5. Лексикографічна компетентність фахівця як показник його мовної культури

Отже, лексикографія надзвичайно важлива як для практики читання іноземної літератури, для пізнання своєї мови в минулому й сучасному, так і для підвищення загальної мовної компетенції фахівця. Користуючись словником, він підвищує свою професійну культуру мовлення, зокрема оволодіває правилами правопису, вимови, наголошення, семантично точно та стилістично доречно вибирає слово з граматично й стилістично правильною його сполучуваністю. Адже до порушення норм може призвести змішування близьких за сферою вжитку, але не цілком семантично тотожних слів, які, звичайно, розрізняються своїми синтаксичними зв'язками (синонімів), близьких за формою і сферою вживання, проте різних за творенням і змістом слів (паронімів), уживання в певній мовній ситуації слів чи словосполучень іншого функціонального стилю, нерозуміння лексичного значення слів тощо. Саме ці проблеми можна вирішити за допомогою словників. До цих порад треба дослухатися всім, хто хоче підвищити особисту культуру мовлення через засвоєння якомога більшої частини загальнонародного словника літературної мови:

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля,

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

(Максим Рильський, «Мова»)

ПРОБЛЕМНО-ПОШУКОВІ ПИТАННЯ:

1. Що таке лексикографія?

2. Що таке термінографія?

3. У чому виявляються особливості термінологічних словників?

4. Як вони класифікуються?

5. Розкажіть про структуру словникової статті.

ЛІТЕРАТУРА

1. Москаленко А. А. Нарис історії української лексикографії. К, – 1961.

2. Галас Б.К. Ф.С.Шимкевич як лексикограф і українське словникарство (кін ХVІІІ – поч. ХХ ст.). – Ужгород, 1995.

3. Тараненко О.О. Новий словник української мови: концепція і принципи укладання, К, – Камянець-Подільський, 1996.

ЛЕКЦІЯ 6 -7. ОСОБЛИВОСТІ НАУКОВОГО ТЕКСТУ І ПРОФЕСІЙНОГО НАУКОВОГО ВИКЛАДУ ДУМКИ.

ОСНОВНІ ВИДИ ОБРОБЛЕННЯ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

1. Особливості наукового тексту. Його структура.

2. План і тези, конспект як засіб організації наукової праці.

3. Анотування та реферування наукових текстів.

4. Стаття як самостійний науковий твір.

5. Рецензія. Відгук.

6. Лабораторна робота.

7. Вимоги до виконання та оформлювання курсової та бакалаврського проекту.

8. Правила оформлення наукової літератури.

1. Науковий текст – спосіб репрезентації наукової інформації, результат наукового дослідження.

Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки:

- обов’язково відображає ту чи іншу проблему, висуває гіпотези, орієнтує на нове знання, характеризується доцільністю й раціональністю всіх положень, орієнтований на досягнення дослідницької мети й поставлених завдань;

- він має раціональний характер, складається із суджень, умовиводів, побудованих за правилами логіки науки і формальної логіки; - широке використання понятійного, категоріального апарату науки;

- текст не ґрунтується на образі, не активізує почуттєвий світ його читача, а орієнтований на сферу раціонального мислення;

- його призначення не в тому, щоб змусити повірити, а в тому, щоб довести, обґрунтувати, аргументувати істину.

Структура наукового тексту:

Вступна частина, у якій окреслюють проблему, мету і завдання, гіпотези і методи дослідження.

Дослідна частина тексту описує дослідження і його результати.

Висновкова частина тексту регламентує висновки і рекомендації для проведення подальших наукових досліджень.

Мистецтво наукового тексту полягає у тому, щоб не тільки рельєфно відобразити окремі його складові, а й інтегрувати їх у цілісність.

Загальні вимоги до наукового тексту

• Текст має бути чітко структурованим, поділятися на розділи і параграфи. Потрібно прагнути того, щоб кожен розділ був самостійним науковим дослідженням з певної складової загальної проблеми, щоб кожну складову було викладено в тексті, а текст був цілісним, а не фрагментарним.

• Крім членування тексту на розділи й параграфи, він маєдеталізований розподіл на значеннєві частини, абзаци та речення. Варто пам'ятати, що надмірне дроблення тексту утруднює його сприйняття, тому абзаци мають бути обґрунтованими і зводитися до викладу однієї думки.

• Текст має вирізнятися композиційністю.

• Початок і кінець абзаців у науковому тексті – це найбільш інформативні місця; інші речення тільки розкривають, деталізують, обґрунтовують, конкретизують головну думку або є сполучними елементами.

• Під час викладу матеріалу необхідно уникати понять, які не можна тлумачити однозначно.

• У тексті не має бути повторів, зокрема, це стосується висновків, написання яких передбачає новий рівень систематизації й узагальнення.

