Іі. Устрій, побут і культура

    

    У сьому періоді нам до­во­диться ма­ти діло не з од­ним Ук­раїнським, а й з Ли­товським на­ро­дом. В Ли­товську дер­жа­ву вхо­ди­ли тоді ось які давні князівства: на півночі князівство По­лоцьке, Мінське і Смо­ленське, що ра­зом зва­ло­ся Білою Русью; західні те­перішні повіти Грод­ненської і Мінської гу­бернії зва­ли­ся Чор­ною Русью; князівства Київське, Чер­нигівське і Сіверське зва­ли­ся Ук­раїною, або - Ма­лою Русью; князівство Га­лицьке - Чер­во­ною Русью; землі по р. При­петі - Полісся; по рр. Стирі і Го­рині - Во­линь; по р. Західньому Бу­гу - Поділля. Хоч на­ро­ду Ук­раїнсько­го в Ли­товській дер­жаві бу­ло най­більше, про­те не бу­ло йо­му од то­го ко­ристі: скільки не бу­ло яких пе­ремін в ук­раїнських зем­лях за сей час, усім зап­рав­ля­ли князі та бо­яре, а на­роднього го­ло­су не бу­ло й чу­ти.

    

Князі

    

    Такий лад йшов із За­хо­ду, че­рез Польщу, кот­ра свої по­ряд­ки за­во­ди­ла зра­зу в Га­ли­чині, пізнійше в зем­лях ли­товських, аж ціла ніби то Ли­товсько-руська дер­жа­ва пе­рей­шла під польські по­ряд­ки і під польські пра­ва. В при­лу­че­них до Лит­ви ук­раїнських зем­лях Ли­товське пра­ви­тельство зас­та­ло бо­яр і кня­жих вой­ов­ників, зе­мельну арис­ток­ратію, міщан, се­лян влас­ників та всіля­ких иньших лю­дей, але на самім чолі сто­яли княжі ро­ди.

    Великі князі Ли­товські, заб­рав­ши під свою ру­ку більш культур­ну тоді, ніж Лит­ва, Ук­раїну, пе­рей­ня­ли од неї і зви­чаї і мо­ву її. Жи­ли во­ни у сто­лиці своїй Вільні і пот­ро­хи ста­ли за­во­ди­ти круг се­бе двір з уся­ки­ми прид­вор­ни­ми уря­да­ми (чи­на­ми) на зра­зок то­го, як у Західніх дер­жавців. Ос­танні удільні князі не ма­ють ніяких осо­бис­тих прав і ма­ють уря­ди при Ве­ликім князі, а як що й ма­ють свої уділи, то й тоді зос­та­ються підлеглі Ве­ли­ко­му кня­зеві. Та сі князі, - чи з по­ру­ше­них ли­товських родів (як Олелько­вичі, Бєльські, Глинські та инші), чи чис­то ук­раїнсько­го ро­ду (як Чар­то­рий­ські, Ост­рожські, Виш­не­вецькі, Сан­гуш­ки, Зба­ражські та инші) - яв­ля­ли з се­бе най­ви­щу верст­ву люд­нос­ти; у Ве­ли­ко­му Князівстві Ли­товсько­му во­ни ма­ли уділи та землі до смерті своєї, - да­ва­ло­ся у дідич­не (наслідствен­не) во­лодіння („вис­лу­ги"); з них і з бо­яр, - од­на­ко­во як ук­раїнських, так і ли­товських, - скла­да­ла­ся ра­да, що бу­ла ко­ло Ве­ли­ко­го кня­зя і зва­ла­ся „Па­но­ве-ра­да". Та поп­ри князів тво­ряться панські ро­ди не кня­жо­го по­хо­жен­ня, які сильно роз­бо­гатіли і чим­раз більшо­го на­би­ра­ли значіння. Гніздом тої арис­ток­ра­тиї бу­ла Во­линь і біло­руські землі над Німа­ном. Най­більшеж дрібної шлях­ти бу­ло на Підля­шу.

