6. Поділ та кооперація праці

Трудовий процес, що розділений на менш складні елементи, сприяє можливості його виконання меншою кількістю працівників більш нижчої кваліфікації, знижує витрати виробництва, забезпечує умови для механізації чи автоматизації, що, у свою чергу, призводить до значного зростання продуктивності праці. Таким чином, значення поділу праці як з економічної, так і з соціальної точки зору надзвичайно велике. Поділ праці – це об’єктивний процес територіального та професійного відокремлення окремих видів діяльності людей. Він є обов’язковим і невичерпним в просторі та часі.

В основі поділу праці лежить розмежування суспільної праці на виробничу і невиробничу сфери, а всередині останніх – на більш вузькі сфери трудової діяльності (наприклад, виробнича сфера ділиться на групи галузей (промисловість, сільське господарство, транспорт тощо), невиробнича – на такі галузі, як наука, освіта, охорона здоров’я тощо. Кожна з груп галузей поділяється на окремі підприємства, установи, організації, де зайнята певна кількість працівників). Всередині підприємства поділ праці ще більш поглиблюється і набуває рис функціонального, професійного та кваліфікаційного поділу, який в свою чергу поглиблюється до рівня окремого працівника, що працює за професією у відповідності до рівня своїх знань, кваліфікації та навичок роботи.

Для упорядкування цього поділу праці в суспільстві його прийнято розглядати в трьох аспектах: загальному, частковому та одиничному. Загальний поділ праці – це процес відокремлення сфер трудової діяльності в масштабах суспільства (результатом такого поділу є виокремлення виробничої і невиробничої сфер діяльності). Частковий поділ праці – це поглиблений процес поділу різних видів трудової діяльності всередині кожної сфери на галузі та окремі спеціалізовані підгалузі, підприємства чи організації. Одиничний поділ праці – це поділ праці всередині підприємства (результатом такого поділу є: по-перше, виокремлення його структурних підрозділів (цехи, ділянки, бригади, відділи); по-друге, між професійними групами працівників, а всередині групи – між працівниками різних рівнів кваліфікації; по-третє, поопераційний поділ трудового процесу, який може поглиблюватись до окремих трудових прийомів.

Для виробництва характерним є виокремлення окремих процесів та робіт, що дозволяє спеціалізувати засоби праці, працівників і значно скоротити виробничий цикл. Праця всіх працівників на підприємстві є колективною, а її результати залежать від того, в якій мірі забезпечено дотримання необхідних кількісних та якісних пропорцій у поділі праці за окремими ланками виробництва, робочими місцями та в кооперації праці як окремих виконавців, так і виробничих колективів. Виробничі процеси ускладнюються з розвитком техніки та технології, а це передбачає розвиток та поглиблення поділу праці на підприємствах (це пов’язано з тим, що форми поділу праці впливають на спеціалізацію, планування та обладнання робочих місць, їх обслуговування, методи і прийоми праці, її нормування). Шляхом раціоналізації форм поділу та кооперації праці забезпечується повне та рівномірне завантаження виконавців, координація та синхронність їх роботи.

Економічною основою поділу праці є його ефективність, яка проявляється в:

• можливості виконувати працівникові обмежену кількість функцій (багаторазове повторення сприяє зменшенню затрат сил і часу на виконання операції, підвищенню якості роботи);

• поділі трудового процесу на окремі дрібні операції та встановленні ритму роботи (ритм роботи – це закономірне повторення сукупності певних дій, коли початок і кінець окремих рухів завжди знаходиться в одних і тих же межах в просторі та часі. Він сприяє виробленню автоматизму виконання рухів: за яких розум людини звільняється від додаткового навантаження й напруження).

Кожна людина виробляє індивідуальний ритм роботи, що й потрібно враховувати при організації праці. Людина може змінювати ритм в певних межах, за рахунок вправ і навчання. В трудовому процесі бере участь постійна кількість обмежених матеріальних факторів (застосовуються одні і ті ж види обладнання, інструменти, оснащення, які пристосовані до виконання певних трудових операцій).

