Roslinnist_grunti_ta_prirodni_zoni

Рослинність, ґрунти і тваринний світ

На відміну від Північної Америки, де зміни в рослинному покриві залежать значною мірою від змін температурних умов, в Південній Америці з її високими температурами характер рослинності залежить головним чином від ступеня зволоження. Велика кількість сонячного тепла дозволяє рослинам південного материка вегетатувати протягом усього року майже повсюдно. Як і в Африці, головним фактором, що визначає тривалість вегетації, є ступінь зволоження. Останній в жаркому поясі зменшується не від океанів в глиб материка, а від екватора до тропіків, і лише в субтропіках різко виступають відмінності між приокеанічними і внутрішньоматериковими територіями. У зв'язку з цим основні лісові масиви в Південній Америці проростають в приекваторіальних областях. Вологі екваторіальні ліси (гілеї), у тому числі гілеї з коротким посушливим періодом (листопадно-вічнозелені ліси), і мусонні ліси покривають Амазонію і прилеглі схили Анд і нагір’їв.

Клімат цих областей не зазнав істотних змін з кінця мезозою. І флора приекваторіальної Америки за своїм складом, що включає саговники, плаунові та ін., є залишком однієї з найдавніших флор на Землі. Вона складається з представників неотропічної флори, формування якої почалося з крейдового або з кінця юрського періоду, тобто тоді, коли ще існували безпосередні зв'язки з Африкою та іншими частинами гіпотетичної Гондвани. Тому 12% родів дводольних рослин є загальними для Неотропічної і Палеотропічної областей. Тривала ізольованість Південної Америки в третинний час зумовила високий ендемізм її флори. Ендемічні або мають в Південній Америці центр свого видового розповсюдження не тільки багато родів рослин, але навіть цілі родини (кувшінчатий - Marcgraviaceae, бромелієві – ВrоmеІiасеае та ін.) Від неотропічної гігрофільної флори виникла, мабуть, флора саван, гірськотропічних лісів і навіть частково ксерофільна флора напівпустель. Види кактусів, агав і бромелієвих, наприклад, спочатку виникли у вологоекваторіальних лісах; екологічно пристосовуючись і видозмінюючись, вони проникли і на західне пустельне узбережжя, і в напівпустелі Аргентини, і на міжандійське плато. Переважно у вигляді епіфітів вони широко поширені в Амазонії і в даний час. Приекваторіальні ліси стали, таким чином, найважливішим центром формування рослинного покриву Південної Америки, велика частина якої входить до Неотропічної флористичної області.

Майже настільки ж давньою є флора саван і рідколісь. Вони розташовуються на північ і південь від вологоекваторіальних і мусонних лісів на рівнинах і плоскогір'ях сходу материка до 30° пд. ш., а на заході – між 0 – 5° пд. ш., займаючи площу приблизно рівну гілеям і мусонним лісам. Савани і рідколісся знову поступаються місцем вологим лісовим формаціям на східних, навітряних схилах нагір’їв і субтропічним вічнозеленим змішаним (хвойно-листяним) лісам – в більш прохолодних, високих районах Бразильського нагір'я між 24 – 30° пд. ш.

Вологі ліси покривають і схили південних Анд, на південь від 38° пд. ш. до 46° пд. ш. вони складаються з вічнозелених листяних і хвойних порід (гемігілея). На західних, навітряних схилах ліси густіші, на східних – рідші та мають домішки листопадних видів. На крайньому півдні Патагонських Анд на західних схилах вони переходять у змішані, листопадно-вічнозелені субантарктичні ліси, а на східних – в переважно листопадні. У зв'язку з тим, що в четвертинний час південні Анди майже повністю перекривалися льодовиками, заселення цього відрізка гір відбулося порівняно недавно. Скоріше за все, центром розповсюдження флори в південні Анди після зледеніння стали субтропічні Анди середнього Чилі, де під час зледеніння існували захищені території, що дозволили зберегтися багатьом реліктам. Там є ареали реліктової медової пальми (Jubaea spectabilis), чилійської араукарії (Araucaria imbricata var. araucana) і т. п., з Анд середнього Чилі просувалися на південь південний бук (Nothofagus), алерце (Fitzroya cupressoides var. patagonica) та інші антарктичні хвойні. На північ від 38° пд. ш. (до 32°), як і на інших материках, на заході Південної Америки вологі ліси змінюються жорстколистяними (середземноморськими) лісами і чагарниками.

