Види ресурсів:

Внутрішні:	Зовнішні:
Психічні пізнавальні процеси (сприймання, увага, память, мислення, мова, уява)	Матеріальні
Емоційно-вольові процеси та психологічні стани	Інформаційні
Особистісні характеристики (характер, темперамент, потреби, інтереси, цінності, мотиви	Соціальні (соціальні служби, громадські організації)
Освітній рівень	Технологічні
Професійні та соціальні вміння і навички	Людські

Базуючись на такому принципі соціально-педагогічної діяльності, як принцип опори на потенційні можливості клієнта, беручи до уваги те, що одним з основних видів соціальної допомоги є вироблення у клієнта навичок самодопомоги на основі внутрішніх резервів та певного соціального досвіду особистості, внутрішні ресурси можна розглядати як сукупність психологічних характеристик обєкта (клієнта) та його когнітивних (знання) та операційних (вміння) компонентів. На основі цього до внутрішніх ресурсів та зовнішніх ресурсів відносять вище перелічені показники або види ресурсів.

Серед матеріальних ресурсів слід виокремити фінансові та не фінансові, офіційні та неофіційні. До фінансових ресурсів відносимо всі види грошових надходжень для організації та здійснення соціально-педагогічної роботи. Серед них:

• бюджетні витрати на забезпечення діяльності різних соціальних служб; пенсії та інші види виплат, передбачені діючим законом для різних категорій населення, спонсорські надходження на рахунок державних, громадських організацій та фізичних.

У свою чергу вони є різновидом офіційних матеріальних ресурсів.

Прикладом неофіційних фінансових ресурсів можуть бути: грошова допомога друзів, колег по роботі, спонсорів, що безпосередньо передається в руки людині, яка потребує підтримки або її близьким. Серед нефінансових матеріальних ресурсів можна виокремити: приміщення, обладнання, книги, речі, ліки тощо.

Очевидним є той факт, що будь-яка діяльність не може відбуватися без участі людей. Тому людські ресурси відіграють у соціальній діяльності провідну роль. Серед них, в першу чергу, слід виокремити фахівців: соціальних працівників, соціальних педагогів, психологів, реабілітологів, лікарів та інших працівників соціальних інститутів які реалізують соціальну політику держави в різних напрямках соціально-педагогічної діяльності. Зважаючи на те, що всіх представників соціуму можна розглядати як потенційні обєкти соціально-педагогічної діяльності, вирішувати соціальні проблеми багатомільйонної армії людей не під силу багатотисячному колективу спеціалістів. Тому потужним людським ресурсом соціальної роботи є волонтери. Це, люди, які на засадах добровольності беруть участь у роботі державних та громадських організацій. Відповідно до віку, соціальної ролі та статусу виокремлюють наступні групи волонтерів:

• діти та підлітки;

• студенти;

• батьки;

• спонсори.

Як різновид людських ресурсів можна розглядати представників мікросоціуму, у якому найчастіше перебуває людина, котра потребує допомоги та підтримки. Це можуть бути сусіди, члени учнівського чи трудового колективу, родичі, які можуть прийти на допомогу в скрутний для людини час.

Наявність матеріальних засобів та людей, які можуть їх застосувати у практичній роботі, ще не є достатньою умовою для здійснення всіх видів соціальної роботи. У вік бурхливого розвитку інформаційних технологій не можна не зважати на пріоритетні позиції інформаційного поля у забезпеченні високого рівня професійної діяльності. Інформаційні ресурси є дуже важливими для соціальної роботи насамперед тому, що кожен клієнт потребує індивідуального підходу до вирішення його проблем, що в свою чергу, вимагає пошуку різних варіантів соціально-педагогічної роботи. Якщо в арсеналі спеціаліста відсутній певний інструментарій для надання кваліфікованої допомоги, він за допомогою інформаційних ресурсів може шукати нових засобів для підтримки людини в конкретній ситуації. Особливість інформаційних ресурсів полягає ще й у тому, що і сам обєкт соціально-педагогічної допомоги може активно залучатися до пошуку необхідної йому інформації, яка у подальшому дасть змогу самостійно знайти вихід з проблемної ситуації чи спонукатиме до нових роздумів та пошуків. До основних видів інформаційних ресурсів можна віднести:

• спеціальну літературу;

• буклети, листівки, брошури, прес-релізи;

• рекламну продукцію (плакати, стенди);

• інформацію в ЗМІ про благодійні заходи неурядових структур і соціальні програми органів влади та міського самоврядування;

• інформаційну мережу Інтернет (сторінки донорів, інформаційно-пошукові сервери, спеціалізовані сторінки по фандрайзингу тощо);

• усну інформацію спеціалістів та волонтерів.