Поглиблення поділу праці має певні параметри (умови), що обмежують його доцільність й ефективність, а саме: ефективним поглиблений поділ праці є при значному обсязі виробництва; визначена кількість обладнання потрібна для здійснення окремих операцій має бути обґрунтованою (ця кількість має ураховувати характер їх проведення); поглиблений поділ праці вимагає чіткого визначення співвідношення між кількістю працівників і кількістю виділених операцій; потрібно враховувати рівень організації праці на допоміжних дільницях виробництва, який має відповідати рівню організації в основному виробництві (на допоміжних виробництвах рівень організації праці нижчий, і подальший поділ праці може збільшити розрив в рівнях організації праці).

Межі поділу праці – це можливо допустимі значення поділу трудового процесу, при яких досягається найвища ефективність праці. Існують такі межі поділу праці: технічна, економічна, психофізіологічна і соціальна.

Технічна межа пов’язана з технічними можливостями сучасного виробництва і має два значення: верхнє і нижнє. Нижньою технічною межею є трудові прийоми які складаються з трьох трудових дій (взяти – перенести – покласти) та які безперервно здійснюються одна за одною і мають конкретне призначення. Верхньою межею є повна обробка предмета праці або виготовлення виробу на одному робочому місці.

Економічна межа – це порівняльна тривалість виробничого циклу з виготовлення певної продукції або питомі затрати робочого часу на одиницю продукції до і після поглибленого поділу праці (сумарні затрати робочого часу на виготовлення продукції повинні дорівнювати або бути меншими від тих, які були при існуючій організації праці). Економічна межа обумовлена рівнем завантаження робочих місць і тривалістю виробничого циклу.

Психофізіологічна межа пов’язана з швидкою втомою працівника при високому рівні поділу робіт, що призводить до монотонності праці (при тривалості виробничих операцій менше 30 секунд значно зростає втома працівника). Психофізіологічна межа праці визначається величиною фізичних і нервово-психічних навантажень на працівника протягом робочого дня (для фізичного навантаження нижня межа визначається витратами енергії в розмірі 2,5–3 Ккал/хв., верхня – 4,5–5 Ккал/хв.). Нижня межа психологічного навантаження обмежується: кількістю об’єктів спостереження (тобто визначають рівень напруги, їх має бути не більше п’яти); тривалістю зосередженого спостереження (не повинно перевищувати 25 % змінного часу); темп роботи (не повинен перевищувати 360 рухів за годину). Для верхньої межі ці параметри не повинні перевищувати відповідно 25 об’єктів спостережень, 75 % змінного часу і 1080 рухів за годину. При недотриманні психофізіологічних меж поділу праці у результаті настання передчасної втоми збільшуються витрати на внутрішньозмінний відпочинок, знижується увага до виконання трудових дій. Усе це, крім зниження продуктивності праці, погіршує якість продукції та роботи, а також може призвести до порушення техніки безпеки та до нещасних випадків.

Соціальна межа визначається ступенем змістовності праці, тобто кількістю й різноманітністю операцій, дій, прийомів. Крім того вона має приносити задоволення та бути творчою.

Трудові процеси, що є конкретними, здійснюються в рамках певного трудового колективу і тому безпосереднім об’єктом організації праці на підприємствах є форми одиничного поділу праці.

Основними факторами, що визначають поділ праці є: обсяг робіт, рівень механізації, технологічна однорідність, складність і точність робіт та можливість їх відокремлення.

Форми одиничного поділу праці відображають його сутність в технологічному, функціональному, професійному та кваліфікаційному аспектах.

Технологічна форма поділу праці – це поділ всіх видів робіт загального технологічного процесу на часткові процеси, фази, стадії та виробничі операції різного ступеня подільності. В залежності від рівня диференціації трудових процесів технологічний поділ може здійснюватись у вигляді поопераційного, подетального та попредметного поділу праці.