    

Бояре і земяне

    

    Після то­го, як Ягай­ло став ко­ро­лем Польським, а Ли­товсько-Руське князівство поєдна­ло­ся з Польщею, польські уря­довці розп­рос­то­рю­ються по Ук­раїні. Замість удільних князівств - нас­та­ли воєводст­ва, котрі поділя­ються на повіти. Зем­ля, по но­вих пра­вах, ста­ла на­ле­жа­ти пра­ви­тельству; по­ряд­ку­вав нею Ве­ли­кий князь (що на­га­дує сильно західньо-евро­пей­ський фев­далізм). Во­на бу­ла поділе­на на не­ве­ликі дач­ки (ху­то­ри); сі дач­ки зва­ли­ся служ­ба­ми або дво­ри­ща­ми. Кож­ний, хто брав та­ку служ­бу, по­ви­нен був, ско­ро тільки за­га­дає князь або воєво­да, вис­тав­ля­ти од­но­го зброй­но­го воїна. Ті, хто дер­жав такі дач­ки, зва­ли­ся „зе­мя­не". За важні пос­лу­ги кня­зеві, або на війні зе­мя­не здо­бу­ва­ли такі служ­би у власність, і ті служ­би зва­ли­ся тоді „вис­лу­гою" або „отчи­ною". Зе­мя­не, або, як їх по­ча­ли зва­ти, „па­ни", ста­ють ви­щою верст­вою в тодішньому уст­рої дер­жав­но­му.

    Бояре, по­том­ки ко­лишніх дру­жин­ників, за ли­товських часів бу­ли при­пи­сані до замків та го­родів і мусіли од­бу­ва­ти військо­ву служ­бу не тільки польову, а й зам­ко­ву. А як що ті землі, котрі во­ни дер­жа­ли, увіхо­ди­ли у яку-не­будь дач­ку, од­да­ну зе­мя­ни­нові, то бо­яре, що опи­ня­лись із своєю зем­лею у такій дачці, ро­би­ли­ся за­леж­ни­ми од то­го зе­мя­ни­на, і він мав над ни­ми усі пра­ва: су­див, ка­рав і ми­лу­вав, од­да­вав до війська і та­ке ин­ше.

    Одколи поєдна­ла­ся Лит­ва з Польщею, з'яви­ли­ся й нові уря­ди, як от: ве­ликі Гетьма­ни ко­ронні, ли­товські і польні, що бу­ли на­чальни­ка­ми оруж­ної си­ли; підскарбій, що завіду­вав скар­бом (каз­ною), підко­морій - завіду­вав дво­ром ко­ро­ля або кня­зя і був най­близ­чий до нього чо­ловік; у війську вищі уря­ди бу­ли: пи­сарь, пол­ков­ни­ки, сот­ни­ки, хо­рунжі та инші; земські уря­ди - підко­морій, земський суд­дя, підсу­док і пи­сарь.

    

Городи

    

    Багато го­родів за ті ча­си дос­та­ли од князів Ли­товських так зва­не „Маг­де­бурське пра­во". Се пра­во да­ва­ло го­ро­дя­нам ве­ли­ку са­мостійність і не­за­лежність од влас­ти дер­жав­ної; по то­му пра­ву го­родська ра­да по­ряд­ку­ва­ла усіма спра­ва­ми в го­роді: гро­ма­да вибіра­ла з-поміж се­бе „бур­го­мист­ра" і „ла­ву", в котрій бу­ло чо­ти­ри „райці", два­най­цять „лав­ників" (при­сяжні засіда­телі) і „війт"; війта обіра­ли до смерті - він був судією для го­ро­дян. „Ра­да" і „ла­ва" зва­ли­ся за­ра­зом „ма­гист­рат".

    Усі ре­мес­ни­ки здо­бу­ва­ли собі по то­му пра­ву теж де-які по­лекші: ре­мес­ни­ки кож­но­го ре­мест­ва скла­да­ли гро­ма­ду, що зва­ла­ся „це­хом" або „брацт­вом", і кож­не та­ке брацт­во ору­ду­ва­ло спра­ва­ми своєї гро­ма­ди та ма­ло свій скарб (каз­ну); з нього да­ва­ли по­мо­чи своїм гро­ма­дя­нам і бра­ли гроші тоді, ко­ли тре­ба бу­ло на які гур­тові свої спра­ви. Де-котрі „брацт­ва" бу­ли ду­же за­можні. Кож­ний го­род із та­ким Маг­де­бурським пра­вом мав свій герб і свою ко­рог­ву, а кож­ний „цех" - свою. Тількиж на­ших лю­дий, себ­то ук­раїнських, ста­ли ви­пи­ра­ти в це­хах на дальші місця, а далі й пе­ресліду­ва­ти, так, що їм вкінці годі бу­ло до цехів на­ле­жа­ти і во­ни тим щирійше ста­ли гур­ту­ва­ти­ся в брацт­ва.