Рекомендована література:

1. Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. — К.,1998.

2. Коцюбинська М. Література як мистецтво слова. Деякі принципи аналізу худо­жньої мови. — К., 1965.

3. Сидоренко Г. Як читати і розуміти художній твір. — К.,1988.

4. Фролова К. Цікаве літературознавство. — К., 1991.

5. Фролова К. Субстанції незримої вогонь... (Про поетику художнього твору). — К.,1983.

6. Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Твори: У 50 т.— К.,1981. -Т.31.

7. Рубчак Б. Богдан Ігор Антонич // Українське слово. Хрест. Кн. 2. — К., 1994.

СЛОВО - ОБРАЗ - МІФ - АРХЕТИП

- Первісне світовідчуття, його відмінність від сприйняття світу цивілізованою людиною.

- Первісна людина — дитина — митець.

- Міф як вигадка та істина.

- Міфологія, міфізація.

- Архетип як первісний образ.

- Міфічний світ села в однойменному вірші Б. І. Антонича.

Ми переконалися, що слово і образ — поняття нероздільні, взає­мопов'язані. Будь-яке слово в мові, зусиллями конкретного мовця, може стати образним. Дар слова— вислів не випадковий. Щоби стати пись­менником, тим паче — поетом, по­трібно від природи володіти даром слова, тобто вміти звичайні слова перетворювати на образні. Цей дар виявляється рано, у дитячі досвідомі часи. І це свідчить про те, що корені образності слід шукати не тільки в мові, а й у первісному світовідчутті. Сучасна людина незримими, але ду­же міцними нитками пов'язана з да­вньою, первісною людиною. Науковці різних галузей вважають, що від ди­тинства до зрілості кожна людина проходить приблизно такий самий шлях, який пройшло за свою довгу історію людство. Кожна дитина — це в багатьох сенсах первісна людина, людина, яка існує не в суспільстві (дитину треба виховати, навчити, зорієнтувати, аби вона почала жити в суспільстві і культурі), а природно, так, як вона створена, виявляючи те, що в неї закладено від початків. Пе­рвісне світосприйняття відрізняється від світосприйняття сучасної освіче­ної людини тим, що воно є переваж­но конкретно-чуттєвим. Сучасна освічена людина сприймає світ крізь призму отриманих знань, у вигляді понять, логічних висновків, стерео­типів. Усе це впорядковує світ на­вколо неї і дає можливість у ньому орієнтуватись. Загалом у людину від природи закладена потреба і необ­хідність впорядковувати світ навколо себе. Вона мусить не просто елеме­нтарно зорієнтуватись, а все згрупу­вати, пояснити, розмістити так, щоб у тому світі все мало своє постійне місце. Людина не любить хаосу, во­на хоче створити порядок. Очевидно, первісна людина теж намагалася впорядкувати світ, як це робить і су­часна людина. Ми можемо ознайо­митись з тими картинами, які виник­ли внаслідок зусиль первісної люди­ни впорядкувати світ: ці картини збереглися в давніх міфологіях, фо­льклорі кожного народу. Сучасні освічені люди, порівнюючи себе з дикунами, вва­жають, що між ними пролягла велика прірва. Насправді, як довели науковці ХХ століття, сучасна людина не надто далеко

втекла від первісної у психологічно­му і світоглядному плані. Втікаючи від первісності, цураючись варварст­ва, сучасна людина інколи отримує від цього користь, а деколи шкоду: коли втрачає зв'язок із природними витоками життя. Саме через це по­стала перед людством глобальна екологічна проблема. Аби бути гар­монійною і створювати доцільний, розумний світ, людина не повинна втрачати зв'язок зі своєю первісніс­тю. Існують у самій природі такі ме­ханізми, які не пускають людину від­ходити надто далеко від своїх вито­ків. Один з таких механізмів закла­дено в мову. Щоразу, коли людина створює твір словесного мистецтва, вона ніби відновлює первісне світо­відчуття, адже кожен знайдений нею через мову художній образ — це завжди повернення у світ первісних, дитячих вражень, коли все довкола здається непізнанним, загадковим, сповненим влади над людиною, гріз­ним, але й прекрасним.