Молоді типи лучно-степової, напівпустельної та пустельної рослинності переважають у субтропіках на сході материка, у тому числі на східних схилах Анд. Поширені чагарникові напівпустелі й в Патагонії, що лежать ще південніше в дощовій тіні Анд; рослинний покрив Патагонії також сформувався лише в післяльодовиковий час з антарктичної флори. Патагонія і південь Чилі відносяться до Антарктичної флористичної області.

Дуже молодим є рослинний покрив міжгірських плато і західних схилів Центральних Анд. Недавні підняття цієї ділянки і четвертинні зледеніння викликали значні зміни клімату і рослинного покриву. У третинний час там існувала мезофільна тропічна флора, а зараз панують гірничо-степові, напівпустельні та пустельні типи рослинності.

У зв'язку з положенням Південної Америки переважно в низьких широтах, в ній переважають різні типи латеритні ґрунтів. Жарким лісовим областям з постійними і рясними опадами властиві опідзолені латеритні ґрунти, які важко відокремити від дуже потужної кори вивітрювання. В областях з сезонним зволоженням типові червоні, коричнево-червоні та червоно-бурі ґрунти. Значне поширення мають давні залізисті кори. Процеси латеритизації ще проявляються у вологих субтропіках на сході материка, де характерні червоноземи і червонувато-чорні ґрунти прерій. Далі на захід, як і в Північній Америці, вони послідовно змінюються сіро-коричневими ґрунтами і сіроземами, а на крайньому заході – коричневими ґрунтами. Типи ґрунтів прохолодних помірних широт представлені бурими лісовими ґрунтами – на заході, каштановими і бурими, пустельно-степовими – на сході. В Андах чітко виражена висотна поясність з гірськими типами зональних ґрунтів.

Контрасти природних умов та особливості палеогеографічного розвитку Південної Америки обумовили багатство і своєрідність тваринного світу. Фауна материка також відрізняється великим ендемізмом, що дозволило чітко виділити Неотропічне зоогеографічне царство з єдиною Неотропічною областю. Ендемічні три родини отряду неповнозубих (броненосці, мурахоїди та лінивці), широконосі мавпи, рукокрилі (вампіри), гризуни (морські свинки, агути, шиншили), цілі отряди птахів (страуси-нанду, тинаму і гоацини, а також грифи, тукани, 500 видів колібрі, багато родів папуг та ін.) З плазунів характерні ендемічні каймани, ящірки-ігуани і удави-боа, серед риб – електричний вугор, двоякоди-шащая сирена та інші. Особливою різноманітністю і ендемізмом (3400 видів з 5600) відрізняються комахи.

Лише в плейстоцені в Південну Америку з Північної переселилися і широко розповсюдилися ягуар і пума, скунси, видри, тапіри, пекарі та лами. У Південній Америці відсутній цілий ряд тварин, широко розповсюджених на інших материках (вузьконосі мавпи, майже немає комахоїдних, мало копитних).

Екологічні умови пустельних-степових просторів і прохолодних лісів південних Анд різко відмінні від жарких саван і лісів більш північних частин материка. Тому істотно відрізняється і тваринний світ цих територій. Південні райони об'єднуються в Чилійсько-Патагонську зоогеографічну підобласть, північні – в Бразильську.

Географічні зони

Загальні закономірності розподілу географічних зон Південної Америки схожі із зональною картиною Африки. Однак більший в порівнянні з Африкою вплив океану на східну частину Південної Америки, наявність високогірного поясу Анд, положення південної частини континенту в помірних широтах, особливості палеографічний розвитку та інші фактори вносять суттєві видозміни у формування і простягання зон Південної Америки. На рівнинно-плоскогірному сході материка ширше, ніж в Африці, представлені перехідні зони від східно-приокеанічних лісових до внутрішньоматерикових пустельних; внутрішньоматерикові пустелі поширені значно менше і, навпаки, західно-приокеанічні – особливо яскраві.

