1. Формування літературної мови нації. Поняття про національну мову. Форми української національної мови.

2. Формування літературної мови нації. Поняття «мова без статусу» і «мова зі статусом».

3. Українська мова серед інших мов світу.

1. У всі часи й у всіх країнах світу мова виконувала важливу державотворчу функцію, виступаючи тим чинником, що поєднує або роз'єднує групи людей. Поєднує, сприяючи взаєморозумінню та довірі, без яких неможливі єдина економіка, наука, культура. Роз'єднує, захищаючи свою індивідуальну культуру від чужої. Ще на початку XX століття геніальний учений, один з творців укра­їнської науки М. С. Грушевський сказав: «Серед усіх потреб нашого національного життя потреба рідної школи найголовніша, бо народ, який не має своєї школи, може бути лише пасербом чужих народів, а ніколи не виб’ється на самостійну дорогу існування». Його думки про українську школу і рідну мову свіжі, ніби взяті зі зрізу сьогоднішнього життя, коли давня тінь зневаги до мови нашого народу упала зі страшною силою. Найболючіша наша проблема сьогодні – стан української мови. Скрізь панує суржик, мова на грані вимирання, як і її носії. У школі і вищих навчальних закладах можна почути все: від дуже поширеного акання до вживання спотворених слів і висловів, тут можна побачити відверту зневагу і недбале ставлення до рідної мови. На жаль, ще дуже поширеною серед українських «інтелігентів» є думка про те, що наша батьківська мова недосконала, у ній бракує найпростіших слів і термінів для культурних потреб. Ці сумні факти свідчать про незнання норм української літературної мови, її історії, етапів розвитку, про брак необхідної літератури, яка б змогла задовільнити сьогоднішні запити. Звичайно, переведення на українську мову науки, виробництва, армії та інших сфер життя справа не одного року. Найприродніший шлях тут лежить через мову освіти. Недаремно перший президент УНР М. С. Грушевський ще 80 років тому зауважив: «Поки мова не здобуде місця у вищій школі, поки вона не служить органом викладання в університетських та інших навчальних закладах, поки вона не стала знаряддям наукової праці у викладанні й літературі, доти суспільство, народність, що розмовляє цією мовою, почуватиме себе на становищі «нижчої», культурно неповноцінної нації». Серйозна оцінка й застосування чинника мови при формуванні держави значною мірою визначало її майбутнє. Так, коли в 1861 році Італія стала незалежною країною, тільки 600 тисяч італійців із більш як 25 мільйонів володіли рідною мовою (Касаткин А. А. Очерки истории литературного итальянского язьїка XVIII–XX вв. Л.: Изд-во ЛГУ, 1976.– С. 161). «Італію створено, тепер треба створити італійців», – проголосив один з італійських лідерів. І уряд послідовно став впроваджувати а життя програми з розвитку єдиної літературної мови, освітні програми, які можна було б назвати програмами «італізаціі» італійців. Але навіть і сьогодні, коли незалежна Італія існує багато років і слово «італієць» викликає в уяві цілком певний неповторний образ, існує багато діалектів цієї мови. Наприкінці XVIII сторіччя у Франції тільки третина населення говорила французькою мовою (Доза А. История французского языка. М.: Изд-во ин. лит., 1956. – С. 129). Як і в Італії, уряд Франції також вживав заходів для утвердження національної мови в усіх сферах життя країни. А тепер, дивлячись назад крізь століття, ми вже можемо оцінити велич наступного розквіту культури, літератури, філософської думки Франції. Розквіту такого значного, що став взірцем для інших країн Європи та спричинив навіть поширення французької мови в інших країнах. Поши­рення аж до перетворення французької на другу державну або на мову культурної еліти в ряді країн Європи. Схожі процеси «германізації» відбулися свого часу і в Німеччині, де, одночасно з літературною державною мовою сьогодні існують також чис­ленні діалекти, нагадуючи про складний історичний розвиток країни. Практично кожна з країн Європи пройшла в своїй історії той шлях, на який ступила сьогодні Україна. Отже, великий міжнародний досвід Німеччини, Італії, Франції, інших країн сьогодні може бути використаний, Ми бачимо, як для багатьох несподівано успішно в останні роки поширюється українська мова. Але це зовсім не дивно, якщо згадати, що початкові умови для прогресу української мови в країні були значно сприятливішими під час проголошення незалежності, ніж у згадуваних вище країнах Європи. Так, за переписом 1989 року, в Україні вільно володіли українською мовою близько 80% населення – 40 мільйонів громадян. Українську мову вивчають у навчальних закладах, нею ведуть діловодство в урядових установах. Досить розвинені засоби масової інформації українською мовою. В основному розроблена наукова термінологія, хоча ще вимагає вдосконалення в ряді галузей. Мовна ситуація в кожній країні об'єктивно і в першу чергу пов'язана з ситуацією економічною, і подальший розвиток мовної ситуації в Україні також буде пов’язаний з успіхами розвитку національної економіки та науки. Не менш важливим завданням є видання і поширення необхідної літератури, вивчення писемної спадщини попередніх епох, створення нового покоління словників. Для забезпечення майбутнього нашої мови потрібно не лише чітко окреслене правове підґрунтя, а й виважена програма її вивчення та поширення. "Від вирішення цього завдання залежить, чи перейде наш народ до культурних націй, чи залишиться на становищі нижчих народів, що можуть задовольнити власними засобами лише нижчі культурні потреби свого суспільства, а для задоволення вищих потреб вони вимушені вдаватиси до чужої мови, культури" Українська мова є державною мовою України, рідною мовою багатьох мільйонів українців в усьому світі (західна українська діаспора – понад двох мільйонів осіб: США, Канада, Великобританія, Бразилія, Аргентина, Австралія, Польща, Австрія, Угорщина тощо; східна – близько семи мільйонів осіб: Росія, Казахстан, Білорусія тощо). Українська мова є єдиною національною мовою українського народу. Українська мова існує:

