Розділ 1 історія поглядів на професійну та політичну культури юриста у філософії права

Запровадження терміна «професійно-політична культура юриста», окреслення її концепції та визначення філософсько-правових засад її формування вимагають аналізу історичного розвитку поглядів на проблеми професійної та політичної культур юриста, які постають у єдності своїх онтологічних і гносеологічних характеристик багатомірними соціальними феноменами, різноманітні вияви яких неоднаково фіксуються й акцентуються у свідомості, відносинах, поведінці та професійній діяльності різних людей у цілому та юристів зокрема. Безумовно, що вищеописаний пошук потребує дослідження основних етапів розвитку наукової думки щодо професійної культури юриста (саме це зумовило наявність першого підрозділу дисертації), й критичного висвітлення робіт авторів, які розглядали проблему політичної культури юриста (другий підрозділ цього розділу нашої роботи).

1.1. Професійна культура юриста — складова культури його особистості

Науковий аналіз історії поглядів на професійну культуру юриста як складову культури його особистості в ракурсі нашого дослідження робить необхідним з’ясування сучасних дефініцій культури, професійної культури, правової цивілізації та культури особистості у філософсько-правовому вимірі.

Більшість істориків культури пов’язують виникнення філософської теорії культури з творчістю софістів, які розглядали культуру як «другу природу», створену людиною[194;357]. Відносини «природа – культура» в Середньовіччі витиснула інша полярність: «Бог – людина» [327], тоді як у період Ренесансу (ХІV–XVI ст.) набув популярності неоплатонізм [80] — утвердження принципу гуманізму. Філософське осягнення культури в цей час пов’язувалось з ученням про природу й людину. Не викликає сумніву той факт, що в добу Просвітництва (XVII – XVIII ст.), завдяки роботам німецького філософа Й.Г. Гердера, який визнавав серцевиною культури релігію, французьких філософів Ж.-Ж. Руссо і Вольтера, культура вже розглядалась як засіб розвитку особистості [223]. У подальшому значно збагатили розуміння змісту культури представники німецької класичної філософії. Якщо сенс культури, за І. Кантом, — певна система моральних норм і правил [131], що виводить людину на нові рубежі свободи й вільної творчості, то для Г. В. Ф. Гегеля, — процес історичного розвитку людства — ступені пізнання «абсолютного духу» [69]. Цей основоположний принцип сформував його погляди на культуру. Протестуючи проти надмірної раціоналістичної гармонізації світу, домінування загального над індивідуальним, романтики ХІХ ст. визнавали культуру як категорію, засновану на індивідуальній свободі, природності, творчому натхненні [358]. Заслуговує на увагу й розгляд культури у ХХ ст. як антропосоціогенної реальності [29; 181; 237]. У сучасних дослідженнях українських учених [72; 182; 189; 195; 362] українська культура, насамперед, пов’язується з процесами її відродження. Думаємо, що відроджена українська національна культура повинна характеризуватися, перш за все, відданістю національним духовним ідеалам, патріотизмом, пріоритетом сімейно-шлюбних стосунків, упровадженням у суспільне життя морально-правових засад, заснованих на звичаєвому праві.

Ураховуючи зазначені вище історичні концепції, різноманіття сучасних дефініцій культури може бути зведене до таких основних значень: фундаментальна структура історичного буття людства (антична, арабська, китайська культури); структурований масив суспільного життя (духовна й матеріальна культури); якісна характеристика людського буття. Отже, у філософсько-правовому вимірі культура — фундаментальна структура історичного буття людства, різноманіття форм якої є одночасно засобом, метою й характеристикою креативної діяльності людини та сукупністю цінностей, норм і ідеалів, що виконують як конструктивну, так і регулятивну роль у тому чи іншому конкретному суспільстві.

Відомо, що важливою складовою культури є професійна культура. Узагальнюючи різноманітні аспекти уявлення щодо її суті, — аналіз професійної ідентифікації особистості (В.О. Болотова [51]), смисло-життєві проблеми людської буттєвості (Г.І. Горак [72]), культура праці як культурний сценарій трудової діяльності (П.С. Гуревич [87]), психологічні аспекти професійної культури (М. Коул [171]), можна стверджувати, що професійна культура юриста характеризує, перш за все, ефективність професійної людської діяльності, шляхи та способи її вдосконалення, належний вплив на ці процеси як суспільства, так і особистості.

