлених біля Мезина (Чернігівщина) і Межиріч (Черкащина) було знайдено археологами святково-обрядові будівлі, в яких збереглися кастаньєти з мамонтової кістки, барабан із орнаментованого черепа мамонта, ударні інструменти з оленячого рогу та з вичищеного зі середини (для резонансу) стегна мамонта. Це – найдавніша у світі колекція ударних музичних інструментів, яка свідчить про наявність ритуальних танців у палеолітичній культурі Праукраїни.
До найдавніших духових можна віднести морські мушлі (ракушки), інколи з просвердленими ігровими отворами, різноманітні «свистульки», а також флейтоподібні інструменти з очерету, кісток убитих звірів тощо.
У 1953 році в ході розкопок, що проводилися на правому березі Дністра біля села Молодове Кельменецького району Чернівецької області, археологом А.Чернишем було знайдено два флейтоподібні інструменти, які відносяться до періоду кам’яного віку – палеоліту (тривав від 1-го мільйона років до н.е. – до 11-го тисячоліття до н.е.). Інструменти були виготовлені з рогу оленя.
На цій же стоянці А.Черниш у 1954 р. знаходить ще один інструмент пізнішого часу – кінця палеоліту. Він має довжину 19,5 см, середній його діаметр 14 мм. Для виготовлення інструменту був використаний ріг з відростком. Інструмент має десять пальцевих отворів і один в основі, що свідчить про можливість відтворення на ньому достатньо великого числа звуків. Конструктивно він найскладніший з-посеред усіх флейтоподібних інструментів епохи палеоліту, відомих на наш час.
Коли на лівому березі ріки Кальміус у Приазов’ї проводилися розкопки Маріупольського могильника (1931 р.), тут поряд з іншими предметами було знайдено сім трубочок, які відносяться до періоду неоліту (X – поч. III тисячоліття до н.е.). Вони були зроблені з пташиних кісток із дуже тонкими стінками та прикрашені поперечними нарізами. Ці трубочки-сопілки не мали пальцевих отворів, були різної довжини і лежали поруч. Всі ці ознаки вказують на те, що це був інструмент типу «флейта Пана (свиріль)».
В епоху первіснообщинного ладу сформувалися майже всі основні різновиди музичного інструментарію. Послідовність виникнення уявляється такою:
– спочатку ідіофони (ударні самозвучні інструменти – джерелом звуку є вібрування маси корпусу інструмента, наприклад, дзвін, тарілки, кастаньєти, гонг, трикутник тощо);
– згодом аерофони (духові інструменти – джерелом звуку є акустичні коливання стовпа повітря, що знаходиться всередині інструмента),
– пізніше мембранофони (ударні інструменти із натягнутою мембраною, по якій вдаряють руками або спеціальними паличками, наприклад, барабани, литаври тощо).
– насамкінець хордофони (струнні інструменти, наприклад, бандура, скрипка тощо).
За способом звукоутворення духові інструменти диференціюються на флейтові, язичкові та мундштучні.
Спочатку виникли флейтові (до них відносимо усім відому сопілку).
Пізніше виникають язичкові різновиди духових – прародичі гобоя, кларнета, фагота. Коливання повітряного стовпа в них викликається вібрацією тоненької пластинки-язичка (одинарного як у кларнеті, або подвійного як у фаготі та гобої).
Згодом формується ще одна група духових інструментів, у яких коливання повітряного стовпа породжується специфічною вібрацією губ виконавця. Це були предки сучасних «мідно-мундштучних» інструментів, таких як горн, труба, валторна. Виготовляли їх із рогів тура (дикого бика), із порожнистих кісток великих тварин тощо.
Початковий етап використання нашими предками музичного інструментарію характеризувався звуковою діяльністю насамперед шумового характеру, вплетеною в трудові процеси та магічні обряди; пізніше – діяльністю ужитково-сигнальною (в обох випадках – прикладна функція).
Тема виникнення та застосування первісних ударних і духових музичних інструментів висвітлена в роботах українських музикознавців достатньо повно. Натомість про струнні інструменти інформації обмаль. Тому про картину появи струнних інструментів (хордофонів) можемо судити, тільки спираючись на знахідки археологів інших країн.
Вважається, що прародичем усіх струнних інструментів є арфа. Первісна форма цього інструмента нагадує нам бойовий лук із туго натягнутою тятивою. Подальше вдосконалення-ускладнення арфи відбувалося шляхом збільшення кількості струн та приєднання до інструмента резонансного короба.
Після тисяч вдалих і невдалих проб найкращим матеріалом для виготовлення струнних інструментів було визнано деревину. З добре висушеної відповідних порід деревини виходили найлегші та найдзвінкіші резонансні корпуси струнних інструментів.
Для струн теж випробовувалось дуже багато матеріалів. У цей сумарний світовий досвід входять і нитки бамбука, і бичачі жили, і сушені телячі та мавпячі кишки, і, звичайно, метал – різні його сорти та сплави.
Натягання струн не на лук арфи, а на короб – призвело до появи у ІV-му тисячолітті до нашої ери так званої «лежачої арфи». Аналогами «лежачої арфи» в Україні були давньокиївські гуслі [звук добували, защипуючи пальцями струни (струнно-щипковий інструмент)] та добре відомі нині цимбали [звук одержують, ударяючи по струнах спеціальними паличками (струнно-ударний інструмент)].