Поопераційний поділ праці – розподіл і закріплення операцій технологічного процесу за окремими працівниками, просторове розміщення працівників, яке забезпечує їх раціональну зайнятість та оптимальне завантаження обладнання. Це досягається поглибленням спеціалізації працівників, що сприяє такому: досягненню високого рівня продуктивності праці; формуванню стійкого динамічного стереотипу виконання трудових прийомів; застосуванню спеціалізованого обладнання та інструментів; механізації трудових процесів.

Предметний поділ праці передбачає закріплення за конкретним виконавцем або групою виконавців комплексу робіт по виготовленню виробу в цілому.

Подетальний поділ праці – спеціалізація працівників на виробництві закінченої частини виробу або деталі.

Отже, технологічний поділ праці проявляється у виконанні різних робіт окремими людьми, що співпадають у часі єдиного технологічного циклу.

Функціональна форма поділу праці – це виділення різноманітних видів діяльності та виконання конкретних робіт відповідними групами працівників, що спеціалізуються на виконанні різноманітних за змістом та економічним значенням виробничих чи інших функцій (він відображає розмежування на окремі групи працівників в залежності від виробничих функцій). Згідно функціонального поділу праці виділяють:

• основних працівників (безпосередньо зайняті випуском продукції чи виконанням основних робіт);

• допоміжних працівників (своєю працею діяльність основних працівників);

• обслуговуючих (створюють умови для виробничої діяльності основних та допоміжних працівників).

В окремі функціональні групи виділяють керівників, спеціалістів та службовців.

Співвідношення чисельності працівників у різноманітних функціональних групах завжди повинно бути оптимальним (головна вимога – чисельність всіх категорій допоміжного персоналу була мінімальною, але достатньою для забезпечення безперебійної та високопродуктивної роботи основної функціональної групи – виробничих працівників).

Подальше поглиблення функціонального поділу праці проходить всередині кожної функціональної групи на основі розподілу працівників за професіями і спеціальностями. Такий поділ має назву професійного поділу праці (наприклад, всередині функціональної групи основних працівників в машинобудуванні можна виділити професійні групи токарів, свердлувальників, фрезерувальників, шліфувальників, слюсарів тощо). Ще більш дрібний поділ відбувається всередині кожної професійної групи – поділ за кваліфікаціями або розрядами працівників. Він обумовлений складністю виконуваних робіт і тісно пов’язаний з рівнем професійної підготовки працівників, їх виробничим досвідом, навичками та майстерністю.

Складні виробничі та трудові процеси завдяки поділу праці поділяються на окремі процеси та менш складні операції, що виконуються певними професійними і кваліфікаційними групами працівників. Це підвищує майстерність і трудові навички виконавців й скорочує термін їх професійної підготовки, а також створюється основа для механізації та автоматизації їх виконання. При цьому на спеціалізованих робочих місцях досягається таке: скорочується кількість інструментів й оснащення; спрощується планування робочих місць; скорочується додатковий час на перехід від однієї операції до іншої; здійснюється відокремлення операцій, які потребують високої кваліфікації, відносно простих операцій.

Подетальний поділ праці має і недоліки, а саме:

• спрощує зміст праці та перетворює працівників у вузьких спеціалістів і обмежує перспективи їх професійного зростання (соціальна позиція поділу праці);

• надмірний поділ праці й одноманітність виконуваних операцій призводить до монотонності праці, яка викликає підвищену втому і необхідність більш частого та тривалого відпочинку (фізіологічна позиція поділу праці);

• труднощі в організації трудових виробничих процесів (пов’язані з тим, що поділену працю виконавців необхідно знову об’єднати в один безперервний функціонуючий процес);

• поділ праці є економічно неефективним, якщо дія на предмет є меншою, ніж переміщення його між операціями (це веде до простоювання працівників, які чекають на деталі з попередніх операцій, і це продовжує виробничий цикл);

• недотримання економічної, фізіологічної і соціальної межі одиничного поділу праці знижує ефективність виробництва та погіршує умови праці людей;

• надмірний поділ праці на основі виділення окремих технологічних операцій призводить до порушення пропорцій в структурі затрат часу (по-перше, зменшується час обробки; по-друге, збільшується час на встановлення та зняття деталей, міжопераційний контроль та підготовчо-завершальний етап. Отже, оптимальним може бути варіант, коли загальний вплив факторів, що знижують тривалість виробничого циклу, більший загального впливу протилежних факторів).

