3. Особливості виникнення та розвитку держави в Стародавньому Вавилоні

Починаючи із сивої давнини, у нижній течії рік Тигр і Євфрат на півдні Месопотамії проживав народ, що називався шумери. Чи були шумери корінними жителями цього району, або, як про це говорять їх легенди, прийшли здалеку, невідомо.

Уже в ІV тисячолітті до н.е. Шумер переживає період переходу від первісного ладу до класового суспільства. Виділяється скотарство, ремесло відокремлюється від землеробства, починається обробка металів. У сім’ї та суспільстві стверджується панування чоловіка.

Родова громада перероджується у територіальну (сільську).

Постійна потреба у регулюванні розливу великих річок, осушуванні затоплених і зрошуванні засушливих районів спричинило необхідність спорудження великої і складної іригаційної системи. Примітивна техніка вимагала використання праці великої кількості людей. Тому полонених, захоплених під час військових дій, перетворюють у рабів.

Отже, на руїнах родового ладу виникає класове суспільство, а разом з ним і держава.

Перші держави на території Месопотамії виникають на початку ІІІ тисячоліття до н.е. Господарськими, політичними і культурними центрами держав були міста, які об’єднували навколо себе сільські поселення. Відомі такі міста-держави, як Еріду, Ур, Ніппур, Умма, Урук, Лагаш. За формою правління їх можна віднести до аристократичних республік. Між містами йшла конкуренція за панівне становище.

Глави міст-держав обиралися сходом, народними зборами громадян або радою старійшин, що свідчить про пережитки патріархально-родової демократії.

У фінансовому відомстві Стародавнього Шумеру все суворо обліковувалось, фіксувалось, усі ділові документи після реєстрації зберігалися в архівах. Шумери раніше від інших народів запровадили десяткову і шістдесяткову систему обліку, застосовували дроби, розв’язували рівняння з двома невідомими.

У Шумері були складені найдавніші закони і статути.

Населення Шумеру складалося з багатої общинної знаті, вільних рівноправних общинників, рабів та інших залежних людей. У ІІІ тисячолітті до н.е. північну частину Месопотамії почали заселяти аккадці – вихідці із Стародавньої Сирії. Вони багато чого перейняли з культури шумерів.

У шумерських містах-державах проходила боротьба за владу над храмовим господарством між жрецько-родовою та світською служивою знаттю.

Процес становлення держав у Стародавній Месопотамії, як і в інших країнах Стародавнього Сходу, затягнувся на століття. Як і в Стародавньому Єгипті, правителі (енси і лугали) прагнули об’єднати країну. Така політика відповідала економічним інтересам, потребам створення єдиної іригаційної системи, тому відігравала прогресивну роль.

Наприкінці ХХІV ст. до н.е. Лугальзагеси, правитель Умми, а пізніше й Уруку, зумів очолити щось на зразок конфедерації держав Месопотамії, але тільки як верховний жрець, а не монарх. Але це об’єднання виявилось коротким.

Саргон – перший з аккадських правителів – зумів об’єднати країну. Сепаратисти з числа номової знаті втратили колишню могутність і вплив. Діяла єдина система водопостачання. Влада правителя обожнювалась, як і влада фараона у Стародавньому Єгипті.

У Месопотамії жило два народи – шумери й аккадці. Це позначилося на розвитку політичних подій. Імперія Саргона також існувала недовгий час. Зсередини її послаблювали повстання пригноблених мас. Країна була завойована племенами кутіїв, хоч і ненадовго.

Близько 2000 р. до н.е. Месопотамія була захоплена кочівниками – амореями.

Утворення Вавилонської держави

Коли близько 2000 р. до н. е. Месопотамія була захоплена кочівниками – амореями одним з їх опорних пунктів став Вавилон, що був великим поселенням уже в останні століття існування Шумеру. Вигідне географічне положення забезпечило звеличення Вавилону. Він стає столицею невеликого царства. Перші п’ять вавилонських царів значно розширили свої володіння.

Шостий цар Вавилону Хаммурапі створює могутню централізовану державу, перемігши в 1763 р до н.е. царя Ларси Рим-Сіна І . Територія держави включала не тільки Шумер, але й увесь район від Перської затоки до Сирії.

