Оцінювання навчальних досягнень студентів

Оцінювання навчальних досягнень студентів включає по­точне опитування в ході семінарських і практичних занять, експрес опитування, самостійні письмові роботи, виконання студентами різних видів самостійної роботи. Навчальні досяг­нення студентів з усіх видів виконуваних робіт (теоретична підготовка, практична робота, елементи дослідної роботи) оці­нюються балами. Загальна кількість балів за кожен модуль - максимально 50.

Підсумкова оцінка з курсу є середнім арифметичним із по­точних оцінок за виконання змістових модулів або за результа­том підсумкового іспиту. Іспит можуть складати також ті сту­денти, які хочуть підвищити свою оцінку. Оцінки за змістові модулі виводяться на основі суми балів, одержаних студентом за окремі види навчальних завдань та інші види навчальної ро­боти. До підсумкової оцінки може додаватись бонус за участь студента в студентських наукових конференціях, олімпіадах, у конкурсах студентських наукових робіт тощо.

Критерії оцінювання (відповідність шкали оцінювання ects системі національного оцінювання в Україні)

Оцінка ECTS	За національною системою	Визначення	% оцінювання за модульно-рейтинговою системою
А	5	ВІДМІННО - відмінне виконання лише з незначною кількістю помилок	91-100
В	4	ДУЖЕ ДОБРЕ - вище середнього рівня з кількома помилками	81-90
С	4	ДОБРЕ - в загальному правильна робота з певною кількістю значних помилок	71-80
D	3	ЗАДОВІЛЬНО - непогано, але зі значною кількістю недоліків	61-70
Е	3	ДОСТАТНЬО - виконання задовольняє мінімальним критеріям	51-60
FX	2	НЕЗАДОВІЛЬНО - потрібно попрацювати перед тим, як перескласти	26-50
F	2	НЕЗАДОВІЛЬНО - необхідна серйозна подальша робота. Обов'язковий повторний курс	0-25

МОДУЛЬ А

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОШКІЛЬНОЇ ЛІНГВОДИДАКТИКИ

1. Мовлення як об'єкт вивчення у контексті дитячого розвитку

1.1. Українська дошкільна лінгводидактика та її поняття

Методика навчання дошкільників рідної мови за роки не­залежності України зазнала серйозних змін. Багато було зроб­лено для переорієнтації мовних пріоритетів у вихованні дітей, поширення української мови на схід і південь країни. Завдяки міждисциплінарній інтеграції й активізації наукових дослі­джень отримано додатковий теоретичний та емпіричний мате­ріал з проблем навчання дітей мови; конкретизовано завдання, предмет і об'єкт дослідження методики навчання дошкільників рідної мови як науки. Виокремилися нові галузі з власною про­блематикою (методика навчання рідної мови, методика ознай­омлення з довкіллям із допомогою засобів рідної мови, методи­ка організації художньо-мовленнєвої діяльності дітей) і специ­фічними умовами вивчення мови (методика навчання українсь­кої мови як рідної, як функціонально другої, державної); виз­начився такий напрям, як методика навчання дітей українсь­кої мови як іноземної; сформувалась і вдосконалюється методи­ка підготовки студентів (і вихователів) до навчання дошкіль­ників рідної української мови як державної.

Методика - це прикладна підсистема педагогіки, що дає відповідь на запитання: як досягти певного результату в прак­тичній діяльності, орієнтуючись на існуючу систему цінностей. Враховуючи розмаїття визначень методик, існуючих у дов­ідковій літературі, можна сказати, що це система взаємопов'я­заних способів і прийомів доцільного виконання певної роботи і вчення про цю систему.

