Скіфи або скити (самоназва сколоти) — в сучасній науковій літературі група племен, які жили у VII — III ст. до н. е. на землях Великого Євразійського Степу, тобто теперішньої України, Росії та Середньої Азії, а згодом, до ІІІ ст.до н. е., в Криму і називали себе «сколотами». До XIX ст. (появи сучасної європейської науки) в європейській літературі назва скіфи і сармати інколи продовжувала застосовуватись до жителів Речі Посполитої і Російської Імперії, в тому числі козаків.

За найбільш розповсюдженою версією вони були споріднені з північно-східною іранською групою народів індоєвропейської сім'ї (версія заснована на аналізі слів з мови скіфів, які зустрічаються в писемних пам'ятках тих часів, переважно грецьких. Кількість слів — близько 200, переважно імена людей.) . Існують версії про їхній зв'язок з слов'янськими і тюркськими народами, які розглядаються як їх прямі нащадки і спадкоємці їхньої культури.

Мапа розселення Скіфських племен

Зміст

Походження

Територія України в скіфську добу. Скіфські пам'ятки

Відомості про скіфів засвідчують грецькі (особливо Геродот) і римські автори та археологічні знахідки.

За однією зі скіфських легенд, переказаною Геродотом, скіфи були корінним населенням, згідно з іншою, міграційною (її передав також Геродот) — прибули з Азії. Точки зору сучасних вчених стосовно скіфів сильно відрізняються. Серед них:

1. Скіфи — корінний народ, нащадки зрубної культури

2. Скіфи — переселенці, які прийшли з Азії наприкінці 8 або на початку 7 ст. до н. е. і опанували надчорноморські степи, підкоривши або прогнавши місцеві племена кіммерійців.

3. Скіфи — об'єднання різних в культурному плані племен, як землеробських так і кочових, можливо навіть різних в мовному плані. Зокрема ці племена є предками сучасних східнослов'янських і тюркських народів. Близько до цієї версії стоїть версія, що слово «скіфи» це спотворене греками слов'янське «скити» («скитатись» — «кочувати»). Тобто слово «скити» має значення «кочівники», позначає швидше не народ а спосіб життя і отже могло застосовуватись до будь-яких племен або груп людей, які вели кочовий спосіб життя. До XIX ст. в багатьох західноєвропейських і слов'янських історичних працях скіфи (скити) розглядались як предки татар, а інколи навіть ототожнювались з ними. Скіфські степові могили (кургани) також могли розглядатись як козацькі, половецькі або татарські.

Також, Геродот пишучи про скіфів, прямо називає скіфів-георгіїв «нащадками древніх і славних теукрів». ^[1].

Цікава з цієї точки зору є думка Михайла Ломоносова в його праці «Краткой россійской лєтописецъ» — "Славяне и Чудь по нашим, Сарматы и Скифы по внєшнимъ писателям, были древніе обитатели въ Россіи. Единородство Славянъ с Сарматами, Чуди со Скифами для многих ясных доказательствъ неоспоримо. Народъ Славенской, усилясь, притєcнилъ Чудь къ сторонамъ восточнымъ и сєвернымъ, и часть оныя присовокупилъ въ свое соединеніе. Потомъ Варяги жившіе по берегамъ балтійскаго моря, которые именовались Россы, Готы, Норманы, Свія, Ингряне, имєя со Славянами частыя войны, купечества, и путешествуя въ Грецію чрезъ здєшнія земли, на многихъ мєстахъ поселились .. "

Окрім примітивних філологічних «студій», починаючи з сер. ХІХ ст. філологи робили спроби виділити та визначити характерні та специфічні особливості саме скіфської мови, що, врешті решт, дало свої результати. Зараз більш-меньш визнаним є думка про належність мови скіфів (принаймі сколотів) до південносхідноіранської групи мов (бактрійська, пушту, муджанська, їдга)^[2].

