4. Конкурентні переваги економіки України та основні завдання її економічного розвитку.

У постійному економічному змаганні і співробітництві на світовому ринку кожна країна, у тому числі Україна, прагне знайти свою нішу, тобто постачати на світовий ринок ті товари й послуги, для виробництва яких у неї наявні найкращі умови й фактори. При ефективному використанні останніх продукція, що постачається на ринок, є краща і дешевша, ніж у конкурентів. Тому такі умови й фактори, які дозволяють виграти конкуренцію на ринку, називаються конкурентними перевагами.

Основними конкурентними перевагами економіки України в глобальному конкурентному середовищі є наступні:

1. Вигідне економіко-географічне і геополітичне розташування території. Україна займає транзитне положення на території Європи між країнами Співдружності незалежних держав (СНД) і Європейського Союзу (ЄС). Завдяки цьому через її територію проходять важливі комунікації, зокрема, транспортні шляхи, по яких транзитом перевозяться вантажі і їдуть пасажири між цими двома важливими інтеграційними угрупованнями. Через це Україна спеціалізується на продажі послуг усіх видів транспорту, особливо трубопровідного.

2. Багатий і різноманітний природно-ресурсний потенціал: а) сприятливі умови рельєфу й клімату, родючі грунти, завдяки чому Україна є важливим виробником продукції агропромислового комплексу та її експортером; б) наявність численних рекреаційних ресурсів (Карпати, Крим, Чорноморське й Азовське узбережжя, мінеральні джерела, озера, ліси ), що створює умови для розвитку рекреаційної галузі для споживачів різного віку, уподобань та достатку; в) багаті викопні мінеральні ресурси, які до того ж сприятливо поєднуються, що зумовило розвиток таких ресурсомістких галузей економіки, як паливно-енергетичний комплекс, металургійний комплекс, хімічна промисловість, будівельно-індустріальний комплекс.

3. Високий рівень освіти й кваліфікації трудових ресурсів, що сприяло розвитку в Україні науки, технологій, трудомістких галузей машинобудування, сфери обслуговування, літератури й мистецтва.

4. Наявна створена за багатолітню історію промислова база, трудові навички населення в індустрії, аграрному секторі, будівництві та інших галузях. Саме цей чинник сприяє надходженню в економіку України інвестицій з інших країн: інвестори знають, що відносно невеликі капіталовкладення у модернізацію виробництва можуть швидко окупитися й принести їм прибуток.

5. Сприятлива суспільно-політична ситуація в країні, відсутність расової, національної та релігійної ворожнечі, ксенофобії (ксенофобія – вороже ставлення людей до чужинців), толерантність багатонаціонального населення України до представників інших народів.

Ці та інші переваги допомагають розвитку економіки України та забезпечують її товарам і послугам вихід на світовий ринок. Проте не можна стверджувати, що Україна не зазнає поразок у конкурентній боротьбі. Існують різні міжнародні оцінки конкурентоспроможності національних економік, багато з яких показують, що Україна ще не повністю використовує й покращує свій конкурентний потенціал. Одним з найчастіше уживаних є Індекс глобальної конкурентоспроможності, розроблений Всесвітнім економічним форумом. Він публікується щороку і свідчить про те, які країни світу є найбільш конкурентними в глобальній економіці. Так, у 2011 р. Україна за цим показником зайняла 82 місце серед 142 країн, тобто явно до лідерів не належить. Очолюють список найбільш конкурентоспроможні країни: Швейцарія, Сінгапур, Швеція, Фінляндія, США, Німеччина, Нідерланди, Данія, Японія, Великобританія.

Для підвищення конкурентоспроможності й адаптації до глобального ринкового середовища в Україні прийнято Програму економічних реформ на 2010 – 2014 рр. Нею передбачено:

• досягти сталого економічного розвитку через стабілізацію державного бюджету, підвищення стандартів життя, розвиток фінансового сектора, реформування міжбюджетних відносин;

• поліпшити бізнес-клімат для сприяння залученню інвестицій;

• модернізувати інфраструктуру та базові сектори економіки.

Лекція 2. Провідні галузі промислового комплексу України

1. Значення промисловості в економіці України та склад промислового комплексу.

2. Економіка паливно-енергетичного комплексу. Проблеми енергетичної безпеки України.

3. Металургійний комплекс: склад, провідні виробники, внутрішнє та експортне значення.

4. Хімічна промисловість України. Проблеми сировини, ресурсомісткості та охорони довкілля.

1. Значення промисловості в економіці України та склад промислового комплексу.

У галузевій структурі економіки України промисловому комплексу належить головна роль. Значення промисловості полягає в тому, що саме ця галузь є носієм досягнень науково-технічного прогресу, багато у чому визначає конкурентні позиції держави на світовому ринку, забезпечує економіку засобами виробництва, створює основу для розвитку невиробничих галузей.

У складі промислового комплексу України виділяють галузі та міжгалузеві комплекси. Галузь промисловості – це сукупність підприємств, що використовують однорідну сировину, мають подібний технологічний процесс виробництва і випускають продукцію однотипного призначення. Також галузі промисловості об'єднуються професійним складом кадрів і схожими принципами розміщення. Прикладами галузей є хімічна, текстильна, цукрова, автомобільна тощо. Галузі промисловості, які мають між собою постійні виробничо-технологічні зв'язки, утворюють міжгалузеві комплекси. До них належать паливно-енергетичний, машинобудівний, металургійний, будівельно-індустріальний та інші.

Промисловий комплекс України зазнав ринкової трансформації, як і інші сектори економіки. Колишні державні підприємства були приватизовані шляхом створення акціонерних товариств відкритого і закритого типу. Протягом 2010 - 2011 рр. переважна більшість відкритих акціонерних товариств (ВАТ) реорганізована у публічні акціонерні товариства (ПАТ). Підприємства легкої та харчової промисловості у багатьох випадках стали Товариствами з обмеженою відповідальністю (ТзОВ).

У промисловому комплексі України виділяють галузі добувної та обробної промисловості, а також поділяють їх на: а) важку промисловість, до якої належать усі добувні галузі, енергетика, металургія, машинобудування, хімічна, лісова, промисловість будівельних матеріалів, б) легку промисловість, яка об'єднує текстильну, швейну, трикотажну, шкіряно-взуттєву, хутрову, в) харчову промисловість, до якої входять борошномельна, хлібопекарна, цукрова, молочна, рибна, соляна і багато інших галузей.

2. Економіка паливно-енергетичного комплексу. Проблеми енергетичної безпеки України.

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) – це поєднання галузей, що займаються видобутком усіх видів палива, їх переробкою, транспортуванням, розподіленням, а також виробництвом електричної і теплової енергії та продажем палива й енергії споживачам.

У складі ПЕК виділяють паливну промисловість, до якої належать вугільна, нафтова, газова, торфова і сланцева, та електроенергетику, яка являє собою виробництво енергії на електростанціях усіх типів: теплових, атомних, гідравлічних, сонячних, вітрових.

Найстарішою галуззю паливної промисловості є вугільна, тому що перші родовища вугілля в Донецькому басейні було відкрито ще у 18 ст., а перша вугільна шахта поблизу сьогоднішнього Луганська запрацювала у 1795 р.

Україна дуже добре забезпечена запасами вугілля, Але умови його залягання дуже погані: вугілля знаходиться на великих глибинах, понад 600 м, а деякі шахти ведуть видобуток з глибин 1300 – 1500 м. Пласти вугілля мають невелику товщину і залягають крутими шарами, а вугленосні породи насичені вибухонебезпечним газом метаном, який може вибухати й загорятися, спричиняючи загибель гірників. Тому вугілля, яке добувається, дороге, ряд шахт є нерентабельними і потребують дотацій з державного бюджету.

Головними вугільними районами України є Донбас (Донецька, Луганська і частина Дніпропетровської області), Львівсько-Волинський і Дніпровський буровугільний.

За роки незалежності видобуток вугілля в Україні зменшився. В останні роки його виробляють у межах 59 – 60 млн т. Продають вугілля на електростанції та котельні, коксівне вугілля – на коксохімічні заводи, що виробляють кокс для металургії. Крім того, вугілля продають населенню на опалення приміщень. Урядом передбачено поступове збільшення використання вугілля для енергетики через подорожчання природного газу.

Нафтова промисловість об'єднує видобуток нафти, її транспортування та переробку. Запаси нафти в Україні невеликі, хоча видобуток ведеться давно, ще з 19 століття. У повісті І.Франка «Борислав сміється» показане життя нафтовиків Прикарпаття, яке є найдавнішим районом видобутку нафти в Україні. Крім Прикарпаття, нафту добувають у Полтавській, Чернігівській та Сумській областях, перспективним на нафту вважається шельф Чорного моря. Видобуток нафти становить трохи більше 3 млн т на рік. Власного видобутку мало для потреб нафтопереробної промисловості України, тому імпортується російська нафта з родовищ Західного Сибіру і Поволжя. Імпорт нафти значно більший, ніж власний видобуток, і склав у 2010 р. 7,6 млн т.

Транспортування нафти здійснюється нафтопроводами, які побудовані головним чином у 1960-70 рр. і потребують модернізації, у меншій мірі для перевезення нафти й нафтопродуктів застосовується залізниця. Пально-мастильні матеріали перевозяться спеціальними автомобілями. Нафтопроводи України підпорядковуються ПАТ «Укртранснафта». Засновником і єдиним акціонером Товариства є Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України». До складу ПАТ «Укртранснафта» входять філії:

• «Магістральні нафтопроводи «Дружба»

• «Придніпровські магістральні нафтопроводи»

• «Південні магістральні нафтопроводи». Загальна довжина нафтопроводів, що проходять територією України, складає 4766 км.

Нафтопереробна промисловість є найважливішою частиною нафтової галузі України і об’єднує 6 великих і кілька менших нафтопереробних заводів. Найбільші заводи працюють в містах Лисичанськ і Кременчук, де нафтопроводи з Росії підходять до великих річок: відповідно Сіверського Дінця і Дніпра. Інші підприємства нафтопереробки – це Одеський, Херсонський, Надвірнянський і Дрогобицький НПЗ. У нафтопереробній промисловості України панує російський капітал. Кременчуцький завод є головним підприємством ПАТ «Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія «Укртатнафта», ПАТ «ЛИНИК» (Лисичанський НПЗ) належить російській компанії ТНК, як і Херсонський НПЗ, Одеський завод належить компанії «Лукойл». Надвірнянський (ПАТ «Нафтохімік Прикарпаття»)і Дрогобицький (ПАТ «Галичина») заводи знаходяться у власності компаній, близьких до групи «Приват». Проблемою є неповне використання потужностей нафтопереробки та їх моральне і фізичне зношення.

Газова промисловість включає видобуток природного газу, його переробку і транспортування через систему газопроводів, а також зберігання у спеціальних підземних газосховищах. Економіка України була налаштована на споживання дуже великої кількості газу, але в міру підвищення цін на нього споживання газу значно зменшилося. Якщо у 2006 р. було спожито 73,9 млрд куб. м, то у 2010 – 57,7. Газ добувається у Харківській, Полтавській, Сумській областях, Криму й Прикарпатті. Загальний об’єм добутого газу трохи перевищує 20 млрд куб. м, це приблизно на ¼ менше, ніж в 1990 р. Добутий в Україні газ використовується переважно для комунально-побутового господарства. Він також переробляється у зріджений газ, який використовується там, де не підведено природний. До найбільших газопереробних заводів належать Гнідинцівський (Чернігівська обл.), Качанівський (Сумська), Долинський (Івано-Франківська), Шебелинський (Харківська обл.).

Більшу частину газу Україна імпортує з Росії. У 2010 р. імпорт газу збільшився проти 2009 і досяг 36,5 млрд куб. м.

Газотранспортна система і наявність підземних газосховищ – це «козирні тузи» енергетичної галузі України. За рахунок прокачування російської нафти до Європи через систему українських газопроводів Україна дістає плату за транзит, тобто продає північному сусіду транспортні послуги. До побудови Росією обхідного газопроводу «Північний потік» України мала монополію на транспортування російського газу. Зараз обговорюється питання про створення міжнародного газового консорціуму з участю України, Росії та Німеччини.

Торфова промисловість України займається видобутком і переробкою торфу, який має головним чином місцеве значення. З нього виробляють опалювальні торфобрикети, також грунтосуміші. У Волинській області працює один з найбільших торфопереробних заводів України – «Сойне» в Маневицькому районі. Вважається перспективним використання в Україні сланцевого газу, але на його розробку і закупівлю для цього обладнання у США, де його виробляють найбільше у світі, потрібні великі кошти, тому ця галузь має перспективне значення. Україна має також великі ресурси уранових руд, з яких виробляють тепловиділяючі елементи для атомних електростанцій. Руди ці добуваються у Кіровоградській та Дніпропетровській областях, але на переробку відправляються до Росії, звідки Україна імпортує вже готові уранові стержні.

Електроенергетика України представлена різними типами електростанцій, які виробляють разом 189 млрд квт-год електроенергії, з них найбільше виробили у 2010 р. атомні станції (89,2), майже стільки ж теплові (86,5) і решту гідроелектростанції (13,2). Альтернативні електростанції в Україні є, але в загальному енергобалансі їх частка майже не помітна. В Енергетичній стратегії України передбачено активізувати розробки у сфері відновлюваних джерел енергії.

Важливою проблемою енергетичного комплексу України є енергетична безпека держави. Енергетична безпека – це здатність держави протистояти зовнішнім і внутрішнім шокам, які можуть порушити безперебійність постачання всіх видів енергоносіїв, електричної і теплової енергії, тобто держава повинна постійно дбати про надійність і якість забезпечення усіх секторів економіки теплом, енергією за будь-яких обставин. Вузькими місцями енергетичної безпеки України є дорожнеча нафти й газу і їх нераціональне використання; надмірна енергомісткість виробництва ( під цим розуміється, що в Україні на виробництво одиниці продукції витрачається палива й енергії у 3 – 4 рази більше, ніж в Європі); монопольна залежність від РФ в імпорті газу й нафти; зношеність систем транспортування енергоносіїв; висока собівартість видобутку і збагачення вугілля тощо.

3. Металургійний комплекс: склад, провідні виробники, внутрішнє та експортне значення

Металургійний комплекс – це сукупність підприємств, що займаються видобутком та збагаченням руд чорних і кольорових металів та випуском кінцевого продукту – металу у вигляді чавуну, сталі, прокату, труб та кольорових металів і сплавів. До металургійного комплексу належать чорна і кольорова металургія. Чорна металургія розвивається в Україні з середини 19 ст., коли відбувалося інтенсивне будівництво залізниць в усій Російській імперії. Попит на чавун для прокладання рельсів і будівництва паровозів та вагонів викликав розвиток металургійних заводів, у які були вкладені не лише вітчизняні, а й іноземні капітали, особливо англійські, бельгійські та французькі. Особливо швидко металургія розвивалася на межі 19 – 20 ст.

Українська чорна металургія спирається на багаті природні ресурси залізних та марганцевих руд, коксівного вугілля, вапняків, доломітів, які добуваються в Придніпров'ї та Донбасі. Ці 2 райони і стали основними металургійними виробниками. Особливістю чорної металургії України є наявність великих металургійних комбінатів, у яких зосереджений весь технологічний процесс виробництва: від добування і збагачення залізних і марганцевих руд до випуску сталі й прокату. Такі металургійні комбінати працюють у Запоріжжі, Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Кривому Розі, Донецьку, Макіівці, Маріуполі, Алчевську, Стаханові та інших містах. Всього в Україні працює 13 великих металургійних комбінатів. У процесі ринкових реформ вони реорганізовані з державних підприємств в акціонерні товариства, отримали капіталовкладення іноземних та національних інвесторів. На таких комбінатах працюють десятки тисяч людей. Меткомбінати мають районоутворююче значення.

Найбільші металургійні заводи входять до складу металургійних корпорацій. Найбільшою з них є «Метінвест» - міжнародна вертикально інтегрована гірничо-металургійна компанія, що володіє 24 підприємствами в Україні, Європі та США і займається повним циклом виробництва металу.

Метінвест є найбільшою компанією України за версією журналу Forbes і займає 6-е місце в рейтингу найбільших компаній Центральної та Східної Європи Deloiite ТОP-500 за підсумками 2010 року.

Метінвест – найбільший в Україні і один з найбільших в СНД виробників залізорудної сировини та сталі. Компанія входить в десятку найбільших виробників ЗРС та товстолистового прокату, займає 26-е місце в ряду найбільших металургійних компаній світу за версією Всесвітньої асоціації виробників сталі (WSA). У листопаді 2010 року Метінвест завершив угоду по об'єднанню з ММК ім. Ілліча, що дозволило подвоїти виробничі потужності з виплавки сталі до більш ніж 15 млн. тонн на рік.

Корпорація «Індустріальний союз Донбасу» об’єднує Алчевський меткомбінат, Дніпровський меткомбінат ім..Дзержинського, а також має металургійні заводи в Польщі та Угорщині.

Виробництво металургійної продукції в роки незалежності знизилось порівняно з соціалістичним періодом, але Україна все ще є помітним виробником чорних металів. Так, у 2010 р. було вироблено: чавуну 27,4 млн т, феросплавів 1,7 млн т, сталі 33 млн т, прокату чорних металів 17,6 млн т, труб з чорних металів 1957 тис.т.

Кольорова металургія в Україні не має такого розмаху, але також розвинена. Найбільшими підприємствами є Запорізький алюмінієвий комбінат, Світловодське АТ «Чисті метали», що спеціалізується на виробництві рідкісних металів для напівпровідникової промисловості, складної електроніки й електротехніки, Запорізький титано-магнієвий комбінат, який переживає складну ситуацію, Костянтинівське підприємство «Укрцинк», Артемівський комбінат кольорових металів.

Металургійний комплекс України має важливе значення не тільки на внутрішньому ринку України, де його продукцію купують машинобудівні, будівельні, транспортні компанії, але насамперед на зовнішньому. Усі роки незалежності недорогоцінні метали й вироби з них складають найбільшу статтю українського товарного експорту. Частка цієї статті в експорті коливається в межах 30 – 40 %, тобто продаж за кордон металу забезпечує понад третину валютних надходжень. Метал Україна продає насамперед в країни Азії та СНД, але наш метал знають і в Канаді, США та Латинській Америці, країнах Європи й Африки. Це не можна оцінити однозначно позитивно, тому що продаж металу – це все-таки продаж нескладної сировинної продукції з малою доданою вартістю, а отже, і невисокою ціною. Також металургія залежить від ситуації (кон’юнктури) на світових ринках: коли з якихось причин попит на метал у світі падає, це зразу призводить до зменшення валютної виручки, а надлишковий метал не знаходить попиту всередині країни. Підприємства працюють не на повну потужність і навіть можуть бути зупинені. На експорт надходить більше половини всієї металургійної продукції України.

4. Хімічна промисловість України. Проблеми сировини, ресурсомісткості та охорони довкілля.

Хімічна промисловість поділяється на 3 групи галузей: гірничо-хімічну, основну хімію та хімію органічного синтезу. Гірничо-хімічні підприємства добувають і переробляють специфічну хімічну сировину, як, наприклад, кухонну сіль, калійну сіль, морську сіль, фосфорити, сірку. Підприємства основної хімії виробляють різні неорганічні кислоти, насамперед, сульфатну, соду, хімічні реактиви. Проте головною продукцією української основної хімії є добрива, у першу чергу – азотні добрива. Хімія органічного синтезу об’єднує підприємства, що виробляють складну органічну продукцію шляхом переробки нафти, природного і попутного газу, вугілля, сланців, а також рослинної сировини. Підприємства цієї галузі виробляють полімерні матеріали, пластмаси, лаки, фарби, синтетичні волокна, хутра, каучук і багато іншої продукції, аналогів якої у природі нема. Всі хімічні підприємства, особливо органічного синтезу, споживають багато сировини, води, палива, енергії і є великими забруднювачами довкілля, тому гострою є проблема їх технологічного переоснащення на більш дружні до природи технології.

Окреме місце серед галузей хімічного комплексу належить хіміко-фармацевтичній та парфумерно-косметичній промисловості.

Основні виробники добрив в Україні були збудовані у 60-80-х рр. 20 ст., у період так званої «Великої хімії», для потреб власного сільського господарства і з урахуванням експорту. До провідних виробників азотних добрив належать:

ЗАТ "Сєвєродонецьке об'єднання "Азот" (Луганська обл.), ВАТ "Рівнеазот", ВАТ "Дніпроазот" (Дніпродзержинськ), ВАТ "Одеський припортовий завод", ВАТ "Азот" (Черкаси), ПАТ "Концерн "Стирол" (Горлівка, Донецька обл.). Чотири з шести цих хімпідприємств належать українському бізнесмену Дмитру Фірташу, який має також азотні заводи в Росії.

Українські заводи - виробники азотних мінеральних добрив у 2010 році спожили понад 5 млрд куб. м природного газу. Чим вища ціна на природний газ, тим менша економічна ефективність виробництва азотних добрив, тому що в собівартості азотних добрив природний газ становить близько 70-80%. Крім азотних, українські заводи виробляють фосфорні добрива: ВАТ «Сумихімпром», Костянтинівський хімзавод, ВАТ «Вінницяхімпром». В радянські часи Україна була також виробником і калійних добрив, зараз це виробництво майже припинено, а калійні рудники в районі прикарпатський міст Калуша й Стебника перетворилися в екологічну «страшилку», бо там зібралося багато отруйних відходів у басейнах-накопичувачах, і потрібні великі капіталовкладення, щоб їх утилізувати без шкоди для довкілля.

Хімічні заводи з виробництва сульфатної (сірчаної) кислоти працюють в металургійних центрах. Важливим продуктом основної хімії є сода, яка виробляється з кухонної солі. Найбільші виробники й експортери соди різних видів – ВАТ «Лисичанська сода» та Кримський содовий завод у м. Красноперекопськ. Україна володіє й потужностями хімії органічного синтезу, але своєї сировинної бази недостатньо, тому виробництво полімерів, пластмас дуже зменшилося в порівнянні з 1990 р. Є в Україні й виробники шин. Ця галузь також належить до хімічного комплексу, тому що використовує синтетичний каучук. Великий виробник шин, який відправляє продукцію на автомобільні заводи України, Росії та інших держав, - ЗАТ «Росава» (м.Біла Церква Київської області), де є 2 шинних заводи потужністю 6 млн шт. шин на рік (фактично вироблено в 2010 р. 5,4 млн).