На думку академіка С. Гончаренка, вживання одного терміна в різних значеннях призводить до плутанини, оскільки інколи методику сприймають як «наукову дисципліну і як су­купність методичних рекомендацій»¹. У зв'язку з цим автор вдається до пошуку відповідної сучасної української терміно­логії, яка найзмістовніше відображала б те, що відбувається в реальному навчальному процесі. С. Гончаренко також висвіт­лює можливість і доцільність використання термінів «методи­ка навчання», «методика викладання», «конкретна дидакти­ка», «конкретна методика», «технологія навчання», аналізує переваги й недоліки кожного з урахуванням точності розкрит­тя означуваного поняття. При цьому методику конкретного навчального предмета вчений розглядає як «галузь педагогічної науки, що досліджує зміст навчального предмета і характер навчального процесу, який сприяє засвоєнню учнями необхід­ного рівня знань, умінь і навичок, розвитку мислення школярів, формування світогляду й вихованню якостей громадянина своєї припій. Інакше предметом методики є дослідження теоретич­них основ навчання мови, математики, фізики, хімії, історії та інших дисциплін у різних типах навчальних закладів.

До панда ні. методики належить дослідження змісту навчання, процесу викладання і процесу учіння»². Крім того, що всі предметні методики ліс галузь педагогіки ґрунтуються на теорії навчання, теорії виховання і мають спільні риси, методи дослі­дження й результати, кожна з них також тісно пов'язана з відпо­відною наукою (наприклад, методика навчання мови — з мово­знавством і лінгвістикою), що й становить особливість кожної конкретної методики. Це, безперечно, знаходить вияв і в специфіці термінології.

Удосконалення категоріально-поняттєвого апарату методи­ки навчання рідної мови відбувалося впродовж усього часу існу­вання цієї науки. Простежити це можна на прикладі розвитку самого поняття «методика навчання рідної мови дітей дошкіль­ного віку». У 70-х роках XX ст. ця методика була складовою частиною дошкільної педагогіки і мала на меті розробити єдину систему навчально-виховної роботи з розвитку мовлення та уза­гальнити передовий досвід роботи дошкільного закладу та сім'ї. У середині 80-х років це вже окрема педагогічна наука, що вив­чає закономірності педагогічної діяльності, спрямованої на фор­мування мовлення у дітей дошкільного віку. А на початку 90-х через загальні інтеграційні між наукові процеси коло питань розвитку рідної мови дітей дошкільного віку значно розшири­лось і вже охоплювало не лише специфіку педагогічної діяль­ності, спрямованої на формування мовленнєвих навичок, а й закономірності розвитку мовлення дітей на різних вікових ета­пах. У зв'язку з цим процес навчання дітей рідної мови був на­уково обґрунтований на основі досягнень таких наук, як філо­софія, мовознавство, лінгвістика, психологія, фізіологія, інте­реси яких перетинаються внаслідок існування спільного об'­єкта дослідження — мовлення дітей дошкільного віку.

Наприкінці XX ст. зміни мовних пріоритетів, суспільної й освітянської парадигми у незалежній державі зумовили не­обхідність усебічного та ґрунтовного дослідження проблеми навчання державної мови всіх громадян України (навіть тих, хто проживає за її межами). Відтак із методики розвитку рідної мови дітей дошкільного віку виокремився самостійний напрям методика навчання української мови (як державної і як іно­земної) дітей інших національностей.

Від початку 90-х років для методики розвитку рідної мови дітей дошкільного віку стали характерними дослідження з про­блем розвитку різних аспектів мовлення, які вирізнялися точ­ністю цілепокладання й конкретністю в розробці способів до­сягнення мети, ґрунтовною теоретичною розробкою методич­них питань. Завдяки цьому методика як наука наблизилася її до технологічних наук, а розроблені науковцями методики де­далі частіше почали називати технологіями.

У широкому розумінні технологія - це сукупність знань та відомостей про послідовність окремих операцій у процесі ви­робництва. Традиції використання цього терміна запозичені вітчизняною педагогікою від Заходу дещо в іншому, метафо­ричному значенні, що відображало технологізацію не тільки виробничої, а й гуманітарної галузі знань. Сутність західної технології навчання полягала в тому, щоб, спираючись на постійний зворотний зв'язок, гарантувати досягнення чітко окрес­леної мети, тому й передбачала насамперед її визначення.

Як же співвідносяться між собою поняття «технологія» і «методика» в сучасній педагогічній науці? На думку С. Гонча­ренка, термін «технологія», на відміну від терміна «методика», відображає не просто передавання інформації, а процес навчан­ня, що має велике значення для характеристики сучасних тен­денцій у педагогічних науках.

