Поняття програмного кола (приклад за А.А. Шерелем)

1) основний джингл радіостанції, модний шлягер (композиція з кращої “трійки” національного хіт-параду);

2) анонс новин, блок реклами;

3) композиція з кращої “десятки” (4-10-е місця національного хіт-параду);

4) джингл № 2, хіт 80-х років (композиція, що є популярною сьогодні);

5) композиція з кращої “двадцятки” (11-20-е місця), прогноз погоди;

6) блок реклами, новини;

7) композиція з кращої “десятки”;

8) джингл № 3, модний шлягер;

9) композиція з кращої “двадцятки”;

10) блок реклами;

11) хіт 80-х років;

12) композиція з кращої “десятки”;

13) джингл, анонс;

14) модний шлягер;

15) блок реклами, погода;

16) хіт 80-х років чи основний джингл радіостанції (залежно від того, що становить № 1).

“Звукова година” планується відповідно до психографічного портрета цільової аудиторії радіостанції. Це стосується як інформаційно-музичних, так і новинних станцій.

Питання для самоперевірки

1. Пояснити різницю між поняттям “редакційний колектив” та “редакційний апарат”.

2. Графічно зобразити схему побудови редакційного апарату.

3. Дати визначення поняттю “штатний розклад”.

4. Назвати основні творчі підрозділи, які входять до складу Творчо-виробничого об’єднання інформаційних та публіцистичних програм Національної радіокомпанії України.

5. Спільні та відмінні риси у діяльності відділу новин дня та секретаріату газет.

Практичне завдання

1. Нарисувати програмне коло однієї години ефіру приватної радіостанції.

2. Проаналізувати тематичний план приватної радіостанції.

3. Описати діяльність редакції інформації обласного радіо за такими параметрами:

• головне завдання;

• штати;

• обсяг мовлення;

• планування роботи;

• головна тематика;

• форми та жанри інформаційних передач;

• джерела інформації;

• робота з авторським активом;

• фінансове та матеріально-технічне забезпечення.

Самостійна робота студентів

1. Різновиди систем редакційних планів (місячні плани, тижневі плани, плани мовного дня).

2. Джерела планування (офіційні, неофіційні).

3. Моменти, що беруться до уваги при розборі планів мовного дня.

4. Порядок складання сценарних планів мовного дня на радіостанції.

5. Функції програмного директора.

Рекомендована література

1. Григораш Д.С. Журналістика у термінах і виразах. – К., 1974. – С. 168-169.

2. Закон України “Про телебачення і радіомовлення”.

3. Лизанчук В.В. Радіожурналістика: засади функціонування. – Львів, 2000.

4. Миронченко В.Я. Основи інформаційного радіомовлення: Підручник. – К.: ІЗМН, 1996. – С. 44-69, 82-101.

5. Пенчук І. Л. Виховання національної свідомості на прикладі програми Ганни Черкаської “Історичний календар” (Запорізька обласна телерадіокомпанія) // Телевізійна й радіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. – Вип. 4. – Львів, 2002. – С. 29-32.

6. Радиожурналистика: Учебник / Под ред. А.А. Шереля. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 2000. – С. 376.

7. Смирнов В.В. Формы вещания: Функции, типология, структура радиопрограмм: Учебное пособие для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2002. – С. 79-97.

Тема 7 Жанри радіожурналістики

Жанр як певний тип журналістського твору, що характеризується властивими йому методами відображення дійсності.

Диференціація понять “жанр” і “форма”. Різноманітність підходів до жанроподілу: концепції російських вчених (інформаційні, аналітичні та документально-художні жанри), В.В. Смирнова (за функціонально-предметними ознаками – інформаційні, аналітичні та документально-художні жанри, за формою звучання в ефірі – монологічні, діалогічні та синтетичні жанри), В.Я. Миронченка (репортаж, розповідь кореспондента, інтерв’ю, виступ перед мікрофоном, коментар).

У “Словнику російської мови” С.І.Ожегова подано три тлумачення жанру: “1. Вид творів у галузі якогось мистецтва, які характеризуються тими або іншими сюжетними і стилістичними ознаками... 2. Живопис на побутові сюжети... 3. Манера, стиль...”.

У “Літературознавчому словнику-довіднику” літературний жанр трактується як “один з головних елементів систематизації літературного матеріалу”, що “класифікує літературні твори за типами їх поетичної структури”, розрізняючи при цьому літературний рід (загальне), літературний вид (особливе), різновид (жанр). Навіть відкинувши суто мистецьке трактування жанру як картини на побутові сюжети (так званий жанровий живопис), трояке значення терміна зберігається. В одному випадку жанром називають відповідний рід (лірика, драма), у другому – вид (роман, поема), у третьому – різновид (детективний, історичний, науково-фантастичний, соціально-побутовий роман). Трапляються ще складніші ситуації, коли поняття жанр має або надто широке, або надто вузьке значення. У літературній практиці про публіцистику, скажімо, говорять і пишуть як про жанр. Водночас ми знаємо, що для публіцистики характерна жанрова багатоманітність. Бо ж публіци­стика – це не тільки стаття, а й нарис, есе, відкритий лист, фейле­тон, памфлет тощо.

В основі будь-якої діяльності лежить задоволення людиною її різноманітних потреб. Соціальні потреби у інформуванні аудиторії, в державному, інтелектуальному управлінні масами, в формуванні ставлення людини до світу породжують журналістику як засіб відображення та формування суспільної думки, впливу з визначеними цілями на розум та почуття людей. Тому головне в жанрі – функція, його призначення. Але вона не може існувати сама по собі. Як тільки з’являється завдання, мета, виникає також і предмет, який ця мета випереджає і на який вона спрямована, для того щоб реалізуватися. Тому ми з вами будемо говорити про функціонально-предметний підхід до жанру.

Жанр, безумовно – один з елементів форми журналістського, як і літературного твору взагалі. Він завжди визначається задумом, змістом, роллю, яку виконує певний твір на газетній полосі, у про­грамі теле- чи радіопередачі. Хоча у журналістській практиці мож­ливий зворотний процес, коли авторові замовляється стаття чи ре­портаж, звіт чи інтерв’ю.

Різновиди жанрів на радіо

Різновиди жанрів за звучанням

Питання для обговорення

1. Загальне поняття про жанр як стійку літературну форму твору.

2. Поняття жанру в журналістиці:

   • жанр як категорія конкретна;

   • жанр як особлива форма життєвого матеріалу;

   • жанр як типологічна категорія;

   • жанр як гносеологічна категорія;

   • жанр як категорія морфологічна;

   • жанр як категорія аксіологічна;

   • жанр як категорія творча.

3. Дифузія в системі жанрів сучасної журналістики.

4. Особливості мовленнєвих жанрів.

5. Специфіка жанрів радіожурналістики.

6. Розмежування понять “жанр” і “форма”.

7. Розмежування понять “жанр” і “текст”.

8. Жанр і майстерність. Національні традиції у жанровій класифікації творів журналістики.

9. Сучасні тенденції розвитку жанрів української журналістики.

Практичне завдання

1. За поданим планом (додаток 7) проаналізувати інформаційний випуск на державному і приватному радіо (для аналізу необхідно записати випуск на магнітну стрічку).

2. Проаналізувати інформаційну програму радіостанції, яка мовить в діапазоні FM. Звернути увагу на те, як вона формується, які принципи покладено в основу використання різних жанрів у її контексті.

Питання для самоперевірки

1. Журналістська практика як основа формування жанрів. Вторинність жанру стосовно задуму і мети твору.

2. Жанровий зміст.

3. Жанровий різновид.

4. Критерії, що слід враховувати при виділенні жанрового різновиду.

Самостійна робота студентів

1. Прослухати 2-3 різні програми на радіо. Охарактеризувати їх жанрову належність.

Рекомендована література

1. Григораш Д.С. Журналістика у термінах і виразах. – К., 1974. – С. 76.

2. Жанры радиожурналистики: Учебное пособие для вузов / В.В. Смирнов. – М.: Аспект Пресс, 2002. – 288 с.

3. Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості: Навчальний посібник. – Львів: ПАІС, 2000. – С. 156-173.

4. Миронченко В.Я. Основи інформаційного радіомовлення: Підручник. – К.: ІЗМН, 1996. – С. 285-287.

5. Михайлин І.Д. Основи журналістики: Підручник. – К.: ЦУЛ, 2002. – С. 213-224.

6. Основы творческой деятельности журналиста: Учебник для студентов вузов по спец. «Журналистика» / Ред.-сост. С.Г. Корконосенко. – СПб.: Знание, СПбИВЭСЭП, 2000. – С. 125-138.

7. Радиожурналистика: Учебник / Под ред. А.А. Шереля. – М: Изд-во Моск. ун-та, 2000. – 480 с.

Тема 8 Стилістичні особливості радіоматеріалів

Монолог як усна форма спілкування, його специфіка в радіомовленні (різноманітність класифікацій – безпосередньо-контактний та посередньо-контактний; дикторський і авторський; монолог як вид розповіді, зверненої до самого оповідача, монолог, що повідомляє і монолог, що переконує).

Діалог як тип організації усного мовлення. Діалог як філософська категорія. Види діалогу: діалог з домінантою висловлення, діалог-переконання, діалог-взаємодоповнення, діалог-диспут, сократівський діалог, “метод Сократа” навпаки, катехізисний діалог. Радіопрограми-обговорення, радіопрограми-дискусії. Представлення дійових осіб та зверненість до аудиторії.

Виражальні засоби журналістики – усне слово, природні шуми, музика.

Монтаж у радіожурналістиці.

Атрибутивні особливості радіомовлення

• Носій інформації – звук, що сприймається негайно в момент передачі сигналу.

• Для сприйняття потребує мінімального технічного обладнання.

• Максимально зручне прослуховування.

• Найбільш проникливий ЗМІ.

• Володіє найбільшою аудиторією.

• Відсутність відеоряду не відволікає уваги реципієнта.

• Спирається на силу промовленого слова.

• Дає можливість зосередитись на змісті звукової інформації.

• Активізує уяву слухача.

• Має змогу інформувати про подію в момент самої події.

• Радіослово не ідентичне друкованому слову.

• Створює ширший діапазон самостійності

Негативні ознаки радіомовлення

• Неможливо перенести прослуховування на більш зручний час.

• Неможливо зробити його більш швидким чи повільнішим.

• Позбавляє слухача вибірковості, прив’язує до запланованих передач і програм.

• Не можна слухати кілька програм одночасно.

Питання для обговорення

1. Особливості радіомовлення та його формотворчі засоби.

2. Слово як головний формотворчий засіб радіомовлення.

3. Різновиди монологів у радіомовленні.

4. Елементи діалогічності в радіомовленні.

5. Музично-шумове оформлення радіопередачі.

6. Основні функції музики та шумів.

7. Стильотворчі засоби радіожурналістики.

   • реверберація;

   • прийом “буратино”;

   • звукова мізансцена;

   • голосовий грим.

8. Монтаж на радіо.

Питання для самоперевірки

1. Сфери впливу радіо на слухачів.

2. Специфіка радіодокументалізму.

Практичне завдання

1. Навести приклади використання елементів діалогічності в радіопередачі.

2. Навести приклади використання стильотворчих засобів місцевими радіостанціями.

3. Пояснити роль музики в радіомовленні і в журналістських текстах (на прикладі).

Самостійна робота студентів

1. Процес сприйняття слухачами радіопередач.

2. Типи слухання радіо.

3. Чинники поліпшення сприймання радіопередач.

4. Законспектувати статтю Олександри Сербенської “Феномен звукового мовлення” (додаток 8).

5. Законспектувати статтю Ольги Ваніної “Значення голосу і манери говорити

для теле- і радіожурналістів” (додаток 9).

Рекомендована література

1. Ваніна О. Значення голосу і манери говорити для теле- і радіожурналістів // Телевізійна і радіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. – Вип. 4. – Львів, 2001. – С. 155-158.

2. Жанры радиожурналистики: Учебное пособие для вузов / В.В. Смирнов. – М.: Аспект Пресс, 2002. – 288 с.

3. Лизанчук В.В. Радіожурналістика: засади функціонування. – Львів, 2000. – С. 208-217, 222-223.

4. Пенчук І. Україномовне інформаційне середовище як фактор формування національної свідомості // Поліграфія і видавнича справа: Науково-технічний збірник / Ред. С.М. Гунько. – Львів, 2002. – С. 230-234.

5. Пенчук І. Формування ментальності нації крізь призму радіомовлення (на матеріалах радіостанцій м. Запоріжжя) // Ex professo: Збірник наукових праць. – Вип. 3 – Д.: Дніпропетр. ун-ту, 2001. – С. 179-185.

6. Сербенська О. Феномен звукового мовлення // Телевізійна і радіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. – Вип. 3. – Львів, 2000. – С. 349-358.

Тема 9 Читання радіоповідомлень

Основні факти порушення літературної вимови, викликані впливом російської мови, діалектів, неправильного прочитання. Шляхи подолання цього в мовній практиці (знання мови, тренування за допомогою скоромовок).

Дикція як чітка вимова звуків у мовному потоці. Темп мовлення й інтонація, які залежать від концепції діяльності радіостанції. Паузи (зупинка в мовленні) – фізіологічні, логічні, граматичні та психологічні. Мовні такти (слово чи група слів між паузами) та логічні наголоси (слова, що мають основне смислове навантаження).

Емоціональні тембри читання: нейтральний, золотий, срібний, мідний, оксамитовий. Радіофонія як милозвучне та якісне звучання, вимоги до радіофонії повідомлень.

Поняття артикуляції. Значення артикуляції для майбутніх журналістів. Природа артикуляційного апарату.

Особливості викладу новин на радіо: від подачі основної суті повідомлення до деталей та подробиць. Лаконічність повідомлення та доцільний порядок слів у реченні. Найсильніші, точні та влучні слова, промовисті деталі в радіоповідомленні. Часові категорії. Використання займенників, цитат, посилань, цифрових даних, абревіатур і скорочень у радіоматеріалах.

Питання для обговорення

1. Мова інформаційного повідомлення.

2. Виклад новин для передачі на радіо.

• основний технологічний принцип викладу новин;

• початок повідомлення: художня обробка початку;

• виклад подробиць;

• посилання на джерело інформації;

• кінцівка повідомлення.

3. Основні методи викладу новин:

• виклад новин на одну тему;

• виклад новин, що об’єднують кілька тем;

• виклад подієвої інформації;

• виклад новин за допомогою цитування;

• виклад новин за формулою Поля Вайта.

4. Виклад спеціальних типів новин:

• підготовка повідомлень про різноманітні зібрання;

• підготовка новин, що підсумовують розвиток подій;

• підготовка новин, що випереджають події;

• підготовка некрологів.

5. Виклад тематичних новин:

• політичні новини;

• економічні новини;

• підприємництво і фінанси;

• сільське господарство;

• праця;

• захист споживачів;

• екологічні новини;

• наукові новини;

• мистецькі новини;

• освітянські новини;

• релігійні новини;

• спортивні новини.

Питання для самоперевірки

1. Мова сучасного українського радіоефіру: порушення норм.

2. Дотримання норм та вимог до радіофонії повідомлень.

Практичне завдання

Створити інформаційний випуск новин. Для виконання практичного завдання студенти об’єднуються у фокус-групи, розподіляючи між собою функціональні обов’язки (кореспонденти, ведучий новин, випусковий редактор, звукорежисер).

Мета: за тематичним принципом створити 5-ти хвилинний інформаційний випуск новин, враховуючи вимоги до основного технологічного принципу викладу новин (художня обробка початку, виклад подробиць, посилання на джерело інформації, кінцівка повідомлення). Випуск новин повинен мати анонс (анонси), розбивки на блоки (рубрики), новини є як заплановані, так і непередбачувані.

Приблизна модель подій одного дня

6.00 – Народження трійнят в пологовому будинку №10.

6.00 – Закінчився ремонт доріг від вул. Y до провулку R. Тепер громадський транспорт може пересуватися без перешкод.

7.15 – Закінчилася заміна старого обладнання місцевим підприємством “Водоканал”. “У зв’язку із веденням нових технологій зв’язування хлору на перших етапах, показники якості води будуть значно покращені”, - запевнив головний технолог підприємства.

9.00 – В стінах університету Т відбулася презентація нової книжки українського письменника Х.

10.00 – Прес-конференція в мерії, присвячена проблемам навколишнього середовища.

10.00 – Аварія на дорозі. Винна молода людина, що була у нетверезому стані. Загиблих немає. Госпіталізовано 3 людини, серед яких маленька дитина.

10.00 – У спеціалізованій школі фізичної культури відкрито музей спортивної слави. За час існування школи в її стінах виросло 74 майстри спорту.

11.00 – У виставковому залі торгово-промислової палати розпочалася виставка “АгроТехСервіс-2222”. Участь у виставці візьмуть понад 60 провідних підприємств аграрної галузі з різних регіонів країни. Основні експонати, представлені на виставці, – це сільгоспмашини, обладнання, запасні частини, інструмент, механізми, нові технології та матеріали. За довідками телефонуйте: 444-555-444.

11.30 – Розпочалася висадка дерев та кущів в житлових масивах М та Р. Цього року планується посадити 1,5 тисячі дерев, 139 тисяч кущів та 10 гектарів зеленого газону.

12.00 – Розпочалася гаряча лінія з Головою управління освітою паном Р міста S. Найгостріші проблеми, що піднімалися батьками школярів: “батьківська додаткова плата” за навчання в школах та виховання в дитсадках, запровадження в загальноосвітніх закладах платних послуг за додаткове навантаження вихователів та вчителів, форми проведення випускних вечорів учнів 11-х класів.

12.00 – В місцевому ботанічному саду відкрилася виставка весняних квітів.

14.00 – В стінах музично-драматичного театру міста S відкрився щорічний фестиваль Студентських театрів естрадних мініатюр.

15.00 – На автовокзалі міста S обвалився навіс над платформою, який тяжко поранив двох пасажирів. Площа обвалу – 50 квадратних метрів. Попередня причина трагедії – накопичення сміття на кровлі, яке не прибиралося протягом багатьох років, що викликало перевантаження на елементи конструкці.

17.00 – Поруч з філією банку К вбито інкасатора. Невідомий напав на водія-інкасатора приватного підприємства О. Зловмисник вистрілив у інкасатора, коли той піднімався сходами банку. Водій отримав два вогнепальних поранення, від яких помер на місці. Захопивши гроші, зловмисник зник.

18.00 – В модельній агенстві В під керівництвом пані L відбувся кастінг молодих дівчат та хлопців, які бажають пов’язати своє майбутнє з модельним бізнесом. Серед випускників агенства – відомі в усьому світі моделі G та V, які прославили Україну. Наступний кастінг відбудеться за тиждень в приміщенні Палацу культури Y. Телефон для довідок 222-333-222.

18.40 – Між залізничними станціями G та N сталося займання електропотяга. Полум’я охопило третій з кінця потяга вагон і швидко дісталося тамбура сусіднього вагона. Пожежникам довелося відчепити три останніх вагони та евакуювати 60 пасажирів. Постраждалих немає. Сума збитків – близько 100 000 гривень.

19.00 – Закінчилася операція з розкриття і затримання злочинного угрупування, що займалося поширенням наркотиків, повідомляє Центр громадських зв’язків УМВС України в S-кій області. Під час обшуку знайдено не тільки наркотики, а й вогнепальну зброю. Розпочалося слідство.

Прогноз погоди на завтра: температура повітря вдень – 18-22 градусів вище нуля, вночі 15-17 градусів. Тип погоди – другий, сприятливий.

Філія АКБ J пропонує для пенсіонерів депозитний внесок “Допомога”. Виплата відсотків щомісяця. Можливість частково знімати суму внеску. Запрошуємо Вас за адресами... Телефон для довідок 666-777-666.

Сьодні відкрився новий салон-магазин меблів О, в якому представлено понад 40 моделей м’яких меблів на будь-який смак.

Самостійна робота студентів

1. Законспектувати статтю “Особливості ведення інформаційних передач у практиці національного радіо та радіо “Ера” (додаток 11).

2. Проаналізувати мовно-стилістичні особливості ведення ефіру діджеями запорізьких радіостанцій (додаток 14).

3. Ознайомитися зі правилами вимови українських голосних і приголосних звуків. Виконати вправи з артикуляції (додаток 19).

Рекомендована література

1. Єлісовенко Ю.П. Робота з артикуляції голосних і приголосних звуків української мови // Наукові записки Інституту журналістики. – Т. 7. – К., 2002.

2. Жанры радиожурналистики: Учебное пособие для вузов / В.В. Смирнов. – М.: Аспект Пресс, 2002. – 288 с.

3. Лизанчук В.В. Радіожурналістика: засади функціонування. – Львів, 2000. – С. 208-217, 222-223.

4. Мелани Бачина. Ведущий информационной программы // Телерадіокур’єр. – 2001. – № 5. – С. 47- 49.

5. Миронченко В.Я. Основи інформаційного радіомовлення: Підручник. – К.: ІЗМН, 1996. – С. 116-117, 169-242.

6. Миронченко В.Я. Центральна постать радіомовлення // Журналіст України. – 2001. – № 4. – С. 20-24.

7. Папуша О., Матвійчук Ю. Особливості ведення інформаційних передач у практиці національного радіо та радіо “Ера” // Журналіст України. – 2001. – № 6. – С. 3-6.

8. Пенчук І. Мова ефіру запорізького регіону як фактор впливу на національну самоідентифікацію молоді: сумна арифметика // Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повідомл. восьмої Всеукр. конф., Львів, 24-26 жовтня. 2003 р. / НАН України. ЛНБ ім. Стефаника. НДЦ періодики; За ред. М.М. Романюка. – Львів, 2003. – С. 632-637.

9. Сербенська О. Феномен звукового мовлення // Телевізійна і радіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. – Вип. 3. – Львів, 2000. – С. 349-358.

10. Скуратівська Я., Жежера Н. Ведення передач у формі гри” // Журналіст України. – 2002. – №2. – С. 22-24.

11. Солнцев Михаил. Язык мой – друг мой, или как? Правила телевизионной речи // Телерадіокур’єр. – 2001. – № 4. – С. 66-67.

Тема 10 Комерціалізація та форматування радіостанцій

Формат як концепція діяльності радіостанції, точний розрахунок усіх ефірних елементів.

Принципи вибору формату (розрахунок на вік радіослухачів, їх певні вподобання). Вивчення можливої потенційної аудиторії радіостанції. Проведення власного аудиту роботи інших радіостанцій. Стандарти мовлення. Різновиди форматів. Британська та американська версія форматування радіоефіру. Форматування ефіру на дві категорії залежно від спрямування слухацького інтересу.

Розвиток форматних радіостанцій в Україні. Формування соціально-демографічної характеристики аудиторії за допомогою формату як взаємовигідний процес як для радіостанції, так і для рекламодавця.

Недержавне радіомовлення України. Відсутність “чистих” форматів в ефірі українського радіомовлення. Найпопулярніші симбіози форматів в Україні: “Аll News” + “Talk Radio” або “ТОР 40” + “Ноt АС” + “Sweet” / “Nostalgia”.

Особливості комерціалізації ефіру: види реклами на радіо та продакшн-студії. Загальна характеристика основних музичних форматів за американською та європейською версіями (Full Service, Adult Contemporary, Contemporary Hit Radio, Urban Contemporary, Album-Oriented Rock, Beautiful Musik, Easi Listening, Classic Rock, Country, Jazz, Nostalgia, Oldies, Modern Drive). Підформати та синтези форматів, їх адаптація до вітчизняного ефіру. Розмовні й інформаційні формати за американською та британською версіями (All News, All Talk, All News/All Talk). ВВС (Бі-бі-сі) і “Громадське радіо” як взірці інформування. Спеціалізовані форматні радіостанції (College, Religion, Variety, Ethnic, Children Radio).

Класифікація форматів радіомовлення

Питання для обговорення

1. Різновиди форматів.

2. Різновиди радіомовлення (додаток 16).

3. Особливості форматування національного радіоефіру.

4. Розмаїття музичних програм за формами і жанрами.

5. Неформатна продукція в ефірі: за і проти.

6. Позитивні і негативні риси сучасних музичних програм.

Питання для самоперевірки

1. Визначення поняття “формат”.

2. Вимоги до ведучого розважальної програми? Навести приклади.

3. Аналіз форматів місцевих радіостанцій.

Практичне завдання

1. Проаналізувати музично-розважальну програму на загальнаціональній радіостанції (додатки 16, 17).

2. Проаналізувати музично-розважальну програму місцевої радіостанції (додатки 16, 17).

3. Розробити концепцію ранкового розважального шоу.

4. Написати сценарій 15-хвилинної розважальної програми для студентів (найкращий сценарій в майбутньому буде використаний в ефірі радіо ГУ “ЗІДМУ”).

5. Дослідити чинники позитивного впливу рекреативних програм на аудиторію регіону.

6. Дослідити позитивні і негативні риси ведучого розмовної програми на місцевій радіостанції.

7. Комерціалізація ефіру: за і проти (Додатки 3, 4, 15).

Самостійна робота студентів

1. Законспектувати статтю О. Папуши, Ю. Матвійчука “Порівняльна характеристика диктора і ведучого радіопрограм” (додаток 13).

2. Законспектувати статтю І. Шевчука “Державне і комерційне радіо: хто формує національну свідомість?” (додаток 15).

3. Зробити тези до статті Ю. Когут “Психологічні типи радіоведучих” (додаток 12).

Рекомендована література

1. Ваніна О. Значення голосу і манери говорити для теле- і радіожурналістів // Телевізійна і радіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. – Вип.4. – Львів, 2001. – С. 155-158.

2. Василенко Ю. Молодіжний сленг // Вісник ЛНУ. – Серія “Журналістика”. – Вип. 10. – Львів, 2002. – С. 501-505.

3. Гоян О. Радіоринок України: специфіка ринкових відносин // Українська журналістика – 97. – К., 1997. – С. 63-67.

4. Іда Ворс. “Чиста тупо взрослое радіо” // Політика і культура. – 2002. – 29 січня – 4 лютого. – С. 59.

5. Капелюшний А. Типові помилки в мовленні ведучих інформаційних та музичних програм “Радіо Люкс” // Телерадіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. – Вип. 3. – Львів, 1997. – С. 113-118.

6. Качкан В., Лизанчук В. Особливості підготовки матеріалів для телебачення і радіо. – Навчальний посібник. – Львів, 1987. – 68 с.

7. Когут Ю. “Психологічні типи радіоведучих” // Журналіст України. – 2002. – № 2. – С. 17-21.

8. Косюк О. Розваги, продуковані сучасними ЗМІ, у контексті майданної сміхової культури // Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повідомл. восьмої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 24-26 жовтня 2003 р / НАН України. ЛНБ ім. Стефаника, НДЦ періодики; За ред. М.М. Романюка. – Львів, 2003. – С. 640-643.

9. Лизанчук В.В. Радіожурналістика: засади функціонування. – Львів, 2000. – 366 с.

10. Пазяк О. Проблеми культури сучасного мовлення // Вісник КНУ. – Серія: Журналістика. – Вип. 4. – Київ, 1997. – С. 249-260.

11. Папуша О., Матвійчук Ю. Порівняльна характеристика диктора і ведучого радіопрограм // Журналіст України – 2002. – № 2. – С. 15-17.

13. Пенчук І. Сучасне регіональне радіо: проблеми…// Вісник Запорізького державного університету: Філологічні науки: Збірник наукових статей / Головний редактор В.О. Толок – Вип. 1. – Запоріжжя, 2002. – С. 107-110.

12. Пенчук І. З досвіду дослідження впливу аудіовізуальних та друкованих ЗМІ на формування молодіжної аудиторії // Вісник Запорізького державного університету: Філологічні науки: Збірник наукових статей / Головний редактор В.О. Толок – Вип. 2. – С. 72-74.

13. Радіожурналистика: Учебник / Под ред. А.А. Шереля. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 2000. – С. 406-428.

14. Сербенська О. Феномен звукового мовлення // Телевізійна і радіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. – Вип. 3. – Львів, 2000. – С. 349-358.

15. Смирнов В. Формы вещания. Функции, типология, структура радиопрограмм: Учебное пособие для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2002. – 203 с.

16. Шевчук І. Державне і комерційне радіо: хто формує національну свідомість? // Телерадіовісник України: Інформаційно-методичний збірник. – 1998. – №2.

17. Яремчишин Л. Тематика і зміст передач молодіжного радіо “Європа-центр” // Телевізійна і радіожурналістика. Історія, теорія, практика: погляд у майбутнє: Збірник науково-методичних праць. – Вип. 2. – Львів, 1999. – С. 192-198.

Тема 11 Радіомовлення та слухачі

Робота з листами радіослухачів, їх аналіз. Листи радіослухачів як документ, джерело тем і основа радіопрограм. Програми за листами радіослухачів. Огляди листів радіослухачів.

Прямоефірні розмови зі слухачами. Ранкове шоу на радіо. Вечірнє шоу на радіо. Специфіка побудови розважальних програм.

Поняття радіоаудиторії. Структура радіоаудиторії: соціально-демографічні (за статтю, віком, освітою, родом занять, рівнем прибутків, сімейним статусом, місцем проживання), комунікативні (за ступенем залученості до споживання джерел масової інформації) групи.

Інтереси радіослухачів (діапазон, глибина, виразність), мотиви прослуховування радіопрограм. Психографічний портрет аудиторії.

Форми вивчення аудиторії: аналіз редакційної пошти, спеціальні дослідження. Методи вивчення аудиторії: опитування, спостереження, аналіз документів, експерименти.

Вивчення рейтингу радіостанції. Проведення акцій, аудиту, створення психографічного портрету аудиторії та інших заходів з вивчення рейтингу радіостанції серед слухацької аудиторії.

Особливості ранкового ефіру

Ранок є найважливішим періодом для:

• радіостанції (анонсування програм доби, випуски новин, інформація про те, що відбуватиметься протягом наступного дня, тижня);

• рекламодавців (в цей період радіо слухають майже всі верстви населення);

• для слухачів (легка музика, випуски новин, розважальні шоу та вікторини).

Саме тому ранковий ефір необхідно створювати з урахуванням цих особливостей. Блок ранкового мовлення починається зазвичай о 6.00 (на деяких радіостанціях о 7.00) і триває до 9.00 чи навіть до 10.00. Особливість ранкового ефіру полягає в тому, що він повинний відбивати життєвий ритм людини, котра прокидається під звуки улюбленої радіостанції, потім робить свій ранковий туалет (у цей час він радіо, швидше за все, не слухає), в ідеалі робить зарядку (під музику), приймає душ (у тиші), одягається (під музику) тощо.

Слід також враховувати, що в цей період людина слухає радіо в фоновому режимі: середній проміжок часу, коли людина здатна уловлювати будь-яку інформацію – 15-20 хвилин. Саме для того щоб людина гармонійно, не дратівливо сприймала всю інформацію на радіо, необхідно враховувати такі моменти: музична добірка повинна виключати стильові крайнощі (хард-рок, реп, дискоденс із занадто важким ритмом і т. д.), музика повинна бути знайомою (тільки хіти), не має бути нових пісень (дратують, змушують прислухатися, коли треба збиратися), композиції повинні бути енергійними.

Правильний добір і компонування ранкового музичного матеріалу не потребує суворих обмежень для художніх правил музичного програмування. Мова в першу чергу йде про темп, текстуру, стилістику композицій.

Інформацію вранці можна розміщувати навіть двічі на годину: на початку години (випуск до 3 хвилин 30 секунд разом із джинглами) і на 30-й хвилині (випуск до 1 хвилини 30 секунд). Перший блок новин повинен бути дуже оперативним, не “навантажувати” (кримінал краще не давати), жодних коментарів, тільки сухі факти. Другий блок — новини одним рядком: коротке динамічне перерахування “гарячих” останніх подій. Якщо реклама звучить тричі на годину, то її слід розташовувати на 15-й (20-й), 35-й і 45-й (50-й) хвилинах, хоча, звичайно – це справа смаку і місцевих особливостей.

Незважаючи на те, що рівень продажів рекламного простору в ранкові години досить високий, робити рекламні вікна більше ніж 2 з половиною хвилин, не має сенсу: реклама, як відомо, дратує, особливо вранці, і у випадку її надлишку відбудеться втрачання ранкових слухачів, тому що конкуренти теж роблять ранкове шоу.

Проведення ранкових музичних програм – це найголовніша особливість ранкового ефіру. Ранкове шоу – це в першу чергу особистість ведучих. Сьогодні – це люди, що можуть “клеїти дурня”, мають почуттям гумору, здатні приймати рішення з ходу і вміють “завести” своїх слухачів.

Ведучий повинен володіти місцевим колоритом, щоб стати зіркою ранкового ефіру, якщо ми говоримо як про національні так і про регіональні FM-станції. На регіональних станціях обов’язково повинна постійно виходити інформація про прогноз погоди, ситуацію на дорогах, інформація про місцеве політичне, економічне, культурне і соціальне життя, про яке мова йдеться постійно в усіх ЗМІ, музична інформація про хіти, тенденції і музичні плітки. Особливу увагу слід звернути на анонсування цікавих передач на радіо і майбутні рекламні заходи, заплановані на цей день. Вранці дуже важлива інтерактивність: аудиторія із захопленням відгукується на діалоги і бесіди ведучих зі слухачами по телефону, особливо коли в ефірі звучать дотепні репліки чи дружні розіграші. Швидкість подачі матеріалу в ранковому шоу важлива як ні в якому іншому. Крім незвичайних елементів у проведенні ранкового шоу є спеціальні рубрики — привітання ювілярів, гороскопи, поради домогосподаркам, короткі огляди преси, анекдоти тощо. Головне – динаміка в усьому.

