2. Види та форми макроекономічного планування.

П ланування, будучи основним елементом системи управління та спеціальним інструментом державного регулювання економіки, охоплює різні рівні (міждержавний, державний, регіональний, галузевий, тощо) та аспекти соціально-економічного розвитку (виробничий, соціальний, науково-технічний, фінансовий, екологічний, освітній тощо) . Така багаторівневість та багатоаспектність системи управління та регулювання визначає різноманітні види та форми планування (рис. 4.1.).

Р ис. 4.1. Класифікація макроекономічних планів

Розглядаючи форми макроекономічного планування, варто зазначити, що вони тісно пов’язані із сутністю, характером суспільно-політичної та соціально-економічної системи країни. Так, у колишньому СРСР планування було директивним, а в розвинених капіталістичних країнах утвердилось індикативне планування.

Директивне планування - це форма прояву жорсткого державного регулювання економіки. В основі директивного планування економіки колишнього Радянського Союзу була абсолютизація державної форми власності як основної і єдиної. Завдяки пануванню цієї форми власності загальна система планування пронизувала з верху до низу діяльність всіх суб'єктів господарювання, жорстко регламентувала всі аспекти життєдіяльності.

Держплан СРСР, виходячи із соціально-економічних завдань, визначених КПРС, розробляв проект основних напрямів економічного і соціального розвитку країни на десять років(за п'ятирічками).

У відповідності з ухваленим проектом Держплан СРСР розробляв контрольні цифри за основними показниками на майбутню п'ятирічку. На основі контрольних цифр розроблялись п'ятирічні плани підприємствами та організаціями, галузями та республіками.

Плани усіх рівнів і часових горизонтів прийняті, в установленому порядку, набували сили юридичного закону. Закон кожному товаровиробнику чітко визначав скільки і яку продукцію треба виробляти, кому і за яку ціну продавати. Цьому процесу відповідала адекватна централізована система постачання ресурсів. Винні у невиконанні планів несли адміністративну та економічну відповідальність.

Директивне планування в період індустріалізації та масового тиражування машинних технологій дозволило добитись багаторазового зростання обсягів суспільного виробництва і продуктивності праці. Радянський досвід вивчався та використовувався зарубіжними економістами, дозволив уникнути багатьох помилок при створенні національних систем макропланування.

І сьогодні є сенс використовувати конкретні досягнення в плануванні СРСР, які в тій чи іншій формі були адаптовані і в японській, і в французькій управлінській практиці.

По-перше, в системі директивного планування в Радянському Союзі був нагромаджений чималий досвід прогнозування народногосподарського розвитку, включаючи динаміку неконтрольованих параметрів (наприклад, цін світових ринків). Нової методології прогнозування поки що не створено.

По-друге, заслуговує на особливу увагу принцип пріоритету вирішення середньострокових та довгострокових завдань розвитку перед поточними. Досвід реформування вітчизняної економіки показав, що орієнтація на "латання дірок" та "гасіння пожеж" замість постановки та реалізації цілі довгострокового завдання, відсутність перспективної стратегії призведи до нагромадження та поглиблення традиційних диспропорцій в нашій економіці, в першу чергу до згортання інвестиційно-іноваційної діяльності та "проїдання" виробничого потенціалу.

По-третє, слід виділити такі важливі процедури, як узгодженість планів в галузевому та територіальних розрізах. Слід зауважити, що в системі директивного планування територіальні розрізи планів відігравали переважно індикативну, інформаційно-координуючу роль; для територіально-виробничих комплексів, які не були прямими об'єктами директивних планів, розроблялись спеціальні програми розвитку.

По-четверте, саме в радянській плановій науці глибоко та всебічно розроблялись ідеї оптимізації прийняття рішень, причому велика кількість теоретичних та практичних розробок не була втілена в практику через їх надмірну "ринковість". Важливо було б визначитись, що бажано залучити в ринкових умовах з теорії оптимального планування, яка є ядром системи оптимального функціонування економіки. Її основу складали не директивні плани-завдання, а процедури узгодження планів на макро- та мікрорівні за допомогою цін та економічних нормативів. Мабуть, система оптимального функціонування економіки являла собою в якійсь мірі ідеалізований, але в принципі можливий механізм індикативного планування "ринкового соціалізму". І не виключно, що якби відповідні теоретичні розробки були задіяні в практиці державного регулювання економіки, то країни СНД плавно ввійшли б у світогосподарську систему в якості повноправних і активних учасників, а не аутсайдерів.