- у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах (розрізняють три основні діалекти: північний, південно-західний і південно- східний);

- у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові, що сформувалась на основі південно-східного діалекту, ввібравши в себе окремі риси південно-західного й північного діалектів.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної національної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери діяльності людей: державні та громадські установи, виробництво, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту, побут людей. Вона характеризується наявністю сталих норм, обов'язкових для всіх її носіїв.

Норма літературної мови – сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації (орфоепічні, фонетичні, лексичні, граматичні, орфографічні, пунктуаційні та ін. норми).

Упродовж століть Україна зазнавала від своїх сусідів спланованих і жахливих за своїми наслідками акцій геноциду, голодомору, лінгвоциту й денаціоналізації. На найвищому державному рівні видавались закони, постанови й розпорядження про заборону, викорінення й асиміляцію української мови. Результати цієї політики відлунюються й сьогодні. Мова однієї з найдавніших націй почала втрачати природну якість, натомість у багатьох регіонах з’явився своєрідний покруч її – суржик (мішанина залишків давнього, рідного з чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість). Українська мова – не лише засіб спілкування українців, але й один із найважливіших репрезентантів національності. В українській історії процеси виборення волі та існування мови якнайщільніше переплетені. Мова та слово в багатьох випадках для українського етносу існували як єдине джерело, яке підтримувало дух народу, віру в існування нації та її єдність. Це джерело живилося постійним прагненням українського народу до свободи, бороть­бою за незалежність і державність, і, як підтверджує історія, саме українська мова, незважаючи на всі протиріччя національно-мовної політики, зберегла її носіїв як народ, як націю. Мовна політика – поняття, що виникло не сьогодні, адже мовою, її природою та функціональними можливостями люди почали цікавитися з того часу, як усвідомили себе людьми. Немає міфології, релігії, філософської концепції, де певною мірою не були б порушені проблеми мови. Не може уникнути цього й політика. Мовними проблемами активно займалися давньоєгипетський фараон Псамметих, диктатор стародавнього Риму Юлій Цезар, король Франції Карл Великий, російська імператриця Катерина II, Йосип Сталін та інші державно-політичні діячі світу. Мовні проблеми виникають як в одномовних, так і багатомовних країнах, бо між носіями мови завжди точиться боротьба за життєвий простір. Історії людства відомо чимало випадків винищення одних народів іншими, а ще більше прикладів поглинання одного народу іншим, так званої асиміляції. Цей процес довготривалий, адже спочатку необхідно зруйнувати той духовний світ, який відрізняє поневолений народ від поневолювача. Через те, що світ відображається у мовній формі, то панівний народ нищить мову підкореного й насаджує йому свою. Таким чином з'являється лінгвоцид – мововбивство, що є передумовою й одним із найважливіших засобів етноциду – народовбивства.

