Музична культура Київської держави
Сучасна історична наука відносить початок формування Київської Русі до середини першого тисячоліття нашої ери, а виникнення найдавнішого й найбільшого її міста – Києва приблизно до V ст.
Основний етнічний осередок держави становило Середнє Подніпров’я, де нині розташовані міста Київ і Переяслав, де протікає річка Рось. З нею пов’язують походження назви «Русь». В «Історії України» І.Крип’якевича читаємо: Ім’я Русь в Х-ХІІ ст. було тісно пов’язане з Київщиною: хто їхав із Новгорода, Полоцька чи Суздаля до Києва, то казав, що їде на Русь; також у Галичині «руський» боярин означало київський. Це теж доказ, що саме у Києві виникла Русь, яка у свої руки взяла провід держави.
Значною подією стало запровадження християнства на Русі князем Володимиром у 988 році. Рішення Володимира Великого було продиктоване, значною мірою, політичними мотивами: наступило внутрішнє скріплення Русі, бо Володимир надав християнській релігії статусу державної; важливим було також входження Київської Русі до кола європейських держав, які уже тоді всі були християнськими.
Церкви, монастирі стали впливовими осередками культового співу, християнських обрядів, релігійного письменства. Проте надзвичайно тривалою виявилась язичницька традиція. Під її могутнім тиском церква змушена була піти на поєднання християнських свят і обрядів з давніми, язичницькими: свято зимово-весняного сонцестояння – з Різдвом Христовим і Новим роком, Великдень – з весняними традиціями ягілок, веснянок, хороводів, Зелені свята – з Трійцею, літнє Купальське свято – з Днем Івана Хрестителя та ін.
Періодом розквіту Київської Русі були Х-ХІІ ст., коли вона стала однією з найкрупніших і найвпливовіших держав Європи. Зміцнювалися міжнародні політичні, культурні, економічні зв’язки Київської Русі. Київські князі укладали воєнні угоди та союзи з своїми сусідами, зокрема з західними слов’янами, вступали в родинні зв’язки з візантійським та західноєвропейськими дворами.
Київ перетворився на один із провідних культурних центрів, де інтенсивно розвивалася наука й освіта, розквітало музичне мистецтво, утворювалися видатні осередки самобутньої культури, як, наприклад, Києво-Печерський монастир – центр давньоруського літописання. Саме тут на початку ХІІ ст. виникає перший відомий у вітчизняній історії руський літопис «Повість временних літ» (1113р.), а також велична пам’ятка давньоруської літератури – «Слово о полку Ігоревім».
Видатним зразком архітектури Києва ХІ ст. є пишно оздоблений високохудожніми фресками та мозаїкою Софійський собор у Києві, закладений Ярославом Мудрим (1037р.). При цьому ж соборі Ярославом Мудрим була заснована бібліотека. Створюються бібліотеки й при інших монастирях Києва.
Велике загальнокультурне значення для розвитку всього наступного українсько-руського мистецтва мало проникнення з Болгарії двох алфавітів – глаголиці і кирилиці. Вже в ХІ ст. писемність в Києві набула широкого розповсюдження.
Важливою подією слід назвати історичну мить, коли у Київському літописі у ХІІ ст. вперше позначена назва, якою нарік свою землю український народ – Україна.
Глибококі й об’єктивні дослідження епохи Київської держави дали підстави М.Грушевському стверджувати: Україна ХІ-ХІІІ в. стояла на рівні із Західною Європою в культурнім життю – воно було тут відмінне, бо стояло під іншими впливами, але не було нижче від західних земель.
Народна музична культура Київської держави
Музична культура Київської держави і в цілому мистецтво було загальнонародним і відображало відносну цілісність культури феодального суспільства. Підтвердженням є те, що багато заходів, які організовувалися державною владою, знаходили підтримку широких народних верств, – наприклад, організація київськими князями оборони супроти кочівників, які нападали на Київську Русь. Це зумовлювало велику роль патріотичної тематики в художній творчості, зокрема, у змісті билинного героїчного епосу.
Кількісна перевага сільського населення над міським призводила до широкого проникнення народної творчості і в придворно-світську – значною мірою професійну музику княжого двору, і в музику церковну – головний осередок музичного професіоналізму.
Княжі, боярські двори не внесли якихось суттєво нових форм в музичну практику цієї епохи. Тут в основному музика була представлена в мистецтві скоморохів та сказителів – обов’язкових учасників святкових бенкетів при дворах. Деякі риси новизни вносила ратна музика княжих військових об’єднань-дружин, культивуючи гру на духових (переможні, закличні сигнали труб) і ударних інструментах.