Кожна держава має систему соціальних інститутів, які безпосередньо чи опосередковано займаються вирішенням соціальних проблем - виступають у якості соціальних ресурсів. До них належать:

• соціальні інститути виховання (загальноосвітні школи, щколи-інтернати, вищі навчальні заклади, позанавчальні заклади);

• державні органи соціальної роботи з населенням (територіальні центри по роботі з населенням, соціальні служби молоді, притулки, реабілітаційні центри тощо);

• громадські організації (благодійні фонди, громадські обєднання, товариства);

• церква.

Окрім перерахованих вище різновидів внутрішніх та зовнішніх ресурсів, важливим ресурсом соціально-педагогічної роботи виступає сімя. Сімя – це система соціального функціонування людини, один із провідних інститутів її соціалізації. Вона, перш за все, покликана бути надійним психологічним “сховищем”, яке допомагає людині виживати у складних умовах сучасного життя. Сімя забезпечує своїм членам економічну, соціальну, фізичну безпеку шляхом реалізації її основних функцій: матеріально-економічної, житлово-побутової, комунікативної, рекреативної. Якщо обєктом соціально-педагогічного впливу виступає конкретна особистість, то сімя у такому випадку може бути зовнішнім ресурсом стосовної неї. При цьому в якості матеріальних ресурсів можуть виступати сімейні заощадження та фінансові надходження членів родини, а саме - батьків, дітей можна розглядати як різновид людських ресурси, що сприяють становленню, самореалізації та самодопомозі особистості.

Спираючись на класифікацію ресурсів, соціальну роботу можна визначити як процес активізації внутрішніх ресурсів обєкта, пошук та залучення зовнішніх ресурсів субєктом, який може відбуватися при підтримці сімї з метою задоволення потреби чи вирішення проблеми особистості.

Дуже важливе значення при спілкування з дітьми з особливими потребами має мова. Соціальні педагоги повинні проводити відповідну роботу з оточенням (соціумом) дитини з особливими потребами відносно навішування на них ярликів.

Ось приклади мовних виразів, які передбачають неповагу до іншої людини (не використовуйте жоден із наведених ярликів).

1. Неповноцінний, негативний, і, мабуть, зануда.

(Людина, яка значно гірша від інших).

2. Хворий на церебральний параліч.

(Звучить як неособовий предмет стосовно особистості. Невже ми не можемо назвати особистостями людей з ДЦП?).

3. Благодійність.

(Часто організовується для допомоги людям, які не відчувають дискомфорту від того, що вони є інвалідами. Більшість таких людей не хочуть проявів благодійності до себе. Необхідно знайти інші шляхи зняття барєрів, знайти можливості розділити життя один одного так само, як ви кожного дня приймаєте душ, або готуєте їжу. Благодійність по відношенню до нас стимулює сегрегацію, а ми бажаємо почуття єдності).

4. Соціальні працівники.

(Слід описувати умови, а не людину. Якщо описуються умови, виникає враження, що ви розміщуєте людей у різні пакети або файли).

5. Каліка.

(Цей ярлик малює картину: “ніхто не хоче виглядати так, бути обєктом жалю всіх”).

6. Глуха або німа людина.

(Людина без мови. Німий звучить як дурний. Втім, ці люди є справжніми професіоналами у спілкуванні знаковою мовою. Вони розуміють мову тіла краще, ніж більшість людей, які чують).

7. Хвороба.

(Інвалідність не є хворобою. Люди, які мають інвалідність, можуть бути здоровими, як інші люди).

8. Неповноцінний.