Коли йдеться про багатомовні країни, то тут простежуються дві тенденції. Перша – «римська»: у Римській імперії панувала єдина мова – державна (нею була визнана латинська), а всі інші вважалися варварськими (пізніше було зроблено виняток для грецької). За імператора Веспасіана (І ст.н.е.) вчителі-словесники були звільнені від муніципальних і військових повинностей, а штатні граматисти й ритори були на повному державному утриманні. «Римський стиль» у мовній політиці використовується у більшості багатомовних країн, бо суть його: «сиіus геqіо, еіиs 1іnqиа» – «чия влада, того й мова», має й зворотне прочи­тання: «сuiиs linqиа, еіиs геqіо» – «чия мова, того й влада».

Другою тенденцією є «стиль Мітридата» – царя Понтійської держави, який володів двадцятьма двома мовами й спілкувався ними зі своїми підданими, надаючи їм таким чином однакових прав. На жаль, цей стиль знаходив і знаходить своє застосування дуже рідко. У наш час його практикував у своїй діяльності хіба що папа римський Іван-Павло II.

Серед правлячих політичних діячів різних часів існували й такі, що вважали за недоцільне застосовувати силові методи лінгвоциду проти українців. Не треба забороняти мову, бо вона й так приречена: їй не витримати суперництва з польською чи російською, а час зробить своє. Головне – утримати народ у складі своєї держави. Відповідно до цієї схеми проводилася мовна політика щодо українців, яка має довгу історію:

- 1690 рік. Собор Російської Православної церкви осудив «Кіевскія новыя книги» С. Лолоцького, Л.Барановича, І.Галятовського та ін., наклавши на них «проклятство й анафему»;

• 1720 рік. Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які необхідні «для повного узгодження з великоросійськими, щоб ніякої різниці й окремого наріччя в них не було»;

• 1729 рік. Наказ Петра І про переписання в Україні постанов і розпоряджень з української мови на російську;

• 1763 рік. Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії;

• 1769 рік. Заборона Синоду Російської Православної церкви на друкування й використання українського «Букваря» та церковних книг українською мовою;

• 1784 рік. Переведення викладання в Києво-Могилянській академії на російську мову;

• 1786 рік. Київський митрополит С.Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки й священики читали молитви та правили службу Божу «голосомь, свойственнымь россійскому наречію» (і в школах України те ж саме);

• 1789 рік. Розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкіл;

• 1808 рік. Закриття Руського інституту Львівського університету, на двох факуль­тетах якого (філософському й богословському) предмети викладали українською мовою;

• 1811 рік. Закриття Києво-Могилянської академії;

• 1817 рік. Постанова про викладання в школах Західної України лише польською мовою. Польський сейм заборонив викладання українською мовою в початкових і вищих школах Галичини;

• 1862 рік. Закриття українських недільних шкіл (безоплатних) для навчання дорослих;

• 1863 рік. Циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для читання та книжки релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и бьіть не может»;

• 1864 рік. Статут про початкову школу: навчання має проводитись лише російською мовою;

• 1876 рік. Указ Олександра II (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям», заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів і творів художньої літератури, в яких «не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису». Цей Указ був таємним, не мав розголосу й використовувався москвофілами для боротьби з українством, зокрема, в Галичині;

• 1881 рік. Заборона викладання в народних школах і виголошення церковних проповідей українською мовою. Це сприяло тому, що серед народу поширюється вороже ставлення до духовенства та відчуженість від церкви;

• 1884 рік. Заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії;

• 1888 рік. Указ Олександра II про заборону вживання української мови в офіційних установах;

• 1892 рік. Заборона перекладати твори з російської мови на українську;

• 1895 рік. Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дітей.