В екваторіальному поясі Південної Америки на рівнинах виражена зона вічнозелених вологих екваторіальних лісів, які названі А. Гумбольдтом гілеями, а бразильцями – сельвас (додаток 3). Особливістю типової зони гілеї є поєднання постійно високих температур з постійними рясними опадами – (посушливий період відсутній). Подібні умови в Південній Америці характерні для Західної Амазонії і крайнього заходу Колумбії.

В Амазонії переважають плакорні простори і слабо врізані заболочені долини з постійно багатоводними річками. Для рослинності гілей типові виняткова густота, багатошаровість, тінистість, багатство і різноманітність видового складу. Тільки в Бразильській Амазонії нараховують до 4 тис. видів дерев, тоді як у всій Європі їх близько 200. Переважають сімейства миртових, бобових, пальм, лаврових та ін.. Амазонія батьківщина багатьох цінних рослин: найважливішого каучуконоса гевеї – Hevea brasiliesis, дерева какао – Theobroma cacao, бавовникового дерева цейба – Ceiba pentandra та ін.. Боротьба за «місце під сонцем» викликає потовщення стовбурів; прямі потужні стовбури часто підтримуються доскоподібними відростками і коріннями; дуже рясні ліани і епіфіти. Ліанами, наприклад, представлені і фікуси, і мімози, і філодендрон та ін..

У гілеях формуються латеритні опідзолені ґрунти. У ґрунтах гілей характерні одночасно протікаючі процеси: опідзолювання у верхніх горизонтах і аллітизація – в нижніх.

Тварини гілей, як в Азії та Африці, пристосовані до життя на деревах. Одні володіють подовженим чіпким хвостом, наприклад лінивці, мурахоїди (малий мурахоїд), мавпи. Інші – чіпкими кігтями (багато птахів), присосками на кінцях пальців, як дикобрази і летючі миші, або тонкими тілами (павукоподібні мавпи, змії). Характерні також мешканці вологих місць і водойм: свині-пекарі, тапіри, водосвинки, каймани, риби. Безліч в гілеї вампірів, птахів та комах. Хижих тварин мало. Гілея Амазонії – одна з найменш вивчених і освоєних людиною територій. Тут, переважно уздовж річок, поширений лише лісовий промисел, збір каучуку і плодів, примітивне споживче землеробство.

На вологих східних схилах Анд (до 18° пд. ш.) і західних схилах Анд Колумбії та Еквадору до верхньої межі лісів поширені ландшафти гірської гілеї з чітко вираженими висотними поясами. Нижній пояс, до висоти 1000 – 1500 м, називається у всіх країнах Латинської Америки тьєрра кальєнте (спекотна земля). За природними умовами і складом рослинності він мало відрізняється від рівнинних гілей (панують в ньому пальми); на плантаціях культивують какао. У другому поясі – тьєрра темплада (помірна земля) до висоти 2000 – 2800 м середні місячні температури знижуються до 18 – 24°С (мінімум не нижче 13°С). Це батьківщина хінного дерева – види Cinchona і деревця кока (Erythroxylon coca). Переважають у цьому поясі деревоподібні папороті і бамбуки. У культурі характерне кавове дерево. У верхньому лісовому поясі – тьєрра фріа (холодна земля) – до висоти 3000 – 3500 м середні місячні температури 12 – 18°С, постійні тумани або дощі, холодні, падаючі з гір вітри. У зв'язку з цим вологі ліси складаються з низькорослих вічнозелених дерев і чагарників з великою різноманітністю папоротей, плаунів і мохів. У ґрунтовому покриві типові червоноземи.

