Духовенство

    

    У Га­ли­чині - з то­го ча­су, як при­лу­че­но її до Польщи - пе­ре­ва­жає ка­то­лицька церк­ва: мит­ро­полія Львівська мусіла ус­ту­пи­ти своє місце Ла­тинській епис­копії, а пра­вос­лавні - у сусідньому селі збу­до­ва­ли храм, де й ста­ла ка­тед­ра Львівсько­го мит­ро­по­ли­та. Важ­ке жит­тя нас­та­ло за-для пра­вос­лав­ної церк­ви. Панст­во ук­раїнське, ба­чу­чи, що усякі вільго­ти та уря­ди ко­ролі роз­да­ють панст­ву ка­то­лицько­му, й собі по­ча­ло пот­ро­ху пе­ре­хо­ди­ти на ла­тинську віру, і че­рез те церк­ва пра­вос­лав­на у Га­ли­чині все більш ста­ла піду­па­да­ти та убожіти. У Київі, як ми ба­чи­ли, зас­но­ва­на бу­ла ок­ре­ма мит­ро­полія, до кот­рої на­ле­жа­ли усі пра­вос­лавні епис­копії Ли­товсько-Русько­го князівства. Мит­ро­по­ли­ти київські бу­ли під зверхністью Конс­тан­ти­но­польсько­го патріарха, і Київ зно­ву стає осе­ред­ком пра­вос­лав­ної віри на Ук­раїні. За Ли­товських часів ка­то­лицьке ду­хо­венст­во не втру­ча­ло­ся у спра­ви пра­вос­лав­ної церк­ви, і князі Ли­товські, хоч де-котрі з них бу­ли ка­то­ли­ки, не бо­ро­ни­ли вільно роз­ви­ва­ти­ся пра­вос­лавній вірі і ствер­жу­ва­ли її пра­ва своїми гра­мо­та­ми. До київської мит­ро­полії на­ле­жа­ли епис­копії: Львівська, Пе­ре­мишльська, Во­ло­ди­мирська, Холмська, Чер­нигівська, Луцька, Смо­ленська, Ту­ровська і По­лоцька. Низ­чо­му ду­хо­венст­ву жи­ло­ся не­га­разд: свя­щен­ни­ки втих па­рахвіях, котрі бу­ли в дач­ках або служ­бах, що-го­да ста­ва­ли все більш за­леж­ни­ми од дідичів (панів); дідичі обк­ла­да­ли їх по­датью, а далі заб­ра­ли до своїх рук і суд над ни­ми.

    З кінцем XVI століття вся Ук­раїна бу­ла вже пе­рест­роєна на польський лад. Всю­ди за­ве­де­но польські пра­ва і польські по­ряд­ки. З по­чат­ком XVII ст. во­ни пе­ре­хо­дять за Дніпро і на най­дальших ок­раїнах ши­рять свій устрій.

    

***

    

Устрій в Польщі

    

    Який же був той польський устрій? Польща скла­да­ла­ся зі шлях­ти і (дво­рян), з ду­хо­венст­ва, з міщан і хлопів. Шлях­та й ду­хо­венст­во ма­ли всі пра­ва, міща­ни сто­яли собі осібно, ніби дер­жа­ва в дер­жаві, а се­ля­ни не ма­ли ніяких прав. Шлях­тич зап­ла­тив два гроші по­дат­ку від ла­ну (30 моргів, або 20 де­ся­тин) і більше йо­го нічо не об­хо­ди­ло. Зі шлях­тичів ви­би­ра­ються пос­ли на сейм, зі шлях­тичів усі уряд­ни­ки дер­жавні, зі шлях­тичів су­ди - чо­гож їм бо­яти­ся? Оди­но­ки­ми уряд­ни­ка­ми не шля­хетськи­ми, а ко­ролівськи­ми бу­ли ста­рос­ти, ніби намісни­ки в по­оди­но­ких ок­ру­гах, але й ті підхо­дять зго­дом під пе­ре­ва­гу шлях­ти. Міста до кер­ми дер­жа­вою не міша­ються, от­же Польща в XVI століттю стає шля­хетською ре­публікою, в котрій па­нує од­на тільки верст­ва: шлях­та, кот­ра зо­ве се­бе на­ро­дом польським (на­род шля­хетський). Шлях­та дбає пильно оте, щоб в Польщі па­ну­ва­ла рівність, але ро­зуміється тільки між людьми „шля­хет­но-урод­же­ни­ми", а всьо иньше - се „бид­ло".

    

Король

    

    А щож ко­роль? Ко­роль був ніби го­ло­вою тої шля­хетської ре­публіки, але си­ли не мав він ніякої. Він ро­бив те, що йо­му па­но­ве-шлях­та ка­за­ла. Хіба, що роз­да­вав де­які дер­жавні маєтки і ти­ту­ли, але і в тім мусів слу­ха­ти тих панів, що за­хо­пи­ли си­лу і значіння в свої ру­ки. Де­які з ко­ролів, як Сте­фан Ба­то­рий, або Во­ло­дис­лав IV хотіли ви­би­ти­ся з та­кої прик­рої за­ви­си­мос­ти, щоб не бу­ти мальова­ни­ми па­ну­ючи­ми, ані лялька­ми в ру­ках вельмож та шлях­ти, але се не бу­ла лег­ка спра­ва, бо шлях­та зби­ра­ла­ся на сей­ми і на них мог­ла ух­ва­лю­ва­ти, що са­ма хотіла, мог­ла відмо­ви­ти жовніра на війну, а навіть вя­за­ти­ся в кон­фе­де­рації про­ти ко­ро­ле­ви і без­кар­но підно­си­ти бун­ти. От­же ко­роль хотьби й рад був ча­сом щось доб­ро­го та спра­вед­ли­во­го зро­би­ти, то не міг, бо йо­му па­ни не да­ва­ли.

    

Сейм

    

    Без доз­во­лу се­на­ту не міг ко­роль ані за гра­ни­цю дер­жа­ви виїха­ти, ані оже­ни­ти­ся, ані послів при­ня­ти, нічо. Кож­ний йо­го крок був спу­та­ний сей­мом, або уго­дою, яку при ви­борі на ко­ро­ля з ним па­ни спи­са­ли, а якої він не сьмів пе­рес­ту­пи­ти, щоб не ви­повіли йо­му пос­лу­ху.

    Сейм скла­дав­ся з ко­ро­ля, се­на­торів та з послів. Се­на­то­ри, се ар­хи­епис­ко­пи й єпис­ко­пи ка­то­лицькі, воєво­ди, каш­те­ля­ни та міністри. Міністра­ми бу­ли: мар­шал­ки, канц­лері, підканцлєри й підскарбі. Послів ви­би­ра­ла шлях­та на сей­ми­ках. Сейм відбу­вав­ся що два ро­ки, а як тре­ба, то й частійше. На сеймі відчи­ту­ва­но ух­ва­ли се­на­ту, пе­ре­го­во­ри з дво­ра­ми заг­ра­нич­ни­ми, ко­роль роз­да­вав спо­рож­нені уря­ди і ко­ролівщи­ни, пе­ре­вод­же­но ревізиї ра­хунків та ух­ва­лю­ва­но за­ко­ни. Сейм міг кож­дий по­сол зірва­ти, од­ним сло­вом: ve­to (не год­жу­ся), і тоді всі йо­го ух­ва­ли бу­ли не­важні. Не­важ­ний вва­жав­ся сейм навіть тоді, ко­ли трівав по­над при­пи­са­ний час, т. є. по­над 14 днів, або шість неділь.