Головщики і деместики – провідні співаки та керівники давньоруських церковних хорів, знавці мелодичної імпровізації та співу за крюковим нотописом, – були, як правило, вихідцями зі селян та міщан. Це явище – участь співаків з народу в церковному співі – знаходилось в аналогічній паралелі із фактами у сфері архітектури та інших форм образотворчого мистецтва, де широкі верстви народних умільців брали участь у розбудові храмів, в убранстві княжих дворів тощо. Варто додати, що самі давньоруські храми були не тільки культовими за своїми функціями приміщеннями, але і в багатьох випадках суспільно-громадськими. За їх кам’яними стінами зберігалися багатства державної казни і урядові архіви. В них відбувалися урочисті подячні молебні у випадку перемог над ворогами Київської Русі. У міських храмах та на площах побіля них відбувалися найважливіші збори-віча громадян.
Придворно-світська музична культура Київської держави
Великий інтерес становить музика княжого двору. За свідченням істориків, починаючи від середини Х століття, прийоми іноземних послів проходили під музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня Ольга, яка під час свого перебування у Константинополі 945 р. була вражена вправною грою виконавців на різних музичних інструментах, зокрема на органі.
На думку дослідників музичної культури Київської Русі, князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів – “умільців” як руських, так і іноземних (наприклад, з Візантії).
Скоморохи завжди були бажані на бенкетах князів, – де вони розважали гостей грою на гуслях та інших інструментах, брали участь у театральних дійствах. Зміст цих театралізованих дійств у масках нерідко пов’язувався з давніми релігійними звичаями слов’ян.
Учасниками свят у княжих палатах були також співці – сказителі билин.
Те, що музика була невід’ємною частиною побуту княжого двору, підтверджують фрески київського Софійського собору (ХІ ст.). На одній з них знаходимо зображення виконавця на скрипкоподібному струнно-смичковому інструменті слов’янського походження.
Одяг та інструментарій групи музикантів, відтворених на іншій фресці собору, дають підставу для припущень, що серед них є й «заморські» музиканти й витівники. Тут можна розрізнити фігури виконавців на лютнеподібному інструменті, на флейтах, ріжках, гудках, тарілках. Бачимо органіста, що грає на органі, гусляра, акробатів, танцюристів та ін.
Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль тут відігравали духові та ударні інструменти (труби, сурми, бубни). Про це йде мова у Радзивилівському, Кенігсберзькому, Новгородському, Іпатіївському та ін. літописах, у знаменитому “Слові про Ігорів похід”.
Церковна музична культура Київської держави
У зв’язку з прийняттям християнства з’являється й новий тип пісенної культури – давньоруський монодійний церковний спів, який згодом отримав назву знаменного розспіву. Самобутньою була створена східними слов’янами перша нотація знаменного розспіву (знаменна або крюкова).
Знаменний розспів спочатку був запозичений з Візантії і під впливом народної традиції східних слов’ян своєрідно переосмислений і переінтонований. Він розвивався в системі «осмогласся» – кожен із восьми «гласів» мав свій гімнічний текст, а разом вони утворювали так званий столп – цикл, що повторювався кожні вісім тижнів. Дослідники знаменного співу характеризують «гласи» як хорові монодії (одноголосний спів), що складалися з коротких (діатонічних) мотивів в обсязі терції чи кварти з перевагою (на перших етапах) речитації. Мелодія не мала метричних рамок, що сприяло її ритмічній свободі і плавності.
Тогочасна система знаменної, або крюкової, нотації не давала змоги точно фіксувати мелодію, забезпечуючи приблизне позначення способу виконання. Крюки записувалися над текстом і могли мати різне значення, а саме, вказувати напрям руху мелодії або приблизну тривалість звуків.
У Київській Русі з'явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків – співаків-солістів, що були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська Лавра.
Центрами церковного музичного мистецтва були, поряд з Києвом – Чернігів, Переяслав, Перемишль, Холм. Серед найвідоміших майстрів церковного співу слід назвати деместика та піснетворця Стефана.
Музикознавці визначили, що в церковному знаменному співі позначився вплив давньоруського епосу, а подекуди й величальних пісень та похоронних плачів, що виявилося у своєрідному способі інтонування текстів.