Над лісовими поясами з 3000 – 3200 м висоти починається пояс тьєрра елада (морозна земля) з високогірно-екваторіальним типом клімату, із середніми місячними температурами близько 6°С (добові амплітуди до 13°С), сильними вітрами, значною розрідженістю повітря і досить нестійкою погодою. В таких умовах сформувався замість альпійських лугів особливий високогірно-екваторіальний тип лугової рослинності – парамо (множ. парамос) із гірсько-луговими ґрунтами. Хоча рослини можуть вегетатувати протягом року, проте вони повинні пристосовуватись до зміни спеки та холоду протягом доби, до вітру, захищатись від надлишкової витрати вологи, у зв’язку з чим у них різко виражена ксероморфність. За цим типом рослинності увесь ландшафтний пояс називають поясом парамос.

Клімат Східної Амазонії відносять до субекваторіального типу. У зв'язку з впливом сухих південно-східних пасатів з Бразильського нагір'я взимку південної півкулі період недостатнього зволоження (К<50) триває в середньому 60 – 70 днів. Тим не менше, і коефіцієнт зволоження не настільки низький, і період зменшення дощів не настільки довгий, щоб зумовити зміну зони гілей зонами листопадних мусонних лісів або саван; для останніх період засухи повинен тривати не менше 3,5 – 4 місяців. Однак у гілеї Східної Амазонії з'являються домішки листопадних видів і навіть місцями саван. Ліси Східної Амазонії відносяться вже до підзони змішаних (листопадно-вічнозелених) лісів. У латеритних ґрунтах цієї підзони, в порівнянні з постійно-вологими гілеями, спостерігається більш високий рівень скупчення конкрецій, процес опідзолювання дещо слабшає. Однотипні з ними і ландшафти прилеглих невисоких рівнин і височин (окраїни північного схилу Бразильського і південна частина Гвіанського нагір’їв). Східна Амазонія більш доступна з боку океану, освоєна дещо більшою мірою, ніж Західна. Тут ширше поширені лісові промисли, місцями ліси розчищалися і випалювались під землеробські ділянки; розчищення і випалювання лісів сприяли формування саван.

Найбільшу територію в Південній Америці займають зони субекваторіальних поясів (північної та південної півкуль) з сезонним ритмом розвитку природи. В залежності від тривалості та ступеня зволоження в них виділяються внутрішні (приекваторіальні) частини із зоною субекваторіальних лісів і зовнішні (притропічні) частини із зоною саван, рідколісь та чагарників.

Зона субекваторіальних лісів займає північні схили Бразильського і Гвіанського нагір'їв. Про характер ландшафтів північного схилу Бразильського нагір'я доводиться судити головним чином за кліматичними показниками, так як він освоєний і вивчений настільки ж слабко, як і Західна Амазонія. За спостереженнями наявних малочисельних метеостанцій, посушливий сезон там триває не менше трьох місяців, подовжуючись у напрямку на південь до чотирьох. У зв'язку з цим в лісах повинно з'являтися все більше домішок листопадних дерев, а в ґрунтах ставати тривалішим період з пануванням висхідних струмів і скупченням конкрецій у верхніх горизонтах.

Краще вивчені північні схили Гвіанського нагір'я. Його центральна частина має хід зволоження, аналогічний до північних схилів Бразильського нагір'я, і там, по правобережжю річки Оріноко, на всіх картах показана підзона листопадних літньо-вологих мусонних лісів з червоними ґрунтами. Для цього району характерні останцеві форми рельєфу і різкі коливання витрати річок. Північно-східний схил Гвіанського нагір'я, звернений до вологих пасатів з Атлантичного океану, має або постійно вологий клімат, або клімат з посушливим періодом не більше двох місяців. Відповідно, цей схил відноситься до підзони постійно-вологих субекваторіальних лісів з рослинністю, близькою до амазонської гілеї, і опідзоленими латеритними ґрунтами. Для північно-східного схилу типові рівно висотні хребти і густе ерозійне розчленовування. Подібні підзони спостерігаються на навітряних східних окраїнах та інших ділянках субекваторіального суходолу (наприклад, на північному сході Австралії). Внутрішні, підвітряні райони східної частини Гвіанського нагір'я знову ставляться до підзони сезонно-вологих мусонних лісів і, частково, навіть до зони саван.