(Неповноцінними є сходи, важкі двері, кнопки, що надто високо розташовані, місця паркування тощо. Суспільство створює неповноцінність людей своїм небажанням до змін).

9. Бідність.

(Інвалідність не відображає багатство особистості. Від характеру людини залежить наповненість її життя).

10. Страждає від хвороби.

(Люди з особливими потребами не завжди страждають від своєї інвалідності. Якщо хто-небуть завжди не чув – це частина його особистості як і колір очей).

11. Нещасний.

“Існує лише одне нещастя – використання цього слова, яке є неприємним).

У людей з особливими потребами виникають загальні особистісні проблеми, які мають таку основну специфіку:

1. Комплекс неповноцінності, відчуття неспроможності виконувати важливі людські функції, підвищена потреба в захисті;

2. Відчуття несхожості на інших, відчуженість від інших;

3. Почуття самотності внаслідок обмеженості контактів із зовнішнім світом, підлеглість у контактах, низький рівень симпатії;

4. Екзистенційні проблеми, відчуття втрати життєвого смислу.

Загальною рисою, яка обєднує ці проблеми, є те, що всі вони повязані з недостатнім опануванням життєвих умінь і навичок, невмінням адаптуватися в навколишньому світі, неможливістю використовувати особистісні ресурси для розязання життєвих завдань. Наведені вище особистісні проблеми можна вирішувати за допомогою різних психологічних методів – консультування, бесіди, гри, різних видів групової роботи, тренінгів. Так, зокрема, нам хотілося б зупинитися на тренінгових методах, які є дуже ефективним засобом роботи з групами, оскільки сприяють підвищенню активності і розкриттю учасників, отриманню зворотного звязку від членів групи, створенню атмосфери довіри щирості і конфіденційності того, що відбувається в групі. А також дають змогу зрозуміти інших і свою власну особистість. Розроблюючи програми тренінгів для дітей з особливими потребами, доцільно врахувати такі характеристики:

• час настання інвалідності;

• характер реакції на інвалідність (емоційна, когнітивна, поведінкова);

• важкість порушень (діапазон обмежень, спричинених захворюванням або дефектам);

• рівень інтелектуального та емоційного розвитку;

• дотримання логічної послідовності тренінгових занять.

Всі тренінги, які проводяться з людьми з особливими потребами, нехай це буде навчання інструментальним навичкам або корекція емоційних і поведінкових шаблонів, мають основну спільну особливість – це можливість інтезації в суспільство, можливість не почувати себе одиноким, можливість взаємодіяти з іншими і відчути себе корисним.

Тематика тренінгу для людей з особливими потребами може суттєво відрізнятися в залежності від стану здоровя учасників групи. Так, для розумово відсталих дітей можна проводити тренінги, спрямовані на вироблення життєвих умінь, під якими мається на увазі оволодіння вміннями самообслуговування, навичками елементарної гігієни, елементарних дій і спілкування з оточуючими.

Показовим у цьому прикладі є тренінг “Yearning for life” (штат Північна Кароліна) для людей із затримкою психічного розвитку. Він спрямований на вироблення вмінь і навичок повсякденної поведінки. У тренінгу використовуються такі методи як:

• активні розвиваючі;

• відеодопомога і рольові ігри, які допомагають учасникам розвивати обмежені мовні вміння і навчатися взаємодіяти;

• рольові ігрові ситуації, взяті з реального життя, що мають дуже простий сценарій;

• багатоманітність репетиційних завдань, які дозволяють вивчити та запамятати інформацію.

Загалом тренінгова програма базується на 5 кроках для вирішення проблем, таких як: вміння розслабитися, глибоко вдихнути, використати позитивне самопідкріплення (сказати собі що – небуть приємне); індентифікувати проблему; подумати про рішення; обрати і використати рішення.

Ці кроки розглядаються по одному в кожну сесію занять і відпрацьовуються до тих пір, поки не настане черга наступного кроку. Кожен крок пояснюється в найпростішій для розуміння формі.

Іншим прикладом можуть слугувати тренінги, які побудовані у відповідності з використанням певного терапевтичного методу впливу у психології.