Іншим економічним критерієм, що використовується, є повнота робочого часу (закріплення за працівником вузькоспеціалізованих функцій не завжди забезпечує його повну зайнятість. Тому необхідно знаходити такі варіанти формування виробничих операцій, за яких працівники не будуть стояти в очікуванні роботи за автоматичного циклу обладнання).

У табл. 1. показано роль поділу праці та основні вимоги до його здійснення.

Таблиця 1

Найменування	Характеристика
Роль поділу праці	поділ праці є необхідною передумовою процесу виробництва й умовою зростання продуктивності праці; дає змогу організувати послідовну й одночасну обробку предмета праці в усіх формах виробництва; сприяє спеціалізації виробничих процесів й вдосконаленню трудових навичок працівників, які беруть участь в них.
Основні вимоги до поділу праці	поділ праці повинен сприяти зростанню ефективності використання робочого часу й обладнання; поділ праці не повинен супроводжуватися безвідповідальністю в організації виробництва; поділ праці не повинен знижувати кваліфікацію працівників, підвищувати монотонність й втому працівників.

Поділ праці відображає тільки один бік трудової діяльності, а другий бік відображає кооперація праці – об’єднання, встановлення взаємозв’язку між розрізненими, спеціалізованими виконавцями в процесі трудової діяльності називається. Складність і значення кооперації праці на виробництві зростає з поглибленням одиничного поділу праці. Кооперація – це організована виробнича взаємодія між окремими працівниками, колективами бригад, дільниць, служб у процесі праці для досягнення певного виробничого ефекту.

Ефективність кооперації праці полягає у такому: забезпечення раціонального використання робочої сили і засобів праці; безперервності виробничих процесів й ритмічного виконання робіт; підвищення продуктивності праці; встановлення раціональних соціально-трудових взаємовідносин між учасниками процесу виробництва та узгодженні їхніх інтересів і цілей виробництва.

В межах суспільства розрізняють такі форми кооперації:

• всередині суспільства (обмін продуктами праці і діяльністю здійснюється між галузями економіки);

• всередині галузі (обмін продуктами праці або спільну участь підприємств у виробництві певної продукції);

• всередині підприємства (здійснюється між цехами, дільницями).

Кооперація праці з функціональної точки зору – це процес встановлення виробничих зв’язків між різними відокремленими в результаті поділу праці трудовими процесами в часі та просторі, що забезпечує безперервність, ритмічність, синхронність виробництва. Кооперація праці з організаційної точки зору – це об’єднання працівників для планомірної, спільної участі в одному або різних, але взаємопов’язаних між собою трудових процесах.

Кооперація праці забезпечує таке: узгодженість в роботі індивідуальних і колективних виконавців; безперервність виробничого процесу; ритмічність випуску продукції; скорочення виробничого циклу; дозволяє ефективніше використовувати персонал підприємства.

Правильне співвідношення між конкретними трудовими процесами разом з правильним розміщенням працівників забезпечує їх раціональну зайнятість і зростання продуктивності праці. Отже, кооперація праці на підприємстві є об’єднанням працівників в просторі спільного виконання єдиного процесу або групи взаємопов’язаних процесів праці. Форми кооперації праці різноманітні, так як вони пов’язані з організаційно-технічними особливостями підприємства.

