Питання для самоконтролю

1. Чи можна порівняти термінологічний словник і словник іноземної мови? Пояс­ніть вираз «понятійний апарат науки — інша мова».

2. Навіщо потрібні терміни?

3. Коли виникають терміни?

4. Чи потрібно аналізувати твір? Які існують точки зору з цього приводу?

5. Якщо твір не сподобався (сподобався) при сприйнятті, чи треба це враження обґрунтовувати? Як і навіщо?

Рекомендована література

1. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Загальне літературознавство. — Рівне 1998.

2. Кузьменко В. Словник літературознавчих термінів. — К.,1997.

3. Лесин В. Літературознавчі терміни. — К.,1985.

4. Літературознавчий словник-довідник. — К.,1997.

5. Нитченко Д. Елементи теорії літератури. — Полтава, 1993.

6. Українська літературна енциклопедія в 3 т. — К., 1988-1995.

МИСТЕЦТВО СЛОВА

- Мова художньої літератури як інша мова.

- Алогізм поетичного тексту.

- Логіка художнього образу.

- Поезія Б.- І. Антонича: шифр і його дешифрування. Іншою мовою є не лише мова науки, а й мова мистецтва. Це легко зрозуміти, пригадавши, як можна навчитись грі на музичному інстру­менті: треба спочатку навчитись мові нот, знати нотну грамоту. Але коли йдеться про художню літературу, нам здається, що тут ніякої спеціальної мови нема і не може бути. Навпаки, письменник ніби зобов'язаний кори­стуватись усім зрозумілою мовою, бо інакше хто ж його читатиме? Коли ми беремо до рук художню книгу, розгортаємо її і читаємо в будь-якому місці, ми знаходимо там зде­більшого знайомі, загальновживані слова. Але все одно часто буває так, що ми не розуміємо прочитаного. Як правило, ми пояснюємо це надмір­ною складністю змісту: мовляв, це філософія, а не художня література, от і незрозуміло. Але насправді при­чина незрозумілості твору криється зовсім не у філософський чи проблемній усклад­неності. Ось, для прикладу, поча­ток вірша Богда-на-Ігора Антони-ча «Знак Лева»: «Умерлих квітів царство — спить / пустиня / в піску сорочці золото-червоній. / Малюк осот — рослинне чортовиння / екстазу сонця й блис­кавок погоні». Тут наче нема ні філо­софії, ні спеціальних понять. Навпа­ки, слова «квіти», «пустиня», «сонце» свідчать про те, що перед нами за­мальовка природи, тобто пейзаж. Однак уявити цей пейзаж дуже важ­ко. Про ще йдеться? Про квіти чи про пустиню? про осот (де він рос­те? у пустині?), про сонце чи блис­кавки? чи про природний феномен — разом сонце і блискавки? Подаль­ший текст не внесе ясності в зобра­ження: «Живі свічки понад землі тру­ною, / жорсткий бур'ян нараз кущем горючим. / Немов кущі розхилені рукою, / розхиляться бездонн кручі». Ми бачимо — знайома панорама краєвиду так і не виникає перед нашим оком. Усі атрибути роди наче висмикнуті зі звичного виміру, вони ніби повисають у безкіннечності, без часу і простору. Аби дошукатись сенсу цих рядків, треба залишити звичну логіку, скористатись іншою. Коли ми, слідом за поетом, малюємо в уяві пейзаж, ми користуємось власним досвідом, компонуємо елементи знайомого, десь колись баченого, впорядковуємо світ за звичною логікою: небо має бути вгорі, озеро чи річка — внизу, дерева — по берегу річки тощо. З точки зору звичної логіки текст наскрізь алогічний, можна навіть використати слово абсурдний. Так, дуже світ, змальований поетом, здається нам абсурдним.

До речі, маленькі діти не бояться абсурдного в мистецтві — вони залюбки вигадують самі та сприймають у художніх текстах різні нісенітниці. Їм весело, коли будинок перевертається догори дном, коли річка тече в інший бік, а риби розгулюють по берегу з парасольками. Пригадайте власне дитинство! Оту тарабарську мову, якою ви розмовляли із друзями, тішачись, що ніхто більше вас не розуміє, вірші-перевертні, дражнилки, лічилки, скоромовки - скільки там звичайної веселої гри зі звуками, і дуже мало серйозного (дорослого) сенсу. Поети дуже часто відчувають світ, як діти.