Як приклад можна навести терапію музикою і мистецтвом, яка розглядається в біхевіористичному напрямку як засіб набуття компенсаторних навичок. Останні стимулюють доступні для формування фізичні і психічні функції, розвиваючи через них і ті, що недоступні для безпосереднього впливу. Процес творчості дає змогу:

• побудувати адекватну Я – функцію;

• усвідомити особистісні переживання;

• збудувати творчі сили, виявити оригінальність, сформувати здатність розкриватися духовно. Виробити гнучкіть психічних функцій;

• набути соціальних навичок і вмінь;

• адаптуватися до соціального та професійного життя.

Позитивна для тренінгу, побудованого на основі образотворчого мистецтва, полягає в тому, що уражені відчуття (психологічні, сенсорні, слухові, кінестетичні) підсилюються розвиненими, які, завдяки своїй енергетичності, поширюють свій позитивний вплив. Завдання цього тренінгу зводяться до таких:

• вивільнення негативних станів;

• реконструювання та закріплення особистісного “Я” – через процес образотворчого саморегулювання, самопізнання і самопозбавлення від деструктивних станів;

• підвищення самооцінки;

• встановлення позитивних емоційних стосунків з оточуючими.

Велике місце в тренінгах образотворчого мистецтва відводиться спілкуванню учасників, і таким чином реконструюється соціально адаптивна поведінка особистості кожного учасника. Основне ж місце посідають такі компоненти як колір, кольорова гама, вибір матеріалу для малюнка (крейда, вугілля, пастель, монофарби, туш, масляні фарби, акварель і т.п.) і художній стиль, у якому виконана дана композиція. Заняття побудовані таким чином, щоб діагностувати існуючі стани учасників, запропонувати намалювати певні почуття, висловити в малюнках певне відношення до оточуючих, дослідити структуру своєї особистості, навчити новому досвіду, скоректувати певний тип поведінки і пристосувати її до навколишніх умов, розвинути здібності учасників тренінгу.

Музикотерапія – це засіб підвищення соціальної активності, комунікативних здібностей особистості, її адекватної соціалізації у суспільстві. Окрім цього, це засіб корекції функціональних, рухових, психогенних або соціальних відхилень, джерело активізуючої творчості. Виділяють такі механізми лікувальної дії музики:

• катарсис;

• вплив на емоційний стан;

• підвищення доступності для свідомого переживання психо і соціально-динамічних процесів.

Основні аспекти застосування музикотерапії: блокування процесу комунікацій із соціальним оточенням; підготовка і підтримка при релаксації; аутогенне тренування, подолання тривожних станів, корекція астенії, внутрішньої напруги, стресових станів.

Можна виділити такі форми групових вправ, як:

а) музично-рухові ігри та вправи. Мета таких занять – стимуляція та концентрація уваги, координація аудіовізуальної, моторної і тактильної корекції людини, створення умов для комунікації та взаємодії з оточенням (фольклорні, популярні танці, звукові сигнали тарілки, барабани, гонг і т.п.);

б) психічна і саматична релаксація за допомогою музики. Ця вправа має три складові: психологічну, музичну і біозвукову. Психологічний вплив здійснюється через яскраву й образну уяву формул самонавіювання, спрямованих на розслаблення мязів тіла (фрагметни записів голосів пташок, тварин, образи природи);

в) вокальне вираження – спів. Мета таких занять – заняття напруги, гармонізація особистості, позитивний психічний і соматичний вплив на дихання, серцеву діяльність, травлення. Груповий спів передбачає анонімність співака, але орієнтує на групу, дає можливість приєднатися до неї, встановити соціальний контакт, викликає почуття безпечної самореалізації (пісні, які мають просту та приємну мелодію, живий темп, відповідну тональність);

г) рецептивне сприйняття музики. Допомагає зняти внутрішній конфлікт, сприяє стабілізації особистості, активному сприйманню власної особистості. Слухання музики можна поєднувати з одночасним спостереженням пластичного кольорового руху (класичні твори).

Прикладами вправ також можуть бути музичне малювання, пантоміма під музику, рухова драматизація під музику (пісні, сюжет яких можна зобразити рухових елементах), дихальні вправи з музичним супроводом.