Виділяють такі основні форми кооперації праці на підприємстві: міжцехову (складна); внутрішньоцехову, внутрішньодільничну (проста); між виконавцями (складна). Міжцехова кооперація пов’язана з поділом виробничого процесу між цехами і полягає в участі колективів цехів в загальному процесі праці з виготовлення продукції (тут встановлюються конкретні й планомірні виробничі зв’язки між цехами, що беруть участь у процесі виготовлення продукції). Кооперація праці може бути технологічною або предметною в залежності від того, за яким принципом організовані цехи. За технологічною кооперацією продукція одного цеху передається в інший для виконання робіт на наступній стадії технологічного процесу. В умовах предметної кооперації взаємозв’язки між цехами проявляються на заключному етапі виробничого процесу, коли цехи передають свою продукцію в інші цехи, де закінчується процес виробництва цієї продукції. Виробничі зв’язки існують між основними та допоміжними цехами, останні повинні забезпечити роботу перших. Внутрішньоцехова кооперація – це встановлення виробничих зв’язків між працівниками спеціалізованих дільниць в межах цеху.

Масштаби кооперації залежать від такого: глибини поділу праці (глибший поділ праці сприяє ширшій кооперації); рівня розвитку техніки; існуючої технології; організаційного типу виробництва; форми поділу праці; форми організації виробництва. Завданнями впровадження раціональної форми кооперації праці на підприємстві є встановлення і підтримка оптимальної пропорційності окремих видів спеціалізації праці та раціональних виробничих зв’язків між працівниками.

Кооперація праці має організаційні й економічні межі. Організаційна межа визначається тим, що не можна об’єднати для виконання будь-якої роботи менше двох людей, і що існує норма керованості, перевищення якої призводить до неузгодженості дій і значної втрати робочого часу. Економічна межа визначається можливістю максимального зниження затрат живої й уречевленої праці на одиницю продукції.

На поділ та кооперацію праці впливає також тип виробництва (наприклад, в одиничному виробництві працівник крім обробки виробу виконує значну частину робіт з технічного обслуговування обладнання (наладка, регулювання, заміна інструменту тощо); в серійному та масовому виробництві ці функції виконують переважно допоміжні працівники).

Крім кооперації праці основних працівників необхідно розглядати також кооперацію праці між основними та допоміжними працівниками (особливістю праці допоміжних та обслуговуючих працівників є те, що самі вони безпосередньо не виробляють продукцію, а лише сприяють безперебійній виробничій роботі основних працівників). В залежності від типу виробництва системи обслуговування можуть бути такими: черговими, планово-передбачуваними й стандартними.

• кооперація праці основних та допоміжних працівників за системи чергового обслуговування застосовуються при відносно невеликих обсягах робіт (кооперація праці між основними та допоміжними працівниками здійснюється за викликами з робочих місць по мірі необхідності. Розрахунок чисельності допоміжних працівників ґрунтується на статистичних даних про трудовитрати за цієї системи обслуговування в попередньому періоді);

• кооперація праці основних та допоміжних працівників за планово-передбачуваною системою обслуговування більш досконала та науково обґрунтована, ніж за черговою системою (визначення функції обслуговування здійснюється допоміжними працівниками-спеціалістами за раніше розробленими графіками з попередніми розрахунками трудомісткості робіт і календарних строків їх виконання: у визначений день, зміну і час на робоче місце прибувають обслуговуючі працівники та протягом декількох годин здійснюють планово-передбачуваний огляд, а за необхідності – ремонт верстатів чи агрегату. Якість такого обслуговування вища, ніж за черговою системою чи самообслуговування);

• кооперація праці основних та допоміжних працівників, яка побудована на принципах стандартної системи обслуговування (застосовується в масовому виробництві. Кооперація праці між основними та допоміжними працівниками носить стійкий характер, вона є найбільш економічною й сприяє зростанню продуктивності праці всіх працівників та скороченню сукупних трудовитрат. З організаційної точки зору вона є найбільш досконалою).