Значні перспективи і досить добру динаміку розвитку демонструє фармацевтична промисловість України. У нас працюють кілька великих виробників і багато дрібних. У групі провідних вітчизняних виробників лікарських препаратів перебувають ЗАТ «ФФ «Дарниця», Корпорація «Артеріум» (ТОВ "Київмедпрепарат" й АТ «Галичфарм»), ТОВ ФК "Здоров'я", ЗАТ НВЦ "Борщагівський ХФЗ", ВАТ "Фармак". Кожний із цих гігантів фарміндустрії займає близько 10% ринку вітчизняних лікарських засобів. Далі йде група з більш ніж трьох десятків підприємств, продукція кожного з них займає від 1% до декількох відсотків ринку. Серед них – АТ "Індар", АТ "Київський вітамінний завод", АТ "Стиролбіофарм" й інші. До третьої групи входять більше сотні підприємств, що випускають лише по 1-2 лікарські засоби, що найбільш прості у виробництві й дешеві: йод, зеленка, перекис водню. Українська фармацевтична промисловість виробляє близько 1400 препаратів з 3000, що продаються в Україні. Фармацевтичні компанії України виробляють лікарські засоби майже у всіх формах (твердих, рідких, порошкоподібних тощо). Основними групами є серцево-судинні препарати, анальгетики, вітаміни, засоби для лікування респіраторної й ендокринної систем, шлунково-кишкового тракту й антибіотики.

Продукція хімічної та пов’язаних з нею галузей є важливою статтею експорту України, займаючи 7 – 9 % у товарній структурі експорту.

Лекція 3. Машинобудівний комплекс, легка та харчова промисловість України

1. Машинобудівний комплекс

2. Оборонно-промисловий комплекс України на світових ринках

3. Легка промисловість: проблеми ринкового реформування й конкуренції

4. Харчова промисловість: насичення внутрішнього ринку й експортне значення

1. Машинобудівний комплекс України

Машинобудівний комплекс об’єднує галузі машинобудування та металообробки (не плутайте з металургією!). У галузевій структурі промисловості України частка машинобудування складає біля 15 %, а у товарній структурі експорту – приблизно 17 %. Це значно менше, ніж було в радянський період, коли на машинобудування припадало біля третини вартості промислової продукції. Галузі машинобудування України є такі:

• важке машинобудування, тобто виробництво металомісткого обладнання для енергетики, металургії, дорожного будівництва;

• сільськогосподарське машинобудування;

• транспортне машинобудування;

• приладо- та верстатобудування;

• електронне, електротехнічне та радіотехнічне машинобудування;

• виробництво устаткування для різних галузей промисловості та невиробничої сфери;

• виробництво складної побутової техніки.

У ході трансформаційних процесів в економіці машинобудівний комплекс зазнав значно більшого спаду виробництва, ніж, наприклад, металургійний. Основними причинами різкого зменшення машинобудівного виробництва у 1992 – 2000 рр. були: зростання цін на метал і іншу сировину, енергію, здорожчання перевезення продукції та комплектуючих, розрив технологічних коопераційних зв’язків з партнерами в інших республіках колишнього Радянського Союзу та країнах Східної Європи, втрата налагоджених ринків збуту, скорочення замовлень на військову продукцію, а також конкуренція високоякісної закордонної продукції. Але починаючи з 2000 року, машинобудування України стало демонструвати позитивну динаміку виробництва, хоча не в усіх галузях і не в усі роки.

Важке машинобудування - сукупність галузей машинобудівного комплексу, які виробляють великогабаритні та металоємні машини й обладнання для електроенергетики, металургії, добувної промисловості та інших галузей народного господарства. Основними видами продукції українського важкого машинобудування є конвертери й ливарні машини, конвеєри та підйомники безперервної дії, врубові комбайни для шахтарів та тунелопрохідні машини, бурові машини, котки дорожні та інша техніка. Більшість підприємств важкого машинобудування працюють у Донбасі та Придніпров’ї. Серед них – флагман галузі – Новокраматорський машинобудівний завод (ЗАТ «НКМЗ»), а також Донецький завод гірничо-шахтного обладнання, ПАТ « Макіївський завод шахтної автоматики», ПАТ «Новогорлівський машинобудівний завод», ПАТ «Брянківський завод бурового обладнання», ПАТ «Маріупольський завод важкого машинобудування» та інші.

До важкого машинобудування належить і енергетичне. Це виробництво котлів, турбін для різних видів електростанцій та обладнання для транспортування нафти й газу. Серед таких підприємств особливо треба згадати ПАТ «Турбоатом» у Харкові, ПАТ «Сумське НВО імені Фрунзе» та державне підприємство «Зоря – Машпроект» у Миколаєві.

Сільськогосподарське машинобудування в Україні є постачальником техніки й обладнання для аграрного сектора економіки. Проте через низьку купівельну спроможність аграріїв та конкуренцію закордонних сільгоспмашин ця галузь нині в глибокому застої. Не виконано державну програму розвитку українського комбайнобудування, різко зменшилося виробництво тракторів, обладнання для тваринницьких ферм, бо розпалися самі ферми, та й іншої техніки виробляється в рази й десятки разів менше, ніж при Союзі. Так, тракторів у 1990 р. Україна виробляла 106 тис. шт., а в 2010 - 5189 штук. Зернозбиральних комбайнів на рік виробляється менше ніж 100 штук. Зрозуміло, що це показує відсутність даної галузі. Існуючі потужності на підприємствах простоюють або переобладнуються для випуску продукції, затребуваної ринком. Найбільшим підприємством сільгоспмашинобудування в Україні є Харківський тракторний завод, але через відсутність замовлень він не може потужно працювати. У кризовий 2009 рік завод навіть повністю зупиняв виробництво. У 2011 р. було заявлено, що завод відкриє філію в Китаї.

Транспортне машинобудування поділяється на галузі за видами транспорту: автомобільне, залізничне, суднобудування та авіабудування. Автомобілебудування України зараз розвивається позитивно, але випуск продукції залежить від економічної стабільності, коли попит на автомобілі зростає зі зростанням доходів покупців, а також від ціни банківських кредитів та умов їх отримання. Більшість українських автовиробників займаються автоскладанням машин відомих закордонних фірм Європи та Росії. Найбільшими виробниками залишаються Запорізький АвтоЗАЗ, Кременчуцький завод КРАЗ, корпорація «Богдан», до складу якої входить Луцьке автоскладальне підприємство, Ужгородський «Євро кар».

Найбільше автомобілів було виготовлено у 2008 р. Тоді вироблено 402 тис. шт. легкових автомобілів, 11,8 тис. шт. вантажних, 10,2 тис. шт. автобусів. Після кризи 2008-2009 рр. кількість продукції в 2010 р. відповідно склала: 75 тис., 4,9 тис. і 2,7 тис. штук.

Залізничне машинобудування складається з вагоно- і локомотиво будування. За часів СРСР Луганський тепловозобудівний завод виготовляв майже 80 % усіх магістральних тепловозів країни, але в Україні не було виробництва магістральних електровозів, електропоїздів, пасажирських вагонів. У роки незалежності цю диспропорцію вдалося дещо вирівняти. На найбільшому вагонобудівному заводі України – Крюківському (Кременчук) налагоджене і виробництво електричок, і пасажирських вагонів, у тому числі для поїздів метро. Інші вагонобудівні заводи – Стахановський (Луганська обл.) та Дніпродзержинський. У 2010 р. в Україні виготовлено майже 40 тис. шт. вагонів вантажних несамохідних. ВАТ «Луганськтепловоз» випускає маневрові й магістральні тепловози, дизель- і електропоїзди, трамваї, запчастини для залізничного транспорту. Підприємство належить російській компанії «Трансмашхолдинг», хоча й піднімається питання про його повернення у власність української держави.

Україна належить до не багатьох держав світу, які мають потужності в галузі авіабудування. Флагман авіабудування України – авіаційний науково-технічний комплекс «Антонов» у столиці. Він об’єднаний з Київським заводом «Авіант» і двома авіазаводами в Харкові в Державний авіабудівний концерн «Антонов». Також в Україні є кілька авіаремонтних підприємств, у тому числі завод у Луцьку. Двигуни для літаків, і не тільки українських, випускають державне підприємство «Мотор-Січ» та машинобудівне конструкторське бюро «Прогрес» (обидва – в Запоріжжі). У 2011 – 2012 рр. збільшилась державна підтримка авіабудування. Галузь почала виходити з тривалої кризи. Авіабудування України має добру репутацію в світі, продає літаки, двигуни, ремонтні та інші послуги, ліцензії на виробництво літаків. Імпортують нашу продукцію США, країни Європи, країни, що розвиваються, Російська Федерація, Азербайджан.

Суднобудування теж є своєрідним козирем української економіки. У спадок від Союзу нам залишилося багато суднобудівних заводів, але проблема полягає в тому, що практично всі вони працювали на оборонні замовлення, а після розпаду Союзу залишилися без портфеля замовлень і мусили самотужки виходити з дуже складної ситуації: адже самій Україні не потрібно таких великих потужностей:11 суднобудівних заводів, що давали близько 30% суднобудівної продукції СРСР, 7 підприємств суднового машинобудування, 11 підприємств морського приладобудування, 27 окремих науково-дослідних інститутів і конструкторських бюро. Крім того, Україна має ряд суднобудівних і судноремонтних підприємств. Були приватизовані миколаївський завод «Океан», керченський «Залив», феодосійський «Море», севастопольський «Севморзавод», маріупольський «Азовський судноремонтний завод». У 2003 р. проведена корпоратизація Херсонського суднобудівного заводу, здійснюється приватизація Чорноморського суднобудівного заводу в Миколаєві; в 2004 р. проведена корпоратизація Ізмаїльського судноремонтного заводу тощо. Найвдалішою була приватизація Миколаївського суднобудівного заводу «Океан» голландською групою компаній «Дамен». У результаті завод, що простоював близько п’яти років, не тільки запрацював знов, але й став лідером суднобудівної галузі країни, зараз це підприємство називається «Дамен шип’ярд – Океан». Ще два досить великих заводи – Чорноморський суднобудівний і Суднобудівний завод імені 61 комунара (обидва в Миколаєві) шукають замовлень на ремонт військових кораблів України й Росії. Два українські суднобудівні заводи можуть інтегруватися в Об’єднану суднобудівну корпорацію Російської Федерації. Це - «Зоря-Машпроект», завод із виробництва суднових турбін, який може виготовляти також газові турбіни, й феодосійський завод «Море» – великий завод із виробництва суден із легких сплавів, із алюмінію. Обидва – державні підприємства України, вони зараз мають труднощі із завантаженням, і при інтеграції їх в ОСК можна буде вирішити питання. «Море» є відкритим акціонерним товариством, й основними видами його діяльності є будівництво й ремонт суден, виробництво санітарно-технічного обладнання, монтаж й установка збірних конструкцій. У Києві розташоване одне з найстаріших суднобудівних підприємств України – ВАТ «Суднобудівний завод «Ленінська кузня».

Інші галузі машинобудування України теж нараховують десятки заводів різного профілю. Підкреслимо, що найбільшої конкуренції із сторони іноземних виробників зазнали галузі приладо- і верстатобудування, електронної промисловості та електротехніки, а також побутової техніки. Успішні підприємства цих галузей знайшли свої ніші на ринку, наприклад, Донецький концерн «Норд».

2. Оборонно-промисловий комплекс України на світових ринках

В колишньому Радянському Союзі машинобудування було на 70 % пов’язане з виробництвом озброєнь. Україна також має потужний оборонно-промисловий комплекс, до якого належать конструкторські бюро і проектні інститути військового спрямування, підприємства, що виготовляють продукцію військового і подвійного призначення, навчальні заклади, що готують відповідних спеціалістів, і установи, що займаються експортом даної продукції та контролем за її продажем. Оборонно-промисловий комплекс (ОПК) України майже постійно тримався в десятці провідних експортерів світу, і лише в 2011 р. зійшов на кілька сходинок нижче.

В ОПК України виділяють кілька напрямів: авіакосмічна продукція і послуги, пов’язані з запуском супутників інших країн на навколоземну орбіту; виробництво бронетанкової техніки; виробництво інших видів зброї; виробництво електронного обладнання і приладів для військових потреб. Замовлення армії України недостатньо, щоб забезпечити роботою всі потужності, тому значну, а в окремих підприємствах основну частину виробленої продукції спрямовують на експорт. Експорт зброї – особливий, адже він повністю контролюється і здійснюється державою та уповноваженими нею підприємствами. В Україні створена державна компанія «Укрспецекспорт», що має 5 дочірніх підприємств, серед них «Укроборонсервіс» - уповноважений державою експортер озброєнь і військової техніки, а також «Прогрес», «Укрінмаш», Спецтехноекспорт», «Промоборонекспорт».

Виробництвом бронетанкової техніка займається Харківський завод ім. Малишева, який багато років продає танки і бронетранспортери за кордон, особливо в країни Азії. В 2011 р. підписано угоду на поставку в Таїланд 49 танків «Оплот» і 96 БТР. В Україні знаходиться унікальне підприємство «Південмаш» (м.Дніпропетровськ). Це виробник міжконтинентальних і космічних ракет. В радянський час тут вироблялися ракети для озброєнь. Зараз це підприємство випускає ракети для здійснення комерційних запусків супутників і є основою ракетно-космічного комплексу України.

Серед інших відомих виробників озброєнь слід назвати: Державну акціонерну холдингову компанію (ДАХК) «Артем» у Києві, яка є виробником керованих авіаційних ракет, протитанкових ракет, різного обладнання для авіаційної техніки; ДАХК «Топаз» у Донецьку, що виробляє комплекси радіолокаційної розвідки «Кольчуга – М»; Державне Київське конструкторське бюро «Луч» - провідне підприємство-розробник складових частин комплексів авіаційного і протитанкового озброєння, високоточної зброї, оптико-електричних систем; ВАТ «Холдингова компанія «Укрспецтехніка» у Києві, що виробляє радіолокаційні комплекси, автоматичні системи управління, веде роботу з модернізації радіолокаційних станцій для військ ППО, ВПС і ВМС України; ВАТ «Науково-виробнича фірма «Адрон» у Києві, що розробляє системи захисту літальних апаратів військового призначення. Цей перелік можна продовжувати довго, але основна проблема військово-промислового комплексу України – замовлення на виготовлення озброєнь і надання супутніх послуг.

Особливістю ринку ОВТ є його велика зарегульованість, тому що постачання і купівлі зброї завжди (крім нелегального ринку) контролюються державою. Кожна держава прагне насамперед замовити зброю у власного виробника, а якщо такого нема, то, як правило, оголошує міжнародний конкурс (тендер). У таких міжнародних тендерах часто беруть участь провідні українські виробники. За участь у тендерах потрібно платити великі гроші. Іноді ця прикра обставина не дає можливості нашим виробникам дістати замовлення. Тендери, крім того, є своєрідною рекламою продукції, бо замовники, хоч і не укладають контрактів, але придивляються, ознайомлюються з продукцією. Крім тендерів, інформаційну роль грають також міжнародні виставки зброї. Наприклад, в Об’єднаних Арабських еміратах кожних 2 роки проводиться велика виставка-ярмарок «Idex», у якій українські виробники беруть участь з початку 1990-х років. На таких ярмарках укладаються контракти на постачання великих партій зброї.

Україна досить багато років продавала за кордон не тільки ту зброю, яку сама виготовляла, а й ту, яка залишилася на озброєнні від Радянської армії. Це дозволяло Україні досить довго входити до першої десятки провідних експортерів озброєнь у світі. Зараз наша країна займає 12 місце за експортом ОВТ. Дані про кількісні вирази цього експорту дуже різняться за різними джерелами, тому студенти можуть самі зайнятися пошуком цієї інформації. Найбільшими ринками збуту нашого озброєння є країни Африки та Азії, а також партнери по СНД. Найбільшими статтями експорту були стрілецька зброя, бойові танки і бронемашини, артилерійські системи, реактивні системи залпового вогню, бойові літаки і вертольоти.

3. Легка промисловість: проблеми ринкового реформування й конкуренції

До цієї галузі належать тисячі підприємств, що виробляють тканини, одяг, трикотаж, взуття, галантерейні і хутрові вироби. Легка промисловість – нащадок ремісничих цехів середніх віків, проте в наш час це галузь високих технологій і інноваційного потенціалу. Всього в Україні знаходиться понад 10 тисяч підприємств, з яких 2,5 тис. текстильні й трикотажні, 6 тис. – виробляють верхній одяг і хутрові вироби, 1,5 тис. – шкіряно-взуттєві. Практично всі підприємства належать до недержавної власності.

Легка промисловість зазнала найбільшого спаду порівняно з радянськими роками, виробництво скоротилося в рази. Виходити з глибокої кризи цій галузі дуже важко з ряду причин. По-перше, дорога сировина, особливо натуральна; по-друге, обладнання потребує не просто модернізації, а постійного оновлення, щоб можна було на рівних конкурувати з закордонними виробниками; по-третє, легальним виробникам важко, а підчас неможливо конкурувати з підпільним виробництвом та з дешевим імпортом китайського, турецького, а дуже часто взагалі невідомого походження і з секонд-хендом. Частка легкої промисловості в галузевій структурі промисловості скоротилася з 11 % у 1990 р. до 1,3 % в 2010 р. Темпи економічної динаміки цієї галузі дуже нестабільні: наприклад, в 2000 р. виробництво збільшилося проти попереднього року на 36 %, а в 2002 на 0,4 %. З 2006 по 2010 рр. виробництво зменшувалося, а за 2011 р. збільшилося на 6 %.

У ході ринкового реформування колишні великі підприємства розпалися на менші і змінили форму власності, зараз це головним чином публічні акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю. Дуже поширена схема, за якої українські підприємства, особливо швейні, працюють за так званою давальницькою схемою. Це означає, що на наші підприємства з європейських країн чи з Америки привозять сировину, викрійки, оздоблення, всю необхідну фурнітуру, а часом і нове обладнання, і наші працівниці шиють на їхнє замовлення одяг, на якому не вказується “Made in Ukraine”. Виготовлене замовлення відправляється власнику. Це не що інше, як прихований імпорт української робочої сили, але наші підприємства і тому раді.

Список лідерів внутрішнього ринку очолює багатопрофільний торгово-виробничий концерн «Текстиль-Контакт», основний вид діяльності якого полягає у виробництві і реалізації всіх видів тканин, штучного хутра, трикотажних полотен, прикладних матеріалів, фурнітури (понад 20 тис. найменувань). Виробництво такого різноманітного асортименту стало можливим завдяки великим бюджетним замовленням на бавовняні, шерстяні і напівшерстяні тканини, а також на речове і постільне майно відомчого призначення для ряду міністерств і відомств.

Іншим об’єднанням з промисловим, науковим і фінансовим потенціалом, яке швидко розвивається, є корпорація підприємств «Текстиль-Україна». Її розвитку сприяють великі фінансові партнери з Росії. До складу корпорації входять 27 підприємств по всій території України, і на них виробляється практично весь асортимент продукції легкої промисловості. Провідна роль у завоюванні зовнішніх ринків збуту вже кілька років належить АТ «Україна» (м. Житомир), що поставляє свої вироби до Німеччини, Чехії, Словенії, Хорватії, Угорщини, Польщі; АОЗТ «Черкаський шовковий комбінат», який реалізує шовкові тканини до США, Данії, Чехії, Угорщини; ВАТ «Рівнельон»; ЗАТ «ВОЗКО» ( Вознесенские кожи, м. Вознесенськ, Миколаївська обл.) Успішно освоюють нові зразки одягу і реалізують до країн далекого і близького зарубіжжя ЗАТ «Черкаське трикотажне підприємство «Любава», фірма «Украмтекс» (м. Бровари). Торгова марка Almatti є найбільшим виробником високоякісного верхнього одягу. Кожний рік Almatti пропонує жінкам понад 100 моделей пальт, плащів, курток і костюмів різних кроїв, силуетів і стильових рішень.

Українська асоціація підприємств легкої промисловості (Укрлегпром) створена у 2000 році та об’єднує  на добровільних засадах більше 100 провідних підприємств легкої промисловості, серед яких:  ЗАТ “КСК “Чексіл” (м. Чернігів), АТЗТ “Черкаський шовковий комбінат”, ВАТ “Тернопільське об’єднання “Текстерно”,  ЗАТ “Київська трикотажна фірма “Роза”, ВАТ з іноземними інвестиціями “Демітекс” (м. Полтава), ВАТ «Рівненська фабрика нетканих матеріалів»,  ЗАТ “Чинбар” (м. Київ), ЗАТ “Возко” (м. Вознесенськ), ВАТ «Плай» (м. Івано-Франківськ), ПП “Текстиль-Контакт” (м. Київ), АТЗТ “Україна” (м. Житомир), АТЗТ “Вознесенська промислово-торгова фірма “Вікторія”, АТЗТ ДВТП “Донбас” (м. Донецьк), КВТО “Талан” (м. Ромни), ЗАТ “Дніпро” (м. Дніпропетровськ), ВАТ “Хутрова фірма “Тисмениця” (м. Івано-Франківськ), ВАТ «Полонський фарфоровий завод» (м. Полоннє Хмельницької обл.), ЗАТ Чернігівська виробнича фірма «Берегиня» (м. Чернігів), Державна компанія «Луганськлегінвест», ЗАТ «Харків-вовна», ЗАТ Виробничо-комерційна фірма «Леся» (м. Новоград-Волинський Житомирської обл..), ТОВ «ФИМ» (м. Жовті Води), ТОВ «Тусмо» (м. Житомир)  тощо.  Тобто, кращі підприємства кожної підгалузі легкої промисловості представлені в Асоціації.Обсяг виробництва промислової продукції членами Асоціації становить більше 60 відсотків загального обсягу виробництва товарів легкої промисловості по Україні.

Незважаючи на деяку позитивну динаміку, виробництво продукції все ще значно менше, ніж було в 1990 р. Наприклад, тканин тоді виробили 1210 млн кв.м., а в 2010 р. – 88, взуття відповідно 196 млн пар і 25,7 млн. Добрим сигналом є нарощування виробництва постільної білизни, панчішно-шкарпеткових виробів, одягу.

 Із загального числа підприємств текстильної та швейної промисловості понад 140 здійснюють зовнішньоекономічну діяльність: експортують свою продукцію до країн Європи і СНД – в основному чоловічий та жіночий верхній одяг, костюми, блузки, сорочки, а також одяг промислового призначення, нижню білизну, рукавиці, рукавички.

Стратегічними завданнями розвитку легкої промисловості є підвищення якості і конкурентоспроможності вітчизняних виробів, розширення їх продажу на внутрішньому ринку (відвоювати внутрішній ринок від чужоземного шир- потребу!), перехід до інноваційних моделей розвитку, розширення використання власної натуральної сировини.