Ще один механізм постійного повернення людини до своїх витоків закладено у її світогляд. Важливий елемент світогляду, який людство почало осягати з повною глибиною лише у XX столітті, — це міф. Трива­лий час вважали, що міфи — це своєрідні казочки, які вигадували пе­рвісні люди, бо не розуміли, не мог­ли науково пояснити, що відбуваєть­ся навколо, придумували богів, доб­рих і злих, духів тощо. Вважали, що міфологічне світовідчуття властиве лише дикій, первісній людині. Науко­вці XX століття, етнологи, психологи, філологи довели, що міф завжди є частиною свідомості людини, якою освіченою вона не була б. Коли ми дорослішаємо, розвиваємось, то на якомусь етапі отримуємо можливість озирнутись на самих себе і відчути, наскільки наївним було наше світо­сприйняття всього лише кілька років тому. Ми вважали, що сприймаємо світ таким, як він є насправді, але з часом переконались, що насправді світ був і є іншим. Люди часто існують всередині міфу, не усвідом­люючи цього. Отже, міф — це альте­рнативна реальність, об'єктивація первісного світосприйняття, яке з часом стає синонімом вигадки, не­адекватного бачення, такого, чого насправді в житті немає. Міф конце­нтрує в собі поліаспектність людсь­кого світосприйняття. Він однаковою мірою оманливий та істинний: він позначає наш безкінечний процес пошуку істинних знань. Міф – антитеза до науково світосприйняття – адекватного, обґрунтованого,

доведеного як істинне. Але часто те, що здавалось цілком науковим, перетворюється на міф. Наприклад, соціалізм був поняттям науковим для більшості радянських людей. Зараз соціалізм багатьма сприймається як міф про земний рай. Художня література не лише оперує різними міфами, створеними людством, вона вся виростає з об­разного, тобто первісного, а отже, якоюсь мірою міфічного світосприй­няття. Митець сприймає світ, як ди­кун або дитина. Світосприйняття ми­тця, дикуна, дитини є в чомусь міфі­чним. Окрім поняття міф, сучасні фі­лологи також широко використову­ють терміни міфологія і міфізація.

Міфологія — міфи, які репрезен­тують певну культуру чи віру: анти­чна міфологія, християнська міфоло­гія тощо.

Міфізація — слово, що вжива­ється у двох значеннях. Це обожнен­ня, надання конкретній людині міфіч­ного ореолу. Міфізуються найчастіше кумири. Конкретні історичні люди, які набули статусу святих у церковній ієрархії, теж пройшли через міфіза-цію. Міфізація — це також засіб ху­дожнього зображення, своєрідне ху­дожнє узагальнення, яке полягає в універсалізації повсякденного буття.

Ще одне поняття, пов'язане з міфом, з'явилось на сторінках літе­ратурознавчих досліджень сучасних українських науковців не так давно, але поширилось дуже швидко — ар­хетип.