По-п'яте, в СРСР був нагромаджений великий досвід техніко-виробничого та фінансового планування на підприємствах (об'єднаннях). Зокрема, це стосується планування інвестицій, науково-дослідних розробок, технологічної модернізації виробництва, створення нових видів технічно складної продукції тощо. Відновлення культури планування на підприємствах - актуальне завдання сьогодення.

Але в цілому процедуру директивного планування слід розглядати як неефективну. Адже по своїй природі директивне планування здатне функціонувати тільки при досить високій ступені виконання планів. Відсутність в цій системі компенсаторів та резервів приводило до того, що навіть невеликі збої в окремих ланках економічної системи породжували лаву зривів планів у суміжників.

Примноженню колізій сприяло використання процедур планування від "досягнутого", примусового підвищення напруженості плану, орієнтація на зростання валових показників. В результаті об'єктивні економічні критерії часто підмінялись суб'єктивними. Під їх впливом відбувались необгрунтовані кориговки уже збалансованих планів, переглядались плани виробництва та розподілу.

В цілому практика директивного планування показала, що його головний дефект - це орієнтація на зростання валових показників, а не на ефективність виробництва. Окрім цього, директивне планування, орієнтуючи виробника на виконання планів будь-якою ціною, не рахуючись з соціальними потребами та витратами, призводить до уповільнення соціального прогресу, збитковості багатьох підприємств і галузей та вкрай негативно впливає на економічний прогрес. І, найсуттєвіше, директивні плани пригнічували трудову ініціативу передових колективів та працівників. Творча ж по своїй суті трудова діяльність суспільства, колективу, працівника просто не може на протязі довгого часу розписуватись в усіх її проявах з одного центру, яким би мудрим він не був.

Узагальнюючи все вищесказане, зауважимо, що нам, створюючи нову систему управління економікою, слід враховувати не тільки зарубіжний досвід індикативного планування, але й досвід директивного планування в Радянському Союзі та країнах РЕВ - як негативний, так і позитивний.

Н а відміну від командно-адміністративної системи, в якій застосовується директивне планування, в ринковій системі, що зберігає державний сектор, але базується на приватновласницьких відносинах, макроекономічне планування приймає форму індикативного. У світову господарську практику воно увійшло після великої депресії 30-х років XX ст., коли віра у досконалість ринкових механізмів зникла. Теоретично ідея індикативного планування була вперше обґрунтована у книзі К. Лапдауера «Теорія національного економічного планування» (1944р).

Індикативний план включає формування цілей розвитку економіки країни, прогнозні показники бажаного розвитку економіки, містить конкретні рекомендації, включає рішення про державні видатки та капіталовкладення, видатки державних підприємств, окреслює терміни і способи реалізації наміченого.

Більшість показників індикативного плану фіксується не однозначно, а із зазначенням ймовірності їх розміру (не менше, не більше тощо). Частина показників плану може характеризувати мінімальний або максимальний рівень їх можливих абсолютних значень. Перевищення мінімальних (наприклад, виробництво дефіцитних товарів) чи зниження максимальних (матеріаломісткість продукції, ціна) рівнів планових показників можуть заохочуватись державою. Індикативне планування - це макропланування при самостійності підприємств, їх роль тут не зводиться до використання планової інформації і виконання встановлених державою норм: господарюючі суб'єкти мають великий, часом визначальний, вплив на зміст цілей індикативного плану. Підприємства приймають участь в реалізації макроекономічних показників постільки, оскільки це відповідає їх інтересам. В цьому полягає головна відмінність індикативного планування від директивного.

Показники індикативного плану обов'язкові лише для підприємств державного сектора, а для приватних фірм мають характер пропозицій. Але не директивний характер індикативного плану не усуває необхідності його виконання. Реалізація плану здійснюється за допомогою створення державою умов, необхідних для виходу на визначені нею параметри розвитку країни. Не дивлячись на рекомендаційний характер, індикативний план за своєю сутністю є активним засобом державного регулювання економіки: за його допомогою держава не тільки прогнозує тенденції та показники народногосподарського розвитку але й активно впливає на них.