Отже, методика розвитку рідної мови дітей дошкільного піку як наука зазнала істотних змін передусім за своєю сут­ністю, що й зумовило її назву — українська дошкільна лінгво­дидактика. Українська тому, що ґрунтується не на будь-якому абстрактному мовному матеріалі, вільному від мовотворчих традицій певного народу, а використовує мовну систему, і мов­леннєві традиції українського народу, які у своєму розвитку без­посередньо пов'язані з його історією та культурою. Дошкільною її названо тому, що суб'єктом педагогічного впливу є діти — від народження до часу їхнього вступу до школи. Крім того, на су­часному етапі ця наука є складовою частиною загальної теорії навчання мови — лінгводидактики.

Термін лінгводидактика в науковий обіг у 1969 р. ввів ро­сійський мовознавець М. Шанський для позначення нових на­прямів і підходів, що сформувались у викладанні та вивченні мов унаслідок інтеграції двох наук - лінгвістики й дидактики. При цьому методики навчання мови і лінгводидактика не ото­тожнювалися М. Шанським, оскільки вони співвідносяться між собою як окреме й загальне. До того ж, лінгводидактика - це теорія навчання мов, яка складається з трьох рівнів: загальної, конкретної і часткової лінгводидактики.

Загальна лінгводидактика охоплює закономірності проце­су навчання, що не залежать від системи конкретної мови. Кон­кретна ґрунтується на виявлених закономірностях з урахуван­ням специфіки навчання конкретної мови. У свою чергу, на­вчання конкретної мови завжди здійснюється з урахуванням загальних, специфічних лінгводидактичних закономірностей і тих часткових відмінностей, які зумовлені метою, змістом, формами навчання, віковими особливостями та соціальним, національним статусом певної аудиторії. Цей рівень навчання конкретної мови охоплює часткова лінгводидактика (дошкіль­на, шкільна, вищої школи), у межах якої виокремлюються ме­тодики навчання мови як рідної, так і іноземної. Розглядаючи усі рівні лінгводидактики у взаємозв'язку і діалектичній єдності, М. Шанський зауважував, що «самостійною наукою методика стає лише настільки, наскільки, будучи частковим щодо загального, вона певним чином входить до загальної й кон­кретної лінгводидактики і, виявляючи методичні законо­мірності, керується теорією навчання мов»¹.

Отже, дошкільна лінгводидактика (методика навчання мови) - це педагогічна галузь науки, що вивчає закономірності розвитку мовлення дітей на різних вікових етапах; специфіку педагогічної діяльності, спрямованої на формування мовленнє­вих навичок у дітей; засоби, форми, методи і прийоми навчання дітей мови (рідної, іноземної), що відображає і лінгвістичні, і педагогічні аспекти сучасного стану науки.

Сучасна українська дошкільна лінгводидактика - це цілком сформована самостійна галузь педагогічної науки, яка ґрунтуєть­ся на міцних наукових засадах, збагачена досвідом навчання дітей української мови, розвивається за загальними законами лінгво­дидактики і має особливості, що відрізняють її від шкільної (по­чаткової, середньої і вищої ланки) лінгводидактики. Вона харак­теризується поліфункціональністю, що виявляється у різних напрямах її функціонування, нормативністю, що означає регламентованість провідних Ж положень, та варіативністю, що знахо­дить своє втілення у чинних програмних документах.

Об'єктом української дошкільної лінгводидактики - є на­вчально-мовленнєва діяльність дітей у дошкільному навчаль­ному закладі, тобто організований, цілеспрямований процес використання мови для передавання і засвоєння суспільно-істо­ричного досвіду, оволодіння суспільними способами дій з ме­тою спілкування та планування діяльності.

Предмет української дошкільної лінгводидактики - це про­цес розвитку мовлення дітей та навчання їх рідної мови на рійних етапах дошкільного дитинства.

Метою української дошкільної лінгводидактики є відтво­рення, всебічне й глибоке пізнання предмета, вивчення його Істотних і закономірних зв'язків. Відповідно до мети вирішуються основні завдання науки, до яких можна віднести не лише ми громадження наукових знань та їх продукування, а й переда­ми пня цих знань для забезпечення спадкоємності дослідницьких традицій. У вирішенні цього завдання провідна роль належить вищій школі, де існує багаторівнева система підготовки фахівців до практичної і наукової діяльності (бакалаврат, спе­ціалізація, магістратура, аспірантура).