4. Харчова промисловість: насичення внутрішнього ринку й експортне значення

Харчова промисловість – одна з головних галузей обробної промисловості України як за значенням у промисловому виробництві, так і за експортом. Вона значно швидше за легку промисловість вийшла з кризи і демонструє сталі позитивні темпи розвитку. Харчова промисловість є дуже інвестиційно привабливою, адже для її продукції завжди гарантований ринок збуту, бо їжа є основною життєво важливою потребою людини. На відміну від продукції легкої промисловості, українці в харчових уподобаннях залишаються патріотами і споживають переважно вітчизняні харчі. Тому харчова промисловість займає 18 % у структурі промисловості і дає десяту частину товарного експорту України.

Галузевий склад харчової промисловості включає борошномельну й хлібопекарну, кондитерську, м’ясну, молочну, олійно-жирову, рибну, плодоовочеконсервну, макаронну, цукрову, пивоварну, спиртогорілчану, виноробну, круп’яну галузі, виробництво харчової солі, безалкогольних напоїв, овочесушильне та інші виробництва. Найбільш динамічно розвиваються олійна, виробництво алкогольних напоїв, макаронна, молочна галузі. Почала виходити з глибокої та тривалої кризи цукрова промисловість.

Борошномельні підприємства знаходяться по всій Україні і входять до складу великих комбінатів хлібопродуктів, на яких, крім борошна, виробляють крупи та корми. Основними споживачами борошна є хлібопекарна та макаронна промисловість, частина йде на потреби кондитерської галузі для випікання печива та тортів. Асортимент і якість продукції хлібопекарної та макаронної промисловості зараз вигідно відрізняються від радянського періоду, коли було тільки кілька стандартних сортів хліба та макаронів. Тепер виробники пропонують найрізноманітніші сорти хлібобулочних виробів на різні смаки й гаманці. У нас в Луцьку працює 2 найбільших хлібопекарних підприємства: ПАТ «Теремно» і ТзОВ «Кічкарівка».

Кондитерська промисловість була добре розвинена й за соціалізму, але зараз ця галузь зазнала значного оновлення, в неї вклали капітали вітчизняні та закордонні інвестори. Виробнича потужність галузі становить 1,5 млн. тонн. Українські кондитерські підприємства споживають близько 600 тис. тонн цукру за рік. Національна кондитерська промисловість представлена підприємствами, що входять у систему Державного департаменту продовольства України: ЗАТ "Укркондитер", "Укрпродсоюз", "Укрхліб" і неасоційованих підприємств приватного сектору. У систему "Укркондитер" входять 28 фабрик, заводи продтоварів, цехи й підприємства громадського харчування. Сумарна виробнича потужність 28 кондитерських фабрик системи ЗАТ "Укркондитер" становить до трьох чвертей обсягу виробництва кондитерської промисловості України.

Загальна кількість підприємств кондитерської галузі становить близько 800. До 90% підприємств представлено випуском борошнистих кондитерських виробів і тільки 10% виробляють цукристі (шоколад, карамель, цукерки, драже тощо). Сім найбільших кондитерських підприємств України мають ринкову частку від 4 до 26% і виробляють до 72% загального обсягу продукції.

Ринок кондитерської продукції умовно поділяється на три основні сегменти: цукристі вироби, борошнисті вироби й шоколадні. Найбільш значний сегмент – цукристі кондитерські вироби (карамелі, драже й цукерки). Сегмент борошнистих виробів (печиво, вафлі, торти й крекери) займає до 38,6% усього обсягу продукції, а частка сегмента шоколадних виробів – 5,7%. Практично всі товарні групи кондитерської промисловості розвиваються завдяки освоєнню виробниками нових рецептур і поліпшенню технологічного устаткування.

В останні роки найпомітніше розширився асортимент плиткового шоколаду (за рахунок пористого й високоякісного тонкого); шоколадних цукерок ; шоколадних батончиків (особливо вафельної групи); рулетів, бісквітів (у тому числі бісквітного печива), глазурованого печива й печива з начинкою. Найбільшими виробниками кондитерських виробів в Україні є компанії Roshen, ЗАТ "АВК", Львівська кондитерська фірма "Світоч", ЗАТ "Крафт Фудз Україна", ЗАТ ВО "Київ-Конті". За оцінками фахівців, ємність внутрішнього ринку кондитерських виробів становить близько 1 млн. тонн за рік.

Як зазначено на сайті компанії «Рошен», Міжнародна Кондитерська Корпорація ROSHEN – один з найбільших європейських виробників кондитерських виробів.  Під власним «солодким знаком якості» ROSHEN виробляє до 200 видів високоякісних кондитерських виробів (шоколадні і желейні цукерки, карамель, шоколад, печиво, вафлі, бісквітні рулети і торти). Загальний обсяг виробництва продукції досягає 410 тисяч тон на рік. До складу Корпорації входять 4-и українські фабрики (Київська, Вінницька, Маріупольська і Кременчуцька); дві виробничі площадки Липецької кондитерської фабрики (Росія) , Клайпедська кондитерська фабрика (Литва), а також масломолочний комбінат «Бершадьмолоко» та «Літинський племзавод», які забезпечують фабрики корпорації натуральною високоякісною молочною сировиною. Для покращення умов зберігання сировини та готової продукції, для оптимізації поставок продукції та мінімізації затримок продукції на складі - Корпорація ввела в експлуатацію власний логістичний центр. Виробничі об'єкти Кондитерської Корпорації ROSHEN сертифіковані відповідно до вимог міжнародних стандартів якості та безпеки продуктів харчування ISO 22000:2005. На підприємствах корпорації ROSHEN працює система управління якістю, яка відповідає вимогам ISO 9001:2000, що підтверджується наявністю у кожної із фабрик Корпорації «Сертифікатів відповідності». Всі кондитерські фабрики корпорації ROSHEN забезпечені обладнанням для моніторингу контролю якості продукції та відповідних досліджень. Розробкою технологій та запуском високоякісних кондитерських виробів займаються спеціалісти, які пройшли атестацію та навчання у спеціалізованих іноземних центрах. Представлені на ринку кондитерські вироби виготовлені за найсучаснішими технологіями. Експлуатація сучасного високовиробничого обладнання, чітке дотримання технології виробництва, використання виключно високоякісної сировини та матеріалів, що застосовуються при виробництві кондитерських виробів є запорукою головних переваг продукції Roshen. Продукція представлена в Україні, Росії, Казахстані, Білорусі, країнах Кавказу, Середньої Азії, Німеччині, США, Молдові, Ізраїлі, Литві та інших країнах.

М’ясна промисловість представлена двома типами підприємств: великими м’ясокомбінатами, що знаходяться у великих містах і обласних центрах, і різнорідними переробними цехами від середніх до дрібних напівкустарних. Координує роботу деяких великих підприємств асоціація виробників м’ясної продукції України «Укрм’ясо», до якої входять 24 підприємства. На експорт продукція постачається в основному до Росії.

Молочна промисловість поділяється на виробництво молочних продуктів, маслоробну, сироробну, молококонсервну. Головним типом підприємств є молочні заводи і комбінати, в яких зосереджується виробництво всього або майже всього асортименту продукції: наприклад, «КОМО» в м.Ковелі, «Галактон» у Києві. Чимало в Україні і окремих сирзаводів, розміщених у невеликих містах і містечках, як, наприклад, Рожищенський сирзавод в нашій області. На експорт відправляються насамперед тверді сири, вершкове масло, сухе молоко, молочний білок – казеїн, а також молочна продукція. Важливою проблемою галузі, як і всієї харчової промисловості, є дотримання стандартів якості продукції, тобто суворий контроль за тим, щоб у молочних продуктах було молоко і молочні жири, а не пальмова олія, яку безсоромно додають у сировину для здешевлення готового виробу. Саме через ці проблеми на нашу продукцію час від часу накладають заборону на ввіз її до країн – імпортерів. Так, 7 лютого 2012 р. Росспоживнагляд увів заборону на ввіз в Росію сирів деяких українських виробників. Зокрема, до чорного списку потрапили Пирятинський та Гадяцький сир заводи в Полтавській області. Перший з них змушений був зупинитися, так як працює виключно на російський ринок. На експорт іде 1/3 українського виробництва сирів, а 85 % усього експорту – в РФ.

Олійно-жирова промисловість України, поза всяким сумнівом, є лідером світового ринку. Кожна друга пляшка соняшникової олії на кухнях господарок різних країн має українське походження. Крім олії багатьох торгових марок («Чумак», «Олейна», «Славія» та багато інших), галузь виробляє майонез та маргарин. Провідні підприємства галузі об’єдналися в асоціацію «Укроліяпром» (36 підприємств). Це найбільші олійно-жирові підприємства України, діяльність яких охоплює більше 90% вітчизняного виробництва рослинних олій, 81,4% виробництва маргаринової продукції, близько 40% виробництва майонезу, Український науково-дослідний інститут олій та жирів, Національний університет біоресурсів і природокористування, Інформаційно-аналітичні агентства "АПК-Інформ" і ТзОВ "Експертагро" та ряд малих підприємств, діяльність яких пов'язана з виробництвом олійно-жирової продукції.

В рамках однієї лекції неможливо зупинитися на всіх галузях харчової промисловості, тому ще розглянемо цукрову. В Радянській Україні працювало майже 200, а точніше 192 цукрових заводи. Почалася цукрова історія України в 19 ст., коли досить швидко будувалися заводи, що переробляли також тоді абсолютно нову культуру – цукровий буряк. Перший завод був побудований у Канівському повіті в 1824 р., у 1830 їх було 6, а вже через 18 років – майже 200! В радянські часи Україна виробляла 80 % усього союзного цукру, і в окремі роки його валове виробництво перевищувало 6 млн тонн, в тому числі це був цукор, вироблений з кубинського сирцю. За роки незалежності різко зменшилося вивезення цукру за межі України, тому багато цукрових заводів просто вивели з ладу. У 2010 – 2011 рр. справа покращилася, загальна кількість працюючих заводів досягла 77, і вперше за роки незалежності виробництво цукру перевищило 2 млн тонн, а точніше, в 2011 р. виробили 2,33 млн т. При цьому місткість внутрішнього ринку України складає трохи більше як 1,8 млн т, тому за відсутності серйозного експорту на ринку створилося перевищення пропозиції над попитом, що не могло не спричинити зниження ринкових цін, які на час написання цієї лекції коливаються в межах 6,5 – 6 грн/кг, тоді як на початку 2011 р. було більше 8, а то й 9 грн. За вимогами СОТ, Україна щороку ввозить біля 200 тис. тонн цукру-сирцю, що в попередні роки дозволяло наситити ринок, а тепер збільшує напругу на ньому. Шкідливо впливає також ввезення частини цукрозамінників, які використовує кондитерська промисловість, а це зменшує її попит на вітчизняний цукор.

Цукрові заводи України об’єднані в асоціацію «Укрцукор». Існує можливість збільшити експортні поставки цукру, основними ринками є Грузія, Словаччина, Узбекистан, Болгарія, Туркменистан. Росія, яка традиційно була найбільшим покупцем, в останні роки не імпортує українського цукру.

Харчова промисловість і надалі буде важливою експортною статтею України, особливо враховуючи те, що на світовому ринку постійно зростає попит на продовольство через зростання чисельності населення світу.

Лекція 4. Аграрний сектор, транспорт та будівництво

1. Роль сільського господарства в економіці України. Ринкові реформи галузі.

2. Продовольча безпека України та шляхи її досягнення.

3. Рослинництво і тваринництво.

4. Транспортна система.

5. Будівництво та галузі, пов’язані з ним (будівельно-індустріальний комплекс).

Сільське господарство завжди було і є зараз одним із символів України та важливим складником її економіки. Україна має безперечні конкурентні переваги у цьому секторі завдяки доброму природно-ресурсному потенціалу (родючі грунти, помірний клімат, рівнинний рельєф місцевості) та віковим трудовим навикам населення у виробництві багатьох видів продукції рослинництва і тваринництва, а також чималому сільському населенню, яке становить понад 30 % усього населення країни. Однак назвати ці переваги ідеальними не можна: грунти виснажені, клімат характеризується нерівномірним розподілом вологи і тепла, внаслідок чого бувають численні посухи, вимерзання посівів, непоодинокі небезпечні явища погоди, як-то град, смерчі, сильні вітри і буревії; сільське населення характеризується несприятливою демографічною структурою, тобто значною часткою непрацездатного населення, та загалом нагромадженням соціальних проблем у сільській місцевості.

Головним недоліком аграрного сектора України є недостатня розробка аграрної політики попри численні заяви з найвищих трибун про велику увагу до розвитку села. Функції розробки та впровадження аграрної політики покладено на Міністерство аграрної політики та продовольства України.

У сільському господарстві виробляється понад 20 % ВВП країни та зайнято 20 % населення. Галузь виробляє продукти харчування і сировину для харчової і легкої промисловості. Поєднання сільського господарства, переробної промисловості (харчової та легкої, що переробляють сільськогосподарську сировину) та торгівлі продовольчими товарами утворюють міжгалузевий аграрно-промисловий комплекс (АПК) України. Галузь відіграє важливу роль не лише у постачанні сільськогосподарських продуктів на внутрішній ринок, але й в експорті. Найголовнішими експортними статтями аграрного сектора України є зерно, особливо пшениця, ячмінь і кукурудза, жива худоба та олійне насіння (соняшник, ріпак).

Аграрний сектор економіки, як і інші, потребував ґрунтовної ринкової реформи, причому її було досить важко здійснити. У командно-адміністративній економіці сільськогосподарське виробництво здійснювалося системою великих господарств: колгоспів і радгоспів, які, у свою чергу, стали продуктом болючого і трагічного процесу колективізації сільського господарства, здійсненого в Радянському Союзі у 1920-1930-х рр. Добре відомо, що процес колективізації йшов насильницьким шляхом і що одним з його наслідків став геноцид українського сільського населення – Голодомор. Однак починаючи з 1960-х рр. у сільському господарстві відбулися позитивні зрушення, тим більше, що держава постійно робила великі фінансові вливання у підтримку аграрного сектора. Тим не менше за продуктивністю праці сільське господарство України в рази поступалося провідним країнам світу. Тому ринкові реформи у сільському господарстві вирішено було проводити за зразком капіталістичного способу виробництва.

Складовими частинами ринкового реформування стали: земельна реформа та реформування майнових відносин в агропромисловому комплексі; забезпечення післяреорганізаційної підтримки реформованих і новостворених господарств та формування ринкової інфраструктури у сільському господарстві; модернізація виробництва, створення конкурентоспроможних (на внутрішньому й зовнішньому ринках) сільськогосподарських підприємств; удосконалення механізмів державного регулювання аграрної сфери.

Зміни земельних відносин супроводжувалися організаційними перетвореннями. Відбулася реорганізація колгоспів (радгоспів), а пізніше й КСП — на їх базі створені господарства, засновані на засадах приватної власності на майно та землю. В результаті процесу приватизації землі та майна було проведене земельне розпаювання і майнове розпаювання.

На базі реформованих майже 12 тис. колективних сільськогосподарських підприємств було створено 23,9 тис. нових господарських формувань ринкового напряму, у тому числі: 7,1 тис. – товариств з обмеженою відповідальністю, 4,8 тис. – приватних (приватно-орендних) підприємств, 0,8 тис. – акціонерних товариств, 1,7 тис. – сільськогосподарських кооперативів, 6,6 тис. – фермерських господарств і 2,9 тис. – інших суб’єктів господарювання. Треба відзначити, що кількість господарств, особливо фермерських, постійно змінюється, тому що приймаються нові документи про те, якого розміру господарство вважати фермерським, великі господарства також зазнають злиттів і поділів на кілька нових.

Українська статистика визначає виробництво сільськогосподарської продукції за такими трьома основними категоріями господарств: сільськогосподарські підприємства (до них належать реформовані колгоспи і радгоспи); особисті підсобні господарства, або просто господарства населення; фермерські господарства. За виробництвом окремих видів продукції сільського господарства лідирують:

Сільськогосподарські підприємства – там, де вищий рівень механізації, тобто за виробництвом зернових, технічних культур, продукції птахівництва;

Господарства населення і фермерські – у виробництві мало механізованих, трудомістких продуктів: овочів, картоплі, фруктів, ягід, молока, м’яса.

Нова організаційна структура сільського господарства в Україні, створена в процесі реорганізації КСП,  характеризується певними особливостями. Вони були зумовлені кризовим станом її економіки, неспроможністю держави матеріально підтримувати реорганізаційні процеси у цій сфері. Важливим фактором виступала психологічна непідготовленість більшості селян до  господарювання на принципах підприємництва. Тому темпи створення селянських (фермерських) господарств були повільними.

У 2010 р. прийнято Комплексну державну програму реформ та розвитку сільського господарства України та Галузеву програму соціально-економічного розвитку сільських територіальних громад. Зразком розвитку аграрної політики України виступає Спільна аграрна політика Європейського Союзу.

2. Продовольча безпека України та шляхи її досягнення

Завданням аграрної політики кожної країни є забезпечення гарантованого постачання продуктів харчування усім верствам населення, причому в достатньому асортименті та за доступними цінами. Дотримання таких умов визначає продовольчу безпеку держави. Для її досягнення необхідно вживати усіх заходів для максимального самозабезпечення країни найбільш важливими сільськогосподарськими продуктами, розширювати без шкоди внутрішньому споживанню експорт продовольства та гарантувати необхідний імпорт тих продуктів харчування, яких не виробляють в державі. Так, міркуваннями продовольчої безпеки пояснюється запровадження експортних квот на вивезення продовольчого зерна з країни, а також експортного мита на насіння олійних культур. Крім того, держава регулює ціни на деякі важливі види продовольства, зокрема, на хліб, борошно, крупи тощо. Важливим елементом продовольчої безпеки виступає і створення державних продовольчих резервів, де зберігаються запаси продовольства на випадок надзвичайних ситуацій.

Для оцінки стану продовольчої безпеки держави використовується ряд показників – індикаторів. Перший з них – добова енергетична цінність раціону людини, яка повинна бути не менше, ніж 2500 ккал. В Україні цей показник 2940 ккал, але не дотримується пропорція між продуктами тваринного і рослинного походження: має бути в раціоні 55 % тваринних продуктів, а реально є 27 %. Другий індикатор – достатність споживання продовольства за видами. У порівнянні з науково обґрунтованими нормами споживання в Україні є перевищення споживання хліба, картоплі, цукру та олії на 5 – 15 % від норми, а менше споживається м’ясопродуктів, молочних продуктів, риби, яєць, овочів, плодів та ягід. Третій індикатор – достатність запасів зерна у державних ресурсах: ці запаси повинні складати 12 % від обсягу внутрішнього споживання, тоді як фактично є 7 %. Четвертий показник – економічна доступність продуктів харчування, тобто частка витрат на харчування у загальних сукупних витратах домашніх господарств. Цей показник становить 53 %, тоді як у країнах Європи 20 – 25 %. П’ятий індикатор – ємність внутрішнього ринку окремих видів продовольства. Шостий – показник продовольчої незалежності, тобто відсоток імпортного продовольства у загальному обсязі спожитого продовольства, він не повинен перевищувати 30 відсотків, в Україні фактично менше 20 %.

Відносність усіх наведених показників полягає в тому, що в Україні велика частка продовольства виробляється господарствами населення, і величина цього виробництва оцінюється органами статистики дуже приблизно, за даними вибіркових обстежень окремих домогосподарств. Тому припустимо, що реальні показники споживання різних видів продовольства, особливо не імпортних делікатесів, а власних продуктів, значно вищі за статистичні. Але проблемою є економічна доступність продовольства для бідного населення. У багатих країнах для цього застосовують продовольчі картки, у нас цю проблему ще треба вирішувати.

2. Рослинництво і тваринництво

Головними галузями аграрного сектора є рослинництво (землеробство) і тваринництво. Рослинництво розвивається на основі земельних ресурсів України, специфікою яких є висока частка (70 %) сільськогосподарських угідь у загальній земельній площі, а також особливо висока частка ріллі (майже 80 %) у структурі сільськогосподарських угідь. Це не можна визнати доброю ознакою, адже надто велика розораність території стимулює ерозію грунтів, зменшується площа лісопаркових масивів, луків і пасовищ. Крім того, це свідчить про невисоку продуктивність праці в землеробстві.

Головними галузями рослинництва виступають: зернове господарство, вирощування технічних культур, картоплярство, овочівництво, садівництво і баштанництво, а також польове кормовиробництво, тобто вирощування кормових культур. Слабким місцем рослинництва стало недостатнє забезпечення засобами механізації: ті трактори і комбайни радянського виробництва, які були в колишніх підприємствах, відслужили свої терміни, хоча багато з них, десятки разів відремонтовані, ще працюють, а на придбання добрих нових у багатьох господарств бракує грошей.

Отже, сьогодні забезпеченість вітчизняних аграрних підприємств технікою є недостатньою, водночас її рівень вже не відповідає сучасним вимогам. За останні 10 років парк зернозбиральних комбайнів та тракторів усіх марок через фізичний знос скоротився у 2 рази, а парк кормозбиральних комбайнів – на 70%. Загалом забезпечення аграрних підприємств сільгоспмашинами на сьогодні становить від 45 до 80% технологічної потреби. Для виправлення ситуації щорічне постачання техніки має становити не менше 10-15% від наявної. Це дозволить не тільки повністю оновлювати машино-тракторний парк АПК кожні 6-10 років, а й забезпечувати стабільну роботу українських машинобудівних підприємств та їх суміжників. Уряд продовжуватиме започатковані заходи державної підтримки вітчизняних виробників сільськогосподарської техніки. Зокрема, шляхом здешевлення кредитів для її виробників, часткової компенсації вартості її закупівлі для аграріїв, фінансового лізингу.

Зернове господарство – головна галузь рослинництва. Посівні площі під зерновими культурами займають більше 15 млн.га. Зерно є основою продовольчої безпеки держави. Достатні ресурси зерна потрібні не лише для безперебійної роботи харчової промисловості, а й для створення державних резервів і для виробництва кормів. Через те зерном зайнята майже половина усіх посівних площ України, його вирощують в усіх областях і в республіці Крим. Зернові культури поділяються за призначенням на 4 групи: хлібні (пшениця й жито), круп’яні (гречка, просо, рис), фуражні (овес, ячмінь, кукурудза), зернобобові (горох, квасоля, сочевиця, соя та ін.). Але чіткої границі між ними провести не можна: наприклад, з фуражних зернових виробляють крупи й пластівці, які мають продовольче значення, водночас, пшениця і жито нижчого класу використовуються у комбікормовій промисловості, яка виробляє цінні корми для тварин.

