Питання для самоконтролю:

1. Коли зародилося мистецтво? Чому людині подобається все гарне? Що таке гарне?

2. Про що свідчить пристрасть дикунів до блискучих і строкатих речей?

4. Як уявляли ідеальну красуню митці епохи Античності, Відродження? Чи посіла б така красуня першість у сучасних конкурсах краси? Чому?

5. Як відрізняється ідеал прекрасної людини у романтика та реаліста?

6. Який пейзаж уособлює ідеал романтика та реаліста? 7 Чи маєте ви свій ідеал краси? Яке його походження?

Рекомендована література:

1. Борев Ю. Основные эстетические категории — М., 1960.

2. Підлісна Г. Про красу та античну літературу. — К., 1997.

3. Фролова К. Теория и методика применения эстетических категорий в литера­туроведческом анализе.— Донецк, 1985.

СЛОВО ХУДОЖНЄ — СЛОВО ОБРАЗНЕ

- Обряд і образ.

- Художній образ — це первісне узагальнення світу.

- Словесний образ — головна ланка в художньому пізнанні світу.

Коли з'явився перший твір сло­весного мистецтва? Чому людина почала використовувати слова за межами потреби порозумітись з од­ноплемінниками? Відомий філолог XIX століття О. Веселовський, нама­гаючись реконструювати перші тво­ри словесного мистецтва, дійшов висновку, що все почалося з первіс­ного обряду. Мисливці дикого перві­сного племені відчували свою зале­жність від таємничих сил природи. Якось мисливці повернулися з вели­кою здобиччю, а іншого разу, полю­ючи у тому ж складі на того ж звіра, нічого не вполювали, а навпаки, втратили кількох мисливців. Отже, могутні сили природи можуть бути прихильними і сердитими, до них можна звернутись з проханням, за­добрити, щось пообіцяти.

Однак тут вочевидь відсутня якась важлива ланка: обрядові твори виконують ту ж практичну функцію, що й обряд, вони ще не є явищем естетичним. Цікавою і переконливою є гіпотеза іншого вченого, Олексан­дра Потебні, який теж шукав відпо­відь на питання, звідки походить словесне мистецтво. Потебня шукав витоків словесного мистецтва у са­мому слові, що цілком логічно. Пер­вісна людина щойно вчиться говори­ти, формує свою мову. Якісь перші, найнеобхідніші для контакту з інши­ми людьми слова у неї вже є. Звісно, ці слова будуть називати всі ті пред­мети і їх функції, явища природи, які стосуються лю­дини, від яких вона відчутно за­лежить. Як зага­лом людина ви­гадує слова для предметів, які ще не мають назви? Тут існує кілька способів, напри­клад, звуконаслідування — шукати звукосполучення, яке відтворювало б крик звіра чи птаха, звук якогось природного явища. Але для нас зна­чно цікавішим є той спосіб, який і досі зберігся в мові й потім почав використовуватись у мистецтві сло­ва: спосіб перенесення значення з одного предмета на інший. Частина 36 слів у нашій мові, слів, які лише на­зивають явища (сонце сідає, сонце встає, дощ іде, вітер виє, свище, сніг летить тощо) утворені способом пе­реносу значення. В явищах природи первісна людина помічала риси, які властиві людині чи тварині, і з легкі­стю наділяла цими рисами атрибути природи. Первісна людина справді не бачила суттєвої різниці між живим і не живим, між рослинами і твари­нами, між тваринами, птахами і лю­дьми. У тому первісному світогляді варто виділити деякі риси, оскільки вони віддавна мають назву і широко використовуються в багатьох науках. Отже, для первісного світогляду ха­рактерними є такі риси, як антропо­морфізм (від антропос — людина): атрибути і явища природи наділя­ються людськими рисами; анімізм (від аніма — душа): все, що є у світі, має душу, є живим; тотемізм (від то­тем — звір): людина конкретного племені походить від конкретного звіра, звір старший за людину, він ніби її пращур. Варто згадати в цьо­му ряду також поняття табу (заборо­на на вимовляння деяких слів): пер­вісна людина схильна була вважати, що слова наділені великою силою, що вони можуть спричиняти матері­альні чи фізичні дії, зціляти і ушко­джувати людину. Тому в окремих ви­падках слів треба уникати. Напри­клад, не можна називати імен деяких богів, які можуть з'явитись непрохані на виклик, і таке подібне. Отже, аби сказати необхідне, інколи доводи­лось одне слово заміняти іншим.