Архетип — буквально первісний образ, отже, пов'язаний з міфічним сприйняттям світу. Архетип — сино­нім до слова образ. Будь-який архе­тип — це художній образ, який акту­алізує і виносить на поверхню зв'язок людини з первісним світовід­чуттям. Не завжди цей зв'язок актуа­лізується, навіть далеко не завжди відчувається чи, тим паче, усвідом­люється авторами, тому далеко не кожен образ у творі конкретного письменника є архетипним. Загалом архетипних образів багато, майже кожне конкретне поняття, яке могло бути відоме первісній людині, може відкривати двері в архетип. Явища і атрибути природи, назви родинних зв'язків, речі побуту, які оточували первісну людину, словом, всі найда­вніші назви предметів, явищ, людей мають безліч змістовних нашарувань у зв'язку з багатовіковим викорис­танням. Спілкуючись сучасною мо­вою, ми не помічаємо тих «шлейфів», які тягнуться у віки від кожного дав­нього слова, але зацікавившись, на­приклад, етимологією чи історичною граматикою, відкриваємо цікаву, а часом і драматичну долю слів. Коли ж митці оживляють давні прошарки змісту слів у художніх текстах, вони тим самим виходять на глибинні, тобто архаїчні, або ж архетипні об­рази. Наприклад, у творчості Шевче­нка образи кобзаря, козака, покрит­ки, степової могили, сліз та інші ма­ють багатошарове значення, часто ускладнене до суперечливості, оскі­льки поняття маркуються (емоційно забарвлюються) то позитивно, то негативно. Таким чином поет піднімає найдавніші, найархаїчніші значення цих понять, розширює підтекст своїх творів, надаючи їм максимального узагальнення. Кожен такий образ може бути використа­ний як символ чи алегорія, але ра­зом з тим він має і ще щось, те, що дає змогу оживити первісний світ, міфічне світовідчуття. Архетипи актуалізуються наче самі собою, цілком природно, коли потрапляють у міфосвіт. Не можна сказати, що слова сонце, місяць, небо, віз, хата, корова — це архетип у кожному конкретному художньому творі. Щоб відновити архетипність таких понять, потрібні великі творчі зусилля.

У вірші Б.-І. Антонича «Село» відбувся вихід на міфологічне світо­відчуття, і всі ці конкретні поняття раптом поглибились, стали настільки вагомими, багатозначними, що наче втілили в собі саму сутність, сенс життя.

Корови моляться до сонця,

що полум'яним сходить маком.

Струнка тополя тонша й тонша,

мов дерево б ставало птахом.

Від воза місяць відпрягають.

Широке конопляне небо.

Обвіяна далінь безкрая,

і в сивім димі лісу гребінь.

З гір яворове листя лине.

Кужіль, і півень, і колиска.

Вливається день до долини,

мов свіже молоко до миски.

Ми бачимо, як послідовно у цьому вірші відбувається антропомо-рфізація, анімізація світу природи і знищення всіх звичних для сучасної людини меж. «Корови моляться до сонця» — дивний образ, який спершу насторожує, навіть часом викликає сміх, бо на мить здається пародій­ним. Але якщо ми зупинимось біля цього образу і поміркуємо, звідки, чому він виник в уяві поета, то мо­жемо отримати цікавий результат. Що в реальній дійсності могло на­штовхнути поета на таку асоціацію — корови моляться? Уявімо собі череду корів, яку ще затемна вигнали на пашу, яка ще не пасеться: ось поча­ло сходити сонце, і всі корови підня­ли голови і завмерли, дивлячись, як піднімається над горизонтом життє­дайне світило. Чи не здається в цю мить, що корови відчувають силу, могутність, красу сонця так само, як людина? Адже навіть квітка поверта­ється до сонця... Усе живе вітає сон­це, висловлює, як уміє, свою радість з приводу того, що настає день: пташки щебечуть, квіти розкривають пелюстки, звірі вилазять із нір. Що таке молитовний стан, коли вперше людина, відчула його і назвала моли­твою? Молитва — це прохання до