Головні зернові культури – пшениця, ячмінь і кукурудза. Найбільше пшениці й кукурудзи виробляють в центральних, південних і східних областях, кукурудзи – в середній лісостеповій смузі, посіви ячменю є в усіх областях. На вирощуванні жита спеціалізуються північні області, рисові чеки є тільки на півдні, гречку найбільше вирощують в Київській, Вінницькій, Полтавській, Черкаській областях, просо – у південних: Одеській, Миколаївській, Херсонській.

Валовий збір зерна в Україні значно відрізняється в окремі роки. Це залежить найбільше від погодних умов, але й від якості посівного матеріалу, своєчасності і достатності внесення добрив, дотримання усіх вимог технології виробництва. Тому мінімальний валовий збір за роки незалежності був у 2003 р.: 20,2 млн. т, а максимальний у 2011 р. - понад 56 млн. т. Україна має резерви для збільшення виробництва зерна, тому що за показниками врожайності ми поступаємося провідним європейським країнам. Середня врожайність зернових культур в Україні коливається в межах 20 – 36 ц/га. Найбільшими виробниками зерна серед областей є Дніпропетровська, Київська, Полтавська, Черкаська, Запорізька.

Наступна важлива галузь рослинництва – вирощування технічних культур. Технічними їх називають через те, що вони не можуть використовуватися безпосередньо, а служать сировиною для легкої та харчової промисловості. Головні технічні культури України – це цукровий буряк, соняшник, ріпак, майже втрачене виробництво льону-довгунця, дуже мало вирощують хмелю. Екзотичними видами технічних культур є ефіроолійні, з яких виробляються ароматні олії, в основному такі культури вирощують в Криму та південних областях. До них належать троянда, лаванда, розмарин і більш прозаїчні шавлія, м’ята, аніс.

Цукрові буряки на Україні почали вирощувати в середині 19 ст., і тоді ж почалося швидке наростання цукрової промисловості. Зараз посівні площі під цукровими буряками зменшилися в порівнянні з радянським часом. Якщо в 1990 р. під буряками було зайнято понад півтора мільйона гектарів, то в 2010 р. тільки півмільйона відповідно і збирають його менше. В 2010 р. зібрано 18,7 млн. т солодких коренів, як люблять їх називати журналісти. Для вирощування цієї культури найкраще підходять чорноземні грунти, причому потрібно достатньо вологи, і ще щоб дощ ішов не тоді, коли корені вже великі, а навесні і на початку літа, тоді в буряках найбільше цукру. Загалом цукристість їх коливається в межах 13 – 18 %, але й те, що залишається після видалення цукру, використовується для виготовлення кормів і сировини для харчової промисловості. Через те біля цукрових заводів часто будують великі свинокомплекси, дріжджові заводи і інші біохімічні підприємства.

Найбільше вирощують цукрові буряки на Поділлі: у Вінницькій, Хмельницькій, Тернопільській областях, а також у Київській, Черкаській, Полтавській та інших.

Ситуація з посівами соняшника, навпаки, характеризується значним збільшенням посівної площі: якщо в 1990 р. його вирощували на 1636 тис. га, то в 2010 – на 4572 тис. га. Це пояснюється просто: насіння соняшника і олія з нього користується великим попитом за кордоном, особливо в європейських країнах, тому українським аграріям вигідно його вирощувати. На жаль, соняшник дуже виснажує грунт, тому необхідно дотримуватися усіх агрономічних вимог, що робиться далеко не завжди. Основними виробниками цієї культури є степові області Південної України, а також східні регіони. Валовий збір насіння соняшника досягає 4 млн. т, а в окремі роки перевищувало 6 млн.

Значно зросло в Україні виробництво такої важливої олійної культури, як ріпак. Кожен з нас, їдучи сільською місцевістю, може спостерігати на початку літа великі яскраво-жовті поля, від яких іде п’янкий аромат квітучого ріпаку. Україна знаходиться на 5 місці в світі за його вирощуванням, але цей ривок зроблений тільки в останнє десятиліття. Ріпак є важливою експортною культурою, тому що в Європі і країнах Північної Америки прийнято програми виробництва біопального, для того, щоб зменшити викиди в атмосферу так званих парникових газів, які спричиняють зміни клімату. В Україні прийнято спеціальну Програму розвитку ріпаківництва на 2008 – 2015 рр. і Програму розвитку виробництва дизельного біопального. Навіть в Міністерстві аграрної політики і продовольства України створено спеціальний відділ ріпаківництва.

Льон-довгунець колись був однією з найприбутковіших культур, але з реформуванням аграрного сектора припинилися державні дотації на його виробництво, а ця культура трудомістка, примхлива, і зараз льонарство практично втрачене. Ним займалися господарства поліської частини України: Волинська, Рівненська, Житомирська, Чернігівська області. Намагаються відродити цю культуру, тому що майбутнє в неї є: тканини з льоноволокна чи не найкращі за своїми гігієнічними властивостями. Також зменшилося виробництво хмелю. Вітчизняні пивовари використовують імпортний з Німеччини.

Тваринництво України має багатогалузевий склад, однак основними його галузями є скотарство (розведення великої рогатої худоби, ВРХ), свинарство, птахівництво. Інші галузі мають менше значення: конярство, вівчарство, розведення кіз, кроликів, страусів тощо. Основними показниками розвитку тваринництва виступають: поголів’я худоби та птиці; валове виробництво молока, м’яса, яєць; добові привіси, тобто скільки ваги набирає тварина за 1 добу; річні надої молока на 1 корову; рівень механізації виробничих процесів; собівартість продукції; ринкова ціна внутрішнього ринку; ринкова ціна на зовнішніх ринках.

Поголів’я худоби в Україні за роки незалежності різко зменшилося, причому це зменшення відбулося насамперед за рахунок сільськогосподарських підприємств, але і в господарствах населення поголів’я худоби скорочується. Причин багато, але основна причина в тому, що у великих господарствах в процесі приватизації було зруйновано великі тваринницькі ферми, а у малих селянських господарствах робота по догляду за тваринами важка й непродуктивна, а ціни на тваринницьку продукцію невисокі. У кращому становищі знаходяться ті селяни, які живуть поблизу великих міст: свою продукцію вони можуть з вигодою продавати на міських ринках, а жителі віддалених сіл і хуторів обмежують виробництво власними потребами або й взагалі скасовують.

Порівняємо поголів’я худоби (у всіх категоріях господарств) у 1990 і 2011 рр. Кількість голів ВРХ зменшилася з 25 млн. до 4,5 млн., у тому числі корів з 8,5 млн. до 2,6 млн.; свиней з майже 20 млн. до 7,5 млн.; овець і кіз із 9 млн. до 1,7 млн.; відносно стабільним залишилося поголів’я птиці. У порівнянні з європейськими країнами у тваринництві України досить невисока продуктивність. Для покращення ситуації необхідно здійснити державну підтримку сільського господарства взагалі і господарств населення зокрема. Щоб зупинити скорочення поголів’я корів, наприклад, у нашій Волинській області державна адміністрація підтримує так звані родинні молочні господарства. Це сімейні ферми, у яких утримується більше 3 корів. Таким сім’ям надається дотація у розмірі 100 гривень на одну корову, а також безкоштовно даються доїльні апарати.

Порівняно краща ситуація у свинарстві, де починають запроваджуватися сучасні технології виробництва, і у птахівництві, де ці технології уже запроваджено. Внаслідок цього повністю задоволено попит населення України на куряче м’ясо та яйця, а також припинено імпорт цієї продукції з-за кордону, а навпаки, наші птахофабрики експортують свою продукцію. Птахофабрики України об’єдналися в асоціацію «Союз птахівників України». До неї входять 78 підприємств, що виробляють 83 % м’яса бройлерів та 78 % курячих яєць України. До цієї асоціації входять і волинські птахофабрики: ПАТ «Володимир-Волинська птахофабрика» (торгова марка «Курка Чеботурка») та агропромислова група «Пан Курчак», до якої входить ТзОВ «Птахокомплекс Губин». Унаслідок перебудови птахівничої галузі виробництво курячих яєць в Україні зросло від 16 млрд. шт. у 1990 до майже 19 млрд. у 2011 р. Тепер птахівництву треба ще навчитися вирощувати індиків, качок, гусей за сучасною технологією.

Виробництво інших видів продукції тваринництва загалом зменшилося проти 1990 р.: м’яса усіх видів з 4,4 млн.т до 3 млн.т, молока з 24,5 до 11 млн. т, вовни з майже 30 до 4 тис.тонн.

2. Транспортна система

Транспорт – галузь, яка надає послуги перевезення вантажів і пасажирів. Без належної роботи транспорту не можуть функціонувати ні виробництво, ні соціальні галузі. Для підвищення ефективності економіки будь-якого підприємства потрібно не просто налагодити перевезення продукції, а й підібрати найефективніші способи і маршрути її постачання, зберігання, уникнути зайвих затрат на оплату посередників. Ці всі задачі вирішує транспортна логістика. Відділи логістики є на кожному підприємстві, що має багато постачальників та споживачів його продукції.

Транспортна система – це об’єднання транспортних мереж, рухомого складу транспорту, тобто транспортних засобів, і служби, що здійснює контроль та координацію перевезень. Основними показниками роботи транспорту є перевезення вантажів і пасажирів та вантажо- і пасажирооборот, а також довжина шляхів сполучення і їх щільність на 10 тис. кв. км території.

Транспортну систему України утворюють такі види транспорту: сухопутний, що включає залізничний, автомобільний і трубопровідний; водний (морський і річковий) та повітряний (авіаційний). Кожен з них має внутрішнє та міжнародне значення.

Залізничний транспорт почав інтенсивно розвиватися в Україні з другої половини 19 століття, коли промисловість, що бурхливо розвивалася після скасування кріпосництва, потребувала інтенсивних перевезень вугілля, металу, а аграрний сектор потребував шляхів для доставки зерна та іншої аграрної продукції до морських портів, щоб вивезти за кордон. Основа сучасної залізничної мережі сформувалася вже на початок 20 ст., а далі добудовувалася й модернізувалася. Загальна протяжність залізниць України

21,7 тис. кілометрів ( у 1990 р. було 22,8 тис. км, тобто відбувається скорочення мережі, під впливом конкуренції автомобільного транспорту), а щільність 36,4 км на 1000 кв. км території. Дві третини українських залізничних ліній є вантажонапруженими, обладнаними сучасними засобами керування, диспетчерською централізацією й автоблокуванням. Українські залізниці безпосередньо межують і взаємодіють із залізницями Росії, Білорусі, Молдови, Польщі, Румунії, Словаччини, Угорщини й забезпечують роботу із сорока міжнародними залізничними переходами, а також обслуговують 18 українських морських портів Чорноморсько-Азовського басейну. Органом керування залізничним транспортом загального користування є Державна адміністрація залізничного транспорту України (Укрзалізниця), що була створена в грудні 1991 р. До сфери керування Укрзалізниці входять Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна та Придніпровська залізниці, а також інші підприємства й організації єдиного виробничо-технологічного комплексу, що забезпечують перевезення вантажів і пасажирів. Укрзалізниця здійснює централізоване керування процесом перевезень у внутрішньому й міждержавному сполученнях, регулює виробничо-господарську діяльність залізниць. Державна адміністрація залізничного транспорту України є одним із засновників Ради з залізничного транспорту держав-учасників СНД та брала участь у всіх 49 її засіданнях. Активна участь у роботі Ради - один із пріоритетних напрямків зовнішньоекономічної діяльності українських залізниць.

Найбільшими залізничними вузлами України є найбільші міста, у тому числі Київ, Донецьк, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Сімферополь, Львів, Запоріжжя. За 2011 рік перевезено 468 млн. т вантажів, серед них найбільше таких видів: кам’яного вугілля (104 млн. т), руди залізної і марганцевої (76 млн. т), будівельних матеріалів (54 млн. т), чорних металів (31 млн. т). Отже, залізничний транспорт використовується для перевезення важких, масових вантажів. Він також користується попитом у пасажирів, особливо на далекі віддалі, наприклад, через всю чи половину України. Також у пасажирських перевезеннях дуже великим попитом користуються приміські перевезення, що здійснюються на електричках та дизель-поїздах. Це основний транспорт «маятникових мігрантів».

Автомобільний транспорт має перед залізничним ряд переваг: він більш маневрений, тому що мережа автошляхів, загальна довжина яких 170 тис. км, густіша, ніж залізничних, і не потрібно перевантажувати товари; швидший, що дуже важливо при перевезенні делікатних вантажів; універсальний. Проте на залізничному транспорті за рахунок його більшої вантажопідйомності перевезення одиниці вантажу обходиться дешевше. Автомобільним транспортом за 2011 рік перевезено 1 168 млн. т вантажів, тобто в 2,5 рази більше, ніж залізничним (але в 1990 р. автотранспорт перевозив 4 896 млн.т).

За стан та якість автомобільних шляхів відповідає ПАТ «Автомобільні дороги України. Засновником та власником 100% акцій державної акціонерної компанії «Автомобільні дороги України» є держава в особі Державної служби автомобільних доріг України. Одним із головних її завдань сьогодні є виконання обсягів робіт з будівництва, ремонту та експлуатаційного утримання автомобільних доріг, мостів, інших споруд та елементів облаштування доріг. Компанія здійснює ремонтно-будівельні роботи на дорогах загального користування державного і місцевого значення довжиною 170 тис. км.        До складу акціонерної компанії входять тридцять два дочірніх підприємства, що діють в АР Крим, у всіх областях України та в  м. Севастополі і які мають більше 630 філій (райавтодори, ДЕУ, ДЕД). Райавтодори, як правило, розміщені в районних центрах і обслуговують автомобільні дороги загального користування місцевого значення в межах цього району. Дорожньо-експлуатаційні управління (ДЕУ) і дорожньо-експлуатаційні дільниці (ДЕД) обслуговують дороги державного значення за лінійно-територіальним принципом і розміщені в містах, селищах міського типу та селах, що прилягають до доріг, які обслуговуються цими філіями. Основне завдання всіх філій – забезпечення безпечного та безперебійного руху автомобільного транспорту на автомобільних дорогах України незалежно від пори року та погодних умов.

На ринку автомобільних перевезень працюють 56,4 тисячі ліцензованих перевізників, у яких нараховується 185,9 тисяч автомобілів. Автостанційна мережа України налічує 827 автостанцій, основним органом, який реалізує державну політику у сфері перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом є Державна адміністрація автомобільного транспорту Міністерства транспорту та зв’язку України.

Трубопровідний транспорт має міжнародне значення, ним перевозиться російська нафта і газ по території України й до Європи. Обсяг роботи, здійснюваний цим видом транспорту, зменшується, через те, що зменшується кількість нафти, газу й нафтопродуктів, які перевозяться. Довжина газопроводів України – 38 тис. км, нафтопроводів – понад 4 тис. км. Хоча перший газопровід на території України побудований у Передкарпатті ще в 1929 р., справжній бум прокладання газопроводів, причому великого діаметру, по території України припадає на 1970-і роки, коли з далекого Сибіру протягнули нитки газопроводів Уренгой – Ужгород, Уренгой – Новопсков, Уренгой – Петровськ. У 2011 р. трубопровідним транспортом було перевезено 153 млн. т вантажу, що значно менше, ніж 15-20 років назад: у 1990 р. показник становив 295 млн. т.

Морський транспорт України має добрі передумови для розвитку і хороші порти, серед яких найбільші Одеса, Іллічівськ, Миколаїв, Херсон, Керч та ін. Працюють Чорноморське, Азовське і Українське Дунайське пароплавства. Перевезення морським транспортом значно зменшилися, українські моряки головним чином наймаються на роботу до судновласників інших країн. Ми часто зустрічаємо повідомлення про те, що корабель якоїсь країни потрапив у певний інцидент, і дуже часто повідомляють, що серед екіпажу є українські громадяни. Морським транспортом у 1990 р. перевозили 53 млн. т вантажів, у 2011 – 7 млн.т. Велику конкуренцію морським портам України складають порти сусідніх держав, особливо Румунії та Росії. Характерно, що морський транспорт використовується головним чином у зовнішніх економічних зв'язках. Це підтверджується статистичними показниками: якщо в 2010 р. в українських портах оброблено всього 157 млн. т вантажів, то з них експортних 86 млн. т ( 55 %), імпортних 20 млн. т (13 %), транзитних 48 млн. т (30 %), а внутрішніх усього 3 млн. т ( менше 2 %).

Річковий транспорт теж утратив позиції важливого перевізника. Загальна довжина річкових судноплавних шляхів скоротилася з 4 тис. км у 1990 до 2185 км у 2010 р., відповідно і перевезення зменшилися з 65 млн. т до 7 млн. т. Судноплавні річки – Дніпро, Дунай, окремі ділянки Південного Бугу. Річковий транспорт, на відміну від морського, обробляє головним чином внутрішні вантажі.

Для України, 2/3 населення якої проживають у містах, важливу роль грає міський транспорт. У більшості міст єдиним видом міського транспорту є автомобільний, в обласних центрах і великих містах додається тролейбусний і трамвайний, а в найбільших – Києві, Харкові і Донецьку – метрополітен, хоча в останньому він так і не набув достатнього розвитку. Швидко розвивається метрополітен у Києві. Загалом довжина його ліній за роки незалежності зросла від 62,4 км до 108,4 км, а протяжність тролейбусних ліній збільшилася з 4015 до 4437 км.

2. Будівельно-індустріальний комплекс

У всякій економіці важливу функцію виконує галузь будівництва – спорудження житлових і громадських будинків, мостів, шляхів, прокладка тунелів, побудова шкіл, театрів і басейнів. Будівництво залежить від рівня і динаміки розвитку економіки: воно розгортається за умови позитивної динаміки розвитку і скорочується, коли економіка занепадає. Послуги будівництва експортуються й імпортуються, але найбільше мають значення для національного ринку.

Будівництво як галузь економіки має певні особливості: це не стаціонарність діяльності (будівельні майданчики розгортаються, здійснюють будівництво, облаштовують інфраструктуру і переходять на місце наступного будівництва); технологічний взаємозв’язок операцій будівельного процесу; участь різних організацій, кожна з яких має свою спеціалізацію: сантехніки, оздоблювальники, керамісти тощо; залежність від погоди й кліматичних особливостей. За характером споруджуваних об’єктів будівництво поділяється на промислове, житлово-цивільне, транспортне, сільськогосподарське, меліоративне й водогосподарське. Основними показниками роботи будівництва є: інвестиції в капітальне будівництво ( у 2000 р. було 20,8 млрд. грн., у 2010 – 83,5 млрд. грн.); введення в експлуатацію загальної площі житла ( у 1990 р. становив 17,4 млн. кв. м, у 2000 – лише 5,5 млн, у 2011 – 9, 4 млн. кв. м); кількість збудованих квартир ( у 1990 – 279 тис., у 2000 – 63 тис., у 2010 – 77 тис.).

Разом з промисловістю будівельних матеріалів, а також установами й організаціями, що займаються архітектурними, проектними, геодезичними роботами будівництво утворює будівельно-індустріальний комплекс. Головну роль в ньому відіграє саме будівництво, бо воно виступає замовником архітектурно-проектувальних, експертних та інших робіт, а від об’ємів будівництва залежить його замовлення на будівельні матеріали. Промисловість будівельних матеріалів об’єднує багато галузей, серед них головними виступають цементна промисловість, виробництво скла, цегельно-черепична, виробництво будівельної кераміки, лінолеуму, руберойду та інші.

Серед галузей промисловості будівельних матеріалів більшість працюють переважно на внутрішній ринок, проте деякі галузі мають і експортне значення. Насамперед це стосується цементної промисловості. Заводів з виробництва цементу в Україні 15, майже всі вони входять до асоціації «Укрцемент». Лише один дослідний завод знаходиться в державній власності (м. Харків). 12 заводів приватизовані іноземними компаніями, зокрема, німецькими «Хайделбергцемент», «Дікергофф», французькою «Лафарг», російською «Євроцементгруп» та ін. Два заводи належать вітчизняним власникам. Найбільші виробники й експортери цементу – заводи в Амвросіївні (Донецька обл.): ВАТ «Промцемент» і ПАТ «Хайделбергцемент Україна», ВАТ «Волинь цемент» (м. Здолбунів), ВАТ «Євро цемент – Україна» (м. Балаклія Харківської обл.), ВАТ «Миколаївцемент» (м. Миколаїв Львівської обл.).

Виробництво скла в Україні розвивається на основі великих покладів кварцевих пісків, яких багато на Поліссі, особливо в Рівненській області. Працює 6 заводів листового й технічного скла, серед них Лисичанський, Костянтинівський, Артемівський, Запорізький. Склотару, тобто банки, пляшки, парфумерні флакони тощо виробляють ЗАТ «Консюмерс-Скло-Зоря» у Рівненській обл., ПАТ «Костопільський склозавод», ПАТ «Рокитнівський склозавод», ВАТ «Сімферопольський склотарний завод», АТ «Ветропак – Гостомельський склозавод» та ТзОВ «Торговельна компанія «Кристал» у Костянтинівні.Україна експортує скловироби до Білорусі і Росіі, а також задовольняє власні потреби.

Особливістю будівельно-індустріального комплексу є його наявність у кожній області і місті, причому чим більший промисловий і загалом господарський потенціал, тим більший розвиток дістає будівельно-індустріальний комплекс.

Лекція 5. Науково-технічний потенціал України

1. Науковий потенціал, наукові школи.

2. Науково-технологічні пріоритети України.

3. Стратегія утвердження інноваційної моделі розвитку української економіки.

1. Науковий потенціал, наукові школи.

У розвитку сучасної світової економіки найважливішим фактором, що визначає лідерство тих чи інших країн у глобальному конкурентному середовищі, виступає науково-технологічний прогрес. Зараз це важливіше, ніж мати родючі землі чи багаті корисні копалини, тому що розвиток принципово нових технологій, у яких втілюються наукові відкриття, дозволяє фірмам, що володіють цими технологіями, отримувати максимальні прибутки. Країна, що має багато високотехнологічних товарів і послуг в експорті, заробляє великі гроші, бо нові машини, обладнання, прилади, устаткування мають високий попит на ринку, отже, продаються за високими цінами.