Навчальна дисципліна «Українська дошкільна лінгводидактика» - важлива складова загальної професійної підготовки педагога дошкільного профілю. Її мета — сформувати професійно-мовленнєву готовність майбутнього вихователя дошкіль­ного навчального закладу до навчання дітей рідної мови.

Професійно-мовленнєва діяльність вихователя дошкільного закладу - це професійне спілкування з колегами та дітьми під час навчання їх мови з використанням засобів українського розмовного і літературного мовлення у поєднанні з екстралінгвістичними засобами (мімікою, жестами, рухами, діями). Як і кожна діяльність, вона ґрунтується на знаннях і складається з умінь і навичок. Зміст і обсяг професійних функцій і трудових умінь визначено чинними програмами навчання дітей української мови, де окреслено виховну, розвивальну, навчальну діяльність педагога та зазначено, які вміння, навички та знання сприяти­муть втіленню програмових завдань у практичну діяльність.

Упродовж навчального курсу лінгводидактики (теорія і методика навчання рідної мови у дошкільному закладі освіти) майбутні педагоги мають оволодіти знаннями, вміннями й навичками, на яких ґрунтується професійно-мовленнєва діяль­ність і які сприяють формуванню професійно-мовленнєвої го­товності, а саме:

- теоретико-методологічними: знання наукових філо­софських, психологічних, природничих засад процесу навчан­ня рідної мови у дошкільному закладі;

- лінгвістичними: знання одиниць мови та правил їх по­єднання; знання про мову як систему; вміння здійснювати по­рівняльний аналіз мовних одиниць на будь-якому рівні, що є обов'язковою умовою ефективності розробки навчальних техно­логій з кожного розділу методики для організації мовленнєвої діяльності та спілкування дітей дошкільного віку;

- комунікативними: вміння спілкуватись українською мо­вою у різноманітних ситуаціях навчально-мовленнєвої діяль­ності з урахуванням соціальних норм поведінки;

- когнітивними: вміння орієнтуватись у нормативних осві­тянських документах і керуватись їхніми провідними положен­нями у професійній діяльності, зокрема Базовим компонентом дошкільної освіти, Базовою й тематичними програмами та навчально-методичними посібниками з розвитку мовлення дітей на різних етапах дошкільного періоду;

- технологічними: знання варіативних технологій розвит­ку мовлення і навчання рідної мови дітей від народження до 6 років і вміння організовувати ефективне навчання мови, нала­годжувати зворотний зв'язок, конкретизувати навчальні цілі й на цій основі вдосконалювати процес навчання дітей мови; вміння застосовувати на практиці основні положення методич­ної науки про навчання дітей мови;

- проективно-прогностичними: знання, вміння і навички планування різних видів роботи з розвитку мовлення: у різних вікових групах, з дітьми різних категорій і за різних соціаль­них умов (обдаровані діти, діти з тимчасовими затримками мов­леннєвого розвитку, з мовленнєвими вадами, або, які вихову­ються у дошкільних закладах різного типу (спеціалізованих, профільних та інших) - у дитячих будинках та будинках не­мовлят, у сім'ї);

- корекційними: вміння й навички коригування відхилень і вад у мовленні дітей дошкільного віку;

- аксеологічними: знання, вміння і навички оцінювання на­вчально-мовленнєвої діяльності дітей, професійно-мовленнєвої діяльності педагогів, самооцінювання ефективності здійснено­го процесу навчання мови.

Професійно-мовленнєва готовність до навчання дітей рідної мови - це система сформованих професійно-мовленнєвих знань, умінь і навичок та комплекс особливих індивідуально-психологічних властивостей особистості.

До індивідуальних психологічних якостей належать такі компоненти мислення, які надають можливість на теоретично­му рівні втілювати лінгводидактичні положення у навчально-виховний процес, здійснювати індивідуальний підхід та колек­тивне навчання, самостійно регулювати емоційно-вольову сфе­ру особистості, планувати спілкування, мовлення, комуніка­тивний вплив тощо.