Для прикладу наводимо орієнтовну ранкову сітку мовлення з 7.00. до 8.00 (тривалість однієї пісні – приблизно 3-4 хвилини).

Наведена схема однієї ранкової години досить умовна. Використано 12 пісень. Рубрики всередині години “розсунуті” на 30 хвилин (виходять на 10 і 40 хвилинах). Із дзвінками слухачам (гра і дзвінки імениннику на 21 і 55). З урахуванням короткого часу прослуховування зранку, деякі рубрики можна переносити з години в годину. Скажімо, рубрику, що звучала між 6 і 7 годинами, повторити між 8 і 9. Ранковий ефір можна вести вдвох.      Ведучі усі свої “розмови” повинні писати на папері і зачитувати (природно, крім діалогів зі слухачами), щоб у текстах не було пауз і недорікуватості, що створюють неприємне враження і ламають динаміку і ритм ефіру. Вся ранкова програма повинна бути тільки позитивною. Варто уникати будь-якої негативної інформації (зрідка дозволяються деякі негативні офіційні повідомлення в новинах). Цілком припустимо вставляти будь-яку інформацію, здатну зацікавити широке коло слухачів: зробити огляд преси, розповісти про останні фільми, що з’явилися в кінотеатрах міста, запросити в студію гостей тощо. Головне, щоб було весело, динамічно, привабливо.

Питання для обговорення

1. Ранковий ефір на музичному радіо:

• значення ранкового ефіру;

• слухачі ранкового ефіру;

• етапи побудови ефіру;

• новини в ранковому ефірі;

• рубрики в ранковому ефірі;

• звукове оформлення ефіру.

1. Ведучі розважальних програм:

• вимоги до ведучих;

• робота з аудиторією.

1. Інтерактивні програми на радіо

• жанри і тематика розмовних програм;

• ведучі інтерактивних програм;

• вибір теми для розмовної програми;

• оформлення розмовних програм.

Питання для самоперевірки

1. Яким повинен бути ведучий розмовної програми?

2. Якою повинна бути тривалість рубрик і блоків в ранковому шоу?

3. Роль продюсера в шоу на радіо.

Практичне завдання

1. Проаналізувати розмовне шоу на місцевому радіо.

2. Проаналізувати музичне шоу на місцевому радіо.

3. Навести приклади вікторин на радіо.

Самостійна робота студентів

1. Законспектувати статтю Я. Скуратівської та Н. Жежери “Ведення радіопередачі у формі гри” (додаток 10).

2. Ознайомитися зі статтею І. Пенчук “Штрихи до іміджу діджея” (додаток 14).

3. Проаналізувати мовлення ведучих місцевих радіостанцій в контексті формування світоглядних позицій молодіжної аудиторії. Ознайомитися зі статтею І. Пенчук “Роль діджеїв регіональних радіостанцій у національному вихованні молодіжної аудиторії” (додаток 18).

4. Створити сценарій власного шоу на радіо (найкращі сценарії будуть втілені в програми на університетському радіо ГУ “ЗІДМУ”).

Рекомендована література

1. Бабчук Е. Прямий ефір: з чого все починалось // Журналіст України. – К., 2001. - №5. – С. 27-30.

2. Василенко Ю. Молодіжний сленг // Вісник ЛНУ. – Серія “Журналістика”. – Вип. 10. – Львів, 2002. – С. 501-505

3. Гоян О. Радіоринок України: специфіка ринкових відносин. Українська журналістика – 97. – К., 1997. – С. 63-67.

4. Іда Ворс. “Чиста тупо взрослое радіо” // Політика і культура. – 2002. – 29 січня – 4 лютого. – С. 59.

5. Качкан В., Лизанчук В. Особливості підготовки матеріалів для телебачення і радіо. – Навч.посібник. – Львів, 1987. – 68 с.

6. Косюк О. Розваги, продуковані сучасними ЗМІ, у контексті майданної сміхової культури // Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повідомл. восьмої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 24-26 жовтня 2003 р. / НАН України. ЛНБ ім. Стефаника, НДЦ періодики; За ред. М.М. Романюка. – Львів, 2003. – С. 640-643.

7. Пазяк О. Проблеми культури сучасного мовлення // Вісник КНУ. – Серія: Журналістика. – Вип. 4. – К., 1997. – С. 249-260.

8. Потебня А. Эстетика и поэтика. – М., 1976. – С. 260.

9. Словник іншомовних слів / Укл. С. Морозов, Л. Шкарапута. – К.: Наукова думка, 2000. – 662 с.

10. Радіожурналистика: Учебник / Под ред. А.А. Шереля. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 2000. – С. 406-428.

11. Скуратівська Я., Жежера Н. Ведення передач у формі гри” // Журналіст України. – 2002. – №2. – С. 22-24.

12. Смирнов В. Формы вещания. Функции, типология, структура радиопрограм: Учебное пособие для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2002. – 203 с.

13. Яремчишин Л. Тематика і зміст передач молодіжного радіо “Європа-центр” // Телевізійна і радіожурналістика. Історія, теорія, практика: погляд у майбутнє: Збірник науково-методичних праць. – Вип. 2. - Львів, 1999. – С. 192-198.

Програма практичних занять

Протягом навчання студенти повинні записувати власні спостереження, аналізувати діяльність певних радіостанцій (концепція, особливості програмування мовного дня тощо), тематичне спрямування та стилістичне наповнення радіопрограм, випусків новин тощо, робити самостійні висновки.

З метою навчитися опрацьовувати методологічну, наукову літературу, студентам пропонується виконати реферативну роботу з історії радіомовлення за кордоном.

Під час проведення практичних занять студенти повинні створювати записи на аудіокасеті або в цифровому варіанті, виконаному на “Велком-радіо” (ГУ “ЗІДМУ”) у різних інформаційних жанрах і формах.

Крім того, студенти повинні охарактеризувати структуру радіомовлення обласної держтелерадіокомпанії; дослідити тематичний план однієї з приватних радіостанцій м. Запоріжжя; зробити порівняльну характеристику роботи державних і недержавних радіоорганізацій регіону.

Кожен студент має виконати індивідуальне завдання: проаналізувати програму радіомовлення за планом (додатки 7, 16, 17). Номер варіанта відповідає номеру за списком в навчальному журналі.

Студенти повинні вміти працювати колективно, саме тому для створення інформаційного випуску вони об’єднуються у фокус-групи, розподіляючи між собою функціональні обов’язки (кореспонденти, ведучий новин, випусковий редактор, звукорежисер).

Щоб навчитися мислити креативно студентам пропонується розробити концепцію ранкового розважального шоу.

Основою для виконання переліку завдань є опрацювання навчальної, методичної літератури, консультації з викладачем, зустрічі з фахівцями-науковцями, працівниками радіостанцій університету і міста, самостійний аналіз інформаційних радіопрограм, самостійні практичні тренування.

Критерії оцінки практичних завдань

Оцінка “відмінно” виставляється студентові за матеріали, які демонструють вільне володіння теоретичними питаннями, відповідають жанровим вимогам, побудовані логічно, не містять стилістичних та орфоепічних помилок.

Оцінка “добре” виставляється студентові за матеріали, які демонструють вільне володіння теоретичними питаннями, побудовані логічно, не містять стилістичних та орфоепічних помилок, але мають 2-3 порушення жанрових ознак.

Оцінка “задовільно” виставляється студентові за матеріали, які демонструють певне нерозуміння теоретичних питань, мають 3-5 порушень жанрових вимог, містять кілька стилістичних та орфоепічних помилок.

 Оцінка “незадовільно” виставляється студентові за матеріали, які демонструють абсолютне нерозуміння теоретичних питань, мають більше 5 порушень жанрових вимог, містять багато стилістичних та орфоепічних помилок.

ЗАЛІК

Студенти денної та заочної форми навчання складають залік, що передбачає усні відповіді на питання у співбесіді з викладачем і наявність виконаних практичних завдань.

“Зараховано” виставляється за відповідь, яка містить вичерпне за сумою поданих знань розкриття всіх питань, розгорнуту аргументацію кожного положення, побудована логічно й послідовно, розкриває питання від його нижчих до вищих рівнів, а також містить приклади з журналістської практики – з історії та сучасності, які дозволяють судити про повноту уявлень студента з поставленого питання. Відповідь повинна бути викладена гарною, багатою мовою, відзначатися точним вживанням термінів, містити посилання на засвоєну навчальну літературу. У відповіді допускаються стилістичні помилки, неточне вживання термінів, довільне тлумачення фактів.

“Незараховано” виставляється за відповідь, яка містить неповне за сумою виявлених знань висвітлення всіх запитань, поверхово аргументує положення відповіді, у викладі допускає композиційні диспропорції, порушення логіки й послідовності викладу матеріалу, не ілюструє теоретичні положення прикладами з журналістської практики. Мова відповіді рясніє помилками, допускає неправильне слово- й терміновживання та близька до суржику.

Питання з курсу

1. Характеристика поняття “радіожурналістика”.

2. Радіомовлення в системі ЗМІ.

3. Радіомовлення в контексті українського державотворення.

4. Тенденції розвитку української радіожурналістики.

5. Основні завдання радіоорганізацій України.

6. Організація радіомовлення в Україні.

7. Структура радіомовлення в Україні.

8. Мовлення на зарубіжні країни. Іноземні радіоорганізації в Україні.

9. Особливості функціонування обласного радіо.

10. Соціальна відповідальність радіожурналіста.

11. Правові основи функціонування українського радіомовлення.

12. Державні органи, що контролюють діяльність радіорганізацій. Основні документи.

13. Державні радіоорганізації України.

14. Особливості розвитку приватного радіомовлення України.

15. Розвиток форматних радіостанцій в Україні. Особливості сучасного недержавного радіомовлення України.

16. Основні принципи журналістської етики та морально-фахові норми творчої роботи.

17. Чинники впливу радіомовлення на формування національного інформаційного простору.

18. Основні етапи розвитку українського радіомовлення.

19. Українське радіомовлення в 1926-1932 рр.

20. Українське радіомовлення в 1932-1941 рр.

21. Українське радіомовлення в 1941-1945 рр.

22. Українське радіомовлення в 1945-1953 рр.

23. Українське радіомовлення в 1953-1964 рр.

24. Українське радіомовлення в 1964-1982 рр.

25. Українське радіомовлення в 1982-1991 рр.

26. Українське радіомовлення з 1991 р. до наших днів.

27. Основні етапи розвитку радіомовлення в Росії.

28. Передумови та винайдення радіо, суперечливі питання. Початок радіомовлення в Радянському Союзі.

29. Історія зародження радіомовлення в США.

30. Етапи розвитку радіомовлення у Франції.

31. Історія та сучасність радіомовлення Великобританії.

32. Зародження радіомовлення у Німеччині.

33. Специфіка розвитку радіомовлення в Японії.

34. Історія та сучасність радіомовлення Канади.

35. Історія та сучасність радіомовлення Австралії.

36. Історія та сучасність радіомовлення країн Близького Сходу.

37. Функції українського радіомовлення.

38. Функції радіомовлення в окресленні українських та зарубіжних вчених.

39. Психолого-педагогічні механізми формування громадської думки.

40. Специфічні чинники естетичного впливу радіопередач на слухачів.

41. Інтегративна функція українського радіомовлення. Тематична спрямованість інформаційних повідомлень. Види інформації.

42. Організація мовного дня. Сучасні тенденції програмування.

43. Особливості побудови ранкових, денних, вечірніх і нічних відрізків часу, суботніх і недільних програм.

44. Умови побудови інформаційних випусків.

45. Поняття жанру в радіожурналістиці. Різноманітність підходів до жанроподілу.

46. Типи радіопрограм. Поєднання у програмі різних видів мовлення, форм передач, жанрів.

47. Творча поведінка, особливості, навички та майстерність роботи радіожурналіста у “прямому ефірі”.

48. Особливості викладу новин на радіо.

49. Передачі освітньо-виховного характеру.

50. Специфічні особливості радіо порівняно з іншими ЗМІ.

51. Найважливіші виражальні засоби сучасного українського радіомовлення.

52. Специфічні можливості функціонування радіомовлення. Вербальні та невербальні мовні засоби.

53. Лаконічність повідомлення та доцільний порядок слів у реченні.

54. Типи слухання радіо.

55. Чинники впливу радіомовлення на формування національної свідомості молодіжної аудиторії.

56. Читання інформаційних повідомлень.

57. Монолог і його специфіка в радіомовленні.

58. Поняття та форми діалогу. Радіопрограми-обговорення, радіопрограми-дискусії.

59. Форми радіожурналістики.

60. Шоу-програми на FM-станціях.

61. Характеристика поняття “формат радіостанції”.

62. Загальна характеристика основних музичних форматів за американською та британською версіями.

63. Дикція, темп мовлення, інтонація, паузи при читанні радіотекстів.

64. Радіоаудиторія, її структура, інтереси, мотиви прослуховування радіопрограм.

65. Форми і методи вивчення аудиторії. Рейтинг радіостанції.

66. Комунікативні характеристики мовлення ведучих на радіо.

Словник основних понять курсу

Автор – той, хто написав будь-яку працю, твір, лист і т. ін., або розробив якийсь план, проект і т. ін.

Авторство – належність твору, проекту і т. ін. певному авторові.

Адресант – відправник (комунікатор) інформаційного звернення, замовник програми.

Адресат – споживач інформаційної продукції, читач, слухач, глядач, відвідувач лекцій, виставок, конкретний одержувач.

Адресна передача – передача, що має чітку спрямованість, призначена для певного кола глядачів, слухачів. Необхідність у передачах такого типу зумовлена неоднорідністю аудиторії. У теле- і радіожурналістиці цей термін вказує на відмінність передач спеціального характеру від тих, які розраховані на широку (недиференційовану) аудиторію. Спрямованість А.п. визначається географічними, демографічними, професійними й іншими характеристиками аудиторії, а також особливостями, пов’язаними з інтересами і захопленнями людей (наприклад, передача для жителів Запоріжжя і Запорізької області; для дітей, молоді, жінок; для військових, для працівників промислових підприємств; для жителів села; для садівників, фотолюбителів, аматорів шахів тощо).

Активний програмний час (прайм-тайм) – проміжок часу, коли активність радіослухачів є найвищою.

Апаратна – частина апаратно-студійного блоку, приміщення для техніки, що забезпечує процес створення і випуску в ефір радіопередачі.

Апаратна мoнтажна – приміщення з обладнанням для звукового монтажу радіопередач, яке є частиною апаратно-студійного блоку, або розташовуєтья автономно.

Апаратно-студійний комплекс (АСК) – група апаратно-студійних блоків чи радіостудій з монтажними апаратними, об’єднаних у єдину технологічну систему за допомогою комутаційного центру – центральної апаратної.

Аудіовізуальна інформація – зорова інформація, що супроводжується звуком.

Аудіовізуальний твір – твір, який складається з набору пов’язаних між собою зображень, що створюють відчуття руху, із супровідним звучанням або без нього; який можна бачити, а за наявності супровідного звучання – чути. До А. т. належать кінематографічні та інші твори, виражені засобами, аналогічними кінематографії, – такі, як телевізійні та інші способи фіксації зображень із супровідним звучанням на магнітних плівках, платівках, дисках тощо.

Аудиторія потенційна – ймовірне коло радіослухачів, на яких розрахований радіомовний канал, програма, рубрика, а також окремі матеріали. А. п. містить у собі і цільову аудиторію. Вона визначається за територіальним (наприклад, для районної радіостанції – усе населення району, здатне приймати її програми) й іншими (демографічним, соціально-демографічним, психологічним, соціально-психологічним) принципами.

Аудиторна динаміка – 1. Зміни у складі та чисельності радіоаудиторії, переключення її з однієї програми на іншу, виключення з процесу комунікації під час передачі. 2. Визначення зміни у складі і чисельності аудиторії.

Бек – музична звукова підложка під новини, рубрики, прогноз погоди, розмови діджея.

Бед (англ. bed – ліжко) – музична кінцівка (“хвіст пісні”) без вокального виконання, на фоні якого робиться “back-announce” (оголошується виконавець, назва пісні та інша інформація).

Блок – 1. Комплексна радіопередача, в ході якої за значний часовий відрізок виходять в ефір матеріали, тематично пов’язані між собою і спільної спрямованості. Практикують Б. з фіксованою періодичністю. Внутрішній зв’язок Б. здійснюється ведучим радіопрограми. Тривалість Б. коливається від однієї до чотирьох годин залежно від тематики чи соціальної орієнтації передачі на певну частину радіоаудиторії. 2. Програми, присвячені певним подіям (річницям) об’єктам тощо. Щотижневі Б. адресують великим соціальним групам: автомобілістам, пенсіонерам, домогосподаркам, воїнам тощо.

Ведучий – журналіст, що веде радіо- чи телевізійну передачу, представляє виступаючих, промовляє текст, який пов’язує компоненти передачі, коментує, доповнює їх, спрямовує хід бесіди у мікрофона, керує дискусією. Найчастіше радіожурнали і серійні передачі мають постійного В. Ним може бути як штатний співробітник редакції, редактор передачі, так і запрошений для цього фахівець. Існує два основних типи В. радіопередач: 1. В. – автор, журналіст, який сам готує текст для ефіру; 2. В. – актор, який виводить в ефір заготовлений автором текст. Своєрідну роль В. відіграє в радіотеатрі і в “Театрі у мікрофона”: пояснює обставини дії, повідомляє про її час, місце тощо.

Вибіркове (спотове) радіомовлення – використання рекламозамовниками кампаній (загальнонаціонального чи регіонального масштабу) по радіо, що плануються з умовою вибору ними конкретних станцій мовлення.

Виконавець – актор (театру, кіно тощо), співак, музикант, диригент, танцюрист або інша особа, яка виконує роль, співає, читає, декламує, грає на музичному інструменті чи будь-яким іншим способом виконує твори літератури або мистецтва, включаючи твори фольклору, а також інші особи, які займаються такою самою творчою діяльністю, в тому числі виконують циркові, естрадні, лялькові номери.

Відбивка (джингл) – коротка музична фраза, що анонсує, випереджає радіопередачу, розділяє рубрики в тематичній чи адресній радіопрограмі. З цим звуковим відрізком слухачі ідентифікують радіостанцію. Відомі приклади – “Є-вро-па плю-ю-юс”, “Но-о-ста-а-ль-жи”, “Ю-ю-ні-верс”. У музичному пакеті радіостанції мають бути В. різної тривалості: швидкі, середні та повільні. Вони підбираються до наступних за ними піснями за тональністю, настроєм, змістом, ритмом, швидкістю тощо

Вікторина – змагання, в ході якого учасникам треба дати відповідь на різноманітні запитання та завдання, щоб засвідчити свої знання у певній галузі людської діяльності чи виявити свій загальний культурний рівень.

Всесвітня служба радіомовлення – діяльність в області радіомовлення мовою, що має широке поширення в декількох країнах, яка не спрямована на конкретну країну. В Україні “В. с. р. України” – державний радіоканал для інформування світової громадськості про внутрішню та зовнішню політику України, задоволення духовних потреб українців, які проживають за межами рідної країни. Передачі ведуться українською, англійською, німецькою та румунською мовами і становлять 31,8 години на добу.

Вузівське і шкільне і радіомовлення – це галузь мовлення в середніх і вищих навчальних закладах, що використовує засоби радіомовлення в навчально-освітніх цілях: організовує та включає до програми навчальні лекції, уроки, доповіді, пізнавальні програми, освітньо-виховні програми, а також програми розважального і музичного характеру, чим прискорює і полегшує засвоєння матеріалу.

Працюючи на радіо, опановують основи журналістики майбутні працівники електронних ЗМІ. Редакції цих радіостанцій, як правило, формуються на громадських засадах зі школярів і студентів під керівництвом викладачів. Вузівське радіо є початковою виробничою базою для закріплення теоретичних знань і вироблення у студентів практичних фахових навичок.

Гачок (англ. hooks) – анонсування програми з метою утримання слухача на хвилі радіо на певний період. Якщо ведучому необхідно перервати програму на певний відрізок часу (наприклад, новини, реклама), то необхідно докласти чималих зусиль, щоб заінтригувати слухача, утримати від бажання переключитися на іншу хвилю.

Голосовий грим – надання мовленню журналіста емоційної забарвленості та ритмічних особливостей, які передають особливості події.

Діалог – форма мовленнєвої організації твору; розмова двох або кількох дійових осіб.

Диктор – людина, що досконало володіє мовою, має бездоганну дикцію, приємний тембр голосу і виразно читає текст радіопередачі.

Дикторська група – виробничо-творча ланка структури редакційного апарату, в яку входять диктори редакції радіомовлення або студії телебачення.

Диктофон (лат. dicta – “говорю, диктую” і грец. phone – “звук, голос”) – портативний апарат для звукозапису, призначений головним чином для фіксації людської мови. Використовується, як правило, при інтерв’ю, в окремих випадках – для ведення репортажу, якщо під час події журналіст може вільно переміщатися, щоб сконцентрувати увагу аудиторії на виступі конкретної людини чи звукової деталі. Основна відмінність від магнітофона – наявність пристроїв, що полегшують розшифровку, перенесення на папір записаної на магнітну стрічку інформації (дистанційне керування, можливість уповільнення або збільшення швидкості тощо).

Дикція – вимова, ступінь чіткості у вимові слів, складів і звуків у розмові, співі, художньому читанні тощо.

Джингл (див. Відбивка).

Досьє – 1. Сукупність документів та інших письмових матеріалів. Що стосуються певної особи чи справи. 2. Папка, у якій зберігаються ці документи і матеріали.

Ефірне мовлення – поширення радіо- і телевізійних передач через ефір за допомогою радіостанцій і приймальних пристроїв колективного чи індивідуального користування. В Україні Е. м. почало розвиватися у 1924 році.

Ефірний час – час, впродовж якого певна радіостанція передає свої програми самостійно або в співпраці з мережною станцією.

Ефект присутності – створення за допомогою виражальних засобів радіо зримої картини у слухача, що дає змогу як би знаходитися на місці події. Е. п. є неодмінною ознакою радіорепортажу.

Жанр – форма організації того чи іншого матеріалу для вирішення конкретного творчого завдання. Це стосується всіх сфер творчості: музика, театр, кіномистецтво, живопис, література, у тому числі й публіцистики.

Жаргон – штучна мова, прийнята лише в певному колі людей, пов’язаних спільними цілями або інтересами. Ж. становлять спеціально підібрані поняття і терміни, слова і звороти мовлення. У відкритих групах (наприклад, молодь) Ж. (сленг) – це “колективна гра”. В замкнених колах Ж. – сигналом, що розпізнає “своїх” і “чужих”, а іноді – засіб конспірації. Іноді цей термін використовують на позначення викривленої мови.

Жаргонізми – слова або вирази, які використовують в мові певні соціальні або професійні групи людей як спосіб характеристики або самохарактеристики в програмах для молоді, різноманітних шоу, розрахованих на певні кола людей. Зловживання Ж. призводить до засмічення української мови.

Живий голос – розповідь, записана репортером на плівку та що включена в радіо- чи телепередачу.

Жмут (clock) – частини (можуть бути 10-, 15- та 20-хвилинними), на які розподіляється одна година на радіо, тобто створюється звичайний розклад години, що починається із зазначенням точного часу, випуску новин, звукового логотипа радіостанції, а далі відбувається розподіл на джингли і рубрики, які виходять постійно в один і той самий час.

Журналіст – професійний літератор, постійний співробітник, штатний працівник періодичного видання, інформаційного органу, редакції радіомовлення або студії телебачення, організатор творчого процесу.

Журналістська майстерність – професіональне вміння автора реалістично відображати дійсність у різноманітних журналістських формах і публіцистичних жанрах.

Задній план – у радіомовленні чи на телебаченні так називають музику, або шумові ефекти, що супроводжують передачу. Створює фон, завдяки якому діалог набуває чіткості і більшої виразності, емоційної довершеності.

Заставка (перебивка) – коротка музична фраза, ряд виконаних на музичному інструменті звуків, якими відділяються частини тематичної радіопередачі.

Звукова доріжка – ділянка рухомого носія (кіноплівки, магнітної плівки, диска, грамплатівки), на якій зафіксовані звукові коливання.

Звукова мізансцена – місце розташування мікрофона відносно учасників подій. Його можна встановити так, щоб всіх учасників подій можна було чути однаково; можна передавати його від однієї людини до іншої, або наближати чи віддаляти від механізму, що працює (наприклад, трактора чи автомобіля), створюючи при цьому ефект присутності.

Звукове вирішення радіопередачі – використання комплексу виражальних засобів радіо, у якому зберігається головна роль слова, але музика і шуми виконують не додаткову, ілюстративну, а сюжетну функцію і можуть у структурі передачі заміняти людське мовлення для позначення часу і місця дії, переміщення дії в часі і просторі, вираження емоційного характеру описуваних подій і психологічного стану його учасників чи самого журналіста.

Звуковий образ – сукупність звукових (мовних, музичних, шумових) елементів, що створюють за допомогою асоціацій в узагальненому вигляді уявлення про матеріальний об’єкт, явище, історичну подію, характер людини. Поняття про З. о. у науці про журналістику розроблене в 70-х рр. як результат осмислення особливостей функціонування різних виражальних засобів радіожурналістики. У його структурі всі елементи рівнозначні, тому що можуть мати понятійне, сюжетне і естетичне навантаження для вираження реальної дійсності. Пошук оптимального поєднання цих елементів в кожному конкретному випадку і складає суть творчості радіожурналіста, що прагне досягти найбільш дохідливої і виразної форми для передачі своїх думок і життєвих спостережень. З. о. є частиною ідейно-естетичного оформлення телевізійної передачі чи кінофільму. У цьому випадку він існує в структурі твору як частина загального зображувального комплексу художніх засобів, чи як автономний компонент для поглиблення тієї або іншої авторської думки, безпосередньо не пов’язаної із сюжетом, вираженим пластичними засобами.

Звукозапис – процес, за допомогою якого сигнали звукової інформації, впливаючи на магнітну плівку, платівку, диск, дискету тощо, змінюють його кількісні і якісні характеристики з метою збереження в ньому звукової інформації і наступного її відтворення. Розрізняють два види З.: монофонічний, що майже не містить інформації про просторове розташування джерел звукового сигналу під час запису, і стереофонічний, який містить інформацію про просторове розташування джерел звукового сигналу під час запису.

Імідж – репутація радіостанції, реноме, ім’я (єдність уявлень та вражень, що їх певна група осіб пов’язує з предметом, особою, програмою, радіостанцією). Вперше був запроваджений 1955 р. Гарднером і Леві, які стверджували, що спосіб, за допомогою якого марка чи товар доведені до свідомості покупця має вирішальне значення для окремої покупки. Комунікатор намагається створити однаковий І. у всіх споживачів (навіть у всього суспільства), хоч це практично неможливо. Сучасний маркетинг зорієнтований на створення уявлень про товари (послуги) чи марку, котрі б збігалися зі смаками перспективних цільових груп, тобто використовує багатокомпонентність іміджу і намагається спрофілювати його. І. може бути перебільшеним, хибним, брехливим.

Іміджева асоціація – голос людини, специфічна мелодія, шумові ефекти, що викликають у слухача асоціації з певною радіостанцією, програмою, вікториною, шоу, новинами на радіо. За допомогою іміджевих асоціацій створюється певний образ радіостанції.

Імпровізація – особливий вид творчості, який здійснюється без ґрунтовної попередньої підготовки. І. як характер дії та спосіб розгортання авторської думки широко застосовується на радіо, і це надає передачам природності, внутрішньої динамічності, більшої переконливості. Імпровізаційна радіопередача не передбачає створення детального сценарію чи заздалегідь написаного її учасниками тексту. Проте вона, як правило, має сценарний план, вимагає своєрідної проби – ознайомлення учасників зі студійною обстановкою, в якій їм доведеться виступати. Режисер може повідомити про творчий задум, але коли передача йтиме в ефір, вона фактично творитиметься “заново”. Найчастіше І. використовується в інтерактивних, прямоефірних програмах, в яких слухач бере безпосередню участь за допомогою телефонного, пейджингового, модемного, факсимільного зв’язку.

Іномовлення (див. Міжнародне радіомовлення).

Інсценування ( лат. in – на і scena – сцена) – переробка белетристичного добутку (роману, повісті, розповіді) на драматургічний для постановки радіотеатром. Як складний творчий процес І. включає такі етапи: написання сценарію, підбирання виконавців ролей, розробка мізансцен, проведення репетицій тощо. Особливо часто використовується в програмах для дітей.

Інтернет-мовлення – розширення мовлення діючих ефірних радіостанцій в мережу Інтернет для збільшення слухацької аудиторії. До 2000 року в Києві, наприклад, майже не залишилося комерційних FM-радіостанцій, байдужих до цієї нової форми поширення програм і передач. Однак точкою відліку можна назвати 1996 рік: у жовтні цією формою мовлення зацікавилася радіостанція “Європа Плюс”, випустивши в режимі Real Audio програму “FM Достоєвський” Артемія Троїцького. Прослуховування радіостанції в режимі Real Audio — досить просте заняття: не потрібно крутити ручку тюнера чи налаштовувати цифровий приймач, варто лише підключити свій персональний комп’ютер до Інтернету через провайдера (фірма, що надає повний комплекс Інтернет-послуг), за допомогою браузера (програма пошуку в мережі) Microsoft Explorer чи Netscape Navigator набрати адресу сервера: http:// www.realaudio.com — і вибрати серед переліку станцій, що мовлять у мережі, потрібну. При цьому зберігаються всі основні переваги радіо: слухаючи радіопередачу через Інтернет, одночасно можна грати в комп’ютерну гру, набирати текст дипломної роботи чи відправляти електронний лист.

Інтонація – сукупність ритміко-мелодійних засобів вимови, що додають мові різноманітних відтінків, роблять її питальною, окличною або розповідною. У радіомовленні вона вказує на ставлення ведучого до передаваного змісту, сприяє виразності викладу мікрофонного матеріалу, надає текстові своєрідного забарвлення.

Інформаційне радіомовлення – система радіопередач, підготовку яких здійснюють різні редакційні підрозділи з метою оперативного й об’єктивного інформування населення про найбільш важливі і цікаві події в країні і за її межами. Значну частину І. р. складають програми прямого ефіру – трансляції і репортажі з місця події, що синхронно відбивають його розвиток. Найважливіша умова ефективності інформаційного мовлення – оперативність, тому що відповідно до законів соціальної психології і психології сприйняття суспільна думка щодо того чи іншого соціально значимого факту формується насамперед на базі першого його тлумачення ЗМІ. До найбільш розповсюджених жанрів інформаційного мовлення належать: повідомлення, репортаж, інтерв’ю, звіт, кореспонденція, огляд тощо.

Канал мовлення – сукупність технічних засобів з частотним присвоєнням, призначених для трансляції теле- і радіопередач.

Касета (від франц. сassette – скринька) – пристрій у вигляді закритого пластмасового футляра, призначений для розміщення в ньому котушки, осердя, носія магнітного запису і деяких допоміжних пристосувань. Використовується як носій відео- і звукової інформації. Переваги К. порівняно з іншими пристроями для збереження і використання магнітної стрічки (котушками, рулонами тощо) – захищеність стрічки від випадкових ушкоджень, компактність, простота експлуатації і зручність зберігання.

Композиція – побудова твору, система зв’язку його складових частин, їх взаємозумовленості і співвіднесеності. Незалежно від обсягу, кожний словесний твір будується за законами пропорцій, діалектичного зв’язку компонентів і становить складне ціле. Структура будь-якого журналістського твору залежить від специфіки матеріалу, творчого завдання і таланту автора. Щоб К. була справжнім засобом реалізації творчого задуму, журналіст мусить продумати початок твору і його закінчення, подбати про те, який епізод чи факт поставити в центрі уваги слухача.

Контроль ефіру – запис радіопередачі з метою оцінювання якості підготовки матеріалу і якість передачі в цілому.

Концерт-загадка – один з різновидів концерту, що практикується радіомовленням. Під час музичних номерів ведучий навмисно не називає прізвище виконавця, щоб почути цю інформацію від слухачів у прямому ефірі.

Котирування програми – показник популярності програми, відсоток відбору тих, хто слухає її у певний час.

Лайнер – фраза, що промовляється та анонсує, випереджає радіопередачу, розділяє рубрики в тематичній чи адресній радіопрограмі. З цим звуковим відрізком слухачі ідентифікують радіостанцію. У звуковому пакеті радіостанції мають бути Л. різної тривалості: швидкі, середні та повільні, вони підбираються до наступних за ними пісень за тональністю, настроєм, змістом, ритмом, швидкістю тощо.

Лід – вступний абзац, яким відкривається текст публікацій. Це своєрідний зачин, що виконує функцію заспіву або зачину. На радіо лідова система подачі інформації використовується у випусках новин: на початку ведучий коротко розповідає про найважливіші події у світі, країні або місті за останню годину. Іноді “ліди” формуються так, щоб зацікавити й затримати слухача на певній хвилі протягом тривалого часу.

Літературний театр – вид радіоспектаклю, у якому поєднуються елементи сценічної дії й авторського оповідання, за допомогою акустичних засобів розкривається зміст художнього твору.

Лого – звуковий логотип радіостанції, який складається з різноманітних елементів: чітка назва радіостанції, частота в ефірі, зазначення точного часу, музична композиція, що асоціюється з радіостанцією тощо.