Україна належить до країн з добре відомими науковими школами. За багато років розвитку науки сформувалися пріоритетні наукові школи у таких галузях науки: математика, радіоастрономія, фізіологія і клітинна біологія, фізика низьких температур, кріобіологія (біологія низьких температур) і кріомедицина, ядерна фізика і радіофізика, електрозварювання, біотехнології, інформатика телекомунікації – це тільки в природничих науках, а є наукові школи і в галузях суспільних наук. Проте технічний прогрес визначається все-таки природничими науками.

Науковий потенціал України формується з 3 основних блоків: кадри, наукові установи, державна політика в галузі науки й технологій. Наукові кадри в Україні ще є, попри існуючу негативну тенденцію «втечі умів» за кордон. Загальна чисельність науковців в економіці України поступово зменшується: якщо в 2004 р. їх кількість була понад 106 тис., то на 2010 р. тільки 89,5 тис. У той же час зростає чисельність науковців з науковими ступенями: якщо у 1997 р. в Україні нараховувалося 10 322 доктора наук, то в 2010 вже 14 418; кандидатів наук відповідно 59 322 і 84 000.

Наукові установи в Україні зосереджені в 3-х секторах: академічному, секторі вищих навчальних закладів (вузівському) та галузевому або заводському. Академічний сектор являє собою сукупність науково-дослідних та проектно-конструкторських інститутів системи Національної Академії наук України (НАНУ). Загалом його формують 174 інститути і 49 інших наукових організацій. НАНУ заснована 27 листопада 1918 р. В її системі функціонує 3 секції: фізико-технічних і математичних наук; хімічних і біологічних наук; суспільних і гуманітарних наук. Вони у свою чергу поділяються на 14 відділень, у тому числі працює відділення економіки. До системи НАНУ входять Національна бібліотека України ім..В.І.Вернадського, Національні музеї та інші установи. У 2010 р. організаціями академічного сектора укладено 48 ліцензійних угод, здобуто 742 патенти на винаходи і корисні моделі, виконано 295 контрактів на науково-технічні роботи на замовлення зарубіжних компаній. Видано 871 назву наукових книг і монографій, великим досягненням вважається видання за кордоном 55 монографій українських вчених з системи НАНУ, це найбільше за 15 років. Загальна кількість працюючих в Академії на 1.01. 2011 р. склала 42 426 чол., в т.ч. 19 861 науковий працівник, серед них 2632 доктора наук, 8231 кандидат наук.

Найвищий науковий ранг мають 198 дійсних членів НАНУ (академіків), 364 члени-кореспонденти та 121 іноземний член НАНУ.

Академія має 6 регіональних центрів, які координують наукові дослідження по території всієї України: Донецький (м.Донецьк), Західний (м.Львів), Південний (м.Одеса), Північно-східний (м.Харків), Придніпровський (м.Дніпропетровськ), Кримський (м.Сімферополь) та Інноваційний центр по м.Києву.

Вузівський сектор науки являє собою наукові дослідження, що проводяться у вищих навчальних закладах. Зараз іде перебудова організації ВНЗ України за західним зразком, коли університети стають, насамперед, науковими центрами, а не лише центрами підготовки висококваліфікованих фахівців. Наукові дослідження здійснюються науковими інститутами в складі ВНЗ, лабораторіями, конструкторськими бюро та іншими установами. Факультети, кафедри також активно розробляють наукові теми, до чого залучаються студенти, аспіранти, викладачі. У нас на факультеті щорічно проводяться наукові конференції, випускаються 2 наукових вісника: серії «Міжнародні відносини» і «Географічні науки».

Мережа ВНЗ значно збільшилася за роки незалежності. Це пов’язано не лише з необхідністю підвищувати освітній рівень населення (він і в СРСР був високим), а й зі зміною відносин власності в освітній сфері. За роки незалежності чисельність ВНЗ в Україні зросла у 2,33 рази. Якщо в 1990 р. їх було 156, то тепер 349, з них державних 233. У вузах України зараз відчувається «перебір» гуманітарних спеціальностей і недобір технічних і природничо-математичних. Платність навчання відіграє і добру, і погану роль. Добру – через те, що за рахунок оплати навчання вузи поліпшують матеріальну базу, погану – через те, що нерадивого студента шкодують відрахувати, бо втрачаються реальні гроші. Оптимізація мережі ВНЗ – питання часу.

Галузевий сектор – це наука, яка безпосередньо здійснюється на підприємствах, у виробничо-наукових фірмах, об’єднаннях тощо. При солідних фірмах існують конструкторські бюро, дослідні лабораторії, які розробляють нові зразки продукції, тут же на підприємстві їх виготовляють, перевіряють дослідні зразки, оцінюють, вдосконалюють і тоді вже запускають у виробництво. Прикладами таких науково-виробничих фірм є найбільше підприємства військово-промислового комплексу. Наведу лише одне з них: Державне підприємство «Науково-виробничий комплекс газотурбобудування «Зоря – Машпроект» (м. Миколаїв). Це найбільший в СНД розробник та виробник газотурбінного устаткування морського і промислового застосування. До комплексу входять Центр наукових розробок «Машпроект» та серійний завод «Зоря». Основною продукцією комплексу є газотурбінні двигуни й устаткування для морського флоту, енергетики та газотранспортної промисловості.

Газотурбінними установками «Зоря – Машпроект» забезпечено близько 500 кораблів у 20 країнах світу, понад 100 компресорних станцій і близько 60 електростанцій Росії, України, Казахстану, Білорусі, Чехії, Канади та інших країн. В останні роки поставлено корабельні газові турбіни для військових моряків Індії, Греції, Росії, Китаю, США. На підприємстві працює 14,5 тисяч працівників, здійснюється обсяг науково-дослідних робіт на 160 млн. грн. 11 – 14 % затрат на виробництво – це затрати на науку, причому більше 70 % фінансування наукових досліджень здійснюється за рахунок іноземних джерел. Майже вся продукція йде на експорт.

2. Науково-технологічні пріоритети України.

Наявний в Україні науковий потенціал використовується не на повну силу, і головні причини цього – недостатнє фінансування наукових досліджень та дослідно-конструкторських робіт, відірваність тематики науки від реальних потреб економіки, невисока зацікавленість бізнесових структур у сприянні науковим дослідженням та інші. Особливе нарікання науковців на мізерне фінансування наукових досліджень з державного бюджету. За даними офіційної статистики, загальна сума витрат на фінансування інноваційної діяльності у 2010 р. склала 8045,5 млн. грн. Поглянемо, за рахунок яких джерел відбувалося це фінансування: власні кошти підприємств і організацій – 4775,2 млн. грн. (59 % від загальної суми), з держбюджету – 87 млн. грн. (1 %), іноземні інвестиції – 2411,4 млн. грн. (30 %), решта 10 % – за рахунок інших джерел. Отже, держбюджет майже не фінансує інноваційну діяльність. Та не лише її, загалом на наукову діяльність витрати значно менші, ніж має бути за законом. Бюджетне фінансування науки повинно становити 1,7 % від обсягу ВВП, фактично воно не дотягує і до 0,5 %.

Відбувається загальне скорочення кількості організацій, що виконують наукові дослідження і розробки, з 1505 у 2004 до 1303 у 2010 р. Попри зростання вартості обсягу виконаних науково-технічних робіт з 4,1 млрд. грн. у 2004 до 9,9 млрд. грн. у 2010 р. питома вага виконаних науково-технічних робіт у ВВП складає лише 0,9 %. Інноваційна активність підприємств, тобто частка підприємств, що займалися інноваціями, залишається в межах 12 – 14 %, а тих, що впроваджують інновації, ще менше: 10 – 12 %. Питома вага реалізованої інноваційної продукції в обсязі промислової продукції скоротилася з 6,8 % у 2000 р. до 3,8 % у 2010 р.

Україна дуже слабо представлена на світовому ринку технологій. Тому завдання для України – розбудова економіки знань, підвищення наукоємності товарів і послуг, особливо тих, що реалізуються на світовому ринку, адже поки що експорт України сировинний і мало технологічний. Економіка знань важлива насамперед для підвищення конкурентоспроможності України, її товарів, послуг, підприємств, кадрів; для розвитку людського потенціалу. Її необхідною умовою стає покращення доступу до інформації та система навчання протягом усього життя.

Вище уже кілька разів уживався термін «інновація». Це дуже модне зараз слівце, отже, студентам треба добре вникнути в його зміст. Інновація – кінцевий результат діяльності по створенню і використанню нововведень, втілених у вигляді удосконалених чи нових товарів, технологій, методів управління.

Інновації класифікують:

• за сферами діяльності: технологічні, виробничі, економічні, торгові, соціальні, управлінські;

• за технологічними параметрами: продукти (нові продукти), процеси (технології, менеджмент);

• за глибиною внесених змін: радикальні (піонерні, тобто принципово нові), ординарні (ті, що покращують, модернізують, модифікують уже існуючі);

• за ступенем новизни: нові для підприємства, нові для галузі, нові для країни, нові для світу.

Підвищення інноваційного потенціалу України та реалізація інновацій – основа науково-технологічних пріоритетів. Потрібно підвищити роль науки в суспільстві і статус вченого шляхом підвищення оплати праці і популяризації науки; збільшити фінансування наукової сфери з держбюджету хоча б до «законних» 1,7 % ВВП; посилити конкурсне фінансування наукових досліджень; посилити наукову роботу у ВНЗ; створити умови для повернення висококваліфікованих науковців з-за кордону; зміцнити зв’язки наукової сфери з бізнесом, промисловими і підприємницькими структурами, щоб бізнесменам було вигідно і престижно вкладати кошти в наукові експерименти, які можуть дати їхній продукції конкурентні переваги; сприяти інтеграції наукової сфери України зі світовою наукою.

Особливо важливими науковими пріоритетами для України є: упровадження інновацій у виробництві продуктів харчування, лікарських препаратів, медичної техніки; зниження енергозатратності виробництва; розвиток біотехнологій, нанотехнологій та інших новітніх напрямів; продовження розробок у традиційних галузях: аграрному секторі, оборонно-промисловому комплексі, металургії, ракетно-космічних технологіях, електрозварювання, матеріалознавстві.

Але ринкові механізми самі по собі не забезпечують структурну перебудову і підвищення інноваційності економіки. Для цього потрібна цілеспрямована інноваційна політика держави.

2. Стратегія утвердження інноваційної моделі розвитку української економіки.

Для розбудови інтелектуально-орієнтованої економіки і формування суспільства з високим рівнем знань Україна повинна мати ефективну науку світового рівня: високопродуктивних науковців, сучасне технологічне оснащення та інформаційне забезпечення їх праці, раціональну організацію науково-дослідних, дослідно-конструкторських розробок, розвинуту систему комерціалізації наукових результатів, інакше кажучи, науку з високим інноваційним потенціалом. Отже, існує потреба в перегляді й актуалізації змісту державної наукової політики, визначення її основних завдань та стратегічних напрямів, а також у створенні простих, зрозумілих науковцям, владі та суспільству механізмів забезпечення зростання ролі науки та її інноваційного потенціалу в соціально-економічному розвитку країни.

За оцінками експертів, вітчизняна наука зберегла здатність за певних умов виконувати дослідження і отримувати результати світового рівня з наступних напрямів: розробка новітніх розділів математики (зокрема в теорії функцій, функціональному аналізі) та теоретичної фізики; дослідження наноструктур і розробка нанотехнологій; радіофізика , імунобіотехнології, біосенсорика та молекулярна діагностика; біотехнологія рослин та біофізика; кріобіологія та кріомедицина; нейронаука, зокрема нейрофізіологія; інформатика; мікро- та оптоелектроніка; аерокосмічні технології, а також у низці інших напрямів фізики, хімії, біології. Україна зберегла також потужний, практично безпрецедентний, принаймні для Європи, потенціал матеріалознавчої науки.

Для досягнення прогресу в розвитку науково-технічного потенціалу України Стратегія інноваційного розвитку економіки на 2010 – 2020 рр. передбачає наступні зміни: 

По-перше, Україна, як в минулому Японія, Південна Корея, Китай та інші країни, які продемонстрували успішне зростання своїх економік, має відмовитись від покірливого наслідування неоліберального ринку, зокрема, його ортодоксальній моделі, використання якої консервує і навіть посилює роль України як сировинного придатку до розвинутих країн та постачальника за кордон дешевої робочої сили і жорстко гальмує інноваційний розвиток країни.

По-друге, Україна як держава має стати ефективним капіталістом не тільки для тієї частини власності, що формально визначається як державна, а й у відношенні до раціонального використання всіх ресурсів і всього національного багатства.  Тільки за таких умов держава зможе ефективно впливати на розвиток економіки, забезпечувати і захищати інтереси  кожного громадянина і суспільства в цілому.

 По-третє, держава має всебічно підтримувати розбудову економіки на ринкових принципах, взявши при цьому на себе головну відповідальність за всеохоплююче загальне регулювання та стратегічне планування економічного розвитку і безпосередню підтримку інноваційного процесу. Особливо визначальною роль держави має бути на докомерційних стадіях інноваційного процесу, в сфері високотехнологічних виробництв і в системі стимулювання інноваційної активності економіки і суспільства, а також у вирішенні питань розміщення продуктивних сил, ефективного використання національних природних ресурсів і людського потенціалу.

  По-четверте, держава має забезпечувати розвиток інтелектуального потенціалу нації. Включаючи в державну політику фактор інноваційного розвитку, продукування інтелектуального потенціалу, створення і використання нових знань, технологій, інформації як джерел економічного піднесення, соціального і духовного розвитку, залучаючи до інноваційного процесу все своє населення, держава тим самим надасть вітчизняній економіці і підприємництву реальну перевагу в глобальній економіці і конкуренції.

  По-п’яте, загальна політика держави має бути системною, інноваційно спрямованою, здатною забезпечити проведення узгоджених політичних (в тому числі конституційних), економічних, соціальних, технологічних та інших змін, залучити в процес цілеспрямованого оновлення життя країни все населення. Лише за таких умов трансформації ролі держави можливе перетворення України в сучасне інноваційне суспільство, в якому розвиток і зростання економіки відбуватимуться на основі використання потужних можливостей науки, технологій, інформації, підприємницької активності,  що слугуватимуть в свою чергу зростанню рівня і покращанню якості життя кожного українського громадянина.

Розвиток науково-технічного прогресу не повинен обмежуватися тільки промисловістю, навпаки, держава повинна сприяти впровадженню новітніх технологій в аграрний сектор, інфраструктуру, сферу послуг. Передбачено реорганізацію усіх трьох секторів науки, в тому числі заводського (галузевого) з тим, щоб винаходи і відкриття не ховалися у рамки міністерств і відомств, а використовувалися в інтересах всієї економіки.

Важливими елементами інноваційної політики України є функціонуючі і ті, що створюються технопарки, технополіси, бізнес-інкубатори тощо. Зокрема, ефективно займаються науковими дослідженнями, які дають реальні комерційні результати, такі відомі технологічні парки України: Інститут монокристалів (Харків), технопарк на базі Національного університету «КПІ», технопарк на базі Інституту електрозварювання імені Є.О.Патона, технопарк на базі Інституту технічної теплофізики та інші. Проте зауважимо, що власне технопарки і технополіси – це швидше організаційне об’єднання наукових установ, без створення єдиної юридичної особи. Основи інноваційної політики України викладено у низці державних документів, серед яких закони про інноваційний розвиток та режими інноваційної діяльності, постанови Кабінету Міністрів, міністерств та відомств.

Отже, інноваційна політика держави полягає у стимулюванні науково-технічного розвитку, підтримці інноваційної діяльності тими засобами, які держава має у своєму арсеналі: законами, субсидуванням науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, сприянням винахідництву, створенням технопарків і технополісів, активізації участі вітчизняних вчених у міжнародних наукових конференціях і форумах, сприянням навчання молодих фахівців за кордоном за державний рахунок.

Лекція 6. Інвестиційна політика України

1. Значення інвестицій для економіки, джерела їх надходження.

2. Державна політика щодо залучення інвестицій. Інвестиційний клімат.

3. Динаміка іноземних інвестицій. Головні країни-інвестори.

4. Галузевий та регіональний розподіл іноземних інвестицій.

Економіка будь-якої країни потребує інвестицій так само, як людина потребує їжі і води для життя. Інвестиції – це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької діяльності, в результаті чого створюється прибуток. Отже, у вигляді інвестицій можуть виступати грошові кошти, проекти, технології, ідеї, ноу-хау, чиїсь унікальні здібності, технологічні лінії, будинки чи дороги. Головне призначення інвестицій – принести прибуток інвесторові чи інвесторам.

Завданням будь-якого підприємця є приваблення і залучення інвестицій. Основними джерелами інвестицій є, насамперед, власні кошти підприємств чи установ. Тобто з отриманого прибутку підприємці вирішують вкласти певну частину знову у виробництво, або здійснити реінвестицію. Також джерелами інвестицій є бюджетні кошти, позичкові кошти та іноземний капітал.

Інвестиції поділяються на прямі, тобто такі, які дозволяють інвесторові брати безпосередню участь в управлінні підприємством. Для цього йому треба мати контрольний пакет акцій цього підприємства (50 % + 1 акція) або ж такий пакет акцій, який є більшим, ніж у інших не об’єднаних акціонерів, тобто мажоритарний. Дрібних акціонерів називають міноритарними. Якщо в акціонерному товаристві понад, наприклад, 60 % його акцій розпорошені між міноритарними акціонерами, то достатньо мати лише 40 %, щоб могти контролювати підприємство, і це буде пряма інвестиція. Портфельні інвестиції означають придбання інвесторами невеликих пакетів акцій підприємств, які дозволяють отримувати підприємницький прибуток від діяльності фірми, якщо ця діяльність виявилася прибутковою. Такий прибуток називається дивідендами акціонерів. Проте частіше акції використовуються не для отримання дивідендів, а для спекулятивних операцій на фондових біржах, але про це ви будете вчити в курсі міжнародних економічних відносин.

Інвестиції поділяються на вітчизняні (національні) та іноземні. Вітчизняні інвестиції називаються капітальними, найважливішою їх частиною є інвестиції в основний капітал, які складають понад 80 % усіх інвестицій. Їх динаміка відбиває динаміку розвитку економіки, а діяльність держави по управлінню і стимулюванню інвестицій називається інвестиційною політикою держави. Решта (приблизно 1/5) капітальних інвестицій – це витрати на інші матеріальні активи, капітальний ремонт та інвестиції в нематеріальні активи.

2. Державна політика щодо залучення інвестицій. Інвестиційний клімат.

У даному питання ми ведемо мову про залучення іноземних інвестицій в економіку. Явище проникнення іноземного капіталу в національні економіки – один з найяскравіших проявів процесу глобалізації, йому присвячено надзвичайно багато наукових публікацій і практичних рекомендацій для бізнесменів та політиків. Світовий досвід показує, що доступ іноземного капіталу в національну економіку коливається в широкому діапазоні – від повної заборони іноземного капіталу і опори на власні сили (Півн. Корея) до повної лібералізації (Сінгапур). Більшість сучасних країн загалом прагнуть залучити іноземний капітал у свою економіку і конкурують між собою за ці інвестиції, хоча на практиці існує державне регулювання цих інвестицій (інвестиційна політика).

Уже з перших років незалежності Україна прагнула залучити іноземні інвестиції і надавала інвесторам великі пільги. Потім стало зрозуміло, що ці пільги можуть використовуватися і для нечесної конкуренції, і для зловживань. Тому тепер в Україні встановлено для іноземних інвесторів національний режим. Це означає, що іноземні інвестори мають такі ж права й обов’язки, як і національні підприємці. Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації.

У випадку припинення інвестиційної діяльності іноземному інвестору гарантується повернення його інвестиції в натуральній формі або у валюті інвестування без сплати мита, а також доходів від інвестицій у грошовій або товарній формі. Держава також гарантує безперешкодний і негайний переказ за кордон прибутків і інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах унаслідок здійснення іноземних інвестицій.

Для підвищення захисту іноземних інвестицій Україною ратифікована Вашингтонська Конвенція 1965 року про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами.

 Для сприяння іноземним інвесторам у питаннях взаємодії з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування утворено Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами України.

Основними законами, що регулюють інвестиційну діяльність в Україні, є Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та Закон України «Про режим іноземного інвестування».

Привабливість економіки України для іноземних інвесторів визначається насамперед тим, наскільки реально для них отримати найбільші прибутки від здійснення інвестиційної діяльності: адже, вкладаючи свої гроші в чужу країну, іноземець ризикує. Якщо інвестиційні ризики великі, тобто є можливість утратити гроші, то інвестор вкладе їх в іншу країну. Рівень привабливості країни для іноземних інвесторів визначається інвестиційним кліматом.

Інвестиційний клімат – це сукупність політичних, правових, економічних та соціальних умов, що забезпечують функціонування вітчизняних та іноземних інвестицій. Інвестиційний клімат залежить від того, як швидко і легко можна відкрити власне виробництво (бізнес) або припинити його; наскільки прозорою і зрозумілою для підприємця є система влади в країні та податкова система; як ставиться суспільство до корупції і наскільки вона поширена; чи є реальна конкуренція, чи існують «особливі умови» для наближених до влади бізнесменів.

Питання про те, наскільки сприятливий інвестиційний клімат в Україні, складне. З одного боку, влада запевняє, що інвестори повинні не боятися і вкладати гроші в нашу економіку, і це дає значні результати. Наприклад, візит президента України до Китаю 2010 р. завершився підписаннями угод про наміри КНР вкласти в нашу економіку до 4 млрд. дол. З другого боку, у 4 кварталі 2011 р. індекс інвестиційної привабливості ринку України для іноземних інвесторів упав до найнижчого рівні з моменту його визначення: в 3 кв. він був 2,56 бали, а в 4 – 2,19. Причинами є ріст фіскального тиску і корупція, повідомило «Дзеркало тижня».

За результатами щорічного рейтингового дослідження Міжнародної фінансової корпорації, група Світового банку „Ведення бізнесу - 2011” Україна покращила своє місце на 2 позиції з 147 на 145 місце, за рахунок збільшення рейтингу по категоріях: „реєстрація підприємств” та „отримання дозволів на будівництво”, водночас відбулося зменшення рейтингів у категоріях: „реєстрація власності”, „доступ до кредитів”, „захист прав інвесторів” та „ліквідація підприємств”.

 

Рейтинг по категоріях	2011, рейтинг України	2010, рейтинг України	Зміна рейтингу
Ведення бізнесу	145	147	+2
Реєстрація підприємств	118	136	+18
Отримання дозволів на будівництво	179	181	+2
Реєстрація власності	164	160	-4
Доступ до кредитів	32	30	-2
Захист прав інвесторів	109	108	-1
Система оподаткування	181	181	Без змін
Міжнародна торгівля	139	139	Без змін
Забезпечення виконання контрактів	43	43	Без змін
Ліквідація підприємств	150	145	-5

 

Аналізуючи наведену таблицю, бачимо, що найслабшими місцями інвестиційної привабливості України є система оподаткування, проблема одержати дозволи на будівництво (ця проблема, у свою чергу, пов’язана з виділенням земельних ділянок, а це – дуже корумпована сфера), реєстрація власності.