У зовнішніх частинах субекваторіальних поясів, в зонах саван, рідколісь і чагарників північної та південної півкуль лежать Льянос Оріноко, північ Внутрішніх рівнин і внутрішні області Бразильського нагір'я приблизно до 20° пд. ш.. Для цих зон характерний сезонно-вологий клімат з найбільш різкою і чіткою зміною сухого (взимку) і вологого (влітку) періодів. У зимові місяці при річній сумі опадів звичайно більше 1500 мм часто не випадає ні краплі вологи. Безводний період (К = 0) може тривати до 40 – 50 днів, а сухий (К = 0 – 10) досягає 150 днів. Сезонний ритм розвитку позначається у всіх зональних компонентах ландшафтів.

Режим річок відрізняється крайньою нерівномірністю витрати, сильними літньо-осінніми паводками і різким спадом взимку аж до пересихання дрібних водотоків. У сезон дощів відбувається енергійний площинний змив ґрунту і продуктів вивітрювання, що «готуються» під час посухи. Для рельєфу плоскогір'їв і підвищених рівнин типові останцеві форми. На кристалічних породах – останцеві конусоподібні височини, в областях поширення піщаників – столові острівні гори – шапади, броньовані латеритними корами.

Потужність кори вивітрювання не настільки велика, як у екваторіальному поясі. У ґрунтовому покриві, в міру зменшення кількості опадів та збільшення тривалості сухого періоду, відзначається зміна опідзолених латеритних ґрунтів спочатку червоними, потім коричнево-червоними і, нарешті, червоно-бурими ґрунтами. У них послідовно знижується інтенсивність процесу латеритизації, кисла реакція змінюється нейтральною і навіть лужною, все більш чітко і на меншій глибині виділяється горизонт скупчення конкрецій в результаті чергування низхідних і висхідних струмів. Рослини саван мають зазвичай сезонну вегетацію чи інші форми пристосування до сухого сезону.

Деякі з тварин, характерні для гілей і субекваторіальних лісів, водяться і в саванах. Однак часто це вже інші види, позбавлені спеціальних пристосувань для життя в лісах (інші види броненосців, дикобразів, мурахоїдів). З'являється багато тварин, що мешкають тільки на відкритих просторах: дрібні олені-мазами, гризуни, страуси і т. п.

У зонах саван виділяються підзони вологих саван і саванних лісів, сухих саван і рідколісь та пустельних саван, рідколісь і чагарників. Підзона високотравних вологих саван і саванних лісів охоплює території, що примикають до зони субекваторіальних лісів, на півночі Внутрішніх рівнин і на північно-східних схилах Бразильського нагір'я, а також південну частину Льянос Оріноко. У цих підзонах сухий період триває ще не більше 4 – 4¹/₂ місяців і ксероморфність рослин виражена слабо; в зниженнях рельєфу з високим застоєм ґрунтових вод з'являються ділянки мезофільних і навіть вологих саванних лісів та злегка опідзолених червоних ґрунтів ( наприклад рівнини Маморе).

Типові високотравні савани приурочені до південно-західної, найбільш вологої частини рівнин Оріноко. Рослинний покрив представлений пальмовими саванами, що носять назву льянос. Серед густого злакового покриву розкидані окремі групи і екземпляри маврикієвої пальми – Mauritia flexuosa. Червоні ґрунти Льянос Оріноко містять велику кількість органічної речовини, у зв'язку з чим вони мають темнозабарвлений верхній горизонт.

На плоских столових межиріччях (месас) більш сухого північного сходу Льянос з'являється підзона сухих чагарникових саван і рідколісь (монте).

Підзона сухих чагарникових саван займає найбільшу територію в центральній частині Бразильського нагір'я. Трав'яний покрив там розріджений і ксероморфний, дерев'янисті чагарники і напівчагарники представлені ксерофітами; в ґрунтовому покриві переважають червоні й коричнево-червоні ґрунти. Такий тип савани носить в Південній Америці назву кампос серрадос. Пальми та інші мезофіти й гігрофіти зустрічаються лише у вологих зниженнях і по долинам річок на алювіальних ґрунтах, утворюючи типові для зони галерейні ліси.