Локальна програма – програма, що підготовлена місцевою програмою мовлення (без участі мережі).

Магнітофільм – фонограма, отримана в результаті запису на магнітній стрічці.

Магнітофон (від грец. Magnetis litos – камінь з Магнесії (давнє місто в Малій Азії) і грец. рhone – звук) – апарат, призначений для звукозапису і (чи) його відтворення.

Міжнародне радіомовлення – поняття, що широко використовується в науковій і популярній літературі, а також у журналістській практиці. Поряд з ним вживають терміни “іномовлення”, “мовлення на закордонні країни”, “зовнішнє радіомовлення”, “закордонне радіомовлення”. Усі вони є синонімами. У рамках країни-суб’єкта мовлення міжнародне радіомовлення є важливою частиною системи національних засобів масової інформації. Водночас воно являє собою елемент системи глобального обміну інформацією, що включає також пресу, телебачення, туризм, різного роду міжнародні зв’язки й організації, дипломатичні канали. Підготовка і випуск в ефір радіопередач, призначених для радіослухачів за кордоном, – особливий вид мовлення. Воно ведеться як іноземними мовах, так і мовою країни-суб’єкта мовлення.

Місцеве радіомовлення – ланка системи радіомовлення країни, що існує відповідно до адміністративно-територіального розподілу України. До М. р. належать обласні, міські (районні) редакції радіомовлення. Найбільше їх у обласних центрах, які транслюють передачі українською мовою і висвітлюють місцеве життя. Кілька разів на тиждень тривалістю до години ведеться мовлення у районах, через ретрансляційні вузли здійснюється радіомовлення у сільських населених пунктах, на промислових підприємствах. Хвилі, на яких працюють станції М. р., визначаються міжнародною конвенцією. Програми М. р. містять у собі інформаційні випуски, тематичні передачі з загальнополітичних і соціально-економічних питань, побудовані на місцевому матеріалі, а також концерти за заявками і можуть бути різними за обсягом.

Мікрофон (від грец. Micros – малий і phone – звук) – пристрій, що перетворює звукові коливання на електричні, і є неодмінною частиною апаратури радіо.

Мікрофонна папка – папка, що містить технічні і творчі дані передачі, підготовленої до ефіру: мікрофонний матеріал, інформацію про учасників, хронометраж, режисерський сценарій і т. д.

Мікрофонний матеріал – текст, призначений для читання перед мікрофоном і передачі в ефір.

Мікшер (англ. mixer – “змішувач”) – прилад для мікшування.

Мікшування – регулювання рівнів електричних сигналів передачі, поступове виведення звуку і наступне таке саме введення їх. Це специфічна форма переходу від однієї музичної фрази до іншої.

Мовлення – процес поширення інформації засобами радіо- чи телевізійної техніки. Поняття мовлення має на увазі одночасний прийом інформації, переданої з одного редакційно-технічного центру, великою кількістю людей, за допомогою індивідуальних прийомних пристроїв. Розрізняють внутрішнє мовлення (передачу програм для населення своєї країни) і іномовлення (міжнародне мовлення) (передачу програм для населення інших країн). За технічними характеристиками Мовлення розділяється на ефірне і дротове (кабельне радіомовлення і радіотрансляційна мережа).

Модератор (лат. moderator – “стримуючий”) – ведучий на радіостанції, журналіст, що повідомляє кілька окремих інформаційних матеріалів у передачі, поєднує чи відокремлює їх, доповнює коротким коментарем; редактор, що веде передачу як диктор із вступним, перехідним чи заключним словом у програмі чи її розділі програми. М. стежить за правильним розподілом часу висловлювань гостей студії і слухачів, які телефонують. Його мета – не “загубити” тему, не дати учасникам відхилятися від теми обговорювання. Найголовніший принцип: М. не є учасником дискусії, не займає позицію одного з учасників. Приклад М. – це ведучий програм, що стосуються передвиборчих дебатів.

Монтаж – добір і з’єднання окремих сцен і епізодів фільму, передачі у необхідній послідовності. Різновиди М. на радіо: 1. Нескладна обробка магнітної стрічки, на якій зроблено запис, усунення непотрібних або невдалих місць і з’єднання окремих частин запису в одне ціле. 2. Комп’ютерний М., під час якого вся інформація запам’ятовується, а звук обробляється поканально. 3. З’єднання в певному порядку частин радіопередачі, а також усієї денної програми, що допомагає підсилити ефект впливу на слухача. 4. З’єднання різних виражальних засобів радіо: слова і шумів, слова і музики, шумів і музики або всіх виражальних засобів одночасно. М. дає змогу вдосконалити звуковий матеріал, забираючи розтягненості і залишаючи найяскравіші характерні фрагменти життєвої реальності.

Музична година – тип програми радіомовлення, коли передачі музичних записів перетинаються з повідомленнями про точний час, прогнозом погоди, численними рекламними зверненнями та іншими різновидами радіоповідомлень.

Музичний супровід – мелодія, що увиразнює текстовий матеріал радіопередачі, створює фон, на якому ведеться розповідь. М. с. сприяє глибшому розкриттю змісту, робить передачу емоційно забарвленою, створює певний настрій у слухача.

Навчальне радіомовлення – галузь мовлення, що використовує акустичні засоби радіо з навчально-освітньою метою, організовує передачі для учнів і студентів, чим прискорює і полегшує засвоєння матеріалу. Н. р. Включає до програм лекції, уроки, найчастіше навчальне радіомовлення використовується для вивчення іноземних мов.

Наростання – поступове та рівномірне звукове посилення радіопередачі, що є одним із засобів музичного оформлення матеріалу, який передається в ефір.

Невербальна інформація (лат. verbalis – “словесний”) – інформація, що міститься не стільки в самому слові, вимовленому журналістом у мікрофон, скільки в інтонації. Вона додає тексту іронічного, а іноді і протилежного змісту. Н. і. часто включає звукопис подій чи окремих фактів реального життя, зібраних разом за принципом арт-акустики (таким способом, коли кожен звуковий фрагмент зберігає семантичне значення, тобто має змістове наповнення).

“Новини одним рядком” (англ. headlines) – анонсування випусків новин, в яких дуже коротко розповідається про найголовніші події.

Обласне радіомовлення (див. Місцеве радіомовлення).

Оглядач – журналіст, який готує огляди для радіомовлення, порушуючи актуальні проблеми, аналізуючи численні факти й події. Це кваліфікований працівник, людина широких політичних горизонтів, високої журналістської культури.

Оголошення – передане по радіо повідомлення про певну подію, може бути рекламного характеру.

Партитура передачі (від італ. partitura – буква, поділ, розподіл). Розгорнута форма режисерського сценарію, що найбільш повно відбиває послідовність епізодів радіопередачі. Робота над П. п. завершується в процесі трактових (генеральних) репетицій, за нею радіорежисер чи асистент режисера випускають в ефір передачу чи ведуть її запис, знаходячись в апаратній за режисерським пультом.

Пауза – тимчасова зупинка голосу, невелика затримка в бесіді, розмові, читанні. Це важливий чинник логічного членування тексту на домірні частини, засіб психологічної підготовки слухача до сприймання матеріалу. Правильне додержання П. позитивно позначається на якості мовлення перед мікрофоном: може надавати передачі відповідної (розповідної, окличної, питальної) тональності, певного колориту й емоційно впливати на слухача.

Передавач – радіоелектронний апарат, що використовується у зв’язку, радіомовленні для передачі в ефір електромагнітних сигналів, адекватних переданим звуковим сигналам, музичним мелодіям. Він здійснює два фізичних процеси: створює електричні хвилі високої частоти (внаслідок трансформації енергії джерела) і направляє їх для передачі сигналів.

Перехідна аудиторія – аудиторія, що лишається біля приймачів після прослуховування попередньої програми тієї самої радіостанції чи мережі.

Підводка – композиційна частина твору радіожурналістики, яка вводить слухача в курс теми, допомагає зорієнтуватися в обстановці, ознайомитися з учасниками передачі, репортажу тощо.

Підложка – музично-шумове оформлення радіопередачі, на фоні якого ведучий, диктор або діджей працює в ефірі. Вона допомагає слухачу відрізнити одну передачу від іншої, додає змістове навантаження радіопередачі, створює настрій і емоційно забарвлює.

Позастудійний запис – звукозапис, здійснюваний поза радіостудією за допомогою переносної чи пересувної апаратури. Він може здійснюватися також через постійно діючі трансляційні пункти, обладнані в театрах, концертних залах, на стадіонах, у лекційних аудиторіях та інших приміщеннях, де регулярно відбуваються суспільно значимі події.

Позастудійне мовлення – процес створення радіопередачі і його звукового супроводу безпосередньо на місці подій і передача їх на студію для негайного посилання в ефір. П. м. здійснюється пересувним комплексом апаратури, яка забезпечує самостійну підготовку передачі без технічних засобів радіостанції.

Позивні – поєднання звукових сигналів і музичних мелодій, що передують передачам і дають змогу розрізняти радіостанції одну від одної, налаштовуватися на їх хвилю.

Постановочне читання – жанр художнього мовлення, що становить собою виконання перед мікрофоном одним чи декількома акторами літературного твору (цілком чи фрагменти) з використанням різних виражальних засобів радіомовлення. П. ч., поєднуючи в собі характерні риси театру й естради, дає змогу інтерпретувати прозу, максимально зберігаючи авторські відступи і міркування, і водночас дає можливість акторам глибоко досліджувати характери персонажів, перевтілюватися в повній відповідності до вимог психологічної драми. П. ч. – своєрідна форма радіоспектаклю, що оснащується за задумом режисера музикою і шумами. Естетика жанру зумовлена схрещенням закономірностей театральної сценічної виразності і психології сприйняття радіопередачі, тобто сприйняття літературного твору на слух. П. ч. набуло значного поширення в програмах літературно-драматичного мовлення та мовлення для дітей і юнацтва ще наприкінці 20-х – початку 30-х років. Із середини 70-х років. П. ч., як правило, являє собою серіали з 6-8, а іноді і більшої кількості передач.

Прийом “буратино” – художній прийом уповільнення або прискорення ходу магнітної стрічки для створення дитячих або низьких голосів. Цей виражальний засіб було відкрито режисером Розою Йоффе для створення голосів Буратино і Карабаса Барабаса в дитячому радіоспектаклі “Золотий ключик, або Пригоди Буратино”.

Провдове мовлення (радіотрансляційна мережа) – процес передачі радіопрограм за допомогою розгалуженої системи проводів, по яких посилаються електричні імпульси від передавальної станції до репродукторів. Недоліком П. м. є обмеженість програмного забезпечення (не більш 3 каналів), а серед його переваг – дешеве встановлення, простота користування гучномовцем, слабкий вплив радіоперешкод. Цей спосіб мовлення в таких великих масштабах не використовувався ніде у світі, крім СРСР. Широкий розвиток у СРСР йому забезпечили насамперед ідеологічне і політичне розуміння комуністичного керівництва: створити надійний засіб централізованої оперативної інформації і пропаганди з урахуванням дешевизни простих приймальних пристроїв – репродукторів в умовах порівняно невисокого рівня життя населення, обмежити свободу вибору слухачами джерел повідомлень, виключивши джерела закордонні. Важливим фактором, що сприяв розвитку П. м., була також можливість використовувати проводову радіомережу з метою цивільної оборони в екстремальних ситуаціях, що і було масштабно реалізовано під час війни проти фашистської Німеччини.

Програма (гр. Programma – оголошення, розпорядження) – 1. Синонім терміна “радіопередача”. 2. Список передач, що характеризують денну, вечірню, добову чи тижневу сітку радіомовлення. Іноді використовується як синонім терміна “сітка мовлення” на конкретну дату. 3. Програма передач, позначення змісту мовлення, що публікується звичайно в місцевих чи національних друкованих ЗМІ.

Програми за співучастю – радіопередача зі студії, у якій бере участь студійна аудиторія.

Продюсер – особа, яка організує, або організує та фінансує постановку аудіовізуальних творів.

Прямий ефір – 1. Вид радіо- чи телевізійного мовлення, відмітна риса якого – одночасність події, трансляції її в ефір і прийому слухачами, тобто безпосередній вихід у ефір з місця події і протягом неї. 2. Синонім поняття “трансляція події”. П. е. може бути студійним (вестися з радіостудії) і позастудійним. Його специфічна ознака полягає в тому, що він дає змогу слухачу, глядачу відчути себе очевидцем події, створює ефект присутності.

Радійність – комплекс спеціальних якостей, що відповідають вимогам ефіру, відбивають його радіофонічні особливості. Р. досягається наявністю документальних радіокартинок і звукових образів, живих голосів учасників та безпосередніх вражень очевидця, тональністю розмовної мови.

Радійні форми – специфічні, властиві для радіожурналістики, творчі засоби вираження змісту й донесення його до слухача, які виявляються в калейдоскопічному перебігу розповіді, застосуванні рубрикаційного способу групування матеріалів.

Радіо – передача інформації на відстані без проводів за допомогою електромагнітних хвиль.

Радіовузол – комплекс апаратури для здійснення радіозв’язку та трансляції передачі місцевою мережею.

Радіогазета – форма радіожурналістики, що набула значного поширення в початковий період радіомовлення, і являє собою комплексну програму інформаційних, пропагандистських і художньо-публіцистичних матеріалів, кожний з яких має оперативний привід для передачі матеріалу в ефір. Р. була за суттю прообразом сучасної радіомовної програми дня: вона поєднувала інформаційні випуски, політичні доповіді, актуальні репортажі, бесіди на наукові теми, економічні огляди, інтерв’ю з керівниками різних рангів, концерти на замовлення, сатиричні віршовані фейлетони, літературно-музичні композиції і т.д.

Радіодень – одна з форм побудови програми мовного дня, коли включаються передачі тематично й композиційно об’єднані на основі будь-якого загального принципу, головної ідеї, основної теми.

Радіожурналістика – 1. Вид журналістської діяльності, заснований на використанні технічних засобів радіомовлення. 2. Сукупність радіопередач, що належать до сфери журналістики, результат діяльності радіожурналістів. Р. має специфічні властивості, що відрізняють її від інших видів журналістики, зокрема: надзвичайно високий рівень оперативності, особливий характер емоційного впливу на аудиторію і внаслідок цього – структурна своєрідність композиційних вирішень вихідного журналістського (життєвого і літературного) матеріалу, спеціальні прийоми організації уваги аудиторії тощо.

Радіоканал – 1. Смуга частот, на якій ведеться передача; технічна система пристроїв, що поєднують передавачі з приймачами; джерело програми (мікрофон), підсилювальні і регулюючі пристрої, споживач (динамік, гучномовець). Наявні в радіостанції канали визначають кількість програм, що можуть передаватися одночасно. 2. Радіопередача журнального типу, у якій різноманітні за матеріалами сюжети поєднуються тематикою одного з напрямків радіомовлення чи адресою аудиторії. Має постійних одного чи кількох ведучих. Зазвичай займає в ефірі тривалий час – від 2 до 5-6 годин. На відміну від радіожурналу, Р. містить матеріали, що мають, як правило, оперативний інформаційний привід.

Радіомовлення – спосіб передачі різноманітних звукових програм широкій аудиторії через ефір, по проводах або через Інтернет. Принцип дії: передача виголошується перед мікрофоном, який перетворює звукові коливання на електричні імпульси, які підсилюються і подаються до передавача. В передавачі вони керують високочастотними коливаннями, що подаються до передавальної антени. Передавальна антена випромінює в ефір електромагнітні хвилі. Прийняті з ефіру приймальною антеною електромагнітні хвилі перетворюються в ній на електричні сигнали, а далі переходять до радіоприймача, який відтворює радіопередачу, виголошену перед мікрофоном.

Радіомовлення для дітей і юнацтва – один з видів радіомовлення, спрямований на виховання юних громадян нашої країни. До його програм входять літературно-драматичні композиції і спектаклі, казки, передачі пізнавального й розважального характеру та на теми, пов’язані з життям школярів.

Радіомовлення для молоді – вид мовлення по радіо, який включає до своїх програм різні цикли, передачі, жанри і форми, спрямовані на виховання підростаючого покоління. До його програм також входять музичні, розважальні, освітні, пізнавальні, історико-культурологічні програми.

Радіоновини – оперативна і традиційна форма радіомовлення, що порушує найактуальніші питання суспільно-політичного життя, повідомляє про новини науки, культури і спорту. Р. можуть бути міжнародного, національного та регіонального характеру. Досить часто у випуску новин використовується лідова система подачі інформації. Залежно від формату радіостанції, новини можуть виходити в ефір, як через кожні півгодини, так і тричі на добу.

Радіопередавач – технічний пристрій, що використовується для передачі в ефір електромагнітних сигналів, що після перетворення їх у радіоприймачі трансформуються у звукову інформацію.

Радіоприймач – технічний пристрій, призначений для прийому програм радіомовлення, переданих в ефір, і їх акустичного відтворення.

Радіоп’єса (радіодрама) – літературний твір, написаний чи адаптований спеціально для постановки в радіостудії й орієнтований на слухове сприйняття. За різновидами Р. ділять на оригінальні радіоп’єси, радіоінсценування і документальні радіодрами. За жанровими характеристиками Р. містить у собі все багатство традиційної драматичної літератури, створеної для сценічного втілення (див. також Радіотеатр).

Радіопрограма – план передач редакції радіостанції на певний період. Основною часовою одиницею програмування є тиждень: через кожні сім днів завершуються і знову повторюються основні програмні блоки, тематичні цикли, об’єднані спільністю проблематики.

Радіореклама – рекламне повідомлення, що поширюється засобами радіо. Певна програма чи передача розглядаються у тісному зв’язку з часом її виходу в ефір (тобто часу, коли здійснюється контакт з найбільшою кількістю слухачів) та з кількістю слухачів. Ця концепція покладена в основу діяльності приватних радіокомпаній, які намагаються створювати передачі, що дають задоволення слухачам, а тим самим намагаються одержати замовлення на рекламу під час них. Розрізняють два основних різновиди Р. – рекламні повідомлення і програми, що фінансуються і використовують такі радіожанри, як вставки, діалоги, бесіди, радіосценки, п’єси, радіомонтажі, рекламні репортажі, конкурси та вікторини, концерти тощо. Переважають короткі повідомлення, пов’язані із закликом, та передачі з музичним супроводом. Р. звернена переважно до широкого загалу. Тарифи на Р. визначаються залежно від величини та підготовленості рекламної аудиторії, популярності передачі, ефірного часу тощо. Підготовка Р. сплачується окремо.

Радіостанція – інженерне спорудження з обладнанням для передачі і прийому інформації за допомогою радіохвиль. Для радіомовлення використовують стаціонарні і пересувні Р., що, як правило, здійснюють передачу з місця події не в ефір, а на антени стаціонарної Р. для наступного його поширення.

Радіостудія – спеціально обладнане приміщення, що має суворо задані акустичні параметри, які мають звукозаписувальну й передавальну апаратуру, призначені для звукозапису на магнітну стрічку та відтворення радіопередач в ефірі, а також для ведення прямоефірних передач. Існують малі, так звані “мовні” Р., призначені для запису і передачі в ефір літературних програм, концертні студії, студії для запису і трансляції музичних, літературно-драматичних радіопередач.

Радіотеатр – один з провідних напрямів художнього радіомовлення, включає різноманітні за жанрами і тематикою радіоп’єси й інсценування. Спектаклі Р. розраховані на уяву людини, а не тільки на його логічне мислення. Осмислення описуваних у Р. життєвих явищ і вчинків людей зумовлено готовністю і схильністю слухачів перевести словесно-звуковий ряд у “зорові картини”, породжені їх фантазією. Для Р. особливо важлива конкретність і точність у доборі вихідного матеріалу, точність інтонації, об’ємність і чіткість звукошумових вирішень.

Районне радіомовлення – розгалужена мережа радіомовлення, що готує передачі на місцевому матеріалі для слухачів районного регіону. Творчу роботу районного радіо здійснює громадська організація, очолювана кореспондентом-організатором, який перебуває у штаті районної газети. Методичну допомогу надає обласний комітет телебачення і радіомовлення, за технічну базу відповідають органи зв’язку. Обсяг мовлення – кілька разів на тиждень тривалістю до години.

Ревербератор – пристрій для створення штучної реверберації електричними чи електроакустичними методами; застосовується для створення спеціальних акустичних ефектів (наприклад, об’ємності звучання і т. п.) у радіо- і телевізійних передачах при здійсненні музичних записів.

Реверберація (лат. reverberare – відбити) – процес поступового загасання звуку в приміщенні після припинення дії його джерела, зумовлений повторним відбиттям звукових хвиль від різних поверхонь (природна Р.); штучна Р. створюється за допомогою ревербератора.

Репродуктор (від лат. re – приставка, що означає поновлення дії і producere –робити) – 1. Технічний пристрій, призначений для прийому й акустичного відтворення програм радіомовлення, переданих по мережі проводового мовлення (радіотрансляційна мережа). 2. Застосовуваний у радіоприймачах, магнітофонах силовий перетворювач електрохвиль звукової частоти на голосовий чистий звук.

Рейтинг програми – показник популярності програми, який визначається процентом вибірки радіослухачів, що прослуховують її в цей час.

Риторика – наука ораторського мистецтва, теорія, що розкриває секрети красномовства.

Риторичне звертання – використовувана у публіцистичному письмі чи в усному мовленні на радіо мовностилістична фігура, що має форму звертання журналіста до якогось явища, щоб привернути до нього більшу увагу слухачів. Від звичайного відрізняється тим, що спрямоване до відсутніх людей, неживих предметів з метою виявити до них авторське ставлення, надати мові твору чи передачі емоційності, поетичної виразності. Звичайне звертання передбачає встановлення контакту автора із співрозмовником, риторичне ж такої мети не має: воно не потребує відповіді.

Саундтрек (англ, soundtrack – звукова доріжка) – 1. Позначення музики чи шумового оформлення, що супроводжує зображення в кіно- і відеопродукції. С використовується як самостійна одиниця під час програмування у радіомовленні (наприклад, пісня з кінофільму). Термін виник як елемент професійного арго, але поступово усталився в мові. 2. Звукова доріжка, що займає окремий номер на аудіодискові чи грамплатівці.

Свіпер - вихідний джингл.

Серіал (лат. series – ряд) – форма радіо- і телевізійної передачі, що складається з великої кількості окремих частин (серій), кожна з яких, як правило, має самостійний, завершений сюжет. Програми С. поєднуються зазвичай сюжетними колізіями, героями і місцем основних подій.

Скетч – невеличка п’єса жартівливого змісту, що розкриває ідею реклами побічно, у формі логічно-емоційних висновків самого слухача, будується на грі акторів, шумових і музичних ефектах.

Сітка мовлення – 1. Розгалужена система (проводові лінії, підсилювачі, домові вводи, абонентські пристрої), за допомогою якої радіостанція (радіовузол) посилає слухачам прийняті з ефіру або по проводах передачі. 2. Програма радіопередач на тиждень.

Слоган – спресована у формулу сутність рекламної концепції, доведена до лінгвістичної досконалості думка, яка добре запам’ятовується. Це словесний портрет фірми, корпорації, політичного діяча, політичного об’єднання, найрізноманітніших урядових, фінансових, комерційних та інших інститутів. Крім того, він може бути і самодостатнім – може виступати як самостійна форма звернення, котра може обійтися без розгорнутого тексту і без візуального ряду.

Слухачі – коло осіб, на яких розраховані і до яких звернені радіопередачі.

Соуп-опера – рекламні радіопередачі на 10-15 хвилин, що компонується на базі популярних оперних арій, опереткових сцен і пісеньок, а до тексту включають рекламні аргументи. За цими передачами стежать жінки (особливо домогосподарки).

Соціальне радіомовлення – передачі чи програми освітнього, навчального та довідкового характеру для сліпих, глухих, людей з послабленим слухом.

Спецвипуск – програма мовлення тривалістю на годину та більше, що передається один раз (або тільки з одним повтором).

Спотворення звуку – в радіомовленні імітація перешкод з метою досягнення потрібного звукового ефекту.

Стереофонія (грец. stereos – просторовий і phone – звук) – особливість відтворених звуків, що викликає в слухача ілюзію просторового розташування їхніх джерел. С. під час запису забезпечується кількома мікрофонами, розміщеними в різних точках, а при відтворенні досягається за допомогою встановлених у різних місцях динаміків. Принцип багатоканальної С. використовується в радіомовленні.

Сумарна аудиторія – кількість слухачів, що у своїй сукупності становлять аудиторію програми мовлення у певний проміжок часу.

Сценарій – детальний план, основа радіотвору. Це виклад сценічного, звукового способу реалізації теми, розгортання сюжету. Високоякісний С. є справжнім літературно-художнім, публіцистичним твором. Він, як докладний, логічно послідовний і конкретний опис, складається з окремих сцен та епізодів, містить діалоги і монологи дійових осіб.

“Театр у мікрофона” – один з найбільш поширених різновидів художнього радіомовлення – передача по радіо театрального спектаклю, постановка якого здійснена на сцені драматичного чи музичного театру. Містить у собі: а) трансляції театральних спектаклів зі сцени театру (пряма чи передача звукозапису, при якій зберігається реакція глядачевої зали); б) монтаж спектаклю – передача окремих фрагментів, що зберігають, основні сюжетні лінії театральної вистави; в) монтаж по трансляції – форма радіоадаптації театрального спектаклю, що набула поширення із упровадженням звукозапису. Вона являє собою звукозапис сценічної дії, перероблений для сприйняття на слух. При цьому виникає ряд труднощів через необхідність описати і пояснити слухачу мізансцени, особливості сценографічного і пластичного режисерсько-постановочного вирішення. Протокольний конферанс – читання авторських ремарок диктором, як правило, руйнує гармонію художньої структури спектаклю. В “Т. у. м.” розроблені різні способи коментування. Найбільше часто в композицію передачі вводять ведучого. У такій ролі може виступати персонаж спектаклю, автор п’єси чи режисер, глядач з числа професійних критиків і т. д. Програми “Т. у. м.” включають також просвітницькі передачі про різні театральні колективи, про творчість драматургів, режисерів, акторів і т. д.

Тег – коротка інформація про спонсора програми напередодні її виходу в ефір або в самій програмі.

Тембр – своєрідне звукове забарвлення, властиве голосу чи музичному інструментові. Залежить від обертонів, що виникають навколо основного тону, від особливостей матеріалу, який звучить, і від способу утворення звуку.

Техніка мовлення (грец. techne – мистецтво, майстерність) – навчальна дисципліна, що відіграє значну роль у процесі професійної підготовки теле- і радіожурналістів, дикторів, а також усіх тих, хто за родом діяльності пов’язаний з усним мовленням, — акторів, ораторів, педагогів. Т. м. містить у собі такі розділи, як анатомія, фізіологія і гігієна мовного апарату; постановка подиху, голосу, дикції; логіко-інтонаційні основи мовлення. Призначення Т. м. – виховання умінь, що дають змогу тому, хто виступає, усвідомлено використовувати всі елементи мовного звучання і навмисно викликати потрібну розумову, емоційну і вольову реакцію аудиторії. Таким чином, володіння Т. м. допомагає знаходити оптимальну форму звукового вираження думки в конкретних умовах спілкування і з певною метою.

Трансляція (лат. translatio – перенесення) – 1. Передача радіомовних чи телевізійних програм на відстань за допомогою радіо- чи кабельної системи. 2) Передача спектаклю, концерту, спортивного змагання, мітингу, демонстрації чи будь-якої іншої події з місця, де вони відбуваються.

Фон – звукова атмосфера, у якій відбиваються розмови і розгортається сюжет. Однотипний звуковий Ф. нерідко є сполучним елементом, що дає змогу розпізнати різноманітні за формою і тематикою програми.

Фонограма (грец. phone – звук і gramma –запис) – запис мови, музики тощо на пластинці, магнітофонній стрічці, плівці чи іншому носії.

Фонотека (грец. phone – звук і theke – сховище) – зібрання фонограм, звукозаписів.

Формат – тип мовлення, спосіб існування радіостанції в ефірі. Це стиль музичних радіопрограм, покликаний задовольняти потреби і смаки певної цільової аудиторії.

Час домогосподарки – у радіомовленні час з 10 до 16-ої години, коли, так прийнято вважати, основними слухачами є жінки-домогосподарки.

Час пік – час з 7 до 9-ї години ранку та з 16 до 19-ї години вечора, коли люди включають радіоприймачі автомобілів, прямуючи на роботу і з роботи.

Час (хронометраж) радіопередач – тривалість радіопередачі або її частини (епізод) в хвилинах або секундах.

Чиста позиція – особлива значимість програми радіопередач.

Шуми – різні звуки, утворені рухом якихось предметів чи внаслідок злиття людських голосів. У радіомовленні вони є ефектними чинниками, що сприяють виразності передачі, створюють відповідну специфічну атмосферу, викликають ілюзію реальності обставин, про які розповідається у передачі (гул заводського цеху, колони демонстрантів, трибуни стадіонів, дзюрчання струмка, пташиний спів, грозовий грім, паровозний свисток, гудіння літака тощо). Існують також численні прилади і інструменти, за допомогою яких імітують звуки, потрібні для радіопередачі.

Шумотека – зібрання систематизованих і зареєстрованих у відповідній послідовності фонограм, на яких записані різні шуми, що використовуються в програмах на радіо.

Додаток 1 українське радіо в електронному інформаційному просторі україни: штрихи до трансформації суспільних відносин

В. Набруско,

перший віце-президент

Українського радіо

Динамічні зміни, що відбуваються сьогодні в суспільстві, адекватно відображаються і на процесах у засобах масової інформації, формують певні тенденції, визначають закономірності, зрештою ставлять і контролюють конкретні соціальні завдання. Теперішні історичні умови кардинально відрізняються від часів навіть розквіту перебудовчих процесів і нинішній комплексний аналіз роботи газет, радіо, телебачення дає змогу більш точно спроектувати на суспільні процеси загалом і вибудувати певну об’єктивну модель суспільства – суперечливого, взаємопов’язуючого, динамічного. Зрозуміло, що в недавно минулих часах панування ідеологічних міфів такі дослідження мали заздалегідь передбачуваний сфальсифікований результат.

Свій аналіз ми побудуємо на дослідженні діяльності електронних засобів масової інформації через роботу Українського радіо – найбільш масового та мобільного фактора формування суспільної свідомості. Отже, конспективно про найсуттєвіші характеристики електронного інформаційного простору України.

1. ВСЕОСЯЖНІСТЬ ТА ОПЕРАТИВНІСТЬ ІНФОРМУВАННЯ

У нинішніх умовах фінансової скрути, коли передплата газети для багатьох фінансово недоступна, радіо та телебачення практично не мають конкурентів щодо масовості поширення та впливу на формування громадської думки. Загальнонаціональні державні канали радіо та телебачення мають практично стопроцентне покриття території країни. Географія надходження листів до Національної радіокомпанії України свідчить, що радіо слухають у всіх областях і активність реагування практично пропорційна кількості населення, за окремими винятками, що легко пояснити історичними традиціями, об’єктивними факторами, які склалися у певних регіонах.

За 1996 р. Українське радіо одержало 296984 звернення, що майже на 12 тисяч більше ніж у 1995 році, що також свідчить про роль радіо в нинішніх умовах як соціального інституту, яка не зменшується на фоні певної соціально-психологічної апатії населення через економічну скруту.

Структурно сьогодні Українське радіо складається з трьох диференційованих каналів внутрішнього мовлення та служби іномовлення із загальним добовим обсягом мовлення 94,5 годин. Аналіз листів до Українського радіо свідчить, що свого слухача має кожний канал. Своя аудиторія в першого канату - синтетичного за жанром, політичного за спрямуванням, народного - за характером. Свій слухач у другого каналу “Променя” – інформаційно-музичного, молодіжного. Традиційно стабільна аудиторія третього каналу – художньо-мистецького.

Зрозуміло, що, поза усіляким сумнівом радіо випереджає своїх колег з телебачення щодо оперативності подачі матеріалів. Можливість “живого” включення з місць подій, доступна технологія миттєвої передачі сигналу з будь-якого регіону світу, мобільність інформаційно-програмної політики дають змогу практично в будь-яку хвилину, увімкнувши радіо чи телеприймач, відчути пульс життя планети. Такі могутні фактори, як масштабність впливу та оперативність інформування визначають зрештою природу функціонування та соціальну роль електронних мас-медіа як державних, так і приватно-комерційних за формою власності.

2. ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДНИХ ПОЗИЦІЙ – ВИЗНАЧАЛЬНА ПРИКМЕТА ДІЯЛЬНОСТІ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Формування плюралістичного суспільства передбачає і різноманітність думок, суспільно-політичних установок, культурних напрямів, релігійних традицій. Зрозуміло, що комуністична ідеологія одновимірного суспільства виконала колосальну роботу і більшість громадян пострадянського простору, особливо людей похилого віку, підсвідомо залишаються “совєтсько-російськими” патріотами, а нинішні суверенні держави для них існують лише як територіально-географічне поняття.

Сьогоднішні засоби масової інформації це прекрасно розуміють, так само, як і ідеологічно-політичну невизначеність та розгубленість величезного соціального масиву людей середнього віку, практичну світоглядну несформованість молоді та підлітків. Виходячи з цього, кожна газета, радіо чи телестанція ставлять конкретні політичні завдання, формуючи свій електорат, визначаючи стратегічну ідеологічну мету для вибудови свого суспільства.

