§ 2.6. Закон грошового обігу.

Як зазначалося вище, грошовий обіг не є простим повторенням обігу товарів і підпорядковується своєму специфіч­ному закону. Суть його полягає в тому, що протягом даного періоду часу для обігу необхідна лише певна, об’єктивно зумовлена маса купівельних і платіжних засобів. Якщо фор­малізувати суть цього закону, то вона може бути виражена рівнянням: Мф = Мн, де Мф - фактична маса грошей в обігу, а Мн - об'єктивно необхідна для обігу їх маса. Якщо Мф перевищує Мн, - значить в обігу з'явилися зайві гроші, і навпаки, якщо Мф менше від Мн - їх нестача.

Найскладнішим питанням у розумінні закону грошового обігу є трактування величини Мн. Це зумовлено значною різноманітністю форм грошей, що є в обігу, та багатофакторністю формування їх маси. У радянській навчальній лі­тературі в поняття Мн включалася лише маса готівкових грошей. Це було наслідком обмеження грошового обігу тільки готівковою сферою й означало виключення сфери обігу депозитних грошей з під регулюючого впливу вимог об'єктивного економічного закону.

Якщо виходити з принципу монізму в трактуванні суті грошей, єдності процесу їх обігу, то необхідно визнати, що величина Мн включає в себе всі форми гро­шей, які обслуговують потреби обігу, а вимоги закону грошового обігу поширюються на всю його сферу - готів­кову і безготівкову. Таке визначення набуває особливої ак­туальності за умов переходу до ринкової економіки, в ме­жах якої вирішального значення набувають економічні ме­тоди регулювання грошового обороту як єдиного об'єкта.

Кількість грошей, у середньому необхідних для обігу протягом певного часу (Мн), прямо пропорційна масі това­рів і рівню їх цін та обернено пропорційна середній швид­кості обігу грошової одиниці. Цю залежність можна вира­зити формулою:

Мн = , де

P·Q - сума цін товарів, що реалізуються за певний пе­ріод, V - середня кількість оборотів грошової одиниці за цей же період.

Проте не всі товари, які реалізуються, оплачуються не­гайно. Частина їх продається в кредит, і для їх реалізації гроші в даний момент не потрібні, що відповідно зменшує величину Мн. Разом з тим в обігу гроші обслуговують не тільки реалізацію товарів чи послуг, виконуючи функцію купівельного засобу, а й забезпечують погашення різних боргових зобов'язань, передусім щодо купівлі товарів у кредит, виконуючи функцію платіжного засобу. Для цього в обігу необхідна додаткова маса грошей понад ту, яка обслуговує реалізацію товарів і послуг. Однак не всі боргові зобов'язання погашаються реальними грошима. Якщо вони мають зустрічний характер, то можуть взаємно зараховуватися без участі реальних грошей.

Якщо врахувати всі ці додаткові фактори, що діють на грошову масу, то величину Кн можна виразити так:

Мн = , де

К - сума продажів товарів і послуг у кредит; П - загальна сума платежів, строк оплати яких наступив; ВП - сума платежів, які погашаються шляхом взаємного зарахування боргів.

Величина Мн як об'єктивний центр, навколо якого змінюється Мф, за всіх умов (при різних економічних системах і різних формах грошей) визначається одними й тими ж факторами, що надає закону грошового обігу загального значення. Скрізь, де є гроші і грошовий обіг, об'єктивно діє і цей закон - закон вирівнювання Мф до рівня Мн. Проте зі зміною економічних умов та форм грошей у механізмі дії закону виникають певні особливості.

В умовах золотого стандарту вирівнювання Мф і Мн забезпечувалося автоматично. При нерівності Мф > Мн міно­ва вартість золотих грошей повинна знизитися порівняно з реальною вартістю, і власники їх, щоб не мати втрат, вилучали зайві суми грошей з обігу і направляли їх у скарби. І нав­паки, при нерівності Мф < Мн, коли в обігу відчувалася недостача грошей, а мінова вартість золота зростала, власни­ки скарбів спрямовували золото в обіг доти, доки не досягалося рівняння Мф = Мн.