На початку XX ст. російський самодержавний режим зазнав чергової політичної кризи, яка поглибилася безславною поразкою Росії в російсько-японській війні 1904-1905 рр. Україну охопили масові зворушення. Революція 1905 р. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Насамперед ці позитивні зміни були пов'язані зі скасуванням Емського указу 1876 р. Наприкінці 1905 р. розгорнулася боротьба студентської молоді за українські кафедри, які були незабаром відкриті в Одеському, Харківському університетах.

Український культурний рух швидко поширюється по всій Україні. Культурно-освітня діяльність розгортається шляхом організації «Просвіти», осередки якої все частіше з'являються в східних регіонах України й Кубані (Катеринослав, Харків, Катеринодар та ін.). Але такий стан тривав недовго. З 1907 р. починається хвиля реакції й нових утисків та обмежень українського культурного життя. Знову закрито українську періодичну пресу, конфісковано видану літературу й багато визначних українських діячів зазнали репресій. Циркуляром П. Столипіна від 20 січня 1910 р. весь український народ зараховано до інородців, у яких відібрано всі громадянські права, зокрема право мати свої національні культурно-освітні організації. Безправне становище українського народу в Російській імперії та безперервні жорстокі репресії проти українського культурного руху краще за всякі наукові трактати доводили, чи є українці теж росіянами та чи належать вони до російської культури.

Загалом же напередодні першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони й переслідування.

Українська національна революція 1917-1920 рр. відкрила нову добу в історії України. Всі показники пореволюційного часу являють собою новий образ України, порівняно з дореволюційним часом. У пореволюційні часи відбулися глибокі зрушення в свідомості українського народу. Це сприяло державному і культурному відродженню України, і навіть воєнна поразка України не могла спинити могутнього процесу відродження нації.

25 січня було проголошено самостійність України. За короткий час існування гетьманщина досягла відчутних результатів у розвитку національної культури. Було видано кілька мільйонів примірників українських підручників для початкових шкіл, у більшості з них уведено українську мову. Наприкінці гетьманської доби в Україні діяло 150 українських гімназій не тільки в містах, а й у деяких селах. У жовтні 1918 р. в м. Києві та м. Кам'янці-Подільському відкрили українські університети. В усіх університетах України почали діяти кафедри української мови, літератури. Але крутими й тернистими виявилися шляхи українства до відродження національної державності. Як зазначав М. Грушевський, «...наша українська революція, на жаль, не розвивалася самостійно, вона весь час мусила співрозмірювати свій марш із конвульсивними рухами й киданнями революції російської, хаотичної і страшної. Російська революція потягла нас через кров, через руїну, через вогонь». Усі звертання українських лідерів до свого Північного сусіда засвідчили, що новітні російські демократи не позбавилися синдрому колоніальної, імперської, хвороби. Але ще досить довгий час ідеї культурного відродження панували в Україні.

Успіхи в культурному будівництві 20-х – початку 30-х рр. досягнуті, перш за все, завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація», частіше – як «українізація».

Коренізацію почали розгортати після XII з'їзду РКП/б (квітень, 1923 р.), на якому було засуджено великоросійський шовінізм і колонізаторство. В Україні реформа почалася проголошенням ЦК КП(б)У в червні 1923 р. політики українізації. Вона зводилася до дерусифікації політичного й громадянського життя (українська мова – мова публічних виступів, державного й партійного діловодства, зовнішніх проявів влади – написів, вивісок, печаток), до обов'язкового вживання української мови в установах, особливо під час контактів із сільським населенням, до переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, театрів, кіно, концертів, інших видовищ, періодичної преси, книжок, зокрема наукових підручників і т.д. Коротко кажучи, це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків. Для службовців, викладачів установили термін (переважно 1 рік) переходу на українську. Діяли державні курси вивчення української мови й культури з випускними іспитами.