І тому сьогодні просто повідомити про навколишні події, “фотографувати” дійсність – це робити навіть менше півсправи. Засоби масової інформації усвідомлюють свою величезну соціальну роль і після інформаційно-пізнавальних матеріалів у розвитку дають аналітичне осмислення дійсності. Таким способом формуються новий тип мислення, пріоритети цінностей, нав’язується певний спосіб поведінки, конкретний самостійний аналіз навколишніх процесів, зрештою вибудовуються соціально-психологічна установка і на завершальному етапі – світоглядні позиції.

Поверховий аналіз діяльності сьогоднішніх друкованих видань, телерадіокомпаній дає можливість зробити висновок, хто прагне до реставрації соціалістичного минулого і активно використовує у своєму пропагандистському арсеналі безпрограшні установки та цінності соціалістичної справедливості, захищеності, рівноправності, хто пропагує космополітичні ліберальні ідеали з чіткою податковою системою, законослухняністю та державою в розумінні території, і хто воліє побудувати національно-демократичну державу з поєднанням інтересів особистості та суспільства, пошанування та розвитку національно-історичних традицій, культури. Виходячи з такої системи оцінок, навіть примітивні за своїми фаховими характеристиками приватні радіостанції, які працюють у режимі радіовузлів, механічно транслюючи інформацію та музику, безсистемну, часто вульгарну балаканину, виконують чітку соціальну функцію. Вони агресивно впливають на свідомість малоосвіченої аудиторії, переважно молодіжної, законсервовують їх низький інтелектуальний рівень, формують примітивні споживацькі потреби і зрештою виводять цих людей із соціально активного поля, якими легко можна далі маніпулювати в конкретних соціально-політичних ситуаціях.

На цьому фоні колосальна роль у системі національних електронних засобів масової інформації належить Національній радіокомпанії України та Національній телекомпанії України, які залишилися, по суті, єдиними провідниками державницької політики з точки зору пропагандистської діяльності. Вони не лише орієнтуються на свою традиційну або виграшну аудиторію, яка вагається і яку можна переконати, привабити, захопити для формування відповідних соціальних настроїв та збільшення комерційних прибутків, як це роблять приватні студії, а спрямовані на величезну різнолику аудиторію, часто з полярними поглядами, з метою гармонізації суспільних інтересів. Національні телерадіокомпанії виконують конструктивну функцію, спрямовану на утвердження державницьких засад як у сфері політики, так і в економічній, соціальній, духовній галузях. Україна має сьогодні великий економічний та інтелектуальний потенціал, який нині використовується недбало, а почасти й злочинно. І завдання державних електронних засобів масової інформації полягає в тому, щоб задіяти цей потенціал, сформувати нормальні суспільні відносини, інтегруватися в міжнародні структури як цивілізована держава.

Відтак, наскільки мобільно і професійно спрацюють сьогодні державні радіо і телебачення в плані впливу на суспільну свідомість кожного суб’єкта суспільних відносин з метою формування відповідних державницьких позицій, соціальних стереотипів активної дії, національно свідомих за своїми переконаннями значною мірою залежатиме наше просування до омріяного ідеалу національно-демократичного суспільства.

3. ПЛЮРАЛІЗМ В ІНФОРМАЦІЙНО-ЕЛЕКТРОННОМУ ПРОСТОРІ – ОЗНАКА ДЕМОКРАТИЧНОГО СУСПІЛЬСТВА

Сьогодні зареєстровані законним шляхом і розпочали свою діяльність десятки недержавних телерадіокомпаній. Без сумніву – це ознака відкритого демократичного суспільства. Чимало з цих телерадіостудій сформували уже своє професійне обличчя. Вигідна відмінність від державних телерадіокомпаній, зокрема в інформаційних програмах, у легкому викладі подій, довільній верстці, чого в державних засобах масової інформації через об’єктивні, певні історичні традиції ще немає, приваблює радіослухачів, телеглядачів. Цей фактор впливає на користь приватних станцій і у питанні формування пакета комерційних пропозицій. Однак говорити про рівні умови існування, правила гри для державних та приватних станцій абсолютно не коректно. Щодо рентабельності виробництва, прибутків від рекламної діяльності, зрозуміло, що державні електронні засоби масової інформації будуть завжди програвати приватним, які ніколи, зокрема, не будуть займатися поширенням програм через створення дорогої мережі в малонаселених, але великих за територіями сільських районах, складних гірських регіонах. Комерційні станції ніколи не будуть займатися створенням невигідних, неприбуткових програм освітнього характеру для дітей, популяризацією фольклору, проведенням загальнонаціональних мистецьких заходів. Працюючи у вигідних економічних умовах, недержавні електронні мас- медіа за рахунок матеріального фактора фактично висмоктують інтелектуальний потенціал, руйнують професійну школу державного радіо та телебачення.

Ця обставина повинна бентежити. Без повноцінного функціонування передусім державних інститутів решта суспільних елементів не можуть розвиватися гармонійно. Порушення таких закономірностей, особливо в умовах серйозної трансформації суспільних відносин, можуть стати предтечею згортання демократичних реформ. Отже, не захищаючи на законодавчому рівні діяльність державних засобів масової інформації, суспільство не прогнозує розвиток подій, не дбає про становлення міцних демократичних традицій.

Це, так би мовити, погляд на плюралістичний інформаційний простір з економічної точки зору. Ще виразніше загострюється проблема щодо подальшого розвитку демократичних реформ через аналіз суспільно-політичної ролі державних та недержавних телерадіоорганізацій.

Вище вже говорилося про відмінність природи існування та виконання соціальних завдань таких суспільних інститутів. Зрозуміло, що кожна недержавна, так звана незалежна телерадіокомпанія, працює на свого хазяїна. І сьогоднішнє вільне формування національного телерадіопростору України фактично перетворилося на розподіл зон відповідного, переважно закордонного капіталу, і категорія свободи слова, на жаль, вживається часто в контексті від розміру грошового мішка та його походження. Варто пробігтися хвилями приватних радіостанцій, і все стає зрозумілим, ефір заповнений недержавною мовою, практично відсутня українська пісня, пропагується відверта орієнтація на західні цінності. Сьогоднішні комерційні недержавні радіостанції, на жаль, об’єктивно не можуть бути серйозним суспільним фактором, який би діалектично спонукав розвиток інших засобів масової інформації, у тому числі і державних. Спрощені за формою програми, часто тенденційні за змістом, де на передньому плані комерційний інтерес, недержавні станції сьогодні, на жаль, спрощують, а іноді примітивізують національний інформаційний простір. Зрештою мова йде про глобальну проблему національної духовності – небезпеку американізації, нівелювання української ідентичності. Більшість недержавних радіостанцій сьогодні, на жаль, виступають носіями цих згубних тенденцій.

Законодавча робота, яка проводиться зараз в Україні закладає передумови справжнього плюралізму в інформаційному просторі, який би, з одного боку, став відкритою системою, а з іншого – захищав би національну культуру, прилучав радіослухачів до надбань світового мистецтва.

4. ГАРМОНІЗАЦІЯ ІНТЕРЕСІВ ВЛАДИ І ПРЕСИ – ШЛЯХ ДО ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Складна наукова проблема, особливо в умовах постсоціалістичного простору – це визначення місця преси в ієрархічних щаблях влади. У класичному варіанті, в демократичному суспільстві пресу називають четвертою владою, після традиційних гілок законодавчої, виконавчої, судових влад преса не стає наступним відособленим державним інститутом, а віддзеркалює діяльність трьох попередніх, є своєрідним контролюючим органом, перебуває в нормальній конструктивній опозиції. Коли в державі функціонує громадське (суспільне) телерадіомовлення (таке мовлення здійснюється виключно за рахунок абонентської плати без урядових дотацій), ця схема спрацьовує ідеально. В наших умовах ситуація кардинально відрізняється. Немає ясності в цій проблемі і на теоретичному рівні. Науковці по-різному тлумачать місце преси в системі державних інститутів:- одні дають визначення четвертої влади в лапках, інші – без лапок; одні з іронічним підтекстом, інші без нього і т.д. Таке строкате розуміння проблеми на науковому рівні реально відображає стан і місце преси в наших суспільних умовах. Багато новостворених видань, телерадіокомпаній, назвавшись незалежними, розпочали тотальний наступ на владу, державні інститути, історію, культуру, традиції народу, кожний конкретно переслідуючи свою мету, поставлену незалежним замовником. У цьому “сп’янілому” змаганні аби прислужитися хазяїну одні доводять, що ми народ без роду і племені, народилися в спільній колисці і в такій спільноті нам довічно існувати, другі переконують, що ми остаточно загубили свої традиції, стерли пам’ять минулого, зледаріли, самостійно неспроможні жити, без будь-якої історичної перспективи і наш порятунок – знову йти на поклін для “возз’єднання”, треті аби закріпитися у ще єдиному телевізійному пострадянському просторі стільки виливають бруду на свій народ, входять у такий емоційно-психологічний екстаз заклинання, оббріхування, глузування, всього, що оточує, прихистило і годує, що стає не по собі, у якому світі ми живемо, доки випробовуватимуть нашу доброту і терпіння. Інші “незалежники” для виконання чергового соціального замовлення, збільшення тиражу, розширення аудиторії з номера в номер, з передачі в передачу на передньому плані демонструють свої зразки сенсації – покалічені трупи, знівечені органи людського тіла, повідомлення про техногенні аварії, наступ чергової інфекції, невтішні прогнози соціологів, економістів, що передрікають масове безробіття, холод, голод, соціальну депресію і, зрештою, крах буття. Такий потік соціального негативізму створює атмосферу страху, пригнічення, відсутності соціальної перспективи.

У перехідних умовах трансформації суспільних відносин діяльність таких незалежних видань, телерадіокомпаній пояснити можна, але зрозуміти важко. Ніякого стосунку до четвертої влади як конструктивно-опозиційної сили вони не мають, а виконують свідомо або опосередковано роль своєрідного соціального агресора-руйнівника. В час становлення молодих демократичних інститутів, власне формування держави, говорити про пресу як четверту владу, як фактор опозиційний – це трохи лукавити. Навколо уряду, який ледве тримається на ногах, потрібно створювати не опозиційну руйнівну атмосферу, як дехто розуміє в нинішніх умовах роль четвертої влади, а конструктивно будівничу. Критичний метод як спосіб пізнання дійсності повинен бути сфокусований на вироблення та реалізацію конкретної, розумної ідеї, об’єднання навколо неї потужної інтелектуальної соціальної маси. Що ж стосується суцільного негативізму, який сьогодні для багатьох стає чи не головним принципом у журналістиці, яким відверто підмінюють серйозний критичний аналіз суспільних процесів - так це вкрай небезпечна тенденція. На першому етапі, на рівні буденної свідомості, створюється гнітюча психологічна атмосфера безвиході, роздратування, нервозності. Наступний у цій ситуації можливий крок – це шлях до соціальної трансформації, а ймовірніше всього – до встановлення тоталітарного режиму.

Для того, щоб засоби масової інформації створювали позитивну соціальну енергію, необхідні також адекватні заходи і з боку існуючих владних структур. Це, на жаль, часто відсутнє. А відтак проблема гармонізації інтересів влади і преси залишається однією з визначальних на етапі формування державної ідеології і власне можливих шляхів подальшого суспільного розвитку.

5. ЕЛЕКТРОННІ ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ І ТВОРЕННЯ НОВИХ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ СТЕРЕОТИПІВ

Суспільно-політичні стереотипи як сукупність офіційних ідеологічних установок та наївного, міфологічного, інстинктивного бачення світу на рівні індивідуальної та масової суспільної свідомості виступають своєрідними барометрами зрілості суспільства. Спершу звернемося до одного типу стереотипу – етнічного.

“Кожен народ має певні стереотипні уявлення не лише про інших, а й про самого себе, – стверджує М. Рябчук (“Від “Малоросії” до “Індоєвропи”: стереотип народу в українській суспільній свідомості та громадській думці”// Політологічні читання. – 1994. – № 2). Як правило, автостереотип кожного народу у поміркованих дозах поєднує позитивні й негативні риси, зрозуміло, з перевагою позитивних”.

В сьогоднішній посткомуністичній Україні ми маємо два протилежних автостереотипи: гіпертрофовано негативний і, на противагу йому, гіпертрофовано позитивний. Перший є прямим результатом багатовікової колоніальної політики. У літературі він визначається як комплекс “малоросійства”: визнання значною частиною населення своєї вторинності й підлеглості щодо “старшого брата”, щодо “великого російського народу”. Цей стереотип формувався російськими колонізаторами впродовж багатьох сторіч і з певними корективами був успадкований і розвинений більшовицькою ідеологією. Відповідно до цього стереотипу український народ тлумачиться, як історичне непорозуміння, натомість російський є головним спадкоємцем Київської Русі, “великим народом”, покликаним об’єднувати довкола себе усі народи. На повсякденному рівні цей стереотип існував і продовжує існувати у вигляді виголошуваних обивателями формул, які стали ідеологією мільйонів з денаціоналізованих громадян: “а какая разница по-якому балакати”, “мне одинаково, як розгаваривать, лишь бы колбаса была дешевая”.

Стереотип “ковбасної ідеології” – могутній негативний фактор в побудові сучасного національно-демократичного суспільства. Багато літературних, історико-публіцистичних програм Українського радіо викликають різноманітну, часто полярну реакцію у слухачів західних і східних регіонів. Якщо одні з цікавістю сприймають такі програми, то інші часто вбачають в них підступи “бандерівської” ідеології. Сьогодні самі українці генерують ту ненависть, розвивають ту бацилу, якою зарядили їх колонізатори, і самі підживлюють стереотипи, які залишила в спадщину колоніальна влада. Блискучий ідеологічний витвір колоніальної влади – це зоологічна ненависть східноукраїнського населення до західних українців як носіїв української ідентичності і несприйнятливих до прищеплювання їм негативного колоніального автостереотипу. Колонізований етнос не тільки перейнявся негативним автостереотипом, а й засвоїв колонізаторський погляд на ту частину етносу, яка зберегла національне коріння. Звідси позитивні відгуки на програми Українського радіо щодо української історії, культури, пісні від слухачів західних регіонів і в кращому випадку байдужа реакція від слухацької аудиторії Сходу та Півдня України.

Національні радіо- і телекомпанії проводять величезну роботу щодо руйнування шкідливих колоніальних стереотипів, входження нації фактично в добу націєтворення, що ми неточно називаємо на побутовому рівні державотворенням, пропаганди національної ідеї, а не ліберально-космополітичних постулатів громадянського суспільства, яка стане могутнім і фундаментом і об’єднуючим фактором побудови національно-демократичного устрою, в якому вже вільно зможуть змагатися без шкоди для держави і ліберальна, і національна ідеї.

Для виконання таких специфічних завдань, зокрема, на Українському радіо створені своєрідні пропагандистські підрозділи, це у творчо-виробничому об’єднанні інформаційно-публіцистичних програм окрім головної редакції інформації, – головна редакція суспільно-економічних програм, куди входять редакції громадсько-політичного та соціально-економічного мовлення. У творчо-виробничому об’єднанні художніх програм окрім традиційних літературно-художніх, музичних редакцій, створена редакція історико-публіцистичних програм. Аналіз пошти Українського радіо за 1996 р. свідчить, що колоніальні автостереотипи, хоча і не руйнуються за велінням доброї волі, але захиталися.

У листах на адресу Українського радіо дається професійна оцінка законодавчої діяльності Верховної Ради, засуджується протистояння владних структур – законодавчої і виконавчої, є роздуми стосовно основних засад державного ладу в Україні, статусу Севастополя та умов базування Чорноморського флоту, двосторонніх угод з Росією.

Тисячі відгуків прийшло на передачі “Конституція. Держава. Стабільність”, “Політична студія” – це заочна дискусія слухачів і учасників програм про виведення України на шлях економічного і соціального прогресу.

Громадяни, відчувши на собі брак серйозної правової бази у суспільстві, висловились щодо проекту Основного Закону, взявши участь у обговоренні Конституції, а прийняття її було сприйнято як пріоритет права, перемогу над адміністративно-командною системою.

Втім це не лише роздуми про завтрашній день України, а й пропозиції, побажання Українському радіо сприйняти активізації процесу становлення конституційного ладу в державі. Дописувачі зосереджували увагу на очікуваних змінах після прийняття Конституції, дискутували щодо поєднання демократичних засад державності і загальнонаціональної ідеї.

Зрозуміло, що таку державницьку місію Національна радіокомпанія України та Національна телекомпанія України виконують в електронному інформаційному просторі наодинці. “Незалежні” колеги по ефіру частіше виступають у ролі пасивної войовничої опозиції на ниві державотворення. Переважно російська мова, неукраїнська пісня, байдужий, інколи критиканський аналіз подій, що відбуваються в Україні, продовжують активно підживлювати негативні колоніальні автостереотипи. Якщо додати сюди інерцію старих бюрократичних структур, старого українофобського мислення, відкриту діяльність у вищих державних органах влади антидержавних антиукраїнських груп, фракцій, стане зрозумілим, наскільки важко подолати вкрай негативні автостереотипія, прищеплювані мільйонам зденаціоналізованих українців колоніальною владою. Учорашні стереотипи сьогодні успішно протистоять зусиллям слабкої постколоніальної й посткомуністичної держави з недорозвиненим громадським суспільством і недобудованою нацією.

У контексті антиколоніальної боротьби М. Рябчук пояснює появу діаметрально протилежного стереотипу – гіпертрофованого позитивного. Цей стереотип ґрунтується на суто романтичному ідеалізованому образі нації як своєрідного втілення “вищої ідеї”, що начебто іманентно закладено в історії і лише шукає шляхів свого вияву. Ця теорія у більшості країнах світу домінувала до середини XX ст. В Україні внаслідок загерметизованості й загальмованості всіх суспільних та інтелектуальних процесів романтична концепція домінує, по суті, донині, особливо, в літературній публіцистиці, поезії, значною мірою, в журналістиці. Ці позитивні стереотипи покликані нейтралізувати відповідні негативні. Насправді своєю квазінауковістю, гіперболічністю вони нерідко справляють протилежний ефект. Літературно-наукові розвідки на рівні гіпотез про витоки християнства і місце України у цьому зв’язку, всебічна ідеалізація власної історії та її продовження у найдавніші часи, що мають місце в нашому національному ефірі, знову підживлюють негативні колоніальні автостереотипи.

Гіпертрофований негативний і гіпертрофований позитивний автостереотипи є закономірним продуктом колоніальної й антиколоніальної свідомості. Зняти протиріччя, які сформувалися у цьому соціальному полі, однозначно неможливо. Для України це особливо важке завдання, де химерно поєднуються неоколоніалізм, внутрішній колоніалізм. Негативні автостереотипи підживлюються колишньою метрополією через спільний (великою мірою) інформаційний, культурний простір, через колишню колоніальну адміністрацію, яка, попри зміни вивісок і прапорів, залишилася фактично незмінною, а головне –негативний автостереотип має колосальну історичну та психологічну інерцію і успішно відтворюється самим малоросійським обивателем.

Нам залишається визнати себе спадкоємцем обох спадщин – колоніальної та антиколоніальної – і в рамках розумного діалогічного підходу виробити сучасну ідентичність, на базі якої будувати справжнє національно-демократичне суспільство.

Не менш важлива проблема формування нових економічних стереотипів ринкової формації і подолання міцних установок планової розподільчої соціалістичної системи. У зв’язку з цим виникає цілий комплекс проблем, значно ширший, аніж просто виробнича сфера. Тут у повну силу спрацьовують економічні закони, які регулюють не виробництво, а відносини між людьми в процесі виробництва і розподілу матеріальних благ. Для багатьох змиритися з самим фактом появи сусіда-землевласника, можливого заможника означає морально-психологічну катастрофу. І є чимало фактів, коли розлючений натовп, вихований на принципах колективізму і безвідповідальності, класової боротьби і непримиренності до експлуататорів-глитаїв, знищує фермерські угіддя, виштовхує зі свого оточення чужорідне тіло. Мабуть, найефективніший результат діяльності соціалістичної системи – це знищення на генетичному рівні почуття власника, господаря, трударя-гречкосія. Для досягнення цієї мети система не зупинялася ні перед чим – мільйони людей були просто фізично знищені голодомором або в катівнях Сибіру. Система страшно боялася людей-трударів, які через мотивацію власного інтересу підривали основоположні економічні засади комуністичної ідеології, загальнонародну власність, яка зрівнювала людей і робила слухняними гвинтиками в політичному житті.

Зламати такі потужні установки, сформувати нову систему цінностей, виробити нові категорії економічного мислення, примусити самостійно думати, відповідати за свої дії не легше, ніж повернути історичну пам’ять, утвердити національну самосвідомість.

На Українському радіо, телебаченні розгорнута ціла мережа програм аналітичного, пізнавального характеру на економічну тематику. Можна засвідчити, що непростий процес входження в ринкові відносини розпочався і завершиться він успішно, коли синхронно працюватимуть усі системи суспільного механізму.

ПІДСУМКИ

Виходячи з вищеозначених факторів, Українське радіо формує концепцію свого мовлення на таких засадах. За ідеологією Українське радіо виконує функції винятково державницько-будівничого характеру. Ці функції не властиві для більшості електронних засобів масової інформації світу, оскільки відбувається водночас формування і державницьких інституцій, і, найголовніше, трансформація світоглядних позицій громадян держави. Це вимагає надзвичайно делікатного підходу, який визначається віковими, історичними, регіональними, інтелектуальними характеристиками окремих верств суспільства.

Зламати світоглядні, психологічні стереотипи, сформовані протягом багатьох десятиріч, не ображаючи почувань кожного громадянина суспільства, справа надзвичайно і складна, і відповідальна.

У зв’язку з цим, зрозуміло, що за змістом Українське радіо віддає перевагу програмам аналітичного характеру. Останнім часом з’явилося багато передач, зокрема, економічної тематики, де не тільки повідомляється про факти життя окремих виробничників, але й формується новий тип господаря – людини мислячої, здатної працювати в умовах нетрадиційних, самостійно приймати рішення в різних конкретних ситуаціях. Передачі політичної тематики цього характеру відзначаються своєрідними підходами. Водночас відбувається як переосмислення історичних подій минулого, так і оцінка всієї сукупності явищ та суспільних процесів, які сталися сьогодні. Відбувається непростий процес формування нової політичної культури, формування нового громадянина, який повинен приймати власні рішення за свою долю, за долю наступних поколінь. -

Державницько-будівнича ідеологія та аналітичний зміст потребують диференційованих за формою сприйняття програм. У цьому зв’язку на Українському радіо готуються спеціальні передачі освітньо-пізнавального характеру для дітей та молоді, передачі пізнавально-аналітичні за змістом для людей старшого віку. Зрозуміло, що різні за формою та змістом програми як суспільно-політичної проблематики, так і культурницької, готуються також у різних регіонах України, де традиції, менталітет, рівень національної самосвідомості відрізняються.

Отже, у стратегічному плані Національна радіокомпанія України здійснює свою діяльність, спрямовану на формування цивілізованого українського духовного простору, який би увібрав усю скарбницю здобутків історичного минулого і сформував сучасний рівень суспільної свідомості, сформував демократичні державні інститути.

У плані тактичних підходів Українське радіо формує свою політику, виходячи з національних інтересів – забезпечення зокрема політичної стабільності, громадянської злагоди, психологічної рівноваги в умовах еволюційної трансформації суспільних відносин, а також вироблення активної соціальної мотивації громадян, передусім у сфері політичній та економічній.

Джерело:

Набруско В. Українське радіомовлення в електронному просторі України: штрихи до трансформації суспільних відносин // Вісник КНУ імені Т.Г. Шевченка. Серія: Журналістика. – Вип. 5. – К., 1997. – С. 47-53.

Додаток 2 проблеми формування інформаційного простору україни

М. Нагорняк,

КНУ імені Т.Г.Шевченка

“Сьогодні телевізійний простір України нагадує стару ковдру, майже розірвану на шматки і нездатну нікого по-справжньому зігріти. Сотні правд, кривд, замаскованих під альтруїзм комерційних організацій, безнадійно притиснутих масою особистих і фінансових конфліктів. Перерозподіл влади, грошей, сфер впливу і вигідних перспектив відбувається на тлі майже повного незнання “середнього глядача”, заради якого, власне, і покликане існувати телебачення”, – ось так влучно визначає нинішній стан телепростору нашої держави київська журналістка А. Лазарєва у статті “Українське телебачення: однією ногою у тоталітаризмі, другою – у демократії?”, надрукованій в одній із впливових газет “Зеркало недели” 5 жовтня 1996 р.

Не випадково почала я аналізувати цю проблему зі згаданої цитати. У ній вельми промовисто, вельми чітко і лаконічно охарактеризовано стан, в якому перебуває за нинішніх умов національний інформаційний простір. Зрозуміло, що це стосується не лише згаданого телевізійного простору. Хоча він,безперечно, є важливою складовою інформаційного світу країни. Наведена цитата як лакмусовий папірець виявляє усі і позитивні, і негативні моменти питання.

Сьогодні Україна повинна розв’язати чотири архіважливих проблеми:

1. Перехід до демократичної політичної системи.

2. Побудова державності країни.

3. Утвердження основних положень ринкової економіки.

4. Визначення і формування нових моральних цінностей, загальнолюдських цінностей. Неможливо уявити собі розв’язання таких фундаментальних базисних проблем без “очей і вух народу” – журналістів, які й уособлюють поняття “інформаційний простір” України. Але поміркуймо, що таке “інформаційний простір” і чи існує він у нашій державі. Філософська категорія “простір” наштовхує на першу думку, що це поняття пов’язано із місцем, де відбувається щось, із матеріальною протяжністю, в якій відбуваються ті чи інші процеси. Звичайно, у цьому є сенс. Але хотілося б доповнити і подати таке визначення. Інформаційний простір – це сукупність, система усіх (державних і недержавних) друкованих і аудіовізуальних засобів масової інформації, їх законодавчо підкріплена, юридично та економічно врегульована діяльність, спрямована на утвердження у суспільстві засад цивілізованої високорозвиненої держави, на утвердження миру, спокою, стабільності у життєдіяльності кожного громадянина зокрема і країни, світу в цілому. Додам – це цілеспрямована діяльність засобів масової інформації на благо свого суспільства й світу в цілому. Перейдемо до розгляду другого питання – чи маємо ми щось подібне в Україні. Початкова цитата цієї статті аж ніяк не на користь українських засобів масової інформації. Розбурханість, розхристаність сучасної політичної й економічної обстановки не створює належних умов ЗМІ для того, щоб називатися “системою, сукупністю усіх ЗМІ країни”. Академік А. Москаленко зауважує: “Ми живемо у такий час, коли поляризація політичних поглядів у суспільстві досягла апогею... Ця поляризація провокує духовні й моральні розколювання носіїв інформації. Це часом викликає до життя взаємозвинувачення у продажності, в ідеологічному й суто людському лицемірстві...”. А ще – антагоністичність видань у ставленні один до одного, інформаційні війни тощо. Усе це призводить до думки, що про усі ЗМІ як про “сукупність чи систему” ще говорити передчасно. Те, що маємо, – це швидше набір різних ЗМІ. Реальність така, що про законодавче підкріплену, юридичне та економічно врегульовану діяльність ЗМІ поки доводиться лише мріяти. Отже, навряд чи мають рацію ті, хто говорить, буцімто в Україні сформований інформаційний простір. Крізь тернії до зірок інформаційного простору – так би коротко я охарактеризувала нинішній стан ЗМІ.

Сформованим інформаційним простором вважається такий простір, розвиток якого відбувається за подібних умов чи положень:

1. Матеріальні можливості отримання, зберігання, підготовки і поширення інформації по горизонталі і вертикалі.

2. Соціально-економічні можливості доступу до інформації населення взагалі і кожного зокрема.

3. Територія поширення інформації за допомогою перерахованих конкретних компонентів національної системи інформації та зв’язку.

4. Необхідність державної політики у цьому напрямі.

5. Необхідність міжнародних і регіональних угод у галузі масової інформації.

Нове освоєння інформаційного простору, передусім його формування має бути прямо пов’язано з переосмисленням як концепції розвитку, так і характеру й функцій сучасної національної системи масової інформації та зв’язку.

Формування національного інформаційного простору – це справа далеко не одного року. У цьому аспекті важливо, щоб усі причетні до таких питань, зрозуміли – інформація врятує світ. Але тільки за умови, коли світ усвідомить, що таке інформація. І хоч це високий стиль, все ж необхідно усвідомити: інформація – стратегічна сировина сучасного світу. Мені здається, що саме з такого усвідомлення і починається усвідомлення себе, свого засобу масової інформації у формуванні інформаційного простору України.

Надзвичайно важливим у цій проблемі є так звана журналістська солідарність. На жаль, в Україні це явище виражене не такою мірою яскраво, як в інших країнах світу. Результат журналістської солідарності, найбільша перемога американських журналістів – вихід з політичної арени президента Ніксона після “уоттергейтського скандалу”. Журналісти, які “розкрутили” цю справу, і досі живі та здорові. На жаль, подібних прикладів в Україні немає. У нас, як правило, журналісти йдуть у фарватері гучних справ. Скоординована діяльність ЗМІ у напрацюванні позитивного досвіду розв’язання найболючіших проблем суспільства – це також добре налагоджене функціонування інформаційного простору держави.

Нонсенсом видається така ситуація, коли суспільство заангажоване, не вільне, тобто не таке, де засоби масової інформації відіграють вирішальну роль. Американський професор Гаррі Келвін зазначав: “Будь-яка нація, яка вважає злочином критику уряду, не є вільним суспільством, незважаючи на інші її характеристики”. Як кажуть, без коментарів. Ось і йдуть у тих країнах у відставку не лише міністри, а й президенти, у поведінці яких є лише підозра щодо неблагородних дій. Ще один факт. У Канаді діє дуже потужне телебачення, яке, до речі, живе на державних дотаціях, і практично усі уряди країни ним не задоволені. Зрозуміло через що – вічна причина – не так висвітлюють. Але жоден уряд не дозволив собі звільняти незручних журналістів, або ж закривати критично настроєні програми і канали. Оскільки бояться суспільної думки, яка дає депутатські мандати, керівні крісла. Порівняймо з нашим сумним досвідом. Так, саме сумним. Вбивство тележурналіста Бойка, закриття програми “Післямова”, зникнення із загальнонаціонального каналу програми “Вікна”... Прикладів – маса. І, отже, бачимо – порівняння не на нашу користь.

Теперішнє наше сьогодення позначене дискусіями про входження провідних країн світу в нову епоху – епоху інформаційного суспільства. Життя поставить з часом і нашу країну перед такою проблемою (якщо вже не поставило). Але без сформованого інформаційного простору шлях до інформаційного суспільства буде виглядати як жалюгідні зусилля стати в один рівень з розвинутими країнами світу. Нині це видається не зовсім реальним. Адже поняття “інформаційне суспільство” характеризує таку економічну і суспільну формацію, в якій отримання, збереження, обробка, поширення та використання інформації, а також зростаючі технологічні можливості комунікації відіграють вирішальну роль. На мій погляд, ми лише на початку шляху до цього і початком є необхідність сформувати інформаційний простір країни. “Чи бажаний такий напрям суспільного розвитку?” – порушує питання доктор політичних наук Єнського університету Німеччини Крістіано Герман. Одні відповідають на це запитання зі значною часткою оптимізму. Президент Комісії Європейського союзу Жак Сантер під час зустрічі представників “великої сімки” з питань комп’ютерних технологій (лютий 1995 р.) наголосив на тому, що “комп’ютерна комунікація і технології означатимуть подальше піднесення якості життя населення”. Проте видатні критики “комп’ютерної доби”, такі як Йозеф Вайценбаум і Конрад Цузе уже давно почали попереджувати політиків та суспільство про негаразди, які несе із собою широке впровадження електронних систем управління та комунікації. Беручи до уваги розбіжності між прихильниками та опонентами інформаційного суспільства, Німеччина проаналізувала загальні підходи до проблем комп’ютерної доби, основні вимоги країн “великої сімки” до побудови інформаційного суспільства. Що є корисним для України, безсумнівно.

Отже, спостерігаючи за політичними процесами у Німеччині, а також у США, можна помітити суттєві політичні та технологічні суперечності. Такі несхожі між собою американські політики, як член демократичної партії віце-президент США Ал Гор і голова фракції республіканців у Палаці представників Ньют Гінгріч, докладають зусиль до прискореної побудови нового інформаційного суспільства. Президент Клінтон оголосив створення “інформаційного хайвею” пріоритетним національним інтересом. Зважаючи на сучасний стан економіки України, пріоритетними у нас оголошуються металургія, важка промисловість, сільське господарство, і це не викликає запитань. Цікавить інше – коли ж ми прийдемо до того часу, коли формування національного інформаційного простору буде оголошено пріоритетним національним інтересом. Для нашого суспільства властива така тенденція – ми починаємо створювати різні національні програми уже тоді, як певна галузь суспільного життя приходить у занепад. Не хотілося б, щоб така сама доля була і в національної комунікативної політики. Ось вимоги держав “великої сімки” до створення інформаційного суспільства. З огляду на багатопланову проблематику нової інформаційної ери, держави “великої сімки” під час зустрічі їх представників у лютому 1995 р. виробили спільний каталог вимог до всесвітнього процесу побудови інформаційного суспільства. До переліку погоджених вимог входять:

• поєднання інформаційних систем для вільного обміну інформацією;

• розвиток глобальних ринків мереж і послуг;

• захист приватних інтересів та інформаційних баз;

• захист авторського права;

• співробітництво у сфері дослідження та розвитку нових комунікаційних технологій;

• спостереження за соціальними і суспільними аспектами розвитку інформаційного суспільства.