Це дало змогу інтерпретувати відомі як з античних, так і з ассирійських джерел самоназви скіфів, а саме:

скіф. (V ст. до н. е.) *skula-ta (Σκόλοτοι) = скіф. (VII ст.до н. е.) *skuδa-ta (Σκύϑαι, Ašgūzai/ Išgūzai) < іран. *skuda-ta — "лучники"^[3].

Історія

Пізніше більшість під проводом власних царів вирушила на Передню і Малу Азію (на думку одних дослідників, переслідуючи кіммерійців, за здогадом інших — з погіршенням кліматичних умов — тривалого періоду посухи в Причорномор'ї). Перебуваючи в країнах Передньої і Малої Азії, скіфи воювали то з кіммерійцями, то з ассирійцями і мідійцями, пройшли Месопотамію, Сирію, Палестину і досягли кордонів Єгипту. Засноване скіфами царство грало значну роль у взаєминах поміж малоазійськими народами.

Скіфи пробули за Кавказом, за свідченнями Геродота, 28 років, на думку сучасних дослідників — 90 років. Зазнавши у 595—594 pp. до н. е. поразки у війні з Мідією і втративши своїх царів, скіфи вернулися в північне Причорномор'я. Перебуваючи в країнах Малої Азії, скіфи перебрали багато елементів східної культури, зокрема у царині військової справи і мистецтва, і зазнали змін у своєму організаційному й побутовому ладі, особливо у наданні племінному вождеві прерогатив царя-деспота.

Повернувшися з Азії в степи Причорномор'я, скіфи прибрали назву «царських» (по-скіфському «саї»), почали поступово встановлювати свою владу над місцевими народами, як і тими скіфськими племенами, що залишилися в чорноморських степах по відході скіфів в Азію, і створили могутнє політичне об'єднання, відоме відтоді у грецьких джерелах як Скіфія. Першою столицею скіфської держави, було виникле в кінці 5 ст. до н. е. Кам'янське городище (площею до 12 кв. км), розташоване на лівому березі Дніпра, навпроти нинішнього м. Нікополь на місці теперішнього райцентру у Запорізькій області Кам'янка-Дніпровська.

Своєю воєнною силою й тактикою скіфи визначалися особливо в 514 або 513 pp. до н. е., вибивши під проводом своїх трьох царів з підвладної їм території армію перського царя Дарія І Гістаспа, котрий намагався завоювати Скіфію.

Найбільшої могутності скіфи досягли в кінці 5 ст. і з початку 4 ст. до н. е. під проводом царя Атея, який об'єднав усіх скіфів від Азовського моря до Дунаю, вів переможні війни з фракійцями і стримав (339) похід військ Філіппа II Македонського, в бою з яким сам загинув. У 331 р. до н. е. скіфи перемогли і знищили військо Олександра Македонського, під проводом його намісника Зопіріона. У 3 ст. до н. е. скіфи контролювали грецькі міста в гирлі Дунаю й Ольвію. За часів своєї могутности скіфи часто відбували походи в Південну та Центральну Европу. Пам'ятки їхнього озброєння й мистецтва зустрічаються на території Болгарії, Угорщини, Німеччини (Феттерсфельде під Берліном) і Польщі. Їхній похід на народи лужицької культури (територію сучасної Польщі) близько 500 р. до н. е. спричинив чимале господарське зубожіння і винищення людности в доріччях Одри і Варти.

Після появи у причорноморських степах сарматів і внаслідок безнастанних боїв з ними, військова та державна сила скіфів почала слабнути. Відтиснуті сарматами до Криму в кінці 3 ст. до н. е., скіфи перенесли туди своє царство (столиця — Неаполь Скіфський), яке досягло свого розквіту у 2 ст. до н. е., коли скіфи здобули низку володінь Херсонесу і підкорили Ольвію. Пізньоскіфський період та однойменна культура датуються ІІІ ст. до н. е. — серединою ІІІ ст. н. е. та в загальних рисах є синхронні сарматській добі. У 1-2 ст. до н. е. вони вели ще війни з Боспорським царством. Після навали готів у другій половині 3 століття н. е. Скіфське царство в Криму перестало існувати. Самі скіфи поступово розчинилися серед сарматських племен.