Серед основних переваг інвестування в Україну варто відзначити:

• 45 мільйонів споживачів – один з найбільших ринків Східної Європи;

• Високий науково-освітній потенціал - потужна мережа університетів та науково-дослідних центрів;

• Наявність кваліфікованої конкурентноспроможної робочої сили - згідно з даними  дослідницької компанії „BrainBench” Україна посідає 4-те місце у світі за кількістю  дипломованих професіоналів у сфері hi-tech;

• Стратегічно зручне географічне розташування – Україна знаходиться на перехресті  торговельних шляхів Схід-Захід та Північ-Південь;

• Широко розвинена транспортна інфраструктура – залізниці, порти в Чорному морі та загальноєвропейські транспортні коридори;

• Велика кількість успішно реалізованих інвестиційних проектів провідних  міжнародних компаній – Kraft Foods, Coca-Cola, Hewlett Packard, Cargill,  Knauf, Ядзакі-Україна, Raiffeisen Bank тощо.

На сьогодні в Україні створене правове поле для інвестування. Законодавство України передбачає визначені гарантії діяльності для інвесторів.

2. Динаміка іноземних інвестицій. Головні країни-інвестори.

Починаючи з 1992 р. по період відносної економічної стабілізації (2000 р.) іноземні інвестиції вкладалися в Україну дуже обережно і повільно, і загальний приріст їх за рік становив не більше 500 – 800 млн. дол. США. Після 2000 року спостерігається значне збільшення приросту іноземних інвестицій і зростання їх загальної кількості. Якщо до цифри 4 млрд. дол. загальних накопичених прямих іноземних інвестицій ми йшли 10 років, то, починаючи з 2005 року, щорічне зростання прямих іноземних інвестицій (ПІІ) почало вимірюватися кількамільярдними показниками: 5 – 7,8 млрд. дол. На початок 2011 р. загальна сума накопичених ПІІ склала 44,7 млрд. дол., а на початок 2012 р. – вже 49,3 млрд. дол.

Прямі інвестиції¹⁾

(на початок року; млн. дол. США)

	Прямі іноземні інвестиції в Україну2)	Прямі інвестиції з України2)
1995	483,5	20,3
1996	896,9	84,1
1997	1438,2	97,4
1998	2063,6	127,5
1999	2810,7	97,5
2000	3281,8	98,5
2001	3875,0	170,3
2002	4555,3	155,7
2003	5471,8	144,3
2004	6794,4	166,0
2005	9047,0	198,6
2006	16890,0	219,5
2007	21607,3	243,3
2008	29542,7	6196,6
2009	35616,4	6203,1
2010	40053,0	6226,3
2011	44806,0	6868,3
2012	49362,3	6898,0

¹⁾ Дані наведено наростаючим підсумком з початку інвестування.

До десятки основних країн-інвесторів, на які припадає майже 82% загального обсягу прямих інвестицій, входять: Кіпр, Німеччина, Нідерланди, Російська Федерація, Австрія, Франція, Сполучене Королівство, Швеція, Віргінські Острови Британські та Сполучені Штати Америки. Найбільший інвестор – Кіпр, на який припадає понад 1/5 усіх ПІІ. Усього ж країн-інвесторів в економіку України нараховується понад 125. Зауважимо, що у перші роки незалежності провідним інвестором були США: так, на початок 2000 р. всього до України надійшло 3,3 млрд. дол., але на США припадало 16,4 % загальної їх кількості.

Значно погіршилася динаміка надходження ПІІ до України у період фінансової кризи, тобто в кінці 2008 – 2009 рр. Але зі стабілізацією економіки надходження, як видно з таблиці, знову стали вимірюватися цифрами понад 4 млрд. дол. за рік.

2. Галузевий та регіональний розподіл іноземних інвестицій.

Коли інвестори мають бажання вкласти свої кошти в економіку України, менше всього вони думають її ощасливити, насамперед, вони керуються прагненням отримати гарантований і бажано швидкий прибуток без особливих ризиків. Через те увагу інвесторів приваблюють ті галузі господарства і ті об’єкти, в яких вкладені цінності швидко дадуть результат. Тому в перші роки незалежності інвестиції пішли, по-перше, у харчову промисловість (для її продукції завжди гарантований ринок збуту, сама технологія виробництва не надто складна, та й існуючі українські харчові підприємства були в доброму стані), а по-друге, у внутрішню торгівлю (ця галузь також швидко обіцяла прибутки, але стан торгівлі в Україні вимагав докорінного реформування, що і було зроблено інвесторами). Далі відбулася реорганізація фінансового сектора економіки, зокрема, на ринок України було допущено іноземні банки, тому, починаючи з 2005 року, найактивніше став інвестуватися фінансовий сектор. Значні обсяги інвестиційного капіталу спрямовані також в інші галузі сфери обслуговування, зокрема, в операції з нерухомим майном, та у промисловість.

Розподіл ПІІ за найбільш інвестованими галузями економіки виглядає так:

промисловість – 23 % ;

фінансовий сектор – 21 %;

торгівля, ремонт автомобілів – 11 %;

операції з нерухомим майном, послуги підприємцям – 10 %.

Регіональний розподіл ПІІ є дуже нерівномірним, відмінності в інвестиціях більші, ніж у виробництві ВВП. Найбільша частина ПІІ осідає в Київському столичному регіоні, на який припадає 24,5 млрд. дол.(на 2012 р.), тобто майже половина загальної кількості інвестицій в Україну. Це пояснюється концентрацією в Києві найбільш успішних підприємств, установ і організацій, у тому числі з іноземним капіталом, кращою інфраструктурою, близькістю урядових установ, посольств, які сприяють вирішенню організаційних проблем, та відносно вищою купівельною спроможністю споживачів столичного міста.

Серед областей найбільші інвестиції накопичені в Дніпропетровській (8 млрд. дол.), Харківській (2,7), Донецькій (2,5), Київській (1,6), Львівській (1,36) Одеській (1,22), АР Крим (1,16 млрд. дол.). Далі краще наводити показники в мільйонах доларів: Запорізька обл. – 939, Полтавська – 700, Івано-Франківська – 618. Найменші інвестиції накопичені у невеликих аграрно-індустріальних або депресивних регіонах: Чернівецькій, Чернігівській, Тернопільській областях. У нашій області зібрано 241 млн. дол. ПІІ, що більше, ніж, наприклад, у Вінницькій, Миколаївській, Кіровоградській, Хмельницькій, Херсонській областях. Найбільшими інвесторами в нашу область є Польща, Швеція, Великобританія, Кіпр.

Лекція 7. Соціальна сфера України

1. Значення соціальної сфери (сфери послуг) в економіці.

2. Житлово-комунальне господарство.

3. Ринкові реформи в охороні здоров’я.

4. Інші галузі сфери послуг.

У сучасній світовій економіці однією з найпомітніших структурних змін є зростання частки галузей, що надають послуги, у національних економіках. Навіть виник новий термін «економіка послуг». В Україні поки що у структурі ВВП частка, що припадає на послуги, особливо послуги невиробничого характеру, менша, ніж частка виробничих галузей, але структурні зміни йдуть у напрямі зростання значення сфери послуг.

Поняття «соціальна сфера» є дещо вужчим поняттям, ніж «сфера послуг». До соціальної сфери відносять тільки ті галузі сфери послуг, які спрямовані на обслуговування безпосередньо населення, причому частина з цих послуг є повністю в компетенції держави, як, наприклад, соціальний захист населення. У даній темі ми розглядаємо сферу послуг у ширшому розумінні як сукупність галузей, що не виробляють матеріальних благ, а створюють умови для повноцінного життя і розвитку людей та сприяють функціонуванню всього господарства країни, а також є важливими статтями зовнішньої торгівлі. Ми розглядатимемо головним чином ті послуги, які мають особистісний характер, тобто обслуговують жителів країни.

Існують багато класифікацій сфери послуг. Наприклад, Світова організація торгівлі поділяє послуги аж на 12 груп, і в кожній групі нараховується ще до двох десятків видів послуг. Ми розглянемо простіше групування галузей сфери послуг:

1. Галузі загальних послуг. До них належать такі види послуг, потребу в яких має все населення країни і постійно: житлово-комунальне господарство, торгівля, зв’язок, транспорт, насамперед, пасажирський.

2. Соціальні галузі. До них відносять такі, потребу в яких має все населення, але не постійно, а в певні періоди життя або в залежності від уподобань і роду діяльності: освіта й наука, охорона здоров’я, культура й мистецтво, фізкультура і спорт, соціальний захист (допомога по безробіттю, втраті працездатності, пенсійне забезпечення, допомога матерям і дітям).

3. Суспільно необхідні галузі. Вони включають такі послуги, потребу в яких мають окремі групи людей чи окремі люди і не постійно, а також ті галузі, які забезпечують порядок у державі, дотримання законності і прав людей, а також запобігають різним лихам: галузі фінансово-кредитних послуг, суд, прокуратура, міліція, установи запобігання і подолання наслідків надзвичайних ситуацій, державне управління і управління на місцях.

Головними чинниками, що зумовлюють розвиток сфери послуг, виступають соціально-економічні чинники, серед них особливо такі:

• рівень доходів споживачів; цей чинник зумовлений тим, що чим краще забезпечений окремий споживач і сім’я (домашнє господарство), тим більше послуг вони можуть собі дозволити. Споживачі з високими доходами купують дорогі послуги: туристичні поїздки за кордон; дорогі театри, концерти, ресторани, лікарські та особисті послуги, дороге й престижне житло та ін.;

• попит на певну кількість і якість послуг; цей чинник залежить від наявності послуг, їх реклами, поширення на ринку і від рівня доходів; впливає також мода, ментальність, національні особливості;

• розвиток супутних галузей: на розвиток пасажирського транспорту впливає стан автомобілебудування; на розвиток послуг туризму – стан транспортного і готельного обслуговування, на розвиток освітніх послуг – стан науки й культури в державі;

• демографічні особливості: впливають дуже сильно, наприклад, у 2009 – 2012 рр. значно знизився попит на послуги вищої освіти, бо у вік навчання в університетах вступило мало чисельне покоління, що народилося в кризові роки після розпаду СРСР; навпаки, попит на послуги дошкільних закладів різко збільшився, бо темпи народжуваності після 2005 року зросли, і чисельність дітей дошкільного віку перевищила кількість місць в дошкільних дитячих закладах; у свою чергу, цей незадоволений попит породив пропозицію приватних послуг нянь, недержавних садочків, груп тощо;

• національні й релігійні особливості: хоча Україна не відрізняється великою національною й релігійною строкатістю, все ж ці особливості визначають, наприклад, динаміку попиту на весільні послуги, послуги розважальних закладів, який в періоди постів зменшується.

У сфері послуг відбулися кардинальні ринкові зміни: зросла зайнятість у цій сфері, вона у значній мірі стала приватною, особливо в галузі побутових послуг; державні заклади домінують у сфері охорони здоров’я, освіти, культури, мистецтва, науки. А також, зрозуміло, в суспільно необхідних галузях. Виникли платні послуги в освіті й охороні здоров’я. Значно зріс перелік видів послуг, доступних для вітчизняних споживачів. На ринок послуг, особливо у фінансовій, страховій сферах допущено іноземних надавачів послуг: іноземні банки та страхові компанії.

Найбільш прибутковими є такі види послуг: операції з нерухомим майном, комерційна діяльність, фінанси, кредит, страхування, зв’язок, недержавна освіта та медицина. Найменші прибутки приносять комунальне господарство, культура та мистецтво, наукова діяльність.

2.  Житлово-комунальне господарство.

Житлово-комунальне господарство – найголовніша галузь у сфері послуг за кількістю зайнятих у ній та за числом споживачів. Житлове господарство – це надання споживачам і утримання в належному стані впорядкованого житлового фонду, забезпечення його електропостачанням, опаленням, водою, каналізацією, газом тощо. Комунальне господарство займається утриманням доріг, зелених насаджень, прибиранням, утилізацією відходів, благоустроєм дворів, парків, вулиць.

Основними показниками стану житлового господарства є: площа житлового фонду, середня забезпеченість населення житлом в розрахунку на одного жителя, рівень облаштованості житла. Весь житловий фонд України зріс з 922 млн. кв. м у 1990 р. до 1089 млн. кв. м у 2011 р. На одного жителя припадало відповідно 17,8 кв. м і 23,3 кв. м. Отже, динаміка позитивна. Але в 1990 р. отримали житло від держави 235 тис. сімей, а у 2010 р. тільки 11 тисяч. У ринковій економіці держава бере на себе надання житла тільки соціально незахищеним верствам населення, решта повинні зуміти придбати його самі. Але в цьому питанні у нас є один мінус – заробити на власне житло може тільки невелика частина населення, звідси і всі проблеми з «квартирним питанням».

У комунальній власності перебуває лише трохи більше 6 % усього житлового фонду, решта – приватне житло. Стан житла залишає бажати кращого: українські телеканали наперебій повідомляють про аварійне обвалення під’їздів чи балконів то в одному, то в іншому місті. Приблизно 0,5 % житлового фонду (5,1 млн. кв. м ) є ветхим і аварійним, а 7 % - це будинки, збудовані в 1960-70-х рр., які вже вичерпали свій ресурс. У таких будинках живе кожний четвертий міський житель. Досить гостра проблема утримання житла в нормальному стані. За неї відповідають житлово-експлуатаційні компанії (ЖЕК).

Станом на 01.07.2010 в Україні налічується 509 приватних підприємств з утримання житлових будинків і прибудинкових територій та 10993 об`єднання співвласників багатоквартирних будинків, які самостійно утримують відповідні будинки, що становить 14,2% від кількості будинків (77401 будинків 5 поверхів і вище), де може бути створено ОСББ.

Станом на 01.01.2010 централізованими системами водопостачання забезпечено всі 459 міст України, 771 селище міського типу, або 87,1% їх загальної кількості, 6316 сільських населених пунктів, або 22,2%. Централізованими системами водовідведення забезпечено мешканців 445 міст, або 96,9% їх загальної кількості, 503 селища, або 56,8%, та 737 сільських населених пунктів – 2,6%. Питне водопостачання в Україні здійснюється за рахунок використання поверхневих (70%) і підземних (30%) вод.

Знос основних фондів у підгалузі сягає 62,2%. Із загальної протяжності водопровідних мереж перебувають в аварійному стані і потребують заміни 37%, каналізаційних мереж – 34,8%.

У 260 населених пунктах питна вода подається споживачам з відхиленнями за окремими показниками від вимог чинного стандарту. Найбільш напружений стан з якістю питної води зберігається в населених пунктах Донецької, Запорізької, Луганської, Одеської, Херсонської областей. У 102 населених пунктах через значну зношеність основних фондів, значні нераціональні втрати питної води в зовнішніх мережах, послуги з водопостачання надаються не цілодобово, а за графіком.

Жителі майже 1200 сільських населених пунктів у південних і східних регіонах через природні або техногенні причини, не маючи гарантованих джерел водопостачання вимушені частково або повністю користуватися привізною водою. Більше ніж у 260 населених пунктах питна вода за окремими фізико-хімічними показниками не відповідає вимогам чинного стандарту.

Теплопостачання населених пунктів України забезпечують 8250 підприємств усіх форм власності, на яких експлуатується 32725 котелень. Сучасні будинки, як правило, забезпечуються автономним теплопостачанням, адже існуючі котельні дуже багато енергії тратять неефективно. Загалом благоустрій житла України характеризується такими показниками: водопроводом обладнано 60 % площі, каналізацією 58, опаленням 62, газом 83, гарячою водою 43, ваннами 54 %. Рівень «побутових зручностей» вищий у містах, нижчий у селах (не у всіх).

2. Ринкові реформи в охороні здоров’я.

Медицина є дуже важливою галуззю у всякому суспільстві, але це галузь ресурсномістка: щоб досягти успіху в лікуванні і профілактиці захворювань, потрібно витратити великі кошти. За роки економічних реформ в Україні відчутні деякі зрушення в системі охорони здоров’я, але в основі вона залишилася побудованою за радянською схемою. Ринкові трансформації у цій сфері виявилися, насамперед, у тому, що виникла мережа недержавних лікувальних закладів, у яких всі послуги платні, причому плата досить висока як для середньостатистичного жителя. Особливо мережа платних клінік розвинулася в галузях стоматології, пластичної хірургії, гінекології, офтальмології. Система охорони здоров’я сучасної України знаходиться на проміжному шляху від загальнодоступної безкоштовної до страхової медицини, прийнятої у більшості високорозвинених країн.

Загальні витрати на медицину в Україні досягли 6,5 % ВВП, це майже так само, як у країнах Євросоюзу, але з державного бюджету виділяється тільки 3,5 %, а решта 3 % повинні надходити з місцевих бюджетів, що далеко не завжди виконується. Крім того, ВВП у країнах ЄС значно вищий, тому й виходить, що, наприклад, у Польщі, яка менша за Україну, на охорону здоров’я тратиться 60 млрд. злотих (120 млрд. грн.), а в Україні – тільки 9,5 млрд. грн. В Україні для економії бюджетних коштів відбувається так звана оптимізація мережі лікарських закладів: скорочують невеликі центри надання медичної допомоги в селах, закривають районні лікарні в малонаселених райцентрах, утворюють госпітальні округи, розраховані на 2 або більше районів, зменшують загальну кількість лікарняних ліжок.

Показниками розвитку охорони здоров’я є кількість лікарів та середнього медичного персоналу, кількість лікарняних закладів і поліклінік, а також кількість лікарняних ліжок. Кількість лікарів в Україні дещо зменшилася порівняно з 1990 р.: тоді було 230 тисяч лікарів, зараз 225 тис., середнього медперсоналу відповідно 541 тис. і 467 тис. У розрахунку на 10 тис. населення лікарів зараз припадає 49,3, а середнього медперсоналу 102,4. Скоротилася мережа лікарняних закладів від 3,9 тис. до 2,8 тис., лікарняних ліжок від 700 тис. до 429 тис. Зросла чисельність амбулаторно-поліклінічних закладів з 6,9 тис. до 9 тис., а відвідати їх за зміну в Україні можуть відповідно 895 і 993 особи. Отже, відбувається перехід від обтяжливого для бюджета стаціонарного до менш затратного амбулаторного лікування. В кількох областях з 2011 р. почалася реалізація пілотного проекту щодо реформування системи охорони здоров’я. Це Вінницька, Дніпропетровська, Донецька області та м.Київ.

2. Інші галузі сфери послуг

До інших галузей належать досить багато: освіта, туризм, фізкультура і спорт, фінансово-кредитна сфера, зв’язок, операції з нерухомістю та багато інших. Освітній комплекс об’єднує усю мережу установ дошкільного виховання, загальноосвітніх шкіл, гімназій, ліцеїв, приватних шкіл і садочків, інтернатів, вищих навчальних закладів. У цій сфері також відбуваються значні зміни, пов’язані, насамперед, з диференціацією населення за рівнем доходів. Загальноосвітня школа залишилася найбільш демократичною й доступною для усіх верств населення, однак і тут відбуваються зміни. Виникли й успішно розвиваються школи, які дають учням вищий рівень підготовки – ліцеї та гімназії. Існують платні приватні школи у великих містах. Практикується приватне репетиторство. У сільській місцевості відбувається оптимізація навчальних закладів: у малих селах, де обмаль учнів, школи закривають, а дітей на навчання звозять у більші школи в інших селах. Для цього запроваджено програму «Шкільний автобус», але існує проблема, що коли той автобус поламається або не виділено грошей на бензин, учні сидять вдома і у кращому випадку займаються самостійно, а в гіршому нічого не знають.

Показниками розвитку освіти є кількість учнів, студентів, учителів і шкіл та вузів. Останніми роками зменшилася кількість учнів через демографічну ситуацію, але збільшення народжуваності означає, що через кілька років учнів знову побільшає. Кількість дошкільних навчальних закладів за роки незалежності зменшилася: в 1990 році їх було 24,5 тис., а в 2011 15,6 тис. У нас в Луцьку в приміщеннях садочків повідкривали навіть комерційні вузи або якісь офіси: у кризу після розпаду СРСР це було зрозуміло, але зараз почали знову будувати садочки, у тому числі в селах. Кількість дітей в садочках у 1990 році була 2,4 млн., а в 2011 - 1, 27 млн. Кількість загальноосвітніх шкіл була 21,8 тис., стала 19,9 тис., учнів у них відповідно 7,13 млн. та 4,29 млн. Цікаво, що на фоні такого значного зменшення кількості учнів число вчителів змінилося досить мало: в 1990 році їх було 537 тис., а в 2011 – 509 тис. Зрозуміло, що намагаються скоротити число малокомплектних шкіл, бо на них ідуть великі витрати.

Вищих навчальних закладів в Україні аж забагато: першого-другого рівнів акредитації 501, третього-четвертого – 345. Кількість їх, як і студентів у них, уже дещо зменшилася, піку ці цифри досягали в 2007-2008 роках. Зараз нараховується 356,8 тис. студентів у закладах 1-2 рівнів та 1954,8 тис. у закладах 3-4 рівнів. У Франції, яка за розмірами подібна до України, але значно багатша, університетів усього 80. Тобто кількість їх в Україні, найімовірніше, буде меншати.

Туризм – галузь, на яку покладаються великі надії як джерело надходження валюти і засіб створення робочих місць. Відомо, що Україна має велику кількість туристичних принад: це і мальовничі взимку і влітку Карпати, і задумливі озера в лісах Полісся, і субтропічні пейзажі Південного берега Криму, і печери Поділля. Особливою принадою, наприклад, для американців, у яких власні пам’ятки архітектури не старші як 300 років, є стародавні будови і архітектурні комплекси Києва, Львова, Кам’янця-Подільського, Криму та інших регіонів, у тому числі і Волині: Володимир-Волинський, Луцьк. В Умані розташована могила єврейського цадика, до якої щороку з’їжджаються тисячі ортодоксальних євреїв-хасидів з усього світу.

Туристичні фірми України поділяються на туроператорів і турагентів, перші з них створюють туристичний продукт, другі його реалізують, але найчастіше вони роблять це вкупі. Турфірми є великі і малі, акціонерні фірми і сімейні підприємства. Останнім часом почав розвиватися так званий сільський зелений туризм, коли туристів запрошують відвідати звичайні сільські сім’ї з їх національним колоритом, їжею й побутом: для міської дитини звичайний кінь, корова чи свиня можуть здатися більшою екзотикою, ніж страус чи крокодил, якого вона точно кілька раз бачила в зоопарку.