Масштаби кооперації праці основних та допоміжних працівників на підприємствах різні, а саме:

• на великих підприємствах використовується централізований спосіб обслуговування основних цехів та робочих місць і відповідна йому форма кооперації праці основних і допоміжних працівників (створюються спеціалізовані допоміжні підрозділи (цехи, дільниці, служби), які і кооперуються з цехами як в основному, так і в допоміжному виробництві (наприклад, транспортний цех підприємства надає послуги всім іншим цехам, як в основному, так і в допоміжному виробництві; центральний ремонтно-механічний цех забезпечує профілактику, ремонт, а за необхідності – виготовлення нестандартних запасних частин для всіх інших підрозділів, кооперуючись з ними при проведенні профілактичного та ремонтного обслуговування). Централізована організація допоміжних служб найчастіше використовується на великих підприємствах та за умови компактного розміщення його підрозділів:

• на малих та середніх підприємствах використовується децентралізований спосіб обслуговування всіх чи більшості підрозділів підприємства, за умови територіальної віддаленості окремих дільниць, цехів і служб від центра підприємства (різноманітні допоміжні служби та окремі допоміжні працівники включаються безпосередньо в основні трудові колективи, де і здійснюється “внутрішня” кооперація праці основних та допоміжних працівників).

В сучасних умовах розвитку економіки не відбуваються зміни у поділі та кооперації праці, а змінюється зміст та форми поділу й кооперації праці. Це пов’язано з технічним прогресом і розвитком на його основі організації виробництва та праці на підприємствах. Науково-технічний прогрес сприяє розвитку та вдосконаленню засобів праці (машин, механізмів, інструментів) та змінам в технології виробництва. Чим більше механізується та автоматизується виробництво тим далі віддаляється виконавець від предмету праці і від безпосереднього його перетворення. Функції працівника виконують самі засоби праці. При цьому виявляються дві дещо суперечні тенденції: по-перше, процес праці полегшується та потребує більш високої кваліфікації працівника, що використовують ці засоби праці; по-друге, механізація трудових процесів супроводжується глибоким поділом трудових процесів на дрібніші та малозмістовні трудові операції, що призводить до монотонності праці (в результаті не тільки підвищується втома працівника, але й втрачається інтерес до праці, виникає прагнення залишити дане місце роботи та змінити сферу застосування своєї праці).

Отже, в умовах механізації нівелюється функціональний зміст праці. Все це змушує знову і знову повертатись до проблеми меж поділу праці у всіх її чотирьох аспектах: технологічному, фізіологічному, соціальному та економічному. Подолання тенденції до поглиблення поділу праці – важлива проблема наукової організації праці. Головним завданням її вирішення є подальша механізація та автоматизація виробничих і трудових процесів, підвищення культурно-технічного та професійного рівня працівників-виконавців. В організації праці в умовах науково-технічного прогресу відбуваються зміни щодо появи та швидкого розвитку колективних форм організації праці. Удосконалені засоби праці і сучасна технологія поєднують людей в трудовому процесі. На цій основі розвиваються бригадні й інші колективні форми організації праці (“колективізація” праці передбачає, і поділ, і кооперацію праці всередині первинних трудових колективів).

Таким чином, вибір оптимального варіанту поділу та кооперації праці повинен ґрунтуватися на досягненні оптимальної рівноваги, яка забезпечує найбільш ефективне досягнення поставлених цілей в умовах окремого суб’єкта господарювання (вибір повинен здійснюватися на основі всестороннього аналізу специфіки виробництва, характеру робіт, що виконуються, вимог до їх якості, ступеня завантаженості працівників та інших факторів).

На сучасному етапі господарювання основними напрямами вдосконалення поділу та кооперації праці є: формування окремих трудових процесів і складу виробничих операцій на основі урахування економічної доцільності, психофізіологічних і соціальних наслідків; складання балансів робочого часу (працівників за професіями і робочими місцями, за бригадами, дільницями та цехами); розробка тарифно-кваліфікаційних характеристик як для виконуваних робіт так і для робітників, функціональних обов’язків працівників, що забезпечують виконання окремих трудових процесів в умовах поділу праці; забезпечення рівної інтенсивності праці та науково обґрунтованих режимів праці і відпочинку; забезпечення за рахунок чіткої кооперації праці й підвищення її продуктивності ритмічності, безперебійності виробничого та трудового процесів.