Таблиця 2.1

Фактори, що впливають на розвиток інноваційного підприємництва

Група факторів	Стимулюючі	Стримуючі
Економічні, технологічні	Формування резерву фінансових, матеріаль­но-технічних ресурсів, прогресивних техноло­гій; наявність ринкової та науково-технічної інфраструктури; матеріа­льне заохочення за інноваційну діяльність	Обмеженість коштів для фінансування інвестиційних проектів, недостатній рівень розвитку матеріально-техніч­ної та науково-технічної бази; застаріла технологія; відсутність резервних потуж­ностей, домінування інтересів поточного виробництва
Правові	Законодавчі акти (пільги), що стимулюють інноваційні процеси, державна підтримка інновацій через програ­ми, спеціальні фонди	Обмеження з боку антимоно- польного, податкового, амортизаційного, патентно- ліцензійного законодавства
Організаційно- управлінські	Гнучкість організацій­них структур, демокра­тичний стиль управлін­ня, інформованість, стратегічне планування, децентралізація, форму­вання цільових груп фахівців з питань іннова­цій, залучення робітни­ків у процес висунення нових бізнес-ідей	Ускладнення існуючих орга­нізаційних структур, надмір­на централізація, авторитар­ний стиль управління, обме­женість інформаційного забезпечення, відомча замкнутість, орієнтація на існуючі ринки та коротко­строкові цілі, труднощі між­галузевих і міжфірмових взаємодій
Соціально- психологічні і культурні	Матеріальне та моральне заохочення, громадське визнання досягнень, можливість самовира­ження і самореалізації, створення умов для творчої діяльності, сприятливий клімат у трудовому колективі	Протидія усьому новому і прогресивному, невпевне­ність, невизначеність, невдачі та збитки при реалізації нової ідеї, небажання брати на себе відповідальність за кінцеві результати інноваційної діяльності

• у великих організаціях, як правило, розробкою, впровадженням, виробництвом та збутом нової наукомісткої продукції займа­ються окремі спеціалізовані підрозділи, так само і відпові­дальність за кожний етап переходить від одних груп до інших, тоді як у малих підприємствах усі ці етапи інноваційного про­цесу об'єднуються під керівництвом однієї особи, що приско­рює отримання кінцевого результату інноваційної діяльності;

• виробничу діяльність малих інноваційних підприємств відрізняє їх вузька предметна спеціалізація, що передбачає концентра­цію зусиль і засобів на заключних стадіях створення нововве­день і на перших етапах розповсюдження. Це означає, що фак­тично підприємство починає науково-виробничу діяльність відразу з дослідно-конструкторських розробок, мета яких—до­сягти високої технологічності виробів та швидко налагодити його промислове виготовлення;

• рівень витрат на науково-дослідні та конструкторські роботи у малих високотехнологічних підприємствах нерідко у декілька разів перевищує аналогічний показник великих організацій, що сприяє їх більш швидкій і ефективній появі на ринку інновацій.

Венчурні фірми — це невеликі інноваційні підприємства, але дуже гнучкі, ефективні суб'єкти господарювання, які створюються з метою апробації, доробки, доведення до промислової реалізації "ризикових" інновацій. У деяких випадках венчурні фірми можуть виступати як тим­часові організаційні структури, які створюються для розв'язання конк­ретної проблеми.

Ці підприємства характеризуються високою активністю, що пояс­нюється прямою особистою зацікавленістю робітників фірми і парт­нерів по венчурному бізнесу в успішній комерційній реалізації розроб­леної ідеї, технології, винаходу. Найбільше розповсюдження венчури отримали у наукомістких галузях економіки, де вони спеціалізуються на проведенні наукових досліджень та інженерних розробок.