До речі, про поєднання інформаційних систем для вільного обміну інформацією. Ця вимога до побудови інформаційного суспільства дуже тісно пов’язана з думкою, що сьогодні проблема інформаційного простору розглядається теоретиками та практиками журналістики як глобальна проблема сучасності. І хоч мова йде про створення власного інформаційного простору, водночас розуміється, що замкнутість інформаційного простору веде до самоізоляції українського народу, який у ціннісній орієнтації обрав шлях інтеграції зі світовим людством. Потрібно погодитися з тими дослідниками, які говорять, що на зміну відомим принципам партійності та класовості ми повинні обстоювати принцип гуманізму журналістики, який складається з категорій правдивості, об’єктивності, коректності, демократизму, масовості, патріотизму та інтернаціоналізму.

Необхідною умовою створення і формування інформаційного простору держави є наявність поняття “вільна преса”, яке для нашої країни сьогодні є швидше ідеалом, аніж благородною метою.

Для розвитку вільної преси в Україні журналіст сам повинен розуміти межі вільності. Іноді винні самі журналісти, оскільки дозволили владі робити із собою все, що заманеться... Саме журналісти так і не змогли створити якесь своє незалежне об’єднання. Як справедливо зауважує журналіст В. Скачко у статті “Український інформаційний бізнес: від залежності до продажності”, “...влада ніяк не хоче зрозуміти, що ЗМІ можуть і повинні стати “четвертою владою” лише тоді, коли вони будуть не слугами, а прибиральниками у хорошому розумінні цього слова. Прибиральниками, які вимітають з нашого життя усе погане і ганебне. Влада повинна зрозуміти, що це вигідно і їй самій, хоча б через інстинкт самозбереження ...”. Влучні у цьому контексті слова американського історика Стіва Коллінджера: “Держава, яка керує своїми громадянами для того, щоб вони були слухнянішим інструментом в її руках, зрештою залишиться без сильних постатей і великих справ, які сама держава може здійснювати”.

Які ж вирішальні ознаки демократичної системи ЗМІ. Це:

• конституційна гарантія свободи інформації і захисту особистості;

• повне скасування цензури, а також подолання внутрішньої цензури журналістів;

• максимальне роздержавлення і демонополізація;

• приватизація, але не у формі акціонерних товариств комерційної орієнтації;

• чітке розмежування власне журналістики і ведення комерційних справ у ЗМІ;

• необхідність особливо ретельної підготовки журналістів і підвищення їх кваліфікації;

• створення відкритого інформаційного простору у Чорноморському регіоні як противаги часто односторонньому пануванню російських ЗМІ.

Отже, які висновки можна зробити з усього вищевикладеного.

Поки ще рано говорити про те, що перші позитивні результати цього складного процесу демократизації дійсно розуміються в суспільстві як незворотні і захищаються відповідним чином. Правила для врегулювання конфліктів інтересів, прийняті у суспільствах з демократичною структурою, поки що не розроблені у необхідній кількості, або приймаються не всім суспільством у цілому. Саме це показує, яка велика відповідальність припадає на долю ЗМІ. В ідеалі засоби масової інформації повинні взяти на себе функцію незалежних, критичних спостерігачів і мислячих коментаторів, які відіграють практично автономну роль “четвертої влади” у ставленні до держави, уряду, юстиції.

Не можна просто чекати, поки якийсь благородний уряд, держава створять сприятливіші умови, поки економічна обстановка зрештою нормалізується. Ці проблеми можна розв’язати лише за допомогою активного внеску усіх зацікавлених осіб у створення демократичної культури ЗМІ, тобто у першу чергу журналістів, видавців. Лише коли ЗМІ самі активно, сміливо і насамперед якісно доведуть, що вони дедалі переконливіше виконують вимоги, які висуваються до них як до непідкупного каталізатора прискорення демократизації, тоді питання про необхідність і виправданість їх існування будуть порушувати дедалі менше. Паралельно необхідно створювати передумови для формування інформаційного ринку. Поширювати інформацію можна лише у тому випадку, коли вона доступна, коли нею можна користуватися. Інформаційний ринок – це і захист журналістів. До тих пір, поки журналістам і їх сім’ям доводиться чекати смерті, позбавлення основ пристойного матеріального існування, доти не можна розраховувати на те, що журналісти у своїй більшості будуть серйозно працювати і подавати критичні матеріали. Для демократичного будівництва в усій його складній повноті просто мало окремих героїв, які сміливо йдуть на ризик. Тому створення регіональної системи захисту журналістів є особливо важливим питанням.

У столиці, а також у великих містах нашої країни варто було б створювати міжнародні центри вільної преси з децентралізованою структурою, основне завдання яких повинно полягати у підготовці висококваліфікованих кадрів і експертів ЗМІ. Міжнародний обмін і співробітництво з іншими країнами СНД також повинні забезпечувати ці центри вільної преси. Водночас такі центри повинні сприяти створенню загального інформаційного простору не лише нашої країни. Про це вже йшла мова. Це те, коли ми кажемо, що інформаційний простір повинен бути відкритим.

Необхідно створити фонд солідарності і пожертвувань для захисту свободи преси та інформації для індивідуальної допомоги журналістам, що наражаються на небезпеку, а також для підтримки окремих ЗМІ, які вкрай необхідні для демократичної дискусії, але такі, які знаходяться у важкому економічному становищі і відчувають політичний тиск. У країнах СНД потрібно поширювати повідомлення про можливості створення публічно-правових ЗМІ.

Необхідно вдосконалювати рамочні умови журналістської праці з метою розвитку інформаційної свободи суспільства, не порушуючи при цьому особисті немайнові права індивідуума. Повинна існувати можливість для розгляду випадків порушення основних прав і свобод незалежними судами у порядку позовного виробництва.

Нині в Україні ведеться пошук стратегії для розширення і захисту інформаційного простору, доступного суспільству. В результаті створено Національну раду із захисту інформаційного простору.

За здійснення усіх цих численних умов, впевнена, наша країна матиме цивілізований інформаційний простір. Зрозуміло, що цього досягнути відразу нереально. Потрібні кроки, шляхи, способи, про які і йде мова у статті.

В останні роки Україна відчула нагальну потребу мати власне інформаційне середовище і потребу у виході в міжнародний інформаційний простір. Тим паче, що інформація про нашу державу, яка надходила за кордон через треті (російські) руки, часто була тенденційною.

Кілька слів про необхідність не лише формувати, але й захищати власний інформаційний простір від інформаційної експансії ззовні, оскільки над українською культурою й мовою нависла реальна загроза. Цей захист має здійснюватися у цивілізованих формах, без утиску інтересів виробників і споживачів інформації.

Журналістський корпус країни висловлює глибоку занепокоєність фактами інформаційної агресії з боку зарубіжних мас-медіа, антиукраїнська спрямованість багатьох публікацій яких уже давно стала швидше правилом, аніж винятком.

Проте, якщо говорити про проблему в цілому, то найкращим засобом захисту національного інформаційного простору є, на нашу думку, не заборони і не введення цензури для зарубіжних видань, а забезпечення належних економічних умов для діяльності вітчизняних періодичних видань, підвищення їх конкурентоспроможності у світовому інформаційному ринку.

Наша держава нині перебуває на етапі відповідальних перетворень, ініціативним учасником яких є засоби масової інформації — велика державотворча сила. Останнім часом з усією гостротою та складністю постало питання користування правом на інформацію, яке зумовлене та взаємопов’язане з економічними та соціальними правами, тобто з внутрішніми та зовнішніми проблемами держави,

У широкому розумінні право на доступ до інформації та її поширення безпосередньо пов’язані із суверенністю національної держави і можливістю нації висловлювати свою волю, брати активну участь у міжнародному житті та відігравати визначену роль безпосереднього учасника у розв’язанні міжнародних проблем, у яких зацікавлена держава.

Джерело:

Нагорняк М. Проблеми функціонування інформаційного простору України // Вісник КНУ імені Т.Г. Шевченка. Серія: Журналістика. – Вип. 5. – К., 1997. – С. 54-59.

Додаток 3 українське радіомовлення: шляхи розвитку

О. Хомин,

ЛНУ імені Івана Франка

Вступ України в якісно нову добу її існування, а саме в епоху держав­ності, зумовив безліч кардинальних змін практично у всіх сферах діяльності нашого суспільства. Одне з чільних місць тут посідають засоби ма­сової інформації, зокрема радіомовлення, яке чи не найперше реагує на будь-які суспільно-політичні зміни. Радіомовлення іманентне, має здатність і повинно впливати на суспільні процеси. Спробуємо розглянути ті зміни, яких зазнало наше радіо у зв’язку із глобальними політичними метаморфозами на теренах колишнього СРСР.

Очевидним є те, що за своїм характером українське радіомовлення часів СРСР та радіомовлення української держави істотно відрізняються. Уже зараз добре помітно певні результати щодо якісних змін нашого раді­омовлення. І це закономірно, оскільки специфіка та функції радіомовлен­ня молодої держави, яка прокладає у світ власний шлях, є іншими, ніж характер радіомовлення васала радянської імперії. Спробуємо вивести кілька пунктів, за якими сучасне українське радіомовлення відрізняється від свого попередника радянського періоду.

По-перше, позбувшись московського цензора, українське радіомовлен­ня не притримується чужої лінії у висвітленні тих чи інших важливих пи­тань, має передумови для подачі об’єктивної та неупередженої інформації, і, що дуже важливо, наше радіомовлення розширило рамки свого ефірно­го часу.

По-друге, змінився погляд на сприйняття і подачу інформації: замість позиції ідеологічного прислужника КПРС на нашому радіомовленні викри­сталізовується державницька позиція. Виникла низка постійних рубрик та програм, де автори розглядають процеси становлення і розвитку україн­ської держави, проблеми її зовнішньої та внутрішньої політики, економіки тощо.

По-третє, розпад тоталітарної імперії поклав початок переходу нашого суспільства від тоталітарних до ліберально-демократичних світоглядних орієнтирів та вартостей. Цілком природно, що ЗМІ, а отже, й радіомовлення, також підвладні цьому процесові. Однак варто зазначити, що він є тривалим і доволі складним. Іноді й самі журналісти, які звикли до методів роботи, важко змінюють засадничі підходи до журналістики, а що вже казати про владні структури, які звикли до повного контролю мас-медіа. Крім того, жваве зацікавлення засобами масової інформації із розпадом СРСР почали виявляти представники не тільки владних, а й інших кіл. Наприклад, економічних, комерційних, фінансових і навіть кримінальних, що, зрештою, не дивно. Звідси злочини, жертвами яких є жур­налісти.

По-четверте, незважаючи не економічну скруту, збільшення кількості радіостанцій в Україні, переважно за рахунок недержавних радіокомпаній, спричинило зріст конкуренції між ними, яка, зі свого боку, стимулює творчий пошук, змушує авторів робити програми цікавішими, оригінальнішими, а отже, якіснішими.

По-п'яте, специфіка нашого радіомовлення змінюється ще й з огляду на нові вимоги часу, спроби нашого суспільства стати на рейки ринкової економіки. Постійним атрибутом сучасного радіо, на відміну від колишнього, стала реклама, різні оголошення тощо. Переважна більшість недержавних радіостудій орієнтується на молодого слухача, і тому основу їх ефіру становить сучасна музика та розважальні передачі. Багато радіостудій у погоні за масовою аудиторією, а відтак, і рівнем популярності, що, безперечно, повинно привабити потенційного рекламодавця, роблять наголос на так званих легких, тобто розважальних, передачах різних ґатунків, інколи невиправдано жертвуючи передачами інформаційного та аналітичного характеру.

Така тенденція сприяє поділові радіостудій за специфічними й тематичними ознаками і дає підстави для класифікації нового типу радіокомпаній – комерційного. Проте правомірність такої дефініції потребує ґрунтовнішого вивчення та аналізу діяльності згаданих радіостудій.

По-шосте, з виникненням незалежної України було знято табу на вихід в ефір передач на релігійну тематику. Яскравою ілюстрацією актуальності програм може бути популярність радіо “Воскресіння”.

По-сьоме, проблема білінгвізму. Вихід в ефір головних каналів нашого мовлення здійснюється українською мовою. Тут радіомовлення до­сягло помітних успіхів порівняно з головними каналами телебачення, а особливо – із пресою.

Це не повний перелік тих змін, які відбулися на українському радіомовленні від часу виникнення нашої держави. До того ж не можна говорити про зміну Українського радіо як про одноразовий акт. Це тривалий процес, який можна вважати розвитком нашого радіомовлення. Щоб розглядати Українське радіо у процесі його розвитку, щоб визначити, які вимоги стави­ти йому на перспективу, треба дослідити обставини, в яких воно розви­вається. Якщо ми збираємось розглядати стан сучасного українського ра­діомовлення та його діяльність у контексті створення й становлення ук­раїнської державності, то для цього потрібно проаналізувати суспільно-політичну ситуацію, яку маємо в Україні.

Те, що українці протягом останніх століть робили відчайдушні спроби відновити втрачену державність, факт незаперечний. Безперечно, що в кожній колишній радянській республіці були здорові сили, які бачили пер­спективу існування свого народу лише у створенні власної національної держави. Проте їхня потуга не була настільки великою, щоб зруйнувати радянську імперію. Говорячи про українські національно свідомі сили, заз­начимо, що на час виникнення нашої держави вони не були готові стати суспільним лідером. Подальша міжпартійна ворожнеча, протистояння амбіцій проілюстрували це. До того ж за владу міцно тримались тодішні політичні вожді. А в цілому українське суспільство хоча й показало 1 груд­ня 1991 року під час референдуму приклад готовності до консолідації в критичні моменти історії, але все-таки вступило у свою державну епоху, будучи помітно поділеним і світоглядно, і мовно, і конфесійно, що, звичай­но ж, тільки ускладнило хід державотворчих процесів. Очевидно, що час­тина суспільства під час голосування на референдумі за Українську дер­жаву керувалась прагматичними міркуваннями, сподіваючись швидкого підвищення рівня життя. Зрештою, у тому нічого поганого немає, бо праг­матичний підхід у політиці є закономірним. Але таке мислення ще не є ознакою готовності суспільства до державного існування.

На жаль, відсутність усвідомлення потреби державного існування, адекватного сприйняття вимог часу, готовності визнати не лише права, які державність дає нації, але й вимоги та обов’язки, які ця сама державність ставить перед суспільством, повела Українську державу не тим шляхом, на який ми сподівалися. І, найгірше, що перш за все це стосується нашої політичної еліти. Адже з багатьох причин того, що Україна ще не може виборсатись із соціально-економічної кризи, найважливішою є, фактично, відсутність політичної еліти з належним рівнем патріотизму, національної свідомості, здатності поставити національні, державні інтереси вище за особисті чи вузькопартійні. За своїм світоглядом багато наших політиків вищих рангів, не кажучи вже про дрібніших чиновників, є типовими вихо­ванцями радянської системи, позбавленими будь-якого почуття відповідальності за свої діяння, а інколи й бажання, і можливості конструктивно діяти. Влада їм потрібна не для реалізації себе на державному посту для суспільного блага, а для безкарної наживи за державний кошт.

Чим зумовлене таке незрозуміле, нелогічне ставлення українців до держави? Схоже на те, що за століття бездержавного існування у нас засадничо змінилась оцінка поняття держави як такого. Адже протягом останніх століть держави, у складі яких перебували наші землі, більшою чи меншою мірою провадили, м’яко кажучи, нелояльну, а іноді й відверто ворожу політику щодо автохтонного населення.

Держава сприймалась якщо не як ворожа, то принаймні як чужа. Коментувати ставлення поневоленого народу до такої держави, очевидно, немає сенсу. Отже, несприятливі історичні обставини формували у наро­ду байдуже ставлення до держави, в якій він жив. До того ж знівельоване почуття національної гідності у певної частини українців під час безперервних русифікаційних кампаній лише підсилило їхню байдужість до власної держави. Що ж до неукраїнців України, які займають непропорційно велику кількість місць у владних, фінансових, управлінських та ін. структурах, то тут і дивуватись нема чого: що їм Українська держава?

Отже, на превеликий жаль, у епоху державності ми вступили, не готовими до цього. І тому перед нашими ЗМІ стоїть непросте завдання: формувати державницьке мислення, формувати державницьку рису нашого менталітету на всіх рівнях суспільства, навчити дивитись на власну державу, як на найбільшу суспільну цінність, яка є гарантом безпеки і повноцінного існування нації. Робити це потрібно переконливо, якісно, чітко, без вайлуватості, оскільки державу вже маємо і вчитись жити по-державницьки мусимо для того, щоб її не втратити. Щодо ролі радіомовлення у цих процесах, то потрібно звернути особливу увагу на ті рубрики, де готуються матеріали політичного, економічного, історичного, краєзнавчого характеру. Їхнім авторам потрібно максимально творчо і фахово підходити до підготовки матеріалів, щоб вони були оригінальними, аргументованими, на високому інтелектуальному рівні, такими, що викликають зацікавлення і роздуми над темою, а не профанують її. Щоб не відштовхнути вдумливого слухача, для радіожурналіста дуже важливо уникати примітивізації у висвітленні піднятої теми, у спробі аналізу її проблем, у підборі та побудові аргументації.

Для професійного аналізу складних суспільно-політичних чи економічних процесів є необхідною точка зору та коментар компетентної особи, авторитетного фахівця з даної галузі. До речі, цей журналістський засіб вдало використовують ведучі суспільно-політичних та економічних рубрик українського радіо, зокрема Емма Бабчук (програма “Фактор часу”), Ольга Зарічанська (програма “Лідери”), Антон Філіпенко (програма “Економічна політика в Україні. Штрихи до портрета”).

Закінчити розгляд вимог щодо діяльності українського радіомовлення у контексті державотворення хотілось би тим, про що вже було згадано. Воно повинно всіляко сприяти виробленню і прийняттю універсальної дер­жавницької концепції, скерованої на створення держави національної не лише за формою, а й за змістом. Держави, у якій пріоритетними були би права та безпека автохтонної нації, як це є у кожній цивілізованій державі. І нехай це звучить дещо патетично, але лише керуючись національними, державними інтересами можна піднятись до належного економічного рівня, досягнути успіхів як у внутрішній, так і у зовнішній політиці. Адже відомо, що первинною є проблема морального характеру, криза духовності, а сус­пільно-політичні негаразди походять від головної проблеми.

Джерело:

Хомин О. Українське радіомовлення: шляхи розвитку // Телерадіожурналістика: історія, теорія, практика, погляд у майбутнє: Збірник науково-методичних праць. – Львів, 1997. – С. 32-36.

Додаток 4 Державне радіо було, є і мусить бути!

І. БЕТЬКОВ,

директор дирекції випуску

та інформаційно-аналітичного забезпечення

Національної радіокомпанії України

Тоді, коли з’явилося і почало бурхливими темпами розвиватися телебачення, побутувала думка, що воно зго­дом замінить, витіснить інші засоби масової інформації, в першу чергу – радіо. Реалії життя переконливо спросту­вали це твердження. Обидві гілки електронних мас-медіа довели абсолютну життєздатність, кожна з них зайняла свою нішу в суспільстві, своє місце в житті людини, ні в якому разі не заважаючи одна одній. Радіо так само активно розвивалося, постійно вдосконалюючись, розширюючи свої функціональні можливості, охоплюючи все більшу кіль­кість слухачів. І як результат — нині Національна радіо­компанія України веде внутрішнє мовлення на трьох кана­лах протягом майже 63 годин щодоби і має серед усіх засобів масової інформації найбільшу аудиторію. Українське радіо – потужний державотворчий орган, який виконує обов’язки просвітителя, одного з найактивніших орга­нізаторів духовного життя народу.

Можна з усією впевненістю говорити про те, що жодна комерційна станція не зможе робити те, що робить НРКУ, і за будь-яких обставин не стане в такому великому обсязі забезпечувати інформаційне, громадсько-політичне та ху­дожнє мовлення. Адже комерційні станції не мають для цього відповідної бази. Джерела інформації, особливо внутрішньої, з яких черпає матеріали Українське радіо, надзвичайно потужні. Це розгалужена кореспондентська мережа, творчі колективи обласних телерадіокомпаній, авторський актив, що складався впродовж багатьох років – учені, письменники, митці, представники різних галузей інтелектуальної праці.

Наявність великих і малих студій звукозапису дає змогу створювати найскладніші за формою програми, записувати літературно-драматичні твори, оперні спектаклі, симфонічні концерти, програми популярної музики тощо. Нарешті, солідна фондова фо­нотека, яка налічує понад 110 тисяч унікальних записів — усе це дає змогу стверджувати, що немає і не може бути сьогодні в Українського радіо конкурента, який міг би забезпечити такий масив мовлення.

Тому цілком зрозуміло, наскільки важливо, щоб вся система радіомовлення працювала без збоїв, щоб у кожній оселі мали можливість слухати Українське радіо. Втім саме тут з’являються проблеми. І перша з них – фінан­сова. Як відомо, радіопрограми НРКУ поширюються за допомогою радіопередавачів – в ефір і через єдину проводову трансляційну мережу, що охоплює всю терито­рію країни. Остання забезпечує прийом передач Укра­їнського радіо і в містах, і в селах, робить радіо доступним і для заможних людей, і для найбідніших верств населен­ня, оскільки плата за користування динаміком, підключе­ним до системи проводового мовлення, майже символічна – 50 копійок на місяць. Ці гроші одержує “Укртелеком” – структурний підрозділ Міністерства зв’язку, що забезпе­чує функціонування названої мережі.

Виникає парадоксальна ситуація. Слухачі платять не за те, що до їх будинків підведено проводи, а за радіопрогра­ми, які задовольняють їх духовні запити, тобто практично платять за інтелектуальну продукцію, яку виготовляє Національна радіокомпанія України, а гроші одержує “Укртелеком”.

Серед певної категорії зв’язківців почали з’являтися думки, що це, мовляв, несучасна технологія донесення радіопрограм до слухача, що ця система взагалі – спадок тоталітарного режиму. А радіопрограми треба поширювати лише за допомогою ефірних передавачів...

А чому ж тоді кабельне телебачення вважається прогресивним і розвивається неабиякими темпами? Чому в Америці почали розвивати проводове радіомовлення, використовуючи для цього телефонні кабелі і передають по них багато програм? Тут варто зауважити, що саме у такий спосіб частина американців українського походження слухають передачі нашої першої програми. До речі, не так давно в надрах Міністерства зв’язку існувало конструкторське бюро, яке розробило техніку і відповідну технологію для шестиканального радіомовлення по телефонних кабелях. То чому ж найзручніший і найнадійніший спосіб передачі програм треба вважати несучасним?

Свою думку щодо цього питання однозначно висловили слухачі, коли в минулому році у своєму виступі по радіо президент Національної радіокомпанії України Володимир Резніков розповів про тривожну ситуацію з проводовим мовленням. Протягом кількох днів не змовкали телефони, на адресу радіокомпанії надійшли сотні литів. У всіх, без винятку, зверненнях – обурення і конкретна вимога: цей спосіб доставки радіопрограм треба зберегти. Для основної маси людей радіоточка – єдине вікно у широкий світ, єдине джерело інформації про події в Україні і за її межами, єдина можливість прилучитися до надбань мистецтва, культури, літератури... У цих самих листах і телефонних дзвінках пропонувалися виходи із складного становища, в якому опинилося проводове мовлення. Найреальніший, звичайно, – це підвищення абонентної плати. Навіть якщо ця сума виросте у два-три рази, то більшість громадян зможе її сплачувати. А за рахунок цих коштів можна було б поліпшити фінансове становище Національної радіо­компанії.

Джерело:

Бетьков І. Державне радіо було, є і мусить бути! // Телерадіовісник України: Інформаційно-методичний збірник. – 1997. – № 5. – С. 15-17.

Додаток 5 Моральна відповідальність журналістів за створення привабливого образу України в аудіовізуальних змі

І. Пенчук

Важливим у період розбудови нашої держави в умовах зміни ідейних цінностей та політичних пріоритетів є дослідження створеного на телебаченні та у радіопросторі публіцистичного образу держави, виявлення тенденцій у його становленні. Так, її позитивний імідж здатний відображати національну ідею, консолідувати націю, виховувати повагу своїх громадян до своєї країни і до своєї нації. Він може також сприяти шанобливому ставленню до нашої держави представників інших націй, громадян інших країн, світового співтовариства тощо. І навпаки, негативний образ роз’єднує націю, формує негативне ставлення до держави не тільки у своїх громадян, а й у громадян інших країн.

У російськомовному регіоні України питання особистої відповідальності журналістів – рушій національно свідомого працівника радіо й телебачення.

Щоб робота з виховання національної свідомості молоді була успішною, працівники радіо й телебачення повинні враховувати регіональні особливості, які можна класифікувати за основними характеристиками умов проживання населення (географічними, економічними, технічними) і факторами, які визначають пріоритети місцевого населення (історичні, політичні, релігійні, національні, демографічні). Без регіональної компетентності місцевий журналіст ні авторитету у населення не буде мати, ні високого рейтингу не досягне.

Слід враховувати, що продукція радіо й телебачення сьогодні – це товар рівня духовного наркотику і сучасна молода людина залежна від нього, бо засоби масової інформації гіпнотизують особу настільки, що та втрачає будь-яку волю і проводить біля телеекрана, з радіонавушниками значно більше часу, ніж того вимагають власні потреби в інформуванні та розвагах. Як у випадку з наркотиками, споживач сучасної, звільненої від контролю етики програми, не в змозі реально оцінювати характер її дії на психіку та поведінку. Більше того, людина, “залежна” від телерадіоефіру, продовжує споживати продукцію, навіть розуміючи згубність її впливу. Отже, керуючись принципом “наркотичної” залежності, засобами мас-медіа сьогодні найлегше впливати на психіку людей, підривати їхні культурні норми, здійснювати перерозподіл влади за власним бажанням.

Важливим чинником вдалої маніпуляції є руйнування психологічного захисту людини, а особливо молодої, тих основ, на яких тримається її здатність критично сприймати запропоновану інформацію. Людина жадібно сприймає образи, які продукують телебачення й радіо, для того, щоб захистити себе від інформаційного голоду, а журналісти часом забувають, що боротьба за національну свідомість нелегка й довготривала, і що ця боротьба потребує віри в перемогу, а досвід поразок присипляє розум, навіює безвихідні почуття. Нерідко молоді журналісти, діджеї самі стають “наркотично” залежними від своєї слави, вони припиняють будь-яку роботу із самовдосконалення, вступаючи у фазу стагнації (“зіркової хвороби”).

Інформаційники радіо й телебачення сьогодні не пропонують новини, вони їх формують, створюючи фіктивну реальність, забуваючи, що маніпулювати свідомістю, подаючи тільки позитивні новини – небезпечна фальш. Журналісти, готуючи новини, не завжди добирають їх з позицій державника, скеровуючи свої інтелектуальні операції на формування національних ідеалів, на виховання української національної свідомості. Слухаючи інформаційні добірки, розумієш, що українські новини мають робити українські журналісти, які знають ситуацію, живуть одними проблемами зі своїм народом і не соромляться того.

Руйнівною для виховання національної свідомості є “американізована” журналістика катастроф. Це явище народилося в США, позиціонуючись від дефініції “інформація – товар і тільки товар” і, хоч багато американських журналістів змінюють таке розуміння новин, але деяка частина українських журналістів продовжує їх сліпо мавпувати. Тому журналістика катастроф є популярною на усіх телевізійних та радіоканалах Запоріжжя. Є переконання, що така журналістика породжує катастрофізм свідомості, бо після поразки інформаційної може бути поразка фактична. Звідси випливає, що не варто зациклюватися на показі життя регіону тільки у негативі: катастрофи, страйки, кримінал, адже чим більше негативу лунає у програмах, тим більше бідних і соціально агресивних слухачів ми маємо.

Разом із тим варто пам’ятати, що інформація – носій демократичних, культурологічних засад, тому події життя українців мусять з’являтися частіше на екранах телевізорів, у радіоефірі, показувати їх треба сміливо та цікаво, бо тільки так можна відшукати аналітично мислячих людей, спеціалістів у галузі стратегії бізнесу, економіки, політики, державності, а їх залучення може принести економічний успіх, і тоді не треба буде шукати “трагічних оптимістів”, жертовних патріотів і розв’яжеться проблема плинності кадрів.

Нерідко українські журналісти вдаються до іншої крайності: до розважальної журналістики, до “голівудизації новин” (за визначенням Дена Резера із американської Сі-бі-ес), забуваючи, що низька сенсаційність, банальність, бульварний тон позначаються на моралі молодіжної аудиторії. Працівники українських телерадіоорганізацій мусять згадати Шевченкове: “І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь!”. Неодмінно треба учитися у американських професіоналів оперативності, точності, об'єктивності, уваги і поваги до факту; у німецьких – раціональності, виваженості, лаконічності, ґрунтовності аналізу; у французьких – шарму, легкості, дотепності, вишуканості стилю, тонкого відчуття гумору, але перед мають вести національні надбання – висока оригінальна думка, любов, самопожертва.

Не варто забувати, що не тільки інформативні функції виконує регіональне телебачення та радіо, що саме ці інституції покликані виконувати виховні, просвітницькі функції, формуючи національну свідомість молоді.

Сьогодні регіональні радіо й телебачення, ігноруючи історію та культуру України, плекають стереотип чужої архаїчності, подаючи народний, історичний календар, узяті з російського Інтернету. Цей шлях найменшого спротиву свідчить про відсутність знань з українознавства, адже є надбання попередніх віків, є безліч книг із українського народознавства (Олекси Воропая, Ксенофонта Сосенка, Павла Чубинського), розроблено сценарії, методичні посібники; свідчить це і про нехіть до копіткої роботи, до пошуків. Тому необхідно, щоб щоденно подавалися в Інтернеті варіанти українського народного, історичного календаря, звичаїв, прикмет; щоб на всіх телерадіоканалах переважали українські фольклорні форми у музиці, літературі, а не кантрі чужих країн.

Без сумніву, необхідно зберегти автентичний фольклор, скарби народної літератури, культури, шедеврів класики, але вони не повинні монополізувати термін “українська культура”, бо є складовою частиною цілого, еволюційний розвиток якого триває.

Поряд із тим викликає тривогу той факт, що сьогодні масова українська культура зберігає провінційність, меншовартісність, має схильність до калькування (мавпування), а віковічні етнографічні традиції і цінності української культури не відповідають динамічному, урбаністичному сьогоденню, рідко знаходять відгуки серед молоді. Для виховання національної свідомості українців актуальною є проблема модернізації культури, тому не варто плекати відсталий візуальний образ українця з оселедцем у шароварах, вважаємо за потрібне не глузувати, не кепкувати із національних традицій, а пропускати їх крізь критичне осмислення і шанувати; відкидаючи з минулого штучне, недосконале, треба узяти найцінніше. Пора подавати український фольклор індустріальної людини, щоб сучасна молодь трактувала себе європейцями, але у деяких журналістів “бажання одягти неньку-Україну за західними викройками в окремих осіб виявляється настільки сильним, що в прокрустове ложе складається навіть історичне минуле, яке безжалісно шматується на догоду ілюзіям, помилкам, чи просто свавіллю” [1, 760 - 761].

Інколи ми самі вбачаємо у рідних традиціях відсталість, яка заважає еволюційному поступу, штучно створюємо вакуум сучасного культурного простору і заповнюємо його елементами іноземних культур, які професійно створюють чужим націям імідж, ілюзію могутності.

Працівникам радіо й телебачення необхідно поєднати вивчення, дослідження, переосмислення нашого минулого із сучасним світосприйняттям урбанізованого українця. Використовуючи новітні технології у пропаганді урбаністичних форм культури, варто звернутися до творів Віктора Петрова (Домонтовича), Валеріана Підмогильного, Леоніда Кисельова, Юрія Андруховича; Олександра Архипенка, Олександри Екстер (Григорович).

Звичайно, багатьом журналістам легше, зручніше оперувати вже набутими знаннями, не вдаючись до роботи із самоосвіти, роблячи відкриття нового перш за все для себе. Наприклад, радіо “Ера” веде щоденні передачі “День Янгола”, розповідаючи про імена і знаменитих носіїв цих імен; але українців серед героїв дня немає. Так, 4 травня 2003 року у день Дениса подавався матеріал про Дениса Фонвізина, хоч більш доцільним був би матеріал про Дениса Січинського – композитора, організатора співацького товариства “Боян”, автора романсів, опери “Роксолана”. Вважаємо, що велика мета потребує великих зусиль, тому є потреба у вивченні велетів духу в історії державотворення, в науці, культурі, спорті; журналісти повинні белетризувати нашу історію. Варто позбавити образи героїв нашарувань застарілості, показати красу, шляхетність, сучасність їхньої інтелектуальної спадщини.

Національна свідомість, гідність молодої людини будується на культі героїв-переможців, бо культ поразок не здатен виховати героя. Тільки знімаючи мірку із звитяг, а не принижень, створюючи оптимістичний образ держави, можна орієнтувати на майбутні перемоги, виховувати гідність громадянина. Тут варто згадати досвід США, коли починався “новий курс” Франкліна Рузвельта. Тоді під загрозою тюремного ув’язнення “Голівуду” було заборонено створювати кінофільми із страхіттями, із песимістичним завершенням. Тримаючи посмішку, американці створили певну філософію країни із стовідсотковим оптимізмом. Україні не бракує оптимізму, тому слід звернутися до оспівування перемог української зброї, бо ті, хто писав нам нашу історію, не були в цьому зацікавлені. Нашим журналістам варто рішуче відмовитися від тактики виправдовувань, пояснень, адже масова свідомість сприймає впевненість, аргументованість, що теж потребує чітких знань, переконань.

