2. Періодизація історії держави і права зарубіжних країн
Історія держави і права зарубіжних країн хронологічно вивчає історію державно-правових інститутів окремих держав у рамках чотирьох основних періодів:
історії держави і права Стародавнього світу,
історії держави і права в епоху Середньовіччя,
історії держави і права Нового часу,
історії держави і права Новітнього часу.
Ця періодизація відповідає чотирьом основним епохам розвитку світової цивілізації, найважливішою частиною якої є держава і право.
Кожна з даних епох характеризується складністю і неоднозначністю соціально-економічних і державно-правових процесів.
Так, у часи Стародавнього світу поряд з рабовласницькими Грецією і Римом існували країни з іншим способом виробництва, що в науці називаються “азіатським”. Це ряд країн Стародавнього Сходу. У багатьох регіонах світу панував первіснообщинний лад. Лише подальший розвиток історії показав, що "азіатський спосіб виробництва" виявився дуже застійним щодо більш динамічного ладу країн Середземномор’я.
У підсумку провідною тенденцією розвитку Стародавнього світу ( ІV тис. до н.е. – V ст. н.е.) є становлення і розвиток рабовласницького суспільства, для Середніх віків (V – XVІІ – XVІІІ ст.) – феодального суспільства, для нового часу (XVІІ – XVІІІ – кінець XІX ст.) – буржуазного суспільства. Новітній час (XX ст.) – це початковий етап сучасної епохи з недостатньо чіткою основною магістральною лінією, але вже відзначеною соціалістичними революціями, появою соціалістичної державності, падінням колоніальних імперій, структурною трансформацією “західного суспільства”. У межах кожного з цих періодів і у даному курсі розглядається історія держави і права окремих країн .
Свого часу в основу періодизації історичного розвитку людства вже намагалися покласти і місце знаходження столиці, і перелік династій, що правили в державі, і класову боротьбу і т. ін. Дуже поширеною, а з часом і єдиною в радянські часи стала періодизація, критерієм якої було марксистське вчення про суспільно-економічні формації.
Відмова від марксистсько-ленінських догм призвела до того, що поняття суспільно-економічної формації було відкинуте. На зміну прийшла періодизація, яка виникла ще у XVIII столітті і була популярною серед істориків. У її основу покладено критерій часу:
- стародавня історія;
- середньовічна історія;
- нова історія;
- новітня історія.
Однак ця проста і зручна, на перший погляд, періодизація має істотні вади. Адже вона побудована на європейській історії і тому зовсім не відповідає розвиткові держави і права країн Азії, Африки або Латинської Америки. Повністю ігнорує вона і соціальні критерії. Тому, беручи за основу таку періодизацію, доводиться доповнювати її такими категоріями, як рабовласництво, феодалізм, буржуазне суспільство тощо, а також зважати на серйозну своєрідність і особливості державно-правового розвитку Китаю, Індія, Японія і т.д.
Щодо публічного права, то в цій галузі римські юристи розробляли правове становище святинь і жерців, повноваження державних магістратур, і окремих посадових осіб, поняття влади, громадянства і т. ін. У своєму розвитку римське право пройшло три важливі історичні доби, а саме:
- найдавніший період (УЇ-ІІІ ст. до н.е.), коли римське право характеризувалося національно-полісною замкнутістю, строгим формалізмом, архаїчністю, його інститути були ще досить примітивні;
- класичний період (Ш ст. до н.е.— Ш ст. н.е.). Саме в цей час римське право досягає свого розквіту, в ньому розвиваються найважливіші інститути, що забезпечують успішний розвиток приватної власності, товарно-грошових відносин;
- посткласичний період (IV-VI ст.), коли право несе на собі відбиток загальної кризи. Однак найважливішим для цього періоду є те, що відбувається систематизація всього римського права, провадиться його кодифікація.