• Науковий текст позбавлений авторського «Я». Перевагу варто надавати безособовим формам викладу.

• Він має вирізнятися стислістю і ясністю викладу, відповідати формулі «Думкам просторо, а словам тісно». Ця вимога пе­редбачає запобігання повторам, багатослів'я, зайвим словам, канцеляризмам тощо.

2. Наукові дослідження здійснюються з метою одержання наукового результату. Науковий результат – нове знання, здобуте під час наукової діяльності та зафіксоване на носіях наукової інформації у формі наукового звіту, наукової праці, наукової доповіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного дослідження, наукового відкриття тощо. Будь-яке наукове дослідження спирається на роботу з літературними джерелами, що вимагає володіння методами фіксації і збереження наукової інформації.

До основних видів оброблення науково-технічної інформації у вищих навчальних закладах належать: план, тези, конспект, реферат, анотація, стаття, лабораторна робота, курсовий проект, бакалаврський проект, дипломний проект. Розглянемо кожний детально.

План і тези

Коли людина планує провести наукове дослідження, виступити з доповіддю або підготувати реферат, вона обов’язково складатиме план. План – це заздалегідь передбачений порядок дій чи викладу чого-небудь. План складають з метою впорядкування прочитаного або дослідженого матеріалу для послідовного викладу його в письмовій та усній формі. План – це короткий перелік проблем, досліджуваних у науковому тексті; «порядок розміщення частин якого-небудь викладу, його композиція»^.

За допомогою плану узагальнюють і «згортають» інформацію наукового джерела, за ним розкривають, про що написано, яка основна думка, яким чином доведено її істинність, якого висновку доходить автор тексту.

Формулювання пунктів плану має лаконічну і чітку структуру, перший і останній пункти логічно розпочинають і завершують виклад основних питань тексту. Необхідно вміти виокремлювати в тексті головні думки, встановлювати співвідношення між ними і на цій підставі членувати текст, добирати заголовки до розділів. Порядок складання плану:

1. поділити текст на частини;

2. знайти інформативні центри цих частин (зазвичай, перше речення абзацу містить головну думку);

3. записати всі знайдені у тексті важливі думки у вигляді пунктів плану.

Види плану:

• питальний ( поставте питання до інформативного центру абзацу та запишіть його);

• називний (перетворіть це речення у називне (відсутній присудок);

• цитатний (запишіть це речення без змін);

• тезовий – сформульоване основне положення абзацу, його мікротема.

Тезовий план і тези – поняття синонімічні, тому що тези – це стисло сформульовані основні положення тексту.

Для складання тез текст можна поділити на фрагменти. Фрагмент – це два й більше абзаців тексту, які об’єднані змістовно. Потім знаходять інформаційні центри фрагментів, які можуть бути й окремим реченням, і частиною абзацу, й окремим абзацом. Далі записують головне положення фрагмента або самостійно його формулюють.

Теза – «положення, висловлене в книжці, доповіді, статті тощо, правдивість якого треба довести»; «Положення, що коротко і чітко формулює основну ідею чого-небудь або провідне завдання, що стоїть перед кимсь»; «Коротко сформульовані основні положення доповіді, лекції, статті тощо»^. Теза у широкому розумінні – будь-яке твердження, яке стисло викладає ідею, у вузькому розумінні – деякий текст, що формулює сутність, обґрунтовує доказ.

Відповідно до мети тези бувають:

• вторинні;

• оригінальні.

Вторинні тези слугують для виділення основної інформації в тому чи іншому джерелі (наприклад, підручнику, монографії, статті) під час читання, реферування, їх призначення – створити модель змісту тексту, яку можна було б осмислювати далі, а обсяг тез відповідає кількості інформаційних центрів тексту, зазвичай їх складають мовою автора.

Вимоги до складання тез:

• формулювання думок повинно бути чітким і стислим, але зі збереженням самобутності форми;

• викладання основних авторських думок у вигляді послідовних пунктів, записуючи тези, нумерують кожну, в кожній тезі варто виокремлювати ключове слово;

• якщо текст великий за обсягом, то в кінці кожної тези вказують номер сторінки джерела.

Оригінальні тези створюють як первинний текст. Вони можуть бути:

• ключовими елементами майбутньої наукової розвідки (планом, начерком основних положень);

• стислою формою презентації результатів наукових досліджень під час виступу на науковій конференції.

Оригінальні тези – предметно-логічне ціле, об'єднане спільною думкою, що відображена у заголовку, призначення якого – зорієнтувати читача у змісті наукового тексту. На відміну від розгорнутого плану, який тільки називає питання, тези розкривають розв'язання цих питань. Прагнення автора тез до стислості обумовлює відсутність прикладів, цитат. Загальну норму жанру тез – високу насиченість висловлювання предметно-логічним змістом –реалізовано в оптимальному поєднанні складності думки з ясністю і доступністю викладу.