Наприклад, на радіо “Запоріжжя-FM” пролунав цикл романтичних історій про кожного з 28 полковників доби Хмельницького, про гетьманів України, про маршала Франції, на честь якого названо аеропорт Орлі – Григора Орлика, про генералів армії Української Народної Республіки, про Тараса Бульбу-Боровця і Романа Шухевича. Виходячи з листів читачів, на радіо “Запоріжжя-FM” з успіхом пройшов цикл передач Ганни Черкаської про українців – кавалерів ордена Почесного легіону, імена українців на географічній карті світу, бо захоплюючі розповіді про співвітчизників пробуджують національну гордість і бажання знати більше.

Незнання зразків елітарної, аристократичної культури стоїть на заваді їх донесення до українців: не повною мірою оцінили ми творчість Лесі Українки, Миколи Зерова, Івана Світличного; не знаємо жодної цитати з творів “імператора залізних строф” Євгена Маланюка, не дослідили “княжу емаль” Оксани Лятуринської, твори грандеси Наталени Королевої, поезію пантеїста Ігоря Антонича, горду красу лірики Олекси Стефановича.

Необхідно пропагувати й стимулювати найкращі риси історичної ментальності, національного характеру. Разом із тим важливо почуття міри, критичне сприйняття національної спадщини, щоб піднесено-патетичні передачі не втрачали реальності; а, відроджуючи найкраще в національній традиції, треба називати і визначати національну ганьбу, хибні уроки минулого, долаючи традиційні стереотипи.

Мудрість віків учить: пізнайте самих себе і приведіть себе в порядок, але на передній план варто поставити вивчення і культивування творів вишуканих, із шармом романтичних почуттів у всіх їхніх виявах. Всі надбання нашої культури, ментальності мають стати підвалинами для побудови собору національного світогляду молоді.

Усвідомлення телерадіожурналістами особистої відповідальності за створення привабливого образу України має привести до переконання, що прийшов час працювати так, щоб не втратити державність, адже Олег Ольжич зауважував: “Держава не твориться в будучині, держава будується нині” [2, 89]. Творити українське радіо, телебачення мусять люди, які вірять у майбутнє України, живуть життям багатобарвним й цікавим, з поглядом у майбутнє творять державу, не розмінюючись на пошуки ворога та його викриття.

Працівникам радіо та телебачення необхідно також чесно, об’єктивно і самокритично проаналізувати власні якості: світогляд, соціально-політичні позиції, професійні нахили, досвід, відповідальність, рівень здібностей. Після такої ревізії власних складових, прагнучи до максимально ефективної роботи, бажаючи принести реальну користь справі, треба визначити першочергові завдання в роботі над собою, над своїми працями.

Важливо, щоб продукт праці такого журналіста відзначався новизною, оригінальністю, ефективністю та довершеністю, “родзинкою”, неповторним іміджем, тому робота над шліфуванням власних здібностей не повинна припинятися.

Україномовним діджеям треба опановувати форму інтелігентної, глибокої, цікавої для обох сторін бесіди; потрібні активність, здатність поєдувати те, що в реальному житті ніяк не пов’язано.

Для сучасної молоді необхідно натхнення – особливий духовний стан виступаючого перед мікрофоном, вид “чистого” психосинтетичного впливу, бо не створює у підсвідомості ніяких мимовільних установок. Натхнення ведучих, авторів притягує слухача, створює сприятливий мікроклімат на самій станції. Радіопередача, побудована на натхненні, несе духовну енергію колективу, ефективно впливає на усі соціальні верстви населення і привертає багатих.

Сьогодні для радіо потрібні працівники із швидким розумом, кмітливістю, надійністю, старанністю, відчуттям мови, а для телебачення – особистість із неповторною індивідуальністю, талантом, мудрістю, професіоналізмом, привабливістю. І навіть побутовий стан ведучого – це галузь його психологічної підготовки, переконань виховання, походження.

Молодіжну аудиторію підкорює інтелектуал, людина небайдужа, пряма, щира, об’єктивна, смілива – сильна особистість з розвиненим почуттям гумору; з приємним, добре поставленим голосом, чіткою дикцією; із доступною мовою, але багатим словниковим запасом і знанням іноземних мов. До мікрофона треба посміхатися.

Неможливо дозволити нудьгу, повинні лунати імпровізаційний сміх, обмовки, весела плутанина, суперечка ведучих, де уміння дещо відхилятися від теми, створює ефект нормального людського спілкування.

Аналізуючи мовлення сучасного радіоведучого, іноді можна помітити негативні моменти: байдужість, поверховість автора у висвітленні проблеми, а також прагнення самоутвердитися, продемонструвати свої кращі риси через приниження гостя студії або телефонного співрозмовника інтерактивної передачі, менторський тон журналіста. До негативних рис можна віднести також убогість словникового запасу ведучих, млявість, тавтології, багатослівність, погано “поставлений” голос, який не дає змоги за допомогою тембру, тональності повною мірою передати зміст; неоптимальне використання темпу мовлення. Відомо, що інтонація у п’ять з половиною разів ефективніша за сам текст: сприйняття на підсвідомому рівні більше впливає на аудиторію, ніж смислове та емоційне. Слово ведучого, який не відпрацьовує, а живе, є животворним, сприяє мисленню й мріям, тому важливо, щоб це слово було сказано рідною мовою.

Підвищення ролі регіонального радіо й телебачення зумовлено не тільки більшою довірою до нього населення порівняно із центральним мовленням, але і його призначенням за сучасних умов, надзавданням, історичною місією – стати ключовою консолідуючою ланкою в системі комунікацій, яка об’єднує населення регіону на основі культурних цінностей, самобутніх історичних традицій, що відповідають його запитам. Сьогодні культурне, духовне, моральне середовище формується не за сприяння власної держави, а всупереч цьому. Молоді запоріжці шукають рідномовну літературу: твори видавництва “Основа”, якісні часописи “Сучасність”, “ПіК”, книги Юрія Андруховича. І українці знаходять її, своїх однодумців, адже у суспільстві подібне прагне подібного, тому варто створювати комфортні умови (духовні, моральні, правові) для молоді.

Національно свідомий журналіст – духовно незалежна особистість, котра пізнає себе і свій народ критично, з високою мірою вимогливості – має зайняти свою соціально-світоглядну позицію, засвоїти, що обрав важкий і не завжди вдячний шлях і цей вибір потребує високого фахового рівня, організованості, дисципліни, щоденної нелегкої праці над собою, бо служіння національній ідеї потребує злиття воєдино себе, натхнення і надзавдання.

Сьогодні спостерігається явне омолодження працівників телебачення і радіо Запорізької області. Найбільш активна і перспективна молодь у пошуках кращої долі емігрує до Києва, Москви, природно, що регіональні ЗМІ бідніють. Натомість серед нового покоління працівників з’явилося немало випадкових, неосвічених людей, без теоретичних знань, практичного досвіду в галузі телерадіомовлення, далеких від норм професійної етики. Особливо це стосується діджеїв – тінейджерів, які повинні мати уявлення про деонтологічні принципи й норми. Деонтологія (від грец. deon – потрібне, необхідне і logos – вчення) – галузь знань про етичні принципи поведінки, професійні обов’язки, моральні вимоги до журналіста.

Для подолання аматорства, непрофесіоналізму виникла потреба у залученні високопрофесійних і високоморальних журналістів до викладання майбутнім працівникам ефіру теоретичних основ, системи знань. “Щоб вирощувати і практично формувати професіоналів, необхідно, спираючись на власний національний досвід, навчаючись на зразках якісної західної журналістики, моделювати еталони журналістської майстерності, ставлячи на перший план компетентність, здатність журналіста проникати в суть життєвих проблем, моральність, мужність і вміння говорити правду. Здавалось би, назавжди відійшло в минуле тлумачення літературної майстерності як сукупності жанрово-композиційних та мовно-стилістичних прийомів донесення інформації, оскільки воно випливало із ролі журналіста як підручного, здатного популяризувати і розмежовувати віджилі догмати” [3, 18].

Працівникам телебачення, радіо треба дбати про підвищення власного фахового рівня з українознавчих дисциплін, з мови. Наприклад, на радіо “Запоріжжя” національно свідомий українець головний режисер Віктор Фоменко запровадив українознавчі студії для діджеїв, де учив, як вплітати стародавні звичаї в сьогодення, як пояснювати слухачам позитивні сторони традицій, а не шукати їх в інших культурах.

Так, напередодні Різдва Христового колектив віднайшов відповіді на запитання, які нерідко ставить молодіжна аудиторія:

• Невже українці – це жебраки, які ходять старцями до чужих людей?

• Чи є українці нахабами, які вимагають у ґазди: “Ковбаса не така, дайте, дядьку п’ятака!”, “Не даси ковбасу, тобі хату рознесу!”

Віктор Павлович пояснював, що в селах майже всі знають один одного, тому діти ходять на Різдво до рідних, хрещених батьків; що довгими зимовими вечорами молодь готувала маленькі спектаклі для кожної родини і за це одержувала подарунки; а гроші брав до рук тільки один чоловік, збираючи їх на ремонт церкви, школи, інші потреби громади. Крім того діджеї самі вивчили красиві колядки та щедрівки.

Такі обговорення актуальні в Запорізькому регіоні, але коли посаду головного режисера обійняла індиферентна до національних питань людина, радіо “Запоріжжя” почало пропагувати відзначення чужих свят, наприклад: пишно відзначили “Гелоуїн” з призами, прямим ефіром, але 19 грудня Святого Миколая не було згадано.

Всі ці питання важко розв’язати самотужки, бо не завжди журналісти мають необхідні знання, потрібну літературу, тому вищі навчальні заклади, “Просвіта” повинні допомогти організацією лекцій, курсами перевишколу, а держава повинна подбати про регулярне підвищення фахового рівня працівників регіонального радіо, телебачення.

Варто зазначити, що вихованням еліти, інтелекту нації мають опікуватися державні канали, бо інтелектуальні програми потребують високої професійної підготовки журналістів, системності роботи і відповідальності. Відомо, що чим розумніша передача, тим менше аудиторія й інтерес рекламодавців, тому держава мусить узяти на себе цей тягар.

Вивчення роботи телерадіожурналістів регіону показало, що навіть за часів конкуренції існує певний континуїтет серед національно свідомих журналістів: так, ведуча спортивних новин на “ТВ-5” Катерина Полякова і ведучий україномовних новин на радіо “Ностальжі” Валерій Козицький, діджей радіо “Запоріжжя” Олег Забєлін – учні Ганни Черкаської; вона ж консультант і сценарист україномовної передачі “Прогноз погоди” на телеканалі “АЛЕКС”.

Кандидати філологічних наук Павло Мірошниченко (діджей радіо “Ностальжі”) та Микола Васьків (ведучий авторської програми “Україна incognitа” на “АЛЕКСі”) – викладали на факультеті журналістики у державному університеті. Валентина Декусар (ведуча радіо “Ностальжі” і Оксана Гладій (автор і ведучий програми “Мова як море” на ЗОДТРК, Ганна Черкаська (автор програм “Історичний календар”, “Забавка Йой” на радіо Запоріжжя-FM” – ведуть практичні заняття для студентів Гуманітарного університету “ЗІДМУ”.

Отже, говорячи про усвідомлення теле- і радіожурналістами особистої відповідальності за створення позитивного звукового образу України, варто наголосити на тому, що не всі працівники регіонального радіо й телебачення опікуються вихованням української національної самосвідомості молоді, плекають національні ідеали. Держава, вищі навчальні заклади, курси підвищення кваліфікації, товариства “Просвіта” і “Знання” повинні подбати про формування національно свідомих журналістів, діджеїв.

Проведений у дослідженнi аналіз показав, що регіональне телерадіомовлення – важлива інституція у пропаганді національних ідеалів, у формуванні національної свідомості молоді.

З цією метою усі телерадіоканали Запорізького регіону повинні формувати відповідні мережі мовлення в контексті чинного законодавства; подавати державною мовою новини, передачі для дітей та молоді, інтелектуальні ігри, мультфільми, демонструвати україномовні кінофільми.

Необхідна система державного заохочення запровадження україномовного середовища на усіх регіональних телерадіоканалах, україномовні передачі повинні народжуватися в україномовному середовищі, а не бути перекладом з російської мови.

Враховуючи зазначені тенденції телерадіомовлення Запорізького регіону, варто систематизувати сучасний досвід журналістів, чиї передачі формують національну свідомість молоді (О. Гладій, П. Мірошниченка, О. Третяченка, Г. Черкаської); узагальнити особливості молодіжної комунікативної методики.

Бажано, щоб товариства “Просвіта”, “Знання” організували проведення лекцій з українознавства, краєзнавства для працівників телебачення та радіо.

Вважаємо за необхідне запровадити періодичні атестації працівників телерадіоорганізацій із видачею довідок (ліцензій) на право професійно займатися журналістикою.

Для формування україномовної національно свідомої журналістики від самих журналістів вимагається розуміння національних цінностей, їхньої системи і смислового наповнення, знання цінностей своєї аудиторії, акцентування журналістів на виконання державного замовлення в регіональному ефірі.

Передаючи свій досвід молодим колегам, національно свідомі журналісти повинні звернути увагу на такі моменти:

- поєднання вивчення, дослідження, переосмислення нашого минулого з сучасним світосприйняттям урбанізованого українця;

- більш широке використання новітніх технологій у пропаганді урбаністичних форм культури;

- чіткість, однозначність уніфікації національної міфотворчості;

- плекання у молоді культу національних героїв, краси, шляхетності, інтелекту велетів духу в історії державотворення, в науці, культурі.

1. Мала енциклопедія етнодержавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.Корецького; Відп. ред. Ю.Римаренко. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – 942 с.

2. Ольжич О. Цитаделя духа. – Острава, 1991. – 250 с.

3. Здоровега В. Підкрутимо вуса запорізькі // Молодь України. – 2002. – 30 квіт.

Джерело:

Пенчук І. Моральна відповідальність журналістів за створення привабливого образу України в аудіовізуальних ЗМІ // Журналістыка – 2003: Матэрыялы 5-й Міжнароднай навукова-практычнай канферэнцыі. – Вып. 5. – Мінск, 2003. – С. 250-254.

Додаток 6 Історія українського радіомовлення

Учнівська пора

інформаційного радіомовлення

(1926-1932 рр.)

В. Миронченко,

директор Інституту телебачення і радіомовлення

Свій початок сучасне інформаційне радіомовлення бере від радіогазет, що, за задумом їхніх творців, мали інформувати, агітувати, пропагувати й головне – організовувати своїх слухачів.

Перший випуск всеукраїнської робітничої газети “Пролетар” був переданий із Харкова, де тоді містилася столиця України, 10 грудня 1926 року. Відтоді й на досить тривалий час радіогазети стають основною формою політичного мовлення в Україні.

Чимало дослідників розглядають радіогазетний період в історії інформаційного мовлення як пору учнівства, як час, коли новий вид журналістики активно засвоював багатющі можливості, що мала у своєму розпорядженні журналістика традиційна – друкована, газетна. Тому й не дивно, що радіогазета “Пролетар” спочатку не тільки дублює свою друковану посестру, а й взагалі мало чим відрізняється від неї – змістом, версткою, жанрами, манерою викладу матеріалу. Ось як виглядав, за свідченням журналу “Радіо”, перший випуск цієї радіогазети: “Десять сторінок. На п’яти сторінках наклеєні недбало вирізані із друкованої газети “Пролетар” передова стаття, закордонна інформація, по Україні й по Радянському Союзу. Де-не-де в друкованому тексті є виправлення й скорочення. Друга частина надрукована (як видно, під копірку) в редакції газети “Пролетар”, заголовки нічим не різняться від “Пролетаря”. Монтаж знову ж таки на зразок друкованого органу. Жодної робкорівської кореспонденції”.

Читали радіогазету, як дізнаємося із журналу, два диктори. Вона була оформлена двома музично-ліричними номерами і звучала в ефірі 22 хвилини. Штат радіогазети складався з однієї людини. Того історичного року були підготовлені й передані в ефір 4 випуски радіогазети. Передавалися вони у “вільний від музичних передач час”.

У серпні 1927 року радіогазета відокремлюється від однойменного друкованого видання, на базі якого вона досі готувалася, і стає самостійним радіовиданням, прибравши назву “Радіо-Пролетар”. Штат редакції зростає до чотирьох чоловік, їм допомагають 50 робкорів, які періодично надсилають до редакції дописи із заводів та фабрик. Проте робкорівських дописів, а також власних матеріалів, написаних штатними працівниками, усе ж не вистачає для підготовки громадськості та преси, вони були ліквідовані. Партія і держава легко розпрощалися з ними, бо вони не стали для них дійовими помічниками. Радіогазети у своїй переважній більшості незадовільно і з запізненням інформували населення про події, не були організаторами мас, не втягували людей у громадське життя, в управління суспільством. Вони також слабо впливали на піднесення загальної політичної культури суспільства, без зростання якої всі плани лишалися нездійсненими.

Радіогазети померли тихо й непомітно, їхня смерть не викликала у слухачів ніякого жалю.

У новій столиці України (1933-1941 рр.)

На зміну радіогазетам прийшли нові способи та форми організації інформаційних матеріалів. Вони забезпечили оперативніше висвітлення життя, стали повніше задовольняти запити слухачів.

Серед нових форм передусім виділимо випуски “Останніх вістей”, ефективну підготовку яких вдалося налагодити вже з Києва, куди 1934 року переїхав Всеукраїнський радіокомітет. На відміну від вузькопрофільованих радіогазет, “Останні вісті” адресували свої передачі не окремим категоріям слухачів, а всім, хто хотів їх послухати, городянам і селянам, людям похилого віку й молоді, червоноармійцям і домогосподаркам. Випуски позбулися довжелезних статей, нарисів, бесід, кореспонденцій, які при потребі можна було прочитати в газеті. Радіоновини почали коротко знайомити аудиторію із усіма важливими новинами внутрішнього й міжнародного життя. Важливо й те, що випуски стали доходити до слухачів раніше, аніж газети. І це було якраз те, чого вони чекали й вимагали.

“Останні ще мало кому відомі новини, одержані від наших кореспондентів, – писав у ті дні відповідальний редактор “Останніх вістей” В. Стороженко, – цікава, політично загострена інформація, організована нашими кореспондентами, живі, насичені конкретними фактами виступи людей Радянської України зробили випуски і виступи “Останніх вістей” бойовими, мальовничими й цікавими”.

Природно, успіх не прийшов сам по собі. Він став результатом копіткої підготовчої роботи, спрямованої на розширення кореспондентської мережі й докорінну перебудову роботи редакційного апарату. У ході цієї роботи редакції вдалося підібрати у кожній області постійних кореспондентів, з якими був встановлений щоденний телефонний зв’язок. Одночасно листовно були запрошені до співробітництва районні керівники, знатні люди республіки, керівники промислових підприємств, колгоспів, радгоспів. У самій редакції кожен співробітник став відповідати за висвітлення певної галузі життя; у практику були введені щоденні наради – летючки, де проводився всебічний аналіз не тільки змісту, а й форми випусків, їх мови та стилю.

Другою, не менш важливою, формою стали позастудійні передачі безпосередньо з підприємств, будов, колгоспів. Ці передачі дозволяли домогтися високої оперативності й, головне, максимальної переконливості. Живий голос, слово реальної людини, мовлене не із студії, а безпосередньо із того місця, де вона живе і працює, стали великою силою. Ці передачі, як правило, присвячувалися злободенним, важливим у цей момент подіям і процесам, тому їх часто називали “актуальними передачами”.

Для прикладу наведемо передачу із колгоспу “За краще життя” Дніпропетровської області, яку організувало й провело міське радіо Кам’янського (нині Дніпродзержинськ). Безпосередньою причиною для її організації стало повернення голови колгоспу Олексія Завгороднього із Москви, де він брав участь у роботі з’їзду ударників колгоспних ланів, зустрічався із Сталіним. Організатори надали йому можливість відзвітувати про свою поїздку. Слідом за ним виступили колгоспники, які говорили, що після формування більшовицьких колгоспів життя на селі стало заможнішим. Цю думку підтримали і члени сусідньої артілі “Червоний промінь” – вони одностайно засуджували одноосібний спосіб господарювання й висловлювали упевненість, що ударна праця на колгоспних ланах зробить їх щасливішими.

У багатьох випадках подібні передачі перетворювалися на політичні акції: виступаючі обговорювали важливі державні й виробничі справи, давали оцінки зробленому, вносили пропозиції, ділилися досвідом. 1935 року мікрофон “Останніх вістей” побував на квартирах передовиків виробництва, у лабораторіях учених, у зразкових школах, селах, за кулісами театрів, на передсвяткових базарах, на стадіонах, аеродромах і навіть... у клітках диких звірів.

Після переїзду до Києва значення самостійного жанру набирають виступи перед мікрофоном. Для їх підготовки на радіо запрошувалися віддані більшовицькому режимові люди. Найчастіше їх знаходили серед партійних і радянських працівників, ударників виробництва або нового покоління радянської інтелігенції – учителів, лікарів, письменників, учених. Тексти промов, які вони мали виголосити, ретельно редагувалися і перевірялися на предмет політичної витриманості. І лише після такої попередньої цензури запрошені допускалися до мікрофона. Регулярна передача по радіо виступів, створюваних за подібною технологією, дозволяла більшовикам твердити про “демократизм” радянського радіомовлення.

У практику інформаційного радіомовлення поступово входять репортажі з місця подій. Такі репортажі, наприклад, передавалися 11 і 12 червня 1935 року, коли відзначалося 15-річчя визволення Києва від білополяків, під час святкування річниці переїзду уряду України до нової столиці – 24 червня 1935 року. У ці дні мікрофон “Останніх вістей” постійно перебував у центрі подій. Він часто виходив за межі студії – на вулиці й площі, на аеродроми чи стадіони, де відбувалися масові заходи. Кореспондентські розповіді про перебіг подій доповнювали самі учасники, глядачі, гості столиці України.

Істотних змін зазнає у Києві й практика підготовки святкових передач, встановлених урядом 1 травня та 7 листопада. На відміну від трансляції демонстрації, яку з Харкова мляво й нецікаво описував “нарисовець”, з Києва про цю подію стали розповідати у репортажній манері. Ось як, скажімо, вели цей репортаж 1 травня 1938 року.

...9 год. 30 хв. Мікрофони “Останніх вістей” увімкнено на Хрещатику, де вже вишикувалися війська Київського гарнізону. Коротка розповідь про святковий Київ, вірш про Червону присягу, яку того дня приймали молоді воїни, – і слухачі потраплять ... на Красну площу у Москві. Звідти транслюється виступ наркома оборони Ворошилова.

Після закінчення виступу слухачі знову повертаються на Хрещатик – звідси йде репортаж про військовий парад. Веде його письменник Василь Кучер, розповідь якого доповнюють звукозаписи, зроблені напередодні на бойових кораблях Дніпровської військової флотилії і прикордонній заставі.

Парад закінчено. Повз урядову трибуну проходять діти. В ефірі лунає голос маленької іспанки, яка живе й виховується у дитячому будинку поблизу Києва.

Починається демонстрація трудящих. Лунають першотравневі вітання, диктори розповідають про успіхи й здобутки радянських людей. З України передають слова привіту Москві, Ленінграду великому російському народові. Радіохвилі приносять відповіді на ці привітання.

Радіо робить слухачів свідками урочистостей на центральних вулицях і площах Харкова, Дніпропетровська, міст Донбасу, селі Старосіллі – батьківщині п’ятисотениць.

З плином часу подібні передачі стали традиційними, їх вели у святкові дні аж до проголошення незалежності України. До їх підготовки, крім провідних радіожурналістів, залучалися відомі публіцисти, письменники, керівні працівники, діячі науки й культури, передовики виробництва. У них широко використовувалися різноманітні жанри та звукові ілюстрації, контрастне монтування сюжетів святкового репортажу.

Прагнучи прискорити темпи економічних та соціальних перетворень, партія скеровує радіожурналістів на шлях активного втручання в життя, зобов’язує їх не тільки відображати ці перетворення, а й вести організаторську роботу, спрямовану на їх досягнення. Однією із форм такого втручання стали виїзні редакції радіо, діяльність яких на підприємствах започатковували ще радіогазети.

Так, у 1933 році одеський завод імені Жовтневої революції не виконав план виробництва сільськогосподарських машин та запчастин. Під загрозою опинилася весняна сівба. Одеський радіокомітет послав на завод виїзну редакцію. Працівники її ретельно розібралися у справах на заводі й зробили набутком гласності виявлені недоліки, зосередивши увагу на невирішених проблемах. Під час обідньої перерви радіо працювало у цехах, на заводському подвір’ї, в їдальні. Гучномовці розповідали про передовиків, розкривали “таємниці” їхніх успіхів, закликали відстаючих рівнятися на передовиків. Робітники також були поінформовані про заходи, яких вживає партія, про те, як трудяться у ці дні комуністи.

Виїзна редакція домоглася покарання винуватців зриву програми. За недосконале керівництво були зняті з роботи начальник відвально-лемешного цеху, майстер цеху електрозварювання, оголошено догану начальнику відділу постачання. Завод виконав квартальну програму на 100,4 відсотки. У цьому результаті, безумовно, була чимала заслуга виїзної редакції. Заводський партком визнав її роботу показовою.

Ще одним засобом впливу на хід справ та свідомість слухачів стали радіопереклики, які тепер частіше називають “радіомостами”. За допомогою мікрофонів, встановлених по обидва боки цього “мосту”, радіожурналісти налагоджували прямоефірне спілкування представників певних виробничих колективів, що змагалися між собою. Люди, які збиралися на ці переклики у заводських клубах, червоних куточках, а то й прямо у цеху, могли не тільки слухати, а й брати участь в обговоренні. Радіопереклики давали змогу учасникам спільно вирішувати назрілі господарські проблеми, обмінюватися досвідом, розповідати про свої досягнення.

Проводилися також радіопереклики споріднених міст, колгоспників, школярів.

Пам’ятним став радіопереклик Київ – Шепетівка – Сочі, проведений 12 квітня 1935 року і присвячений нагородженню М. Островського орденом Леніна. На той час організувати таку радіопередачу було справою надзвичайно складною. З Москви та Києва до Сочі, де лікувався письменник, задовго до початку переклику була завезена громіздка апаратура. Напередодні запису йшли технічні випробування. Нарешті газети повідомили, що випробування завершилося й о 10-й годині вечора переклик почався.

Відомі люди України ділилися враженнями про популярну на той час книгу Миколи Островського “Як гартувалася сталь”, говорили про життєвий і творчий подвиг письменника. Тепло і сердечно вітали земляка трудящі Шепетівки. Потім було надано слово М. Островському. Письменник розповів про свою долю і творчість, про почуття, які заполонили його після одержання урядової нагороди. Так голос письменника, якого більшовицька пропаганда ставила за приклад для наслідування, вперше пролунав у ефірі. Передача мала великий громадський резонанс.

Поступово інформаційна служба радіо стає ударною силою більшовицького впливу на свідомість мас. Партія використовує її нарівні з пресою, відзначаючи водночас величезні переваги радіопреси перед друкованими виданнями. Тому загальновизнаною стає думка про те, що інформаційна служба радіо може й повинна робити для розбудови радянської держави більше, ніж періодика.

Яскравою ілюстрацією цієї тези може бути участь інформаційного мовлення у підготовці та проведенні перших виборів до Верховної Ради Союзу РСР та Верховної Ради України. На проведення цих виборчих кампаній партія кинула найкращі творчі сили інформаційної служби й усі радіомовні потужності. З ранку й до пізньої ночі сотні радіоредакцій, починаючи від центральної та обласних і закінчуючи тимчасовими, створеними спеціально для цієї мети на всіх трансвузлах, агітували за висунутих кандидатів, розповідали про їх життєві шляхи, про зустрічі з виборцями.

Серед висунутих, поруч із партійними та радянськими функціонерами, які гаряче підтримували існуючу владу, усі її заходи, свято вірили в неминучість перемоги комунізму, зустрічалися й безпартійні – просто чесні трудівники. Та навіть у цих людей, обрання яких ні в кого не викликало заперечень, не було альтернативи. Вибирати не було з кого. Запроваджена система голосування націлювала тільки на одне – підтримку висунутого кандидата.

Для організації колективного прослуховування передвиборчих передач партія виділила тисячі організаторів, які іноді силоміць заганяли людей до червоних куточків, де були встановлені репродуктори. Тут вони, подібно до китайців у роки культурної революції, мовчки й понуро слухали агітаційні передачі. Напередодні виборів до народу зверталися керівники партії та держави, закликаючи до одностайності у голосуванні за кандидатів блоку комуністів та безпартійних.

Такий масовий пропагандистський вплив зрештою досягнув мети. Більшовикам вдалося переламати настрій переважної частини населення. Ну, а тих, хто вагався або твердив, що вибори не є демокрактичними й чесними, залякували репресіями за неучасть у виборах; тож вони теж мусили прийти до виборчих урн. Про самі вибори радіожурналісти розповідали як про грандіозне свято, їхні результати подавали за вияв переконливої підтримки виборцями Комуністичної партії та радянської влади.

З диявольською винахідливістю використовували більшовики радіо для боротьби із своїми ідейними супротивниками – так званими буржуазними націоналістами й троцкістами. Для їх викриття вони організовували радіосуди - багаточасові трансляції із залу судових засідань. У ході цих засідань люди, що були посаджені на лаву підсудних за власні погляди й переконання, під градом звинувачень, здебільшого надуманих і безглуздих, часто втрачали рівновагу, контроль над собою і починали наговорювати на себе або й узагалі визнавали себе винними у злочинах, яких вони не вчиняли.

Щоб зупинити українізацію, за вказівкою із Москви починається “чистка” українських комуністів. Крім націоналізму, їх звинувачують у “фашизмі”, “троцькізмі”, “відсутності більшовицької пильності”, “у зв’язках із емігрантськими колами або розвідками іноземних держав”. Усіх, хто потрапляв під хвилю цих звинувачень, усували з посад, а згодом висилали до концтаборів або розстрілювали.

Не оминула ця хвиля й Український радіокомітет, що на той час очолював О. Карпеко. Без будь-яких підстав він був оголошений “куркульським хуторянином”, “націоналістичним фіглярем”, “нездарою”. Звинувачення ці були настільки абсурдними, що комуністи радіокомітету не дозволили “вичистити” його із своїх рядів.

Подібним чином звинувачувалися й інші працівники радіо. Ось як, наприклад, прагнули підвести під ці звинувачення одного із них – М. Руденка, який на сторінках журналу “Радіо” нібито лише симулював боротьбу проти націоналізму. “Хто такий Руденко? – запитує передова стаття цього журналу і відповідає: Це – націоналіст, сподвижник Скрипника і Карпеко. Те, що до мікрофона йшла буржуазно-націоналістична писанина Тобілевича, Кропивницького, Старицького та інших, Руденко пояснює “невиправданою увагою” до них авторів. Головна провина, запевняє він, не в тому, що подавався класове ворожий матеріал, а в тому, що не був здійснений “необхідний аналіз” цього матеріалу. Аналогічну лінію веде цей замаскований ворог, коли “критикує” факт пересилань засобами радіо оповідань контрреволюціонера Остапа Вишні”.

Однак й Руденка не було “вичищено” з партії. Тоді на допомогу приходить “Правда”: “Буржуазные националистические группировки на Украине разгромлены, – пише вона. – Но язва вытравлена еще не до конца. Бдительность еще не всюду й не везде на высоте. Свидетельство этому настроения в партийной организации Всеукраинского радиокомитета. В этой организации совсем недавно Карпеко легко наклеили проверочную марку. Коммунисты радиокомитета либерально отнеслись к националистическим делам Карпеко. И они не только проглядели лицо дворушника. Нашлись в зтой организации либералы (Кошаченко, Руденко), которые под активным влиянием самого Карпеко стали возражать против повторной чистки, хлопотать об отмене ее”.

Невдовзі критиковані були усунуті зі своїх посад. А новому керівництву Всеукраїнського комітету було наказано “наново і всебічно переглянути кадри радіоробітників на Україні”.

Розпочаті в 1930 році переслідування українізаторів переросли у наступні роки в масовий терор. Він досягнув свого апогею у 1937-1938 рр. Саме тоді й виникла “Справа українського радіокомітету”.

Формальним приводом для її порушення став випадок, коли після трансляції з Москви вироку троцкісто-зінов’євцям, в ефірі залунала “траурна музика”. Сталося це цілком випадково, бо для трансляції була перервана планова освітня передача “Що таке сюїта?”. Тему передачі ілюструвала музика Е. Гріга до драми Г. Ібсена “Пер Гюнт”. Після завершення трансляції освітню програму продовжили, і в ефірі залунала скорботна мелодія “Смерть Озе”. Тож стався просто випадковий збіг обставин.

Одначе цього цілком вистачило, щоб розправитися із колишніми керівниками радіокомітету, заарештованими ще до прикрого випадку у ході “чисток”, Олександром Долгіним, Миколою Книжним, Іваном Куликом. Покарані на смерть були також редактори Олексій Арнаутов, Олександр Білокопитов та Бенціон Спектор, яких суд оголосив “троцкістами, що блокувалися з націоналістами”. Ще двох працівників, які проходили у цій справі, вислали до таборів.