Відбулася українізація окремих військових частин (дві офіцерські школи та кавалерійська дивізія), церкви (Української автокефальної православної).

У 1926 р. 65% діловодство здійснювали українською мовою (в попередньому році – 20%). Якщо в 1923 р. співвідношення українських і двомовних шкіл становило 3:1, то в 1930 р.– 10:1 (14430 - українських шкіл, 1504 - російських). У 1926 р. 80% початкових шкіл - українські. Понад 97% українських дітей у 1929 р. навчалися рідною мовою. У ВНЗ 1933 р. було 55% студентів-українців (у 1923 р. - 30%) .

Рішуче українізували пресу: до 1926 р. 60% газет видавали українською мовою, а в 1932 р. - вже 87,5%, у 1933 р. - 89%. Якщо в 1925 - 1926 рр. українською мовою видавали 46% книжок, то у 1931 р. - 77%. Усі оперні театри перейшли на українську мову. Кіностудії в 1928 р. випустили 36 кінофільмів лише українською; радіомовлення, що виникло в 1924 р., здійснювали тільки українською.

Українська мова була основним засобом спілкування, цілком здатним обслуговувати сучасне високорозвинене суспільство.

Дерусифікація стала не причиною, а одним із результатів культурного розвитку всього українського. Українізація перейшла межі республіки, охопила Кубань, Казахстан, Далекий Схід, де видавали українські газети, існувало українське радіомовлення. На Кубані (там проживало 3 млн. українців) діяло 240 шкіл, педінститут, видавалися книжки.

У 1932 році українізація безпосередньо підійшла до дерусифікації великих міст, де вона мала завершитися поверненням до українства населення, яке вживало в побуті мішану російсько-українську мову – «суржик». І тут досягли значних успіхів, незважаючи на перешкоди бюрократичної верхівки. Навіть у Харкові, де в 1923р. 38% населення вважались українцями, цей показник у 1933 р. зріс до 50%, у Запоріжжі відповідно - з 28 до 56%, у Дніпропетровську-з 31 до 48%, у Луганську - з 31 до 37% [6].

Постала «загроза», що українізація може вдатися; надії на те, що вона задушиться або загине під ударами місцевої бюрократії, виявилися марними.

Під цим аспектом було проведено впорядкування українського правопису.

Процес українізації припинився раптово, на початку 1933 р., після прибуття на Україну особистого представника Сталіна П.Постишева – секретаря ЦК ВКП(б), озброєного диктаторськими повноваженнями.

Проте політичні репресії були в Україні й у в 20-х рр. Ставлення Сталіна до політики українізації з самого початку її проведення було негативне, адже вона стимулювала національну самосвідомість українського народу, а отже, його прагнення до реального сувере­нітету. В кінці 20-х років почалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції, наслідком якої стало викриття так званого «національного ухилу» в КП(б)У, розгром міфічних «Українського національного центру», «Польської організації військової», «Блоку українських націоналістичних партій», «Всеукраїнського боротьбистського центру», «Троцькістсько-націоналістичного блоку» та ін.

Національно-культурне відродження було жорстоко придушене й увійшло в історію як «розстріляне відродження». Починається довгий етап активної русифікації України взагалі, а й особливо східних регіонів. Звернення до національної свідомості, розширення прав Радянської України в галузях оборони й зовнішніх справ стало черговою функцією Москви в руслі ганебних традицій сталінської національної політики.