Венчурний бізнес має такі переваги: призводить до створення но­вих життєздатних господарюючих одиниць, впливає на усю традиційну структуру ведення наукових досліджень та спричиняє структурні зміни в суспільному виробництві країни; підвищує зайнятість висококвалі­фікованих спеціалістів; сприяє технічному переоснащенню традицій­них галузей економіки; стимулює діяльність великих корпорацій з удос­коналення механізму управління та організації праці; показує, що орі­єнтація на довгострокові цілі вимагає концентрації венчурного капіталу.

Головними складовими венчурного капіталу є не державні кошти, а вільні фінансові ресурси великих компаній, комерційних організа­цій. На відміну від великих компаній, венчурні фірми мають менший обсяг витрат, менший фінансовий ризик при отриманні негативного результату, а також можливість залучення більш потужних підприємств до інноваційної діяльності при успішному завершенні наукових дослі­джень та початку стадії промислового освоєння нових розробок.

Нині на венчурний бізнес припадає чотири п'ятих усіх винаходів та нововведень. Венчурні фірми створюються на договірних засадах на кошти, отримані шляхом об'єднання, як правило, декількох юридич­них або фізичних осіб, або на кредити чи вклади великих компаній, банків. Для створення венчурної фірми необхідна наявність таких умов: ідеї нововведення (нового виробництва, технології, послуги); суспіль­ної потреби у реалізації проекту; підприємця, здатного на основі перс­пективної ідеї організувати нову фірму; "ризикового" капіталу для фінансування.

На відміну від інших форм інвестування, інвестування у венчур­ний бізнес має такі характерні особливості:

• фінансові ресурси вкладаються у венчурний бізнес без матеріального забезпечення і без гарантій, відповідно, інвесто­ри йдуть на значний ризик. У випадку невдачі вони можуть втра­тити чимало коштів. Таке "ризикове" вкладання коштів підприємцями обумовлюється їхньою вірою в успіх венчурно­го бізнесу, відсутністю умов для власних досліджень та комер­ційної реалізації перспективної технології;

• участь інвестора в статутному капіталі фірми (як правило, част­ка не перевищує 50%), тобто "ризиковий" капітал розміщуєть­ся не як кредит, а у вигляді пайового внеску в статутний капітал фірми. Інвестори мають право на отримання прибутку підприє­мства, що фінансується;

• активна позиція інвестора в управлінні фірмою, у яку вкладе­ний капітал, оскільки він особисто зацікавлений в успіху вен­чурного підприємства. У зв'язку з цим ризикові інвестори час­то не обмежуються вкладанням коштів, а надають різні уп­равлінські, консультаційні та інші ділові послуги венчурній фірмі, але при цьому не втручаються в оперативне керівництво її діяльністю.

Венчурні фірми можуть створюватись у двох організаційних фор­мах: самостійні венчурні фірми та фірми, які входять до структурного

середовища великих компаній (підрозділи корпорацій). Рішення про створення внутрішнього венчура приймається керівництвом компанії, і його діяльність контролюється керівником.

Обсяг венчурного капіталу у США до початку 90-х рр. перевищу­вав 30 млрд дол., у країні функціонувало біля 200 компаній венчурного капіталу. Для сприяння їхній діяльності була створена Національна асо­ціація венчурного капіталу США. Венчурний бізнес у цій розвинутій державі сконцентрований у найбільш наукомістких галузях: у вироб­ництві напівпровідників, комп'ютерів, програмного забезпечення. Ре­зультатом діяльності венчурів стали такі вироби, як целофан, кулькова авторучка, вертоліт, турбореактивний двигун, кінескоп, інсулін, коль­орова фотозйомка і фотодрук, ксерографія, мікропроцесор та ін.

У Західній Європі швидко розвивається ринок венчурного капіта­лу у Голландії, Німеччині, Італії.

Сучасні венчурні підприємства є мобільними структурами, для яких притаманна висока та цілеспрямована активність. Де пояснюється, у першу чергу, прямою особистою зацікавленістю робітників підприєм­ства та інвесторів у швидкій успішній реалізації ідеї (технології, об'єкта, винаходу), що розробляється, причому з мінімальними витратами. За темпами доведення розробки до комерційної реалізації проекту вен­чурні (малі інвестиційні) фірми можуть навіть конкурувати з великими промисловими компаніями.