Недарма Антонич про себе сказав: «Я все — п'яний дітвак із сонцем у кишені» («Автобіографія»).

Отож, треба звикнути до думки, що справжня поезія часто алогічна вона послугується іншою логікою (йдеться не лише про вірші, а художнє слово загалом). І зрозуміти її часом означає повернутись у дитинство. Придивимось, після зроб­лених зауваг, до початку вірша Антонича «Знак Лева». Пустеля в перших двох рядках визначена як «умерлих квітів царство». Це дивно, бо ми зви­кли сприймати пустиню як місце, де нічого не росте. Якщо там були квіти (хоч і умерлі), хіба ж це пустеля? Але варто зупинитись і подумати: а чи є вічні пустелі? Місця, де завжди, від­коли існує земля, нічого не росло? Той, хто вчив географію, пам'ятає — пустині, як і все на землі, мають свій вік. Часто пустеля утворюється на місці квітучих садів і лугів. Крім того, випалене сонцем мертве місце ча­сом оживає і вкривається квітами пі­сля кожного, хай нечастого, дощу. Отже, назвавши пустиню царством умерлих квітів, поет трохи пом'якшив враження від неї. Саме по собі слово пустиня непривітне — чи не так? Вслухайтесь у його звучання: п-у-сти-и-ня... Відразу наче потягнуло чимось неприємним, незатишним, недобрим. А в Антонича пустиня ра­птом стає чарівним царством — вона спить (відразу згадується казкове сонне царство сплячої красуні), при­гадуючи колишнє квітування, гарна, прибрана в сорочку та ще й золото-червону. Золото-червоний колір піс­ку, мабуть, і наводить на думку про квіти: колись, можливо, квіти забар­влювали краєвид у яскраві кольори і вдягали землю у квітучу сорочку. За­галом поети часто кажуть: земля вдяглась у зелені шати, у царський одяг осіннього листя, у біле вбрання зими. Це усталені образи, які част­ково втратили свою поетичність, бо стали звичними, часто вживаються в мові й не лише поетами. В Антонича інакше, несподівано: про пустиню завжди кажуть, що вона гола, адже на ній нема рослин, а в Антонича — пустиня вдягнена, та ще й так гарно, святково.

А й справді, поміркувавши, погоджуєшся: пісок схожий на одяг, він сипучий, рухливий, його може піднести вітер. Отже, поет не протиставляє пустиню землі родючій, вкритій рослинами. Навпаки, він бачить, що пустиня — це та ж земля, тільки сонна, царство колишніх і, можливо, майбутніх (хто спить, може прокинутись) квітів. Про зимову землю теж кажуть, що вона спить. У Антонича пустиня спить. Він викликає у нас привабливий образ пустині, у якому є щось чарівне, таємниче, обіцяючи. Крім того, поет розширює наші обрії: ми сприймаємо пустиню у трьох її формах існування: колись царство квітів, тепер сон, попереду пробудження. Значить перед нами ніби зринає вічность, але не холодна своєю безкінечністю, а наче затишна, обжита. Справді, наш здогад невдовзі пітвердить сам поет, почавши третю строфу словами «І бачиш вічність». Виявляється, у кількох словах можна вмістити так багато цікавого, несподіваного! Це – магія поетичного слова, яке містить у собі дуже багато незвіданих і звіданих таємниць.

Розглянуті рядки можна проана­лізувати і з точки зору чисто техніч­ної: як це зроблено? По-перше, пе­ред нами вірш, віршована, тобто впорядкована мова, а отже, можна відшукати порядок (що і як впоряд­ковано). По-друге, перед нами обра­зна мова. Весь вірш складається з різноманітних образів, він насичений їх різновидами — епітетами, порів­няннями, метафорами, символами, алегоріями тощо. По-третє, перед нами емоційно забарвлена, або ж експресивна, мова, і у вірші ми знай­демо багато засобів звукопису, риторичних фігур тощо, які посилю­ють експресію твору. Але поки що вичленування всіх елементів вірша не допоможе нам, а швидше утруд­нить наше сприйняття, адже ми ще не усвідомили всіх цих понять з не­обхідною глибиною.

Питання для самоконтролю:

1. Чому художній твір може здаватись незрозумілим?

2. Як визначити сенс поетичного рядка?

3. Чи треба поетичний твір перекладати на звичну мову?

4. В чому сенс образного зображення?

5. Що таке мовні образи?