Після закінчення війни наступ на українську культуру й мову розгорнувся з новою силою. Як і в 1932-33 рр., відбувся страшенний голод, як і тоді, постраждали східні області України. Наприкінці 40-х р. розгорнулася боротьба проти українського буржуазного націоналізму. Наступ на українську культуру став слабшим тільки після смерті Сталіна. Але смерть диктатора не означала смерті ані сталінізму, ані тоталітаризму. Важливим кроком у десталінізації став XX з'їзд КПРС (1956 р.), на закритому засіданні якого виступив М.Хрущов з критикою культу особи. Після з'їзду почався глибокий і болісний поворот у суспільній свідомості, критичний аналіз минулого. Були реабілітовані діячі культури й мистецтва. Серед різних категорій населення зріс інтерес до української культури й мови, до історії свого народу. З'явилися нові прогресивні періодичні видання. Хрущов здійснив демонстративну мандрівку в Канів на Чернечу гору до могили Т. Шевченка. Такі кроки найвищого партійного й державного чиновника стимулювали діяльну українську інтелігенцію на захист прав українського народу, бо їхні хвилювання були не безпідставні. У 1958 р. в СРСР вийшов закон про реформу освіти. Складений він був так, що пріоритет у мовному питанні відкрито надавали не національним мовам, а російській мові. Було введено положення про те, що, мовляв, батьки вирішують, якою мовою мають навчати дітей у школах. Такий підхід до мовного питання в державі призвів за 30 років до повної русифікації шкільництва східних областей України. Загроза українству, що насувалася, хвилювала патріотично настроєних молодих митців, яких згодом назвуть «шістдесятниками». До них належали: Д.Павличко, І.Драч, І.Дзюба, М.Вінграновський, Л.Костенко, Є.Сверстюк, В.Симоненко, І.Світличний, В.Мороз, В.Чорновіл, М.Осадчий, П.Заливаха, А.Горська та ін. У їхніх творах звучав протест проти тоталітаризму, вони висували вимогу забезпечення розвитку національної культури. На жаль, серед цих діячів ми не бачимо представників сходу України. Творча інтелігенція сходу України (особливо Донбасу) в період відлиги не відзначалася такою активністю, яку бачили в Києві чи Львові. На цьому етапі інтелігенція тільки рухалася до певного рівня культури та національної самосвідомості. Схід України (виключаючи Харків) не мав історичних традицій української культури. Мовна ситуація в цей період була ще доволі демократичною. У 1960-1961 рр. в Донецькій області працювало 877 українських і 50 змішаних шкіл, в яких навчалося 146 тис. учнів, і 857 російських шкіл та відповідно 426,3 тис. учнів. У той же час інтелігенція Донбасу не створювала підґрунтя для відродження національної свідомості, тому що була повністю залежна від партійного керівництва й державних установ. Якщо хтось порушував певні межі, починалися репресії. Таким чином були жорстоко придушені журнал "Донбас" і літературне об'єднання "Обрії" (Стус, Надєждін, Берінський, Литвиненко та ін.). Частина цього літературного об'єднання переїхала до Києва, а більша фактично відмовилася від активної літературної і політичної боротьби.

Після приходу до влади Л.Брежнєва лідером КПУ ще майже вісім років залишався ставленик М.Хрущова П.Шелест. За кордоном він здобув імідж поміркованого прихильника національних прагнень народу. Причиною цього стала не стільки його політика, скільки критика виданої ним книги "Україна наша радянська". Задля об'єктивності слід наголосити, що Шелест із симпатією ставився до колишньої політики українізації; навіть намагався використати окремі її елементи, виступав на захист української мови й культури. За Шелеста стали можливі такі прояви націонал-патріотичного духу, які вже давно були забуті. Прагнення реабілітувати національну спадщину дійшло до того, що в 1966 р. на з'їзді письменників голова Спілки письменників О.Гончар говорив про необхідність перевидання творів В.Винниченка. За короткий час поширилося викладання українською мовою у вищих навчальних закладах і, перш за все, на Сході та на півдні України.

