3. Еволюція управлінської думки

Протягом віків думка про ефективну організацію дія­льності, починаючи від особистого господарства і кінча­ючи державним управлінням, тривожила практиків і вчених-економістів, соціологів, істориків, політологів, правознавців тощо. Природно, нині нагромаджено ве­личезний досвід і теоретичні знання з управління на всіх рівнях. Відомі різні концепції, теорії, вчення, наукові школи управління, розроблені багатьма поко­ліннями вчених різних країн.

В історії управлінської думки неодноразово здійс­нювалися спроби інвентаризації ідей управління в ми­нулому, аналіз їхнього стану та ефективності тепер, а Також прогнозувалася поява нових парадигм менедж­менту в майбутньому.

В. Маршев (Московський державний університет) висловив гіпотезу про існування певної закономірнос­ті в розвитку управлінської думки, появі і зміні шкіл і вчень, втілених у практику. Суть закономірності в тому, що, по-перше, кожна нова школа виникає і змінює попередню школу внаслідок діалектичних су­перечностей, що виникали в ній і не були розв'язані нею; по-друге, першопричиною суперечностей завжди була людина або людські спільноти, точніше, значен­ня, яке надавалося чинникові людини в досліджен­нях відповідної школи.

Перша складова закономірності є аналогом теореми К. Ґеделя про неповноту і для розвитку управлінсь­кої думки має загальний характер. Друга ж є конкре­тно-предметною і може слугувати як інструментом дослідження історії управлінської думки (точніше, за­собом вимірювання змістовності тієї або тієї школи), так і засобом прогнозу «історичного моменту» виник­нення чергової школи на основі своєрідної циклічнос­ті розвитку управлінської думки.

Як вважають О. Віханський, О. Наумов, управлін­ська думка у XX ст. пройшла три етапи. Починаючи з праць Ф. Тейлора і до початку 60-х pp. вчені і практики намагалися визначити, детально описати і виміряти різні елементи управління. Було дано функціональне представлення управління, розроблено інструментарій вимірювання продуктивності управлінської праці. Однак відчувалися істотні недоліки в розкритті змісту і вимірюванні таких явищ, як управлінські відносини, мотивація, конфлікти тощо.

Період 60—80-х pp. характеризувався розвитком системного уявлення управління в статиці і динаміці Були досягнуті значні результати в соціально-психологічних дослідженнях управління. Водночас залишалися невивченими організаційна поведінка, розвиток і культура, ситуаційність управління.

У 80—90-і pp. основними об'єктами досліджень бу­ли управлінські відносини, організаційна поведінка та організаційна культура, ситуаційність і зміни. З'я­вилися «організації, які навчаються», які пристосову­ється до змін. Разом з тим, незважаючи на розви­ток інструменту бенчмаркінґу, досі немає досяг­нень У розв'язанні проблеми «хто кращий в управ­лінні».

Висуваються різні прогнози розвитку парадигми уп­равління у XXI ст. О. Віханський вважає, що доміну­ватиме принцип диференціації. «Організації, що навча­ються» прагнутимуть своєрідності, уникатимуть стан­дартів поведінки. Дотримання цих правил стане осно­вним способом виживання в умовах жорсткої конку­ренції організацій у сфері бізнесу.

В одному з найкращих посібників з менеджменту Р. Дафта і Д. Марсік аналізуються «припливи та від­пливи» інновацій менеджменту, що протягом 1950— 1990 pp. привертали увагу теоретиків і практиків (напри­клад, дерево рішень, мозкова атака, цільове управлін­ня, диверсифікація, теорія Z, децентралізація, рест­руктуризація, матриці, корпоративна культура, управ­ління «тотальною якістю», організація, що здатна на­вчатись, тощо). Однак нові методи управління, відзна­чають Р. Дафт і Д. Марсік, зовсім не є панацеєю від усіх бід. Багато дослідників вважають, що менеджери надто часто «потрапляють на гачок» методик, що їх пропонують «оракули», обіцяючи швидкі результати. Проте інші вчені, зазначають автори, розробку чис­ленних нових концепцій виправдовують тим, що їхнє застосування відображає прагнення керівників компа­ній до досягнення високих результатів за умов невизначеного зовнішнього середовища.

Нам імпонує той погляд, що практика управління, можливо, більше, ніж якась інша галузь діяльності, Потребує постійно оновлюваної теоретичної підтримки комплексний характер менеджменту як наукової дисципліни, розмаїття думок з приводу суті і змісту його теорії вимагають періодичної інвентаризації та систематизації знань.

Вдалу спробу такої систематизації здійснив проф. м М. Седлак (Словацька Республіка). Наведемо основні його висновки з цього питання.