З відміною золотого стандарту автоматичний механізм вирівнювання Мф і Мн зазнає суттєвих деформацій. Зміна величини Мф набуває тенденції випереджаючого зростання порівняно з Мн, оскільки випуск грошей без внутрішньої субстанціональної вартості приносить значний доход емітенту, хто б їм не був - державна казна, центральні чи комерційні банки. Це провокує бажання збільшувати пропозицію грошей за межі Мн. Автоматичне вирівнювання Мф і Мн обмежується вузькими рамками уповільнення обігу грошей. Вирішального значення у їх вирівнюванні набувають інструменти зовнішнього впливу на обіг грошей, передусім на їх масу. Проте характер і механізм такого впливу відрізняються залежно від характеру грошей - казначейські вони чи банківські.

Якщо сферу обігу обслуговують казначейські гроші, то порушення закону (Мф > Мн) стає хронічним, оскільки держава випускає їх у відповідності зі своїми потребами, а не з по­требами обігу, які визначають величину Мн. Поступове зне­цінення грошей, розладнання їх обігу набувають постійного характеру і виступають зовнішнім проявом порушення закону грошового обігу. Отже, хронічне порушення закону Мн є закономірністю обігу казначейських грошей. Досягнення рівності між Мф і Мн за таких умов можливе ті­льки шляхом підвищення цін на товари і послуги, внаслідок чого збільшується Мн до фактично наявної маси грошей в обігу. Таким чином, знецінення грошових знаків є наслідком порушення закону Мн і проявом об'єктивності його дії в умовах обігу казначейських гро­шей.

Стримування зростання маси таких грошей з метою вирівнювання Мф з Мн можливе лише як тимчасове явище і може здійснюватися державними заходами, спрямованими на оздоровлення бюджету, ліквідацію чи зменшення його дефі­циту до прийнятного рівня. Якби це завдання було вирішене остаточно і державі не потрібно було емітувати казначейські гроші для покриття своїх витрат, то це створило б перед­умови для забезпечення рівності Мф = Мн. Але водно­час можна було б відмовитись і від казначейського механізму емісії і пере­йти до банківського механізму емісії, що надає грошам іншої якості.

При обслуговуванні обігу банківськими грошима розши­рюються можливості для вирівнювання Мф і Мн при збе­реженні сталості грошей. Вони зумовлені тим, що кредитний механізм емісії цих грошей містить у собі передумову повернення їх з обігу через погашення позичок. Якщо випуск грошей у краї­ні прямо не використовується для покриття бюджетних витрат, а здійснюється виключно на основі банківського кредитування, то ви­моги закону Мн можуть бути забезпечені завдяки дотриманню принципів і зако­номірностей кредитного процесу. Розширенням кредитування можна збільшити Мф до рівня Мн, оскільки обсяг виданих позичок певний час буде перевищувати обсяг погашених. Обмеженням кредитуван­ня розмір Мф можна зменшити до необхідного рівня, оскільки випереджаюче погашення позичок виключає частину грошей з обігу. Тут також діє певний автоматизм пристосу­вання грошової маси до потреб обігу, проте він базується на економічно обгрунтованій кредитній політиці.

Отже, специфікою дії закону Мн в умовах обігу банківських грошей є те, що вже при випуску таких грошей створю­ються передумови для вилучення їх з обігу і підтримання грошової маси в обігу на об'єктивно необхідному рівні.

Закон грошового обігу був і є об’єктом активного дослідження в колишній радянській та в сучасній вітчизняній літературі з теорії грошей та грошового обігу. В сучасній західній літературі проблема балансування Мф і Мн взагалі не аналізується. Але не тому, що в розвинутих країнах ринкової економіки науковці не займаються дослідженням шляхів забезпечення стабільності грошей. Навпаки, ця проблема є там центральною. Проте вирішується вона з суто ринкових позицій - через регулювання співвідношення між попитом і пропозицією грошей на грошовому ринку. Такий підхід є більш плодотворним, поскільки попит на гроші має більш чітке і конкретне визначення, більш адресно-цільову прив’язку до суб’єктів обороту і їх мотиваційної поведінки, ніж показник Мн в механізмі закону грошового обігу (більш детально механізм балансування попиту і пропозиції грошей буде розглянуто в розд. 3).