Таким чином, терапія образотворчим мистецтвом та музикою використовується як засіб реставрації почуттів, гідності, набуття стресотолерантності, як засіб реабілітації та реадаптації.

Психодіагностичні дослідження, проведені у дітей з особливими потребами показали, що багато з них мають психологічні проблеми, які потребують заходів корекції. Серед них можна назвати:

- підвищена потреба у захисті;

• спрямованість переживань у минуле;

• невпевненість у собі;

• відповідальність за прийняття рішення найчастіше перекладається на оточуючих;

• низька осмисленість життя (методика смисложиттєвих орієнтацій);

• у міжособових стосунках спостерігаються підлеглі відношення;

• низький рівень емпатії;

• конфліктність поведінки.

Запропонований тренінг має таку програму:

1. Тренінги особистісного зростання та подолання внутрішньоособистісних проблем:

а) Адекватний Я – образ:

• аутотренінг на адекватне самовідношення;

• тренінг “Я, моє минуле, теперішнє, майбутнє”;

б) Формування особистісних навичок:

• тренінг на розвиток емоційно-вольової сфери;

• тренінг “Ігри-релаксації”;

• тренінг “Впевненість у собі”;

• тренінг на розвиток емпатійного співпереживання;

в) Саморегуляція соціальної поведінки:

• тренінг ”Батько. Дорослий. Дитина”.

2. Тренінги комунікативної культури.

• тренінг оформлення зворотнього звязку;

• тренінг на розвиток активного слухання;

• тренінг на розвиток знання невербальних засобів спілкування;

3. Рольовий тренінг:

• тренінг “Спілкування в різних ситуаціях;

• тренінг “Вирішення конфліктів”.

Це були лише декілька прикладів психокорекційнї роботи, яка сприяє інтеграції людини з особливими потребам в суспільство. Насправді ж видів терапії і заходів психокорекційної роботи є незліченна кількість, оскільки кожен тренінг, кожна програма, кожен метод, що застосовується, розрахований на певний тип аудиторії. Єдине, що нам хотілося підкреслити, це те, що групова психокорекційна робота є надзвичайно ефективним засобом інтеграції у суспільство.

Турбота про психічне здоровя школярів одне з основних завдань соціального педагога. Ефективне вирішення цього завдання можливе за допомогою відповідних технологій. Проте соціальні педагоги справедливо відзначають асинхронність запитів практики та їх методичного забезпечення. Зокрема, це стосується такого актуального питання, як попередження рівня невротизації дітей молодшого шкільного віку.

За якими ознаками можна виявити дітей з тенденцією до утворення невротичних симптомокомплексів і як побудувати психологічну корекцію особистості цих учнів та їхніх соціальних стосунків в умовах школи?

Треба почати з дослідження особистісної та емоційної сфер дітей 9-11 років.

Вік вибрано невипадково: саме наприкінці дитинства, за даними соціоніків, особистість вступає до сенситивного періоду, коли формуються етико-емоційні функції. Невротичні прояви особистості характеризуються передусім викривленням емоційної сфери. Таким чином, своєчасність проведення психокорекційної роботи з учнями, “групи ризику” забезпечує більш високу її ефективність.

Невроз називають хворобою цивілізації. Темп і умови життя стають психогенними чинниками, що спричиняють зростання числа неврозів, особливо з знаками тривоги і депресії. Увагу привертає те, що неврози “молодшають”, захоплюють дедалі більш ранній вік. Діти з невротичними проявами у поведінці потребують допомоги з боку батьків та фахівців.

Але батьки з різних причин не завжди можуть надати цю допомогу, оцінюючи її необхідність. До таких причин можна віднести:

1. необізнаність батьків у тому, що не всі примхи дитини можна виправити більш жорстким вихованням;

2. під пресингом суспільної думки батьки не хочуть показувати, що з їхньою дитиною щось негаразд;

3. неможливість батьків забезпечити належну допомогу через незадовільні матерільно-економічні умови життя сімї.

Тому саме соціальний педагог разом з психологом мають реально допомогти дітям та пояснити батькам, що саме діється з їхньою дитиною.