Бога, подяка Богові й висловлювання своєї відданості йому. Первісна лю­дина, відчуваючи залежність від сил природи, не могла не помітити, яку велику роль у її житті грає сонце. В усіх міфологіях зафіксоване обож­нення сил і явищ природи. Обож­нення — це визнання могутності сил природи і залежності від них люди­ни. Хіба це здатна відчути лише лю­дина? Мабуть, звірі теж пережива­ють щось подібне. Людина, яка, спо­стерігаючи корів, що завмерли, див­лячись на сонце, відчула якийсь осо­бливий зв'язок між ними і собою, якусь глибоку спільність, могла ска­зати: «Корови моляться до сонця». Так колись молилась до сонця люди­на, те ж саме вона здатна відчути і тепер, занурившись у споглядання грандіозного явища природи. Отже, одним рядком, одним образом поет знищив межу між людиною і твари­ною, помістив їх у світ, де домінує спільне. У наступному рядку зникає межа між сонцем і рослиною: сонце переміщується зі своїх висот, уподі­бнюється гарній квітці, що сходить на грядці. Ми відчуваємо, як світ, що вимальовується, на наших очах стає затишним, облаштованим. У третьо­му і четвертому рядках ще одна магічна дія: дерево урівнялось із птахом. Тополя, що тоншає доверху, спрямована в небо, наче хоче піднестись, злетіти. Світ отри­мує вертикальну опору — дерево одухотворене, оживлене. Дерево пов'язує землю і небо, саме воно є символом життя. У другій строфі життя небесного купола, космосу одомашнено настільки, що воно втратило свою велич і стало прос­тим, як сільське життя: «Від воза мі­сяць відпрягають». Місяць працював цілу ніч, тягнув за собою тяжкий віз — небозвід (пригадується казко­вий образ Місяця). Коли почало схо­дити сонце, місяць посвітлів, став прозорим — отже, легким, може зві­льнитися, як відпряжений кінь. Ши­роке конопляне небо — сіре небо раннього ранку, наче фактурне, зроблене з домотканого полотна. Світ отримує покрівлю, причому її зроблено людськими руками, наче шатро. І водночас встановлюються інші параметри світу: по горизонту, який нагадує гребінь, бо видно шпи­чаки дерев, оточується колом. Отже, коло довкола вертикалі, шатро вгорі. А що внизу? Внизу, звісно, долина, затишне, виокремлене, зручне і на­дійне місце для життя. Долину поет порівнює з мискою, день— з моло­ком. Сонячне світло освітлює дно долини, поступово, разом з тим, як сонце піднімається над горизонтом, долина вся наповнюється білим днем: «Вливається день до долини, мов свіже молоко до миски». І вся ця картина названа одним словом — село. Що дивного в цій картині? Во­на насичена атрибутами сільського життя, але в ній відсутні мешканці — люди. Замість людей — предмети і дії. Про сільську роботу нагадує віз, якого розпрягають, кужіль, за допо­могою якого прядуть коноплю, моло­ко, яке видоїли, про ритм сільського життя нагадує півень: день почина­ється дуже рано. І ще один предмет названо в цьому вірші: колиска. Не­ма дітей, нема людей, але є колиска, і люди стають незримо присутні. Але які люди? Яке село постало перед нами? Коли і де існувало воно? Єди­не, що може нас зорієнтувати в місці й часі — це автор з його конкретно-історичним життям і мовою. У само­му ж вірші відсутні будь-які конкрет­но-історичні деталі. Перед нами уні­версальне, вічне село, яке існувало завжди (і до сьогодні, оскільки його зміг побачити поет XX століття) і не існувало ніколи, бо воно ідеальне. Таке село втілює гармонію існування людини серед природи. У цьому світі все органічне, єдине, нероздільне. Це міфічний світ ідеально облашто-ваний. Можливо, він виник в уяві пе­рвісної людини і досі існує в нашій свідомості як мрія про рай на землі. Звісно, село в цьому вірші — худож­ній образ. Але якщо ми схочемо його класифікувати, ми не зможемо його визначити ні як троп, ні як символ. Тут буде доречним лише слово архе­тип: село змальовано як первісна універсальна модель життєвого уст­рою. Відповідно і всі інші деталі цьо­го універсально світу додатково на­вантажені, вони виявили свою перві­сність, а отже, їх можна визначити як архетипи.

Відомий психолог XX століття К. Г. Юнг, завдяки якому і пошири­лось слово «архетип», пов'язував ар­хетипи з колективним несвідомим. Він вважав, що архетипи — це своє­рідні коди. Розшифровуючи їх, ми можемо зазирнути в прадавні глиби­ни, осягнути те, що визначає важливі основи нашого життя.