Царювання Хаммурапі було ознаменоване успішними війнами, будівництвом, встановленням для всієї країни єдиного культу (бога Мардука), введенням спільного зводу законів.

Імперія Хаммурапі протрималась близько двох століть. У 1595 р. до н.е. багате місто було захоплене і пограбоване хеттами, а у 1518 р. до н.е. – захоплене гірським племенем каситів.

Панування каситів ознаменоване політичним і культурним занепадом Вавилону, який продовжувався до 7 ст. до н.е., коли виникла могутня Ново-Вавионська держава. Їй довелося вести вперту боротьбу проти Єгипту та Ассирії. У 605 р. до н.е. вавилонська армія під командуванням Навуходоносора ІІ (605 – 562 рр. до н.е.) вщент розбила об’єднані єгипетсько-ассирійські війська. Проте у 538 р. до н.е. Вавилонська держава стала об’єктом нападу перських військ царя Кіра, і Ново-Вавилонське царство припинило своє існування. Вавилонія була ліквідована і приєднана до могутньої Перської держави.

Правове становище окремих груп населення. Особливості рабства

Законник Хаммурапі дає можливість уявити суспільну структуру, класовий характер стародавньовавилонської держави, правове становище населення. Суспільство складалося з двох основних класів: рабовласників і рабів. Невільниками були полонені, але було й боргове рабство, яке обмежувалося трьома роками.

До панівного стану (авілум) належали цар, його найближче оточення, верхівка знаті, жерці, воєначальники, тамкари та інші чиновники, старости, члени ради старійшин в общинах, начальники кварталів у містах.

Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.

До пригніченого класу належали раби, рядові общинники, мушкенуми.

Мушкенуми – це бідняки, що перебували на службі в царя, держави, від яких вони отримували засоби виробництва і житло.

Мушкенум (“той, хто падає долілиць”) – вільна людина – мав деякі права, але тільки доти, поки перебував на державній службі і виконував свої обов’язки. Законник ставить мушкенума в принижене становище порівняно з авілумом у питаннях охорони життя, захисту майна. Авілум за тілесні ушкодження, завдані іншому авілуму, відповідав за ознакою таліона (рівне за рівне) (ст. 196; 197).

Проте якщо авілум виколов око мушкенуму або завдав інші тілесні ушкодження, то він піддавався тільки штрафу (ст. 198).

Закон охороняв майно мушкенума. Якщо авілум украв у мушкенума домашніх тварин, човен, то він платив компенсацію у 10-кратному розмірі. Якщо злодій не міг сплатити штраф, його страчували. Раб мушкенума прирівнювався за становищем до палацових рабів і міг брати шлюб з вільною. Діти від такого шлюбу були вільними (ст. 175).

Поле, будинок, сад “платника податку”, куди, ймовірно, входили й мушкенуми, заборонялося продавати. Подібні угоди скасовувались. Отже, закон, фіксуючи принижене становище мушкенума, одночасно гарантував захист його майна.

Найприниженіше становище мали раби (вардум). Вони поділялися на царських, общинних та приватновласницьких.

Раб мав невелике майно, міг ним розпоряджатися, але після його смерті воно ставало власністю господаря. Рабиню, яка народила своєму господарю дітей, після його смерті належало відпустити на волю разом з дітьми, навіть якщо вони не були офіційно визнані батьком. У царстві стародавніх шумерів раб міг заперечувати своє рабське становище через суд. Однак програш у такій справі загрожував йому покаранням. У судовому порядку раб міг протестувати проти його продажу чи дарування іншій особі. У законах Хаммурапі вказівок на такі права вже немає.

Вільнонароджений вавилонянин не міг віддаватися у рабство, допускалося лише тимчасове перебування у борговій кабалі до 3-х років (ст. 117).

Рабів заборонялося тримати в ланцюгах. Кайдани і шийні колоди на рабів одягалися при їх перевезенні в інше місце або для продажу на ринок. Але, незважаючи на тяжке становище рабів, не вони, а общинники-землероби становили основну масу населення, яке сплачувало податки експлуатувалося деспотичною державою.