Друкують тези у спеціальних збірниках, матеріалах конференцій тощо.

Оформлення тез у вигляді публікації передбачає дотримання певних вимог, які оговорюються в інформаційних листах.

Конспект

Конспект складають або під час читання текстів, або під час слухання лекції. Конспект – це стислий письмовий виклад змісту чого-небудь (лекції, промови тощо).

Основна мета процесу нотування інформації – переробити та записати необхідну інформацію, щоб відновити її у пам'яті через певний час.

Існує три види конспектів:

• текстуальний – основний зміст передається словами й реченнями з тексту

• вільний – основний зміст передається своїми словами;

• комбінований – комбінують вищезазначені види. Труднощі складання конспектів лекцій.

У процесі запису змісту лекції не лише сприймають інформацію, відбирають необхідне й переформульовують, але й водночас швидко її занотовують. Дуже часто виконується лише дослівний запис почутого.

Для того, щоб вистачило часу для відбирання головної інформації та аналітико-синтетичного переробляння її у вигляді згортання, треба вміти скорочено нотувати. Є певні правила скороченого запису.

Правила скороченого запису

Правило 1.

Основні одиниці метричної системи вимірювання записують однією або двома літерами.

Метр – м

Градус Цельсія – °С

Правило 2.

Префікси для позначення десяткових кратних і часткових одиниць записуються однією або двома літерами.

10¹⁸ – екса – Е

10¹⁵ – пета – П

10¹² – тера – Т

Правило 3.

Числівники записують цифрами.

Правило 4.

Фізичні, математичні та хімічні терміни записуємо символами (де є така можливість).

Правило 5.

У відносних прикметниках записуємо лише корінь, тому що іменники, з якими вони узгоджуються, вказують на їх рід і відповідне закінчення:

Металева споруда – метал, споруда.

Правило 6.

У віддієслівних іменниках залишаємо корінь і закінчення, а суфікс відкидаємо:

вивчення – вивч-я.

дослідження – дослідж-я.

вимірювання – вимір-я.

Правило 7.

Треба запам'ятати такі загальноприйняті скорочення:

рік – р. сторінка – с.

роки – рр. місто – м.

століття – ст..7 вулиця – вул.

сторіччя – ст. _у будинок – буд.

нова ера – н.е. квартира – кв.

том – т.

та інше (інші) – та ін.

и т.п. (рос.) – тощо.

Анотування та реферування наукових текстів

Анотування – процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, мета якого – отримання узагальненої характеристики документа, що розкриває логічну структуру і зміст. Анотації використовуються для стислої характеристики наукової статті, монографії, дисертації тощо, а також у видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.

Анотація (від лат. аппіііо – зауваження, примітка) – коротка узагальнювальна характеристика книги (чи її частини), статті, рукопису тощо, яка розкриває зміст, структуру та інші особливості. Подається на звороті титульної сторінки книжки, а також у видавничих проспектах, жур­нальних оглядах, бібліографічних покажчиках].

Структура анотації.

1. Опис бібліографічних ознак книги (автор, назва та ін.).

1. Стислий опис змісту та його особливостей у вигляді переліку основних розділів чи питань.

2. Вказівки, для кого ця книга призначена.

Обсяг анотації.

Обсяг анотації – не більше 500 друкованих знаків (літер, розділових знаків, пропусків між словами і реченнями).

Анотації виконують дві основні функції:

• сигнальну (подається важлива інформація про документ, що дає можливість встановити основний його зміст і призначення, вирішити, чи варто звертатися до повного тексту праці);

• пошукову (анотація використовується в інформаційно-пошукових, зокрема, автоматизованих системах, для пошуку конкретних документів).

Анотація складається з двох частин: бібліографічного опису і власне тексту. Анотація не розкриває зміст наукового джерела, а лише інформує про наукове джерело певного змісту й характеру. Анотація дозволяє користувачеві скласти достатнє й об'єктивне попереднє уявлення про незнайому для нього наукову публікацію і тим самим допомагає в по­шуку, відборі та систематизації потрібної інформації.

За функціональним призначенням анотації бувають довідкові та рекомендаційні.

Довідкова анотація уточнює заголовок і повідомляє відомості про автора, зміст, жанр та інші особливості документа, що відсутні в бібліографічному описі.

Рекомендаційна анотація покликана активно пропагувати, зацікавлювати, переконувати в доцільності прочитання документа, тому в рекомендаційних анотаціях є дидактична спрямованість, педагогічні рекомендації, методичні поради тощо, за обсягом вони ширші, аніж довідкові.

За обсягом та глибиною розрізняють анотації описові та реферативні.

Описові анотації, узагальнено характеризуючи зміст первинного документа і подаючи перелік основних тем, що в ньому відображені, відповідають на питання: про що повідомляється у документі?