У 1998 році створено громадську організацію «Туристична асоціація України» (ТАУ), яка об`єднує понад 350 провідних туристичних підприємств, що репрезентують практично всі регіони України.  Серед них:

• туристичні фірми - "Арктур", "Діалог-Київ", "Інтурист-Запоріжжя", "Либідь-Київ", "Модес", “Олімп Тревел ЛТД”, “Руада”, “Світ-тур”, “Тріада Тревел Бюро”, “Україна-Русь”, “Укрзовнішінтур”, "Універсальне агентство з продажу авіаперевезень", “Червона Рута”; "Бітско", "Пласке".

• готельні комплекси – “Дністер”, “Ореанда”, “Пролісок”, “Русь”, “Черемош”;

• авіакомпанії - “Міжнародні Авіалінії України”, “Національні авіалінії України”, “Хорс”;

• навчальні заклади - Донецький інститут турбізнесу, Інститут туризму Федерації профспілок України;

• спеціалізовані засоби масової інформації – “Крила”, “Міжнародний туризм”, “Україна туристична”;

• санаторно-курортне об`єднання - “Трускавецькурорт”;

• громадські організації - Кримська асоціація туристичних агентств, Міжнародна асоціація авіаперевізників України, Харківська асоціація туристичних агентств;

• іноземні туристичні компанії - “Атлас Тревел Сервіс (Республіка Польща), Американська круїзна компанія “Imperial Travel ”New Way Group”, ТОВ “Предекс” (Росія) тощо.

Варто відмітити, що кількість підприємств туристичної інфраструктури в Україні зростає: так, число готельних комплексів і підприємств готельного типу за 5 років зросло на 500 і досягло 1731 підприємства на майже 80 тис. номерів. Зростають і туристичні потоки, хоча наших туристів за кордон виїжджає більше, ніж їхніх до нас. За даними Держкомстату, в 2011 р. іноземних туристів в Україні побувало 336 тис., а наших виїхало 1,3 млн. Особливу увагу треба звернути на внутрішній туризм. Кількість туристів всередині країни дуже мала: лише 649 тис., у той час як про свою країну загалом знають мало. Для внутрішнього туризму не треба морочитися з візами, закордонними паспортами, обміном валют. Основним чинником, що стримує розвиток туризму, є недостатність і нестабільність доходів споживачів.

Дуже динамічний сектор ринку послуг в Україні – фінансовий, він і інвестиційно привабливий, і ще не вичерпав можливості росту. Головними складниками є банківські і страхові послуги. В Україні налічується близько 180 комерційних банків, їх кількість змінюється, бо одні ліквідовуються, а інші з’являються. Центром банківської системи і визначником усієї грошової політики є Національний банк України. Він єдиний має право випускати в обіг гроші, формує валютні резерви держави і визначає курс національної грошової одиниці України до інших світових валют. В Україні є багато банків з іноземним капіталом. З тих 175 банків, що працюють, банків з іноземним капіталом 53, а їх частка в загальному статутному капіталі майже 42 %. П’ятірку найбільших банків складають Приватбанк, Ощадбанк, Укрсоцбанк (він входить в Unicredit bank), Промінвестбанк та ВТБ.

Банки надають багато послуг як бізнесу й державі, так і громадянам України та інших держав. Основними послугами банків є залучення депозитів, надання кредитів, здійснення платежів між клієнтами, випуск і обслуговування платіжних і кредитних карток, обмін валют, зберігання цінностей клієнтів та інші. На новій основі розвивається і страховий бізнес. Страхових компаній в Україні дуже багато, серед найвідоміших АСКА, PZU, Вексель та ін. Найпоширеніші послуги – страхування цивільної відповідальності автомобілістів, страхування майна, починається страхування здоров’я.

Соціальні галузі включають також пенсійне забезпечення, догляд за одинокими непрацездатними громадянами, інтернати для престарілих і багато інших. Загалом сфера послуг в Україні розвивається дуже динамічно. Останнім часом дуже поширилися послуги зв’язку, особливо мобільного, комп’ютерні послуги, Інтернет та інші науково-технічні послуги.

Лекція 8. Зовнішньоекономічна політика України.

1. Поняття зовнішньоекономічної політики держави, її цілі і чинники.

2. Показники зовнішньоекономічної діяльності.

3. Механізм здійснення зовнішньоекономічної політики України.

4. Види і вектори зовнішньоекономічної політики України.

5. Структура зовнішньої торгівлі України.

1. Поняття зовнішньоекономічної політики держави, її цілі і чинники.

В сучасних умовах глобалізації світової економіки відбулося різке посилення взаємодії і взаємозалежності економік усіх країн світу, в чому, власне, і полягає сутність глобалізації. Кожна країна залежить від постачання товарів і послуг її торговими партнерами, від курсу основних світових валют (долара США, євро, швейцарського франка, британського фунта стерлінгів, японської єни, російського рубля) до національної грошової одиниці, від намірів інвесторів укласти кошти в її економіку, від збуту своїх товарів і послуг за кордоном, а також від тих зобов’язань, які країна приймає на себе, вступаючи до різних міжнародних організацій. Звідси випливає, що кожна країна повинна керувати своїми економічними зв’язками з іншими країнами світу. Таке управління ними і є, по суті, зовнішньоекономічною політикою держави. Іншими словами, щоб раціонально, правильно, з користю для своєї економіки здійснювати зовнішньоекономічні операції, кожна держава повинна розробляти і реалізувати власну зовнішньоекономічну політику.

Найпростіше визначення зовнішньоекономічної політики таке: Зовнішньоекономічна політика – це регулювання державою усіх видів зовнішньоекономічних зв’язків, у тому числі зовнішньої торгівлі, ввозу і вивозу капіталу, валютно-фінансових і кредитних відносин, міграції робочої сили, міжнародної передачі технологій. Зрозуміло, що регулюючи ці зв’язки, держава в особі своїх адміністративних (управлінських) органів повинна ставити за мету створення оптимальних умов для своїх національних виробників та експортерів. Головною метою зовнішньоекономічної політики держави є підвищення добробуту країни, досягнення соціально-економічного зростання і покращення якості життя населення.

Тому основними цілями зовнішньоекономічної політики держави виступають:

• дотримання національних інтересів;

• запобігання викликам і загрозам національній економічній безпеці;

• розвиток форм і методів зовнішньоекономічної діяльності;

• врахування процесів глобалізації.

Дотримання національних інтересів у ЗЕП означає, що при плануванні зовнішньоекономічних операцій органи державної влади і самі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності повинні відстоювати важливі національні інтереси: незалежність держави, свободу підприємництва, демократичні цінності і права людини, здорове довкілля. У той же час, будучи членом великої кількості міжнародних організацій, Україна повинна і дотримуватись узятих на себе зобов’язань.

Запобігання викликам і загрозам національній економічній безпеці полягає у тому, що при розробці ЗЕП держава повинна не допускати таких ситуацій, при яких наша економіка могла б стати вразливою до можливих недружніх або дискримінаційних дій інших держав. Прикладами таких дій може бути застосування торговими партнерами ембарго до українських товарів або вибіркове (тільки для нашої країни) підвищення ціни на певну, необхідні для нас продукцію, недотримання умов контрактів чи розповсюдження неправдивої інформації. Зрозуміло, що таким загрозам краще запобігти в ході торгово-економічних переговорів і консультацій.

Розвиток форм і методів зовнішньоекономічної діяльності означає, що державні органи обирають найбільш ефективні методи її здійснення. При цьому важливий розвиток всіх форм, від експорту-імпорту товарів і послуг до участі в міжнародному обміні технологіями, а також застосування оптимальної для країни комбінації вільної торгівлі і протекціонізму.

Врахування глобальних процесів полягає у пристосуванні заходів ЗЕП до реальної ситуації на світовому ринку: панування на ньому великих транснаціональних корпорацій, поширення регіональних торговельних угод. виконання вимог Світової організації торгівлі, Світового банку, МВФ, Міжнародної організації праці та інших. Зовнішньоекономічна політика повинна створювати умови, придатні для всіх країн світу, за яких торгівлі і конкуренція можуть розвиватися якомога вільніше. Компанії прагнуть показати свою власну ініціативу, а уряд повинен їх підтримувати в рамках, дозволених міжнародними угодами.

Чинники ЗЕП – це рушійні сили, які впливають на її здійснення. Цей вплив може бути як позитивним, так і негативним, і завдання державних органів – посилити позитив і послабити негативний вплив. До чинників ЗЕП належать:

• економічні умови й показники (рівень розвитку і структура національної економіки, її залежність від внутрішніх і зовнішніх умов);

• взаємодія і взаємне співробітництво;

• національні інтереси.

Найбільше на ЗЕП діють економічні чинники, адже саме від рівня розвитку економіки країни, її динаміки і структури залежить місце країни на світовому ринку й у глобальному поділі праці. Що Україна з найбільшим ефектом виробляє, те вона й експортує. А імпортувати доводиться не тільки те, що в нас не росте, як чай, каву й ананаси, а й передові технології. А вже вони не ростуть у жодній країні, і прагнути треба до того, щоб продавати не тільки метал, зерно й олію, а й сучасні технологічні новинки.

2. Показники зовнішньоекономічної діяльності.

Щоб оцінити рівень та ефективність зовнішніх зв’язків країни, застосовують різні показники, серед них такі:

• експорт, тобто вивіз і продаж за кордоном товарів і послуг, вироблених у нашій країні; виражається як у фізичних одиницях ( тонни, баррелі, декалітри, квадратні метри), так і у валютному обчисленні, особливо загальний обсяг експорту, тобто в доларах США;

• імпорт – ввіз (купівля) товарів і послуг за кордоном;

• сальдо зовнішньої торгівлі: різниця між експортом та імпортом; якщо імпорт більший за експорт, сальдо негативне;

• зовнішньоторговельний оборот: сума експорту й імпорту;

• експортна квота: відношення вартості експорту до обсягу ВВП, виражене у процентах; аналогічно імпортна квота. Показники експортної та імпортної квот дозволяють оцінити ступінь залученості економіки країни до міжнародної торгівлі: чим більші ці показники, тим більше економіка залежить від стану зовнішнього ринку;

• товарна структура експорту й імпорту: співвідношення товарних груп у загальній вартості експорту й імпорту; в Україні основу експорту складають метали та вироби з них, які формують 1/3 експорту;

• структура експорту й імпорту послуг: співвідношення видів послуг у загальній вартості експорту й імпорту;

• географічна структура експорту й імпорту: які країни є головними джерелами імпорту й ринками збуту;

• обсяг і структура прямих іноземних інвестицій в Україну та інвестицій з України в економіку інших країн;

• кількість патентних та ліцензійних угод, проданих за кордон і куплених за кордоном і їх вартісний вираз;

• курс національної валюти до світових валют;

• зовнішні запозичення і зовнішній борг;

• місце, яке посідає країна у різних міжнародних рейтингах: глобальної конкурентоспроможності, свободи ведення бізнесу, свободи підприємництва, інвестиційної привабливості, якості життя населення, людського розвитку та ін.

Кожний окремо взятий показник не дає цілісного уявлення про зовнішньоекономічну діяльність країни, але якщо їх розглядати в комплексі, та ще й у динаміці, тоді ці показники чітко характеризують рівень і ефективність зовнішньоекономічних процесів.

3.Механізм здійснення зовнішньоекономічної політики України.

Механізм практичного здійснення ЗЕП складається з двох блоків:

• система адміністративних державних органів, що розробляють і здійснюють ЗЕП України;

• інструменти і методи здійснення ЗЕП.

Державні органи, до компетенції яких належить розробка і реалізація ЗЕП України, утворюють складну різнорівневу систему, і кожний орган має свої функції. До цих органів відносять: а) Верховну Раду України, яка приймає, змінює і скасовує закони, що стосуються ЗЕП держави; б) Президента України, який представляє державу за кордоном, здійснює промоційну підтримку економічної політики держави, підписує міждержавні угоди, визначає концепцію ЗЕП України; в) Уряд України (Кабінет Міністрів, прем’єр-міністр) розробляє відповідні нормативні документи, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність, а також підписує міжурядові договори й угоди про співробітництво; г) Національний банк України, який встановлює офіційний валютний курс гривні, надає ліцензії на здійснення міжнародних валютно-фінансових операцій комерційним банкам, формує золотовалютні резерви, здійснює міжнародні розрахунки; д) Міністерство економічного розвитку і торгівлі, що безпосередньо реалізує заходи по здійсненню зовнішньоекономічної діяльності і розробляє концептуальні положення ЗЕП; е) Державну митну службу, що здійснює контроль за виконанням митного законодавства суб’єктами ЗЕД; є)місцеві органи влади, що сприяють активізації участі місцевих підприємств у зовнішньоекономічній діяльності.

Інструменти, що служать для здійснення ЗЕП, різноманітні. Це тарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі (мита на експорт та імпорт товарів), нетарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі (квоти, ліцензії, кредити, субсидії, фітосанітарні і ветеринарні вимоги, технічні стандарти і норми); науково-технічний обмін (патенти, ліцензії, ноу-хау), міграційні квоти і вимоги міграційного законодавства, інвестиційне регулювання і контроль за рухом капіталу, валютне регулювання і валютний контроль. Підставами для застосування тих чи інших методів регулювання можуть бути, наприклад, недружні дії торговельних партнерів, які відмовляються купувати нашу продукцію: тоді у відповідь Україна може також застосувати ембарго на закупівлю певної групи товарів у цієї країни. Мито на експорт застосовується у випадку загрози масового вивозу певного товару з України, внаслідок чого місцеві споживачі можуть зіткнутися з нестачею його на внутрішньому ринку. Якщо імпортна продукція не відповідає технічним чи санітарним вимогам України, її імпорт забороняють. Імпортні мита і квоти вводять тоді, коли виникає загроза надмірного ввозу в Україну товарів, що з успіхом можуть вироблятися національними фірмами. У кожному конкретному випадку державні органи обґрунтовують застосування конкретного інструменту регулювання і визначають час і тривалість його дії.

4.Види і вектори зовнішньоекономічної політики України.

Позаяк ЗЕП регулює всі види зовнішньоекономічної діяльності, то у цій політиці виділяються окремі її види або складники. До цих видів належать:

• зовнішньоторговельна політика;

• митна політика;

• валютна політика;

• монетарна політика;

• фінансово-кредитна політика;

• інвестиційна політика;

• науково-технічна політика;

• міграційна політика.

Найважливішою з них виступає зовнішньоторговельна політика. Вона визначає, з одного боку, заходи по захисту вітчизняних виробників від надмірної іноземної конкуренції і через те спрямована на застосування протекціоністських методів (імпортного мита, імпортних квот, вимог дотримання технічних норм і стандартів тощо), а з другого – заходи, які сприяють просуванню товарів і послуг національного виробництва на світовий ринок, тобто інформаційна і рекламна підтримка експортерів, фінансові і податкові стимули для них, пільгове кредитування науково-дослідних робіт для експортерів та інші стимули.

В умовах членства України в СОТ основним шляхом реалізації зовнішньоторговельної політики є другий, тобто стимулювання вітчизняного експорту, тому що СОТ вимагає лібералізації торгового режиму усіх своїх країн-учасниць і негативно ставиться до застосування протекціоністських методів.

Вектори ЗЕП України – це напрями, за якими переважно здійснюється зовнішньоекономічна діяльність, тобто виділення певних географічних напрямів на групи країн та інтеграційних об’єднань за їх важливістю для економіки України. Загалом Україна здійснює зовнішньоекономічні операції практично з усіма понад 190 країнами світу, але основними векторами її ЗЕП слід назвати:

• європейський, тобто зовнішньоекономічні зв’язки з країнами Європи (без СНД);

• вектор Співдружності Незалежних Держав;

• азіатський.

• Названі вектори є головними, бо на них припадає понад ¾ зовнішньоторговельного обороту України. Але досить важливими партнерами, і до того ж перспективними, є країни інших векторів: американського і африканського, а також Австралія й Океанія.

6. Структура зовнішньої торгівлі України.

Зовнішня торгівля має для України дуже важливе значення, бо від того, чи будуть вдало здійснені зовнішньоторгові операції, залежить стан цілих галузей, зокрема, металургії, харчової, швейної промисловості. Розрахуємо експортну й імпортну квоту для України за 2010 рік. Експорт товарів і послуг, за даними національних рахунків, склав 549 млрд. грн., імпорт – 581 млрд. грн., а ВВП – 1082 млрд. грн.

Експортна квота буде 549 : 1082= 0,507 або 50,7 %

Імпортна квота буде 581 :1082 = 0,537 або 53,7 %.

Ці дані показують, що економіка України напряму залежить від експорту й імпорту.

Загальний обсяг експорту/імпорту товарів і послуг обраховується найчастіше в доларах США, бо в них здійснюються розрахунки з іншими країнами. Україна торгує товарами і послугами. За 2011 рік експорт товарів здійснено на суму 68,41 млрд. дол. (на 33 % більше, ніж в попередньому році), а імпортовано товарів на суму 82,61 млрд. дол. (на 36 % більше). Отже, бачимо, що імпорт значно перевищує товарний експорт, а ще й до того темпи зростання експорту менші, ніж темпи зростання імпорту. Експорт послуг у 2010 році склав 11,8 млрд. дол., а імпорт – 5,4 млрд. Отже, за торгівлею послугами Україна має позитивне сальдо, а за торгівлею товарами - негативне. Розрізняють товарну і географічну структуру експорту й імпорту.

Товарна структура показує, яку частку в загальному експорті займають групи товарів. Щоб узагальнити товари, існує спеціальний Український класифікатор товарів зовнішньоекономічної діяльності: УКТЗЕД. За ним всі товари згруповані в 21 товарну групу за галузевою ознакою. Так, перша група називається: Живі тварини та продукція тваринного походження, а 15 – Недорогоцінні метали та вироби з них. Ви повинні ознайомитися з даними про товарну й географічну структури зовнішньої торгівлі на сайті Держкомстати- стики України або у статистичному довіднику.

За результатами 2011 року у товарній структурі експорту домінували недорогоцінні метали та вироби з них (головним чином чорні метали). На цю групу припадає 32 % всього експорту; на другому місці знаходиться продукція агропромислового комплексу ( від 1 по 4 товарні групи), на неї припадає майже 19 %; переважно це зерно, рослинна олія, готові харчові продукти; на третьому – продукція машинобудівного комплексу з 17 %, у ній переважають машини й обладнання та залізничні локомотиви; на четвертому – мінеральні продукти з 15 %, це руди, сіль, кам’яне вугілля, каміння; на п’ятому – хімічна продукція, частка її трохи менша 8 %, переважно азотні добрива.

У товарній структурі імпорту перше місце належить мінеральним продуктам, особливо нафтопродуктам, нафті, природному газу – понад 36 %; на другому місці – машинобудівна продукція – понад 24 %; на третьому – хімічна, у якій помітну частку займають фармацевтичні товари, - майже 10 %, на четвертому – полімерні матеріали і пластмаси – більше 5 %.

У структурі експорту й імпорту послуг найбільшу частку займають транспортні, в імпорті також виділяються туристичні послуги й подорожі, ділові й державні послуги, в експорті – комп’ютерні та будівельні.

Географічна структура експорту товарів характеризує, в які групи країн продаються товари, а географічна структура імпорту – з яких країн вони купуються. І та, і друга виражаються як в абсолютних показниках (доларах США), так і у відсотках. Звичайно, у відсотках зрозуміліше: якщо просто вказати, що в країни СНД продано товарів на 26,18 млрд. дол., то треба ще співставляти цю величину з загальним обсягом експорту, а якщо ви бачите, що частка СНД в загальному експорті України становить 38,3 %, то зразу зрозуміло, що це велика, насправді найбільша частка у всьому експорті. Отже, географічна структура експорту товарів виглядає так: країни СНД – 38,3 %, країни Європи – 26,9 %, країни Азії – 26 %, країни Африки – 3,3 %, країни Америки – 2,5 %, Австралія й Океанія – 0,03 %. В географічній структурі імпорту на СНД припадає 45 %, на Європу – 32,8 %, на Азію – 19,4 %, Африку 0,9 %, Америку 3,9 %, Австралію з Океанією 0,2 %. Причому з усіма регіонами світу за 2011 рік було збільшення обсягів і експорту, й імпорту, а з Австралії імпорт скоротився на ¼.

У географічній структурі експорту послуг найбільше місце займають країни СНД: 47 %, на Європу припадає 28 %, на Азію й Америку по 10 %, на Африку – 1 %. В імпорті послуг основне місце займають послуги з Європи: понад 40 %, з Азії 22,2 %, з СНД близько 17 %, частки інших регіонів незначні.

Проаналізувавши статистичні дані, можна побачити, що виділяються 3 головні вектори зовнішньої торгівлі, що співпадають з трьома головними векторами ЗЕП: вектор СНД, європейський та азіатський.

Лекція 9. Зовнішні економічні зв’язки України з країнами СНД.

1. Місце СНД у зовнішніх зв’язках України.

2. Пріоритети українсько-російського співробітництва.

3. Інші важливі партнери України в СНД.

1. Місце СНД у зовнішніх зв’язках України.

Співдружність незалежних держав – СНД є наступницею колишнього Радянського Союзу. До СРСР входило 15 республік, але республіки Прибалтики вийшли зі складу СРСР ще до його розпаду в 1991 році. Засновниками СНД як форми, як тоді писали журналісти, «цивілізованого розлучення» стали Росія, Україна та Білорусія. Згодом до Співдружності приєдналися інші 9 республік. Однак після збройного конфлікту між Росією та Грузією за Північну Осетію в 2008 році Грузія вийшла зі складу СНД, тобто тепер Співдружність нараховує тільки 11 країн-членів. Щоб легше запам’ятати, їх слід згрупувати: країни Митного Союзу – Росія, Білорусь і Казахстан; країни Центральної Азії – Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан і Туркменистан; країни Закавказзя – Азербайджан, Вірменія (була й Грузія); Молдова і ми – Україна.