Запропонована нами програма тренінгу спілкування для учнів молодших класів з тенденцією утворення невротичних симптомокомплексів є одним із варіантів корекційної роботи (соціотерапії) з підвищення рівня адаптації до мікросередовища дітей, що потребують особливої уваги.

Мета роботи – розробка та апробація тренінгу спілкування для молодших школярів з високим рівнем ризику утворення невротичних симптомокомплексів.

Насамперед доцільно розглянути поняття “неврози”. У поглядах на сутність неврозу в теоретичному плані визначилося декілька наукових напрямків, що намагаються тлумачити невроз як з біологічного (нейрофізіологічного), так і з психологічного погляду.

Аналізуючи літературу, ми намагалися виокремити таку думку, яка, на наш погляд, могла б найбільш повно пояснити, що таке невроз, чому він виникає і якщо невротичні процеси є оберненими, то за яких умов починається їхній “зворотній розвиток”.

Теоретичні пошуки відповіді на поставлені питання привели нас до таких висновків:

По-перше, поняття “невроз” можна більш глибоко пояснити через розкриття понять “невротичний конфлікт” та “психічна травма”. Відповідно до того, якого тлумачення ці поняття набувають у літературі, вони можуть дещо перекривати одне одного за змістом.

Невротичний конфлікт є водночас взаємодією зовнішніх і внутрішніх суперечливих подій. Психічна травма розглядається нами як наслідок деяких зовнішніх впливів навколишнього середовища на індивіда, що кваліфікуються як негативні самою людиною.

По-друге, ми вважаємо за необхідне звернути увагу на причини виникнення невротичного конфлікту.

У переліку основних потреб людини (за Х. Мюрреєм) провідні місця займають потреба в агресії, у пошуку дружніх звязків і відторгненні інших.

Ми вважаємо, що конфлікт між одночасним проясненням проти, до і від людей є природнім. Інша річ – чи вирішується він конструктивно.

По-третє, сутність і причини самого неврозу можна всебічно пояснити лише проаналізувавши погляди науковців на це явище.

Для того, щоб здійснювати соціально-педагогічну підтримку молодших школярів з невротичними проявами, треба керуватися слідуючими причинами і детермінуючими чинниками, які спричиняють невротичний розвиток особистості:

1. Кожна дитина з часом робить для себе відкриття, що “добре” і “погано” можуть бути частинами єдиного цілого (насамперед під цим цілим дитиною сприймається мати).

У дитини виникає невроз як “депресивна установка” (за М.Кляйн), оскільки вона вперше зіштовхується з необхідністю встановлення спрямовуючих норм – “ідеалів” (за М.Люшером);

2. У дитини виникає невроз як тривога через зіткнення з ворожим їм світом, адже вона хоче встановити і слідувати власним “ідеалам”, а навколишній світ (суспільство) притягує і вимагає дотримань своїх норм. (за К.Хорні).

Висновки:

1. Проблема соціально-педагогічної підтримки дітей з різними фізичними та психологічними вадами є актуальною, так як успішне її розвязання характеризує рівень гуманності суспільства, в якому живуть ці діти. Наявність байдужості і пасивності по відношенню до дітей з особливими потребами свідчить про те, що ми власноручно перекреслюємо в собі людину.

2. Основні терміни для визначення дітей різними фізичними та психічними вадами такі:

Здоровя – це стан фізичного, психічного та соціального благополуччя, високої працездатності і соціальної активності людини (ВООЗ, 1948);

Людина з обмеженими можливостями – особа, яка не здатна виконувати певні обовязки або функції внаслідок особливого фізичного, психічного стану чи недуги (Харі У., Будатешт, 1988).

Інвалід – це особа, яка має порушення здоровя зі стійкими розладами функції організму, обумовлене захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності, й потребує соціального захисту (закон України “Про основи соціального захисту інвалідів в Україні).

Людина з особливими потребами – особа, яка внаслідок порушення здоровя, потребує спеціальних умов для організації сімейного та соціального оточення.

Інвалідність – це обмеження у можливостях, що обумовлені фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими барєрами, які не дозволяють людині бути повноцінно інтегрованою в суспільство і брати участь в його житті на рівних умовах з іншими.