Хаммурапі не вніс докорінних змін в організацію управління сільськими общинами, які самостійно вирішували справи із землекористування, зрошення, збору податей, забезпечення громадського порядку. Вони зберегли свої реліктові органи: народні збори, раду старійшин. Жителі кварталів також скликали свої сходки. Рішення цих органів виконували старійшини общин, поселень, які мали судові та поліцейські повноваження. Наприклад, якщо грабіжник не був знайдений, то община поселення в особі старійшини повинна була відшкодувати потерпілому його пропажу (ст. 23).

Державний устрій, суд, збройні сили

Стародавньовавилонське царство було централізованою державою. У руках царя була зосереджена законодавча, виконавча і судова влада. Але царська влада не була сильною.

Цар розглядався як намісник і служитель бога на землі. Таким чином, глава держави не був самостійним, його діяльність керувалось зверху, богом. Знизу царська влада обмежувалась сильним духовенством і богатими містами. Три священних міста Вавилонії – Ніппур, Сиппар і Вавилон – мали пільгові грамоти, що забезпечували їм привілейоване становище. Цар не мав права саджати у в’язницю громадян цих міст, вимагати з них солдат, змушувати працювати в храмових господарствах. Недоторканість прав цих міст контролювали жерці.

Стародавньовавилонські правителі створили чіткий механізм управління. Це досягалося шляхом особистої участі в найдрібніших справах держави. Тому цінувались умілі і досвідчені чиновники. Служива знать витіснила родову. Усе управління зосереджувалося в царському палаці.

Особи, що керували царським господарством, займали вищі посади в державі; чіткого розмежування функцій між ними не було.

Помічником царя у сфері управління був нубанда.

Він мав свій адміністративний апарат, за допомогою якого погоджував, спрямовував і контролював роботу всіх відомств імперії з організації громадських робіт, мобілізації населення на очищення каналів, будівництво дамб, спорудження палаців і храмів, з управління військом та комплектування ополчення, збору податків, організації охорони громадського порядку.

Помічник нубанди – шапір нарим – відповідав за стан систем водопостачання; мушепіш – за мобілізацію населення на громадські роботи; глава корпорації лихварів – вакіль-тамкари – за збір царських мит і податків. Військове відомство очолював вакіль-амуррі.

У провінціях функції місцевого управління і представника царської влади здійснювали: рабианум або хазианум, шапір нарим і шаган шакканакум. Їм підпорядковувались квартальні старости, а в сільській місцевості – органи общинного управління.

Зовнішня торгівля була монополією держави, її вели купці на чолі з вакільтамкари.

У царських і храмових володіннях функції управління здійснювали царські чиновники різних рангів і ступенів. Однак органи общинного управління ще не втратили своїх повноважень.

Суд. Окрім реформи в галузі управління, Хаммурапі здійснив реорганізацію судової системи, обмежив у ній роль жерців. Однак він зберіг право общинних органів управління на розбір дрібних правопорушень, майнових спорів між общинниками, не скасував звичаєве право.

Суд не був відділений від адміністрації. У великих містах були колегії царських судових чиновників (6–10 чоловік), що розглядали справи про злочини та майнові спори осіб, які перебували в царських володіннях. Судовий розгляд був відкритим. Для з’ясування істини практикувався “божий суд” – ордалії. Якщо звинуваченого кидали в річку і він тонув, його провина вважалась доведеною.

Цар був верховим суддею, вищою апеляційною інстанцією. За скаргою засуджених або осіб, які опротестовували вироки місцевих суддів за цивільним спором, цар міг сам винести рішення чи доручити розгляд справи своїм чиновникам.

Судовий процес звичайно починався з того, що його учасники йшли до храму, де перед божествами давали клятву говорити правду і дотримуватись законів.

Отже, судова система в результаті реформ Хаммурапі стала централізованою, майже незалежною від жрецтва, а головною підставою судових рішень стало писане право.

Збройні сили. Військова реформа закріпила нову організацію армії, підвищилась її дисципліна, більш жорсткішими покарання за дезертирство, значно покращувалось матеріальне забезпечення воїнів-професіоналів. Отримані воїном земельний наділ, будинок, робоча худоба за загальним правилом не могли відчужуватись.