Реферативні анотації не тільки подають перелік основних тем, а й розкривають їх зміст. Вони відповідають на два питання: про що повідомляється в основному документі? що саме з цього приводу повідомляється? Текст анотації вирізняється лаконічністю, високим рівнем узагальнення інформації, що представлена в первинному документі. У тексті анотації не варто використовувати складні синтаксичні конструкції, що перешкоджають сприйняттю тексту.

План аналізу документа під час складання довідкової анотації

1. Відомості про автора.

2. Відомості про форму (жанр) тексту.

3. Предмет, об'єкт або тема.

4. Характеристика змісту анотованого документа.

5. Характеристика довідкового апарату видання.

6. Цільове й читацьке призначення документа.

План аналізу документа під час складання рекомендаційної анотації

1. Відомості про автора.

2. Характеристика анотованого твору.

3. Оцінка твору.

4. Характеристика художньо-поліграфічного та редакційно-видавничого оформлення.

5. Цільове й читацьке призначення документа.

Для того, щоб швидко віднайти в тексті аналізованого документа основне, варто послуговуватися маркерами – словами і словосполученнями, що стали стійкими ознаками певного аспекту.

Реферування – процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, що полягає в аналізі первинного документа, знаходженні найвагоміших у змістовому відношенні даних (основних положень, фактів, доведень, результатів, висновків). Реферування має на меті скоротити фізичний обсяг первинного документа за збереження його основного смислового змісту, використовується у науковій, видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.

У «Словнику іншомовних слів» подано такі значення слова «реферат»:

Реферат [нім. Referat, лат. referre –доповнювати, повідомляти] – 1) доповідь на певну тему, яка охоплює огляд відповідних літературних та інших джерел; 2) стислий виклад змісту наукової праці, статті.

Мета реферату – передання головного змісту певного джерела або основних поглядів на якусь проблему за матеріалами кількох джерел.

Види рефератів:

1. Інформативні (реферати-конспекти). Містять всі основні положення тексту, ілюстративний матеріал, аргументи, відомості про метод дослідження, оснащення, сферу використання.

2. Індикативні (реферати-резюме). У таких рефератах йдеться тільки про ті положення, що стосуються основної теми реферованого тексту, тобто вся додаткова й другорядна інформація відсутня.

3. За кількістю реферованих джерел розрізняють монографічні (за одним текстом) та оглядові (за декількома текстами) реферати.

4. Крім того, є реферати, що склали автори за своїми науковими творами (автореферати).

Процес написання реферату має такі етапи:

• вибір теми;

• добирання відповідних джерел;

• складання плану;

• конспектування необхідних джерел;

• систематизація занотованої інформації за складеним планом;

• написання тексту.

Студентам усіх напрямів вищої освіти навички реферування допомагають опрацьовувати на якісному рівні та в значних обсягах науково-навчальну, науково-популярну, суто наукову літературу за спеціальністю. Реферативне читання наукових джерел за фахом є обов'язковим під час написання курсовий, бакалаврських, дипломних робіт.

Основні функції реферату:

• інформаційна – реферат подає інформацію про певний документ;

• пошукова – реферат використовується в інформаційно-пошукових й автоматизованих системах для пошуку конкретних тематичних документів та інформації.

Об'єктами реферування можуть бути:

- наукові статті (теоретичні, експериментальні, методичні, описові та ін.);

- розділи з монографій, збірників праць тощо;

- патентні документи;

- депоновані рукописи.

Реферат, як доповідь на будь-яку тему, написана на основі критичного огляду літературних та інших джерел, готується за одним або кількома джерелами, у ньому автор подає чужі та власні думки. Рекомендований обсяг реферату – 10-15 сторінок друкованого тексту (0,5 друкованого аркуша).

Автореферат – короткий письмовий виклад наукового твору самим автором, найчастіше – автореферат дисертації. Призначення автореферату – ознайомити наукових працівників з методикою дослідження, результатами й основними висновками дисертації.

Автореферат (від греч. autos – сам і лат. referre – доповідати, повідомляти) – короткий виклад змісту наукової праці самим автором. Автореферат також має три частини: загальну характеристику наукового дослідження, виклад змісту розділів роботи, висновки.

У першій частині автореферату науковець обґрунтовує актуальність роботи, інформує про предмет й об'єкт дослідження, мету, наукову новизну, теоретичне значення, практичне застосування, апробацію результатів дослідження та структуру наукової роботи.

У другій частині автор стисло характеризує розділи роботи.

У третій частині підсумовуються результати дослідження.

Наприкінці автореферату зазначається: «Основні положення дослідження викладено в публікаціях». Далі подаються назви публікацій в алфавітному порядку.

Закінчується автореферат анотацією (мовою оригіналу та 1-2 іншими мовами).

Оптимальний обсяг реферату – 16 друкованих сторінок.