Теорію (наукову дисципліну) менеджменту складають акумульовані й за певними правилами логічно впорядковані знання, що становлять собою систему принципів, методів і технологій управління, розроблених на основі інформації, отриманої як емпірично, так і внаслідок досліджень у різних галузях науки. Теорія менеджменту — комплексна і міждисциплінарна галузь світової науки, орієнтована на вирішення практичних завдань. Це не означає, що ця теорія є еклектичною. У неї є власне джерело пізнання, що поповнюється знаннями різних наукових дисциплін, без яких теорія менеджменту не змогла б розвиватися Міждисциплінарність — одна з основних причин, що викликали інформаційний вибух у галузі управління із джерел пізнання, що ними послуговується менеджмент, можна вирізнити такі:

1. Емпіричні знання. На початковому етапі свого розвитку менеджмент переважно базувався на інформації, отриманій у ході управлінської діяльності; іншими словами, його джерелом були емпіричні знання. Переважну більшість авторів публікацій становили і менеджери, що бажали поділитися своїм досвідом. Досвід менеджерів і нині є важливим джерелом пізнання і сприяє створенню теорії менеджменту.

2. Наукові знання. До 50-х pp. XX ст. наука малої сприяла розвиткові менеджменту. Однак наступні десятиріччя ознаменувалися бурхливою її активністю. Теорію менеджменту збагатили різні наукові дисцип­ліни. Найвагоміший внесок зробили психологи, соціо­логи, антропологи, математики (передусім фахівці в галузі досліджень операцій і «науки управління»). Ці вчені вважають менеджмент важливим соціальним феноменом, а менеджерів — істотним елементом суспільства. Вони прагнуть зрозуміти і пояснити мене­джмент під кутом зору своєї науки. Розвитку теорії сприяли також філософія, політичні науки, історія, право, економіка, логістика, бухгалтерський облік, наука про обчислювальні машини, технічні науки та інші галузі знань.

Інформаційний вибух у галузі управління позитивно вплинув на теорію менеджменту, але разом з тим мав і негативні наслідки. Представники різних галузей науки не тільки ставили нові питання, пропонували постулати, методи дослідження і розв'язання задач, а й почали інтерпретувати менеджмент відповідно до сво­їх уявлень і навіть висували відмінне від загально­прийнятого розуміння теорії менеджменту.

Відтак у теорії менеджменту з'явилася плутанина, внаслідок чого ситуацію, що склалася на початку 60-х pp., стали характеризувати як «справжні джун­глі». В цьому зв'язку багато хто з авторів констату­вав, що єдиної універсальної теорії менеджменту не іс­нує. Ця думка поширена й досі. Історія розвитку і су­часний стан менеджменту свідчать про певні неяснос­ті в теорії. Проте можна стверджувати, що провідне становище займає інтегральний підхід до менедж­менту.

Теорія менеджменту стає предметом міжнародних досліджень, все більше набуваючи інтернаціонального характеру. Ця тенденція викликана передусім роз­ширенням сфери діяльності транснаціональних ком­паній і поширенням її на нові країни. З огляду на це виникає необхідність розробляти методи управління людьми, товарами і грошовими коштами в нових умовах, чому сприяє освоєння «ноу-хау» менеджменту цих країн. Це важливий чинник зростання продук­тивності і економічного розвитку, проте він часто не враховується.

Обмін технічними досягненнями між країнами здійснюється порівняно легко. На відміну від цього деякі знання в галузі менеджменту переносяться на новий грунт із труднощами. Існують різні думки про можливість трансплантації чужих «зразків» менеджменту.

При цьому є прихильники концепції як одноманітно­сті, так і різноплановості менеджменту в різних краї­нах. Ті, хто дотримується ідеї одноманітності, ствер­джують, що практика менеджменту має універсаль­ний характер. При цьому як приклад наводять метод «управління за цілями» (management by objectives). Прихильники концепції різноплановості вважають, що для успішного освоєння «чужого» досвіду менеджмен­ту необхідно пристосуватися до специфічних умов тих країн, де він накопичений.

У міжнародному плані відбувається конвергенція в галузі менеджменту. Однак освоєння знань і моделей менеджменту з інших країн має певні межі. Лімітуючи чинником є соціально-економічні і культурно-іс­торичні умови кожної країни. Тому досвід інших кра­їн до вітчизняних умов треба адаптувати творчо.

У зв'язку з цим усе важливішого значення набуває порівняльний менеджмент. Він полягає у вивченні та аналізі досвіду різних країн, включаючи дослідження причин, що визначають відмінності в рівнях продук­тивності і результатах діяльності підприємств.