На приватний сектор індикативне планування здійснює вплив головним чином через попит, стимулюючи або обмежуючи його. Індикативне планування орієнтує приватні підприємства на виконання завдань, сформульованих державою. І приватні підприємства орієнтуються на індикативний план, підлагоджуючись до наймогутнішого гравця в ринковій системі - державу, навіть, якщо це для них не обов'язково.

Індикативне планування на сьогодні є об'єктивним і закономірним процесом. Воно є важливим механізмом координації дій та інтересів держави та інших суб'єктів економіки. Окрім інформаційного значення таке планування передбачає узгодження діяльності "центру", галузей та підприємств. Саме координуюча роль індикативного планування є основною. Необов'язковість виконання плану вирішальної ролі не відіграє, головне-безпосередня залученість в плановий процес підприємств та їх об'єднань, а також інших незалежних суб'єктів, включаючи регіональні та місцеві органи влади, суспільні організації. Індикативне планування є одночасно і інститутом держрегулювання економіки, і інститутом її саморегулювання, коригуючи як дефекти ринкового механізму, так і недоліки прямого державного втручання у процеси відтворення.

Отже, індикативне планування - це механізм координації інтересів і діяльності державних та недержавних суб'єктів управління економікою, який поєднує держрегулювання з ринковим саморегулюванням та заснований на розробці комплексу показників (індикаторів), що визначають стан та розвиток економіки країни відповідно державній соціально-економічній політиці та визначенні заходів державного впливу на соціальні і економічні процеси з метою досягнення вказаних індикаторів.

В післявоєнний період індикативне планування пройшло через різні форми, які відповідали різним етапам державного управління змішаної економіки. Історично першою стала кон'юнктурна форма індикативного планування пов'язана з посиленням впливу бюджету на темпи і пропорції економічного зростання по мірі збільшення державних витрат в ВВП. В умовах прискореного розвитку економік виникла необхідність узгодженості бюджетів з показниками народногосподарських прогнозів, на яких базувались оцінки податкових надходжень. Це призвело до розробки середньо - та довгострокових планів, якими стали, наприклад, "Десятирічний план подвоєння національного доходу" (1961-1970) в Японії, "Вибір шляхів економічного зростання" (1976-1985) в Канаді, Прогноз міністерства праці на 1986-1995 рр. в США. Якщо початкові національні економічні плани складались в міністерствах фінансів, то з початку 60-х років створюються спеціальні планові органи - Генеральний комісаріат по плануванню у Франції, Економічна Рада в Канаді, Центральне планове бюро в Нідерландах тощо.

Планування вийшло і на наднаціональний рівень. Так, органи ЄС почали складати коротко- та середньострокові програми господарського розвитку регіону, на основі яких готувались рекомендації для національних економік.

Підключення до виконання індикативних планів приватних підприємств та територіальних властей з використанням податкових пільг, пільгових кредитів та інших заходів державної підтримки породило структурну форму індикативного планування. Так, в Японії на протязі 1960-1985 рр. реалізовувався план комплексного розвитку території країни. В 1987р. затверджена "Програма трансформації економічної структури Японії з метою досягнення міжнародної гармонії". Як бачимо, цілеспрямовані структурні зміни, включаючи територіальну реалокацію виробництва, є одним з головних пріоритетів державної економічної політики цієї країни. Аналогічного роду еволюція до структурної форми індикативного планування спостерігається у Франції, ФРН та інших країнах.

По мірі розвитку змішаної економіки та глобалізації ринків індикативне планування трансформується в стратегічну форму. Суть стратегічного плану полягає у виборі головних пріоритетів розвитку національної економіки, основну роль в реалізації яких повинна відіграти держава. У Франції ідея стратегічного планування вперше була втілена у десятому індикативному плані (1989-1992), в якому були означені шість основних напрямків розвитку: зміцнення національної валюти і забезпечення зайнятості, освіта, наукові дослідження, соціальний захист населення, розбудова територій, оновлення державних служб. Кожен з напрямків одержав статус цільової державної програми, забезпеченої системою різного роду фінансових преференцій.