В попередній темі показане місце країн СНД у експорті й імпорті України. Важливість цих торговельно-економічних, а у великій мірі й політичних партнерів для України випливає з кількох причин:

- перебуваючи 7 десятиліть у системі єдиної великої економіки – СРСР, ці країни мають з Україною напрацьовані й взаємовигідні, хоча й не завжди, економічні зв’язки;

- усі економіки СНД зіткнулися з однотипними проблемами перебудови економічного ладу з планового командно-адміністративного на ринковий, тому є підстави вивчати й запозичувати досвід один одного;

- особи, що належать до владних структур цих країн, добре розуміють один другого без перекладача, тому що всі знають російську мову, яка в СРСР була обов’язковою для вивчення і зараз продовжує залишатися мовою міжнаціонального спілкування;

- в межах СНД існують об’єднані інфраструктурні мережі: транспортна й електроенергетична;

- ринки СНД ставлять менш високі вимоги до якості експортованих туди Україною товарів і послуг, зокрема, не вимагають європейської сертифікації, тому для багатьох видів продукції машинобудування, легкої, харчової, фармацевтичної промисловості цей ринок головний або єдиний;

- з СНД Україна імпортує велику номенклатуру потрібних їй товарів і послуг, альтернативних джерел поставок яких поки нема.

СНД є регіональним інтеграційним об’єднанням на пострадянському просторі, але для нього, як і для інших об’єднань, характерна різношвидкісна інтеграція. Це означає, що країни-учасниці мають більш і менш тісні економічні зв’язки. В межах СНД недавно оформилось інтеграційне об’єднання Митний Союз, членами якого є Росія, Білорусь і Казахстан. Ці країни усунули торговельні бар’єри між собою, але митні ставки на імпорт чи експорт у торгівлі з третіми країнами вони повинні узгоджувати на одному рівні. В межах СНД є ще одне інтеграційне об’єднання – Європейсько-Азіатське економічне співробітництво (ЄврАзЕС), до якого входять країни Митного Союзу, а також Киргизстан і Таджикистан. Україна бере участь в ЄврАзЕС як спостерігач з 2002 року (сам ЄврАзЕС набув чинності з 2001 р.), подібний статус мають ще Вірменія й Молдова. Україні настійно рекомендують приєднатися до обох цих об’єднань, але влада й певною мірою народ України вважають за краще поспостерігати за цими процесами зі сторони. Україна хоче брати участь у Митному Союзі за формулою «3 + 1», щоб використовувати переваги співпраці, але відстоювати національні інтереси. Російська Федерація, яка є лідером у МС, однозначно заперечує таку можливість.

Ще одним економічним об’єднанням в межах СНД є ГУАМ – економічне й політичне інтеграційне угруповання Грузії, України, Азербайджану й Молдови, офіційна назва «організація за демократію та економічний розвиток ГУАМ». Основою його функціонування було сприяння транспортуванню каспійської нафти з Азербайджану через територію Грузії, Чорне море до України, а через неї й до Молдови. Також країни співпрацюють у галузі туризму, охорони довкілля, боротьби з розповсюдженням наркотиків і протидії терористичній діяльності.

У жовтні 2011 р. в межах СНД укладено угоду про створення зони вільної торгівлі. Це означає, що торгівлі буде вестися за нормами ГАТТ/СОТ, включаючи і ті країни, що на той час не були членами СОТ, тобто Азербайджан, Білорусія, Казахстан, Росія, Таджикистан і Узбекистан. Запроваджується новий механізм вирішення торгових суперечок, це спростить захист прав українських експортерів на ринках СНД.

2. Пріоритети українсько-російського співробітництва.

Російська Федерація – найбільший торговельно-економічний і важливий політичний партнер України. Росія належить до найбільших держав світу за територією (понад 17 млн. кв. км), населенням (143 млн. чол.), багатством на природні ресурси. Номінальний ВВП складає 13235 дол. США на одну особу, а за паритетом купівельної спроможності – ще більше. Територія Росії знаходиться у 10 часових поясах, і коли у Москві 8 година ранку, у Петропавловську-Камчатському вже закінчився робочий день. Росію й Україну пов’язують тісні виробничі, історичні, ментальні, культурні зв’язки, країнам необхідно вирішувати подібні проблеми, з Росією в України найдовший сухопутний кордон. Частка РФ в товарному експорті України становить 29 % (обсяг експорту до РФ 19,8 млрд. дол.), а в товарному імпорті 35 % (обсяг імпорту 29,1 млрд. дол). Від’ємне сальдо маємо у торгівлі товарами, понад 9 млрд. дол., а додатне – у торгівлі послугами.

Пріоритетними напрямами взаємного співробітництва виступають: паливно-енергетичний комплекс, де головна проблема – газотранспортна система України, а також атомна енергетика; військово-промисловий комплекс; охорона здоров’я, освіта, культура, мистецтво; науково-технічне співробітництво; охорона довкілля. Україна залежить від Росії більше, ніж Росія від України. Економічні відносини двох країн важко назвати безхмарними: в них бувають торгові війни, Росія часто застосовує експортне мито на ряд видів продукції, зокрема, на нафту й нафтопродукти; обидві країни вдаються до антидемпінгових заходів. Але основним методом вирішення суперечок є переговори.

Ракетно-космічна й авіабудівна галузі є тими сферами, де Україна і Росія виступають як достатньо ефективні партнери. За підрахунками, двосторонні зв’язки наближаються тут до 40 %, а у деяких вузьких галузях — до 60 %. Серед конкретних проектів, реалізація яких неможлива без двосторонньої співпраці можна виділити проект створення літака Ан-70 та досягнення між урядами України та Російської Федерації домовленості про поновлення виробництва літака Ан-124-100 “Руслан”.

У протоколі, підписаному за підсумками 3-го засідання Комітету з питань економічного співробітництва Україно-російської міждержавної комісії передбачено широку кооперацію у сфері авіабудування.

Об’єднання інтелектуальних і виробничих ресурсів двох країн на паритетних і взаємовигідних умовах дозволить зміцнити позиції на світових ринках, а також сприятиме освоєнню нових ринків в умовах загострення конкуренції.

Широкі можливості для взаємовигідної економічної кооперації в космічній сфері між Україною і Росією існують у рамках проекту створення єдиного навігаційного простору України і Росії на базі системи ГЛОНАСС.

Енергетична сфера є найважливішою складовою українсько-російського економічного співробітництва. Імпортовані з РФ енергоносії забезпечують більше 60 % українських потреб у нафті. Росія виступає необхідним посередником, що забезпечує транспортування в Україну центральноазійського газу (туркменського і узбецького), а також продає власний газ для українських потреб. Негативним чинником виступає відсутність прозорості у схемах організації постачань газу в Україну Росією із залученням посередника у вигляді RosUkrEnergo. Результатом цього є перманентні конфлікти і надмірна політизація газових стосунків.

Активізації двосторонньої економічної співпраці в енергетичній сфері могло б сприяти укладання угоди про реалізацію спільних українсько-російських проектів у паливно-енергетичному комплексі.

Економічний аспект українсько-російського співробітництва у сфері ядерної енергетики має кілька складових:

-                    співробітництво щодо продовження ресурсу нині діючих в Україні атомних електростанцій і будівництво нових АЕС;

-                    співпраця у сфері виробництва ядерного палива, у тому числі спільне освоєння родовищ урану і цирконію, а також участь України в діяльності Міжнародного центру із збагачення урану.

Військово-промисловий комплекс є важливою сферою економічної кооперації України і Росії. Потужні коопераційні зв’язки із російськими підприємствами мають більшість українських заводів і конструкторсько-виробничих об’єднань, що працюють у сфері ВПК. Серед них можна назвати ДП “Завод ім. Малишева”, КП “ХКБМ ім. Морозова”, ВАТ “Топаз”, ДП “ДК КБ “Луч”, ДГО Концерн “Техвоєнсервіс”, КП “Науково виробничий комплекс “Іскра” тощо.

Завдяки більшій самодостатності, Росія намагається обмежувати і дозувати кооперацію з Україною у сфері виробництва озброєнь. Це узгоджується із обраною РФ стратегією розвитку власного виробництва зброї та підвищення самодостатності вітчизняного ВПК. Для України це означає поступове згортання коопераційних зв’язків, гальмування або навіть саботування РФ окремих проектів. За оцінками деяких експертів, втрати України від згортання оборонної кооперації з РФ можуть скласти біля 200 млн дол. щорічно. Це актуалізує питання розширення співробітництва України у цій сфері з НАТО.

Україна експортує в Росію метал, у тому числі труби, різноманітну хімічну продукцію, харчові продукти, найбільше м’ясо, масло, сир, карамель, спирто-горілчані вироби, машини, обладнання, прилади, автобуси тощо. Імпортує з Росії нафту, газ, нафтопродукти, вугілля, машини, транспортні засоби, метал, хімікати, продукцію легкої промисловості. Особливо важливими є поставки енергоносіїв, тобто газу, сирої нафти та готових нафтопродуктів, палива для українських АЕС.

Також Росія є важливим покупцем українських послуг, особливо газотранспортних і транспортних взагалі. Загальний експорт послуг до РФ склав 5157 млн. дол., а імпорт 793 млн. дол., отже, на відміну від торгівлі товарами, де у нас негативне сальдо в розмірі 9312 млн. дол., у торгівлі послугами сальдо позитивне і складає 4364 млн. дол.

Росія виступає одним з помітних інвесторів в економіку України, займаючи 5 – 7 місце серед найбільших іноземних інвесторів; частка РФ у загальних інвестиціях приблизно 6 %, інвестиції спрямовані у промисловість, фінансовий сектор та торгівлю.

Україна має намір адаптувати свої технічні стандарти до вимог Митного союзу, а також включити українські сертифікаційні центри в єдиний реєстр МС. Це зробить український експорт непродовольчих товарів захищеним від дискримінаційних дій на цьому ринку, в тому числі в РФ. Росія та інші країни МС невдовзі стануть членами СОТ, що, безперечно, покращить торговельні відносини між нашими країнами.

3. Інші важливі партнери України в СНД.

Логічно буде почати розгляд економічних зв’язків з іншими країнами СНД з партнерів Росії по Митному союзу – Казахстану та Білорусі. Казахстан – велика за розмірами (2.7 млн. кв. км, 16 млн. чол.) й багата природними ресурсами країна, причому багата тими ресурсами, яких бракує Україні, тобто рудами кольорових металів, газом, нафтою. У Казахстані проживає велика українська діаспора (майже 400 тис. чол.), це люди, які переїхали туди у середині ХХ століття на освоєння цілинних земель та залишилися жити назавжди, і в Україні також проживають казахи, хоча набагато менше. Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв дістав вищу освіту в Україні, у м.Дніпродзержинську. Наші відносини необхідно розширяти - це спільне будівництво літаків, ракетно-космічний комплекс, розвиток залізничних транспортних коридорів, енергетичне машинобудування тощо. Казахстан збільшить обсяги транспортування нафти територією України. У червні 2012 р. Україна візьме участь у Національній виставці Казахстану в його столиці Астані, де будуть представлені всі експортні можливості України в галузях металургії, машинобудування, науково-технічній та харчовій галузях.

У 2011 році Україна експортувала в Казахстан товарів на 1858 млн. дол. і послуг на 83 млн. дол., а імпортувала товарів на 1676, послуг на 83 млн. Отже, в торгівлі з Казахстаном ми маємо позитивне сальдо, але експорт до Казахстану зростає повільніше, ніж імпорт з нього. Україна серед торгових партнерів Казахстану займає 15 місце серед 185 країн. У структурі експорту переважають машини, обладнання і запчастини до нього, харчові продукти, фармацевтичні вироби. Працює міжурядова комісія з питань економічного співробітництва. Казахстан зацікавлений у використанні українських портів. Розглядається можливість реалізації проектів будівництва причалу для перевалки нафти в районі морського терміналу «Південний» і нафтопереробного заводу в м. Южний Одеської області. Цікаві перспективи спільного виробництва нафтогазового обладнання, участі українських компаній у розбудові казахстанської транспортної інфраструктури. Головними напрямами співпраці є також машинобудування (Казахстан зацікавлений у відкритті представництв українських підприємств сільгоспмашинобудування), АПК, аерокосмічна галузь, адже на території Казахстану знаходиться знаменитий космодром «Байконур». Розширяються ділові контакти між підприємствами ВПК обох країн у напрямах оновлення й модернізації військової радіолокаційної техніки, модернізації й капітального ремонту літаків, танкового парку, підготовки казахстанських військових спеціалістів. Розглядаючи перспективи економічних зв’язків з Казахстаном, необхідно пам’ятати про потужних конкурентів: Росію як лідера Митного союзу та ЄврАзЕС і Китай, який упевнено утверджується на ринку Казахстану.

Білорусь, на відміну від Казахстану, є безпосередньою сусідкою України, у тому числі Волинської області, з якою Брестська область перебуває в Євро регіоні «Буг», тобто реалізує переваги транскордонного співробітництва. Білорусь відома своєю нетиповою для пострадянських країн господарською політикою, хоча за станом економіки у багатьох галузях може дати Україні уроки, як треба працювати. Товарообіг обох країн розвивається динамічно після спаду 2008-09 рр., але сальдо для України негативне. У 2011 р. експорт України до Білорусі склав 1922 млн. дол. (товари) і 132 млн. дол. (послуги), а імпорт відповідно 4212 і 63 млн. дол.

Білорусь займає серед торговельних партнерів України 7 місце, а Україна серед торгових партнерів Білорусі знаходиться на 4 місці, і є взаємовигідні передумови для збільшення співробітництва. Працює міжвідомча комісія з торгово-економічного співробітництва. Розвивається транскордонна співпраця: крім Єврорегіону «Буг», функціонує Єврорегіон «Дніпро» у складі Чернігівської області України, Гомельської - Білорусі та Брянської – Росії.

Україна постачає в Білорусь металопродукцію, електроенергію, фармацевтичні вироби, кукурудзу, соняшникову олію, кондитерські вироби, будівельні матеріали. Білорусь в Україну продає машини, в тому числі автомобілі, трактори, сільськогосподарську техніку, побутову техніку, нафтопродукти, імпорт яких особливо зріс через зупинку більшості українських нафтопереробних заводів, калійні добрива, харчові продукти, парфюмерно-косметичні товари, одяг, трикотаж. У зв’язку з тим, що Лисичанський НПЗ закривається на позаплановий ремонт, у 2012 р. значно збільшуються поставки нафтопродуктів з Білорусі: її нафтопродукти мають нижчу ціну, адже, перебуваючи у МС, Білорусь одержує з Росії дешевшу нафту.

Важливою міждержавною економічною й політичною проблемою є наявність давнього, з радянських часів боргу України перед Білоруссю за оплачені білорусами, але не отримані товари. Немає єдності в оцінці обсягу цього боргу: якщо Мінськ заявляє спочатку про майже 300, а тепер 113 млн.дол., то Київ визнає тільки 50, і то відразу виплатити не готовий. Зате Україна може зробити Мінську політичну послугу: в рамках програми ЄС «Східне партнерство» Україна виступає посередником у специфічних відносинах Білорусі та Євросоюзу.

Далі розглянемо економічні зв’язки України з Молдовою. Ця невелика республіка є південно-західною сусідкою України. До її складу входить не визнана світовою спільнотою самопроголошена Придністровська Молдавська республіка, у якій значну частину населення становлять українці й росіяни. Молдова – невелика за площею (34 тис. кв. км) і населенням ( понад 4 млн. осіб, але без Придністров’я 3,5 млн.) країна, яка спеціалізується на агропромисловому виробництві, особливо виноградарстві, овочівництві й садівництві й виноробстві. Загальний товарооборот між Україною й Молдовою в 2011 р. трохи перевищив 1 млрд. дол., але є невикористаний потенціал для його зростання. Експорт товарів України в Молдову склав 874 млн.дол., імпорт – 130 млн., тобто сальдо складається на користь України. Молдова високо цінує роль України у врегулюванні Придністровського конфлікта.

Україна продає до Молдови нафтопродукти, харчові товари, у тому числі борошно, шоколад, хлібобулочні й молочні продукти, цигарки, вугілля, дроти ізольовані, металопродукцію, труби, електроенергію, лісоматеріали, інсектициди. З Молдавії до України надходять виноградне вино, насіння соняшника, етиловий спирт, соєві боби, фруктові соки, тютюн. Взаємні інвестиції досить малі, але з Молдови в Україну вкладено 27 млн.дол., а з України до Молдови 15, хоча в Молдові існує 623 підприємства з українським капіталом, а в Україні з молдовським – тільки 141.

Одним із найважливіших економічних партнерів України серед країн СНД є Азербайджан. Його важливість визначається насамперед багатими ресурсами нафти й газу, які в цій країні добувають ще з кінця 19 століття. Каспійська нафта розглядається як реальна альтернатива нафті російській, тим більше, що існує відповідна інфраструктура для її постачання до України: нафтопровід Баку - Батумі, далі танкерами через Чорне море, далі нафтопроводом Одеса – Броди. Реально питання в стані переговорів, достатньо нафти для наповнення трубопроводу не постачається. Україна для Азербайджану – привабливий ринок збуту: населення Азербайджану тільки 8 млн. чол.

За підсумками 2011 р. експорт товарів з України в Азербайджан склав 708, імпорт – 643 млн. дол., тобто сальдо позитивне, але так не кожного року, були періоди й з негативним сальдо. Україна постачає в Азербайджан насамперед металургійну продукцію: металевий профіль, сталевий лист, труби великого діаметру; машинобудівну продукцію, готові машини й обладнання, електрообладнання, трансформатори, будівельну техніку, цемент, облицювальний камінь з граніту й мармуру. Азербайджан в Україну постачає в основному нафту й нафтопродукти (понад 90 % усього експорту), овочі, сухофрукти, соки.

Вірменія, як і Азербайджан, знаходиться у Закавказзі, але її геополітичне положення гірше, природні ресурси не такі великі, тому її значимість для України як торгового партнера менша, тому що загальна кількість населення у цій країні лише 3,2 млн. чол. Але Вірменія з Україною розвивають економічні зв’язки. У наших народів є цікаві спільні сторінки минулого: велика вірменська діаспора жила в Україні ще в середні віки, у тому числі у Львові і в Луцьку, значні коопераційні зв’язки розвинулися в колишньому СРСР. Вірменія має значний туристичний потенціал, відома у світі виробництвом коньяків високої якості, ювелірних виробів, продуктів харчування, легкої промисловості. Україна має значне позитивне сальдо в торгівлі з Вірменією: експорт товарів України – 227 млн. дол., імпорт – 18 млн. дол. Україна постачає до Вірменії продукти харчування, зерно, металургійну продукцію, машини й обладнання, Вірменія до України продає також агропромислову продукцію та деякі види кольорових і чорних металів. Обидві республіки зацікавлені у поглибленні двосторонніх відносин у науково-технічній сфері, зокрема, в українських університетах навчаються вірменські студенти. В обох республіках є чимало змішаних сімей, де один з подружжя – з України, другий – з Вірменії.

Інші партнери з країн СНД знаходяться в Центральній Азії: 4 республіки – Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан і Туркменістан. За величиною товарообороту з нашою країною виділяються Туркменістан та Узбекистан. З обома ними Україна має в 2011 р. негативне сальдо, тому що в цих країнах ми купуємо бавовну, вовну, кольорові метали, в попередні роки купували газ і розраховуємо поновити його імпорт.

Товарооборот України з Узбекистаном характеризується значними коливаннями рік від року. У 2011 р. Україна продала товарів на 354 млн.дол., а імпортувала з Узбекистану на 644 млн. дол. В Узбекистані зареєстровані представництва провідних українських корпорацій, наприклад, «Індустріальний союз Донбасу» та «Інтерпайп», Донецького металургійного та Харківського тракторного заводів, а також фармацевтичних компаній, а в Україні працюють офіційні дилери узбецьких компаній, наприклад, автомобільного заводу в Андижані. Узбецький ринок для України є доволі важливим: у країні проживає понад 27 млн. осіб, причому чисельність населення швидко збільшується. Узбекистан багатий природним газом, кольоровими металами, виробляє багато бавовни, а він, у свою чергу, зацікавлений в українських трубах, обладнанні для електростанцій, послугах з будівництва газопроводів. На початку 2012 р. у цій країні перебував з візитом міністр закордонних справ України К.Грищенко, і наші взаємні стосунки будуть збільшуватися. Україні варто наслідувати приклад Узбекистану в підтримці вітчизняних експортерів.

Туркменістан також дуже багатий газом і нафтою: за запасами газу він посідає 4 місце у світі. У березні 2012 р. в Україні перебував з офіційним візитом президент Туркменістану Гурбангули Бердимухамедов. Для Туркменістану характерне возвеличування глави держави, що недопустимо для демократичної країни. Навіть коли він перебував у Києві, члени туркменської делегації влаштували овацію на його честь. Україна – один з найбільших імпортерів туркменської продукції, вона купує нафту, газ і нафтопродукти, сухофрукти, бавовну й бавовняні вироби, килими. Експортує Україна до Туркменістану машини, обладнання, металеві вироби, продовольство, фармацевтичні товари, добрива. У 2011 році експорт товарів склав 242, а імпорт – 736 млн. дол. Зауважу, що до створення компанії «Росукренерго» товарооборот з Туркменістаном був набагато більший, особливо імпорт з нього. Так, у 2006 р. експорт до Туркменістану був 196, а імпорт – 4266 млн. дол., сальдо було майже таке саме, як з Росією, бо тоді ми купували в Туркменістану більше газу, ніж у Росії.

Дві інші республіки Центральної Азії –Киргизстан і Таджикистан – характеризуються зовсім невеликими обсягами товарообороту з Україною, але з позитивним сальдо на користь України. Так, до Киргизстану ми продали товарів на 111, а імпортували тільки на 7 млн. дол., до Таджикистану експорт України склав 60, а імпорт – 13 млн.дол. Обидві країни купують наші машини, метал і продовольство.

Підсумовуючи питання про економічні зв’язки України з країнами СНД, виділимо такі риси:

• структура експорту України до країн СНД більш прогресивна, ніж до країн Заходу: в ній більша частка готової промислової продукції з високим ступенем обробки, тобто машин, обладнання, приладів, апаратів, транспортних засобів; імпортуємо з країн СНД у більшій мірі сировину та енергоносії;

• країни СНД не ставлять украй жорстких вимог до якості й сертифікації продукції, тому на їх ринок постачається фармацевтична, хімічна продукція, яку практично не пускають до Європи й Америки;

• країни СНД зацікавлені в українському продовольстві, і цей ринок буде збільшуватися, особливо в азіатських республіках СНД;

• є добрі перспективи збільшення експорту українських послуг до країн СНД, у тому числі послуг освіти, геологорозвідки, будівництва, прокладання трубопроводів;

• виникнення торговельних суперечок між країнами СНД часто має під собою політичну основу, як, наприклад, історія з забороною ввозити український сир на російський ринок тощо.