В силу особливих умов (див. главу «Клімат») північний схід Бразильського нагір'я відрізняється різкою посушливістю, тому, замість звичайної на сході материків в субекваторіальному поясі зони мусонних лісів, на північному сході Бразильського нагір'я з'являється підзона пустельного рідколісся. Це так звана каатинга. В її рослинному покриві рясні сукуленти, колючі і пекучі ксероморфні чагарники при майже повній відсутності злаків і складноцвітих. Поряд з коричнево-червоними і червоно-бурими слаборозвиненими і щебенюватими ґрунтами, в даній підзоні широко поширені залізисті латеритні кори. Савани в Південній Америці є переважно скотарськими районами.

На заході субекваторіального поясу східні схили Анд до 18° пд. ш., як зазначалося, конденсують ще велику кількість вологи. У зв'язку з цим тут зберігається структура висотної поясності екваторіального пояса. Останній, таким чином, як би розтягується по широті на схилах гір у порівнянні з прилеглими рівнинами.

На замкнутих міжгірських плато Перуанських Анд, ізольованих від впливу вологого сходу, на південь від 7° пд. ш., вже різко виступає посушливий період. За три зимові місяці випадає менше 10% річної норми опадів (500 – 700 мм). Замість пояса парамос, на плато виражений пояс високогірного ковилового степу халка з малопотужними гірничо-степовими ґрунтами. Поряд з високогірним землеробством – вирощування картоплі, бобових, місцевих зернових та клубневих культур – халка використовується в якості пасовищ, головним чином для лам.

На західних схилах Анд і Тихоокеанському узбережжі (в південній півкулі) зони субекваторіального поясу, як і в Африці, займають вкрай обмежену по широті територію, що обумовлено переважанням переносу повітряних мас з південної півкулі в північну. На рівнинах західного Еквадору, між 1° пн. ш. і 3° пд. ш., спостерігається послідовна зміна зон і підзон субекваторіального поясу від мусонних лісів до пустельних чагарникових рідколісь. Лише по схилах Анд у зв'язку зі збільшенням зволоження гірська гілея простягається до 4° пд. ш., розтягуючись по широті, як і на східних схилах.

В Андах північної півкулі до субекваторіального поясу відносять Карибські Анди, північ Північно-Західних Анд і Прикарибські низовини. На останніх також спостерігається зміна підзон з півдня на північ від високотравних до пустельних саван, а в горах – переважає спектр висотних поясів від чагарникового рідколісся через літньо-зелені ліси до високогірних степів. Дана загальна картина сильно видозмінюється характером експозиції схилів, зокрема, західні, навітряні схили Анд Колумбії мають висотний спектр екваторіального поясу.

У тропічному поясі в Південній Америці, на відміну від Австралії і особливо від північної Африки, лежить менша частина континенту. Крім того, окраїни материка різко підняті, що обумовлює своєрідну конфігурацію пояса: розширення за широтою приокеанічних частин і звуження внутрішньоматерикової частини. Майже зникають характерні для цього поясу внутрішньоматерикові пустелі і, навпаки, надзвичайно розтягуються з півночі на південь тропічні ліси на сході та зона берегових пустель на заході. Але загальна закономірність послідовної зміни зон в цьому поясі зберігається.

До підзони постійно-вологих пасатних тропічних лісів відносяться східні, навітряні схили Бразильського нагір'я, які отримують 1500 – 2000 мм опадів на рік. Природні умови тут дещо схожі з умовами на східних схилах Анд в екваторіальному поясі, в зв'язку з чим близькі й спектри їх висотних поясів. Відмінності полягають у великих амплітудах температур на східних схилах нагір'я (амплітуда крайніх температур на півдні до 40°С), наявності, особливо на півночі, посушливого періоду, в меншій висоті гір і значною освоєністю схилів людиною. На півночі тому виражена підзона сезонно-вологих тропічних лісів, а в центрі, та на півдні, на нижніх схилах, поряд з постійно-вологими лісами, є змішані ліси з домішкою дерев, що скидають листя на суху пору року, а на верхніх схилах – дерева, що скидають його під час холодної зими. Верхній пояс представлений не парамос, а гірськими луками і торфовищами з бореальними видами. Відповідно, крім гірських латеритних опідзолених ґрунтів, поширені гірські червоні латеритні ґрунти. Надзвичайно сильні процеси схилового змиву і формування особливо характерних «цукрових голів». Значні ділянки розчищені під плантації тропічних культур.