У свою чергу, професійна людська діяльність, в основі якої лежать загальнолюдські цінності, слугує розвитку цивілізації, що є конкретно історичним буттям культури. Під кутом зору цієї наукової розвідки заслуговує на увагу окреслення взаємозв’язку між культурою й цивілізацією С.С. Сливкою. Учений переконливо доводить, що культура потребує цивілізації, як душа потребує тіла, оскільки вони розвиваються за одними законами. Цивілізація є результатом культури, її продуктом, вона виникає в процесі засвоєння досягнень однієї культури іншими культурами. Вважаємо слушною думку вченого й про те, що людське буття неможливе без культури й цивілізації [315, с. 17–18]. Щодо терміна “цивілізація” (від лат. сivilis — громадянський, державний) зазначимо, що його запровадив французький учений-культуролог В. Мірабо (1757 р.) для періодизації історії та позначення вищої, після дикості й варварства, епохи [360, с. 645]. Ґрунтовними є праці, у яких цивілізація розглядається як багатоцільова соціальна система, головним призначенням якої є забезпечення розвитку культури [41; 252; 258]. Виокремимо також і твердження В.Д. Ісаєва, який небезпідставно вказує на те, що саме культура зберігає цивілізацію від самознищення [195, с. 92 – 108]. Вивчення вищенаведених наукових розробок дає змогу стверджувати, що з цивілізацією пов’язані такі поняття, як порядок, право, держава, влада, справедливість, соціальність, обов’язок, дисципліна, а з культурою — духовність, моральність, істина, гармонія, краса, любов, досконалість, свобода. З іншого боку, цивілізація здатна до саморегуляції й самовдосконалення, здійснює постійні зусилля щодо блокування існуючих небезпек деструкції й хаосу. Напрями її організаційних, нормативно-регулятивних зусиль різноманітні, оскільки джерелом небезпеки для неї можуть ви­ступати різні сили — від об'єктивних інволюційно-деструктив­них процесів в економічних і соціально-політичних сферах до окремих індивідів, одержимих руйнівними афектами й небезпечними для оточуючих пристрастями.

Таким чином, ключовим принципом цивілізації як системи є принцип со­ціального порядку. Головна її вимога до власних підсистем і елементів — підкорятися існуючим нормам і законам, відповіда­ти заданим зразкам і поведінковим стереотипам. Цивілізаційній системі необхідне педантичне відтворення наявного порядку, аби успішно виконувати свою репродуктивну функцію.

Важливою складовою цивілізації є правова цивілізація. Розглядаючи філософсько-правові погляди на правову цивілізацію, виділимо праці, у яких розкрито: сутність правової цивілізації як комплексу правових систем (В.А. Бачинін, В.С. Журавський, М.І. Панов [42]), філософсько-правові концепти давньогрецького суспільства (Д. Томсон [352]), взаємозв’язок культури, цивілізації, права та релігії (С.І. Франк [368]). Знайомство з указаними вище працями робить можливим такі міркування.

Саморегуляцію цивілізації уможливлює її елемент — правова цивілізація. Не викликає сумніву той факт, що виникнення правових цивілізацій — греко-римської, конфуціанської й мусульманської (ісламської) — мало надзвичайно важливі соціокультурні наслідки для величезних регіонів і народів, які їх населяють. Пов'язані з традиціоналізмом звичаєвого права, вони перетворили його практично-духовний досвід у якісно нові форми цивілізованої нормативності, які здатні до саморозвитку. Динаміка їхньої іс­торичної еволюції багато в чому визначалася географією ареа­лу. Так, правові цивілізації Сходу (конфуціанська і мусульман­ська) розвивалися досить уповільнено і на цей час багато в чому традиційні й навіть архаїчні. Греко-римська правова ци­вілізація з властивими їй ознаками західності еволюціонувала надзвичайно динамічно й породила дві споріднені правові ци­вілізації — романо-германську та англо-американську, якими охоплена значна кількість сучасних держав. Кожна з правових цивілізацій містить такі компоненти: 1) культурні традиції практичного й духовного життя, усталені психологічні, ментальні та світопояснювальні стереотипи, архетипові форми колективного несвідомого; 2) сукупність норма­тивів звичаєвого права; 3) релігійні уявлення й вірування; 4) мо­рально-етичні погляди, типові моделі належного, укорінені в суспільній свідомості; 5) філософсько-правові концепти, які ви­роблені інтелектуальним авангардом та ввійшли в духовний ба­гаж народів; 6) актуальні ідеологеми, які відповідають насущ­ним потребам сучасних держав. Таким чином, правові цивілізації — великий комплекс правових систем, які мають загальні, глибокі культурно-історичні корені, давні, серйозно й усебічно опрацьовані релігійні, етичні й філо­софські засади, споріднені нормативно-ціннісні структури й по­дібні юридичні ознаки. Розгляд їх сутності підкреслює важливість впливу таких категорій, як духовність, моральність, національна ментальність, на формування сучасних правових систем взагалі та професійної культури юриста зокрема.

Заслуговує на увагу й низка робіт, у яких розглядаються деякі аспекти проблеми професійної культури юриста як складової культури його особистості. Це, перш всього, наукові розвідки, у яких висвітлено: концепцію професійно-правової культури юриста та ідею професіограм юридичних професій (О.М. Бандурка, О.Ф. Скакун [36]), правове людинорозуміння як філософсько-правову проблему (В.С. Бігун [46]), взаємозв’язок культури особистості юриста з його професійною культурою (В.О. Лозовий, О.В. Петришин [193]), проблеми спілкування і творчості в контексті політичної діяльності (В.В. Макеєв, Г.С. Працко [199]), трансформацію культурного потенціалу особистості в контексті глобалізаційних парадигм (І. Ф. Надольний [222]). Знайомство з вищеокресленими дослідженнями дає можливість стверджувати, що креативність правової цивілізації як частини й цивілізації як цілого багато в чому залежить від таких категорій, як «культура особистості» та «професійна культура юриста». Важливе значення для нашого наукового пошуку має й той факт, що більшість учених слушно наголошує на згубності відриву особистості від рідної культури [87; 88; 171; 199]. Розглядаючи окреслення призначення культури особистості в