Рада у Германівці

    

    Тим ча­сом у Вар­шаві зібрав­ся сейм у травні (маї) 1659-го ро­ку. На сейм сей приїха­ли і ко­зацькі пос­ли но­во­го Ве­ли­ко­го Князівства Русько­го: Ге­не­ральні стар­ши­ни Но­сач, Гру­ша, Мир­го­родський пол­ков­ник Лісницький і по два сот­ни­ки від кож­но­го пол­ку та значні ко­за­ки, - усього чо­ловік 200; на чолі то­го по­сольства сто­яли де­пу­та­ти: з Київа - Юрій Не­ми­рич і з Чер­ни­го­ва - Прокіп Ве­ре­ща­ка. Ба­га­то су­пе­ре­чок бу­ло на то­му сеймі: По­ля­ки найбільш не хотіли, щоб ска­со­ва­но бу­ло унію і не хотіли, щоб ко­за­кам да­де­но бу­ло шля­хетст­во. Ко­за­ки упер­то сто­яли на сьому і ще зма­га­ли­ся, щоб до Ве­ли­ко­го Князівства Русько­го при­лу­чені бу­ли усі воєводст­ва, де жи­ли Ук­раїнці. Але при кінці Казімир Беньовський, кот­рий дав­но жив на Ук­раїні, умо­вив По­ляків зго­ди­тись, ка­жу­чи, що те­пер, ко­ли їм потрібна поміч про­ти Шведів і Моск­ви, не­ро­зум­но цу­ра­ти­ся єднан­ня з ко­за­ка­ми: їх та­ка си­ла і такі во­ни дужі, що ста­нуть у ве­ликій при­годі Речі Пос­по­литій… Те­пер тре­ба по­пус­ти­ти їм, а там далі мож­на бу­де по­вер­ну­ти усе по-давньому. А сам він ду­мав: аби прис­та­ли на умо­ви, а ко­за­ки, як звик­нуть до но­вих по­рядків, то самі зна­ти­муть, як їх вдер­жа­ти.

    

Король польський присягає на Гадяцькі пакта (22 травня 1659)

    

    Нарешті Га­дяцькі пак­ти бу­ли ствер­жені, і 22-го трав­ня (мая) 1659-го ро­ку, на уро­чис­тих збо­рах Се­на­та, при­ся­гав на сьому Ко­роль, ар­ци­бис­куп Гнізненський, як най­стар­ший по-між ка­то­лицьким ду­хо­венст­вом в ко­ролівстві, біскуп Віденський, як го­ло­ва ду­хо­венст­ва ли­товсько­го, гетьман ко­рон­ний, гетьман Ли­товський, канц­ле­ри, мар­шал­ки, а далі, за мит­ро­по­ли­том Київським, при­сяг­ли й усі пос­ли Ве­ли­ко­го Князівства Русько­го. Після то­го по­ча­ли­ся у Вар­шаві бен­ке­ти, на кот­рих ду­же при­яз­но віта­ли послів ук­раїнських. Так буч­но по­ча­ло­ся жит­тя Ве­ли­ко­го Князівства Русько­го, але, на жаль, не дов­гий був йо­го вік.

    Як тільки пос­ли по­вер­ну­лись до-до­му, Не­ми­ри­ча нас­та­нов­ле­но стар­шим над „за­тяж­ним" військом, кот­ре розс­та­вив він у Ніжині, Чер­ни­гові, Борзні та ин­ших містах. Се військо ду­же не до впо­до­би бу­ло на­ро­дові, та й справді бу­ло для нього тяж­ким од­бут­ком. Не ро­зуміючи га­разд і не тям­лю­чи, у чо­му го­лов­на си­ла Га­дяцької умо­ви, на­род по­чав го­во­ри­ти на се військо, де бу­ло найбільш По­ляків, що ніби то се вер­та­ються зно­ву старі ча­си з польськи­ми по­ряд­ка­ми. Та­ки­ми дум­ка­ми в на­роді по­ко­рис­ту­ва­ли­ся во­ро­ги Ви­говсько­го, а їх бу­ло чи­ма­ло. Про­то­поп Ніжинський Мак­сим Фи­ли­монів, щи­рий при­хильник Моск­ви, зно­ву за­хо­див­ся ко­ло то­го, щоб підбу­ри­ти на­род про­ти По­ляків. До нього прис­тав шу­ряк Бог­да­на Хмельницько­го, Ва­силь Зо­ло­та­рен­ко, що мріяв сам зро­би­тись Гетьма­ном, та Тиміш Це­цю­ра, кот­рий дав­но вже тер­ся ко­ло мос­ковських воєводів, сподіва­ючись вис­лу­жи­ти собі гетьманський уряд. Сей Це­цю­ра пос­лав до Ніжи­на своїх ко­заків, і 1-го ве­рес­ня (сен­тяб­ря) во­ни зне­нацька на­па­ли на за­тяж­них жовнірів і за од­ну го­ди­ну ви­гу­би­ли їх усіх; са­мо­го Не­ми­ри­ча, що був утік, дог­на­ли і за­ру­ба­ли. Тим ча­сом де-хто з во­рогів Гетьма­на підмо­вив Юрія Хмельни­чен­ка, щоб він вер­нув собі гетьманст­во. Юрій пос­лу­хав­ся і ви­ря­див на За­по­рож­жя джу­ру сво­го батька, Іва­на Мар­ти­но­ви­ча Бру­хо­вецько­го.

    Запорожці ско­са ди­ви­ли­са на заміри Ви­говсько­го. Не до душі їм був шля­хетський устрій, кот­рий за­во­див Ви­говський, і во­ни, з Кальницьким пол­ков­ни­ком Іва­ном Сірком на чолі, про­го­ло­си­ли Юрія Хмельни­чен­ка Гетьма­ном та ру­ши­ли на Ук­раїну, зак­ли­ка­ючи лю­дей під свої ко­рог­ви їмям Хмельницько­го. Ви­говський, про­чув­ши, що по­ча­ло­ся про­ти нього повс­тан­ня, втік з Чи­ги­ри­на і скли­кав ра­ду у Гер­манівці. На раді він звелів Ве­ре­щаці та Су­димі про­чи­та­ти Га­дяцькі умо­ви, щоб ви­яс­ни­ти, яку ко­ристь ма­ти­ме од них Ук­раїна, але тут счи­нив­ся та­кий ґвалт, а далі бійка, що Гетьман лед­ве втік. Ви­ну­ва­ти­ли йо­го за те. що він містеч­ка та се­ла на ліво­му боці Дніпра руй­нує, що тяж­ко зну­щається над во­ро­га­ми; де-хто ка­зав, що Гетьман про­дає Ук­раїну Кримсько­му ха­нові; ин­ших, знов, ля­ка­ло, що Ви­говський ве­ли­ку си­лу ма­ти­ме, став­ши воєво­дою та кня­зем Руським.

    Виговський з-під Гер­манівки прий­шов із ку­пою ко­заків під Білу Церк­ву, і біля неї, на Взенні, зібра­ла­ся ізнов ра­да. На сій раді ски­ну­ли Ви­говсько­го з гетьманст­ва і про­го­ло­си­ли Гетьма­ном Юрия Хмельни­чен­ка.