Особливу роль серед структур, що підтримують розвиток інно­ваційної діяльності, відіграють технопаркові структури, які перетво­рюють вхідні ресурси (основні і оборотні фонди, інвестиції, інтелекту­альні ресурси) у вихідні інноваційні послуги. Технопаркові структури можуть розрізнятись за структурою та обсягом вхідних ресурсів і вихід­них послуг, розміщуватись в одній невеликій будівлі і надавати 2-3 види послуг до технополісів або регіонів науки, що займають значний простір і є складними регіональними економічними комплексами з інновацій­ною орієнтацією.

Залежно від складності та масштабності інноваційної діяльності існують такі види технопаркових структур:

• інкубатор;

• технологічний парк;

• технополіс;

• регіон науки і технологій.

97

Інкубатор — це центр допомоги новостворюваним підприємствам, який є багатофункціональним комплексом, орієнтованим на реаліза-

4 Основи підприємництва

цію широкого спектру інноваційних послуг. Він може займати одну або декілька будівель.

Інкубатори надають початківцям доступні за цінами приміщення в оренду, консультаційні послуги, допомогу в управлінні. Фахівці ви­сокої кваліфікації забезпечують координацію ділових операцій, за спри­янням інкубатора відкриваються можливості отримання банківських кредитів та інших джерел фінансування. Іноді й самі інкубатори нада­ють капітал новостворюваним фірмам, що обслуговуються. Інкубато­ри, у свою чергу, отримують фінансову підтримку від приватних інвес­торів, державних і некомерційних організацій, навчальних закладів.

Фірма-клієнт залежно від її технологічного профілю користується . набором послуг інкубатора. Інкубаційний період новостворюваного підприємства-клієнта, як правило, 2-3 роки (рідше 4-5 років). По за­вершенні цього строку вона залишає інкубатор і починає самостійну діяльність.

Таким чином, інкубатори створюють сприятливий мікроклімат для початківців, дозволяють уникнути багатьох помилок та можливих втрат на шляху входження у бізнес. Бізнес-інкубатори як юридично і госпо­дарчо самостійні прибуткові організації насамперед займаються розвит­ком незалежних суб'єктів господарювання, а не виробництвом конк­ретної товарної продукції.

Технологічний парк — це велика технопаркова структура, яка є нау­ково-виробничим територіальним комплексом. Головне завдання — формування максимально сприятливого середовища для розвитку ма­лих наукомістких фірм-клієнтів. Структурною одиницею технопарку є центр, адо складу найбільш важливих центрів відносяться: дослідниць­кий, науково-технологічний, маркетинговий центри, інкубатор, про­мислова зона, центр навчання. Кожен з вищеназваних центрів реалізує спеціалізований набір послуг (наприклад, проведення дослідницьких робіт, перепідготовка спеціалістів за певним технологічним напрям­ком) . Підставою для отримання доступу того чи іншого підприємства в технопарк є використання у виробництві новітніх технологій.

Технопарк — комплекс юридично і економічно самостійних, фун­кціонально об'єднаних навколо великого центру наукових, проектно- конструкторських, технологічних, освітніх, фінансових, інформаційних та інших закладів і промислових підприємств (переважно малих і се­редніх) із спільним використанням земельної ділянки та інфраструк­тури, діяльність яких скоординована єдиним інноваційним процесом. Світовий досвід свідчить, що рівень корисної дії технопарків із засну­

ванням молодих інноваційних фірм досить великий. Вони випускають з-під свого даху близько 80% міцних малих фірм від загальної кількості, що приймаються до технопарків.

Технополіс — це науково-виробнича структура, створена на базі ок­ремого міста, в економіці якого значну роль відіграють технопарки та інкубатори. Нові товари і технології, розроблені у наукових центрах, використовуються для рішення усього комплексу соціально-економі­чних проблем міста. Технополіси можуть бути утворені як на основі нового будівництва міст, так і на базі реконструйованих. Особливістю технополісу порівняно з технопарком є наявність житлової зони.

