1. Структура та зміст уроку народно-сценічного танцю.

Народно-сценічний танець, джерелом якого є народна творчість, пройшов довгий і складний шлях розвитку. Опрацьований талановитим балетмейстером, він набуває надзвичайно багатої палітри засобів виразності, яка вимагає від танцюриста віртуозної техніки виконання із збереженням водночас національних особливостей танцю.

Основою народно-сценічної хореографії, як і взагалі танцювального мистецтва, є танцювальний рух, осмислення його, пластична виразність, темп, ритм тощо.

У формуванні танцюриста народно-сценічний танець відіграє значну роль. Ви­вчаючи танці різних народів, їхній стиль та манеру виконання, танцюрист набуває знань, необхідних для творчого сприйняття і емоційного відтворення художніх образів. Виконавська майстерність багато в чому залежить від чіткого й легкого виконання технічно складних рухів. Відомо, що острах перед технічними труднощами позбавляє виконавця артистичності. Рухи його сковані, замість осмисленого художнього вико­нання - боязкість, невпевненість, безбарвність.

Невичерпні витоки народної творчості, бо корені його вічні, як вічна на землі людина. Народний танок набирає все більшої сили, розвивається та доповнюється цим життєдайним джерелом.

Фольклорний танок пройшов великий шлях розвитку від примітивної пляски до сценічного танцю, зробив віртуозну техніку засобом виразності, а німий танок - тим, що говорить. Під народно-сценічним танцем ми розуміємо народний танок, обробле­ний для сцени та доповнений новими виразними засобами при збереженні основних національних особливостей.

Урок народно-сценічного (характерного) танцю складається з двох розділів - занять біля палки та на середині залу. Заняття біля палки призначені головним чином для розви­тку технічних навичок, на середині ж досягається виразність, артистичність, музичність, танцювальність. Але було б неправильним вважати, що заняття біля палки є тільки засо­бом для розвитку техніки танцю, а на середині - тільки для розвитку виразності.

З першого руху - пліє - біля палки, окрім розвитку технічних навичок, вихову­ється музичність та елементи виразності. На середині залу, окрім навиків виразності, артистичності, продовжується робота і над технікою танцю.

Трактовка екзерсису біля палки, позбавлена внутрішнього змісту, без передачі національних особливостей, стилю та характеру руху, веде до формального виконання Руху і не приносить користі учням.

Основним завданням виконання рухів є бездоганно чітке та легке виконання тех­нічних труднощів танцю. Часто побоювання за технічну складність позбавляє артиста виразності, і глядач бачить у його рухах нерішучість і скованість замість осмисленого мистецького задуму, який несе даний рух у танці.

Проходячи курс народно-сценічного (характерного) танцю, учень тренує своє тіло, роз­виває артистичність, відпрацьовує координацію всіх частин тіла, витривалість, дихання.

Таким чином, метою технічного тренування є розвиток та підготовка суглобо­во-м'язового апарату, ніг, рук та корпуса, підготовка дихання до виконання будь-якого руху. Тільки координація всіх частин тіла дасть справжню форму виконавцю.

Торкаючись змістовної сторони навчання, можна сказати, що виразність є осно­вою всієї танцювальної системи. Виховання виразності слід починати з перших же тренувальних вправ і переносити згодом їх у композицію танцю. У чому ж виражається виховання виразності?

Перш за все у змістовному русі, у тому завданні, яке ставить педагог перед учня­ми, пояснюючи рух. Завдання можуть бути різні, але уміння зосередити увагу учня і є ви­ховання початкової виразності. Вдосконалюється передача національних особливостей характеру, стилю того чи іншого танцю одночасно з наростанням технічної складності руху. Треба приділяти увагу створенню визначених художніх образів у танці.

Саме тут, виховуючи виразність, корисне застосування системи К. Станіславського, його вчення про тренування наших внутрішніх почуттів поруч з фізичними вправами.

Не слід забувати про це, не треба дозволяти учням виконувати рухи формально.

Все має бути відображено почуттям, будь то сюжет або емоційний стан, націо­нальний стиль або конкретний сценічний образ.

Поставлені завдання вимагають глибокого знання літератури, історії, музики, живопису, скульптури. Приступаючи до вивчення танцю того чи іншого народу, завжди треба пам'ятати про їх історичну зумовленість.

Наше завдання - будити в учнях тягу до пізнання, підказати найбільш характерні образи в літературі, музиці, живопису. На основі цих знань з'явиться правильне та глибоке уявлення про стиль та манеру виконання етюда або танцю.