Приблизно п'ять тисяч років тому ассірійці та вавілоняни додали до двох винаходів (дерев'яного короба і кілків для роздільного натягування струн) третій винахід – шийку-гриф. Так народився інструмент, який став, по суті, прародичем усіх лютнеподібних інструментів: української кобзи, іспанської гітари, італійської мандоліни тощо.
Коли по струнах на шийці-грифі лютнеподібних інструментів почали проводити тятивою лука, то виникли перші струнно-смичкові інструменти. Група струнно-смичкових поєднує в собі велику кількість музичних інструментів, які поширені по всьому світу. Прив’язувати коріння струнно-смичкового інструментарію до певного регіону недоцільно, бо результати досліджень інструментознавців свідчать, що кожен етнос володів характерним саме для нього набором струнно-смичкових інструментів.
Музична культура східних слов’ян
Музика в її різних формах відігравала велику роль в житті слов’янських племен. На це вказують численні грецькі, римські, візантійські історичні та літературні пам’ятки. Особливо підкреслюється в них любов слов’ян до співу, називаючи їх «піснелюбами».
Про слов’янські пісні, наприклад, згадує історик Прокоп (VІ ст.). Арабський письменник Якуб, захоплюючись слов’янськими піснями, характеризує їх як багатозвучні й приємні для слуха. «Вони насичують мою душу», – пише Якуб.
Музична культура давніх слов’ян – нелегка сфера для вивчення, бо науковці можуть спиратися тут лише на непрямі джерела (літературні свідоцтва, результати археологічних розкопок).
Існуючі в наш час фольклорні матеріали дозволяють стверджувати, що пісенна культура давніх слов’ян була представлена двома основними видами пісенної творчості: піснями календарно-обрядовими, зміст яких зумовлювався змінами пір року і формами землеробської праці, та родинно-обрядовими, які супроводжували життя людей від народження до смерті.
Зміст одних і других відображає в собі язичницький характер вірувань слов’ян, їх поклоніння різним божествам, які представляють зазвичай певні сили природи (земля, вода, вогонь), серед яких центральне місце займав бог сонця Дажбог (інше ім’я – Сварог).
До першого виду пісень (календарно-обрядових) входили трудові, пізніше – ігрові, хороводні, величальні та інші пісні.
Вигуки й приспівки, які включалися безпосередньо в трудовий процес, інтонувалися наспівно в ритмі праці (або полювання), що мало полегшити чи організувати колективні зусилля. Безперечно, вони мали насамперед прикладне, практично-господарське значення. Виникаючи і розвиваючись у процесі праці та освоєнні природи, вони своєрідно цей процес відображали. Стародавні трудові приспівки і ритмічно акцентовані вигуки, включені безпосередньо у виробничі процеси наших предків – землеробів, разом зі зміною чи зникненням цих процесів також змінювалися або ж зникали. Цим частково пояснюється те, що усна народна традиція не зберегла для нас найдавніших трудових приспівок.
Найбільші цикли календарних пісень зародилися ще в дофеодальному суспільстві і були присвячені наближенню нового землеробського року, приходу весни й розквіту природи, підготовці до збору врожаю й самому його зборові.
До найважливіших землеробських свят відповідно належали новорічне свято Коляди, яким відзначали «поворот на весну» після зимового сонцестояння; зустріч весни, відзначення розквіту природи-матері – «зелені свята», «русалії» (пізніше «русалчин» тиждень), пов’язані зі старовинним звичаєм плетіння вінків; поминання померлих (що, згідно з віруванням, мало сприяти підвищенню родючості землі).
Урочисто відзначалося в період літнього сонцестояння й старовинне свято Купала – сонця-вогню, після якого починався збір урожаю і «поворот літа на зиму».
До другого виду пісень (родинно-обрядових) належали старовинні пісні на народження людини й наречення її іменем, колискові пісні, пісні весільні, що відзначали період зрілості людини й одруження.
Дуже поширеними були різні види народної творчості, пов’язані з оплакуванням померлих членів роду, общини, сім’ї – похоронні голосіння та плачі.
Давні плачі над померлими, старійшинами роду, вождями мали характер епічної розповіді про життя й заслуги покійного. У давнину похоронні плачі виконувались по-різному: поодинці, а над близьким родичем – гуртом; під час похорону вождя – чоловіки й жінки разом, або тільки чоловіки. Описи похоронних обрядів та плачів у древніх слов’ян зустрічаються у староруських літописах та свідченнях мандрівників (арабів, греків) починаючи від І-го століття нашої ери.
Для розуміння процесу становлення і розвитку слов’янської культури важливо враховувати, що територія, яку займали слов’янські племена, увесь час розширювалась. На початок VІ ст. слов’янські племена просунулись за Дунай до Егейського моря, а до середини того ж століття досягли Адріатичного моря, а значна частина їх дійшла до Північної Італії. Наприкінці VІ ст. слов’яни з’явилися в Греції і поселилися в Мореї. У другій половині VІІ ст. слов’яни повсюдно заселяють Балканський півострів.
Для розуміння суті та своєрідності тих умов, в яких зароджувалась майбутня українська музика, важливо пам’ятати, що розвиток усього життя древніх слов’ян протікав ще до створення Київської держави, у безперервному і різноманітному спілкуванні (контактах) з іншими племенами. Південними сусідами слов’ян були скіфи. Північніше жили багаточисельні угрофінські племена. Багато з цих племен поступово змішувались зі слов’янами. Природно, що в цьому спілкуванні відбувався певний культурний «взаємообмін» – запозичення в мові, мистецтві, звичаях, іноді і в релігійних уявах.