Але вернімося до гіпотези Поте­бні. Він вважав, що первісна мова створювалась точнісінько так, як су­часний поет створює свій вірш. По­тебня навіть доводив, що слово за своїм походженням є не просто сло­во, а образ. Якщо уважно придиви­тись до слів сучасної мови, зазирну­ти у глибину слова, ми відкриємо нескінченну вертикаль різноманітних перетворень (пригод слова). Етимо­логічне значення слова досить часто . є іншим, аніж те, до якого ми звикли. Історія слова часто охоплює велику кількість понять і явищ, які колись мали щось спільне, а пізніше цю спі­льність втратили. Спочатку майже всі слова мови були якоюсь мірою об­разними, тобто вони не лише нази­вали щось, а й узагальнювали і да­вали оцінку. Художній образ — це і є первісне (обов'язково суб'єктивно-чуттєве) узагальнення світу. Наша мова насичена образами, фактично вона є невичерпним джерелом обра­зів. Жоден поет не здатен вигадати ні епітета, ні символу, ні будь-якого ін­шого мовного образу, всі вони є в мові відтоді, як мова існує, це підтве­рджує фольклор, який користується точнісінько такими самими художніми засобами, що й сучасна високорозвинена література.

Отже, слово — це образ, бо не лише називає, а й узагальнює (зна­ходить спільне між, скажімо, люди­ною і сонцем, яке так само втомлю­ється за день і сідає відпочити), а крім того, виражає ставлення до на­званого явища (має певну експреси­вність, тобто емоційність). Але ті олова, які часто використовуються просто для називання понять, свою первісну образність втрачають. Коли ми кажемо, що на вулиці йде дощ, ми просто констатуємо факт, а не порівнюємо людину і явище приро­ди, не висловлюємо свого ставлення до нього. Слово втратило образ­ність, бо використовується як назва. Погано це чи добре? І не погано, і не добре: так мусить бути. Мова фор­мується і формує свій словник: у ньому мусять бути нейтральні назви понять. Часом людям доводиться на­віть боротися з емоційністю, образ­ністю живого слова, аби пристосува­ти його до потреб якоїсь науки. Ми вже вели мову про терміни: термін повинен чітко і недвозначно назива­ти, інакше він погано виконуватиме свою функцію у науковому пошуку. З іншого боку, багатозначність, емо­ційність, яка властива слову від при­роди — це те багатство, яке не мож­на втрачати. Ми повинні також онов­лювати первісну образність сло­ва, бо завдяки їй ми маємо можливість гли­бше і глибше усвідомлювати сутність речей. Словесний об­раз — це головна ланка в художньо­му пізнанні світу. Таким чином, з од­ного боку, розвивається в культурі наука (у тому числі й філологія), яка формує словники «чистих» (не обра­зних) назв, і, з іншого боку, існує мистецтво, яке, навпаки, піднімає із глибин мови образність слова, де­монструє його виразність незбаг­ненну утаємниченість і красу.

У шкільній практиці слово «об­раз» асоціюється з поняттям персо­наж, герой твору Звісно. Катерина, Чіпка, Мавка— це художні образи. Але й картина природи —- образ і деталь (залізні зуби баби Параски чи червоні чоботи Кайдашихи в Нечуя-Левицького) — теж образ: символ, алегорія, метафора — теж образ. Що ж між ними є спільного⁹ Найперше треба запам'ятати, що ті образи, які у школі звикли розглядати лише, як художні засоби, що прикрашають мову, насправді стоять на найвищо­му щаблі, є найголовнішими поміж усіх інших різновидів образів. Слове­сний образ — найстаріший образ. Завдяки йому людина разом з мо­вою отримала чарівні ключі. Осягаю­чи образність слова, людина і ство­рює словесне мистецтво. Усе інше в літературному творі — похідне від образності слова.

Звичайно, не всі письменники з однаковою інтенсивністю користу­ються словесними образами. Інколи буває так, що ні епітетів, ні метафор у мові автора нема, а йде собі зви­чайний опис події чи персонажа, опис, в якому всі слова щось нази­вають без зайвих прикрас. Інтенсив­ність вживання словесних образів залежить від багатьох факторів, але ми поки що згадаємо один: люблять багато словесних образів романтики, а от реалісти всіх часів до словесних образів ставились стримано. Однак це зовсім не означає, що в їхніх тво­рах щось інше посідає головне міс­це. Якщо твір не є образним за сво­єю природою, це означає, що він є малохудожнім або й псевдо (н|би) художнім. Словом починається і за­вершується образність твору, але образність мусить бути присутня на кожному щаблі (на кожному рівні твору).