У травні 1972 р. першим секретарем ЦК КПУ став В.Щербицький. На цій посаді Щербицький твердо дотримувався обраного курсу повного підпорядкування Москві, готовності виконати будь-яку команду центру, свідомо жертвуючи економічними й політичними інтересами України. Особливо це стосується питань розвитку української культури. Дійсно, настали для неї чорні дні. Вслід за Брежнєвим Щербицький відмовився від терміна "український народ", а вживав лише поняття ''народ України". І тільки на прощальному пленумі ЦК КПУ заговорив про український народ та ще й українською мовою. Хоча він зіграв свою негативну роль у тому, що на партійних з'їздах, пленумах, конференціях, сесіях, у тому числі й Верховної, престижним вважалося вживання російської мови та плебейством - української. Вимога писати дисертації лише російською мовою (з 1975 р.), рекомендація нею ж популяризувати наукові досягнення "вимивали" українську мову зі сфери науки.

В Україні вчителям російської мови були встановлені 15-процентні надбавки до ставок, класи, в яких було понад 25 дітей, поділялись на групи. Тобто для русифікації було встановлено режим найбільшого сприяння. Загальну деукраїнізацію учнівства забезпечувало майже повсюдне російськомовне викладання предметів у вузах і технікумах. Суцільно зрусифікованими були навіть профтехучилища, основним контингентом яких була сільська молодь. За рік-другий навчання майбутні робітники успішно засвоювали "суржик". Цьому сприяла відсутність українських підручників. З 1972 по 1980 рр. кількість назв українських видань навчальної літератури для вузів скоротилась у 5,7 разів.

Відбулась переорієнтація видавничої політики. Наприклад, якщо в 1973 р. в Україні російською мовою вийшло 33 млн. примірників художньої літератури, то вже 1974 р. - 9,9 млн. При загальному зростанні видавничих тиражів з 121,5 до 184,6 млн. примірників кількість українських зменшилася з 92 до 78,9 млн., або з 75,7 до 42,7%. Значну їх частку становили книжки видавництва "Веселка" та брошури товариства "Знання". Поменшав тираж українських газет і журналів.

Негативно позначилося на мовній культурі українців тривале перебування майже всіх юнаків в армійському російськомовному середовищі.

У реалізації антиукраїнської політики високопоставлені русифікатори мали численних прибічників і прислужників серед українців, які заподіяли чимало шкоди власному народові, але чи не найбільша з них - денаціоналізація молодого покоління, що загрожувало позбавити націю її майбутнього: за 3 десятиліття в Радянському Союзі кількість тих, хто вважав українську мову рідною, зменшилася на 10 млн. осіб.

Критичне становище, в якому опинився СРСР у середині 80-х років, диктувало необхідність радикальних перетворень. Лідер КПРС М.Горбачов заявив про потребу докорінних змін в економіці, політиці й духовному житті. Складовою частиною цих змін став процес націонадьно-державного відродження України.

Поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на Чорнобильській АЕС. Про дійсний стан речей заговорили нарешті українські письменники та інші культурні діячі, які самі належали до кола керівних верхів відповідальної за це панівної політики - О.Гончар, Л. Новиченко, Д.Павличко, Б.Олійник, П.Загребельний та ін. Віддаючи належне гласності, навіть гостро критичні висловлювання були доведені до відома народу в "Літературній Україні", а також в інших офіційних органах преси УРСР. Ця проблема мала офіційні обговорення й на з'їзді вчителів - з метою конкретної допомоги освітянам у справі поширення й піднесення рівня української мови та літератури, а також плекання взагалі української національної культури й української історичної пам'яті та самосвідомості. Почали виникати осередки "неформальних" (тобто непідконтрольних КПРС) об'єднань. Відроджується український патріотичний рух. У 1989 р. виникла перша масова політична організація, що перебувала у фактичній опозиції до КПУ - Народний рух України за перебудову (РУХ). Потужні шахтарські страйки червня-липня 1989р. закінчилися частковою перемогою гірників і ознаменували відродження робітничого руху в Україні. Розвитку інтересу до національної культури сприяли виборчі компанії 1989-1990 рр. та формування багатопартійності.

24 серпня 1991р. був проголошений Акт незалежності України. Незалежна Українська держава гостро відчула потребу опрацювання законодавчої бази в галузі культури й науки, тому що союзне законодавство передбачало пріоритети російських надбань. Виконання мовних законів, на жаль, не виконувалися через поглиблення економічної кризи.