Перехід індикативного планування від однієї форми до іншої передбачає підвищення його зрілості, міри налагодження взаємодії усіх відповідних інститутів управління.

В останній час в західних країнах індикативне планування переживає кризу. Але деякі вчені прогнозують посилення ролі планування після періоду лібералізації економіки капіталістичних країн. Так, С. Холланд вважає, що недальновидно і передчасно списувати планування як застаріле. Наступний період може стати для європейського планування на регіональному, національному і міжнародному рівнях ще більш важливим. Відомий американський підприємець Лі Якокка обґрунтовуючи необхідність планування стверджує «що державне планування зовсім не означає соціалізм. Воно означає лише наявність продуманої стратегії та сформульованих цілей. Воно означає узгодження всіх аспектів економічної політики, а не переслідування вузькогрупових інтересів. У нас прогресу не буде, якщо ми не відмовимося від безумної ідеї, ніби будь-яке планування в масштабах країни є наступом на капіталістичну систему».

В Україні після проголошення незалежності через надмірну ринкову ейфорію, невиважену економічну політику економічне планування в державному масштабі було скасовано. З 1995 р. почали застосовувати індикативне планування, суть якого полягає у розробці Державної програми економічного і соціального розвитку України. Така щорічна програма складається з наступних розділів:

Розділ 1. Соціально-економічна й екологічна ситуація.

Розділ 2. Основна мета, завдання та пріоритети економічного й соціального розвитку.

Розділ 3. Зведені макроекономічні показники та пропорції соціально-економічного розвитку України (зведені макроеконо­мічні показники, баланс виробництва і споживання основних ви­дів ресурсів, показники структурних зрушень в економіці, показ­ники економічної ефективності виробництва).

Розділ 4. Соціальний розвиток і рівень життя населення (населення, праця і кадри, цільові орієнтири, пріоритети, соціаль­ні норми і нормативи, напрями соціального розвитку, рівень жит­тя, забезпечення житлом, охорона здоров'я, культура, освіта, ба­ланс грошових доходів і витрат населення, зведений баланс трудо­вих ресурсів, баланс ринку праці, регулятори для розв'язання соціальних завдань).

Розділ 5. Економічний розвиток (цільові орієнтири, пріоритети, завдання, узагальнюючі показники і пропорції економічного роз­витку, структурні перетворення в народному господарстві, напрями економічного розвитку машинобудівного, військово-промислово­го, паливно-енергетичного, хіміко-лісового та будівельного ком­плексів, АПК, легкої промисловості, транспорту, державне замов­лення (контракт), науково-технічний прогрес, регулятори для роз­в'язання економічних завдань).

Розділ 6. Розвиток ринкових відносин (діяльність та розвиток ринкових структур і форм господарювання, роздержавлення, прива­тизація та демонополізація, підтримка підприємництва, функціо­нування та розвиток ринкової інфраструктури).

Розділ 7. Зовнішньоекономічна діяльність (розвиток зовніш­нього ринку, зовнішньоторговельний оборот, експорт, імпорт, сальдо зовнішньоекономічних операцій, платіжний баланс, торго­вельний баланс, розвиток спільного підприємництва, використан­ня іноземних інвестицій та кредитів).

Розділ 8. Охорона навколишнього середовища і раціональне ви­користання природних ресурсів (цільові орієнтири, пріоритети, норми і нормативи, узагальнюючі екологічні показники і ре­гулятори досягнення завдань у сфері охорони довкілля).

Розділ 9. Бюджетно-кредитне планування (фінансово-кредит­на політика, зведений план приросту грошової маси, зведений баланс фінансових ресурсів, узагальнений баланс бюджету).

Розділ 10. Інвестиційна діяльність (баланс централізованих ка­пітальних вкладень, капітальні вкладення на цільові комплексні програми, введення в дію об'єктів виробничої та соціальної сфери).

Розділ 11. Соціально-економічний розвиток областей, районів, міст (програми розвитку за рахунок централізованих ресурсів, регулятори територіального розвитку).

Розділ 12. Забезпечення досягнення показників плану (еконо­мічні норми і нормативи, податки і податкові пільги, завдання цільових комплексних програм, бюджетні асигнування і дотації, регулювання грошової маси, кредити, ціни, цінні папери, антимонопольні заходи, резерви).