Так боролися у ті часи з “ворогами біля мікрофона”, так “викорчовували вороже кубло в радіомовленні”. Природно, усе це не додавало настрою працівникам інформаційної служби. Вони були залякані розмахом репресій, що відбувалися у багатьох виробничих та управлінських колективах. У самому ж радіокомітеті, за спогадами ветеранів, іноді виникали такі ситуації, коли впродовж одного тижня редакційні або загальнокомітетські керівники змінювалися кілька разів. Практично всі були під підозрою, багатьох викликали на допити в НКВС. Всюди панував страх.

Щоб розвіяти підозри й уникнути переслідувань, радіожурналісти змушені були вихваляти соціалістичні перетворення, прикрашати дійсність, перебільшувати здобутки. За методологічний орієнтир їм у роботі служила знаменита сталінська фраза, виголошена в апогеї страхіть 30-х років: “Жити стало краще, жити стало веселіше”. Цим самим вони ніби на ділі доводили свою відданість сталінському режиму.

Тому й не дивно, що якість тогочасних інформаційних передач не задовольняла слухачів. У повідомленнях, особливо на виробничу тематику, було багато цифр, часто повторювалися збиті, шаблонні вислови. “Десятки разів, – писав тоді журнал “Радіо”, - працівники “Останніх вістей” починають словами “З великим піднесенням (натхненням)...”, “Сьогодні відкрились” чи “Сьогодні закрились” збори, наради, конференції, або “Вчора на конференції виступили...”, “Вчора в дебатах виступили...” і т. п.”.

Слухачі засуджували практику підготовки виступів перед мікрофоном за заздалегідь написаним текстом, що робило, як зазначав журнал, “живі виступи мертвими, схожими на всі попередні й наступні”. Вони критикували інформаційну службу за поверхове висвітлення подій, без належного проникнення в їхню суть, за запізнення у подачі міжнародних подій.

... Війна в Іспанії та події на озері Хасан змусили більшовицьке керівництво посилити військово-патріотичну тематику. Інформаційне радіомовлення широко висвітлює діяльність радянської держави щодо зміцнення обороноздатності. Значна увага, зокрема, звертається на роботу масових оборонних товариств, Червоної Армії. Матеріали спрямовувались на підвищення мобілізаційної готовності радянських людей, їхньої пильності щодо підступів імперіалістичних держав.

Ця тематика стає ще актуальнішою після короткотривалої війни з Фінляндією, що завершилася приєднанням частини цієї країни до Радянського Союзу. Йдучи слідами Гітлера, який підкорив Західну Європу та Норвегію, Сталін посилає війська для окупації Литви, Латвії та Естонії, а згодом – Бессарабії та Північної Буковини. В усіх цих випадках воєнні походи Червоної Армії подаються у повідомленнях радіо як “визвольні”. Показовими щодо цього є передачі інформаційної служби Українського радіо.

З початком “визвольного походу” в Західну Україну для її підготовки була відряджена спеціальна бригада “Останніх вістей”. Вона зосереджує увагу слухачів на всенародній радості, розповідає про хвилюючі зустрічі на “визволених землях”, населення яких і справді спочатку раділо, бо натерпілося від гноблення з боку Польщі, Румунії та Угорщини й сподівалося на кращі зміни.

Радіо інформує про початок нового життя на Західній Україні, зміцнення системи освіти, поліпшення медичного обслуговування, особливо сільського населення, націоналізацію промислових та торговельних підприємств, експропріацію земель із метою перерозподілу її серед бідних селян. Усе це знаходило відгук у серцях людей. Тому й не дивно, що під час виборів до Народних Зборів, організованих новим режимом і широко висвітлюваних радіо, близько 93 відсотків виборців проголосували так, як прагнула радянська влада. Проте подальше знайомство із радянською системою багатьох на Західній Україні розчарувало, їх обурювали російськомовні чиновники, які прибували сюди “на ловлю счастья и чинов”. Без ентузіазму зустріли тут ідею колективізації раніше розданих земель. Спочатку інтелігенції імпонувало те, що знайшлася робота в радянських культурно-освітніх закладах, але згодом стало зрозумілим, що вона потрапила у систему, яку жорстко контролювали функціонери сталінського режиму. Не прикрашали нову владу й такі заходи, як введення паспортного режиму, заборона викладати в школі релігію, конфіскація церковних земель та посилення антирелігійної пропаганди.

Страх і обурення викликали дії НКВС, які йшли слідом за наступаючими частинами Червоної Армії. Вони заарештували й вислали на Схід тисячі уявних “ворогів народу”. При чому заарештовували їх без будь-якого попередження, суду чи навіть формального звинувачення, заганяли у вагони для худоби й відправляли на невільницькі роботи. Багато депортованих гинули в дорозі, часто цілими родинами.

Але про все це інформаційна служба вже не розповідала. Тому багатьом мешканцям східних областей України тривалий час було незрозумілим, чому це раптом західняки, які зустрічали своїх “визволителів” хлібом-сіллю, згодом змінили своє доброзичливе ставлення на вороже.

Тим часом складні міжнародні події набагато збільшили аудиторію “Останніх вістей”. Нагальною стала потреба перебудувати їх роботу, адже війна вже вирувала на всьому просторі Західної Європи, загрожуючи щогодини перекинутися на територію Радянського Союзу.

Зважаючи на зрослу небезпеку воєнного нападу, інформаційна служба починає широко повідомляти про роботу заводів і фабрик, шахт та електростанцій, підприємств залізничного й водного транспорту, що становили основу оборонної могутності країни. Ця тематика поступово посідає провідне місце у випусках новин.

З метою повнішого задоволення запитів аудиторії редакція “Останніх вістей” провела заочну конференцію радіослухачів. Проаналізувавши одержані пропозиції, вона одразу ж запровадила у своїх випусках щоденні огляди міжнародних подій, розширила мережу власних кореспондентів у республіці, запланувала відкрити корпункти у Москві, Тбілісі, Мінську.

Якісно змінювалося й місцеве інформаційне мовлення, яке слідом за республіканським теж скеровувалося у бік активнішого втручання у життя. Перед ним ставиться завдання зробити випуски новин цікавими та дохідливими. У зв’язку з цим були встановлені певні нормативи при підготовці повідомлень. Так, замітку вимагалось викладати стисло, насичувати її конкретними фактами, писати зрозумілою мовою в обсязі не більше 50 рядків. Звіт мав подавати відомості: де й коли відбулася подія (нарада чи конференція), прізвища промовців і найсуттєвіше з їхніх виступів. Застерігалося від довгого викладу звітів і подачі постанов повністю. Матеріал у жанрі “бесіда-розмова” варто було викладати так: “У бесіді (розмові) зі співробітником “Останніх вістей” такий-то розповів таке-то” або “Наш кореспондент мав розмову з тим-то, який розповів таке-то”. Рекомендувалося частіше використовувати у випусках виступи й листи слухачів, матеріали місцевих газет.

Поліпшенню інформаційного мовлення була підпорядкована й республіканська нарада активу працівників радіомовлення, що відбулася у Києві 17-18 квітня 1941 року. Нарада викрила серйозні недоліки в організації цього виду мовлення “У багатьох районних і обласних редакціях “Останніх вістей”, – відзначалося на нараді, – роками існує сухий текст, позбавлений ознак живої звичайної мови. У передачах без кінця повторюються трафаретні вирази, слова без будь-якого змісту, неграмотні звороти тощо. Є випадки, коли мікрофонні матеріали, не маючи політичної загостреності, втрачають свій зміст і цілеспрямованість”.

Нарада накреслила ряд заходів щодо поліпшення інформаційного мовлення, яким, проте, не судилося бути реалізованими, бо почалася війна.

Фронт в ефірі

(1941-1945 рр.)

Вранці 22 червня 1941 року, перервавши недільний відпочинок, працівники “Останніх вістей” почали сходитися до будинку Українського радіокомітету. Багато з них ще не знали, що почалася війна, але страшний здогад не давав спокою. Адже вночі невідомі літаки бомбардували київські заводи і мости, бомби падали на Житомир, тривожні повідомлення про бої на кордоні надходили із західних областей. Усі чекали важливого урядового повідомлення з Москви. І рівно опівдні в ефірі пролунало Звернення Радянського уряду до всіх громадян, з якого слухачі дізнались, що “без пред’влення будь-яких претензій, без оголошення війни, німецькі війська напали на нашу країну”.

Перші відгуки на це Звернення інформаційна служба Українського радіо подала вже через кілька годин після його передачі. Вони містилися у випусках “Останніх вістей”, що складалися із повідомлень про мітинги та виклади виступів на них. Випуски сповіщали про гнів і обурення людей віроломним нападом фашистів, повідомляли про їх готовність стати на захист Вітчизни, закликали примножити трудові зусилля на допомогу Червоній Армії. Закликом до боротьби прозвучали того дня випуски із Одеси, Дніпропетровська, Харкова, Донецька та інших обласних центрів.

Таким чином, уже в перший день війни з особливою виразністю виявилася перевага інформаційного мовлення – його оперативність. На відміну від республіканських газет, перші номери яких вийшли лише 24 червня, радіо перебудувало свою роботу на воєнний лад практично за кілька годин.

Коли війна докотилася до Києва, населення столиці мужньо піднялося на її захист. “Останні вісті” розповідали про спорудження оборонних об’єктів, вели передачі з фабрик і заводів, робітники яких виготовляли та ремонтували зброю і військове спорядження. Часто лунали репортажі з військових частин. Щоразу, коли над містом з’являлися ворожі літаки, радіо в репортажній манері інформувало читачів про повітряні бої...

Після демонтажу київської радіостанції РВ-87 і вивезення її до Челябінська, інформаційне мовлення з Києва доповнюють передачі редакції фронтового радіомовлення із Броварів. Перед мікрофоном зачитувалися зарисовки, оперативні кореспонденції із місць боїв, у кожній передачі виступав хтось із письменників...

В аналогічній ситуації опинилася й Одеса. Звідти теж було евакуйовано радіостанцію і журналісти залишилися без власних засобів радіомовлення. Та одесити знайшли вихід із скрутного становища: в інституті інженерів зв’язку вони відшукали розкомплектований радіопередавач і за кілька днів відремонтували його. З того часу й до кінця оборони Одеси голос чорноморської твердині чула вся країна.

Для захисників Києва, Одеси, а згодом і Севастополя, для населення України вісті з цих міст були важливими, як ніколи. Вони сповнювали надією, вірою в перемогу, піднімали настрій, кликали на боротьбу з ворогом.

Після падіння Харкова, звідки теж деякий час велося інформаційне мовлення, Український радіокомітет переїздить до Саратова. Тут 22 листопада 1941 року розпочала свою роботу радіостанція ім. Т.Г. Шевченка. Радіостанція щоденно по кілька годин на добу інформувала населення України про найважливіші події на фронтах, у країні та за кордоном. Періодично готувалися спецвипуски для партизанів та українців, евакуйованих до Середньої Азії й Поволжя.

Та основний тягар інформаційного мовлення взяла на себе радіостанція “Радянська Україна”, що запрацювала в Москві невдовзі після відкриття радіостанції ім. Т.Г. Шевченка. Щоденно вона готувала радіогазету, де в кожному випуску звучали зведення Радінформбюро, кореспонденції із фронтів, розповіді про партизанські бої, повідомлення про роботу Уряду України, трудові зусилля українців у тилу. Перед мікрофоном часто виступали бійці, командири Червоної Армії, селяни й робітники, що кували в тилу зброю перемоги, відомі вчені й письменники. Через цю радіостанцію велися спеціальні передачі для партизанів і підпільників, зміст яких ті могли не тільки почути, а й записати та поширити серед населення усно, рукописно чи друковано.

З початком визволення території України починає вести передачі українською мовою ще одна радіостанція – “Дніпро”, позивні якої “Реве та стогне Дніпр широкий” згодом стали позивними Українського радіо. Ця радіостанція просувалася слідом за наступаючими військами 1-го Українського фронту з міста Калач Воронезької області до Куп’янська на Україні, а потім до Харкова. Вона вела мовлення для військових частин, населення визволених районів та ще окупованих територіях.

6 листопада 1943 року столиця України була визволена, а в грудні міська трансляційна мережа вже передавала інформаційні випуски, що звучали тричі на добу: вранці, вдень і ввечері.

9 січня 1944 року із Саратова до Києва повертається і поновлює свою діяльність Український радіокомітет. Одночасно із Харкова починає перебазовуватися радіостанція “Дніпро”. У Києві колективи обох цих радіостанцій об’єдналися і з лютого 1944 року столиця України починає вести мовлення на хвилі 800 м для усієї республіки, а також для воїнів Червоної Армії, партизанів, що діяли в західних областях України та на території Польщі й Чехословаччини. Провідне місце у передачах посідали випуски “Останніх вістей”, котрі готувалися за матеріалами РАТАУ та газет, оскільки власну кореспондентську мережу Українське радіо ще не встигло відновити.

10 липня 1944 року припинила свої передачі з Москви радіостанція “Радянська Україна”. Відтоді все мовлення для українського населення ведеться з Києва. Кількість випусків новин зростає з трьох у 1944 році до семи у 1945, що перевищувало довоєнний рівень. Крім того, редакція щоденно готує огляди республіканських газет, спеціальні випуски для мешканців західних областей; налагоджує передачі для українців, що проживають за кордоном; спортивні й шахові випуски; веде в разі потреби позастудійні передачі про відбудову Хрещатика, роботу річковиків та залізничників, передплату та випуск воєнної позики тощо.

Наприкінці 1945 року інформаційній службі республіканського радіо дедалі більшу допомогу починає надавати місцеве радіомовлення, яке на той час вже функціонувало в усіх обласних і в понад ста районних центрах.

Надзвичайно цікавими, сповненими хвилюючих документів і вражень є випуски “Останніх вістей” за переможний день війни – 9 травня 1945 року. Повідомлення про беззастережну капітуляцію Німеччини працівники радіо одержали після другої години ночі, негайно переклали його українською мовою і через певні проміжки часу передавали до ранку.

“Повідомлення про беззастережну капітуляцію Німеччини й оголошення 9 травня Днем перемоги, – читаємо у першому ранковому випуску “Останніх вістей за 10 травня, – викликало загальну радість. Незважаючи на пізній час, у будинках спалахнуло світло, кияни висипали до вуличних репродукторів. Зовсім незнайомі люди обнімалися, вітали один одного з Перемогою...”

Таким чином, з першого й до останнього дня війни інформаційна служба Українського радіо була на передньому краї боротьби з фашизмом. Окупанти боялися створюваних нею передач. Під страхом смертної кари вони забороняли населенню їх слухати, а місця, звідки велося мовлення, позначали на картах льотчиків як об’єкти першочергового знищення.

Створена нами картина, проте, носить однобічний характер, бо вона відображає діяльність інформаційної служби радіо, контрольованої більшовицьким режимом. Тим часом на окупованій німцями території України виникло і діяло ще 15 радіостанцій, що вели мовлення для українського населення. У радянській історіографії їх, як правило, іменують “ворожими”, “фашистськими” або “націоналістичними”. Крім цих ярликів, про них майже нічого не відомо.

Щоправда, в радянській літературі можна знайти деякі подробиці про діяльність німецьких воєнних станцій. Прагнучи деморалізувати населення і війська, ці станції поширювали брехливі чутки, сіяли міжнаціональну ворожнечу, вихваляли успіхи “бліцкригу”, твердили про швидкий і неминучий крах Червоної Армії. Працювали на таких станціях, за відомостями із тих самих джерел, спеціально вимуштрувані офіцери пропаганди, під командуванням яких перебували цілі підрозділи “роти пропаганди”. Про ефективність роботи геббельсівських радіопропагандистів радянська історіографія теж нічого не пише, хоч відомо, що більшовики змушені були конфіскувати в українського населення всі радіоприймачі, аби запобігти згубному виливові фашистської радіопропаганди. До таких самих конфіскацій вдавалися і німці, щоб населення не слухало передачі радянських радіостанцій.

Це по суті все, що відомо про діяльність радіостанцій, котрі протистояли більшовикам. Хто їх створював, як вони виникали, хто там працював, як вони впливали на населення? Чи й справді серед тих станцій були націоналістичні, мовлення яких носило патріотичний характер і спрямовувалося на побудову української державності? Відповіді на всі ці запитання ще треба знайти. Знання усіх цих документальних фактів дасть змогу відтворити об’єктивну картину інформаційної боротьби в ефірі в роки війни.

Можна висловити припущення, що радіомовлення в ті часи лихоліття 1941-1945 рр. зазнало такого самого розколу, як і все українське суспільство. Війна поставила народ перед вибором. І він зробив його: частина пішла за комуністами; декотрі пристали до німців, вбачаючи у них своїх визволителів з-під більшовицького ярма; інші ж повели боротьбу на два фронти: проти німецьких та російських окупантів. Подібну ситуацію, очевидно, можна відтворити і в галузі інформаційного радіомовлення, вивчивши та простеживши діяльність усіх тих радіостанцій, що в роки війни адресували свої передачі українському народу.

Оперативний літописець відбудови й відродження

(1945-1953 рр.)

Напередодні Другої світової війни Україна була за радянськими мірками розвиненою радіомовною республікою. На її території діяло 10 радіостанцій та 624 радіотрансляційних вузли. Прийом передач здійснювався за допомогою 1047300 радіотрансляційних точок і 255000 радіоприймачів. Усе це в роки війни зазнало страшного руйнування: фашисти вивезли до Німеччини цінну апаратуру, знищили радіотрансляційну мережу, зруйнували майже всі радіовузли. Збитки, котрих зазнали радіокомітети республіки, перевищували 20 млн. карбованців.

Відбудова зруйнованого радіогосподарства почалася ще в роки війни. У визволених областях разом із пуском найважливіших народногосподарських об’єктів ставало до лав діючих і радіо. У багатьох випадках плани першочергового відновлення роботи радіо розроблялися ще до визволення обласних центрів від ворога. Через те у Луцьку, наприклад, радіопередачі були відновлені на третій день після визволення; у Львові вуличні динаміки заговорили вже в перший день після визволення, а через шість днів тут було завершено монтаж радіовузла на 1000 Вт.

Велику допомогу у відбудові зруйнованого радіогосподарства республіки подав уряд Союзу РСР. Завдяки цій допомозі вже у 1946 році в Україні знову працювало 6 стаціонарних і 2 пересувні радіостанції, 862 радіотранляційних вузли, понад 600 тисяч радіоточок та майже 13 тисяч радіоприймачів.

Високі темпи радіофікації зберігалися в Україні й у наступні роки. Особлива увага зверталася на розвиток радіомережі в західних областях, де у цей час кількість радіоточок на тисячу мешканців була у 5-6 разів меншою, ніж у східних. Тому, за свідченням статистики, у 1951 році в республіці вже діяло 1.481.700 радіоточок та понад 314 тисяч радіоприймачів, а ще через п’ять років – майже 4 млн. радіоточок та понад 1 млн. 200 тисяч радіоприймачів.

Усе це, безперечно, мало важливе значення для інформаційного мовлення, оскільки із розвитком технічної бази збільшувалася аудиторія слухачів і відповідно зростали масштаби його впливу.

Після війни до редакції “Останніх вістей” повернулися лише два працівника – Ф. Венгеров та Є. Максимчук. Першого було призначено відповідальним редактором, другого – відповідальним секретарем. Інші працівники, якими заповнювали штат, раніше в радіомовленні не працювали. Труднощі добору творчого складу, як у столиці, так і в обласних центрах, поглиблювалися загальною нестачею людей із вищою освітою. Тому, крім демобілізованих офіцерів, до творчої роботи прилучалися випускники педагогічних інститутів, сільськогосподарських і технічних вузів, які проходили перепідготовку на короткотривалих курсах, а то й просто у редакціях. Вони оволодівали специфікою інформаційного мовлення “на ходу”, в процесі створення й підготовки передач, вчилися на власних помилках і помилках своїх колег.

Зусиллями цих працівників обсяг інформаційного мовлення був доведений до довоєнного рівня, а потім і перевершений. Уже в 1946 році з Києва щоденно передавалися сім випусків “Останніх вістей”. У містах і селах люди з великим інтересом дослухались до повідомлень про хід відбудовних робіт. Кожна звістка про відродження нової шахти чи домни, заводу чи фабрики радістю відлунювалася в серцях.

Одночасно за завданням директивних органів інформаційна служба готувала й щоденно передавала три спеціальних випуски, поява яких була зумовлена складністю політичної та господарської обстановки.

Перший із них адресувався росіянам, які у великій кількості прибували в Україну на поселення і не розуміли української мови, їх переселення стимулював Український уряд, який за рахунок припливу переселенців намагався ліквідувати гостру нестачу промислових робітників, державних чиновників та партійних функціонерів. Для цієї категорії слухачів інформаційна служба була зобов’язана щоденно готувати оглядовий випуск республіканських новин російською мовою. Другий щоденний спецвипуск адресувався слухачам західних областей, котрі знову прилучалися до радянського способу життя. Він інформував про розгортання колективізації із одночасним проведенням індустріалізації краю, про соціальні зміни на Західній Україні. Але основне вістря цього спецвипуску спрямовувалося проти греко-католицької церкви, ОУН та УПА, які чинили запеклий опір радянському режиму і вбачали в ньому свого найлютішого ворога.

Третій спецвипуск був звернений до киян, яких редакція щоденно інформувала через столичну трансляційну мережу про хід відбудови міста.

Крім того, редакція щоденно готувала огляди республіканських газет, щосуботи випускала журнал радіохроніки “Наш тиждень”, щонеділі – популярний у ті часи шаховий випуск і щопонеділка – “Спортивні вісті”.

Важливо зазначити, що діяльність інформаційної служби з Києва доповнювали у цей час 25 редакцій “Обласних вістей” та 120 редакцій районного радіомовлення.

Масштаби інформаційного радіомовлення, як бачимо, були великими. Але тематика і літературний рівень його не завжди задовольняли владні структури. Часто радіо передавало застарілі факти, що поверхово відображали місцеве життя. Інформація про життя Радянського Союзу була одноманітною, мова її – бідною, у випусках новин недостатньо популяризувався передовий досвід. Саме на ці недоліки в діяльності інформаційної служби вказувала постанова ЦК ВКП (б), ухвалена у січні 1947 року.

Постанова ця згадана не випадково. І не тільки тому, що вона була першою у повоєнні роки в галузі радіомовлення, а головним чином тому, що відіграла особливу роль в організації діяльності інформаційної служби. Справа в тому, що у постанові всі радіокомітети, крім московського, були оголошені місцевими і зобов’язані “ширше використовувати багатий місцевий матеріал, доповнювати ним передачі Центрального мовлення”. Тим самим українське радіомовлення, як і мовлення усіх союзних республік, позбавлялося права на самостійну інформаційну діяльність і спрямовувалося на шлях “доповнень”.

ЦК ВКП (б) акцентував увагу на змісті інформації, підкреслюючи, що “пропаганда п’ятирічного плану, показ трудового героїзму, завзяття й наполегливість радянських людей у подоланні труднощів післявоєнного часу і популяризація методів роботи передових робітників і колгоспників, а також досвіду підприємств та колгоспів, що перевиконують завдання п’ятирічного плану, повинні завжди бути в центрі уваги працівників радіомовлення”.

Відтоді основне місце у випусках “Останніх вістей” посіли повідомлення про відродження шахт і заводів Донбасу та Придніпров’я, машинобудівних та інших велетнів індустрії. Слухачі стали регулярно одержувати відомості про хід реконструкції та спорудження нових підприємств у західних областях, індустріалізацію Львова, початок освоєння Львівсько-Волинського вугільного басейну, будівництво газопроводу Дашава-Київ. У галузі сільського господарства увага зосереджувалася на тих об’єктах, що вже ввели в обіг усі довоєнні посівні площі, збільшили виробництво зерна і продуктів тваринництва. З відродженням економіки України у випусках зростала кількість повідомлень про підвищення матеріального добробуту та культури людей скасування карткової системи постачання, зниження цін на товари масового споживання (як виявилося згодом, економічно необґрунтоване), поліпшення житлових умов, розширення мережі шкіл, лікарень, наукових та культурно-освітніх закладів.

Концентрація зусиль інформаційного мовлення на висвітленні народногосподарської тематики, а також поступове скорочення кількості випусків на республіканську мережу (з семи у 1946 р. до чотирьох у 1948 р.) позначилися на якості передач. Вони стали цікавішими, змістовнішими. Підтвердження цьому знаходимо у звіті республіканської редакції “Останніх вістей” за 1948 рік, де для прикладу викладено зміст кількох із них.

Ось, скажімо, ранковий випуск від 12 січня 1948 року. Його відкривала добірка повідомлень про змагання на підприємствах республіки на честь 30-ліття встановлення радянської влади на Україні. Далі йшло повідомлення про машини й обладнання, що виготовляв Новокраматорський машинобудівний завод для новобудов України; інформація про роботу лісорубів, підготовку до весняної сівби у радгоспах республіки. З випуску слухачі дізнавалися також про успіхи колгоспу, створеного на Волині українцями-переселенцями з Польщі, про відбудову спаленого фашистами села Геничівка на Львівщині, про програму культурних заходів у селах Київщини на честь наступного ювілею тощо.

У звіті наведені також інші показники роботи редакції. Впродовж півріччя вона передала 12453 повідомлення, які тематично розподілялися так: промисловість – 4347, сільське господарство – 3851, культурне будівництво – 1449, фізкультура і спорт – 287, зарубіжна інформація – 1862, різне – 657. Співвідношення переданих матеріалів за авторством розподілялося так: повідомлення ТАРС і РАТАУ – 40%, штатних кореспондентів – 32%, нештатних – 21,5%, працівників апарату редакції – 6,5%. Редакція з гордістю відзначала, що “жодна важлива подія в житті республіки тепер не проходила повз увагу “Останніх вістей” .

Аналіз і зіставлення цих показників з аналогічними даними за інші півріччя свідчать про стабільність роботи редакції впродовж усього післявоєнного десятиріччя. В окремі періоди, звичайно, були відхилення у бік зменшення або збільшення цих показників, але в середньому за кожний рік вони мають приблизно такий самий вигляд – і за кількістю, і за тематикою, і за авторством.

Істотне значення для поліпшення інформаційного радіомовлення мало удосконалення техніки радіомовлення. У перші повоєнні роки українські інженери сконструювали й передали на озброєння працівників радіомовлення нові звукозаписуючі апарати – магнітофони. У Києві, зокрема, був випущений магнітофон “Дніпро”, що дістав широке застосування у практиці республіканського та обласного радіомовлення. Він дав можливість робити звукозаписи в будь-якому місці – на заводах, у шахтах, колгоспах і радгоспах, а потім у зручний для слухачів час відтворювати їх. Записи, здійснені на місці, мали сильний емоційний вплив, з небувалою досі достовірністю й переконливістю відображали “звукові картини” повоєнного життя.

У наступні роки з освоєнням техніки монтажу магнітної стрічки у практику інформаційного мовлення широко входить радіорепортаж, за допомогою якого журналісти прагнули висвітлювати найважливіші події в житті республіки. У свою чергу, розвиток репортажу зумовив появу радіожурналу “Радянська Україна”. На відміну від свого попередника, що складався здебільшого із текстових повідомлень та виступів, радіожурнал “Радянська Україна” почав знайомити із найсуттєвішими подіями у формі репортажних повідомлень з місця. Завдяки цьому він швидко здобув популярність і надовго закріпився у радіомовних програмах.

Показовим щодо змісту й форми звукових матеріалів тих років є репортаж із Новокраматорського машинобудівного заводу, присвячений достроковому виконанню замовлень Волго-Донського судноплавного каналу. У цьому репортажі брали участь 6 передових виробничників підприємства. Вони розповіли про свій внесок у здійснення поставлених завдань. Інженер Доценко, наприклад, згадував, як були реалізовані його пропозиції щодо відливки великих деталей частинами із наступним їх зварюванням, майстер Корнєв говорив про швидкісні методи обробки деталей на металорізальних верстатах, монтажник Цвілий – про прискорений спосіб монтажу лебідок для шлюзів каналу тощо. Виступи усіх учасників підсумував директор Катрич.

Подібні репортажі в ті роки передавалися часто. Основне змістове навантаження у них несли виступи людей, тексти яких заздалегідь ретельно редагувалися. Роль ведучого зводилася до того, аби надавати виступаючим слово. Підводки до виступів робилися приблизно так: “до кімнати зайшов директор”, “до нас наближається начальник цеху”, “Ми біля робочого місця токаря”... Подібний схематизм тогочасних репортажів зумовлювався недосконалістю звукозаписувальної техніки та складністю її перенесення.

Звісно, не обминули інформаційну службу у цей період й ідеологічні нагінки, до яких вдавався Сталін, щоб посилити контроль за суспільством. Спочатку вона була втягнута в кампанію таврування ганьбою космополітів та оспівування російської культури й науки. Згодом у боротьбу з “українським націоналізмом”, якому нібито не надавали належної відсічі в республіці. “Останні вісті” викривали “суттєві недоліки” в “Історії української літератури”, в першому томі “Історії України”, опері К. Данькевича “Богдан Хмельницький”... Апогей цього ідеологічного “закручування гайок” настав у 1951 році, коли на вірш В. Сосюри “Любіть Україну” впало звинувачення в “націоналізмі”, а його автора змусили виступити із принизливим каяттям. Слідом за цим інформаційна служба була спрямована на боротьбу із сіонізмом. Радіо передавало сміховинні твердження про співпрацю “українських націоналістів” із єврейськими сіоністами...

Усі ці пошуки ідеологічних відхилень відроджували примару кривавих чисток, пережитих Україною у 30-і роки, сіяли паніку, породжували принизливу практику каяття. Та 5 березня 1953 р. “великий вождь” помер. Із його смертю припиняються й ідеологічні нападки, ганебну причетність до яких мала й інформаційна служба.

Хрущовська "відлига" (1953-1964 рр.)

Після смерті Сталіна, доки його колишні соратники вели боротьбу за владу, Всесоюзне радіомовлення було усунуте від активної політичної діяльності. За взаємною згодою “колективного керівництва”, що заступило одноосібне правління Сталіна, воно підпорядковувалося союзному Міністерству культури й зобов’язувалося пропагувати у цей час культурні надбання в галузі музики та літератури .

Аналогічну реорганізацію пережив у ті часи й Український радіокомітет, перейменований у Головне управління радіоінформації Міністерства культури України (скорочено – Укррадіо або ГУРІ). Увага теж зосереджується на пропаганді культурних надбань, а всі важливі події політичного й економічного життя висвітлюються за матеріалами інформаційних агентств ТАРС та РАТАУ часто задовгими й багатослівними для випусків новин. Водночас інформаційній службі було наказано щоденно передавати в ефір передову статтю газети “Правда” у перекладі українською мовою. Тим самим працівники інформаційної служби, а також ті, що стояли за ними і скеровували їх діяльність, страхувалися від можливих звинувачень у неправильній орієнтації громадської думки.

Перемогу, як відомо, здобув Хрущов, чия кар’єра була тісно пов’язана з Україною. Після переїзду до Москви для роботи на посаді секретаря столичної партійної організації, Хрущов зберіг тісні стосунки з українською Компартією. Вона, між іншим, першою підтримала його в боротьбі за владу і впродовж тривалого часу була для нього надійною опорою. Хрущов віддячив послугою за послугу. Він почав активно висувати українських партійців на керівні посади, як у самій Україні, так і в партійно-державних структурах союзного рівня. По суті, між Києвом та Кремлем виникло негласне порозуміння, за яким українцям пропонувалася роль молодшого партнера в управлінні радянською імперією; росіяни, зрозуміло, залишали за собою роль “першого серед рівних”.

Тому й не дивно, що перша пропагандистська кампанія, яку інформаційна служба проводила після приходу до влади Хрущова, була присвячена 300-річчю Переяславської угоди. Щоправда, відзначення цього ювілею почалося ще раніше. Проте Хрущов, скориставшись нагодою, надав їй особливого розмаху і звучання. Вона проводилася у всесоюзному масштабі і з надзвичайною помпою. Вістря було спрямоване на розвиток та поглиблення російсько-українського партнерства.

До речі, подібна “турбота” про підвищення культурного рівня слухачів із роками стала традицією. Тепер щоразу, коли у Москві виникала криза влади, радіослухачі й телеглядачі мали можливість насолоджуватися “Лебединим озером”.

Впродовж 1954 року “Останні вісті” передали в ефір сотні повідомлень, присвячених ювілею, виклади численних промов та газетних публікацій на цю тему. У багатьох із них підкреслювалося, що із приєднанням західних областей до Радянської України збулася віковічна мрія українського народу про возз’єднання всіх земель в єдиній державі. У розвиток цієї кампанії ЦК КПРС випустив спеціальні “тези”, присвячені 300-річчю возз’єднання України з Росією. Відгуки на цей документ, що у великій кількості готувала й передавала інформаційна служба, оспівували декларовану в “тезах” непохитність “одвічного союзу” українців та росіян.

Важливим підсумком тієї кампанії стало впровадження у свідомість людей нового терміна “возз’єднання” замість раніше вживаного “приєднання”. Тепер усім було доведено, що український народ упродовж віків боровся не за утвердження власної державності, а лише за те, щоб “возз’єднатися з братнім російським народом в єдиній радянській державі”.

Другим, не менш важливим, результатом цієї кампанії стала передача Україні Криму від Російської Федерації як “свідчення дружби російського народу”. “Дар” цей, як нині відомо, нічого спільного із доброчинністю не мав. Адже Росія передавала Україні те, що їй не належало (землі кримських татар), а по-друге, робила це не з доброї волі, а через економічну неспроможність утримувати Крим у відриві від своїх основних земель. Тепер цей “дар” постійно й виразно нагадує усім про ті “великі переваги”, що їх приніс Україні союз із Москвою.