Регіон науки і технологій охоплює значну територію, межі якої збіга­ються з межами цілого адміністративного району.

В економіці такого району велику роль відіграє інноваційна діяльність, яка підтримується технопарковими структурами. Науково- виробничий комплекс — єдине ціле, оскільки нові технології, що ство­рюються у наукових центрах, відразу впроваджуються у виробничому секторі. У регіоні науки і технологій функціонують великі наукові зак­лади і промислові підприємства, що спеціалізуються на виробництві наукомісткої продукції. У цей комплекс входять також виробнича і по­бутова інфраструктура, малий і середній бізнес, фонди і фінансові інсти­тути, зони відпочинку, культурні заклади та ін. На перспективність та­кого регіону впливають природні умови. Регіон науки і технологій може включати у себе технополіси, технопарки, інкубатори, а також широку інфраструктуру, яка підтримує наукову і виробничу діяльність.

Суть технопаркових структур — створення особливої інфра­структури, у тому числі інкубаторів інноваційного бізнесу, консал­тингових, інформаційних, сервісних та інших фірм, що забезпечує зв'я­зок наукового центру та бізнесу, породжує і підтримує на стартовому етапі малі високотехнологічні підприємства, сприяє прискореній пе­редачі інновацій на ринок за участю їх розробників.

Головними напрямками державної політики, спрямованої на підвищення технічного рівня, поліпшення якості і відповідно конку­рентоспроможності продукції підприємств-виробників, повинні стати стимулювання інноваційної діяльності і забезпечення підприємств інформацією про новітню техніку та технології.

4*

99

Стимулювання технологічного оновлення підприємництва поля­гає у державній фінансовій та організаційній підтримці інноваційної діяльності і може здійснюватись шляхом: надання допомоги у прове­денні досліджень та впровадженні інновацій; сприяння інтенсифікації

трансферу технологій; надання консультаційних послуг у сфері інно­вацій та нових технологій; створення мережі технопарків і технополісів, використання сприятливого режиму інвестиційної та інноваційної діяльності у спеціальних (вільних) економічних зонах.

Державна фінансова підтримка та пільговий режим інноваційної діяльності повинні стати прискорювачами розвитку в Україні техно- паркових структур. Поряд із законодавчим, нормативним і методичним забезпеченнями суттєвого вдосконалення потребує організаційне за­безпечення процесу створення та функціонування технопарків. Розви­ток системи організаційних структур інноваційного типу слід здійсню­вати поетапно, за спеціально сформованою державною програмою, на основі використання чіткого механізму планування інноваційного підприємництва та зарубіжної практики.

З метою ефективного використання можливостей інноваційного підприємництва для розвитку національної економіки доцільно також:

• створити сприятливі умови та забезпечити захист інтересів ви­робничих підприємств, що здійснюють випуск конкурентоспроможної продукції; відпрацювати механізм дер­жавного фінансування інноваційної діяльності суб'єктів бізне­су у високотехнологічних та наукомістких галузях;

• вжити заходів щодо передачі на пільгових умовах суб'єктам ма­лого підприємництва, вільних виробничих державних площ, комунальних підприємств, обладнання та іншого майна; забез­печувати інформування підприємців щодо майна державних структур, яке пропонується до продажу або передачі в оренду;

• прискорити впровадження сучасних кредитно-інвестиційних механізмів розвитку підприємництва, зокрема, шляхом заохо­чення венчурного бізнесу;

• створити умови для використання підприємцями державних фінансових, матеріально-технічних та інформаційних ресурсів, науково-технічних розробок і технологій на умовах фінансово­го та оперативного лізингу;

• спростити процедуру відведення земельних ділянок, отримання дозволів на будівництво, реконструкцію та введення в експлу­атацію промислових об'єктів.