На захід від берегових уступів тропічний пояс різко звужується за рахунок глибокого проникнення на південь субекваторіального поясу і на північ – субтропічного. Лише на південь від 20° пд. ш. спостерігається безпосередній перехід від східних гірських постійно-вологих тропічних лісів до підзони сезонно-вологих (листопадно-вічнозелених) лісів, яка займає рівнини верхньої Парани (де зосереджені основні кавові плантації) і далі до зони саван, рідколісь і чагарників, до якої відноситься Гран-Чако. Клімат останньої зони схожий з субекваторіальним, але відрізняється від нього значною континентальністю, великими амплітудами температур (саме тут абсолютний максимум досягає 47°С – «полюс спеки» Південної Америки). Тривалість сухого періоду до 9 – 10 місяців обумовлює майже повне пересихання водотоків в зимовий час, низький річний стік (10 – 20 см), наявність еолових процесів та форм в найбільш сухих, західних районах, формування коричнево-червоних і навіть червоно-бурих ґрунтів. У рослинному покриві панують сухі рідколісся, представлені корявими деревами кебрачо – (Schinopsis Lorentzii і Aspidosperma quebracho), альгарробо (Prosopis juliflora), чаньяра (Gourliaea decorticans) та ін. з домішкою сукулентів. Тваринний світ дуже багатий і схожий з аналогічною зоною субекваторіального поясу. У Чако ведуться розробки кебрачо, а південні райони освоюються під бавовник.

На східних схилах Анд в тропіках спостерігається особливий спектр поясів. У зв'язку з різко вираженим сухим періодом нижня межа вологих лісів підвищується. Постійно-вологі ліси починаються лише з 1200 – 1500 м, тобто там, де відбувається максимальна конденсація вологи. Нижні частини схилів зайняті поясом літньо-зеленого рідколісся. Внаслідок суворості й сухості клімату тропічних високогір'їв верхня межа вологих лісів лежить порівняно низько (1700 – 2000 м). Тьєрра фріа представлена чагарниково-степовим поясом.

Зони напівпустель і пустель тропічного поясу представлені внутрішньоматериковими високогірними напівпустелями і пустелями на міжандійських плоскогір'ях Центральних Анд між 15 – 28° пд. ш. Вони отримують за рік 300 – 500 мм опадів (на півдні менше 150 мм), добові амплітуди температур досягають 30°С, постійні дуже сильні сухі вітри. Все це створює сприятливі умови для інтенсивного фізичного вивітрювання та дефляції, накопичення товщ уламкового матеріалу, в яких вичерпуються тимчасові водотоки. Річний стік не перевищує 5 – 10 см, стік в океан відсутній; у депресіях широко поширені солоні озера і солончаки. Снігова лінія піднімається до максимальної висоти на Землі – 6300 м. На ледь розвинених скелетних сіроземах характерний дуже розріджений «покрив» пустельної рослинності, яку називають пуна, з сланких або подушкоподібних трав'янистих і чагарників. Тваринний світ, окрім птахів, бідний. У менш суворих північних і східних районах на давньоалювіальних ґрунтах до висоти 4200 м можливе землеробство; розводять мулів і, особливо, лам.

Берегові пустелі та напівпустелі на заході тропічного поясу Південної Америки займають особливо значний простір, розтягуючись між 5 – 28° пд. ш. уздовж узбережжя і по західних схилах Анд. До всіх притаманних їм особливостям – низькі температури узбережжя, безводне, інтенсивне фізичне вивітрювання, похований дряхлий рельєф, одиничні представники ксерофітно-сукулентної рослинності та тваринного світу пустель – в Південній Америці додається особливий прибережний тип рослинності – лома (множ. ломас), яка має здатність вегетатувати під час розвитку сильних туманів та мряки.