У сучасній історіографії період правління Хрущова іноді іменують “відлигою”, оскільки він позначений численними послабленнями жорстокого сталінського режиму, творчими пошуками та новаціями. Саме в цей час з ініціативи Хрущова були рішуче засуджені культ особи Сталіна та необґрунтовані репресії, до яких вождь вдавався. Тоді ж були піддані гострій критиці догматизм та начотництво в ідеологічній роботі, засуджений її відрив від “практики комуністичного будівництва”. На відміну від Сталіна, який будував комунізм за допомогою терору та примусу, Хрущов і його однодумці серед партійно-державного керівництва прагнули досягнути цієї самої мети іншими, вже не такими дикунськими методами. Вони робили ставку на розвиток творчої ініціативи трудящих мас, розширення їх участі в управлінні суспільством, всіляко сприяли розвитку демократії.

У руслі цих подій будує свою роботу й інформаційна служба. Вона намагається за допомогою широкого й систематичного інформування населення про події внутрішнього й міжнародного життя розширити кругозір своїх слухачів, активізувати їх суспільну й виробничу поведінку.

Щодня радіо приносило радісні вісті. Ставали до ладу нові заводи, шахти, домни. Руками українських будівельників зводилось дедалі більше житлових будинків, шкіл, лікарень. Важливі зміни переживало сільське господарство республіки. Збільшувалося виробництво товарів широкого споживання, зростали темпи радіофікації. “Кожного ранку, – писала у травні 1958 року газета “Радянська Україна”, – ми встаємо під звуки позивних наших радіостанцій. До сніданку ми вже обізнані з тим, що найважливішого відбулось вчора в нашій країні”. Газета відзначала, що радіо тепер систематично інформує про всі найважливіші події, збільшило кількість репортажів та трансляцій із місця події, передає виступи керівників партії та уряду.

Особливу увагу інформаційна служба звертала у той час на висвітлення руху за комуністичну працю, в якому тоді вбачали перші прикмети “світлого майбуття”. Повсюдно, на заводах, шахтах, будовах виникали виробничі колективи, переважно молодіжні, члени яких заявляли, що хочуть не тільки добре працювати, а ще й вчитися, підносити свій освітній рівень, жити багатим духовним життям.

Природно, таке прагнення руйнувало усталений пропагандистський стереотип, за яким роль робітника у суспільстві визначалася його вмінням добре працювати. Адже впродовж багатьох років підсумки соціалістичного змагання зводились до того, хто дав найбільший виробіток. А тут раптом після задушливого сталінського режиму робітник відчув себе людиною. І йому стало сумно й неприємно від того, що його цінують лише як “робочу силу”. Бо коли людину поважати тільки за працю, то тоді, як зауважив Горький, найкращим працівником є кінь, що возить воду й мовчить.

І ось, як протест проти такої оцінки людини, виник рух комуністичної праці. Робітники заявляли, що їм тісно у межах соцзмагання. Рух цей виник сам собою, без натиску зверху. Робітники прагнули утвердити нове розуміння своєї соціальної ролі. Але сталася дивна річ. Спочатку проголошуване у випусках гасло “працювати, вчитись і жити по-комуністичному” непомітно трансформувалося в інший заклик “вчитись жити й працювати по-комуністичному”. І все повернулося на круги своя. Поступово рух був зведений у звичне русло і невдовзі вже стало неясним не тільки те, як і чим він відрізняється від соцзмагання, а й ставлення до нього самих робітників.

Важливу роль у поліпшенні радянського інформаційного радіомовлення відіграла у ті часи постанова ЦК КПРС “Про поліпшення радянського радіомовлення” від 29 січня 1960 року . Постанова зобов’язувала радіомовлення із Москви “забезпечити насамперед своєчасну передачу найважливіших політичних інформацій, оперативне коментування подій внутрішнього й міжнародного життя”, а радіомовлення із столиць союзних республік – “своєчасну передачу рідною мовою найважливішої інформації, яку транслює Центральне радіо”. Виходячи з того, що радіо має повідомляти населенню всі важливі новини раніше від газет, постанова зобов’язала ТАРС давати інформацію для центрального та місцевого радіомовлення негайно. Раніше це інформаційне агентство не рахувалося із потребами радіо й випускало свої вісники у відповідно до графіку виходу газет.

“Треба дибитись того, – вказував невдовзі після прийняття цієї постанови голова Державного комітету по радіомовленню й телебаченню С. Кафтанов, - щоб наша інформація була найцікавішою та найоперативнішою у світі. У плані оперативності радіо має невичерпні можливості”.

На виконання цієї постанови було зміцнено керівництво редакції “Останніх вістей”, її очолив В. Власов. На посаду випускового редактора був запрошений журналіст із великим стажем партійної та господарської роботи П. Ткаченко. До складу редакції зарахували кількох випускників Київського та Львівського університетів: М. Прокопенка, В. Фісюна, В. Кузьменка, В. Литвинова. Разом із журналістами попередніх випусків – В. Решетиловим, Г. Березовським, В. Нестеренком, В. Сидоренком, А. Барчуковим – вони створили потужне ядро творчого колективу.

При сприянні керівництва комітету зміцнена й реорганізована інформаційна служба упорядковує кореспондентську мережу; організовує перехоплення “Последних известий” із Москви; починає одержувати звідти ж коментарі по телетайпу; запроваджує у випусках інтерв’ю по телефону; збільшує кількість безтекстових виступів та репортажів, що відзначалися невимушеністю, легкістю сприймання на слух, дохідливістю; вводить ранкові виклики кореспондентів, які повідомляють про події, що сталися протягом ночі тощо. У редакції поліпшується робота з листами, вона проводить конференції радіослухачів, організовує редакційні години зустрічі творчих працівників із компетентними людьми, створює авторську раду.

У редакції встановлюється атмосфера діловитості, творчості, доброзичливості Радіожурналісти прагнуть готувати інформацію яскраво, дохідливе, урізноманітнюючи форми її викладу.

Хорошим стимулом у роботі стали внутрішньоредакційні конкурси, рецензування та обговорення творчих звітів, преміювання авторів оригінальних тем, змагання за кращу “радійність” матеріалів. Усе це сприяло розгортанню творчих пошуків, підвищенню прагнення щоденно й активно впливати своєю працею на вирішення завдань, що стояли перед республікою. Показовими щодо цього є спеціальні випуски і радіодні – “Сотий день семирічки”, “П’ятисотий день семирічки” та “День світу”, під час підготовки й проведення яких редакція виявила чимало творчої винахідливості. В окремі дні всі випуски вона формувала тільки з матеріалів нештатних авторів.

Важливим етапом на шляху творчих пошуків редакції став республіканський рейд перевірки готовності колгоспів і радгоспів до весняної сівби 1961 року. Рейд допоміг зламати багаторічну традицію радіомовлення – дивитися на світ крізь “рожеві окуляри” і повідомляти тільки про позитивні факти та явища. Вперше у практиці післявоєнного радіомовлення залунали розповіді про недоліки, з’явилася критика, спрямована проти тих, хто заспокоївся, не поспішав із підготовкою до весни. Причому критика йшла не від редакції, а від громадськості – членів рейдових бригад. Матеріали рейдової подавалися у формі традиційних жанрів – коротких повідомлень, репортажів, інтерв'ю, виступів. Часто лунали колективні листи членів рейдових бригад, критичні сигнали сількорів, редакційні репліки, коментарі. Жанри мінялися, але принцип підготовки матеріалів залишався незмінним – критика подавалася у порівнянні, з використанням фактів, гідних наслідування і підтримки.

Рейд розбудив громадську активність селян. У його проведенні взяли участь тисячі людей, які перевіряли стан справ на місцях, виявляли недоліки, вказували на невикористані резерви. Досвід його проведення був рекомендований для використання усім комітетам і головним редакціям радіомовлення.

У 1962 році ЦК КПРС ухвалив ще одну постанову, присвячену телебаченню і радіомовленню, спрямовану на дальше поліпшення їхньої роботи. Тут, зокрема, було констатоване помітне поліпшення передачі політичної інформації, однак, зазначалося, що великі можливості радіомовлення й телебачення у справі поліпшення інформації використовуються незадовільно.

Ця, здавалось би, невелика заувага у тексті постанови невдовзі обернулася для інформаційного мовлення значним зростанням його обсягів. Уже з жовтня 1962 року випуски стали передаватися трьома програмами республіканського радіо. Новостворений Державний комітет Ради Міністрів УРСР по телебаченню і радіомовленню скеровує зусилля працівників інформаційної служби на посилення організаторської діяльності, яка допомагала залучати до участі в державних справах десятки й сотні тисяч людей.

Рейд 1961 року став закличним прикладом у цій справі. Набутий досвід інформаційна служба починає творчо застосовувати для проведення організаторської роботи і в інших сферах діяльності. У випусках “Останніх вістей” з’являється рубрика “Будівництво шкіл та дошкільних закладів під контроль громадськості”. Вміщені під нею матеріали інформували про хід спорудження нових шкіл, дитячих садків та ясел, показували позитивний досвід у цій справі, критикували тих, хто затримував роботи на будовах, не забезпечував їх матеріалами, робочою силою, механізмами тощо.

“Останні вісті” організували контрольні пости на ударних будовах семирічки, разом із народними контролерами провели рейд “Хімізація – справа всенародна” та радіоогляд “За технічний прогрес”. У редакції також народилася ініціатива організації комплексного змагання між спорідненими й залежними одне від одного виробництвами: “Шахта – станція – завод”, “Конструкторське бюро – завод – колгосп”, “Бурякова – плантація – автомашина – приймальний пункт”. Таке змагання активізувало взаємодію різних служб, зміцнювало почуття взаємовиручки та взаємодопомоги.

Із ще більшим розмахом та дієвістю “Останні вісті” ведуть організаторську роботу в галузі сільського господарства. Широка обізнаність редакції із станом справ на місцях давала їй можливість висвітлювати сільськогосподарські роботи повно і ґрунтовно, швидко підхоплювати передовий досвід, вчасно застерігати від повторення помилок. Для оперативного поширення передового досвіду під час проведення сезонних робіт на селі “Останні вісті” починають готувати спеціальні випуски, в яких поглиблено висвітлюють важливі ініціативи на місцях. Відтоді і на тривалий час форма спецвипуску “Останніх вістей” стає однією із найвживаніших.

“З кожним роком, – відзначала газета “Радянська Україна, – радіо й телебачення України все більше виступають в ролі організаторів мас на різних ділянках господарського будівництва. З інформатора про факти й події вони перетворилися в активних помічників партійної організації республіки в її боротьбі за комунізм”.

Зараз, із відстані прожитих років, дехто із журналістів несхвально відгукується про організаторську діяльність інформаційної служби тих часів. Мовляв, не повинна вона була займатися цією невластивою їй справою. Адже обов’язок інформаційної служби постачати суспільству точну й неупереджену інформацію, а не підміняти собою управлінські структури.

Що можна сказати у відповідь на ці закиди? Це вже нині ми так тлумачимо основне покликання інформаційної служби. У ті самі роки журналісти дотримувалися ленінської формули про триєдину функцію преси – агітаційну, пропагандистську й організаторську. За уявленнями тих часів тільки сумарне застосування усіх цих функцій могло дати відчутний результат намічуваних перетворень. Тому не будьмо надто суворими суддями. Радіожурналісти робили те, що їм підказувала наука і куди скеровувала їх партія. Ніхто з них не хотів повертатися до старого, жити за законами сталінізму. Усі прагнули змін і вірили, що їхня робота неодмінно відгукнеться поліпшенням добробуту. У цій впевненості, у цьому прагненні – корені й витоки тієї молодечої активності й завзятості, які продемонструвала інформаційна служба за часів Хрущова, ставши організатором багатьох важливих і корисних справ у республіці.

Треба додати, що після приходу Хрущова до влади, партія визнає роботу журналістів “важливою і корисною”, наголошує на тому, що вони надають їй серйозну допомогу у вирішенні завдань господарського й культурного будівництва. З легкої руки Хрущова журналістів починають іменувати “підручними партії”. Вони й справді активно допомагали партійним органам. І в процесах десталінізації, і в пошуках нових підходів до “будівництва комунізму”. Та, на жаль, допомога ця, як і у випадку з рухом комуністичної праці, була не завжди результативною. Великою мірою це твердження стосується хрущовських експериментів у економіці, реалізацію яких “Останні вісті” забезпечували інформаційно.

Широку підтримку, наприклад, інформаційна служба подавала заходам, спрямованим на реорганізацію машинно-тракторних станцій. В ефірі пролунало на цю тему понад 200 виступів. Згодом, коли МТС були реорганізовані в РТС, “Останні вісті” показували зрослу зацікавленість механізаторів в одержанні високих урожаїв. Але й тут справа зупинилася на півдорозі, бо ті, хто обробляв землю, так і не одержали техніку.

Так само широко висвітлювала інформаційна служба реалізацію інших сільськогосподарських проектів Хрущова – освоєння цілини, вирощування кукурудзи, перехід на нову систему сівозмін, залучення до роботи в колгоспах досвідчених інженерів і техніків. Усі вони теж не дали відчутних результатів.

Безрезультатними виявилися й організаційні зміни у сфері управління економікою, зокрема, спроба створити раднаргоспи. Інформаційна служба показувала, що наближення центрів економічного управління з Москви до Києва благотворно впливає на стан економіки України. Але саме ця обставина й непокоїла Москву, яка виразно відчула, що втрачає економічні віжки. Під різними приводами експеримент був припинений, економіка знову повернулася до системи галузевих міністерств.

Невдачі зазнали наші попередники й при спробі розвивати громадські засади в діяльності інформаційної служби. Тоді на виконання партійних настанов при багатьох редакціях були створені нештатні відділи, громадські ради, розвивалася мережа нештатних кореспондентів. До співпраці з інформаційною службою запрошувалися сотні робсількорів, представників інтелігенції. Широке розповсюдження дістала практика організації масових робсількорівських рейдів. У ряді випадків робота новостворених громадських структур позначилася на збагаченні змісту інформаційних передач. Однак таке поліпшення спостерігалося тільки там, де працівники інформаційної служби наполегливо й систематично працювали з позаштатним активом. Якщо ж ця співпраця завмирала, то припинялася й діяльність нештатного активу. Урок, який інформаційна служба здобула тоді, не втрачає свого значення і в наші дні.

Та були у ті роки й недвозначні успіхи. До них, наприклад, можна віднести поліпшення інформування населення про життя в інших республіках. Оскільки інформаційні агентства не могли забезпечити потребу радіо в таких повідомленнях, “Останні вісті” з власної ініціативи створили при республіканських комітетах свої нештатні корпункти, налагодили обмін магнітофонними записами, періодично проводили міжреспубліканські радіопереклики підприємств та регіонів, що змагалися між собою. Проте відчутних результатів усе це не давало.

Кардинальне вирішення проблеми було знайдене у 1963 році. За пропозицією українського Держкомітету в Москві на Центральному радіо була створена редакція міжреспубліканського обміну інформацією. Щодня усі республіканські комітети передавали сюди по два-три повідомлення, а у відповідь одержували готовий випуск “Вісті з братніх республік”. Досить швидко він став одним із найпопулярніших радіовидань. Шкода, що здобутий у ті роки досвід тепер не використовується навіть у межах України для налагодження міжобласного обміну інформацією.

Як подих свіжого вітру після сталінської задухи, були сприйняті прямі ефірні репортажі, які інформаційна служба знову починає практикувати. Пам’ятними стали, наприклад, репортажі про урочисту зустріч першого українського космонавта Павла Поповича, про перебування Фіделя Кастро в Україні. Важливо, що здобутки того часу не загинули, а знайшли своє продовження і розвиток у теперішніх щоденних прямоефірних передачах.

На початку 1964 року кількість випусків “Останніх вістей” у Першій програмі дорівнювала десяти. Значні успіхи були досягнуті й у справі радіофікації - в Україні уже діяло майже 8 млн радіоточок та майже 7 млн радіоприймачів і телевізорів. За рівнем радіофікації Україна посіла одне із перших місць у СРСР, на кожних трьох мешканців республіки припадав один радіоприлад.

І на завершення розповіді про здобутки періоду “відлиги” згадаємо ще про одну постанову ЦК КПРС, що була повністю присвячена поліпшенню інформації по радіо. За цією постановою Всесоюзному Держкомітету було дозволено організувати трансляцію цілодобової інформаційно-музичної радіопрограми “Маяк”. Нова радіопрограма швидко здобула популярність і згодом стала зразком для наслідування у союзних республіках.

У жовтні 1964 року колеги по партії змусили Хрущова піти у відставку, звинувативши його у волюнтаризмі. Добі пошуків та експериментаторства настав кінець. Сьогодні, вдивляючись у минуле, виразно бачимо, що період хрущовської “відлиги” був перехідним етапом у радянській історії. Цей перехід виразно простежується й на прикладі інформаційного радіомовлення, пошуки й здобутки якого за цей час все ж переважають помилки і втрати. В цілому можна сказати, що у часи хрущовської “відлиги” були створені чудові передумови для подальшого розвитку інформаційного мовлення.

“Інформаційний вибух” і творчий застій

(1964-1982 рр.)

Період правління Брежнєва часто називають “застоєм”. Та для практики інформаційної служби така характеристика є правильною тільки наполовину.

Справа в тому, що саме у ці роки удосконаленню системи політичного інформування надавалося першорядного значення. З ініціативи комуністичної партії був розпочатий складний і тривалий процес. Він охопив три п’ятирічки (восьму, дев’яту і десяту) та призвів у радіомовленні до своєрідного “інформаційного вибуху”.

Початок цьому процесу був покладений на XXIII з’їзді КПРС, що зобов’язав партійні організації серйозно поліпшити масово-політичну роботу, прагнучи припинити ідейне бродіння та зростання скептицизму в суспільстві, викликаних неспроможністю влади піднести рівень життя людей. З'їзд наголосив на потребі будувати політичну агітацію на основі широко й систематично поставленої інформації населення про політичне, економічне, культурне життя країни і міжнародне становище.

У відповідь на ці вимоги партії Українське радіо із квітня 1965 року розпочинає трансляцію інформаційно-музичної радіопрограми “Промінь”. Нова радіопрограма була побудована за таким самим принципом, який лежав в основі діяльності всесоюзного “Маяка”: випуски новин, що становили головний зміст програми, через кожні півгодини чергувалися із музичними концертами. Така побудова радіопрограми давала змогу одночасно з розвагою інформувати слухачів, постійно тримати їх у курсі всіх найважливіших подій внутрішнього та міжнародного життя. Тим самим творці нової радіопрограми прагнули досягнути ще однієї мети – нейтралізувати вплив ворожих радіостанцій, взяти на себе ту категорію слухачів, яка у пошуках гарної музики та новин постійно “шарила” по ефіру. Натикаючись на “Промінь”, вона діставала і те, й інше.

Спочатку “Промінь” вів свої передачі з 19.00 до 24.00, тобто у той час, коли радіо збирало найбільшу аудиторію. Згодом програма почала охоплювати дедалі ширший діапазон часу.

У січні 1966 року Головну редакцію інформації очолив В. Жигилій. Спільно з керівництвом Комітету він розробляє ряд заходів, спрямованих на збільшення обсягів інформаційного мовлення і краще задоволення потреб слухачів у інформації. На це були спрямовані й зусилля працівників радіопромисловості та зв’язку, які були зобов’язані нарощувати приймально-передавальні потужності. Спільні зусилля дали відчутні результати: за роки восьмої п’ятирічки (1966-1970 рр.) обсяги інформаційного мовлення з Києва зросли більше, ніж у сім разів. Динаміка цього зростання характеризується такими показниками: у 1965 році “Останні вісті” передавали щодоби 5 випусків новин, 1966 – 8, 1967 – 12, 1968 – 19, 1969 – 30, 1970 – 36.

Якщо у 1966 році інформаційна служба Українського радіо передавала щодоби 100-110 повідомлень про події внутрішнього та міжнародного життя, то на кінець восьмої п’ятирічки їх було вже 400. При цьому істотно зросла їх оперативність, бо Головна редакція інформації налагодила прямий телетайпний зв’язок безпосередньо із ТАРС і почала одержувати звідти інформацію одночасно із Всесоюзним радіо, газетами “Правда” та “Известия”.

Розширилися на цей час і обсяги інформаційного мовлення із обласних центрів. Деякі з них, наприклад. Дніпропетровський, Донецький, Вінницький та Чернігівський почали готувати і передавати щодоби по два випуски новин: один - вранці, другий – ввечері. Загальна кількість випусків новин, переданих за роки восьмої п’ятирічки з обласних центрів, перевищила 25 тисяч, а кількість вміщених у них повідомлень – 300 тисяч.

Істотні зміни за ці роки відбулися також у роботі низового радіомовлення, що діяло на заводах і фабриках, у колгоспах і радгоспах, на транспорті й будівництві. Його організацією та налагодженням на місцях займалося понад 3,5 тисячі радіоредакцій, у діяльності яких брали участь робітники й колгоспники, інженери, техніки, представники інтелігенції. Випуски низового радіомовлення передавались у зручний для місцевих слухачів час і, як правило, не порушували основних програм обласного, республіканського та союзного мовлення.

На XXIV з’їзді КПРС здійснюваний курс на поліпшення системи політичного інформування, а також зусилля засобів масової інформації у цьому напрямі дістали позитивну оцінку. Одночасно з’їзд вказав на потребу дальшого поліпшення дієвості й оперативності інформаційної роботи, закликав повніше використовувати ресурси інформації як важливого інструменту керівництва, засобу виховання та контролю.

Реалізуючи ці настанови партії, Українське радіо знову збільшує обсяги інформаційного мовлення. З 1 січня 1971 року і до кінця дев’ятої п’ятирічки в ефірі щодоби лунало по 46 випусків новин, загальна тривалість звучання яких перевищувала 5 годин. Ще ширшим – з шести годин ранку і до першої години ночі став часовий діапазон інформаційно-музичної програми “Промінь”. Випуски новин почали передавати через кожні півгодини, а не через кожну годину, як було раніше. В усіх обласних центрах були створені кореспондентські пункти, акредитовані власні кореспонденти Українського радіо, які до того діяли тільки у 15 з них.

XXV з’їзд констатував зростання впливу засобів масової інформації на розвиток економіки, науки й культури та на все громадське життя. І знову зусилля працівників інформаційної служби були спрямовані на збільшення обсягів інформаційного мовлення.

Значних змін, зокрема, зазнає інформаційно-музична радіопрограма “Промінь”. Вона переходить на цілодобове мовлення з одночасним удосконаленням її інформаційної частини: основна увага творчого персоналу цієї програми зосереджується на оперативному висвітленні та коментуванні міжнародних подій. Міжнародна тематика зайняла приблизно три чверті мовного часу, відведеного для інформаційних випусків. Контрпропагандистська діяльність інформаційної служби, отже, стає провідною.

З переведенням “Променя” на новий режим роботи вдалося розв’язати цілий ряд проблем, що роками непокоїли інформаційну службу: налагодити цілодобову передачу новин українською мовою, значно збільшити частоту передачі випусків, підвищити оперативність інформації. Щодобова кількість випусків новин в обох програмах республіканського радіо досягла на початку 1980 року 52, а кількість вміщуваних у них повідомлень перевищила 500. У будь-який момент радіослухачі України могли тепер при бажанні дістати свіжу інформацію з ефіру. Важливо й те, що радіоприймання передач стало доступним практично кожній сім’ї, адже у 1980 році в Україні вже діяло 10,7 млн радіоприймачів та 17,6 млн радіоточок .

Таким чином, у роки “застою” ідею масової радіофікації, проголошену ще на зорі радянської влади, було втілено в життя. Збулася й інша більшовицька мрія: у будь-який момент, повернувши ручки приймача, слухач міг дістати з ефіру усі політичні новини, усе найголовніше в подіях дня, а отже, жити, як того хотів Ленін, “піднесеним політичним життям, знаючи щодня, що робить, що здійснює уряд, що відбувається найголовнішого, утворюючи громадську думку з найголовніших питань”.

Тим часом у творчому плані, у сфері суто журналістської діяльності, пройнятої елементами нового, вдосконалення, збагачення чи розвитку, такого прогресу не спостерігалося. Тут, як і повсюдно, наростали застійні явища. Як і раніше, основну ставку у своїй діяльності інформаційна служба робить на організаторську роботу. За прикладом Головної редакції інформації обласні вісті створювали на важливих будовах контрольні пости. Під наглядом громадськості тримався хід спорудження в республіці шкіл і дошкільних закладів. Традиційними стали рейди, присвячені поліпшенню якості товарів або початку сезонних робіт на селі. Щоправда, організаторську роботу інформаційна служба вела тепер не самостійно, а часто у взаємодії із редакціями газет і телебачення.

Ще інтенсивніше експлуатується досвід організації та проведення ювілейних кампаній, здобутий у попередні роки. У “застійні” часи ця тематика стає провідною. На багатому історичному матеріалі партія прагне посилити патріотичне виховання підростаючого покоління, серед якого поступово розвивається байдужість до марксистсько-ленінського вчення, зростає інтерес до дисидентських поглядів. З цією метою партійні органи намагаються широко відзначити різноманітні пам’ятні дати. Ось короткий і досить неповний перелік ювілейних кампаній, проведених інформаційною службою у роки “застою”: підготовка до відзначення 50-річчя Великого Жовтня (з грудня 1966 р.), 50-ліття встановлення Радянської влади на Україні (з грудня 1967 р.), урочисте святкування 50-річчя Радянських Збройних Сил (лютий 1968), 25-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників (жовтень 1969 р.), 100-річчя від дня народження В.І. Леніна (квітень 1970 р.), 25-річчя перемоги у Другій світовій війні (травень 1970 р.), 50-річчя утворення СРСР (грудень 1972 р.) тощо.

Серед загалу цих кампаній, які набридли слухачам і зовсім не утверджували почуття соціального оптимізму, все ж виділимо одну з них, присвячену 30-річчю, а згодом і 40-річчю перемоги Радянського Союзу у Другій світовій війні. Під час проведення цих урочистостей були здійснені перші несміливі спроби об’єктивного підходу до аналізу й осмислення уроків недавнього минулого, викривалося отруйне коріння людоненависництва, загарбництва, панування одних націй і народів над іншими. Цю кампанію інформаційна служба вела у формі спецвипусків та радіофільмів. У них у хронологічній послідовності відтворювалися події 30- і 40-річної давнини. Радіослухачі мали можливість побувати на місцях минулих битв, послухати спогади їх учасників, почути про зміни, що сталися тут у повоєнні роки.

Основу цих передач становили спогади відомих воєначальників (радянських, німецьких та союзницьких), уславлених партизанів, державних діячів, командирів, підпільників. Часто у передачах лунали листи радіослухачів – колишніх воїнів, де вони ділилися спогадами про війну, про однополчан, про те, як склалася їхня доля у повоєнний час Такі листи, як правило, подавалися у радіолітописі невеличкими новелами. Для підсилення їх емоційності застосовували акторське читання, музику, шуми бою. Картину боротьби доповнювали фронтові пісні, якими поєднувалися фрагменти радіолітопису.

Сьогодні, звичайно, для кожного із нас не є секретом, що Другу світову війну підготувало “партнерство” Сталіна й Гітлера, створення вісі Москва-Берлін у геополітичних інтересах комуністичної російської імперії і фашистської Німеччини. Це була завойовницька, загарбницька політика з боку обох цих “партнерів”. Саме ці дві споріднені системи – комунізм і фашизм – почали ділити Європу, її території та ресурси на “сфери впливу”. Як Гітлер, так і Сталін аналогічно підходили до розширення “життєвого простору” своїх імперій. Тому-то й нав’язувана нам багато десятиліть вигадка про “віроломний напад” є наскрізь лицемірною. І не тільки тому, що “раптовість” наступу вермахту на СРСР документально й вичерпно спростували у передачах свідки тих подій та історики, а й тому, що говорити про взаємну “довіру” двох розбійницьких режимів, котрі не визнавали ніяких міжнародних норм та угод, можна лише в межах злочинної моралі, докорінно протилежної загальнолюдській.

Зрозуміло, творці тих передач ще не могли тоді неупереджено, правдиво та всебічно описати перебіг подій війни, зокрема, участь у ній тих представників українського народу, які вели нерівну боротьбу на два фронти. Та все ж вони здійснили першу спробу відтворити історичну правду про Другу світову війну засобами інформаційного радіомовлення. У грудні 1972 року автори й редактори цих передач В. Жигилій та Ю. Немченко були удостоєні республіканської премії в галузі журналістики.

Помітно консервативнішим стає інформаційне мовлення після політичної поразки у 1972 році лідера українських комуністів Петра Шелеста, якої він зазнав у своєму намаганні дибитися для України статусу автономної держави у складі реальної радянської федерації, а також через небажання визнавати за росіянами роль “старшого брата”. Його наступником, звісно, не без допомоги Москви, став Володимир Щербицький – запеклий політичний супротивник Шелеста. На відміну від попереднього, новий лідер українських комуністів одразу ж демонструє свою безмежну відданість Москві й особисто Леоніду Брежнєву, з яким його єднали роки співпраці на Дніпропетровщині. Він слухняно виконує кожну вказівку Кремля, виявляє готовність жертвувати економічними інтересами України задля розвитку інших республік СРСР і, насамперед, Росії, потурає політиці русифікації.

Погляди Щербицького негайно позначились на змісті інформаційного мовлення. Воно одразу ж виказує свою зневагу до політичних прибічників Шелеста, вміщує критичні матеріали на них, допомагає проводити чистку в партії. Ще більшу зневагу, а надалі й підкреслену неувагу воно виявляє до українських дисидентів, котрі, як відомо, наголошували на легальних методах боротьби з існуючим режимом, убачали можливість вирішення суспільних проблем при дотриманні законів узагалі й повазі до прав особи зокрема. За вказівкою органів держбезпеки інформаційна служба замовчує відомості про дисидентський рух, а коли й подає їх, то змальовує у негативному світлі.

Слухняно й старанно у випусках оспівують кремлівську легенду про “нову історичну спільність – радянський народ”. За цією новою ідеологічною формулою теж не крилось нічого нового. Розповідаючи про розквіт, зближення та злиття народів, інформаційна служба тим самим стимулювала процеси русифікації. Усі найважливіші та найцікавіші виступи вона в цей час подає здебільшого російською мовою, а нудні й нецікаві – українською. Зіставлення, яке робили при цьому слухачі, виховувало в українцях комплекс неповноцінності, породжувало численні глузування й знущання з української мови як мови “селюцької”.

Висновок, що випливає з аналізу діяльності інформаційної служби в роки “застою”, несе в собі подвійне враження.

З одного боку, очевидним є те, що за цей час незмірно виросли його щодобові обсяги, підвищилася оперативність, зросла роль і участь у розв’язанні конкретних проблем, що стояли перед республікою. Воно стало надійним інструментом управління, потужним важелем впливу на роботу господарських органів та контролю за їх діяльністю.

З іншого боку, нарощування обсягів інформаційного мовлення не давало відчутних результатів у ідеологічній боротьбі, бажаної консолідації суспільства. Незважаючи на масовий інформаційний наступ, “нова історична спільність” не ставала від того монолітнішою і згуртованішою навколо Комуністичної партії. Навпаки, серед населення слабшав її вплив, росло невдоволення, бродив “грибок” інакомислення. Ніхто вже не вірив у здатність СРСР наздогнати Захід за рівнем життя, до чого закликав Хрущов.

Це подвійне враження ще більше посилюється застійними тенденціями у сфері творчості. Подібно до старіючої верхівки партійно-державного апарату, яка прагнула модернізувати, але за всяку ціну зберегти сталінську систему, інформаційна служба теж не виявляє особливого бажання до новаторських пошуків, розвитку й збагачення здобутого досвіду. А відтак у практиці переважає копіювання й багаторазове повторення уже раз знайденого. Виразною стає схильність журналістів до парадності і водночас їх боязнь відкрито інформувати про назрілі проблеми суспільного життя, спроби згладити або обійти існуючі недоліки й труднощі. Не приносили користі, звичайно, й пропагандистські штампи, стандартні формули й загальні фрази. У випусках новин повторювалися близькі за змістом повідомлення, де мінялися тільки цифри та прізвища. Вони нагромаджували загальновідому інформацію, але не вели до якісних змін.

У роки перебудови

(1982-1991 рр.)

Найважливішим досягненням і водночас яскравим свідченням якісного оновлення інформаційного мовлення у період перебудови стала ранкова інформаційна програма. Вона була створена у відповідь на кампанію модернізації радянської системи, проголошену Михайлом Горбачовим. Щоб провести задумані реформи, новий радянський лідер взяв курс на запровадження демократичного стилю керівництва, закликав до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у рамках соціалістичного вибору.

Слід зазначити, що заклик цей мав для журналістів революційне значення, бо знаменував собою своєрідний перехід від періоду мовчазного однодумства до свободи слова. Проте свобода ця була з певними обмеженнями. Якщо гласність означала право на обізнаність з усім тим, що відбувається у світі й країні, право одержувати й поширювати правдиву інформацію, не побоюючись за наслідки, то заклик до плюралізму означав не що інше, як витончений спосіб регламентації діяльності “підручних”. Радіожурналістам було дозволено показувати усю множинність істин, увесь спектр політичних поглядів, але за умови, якщо вони не будуть виходити за межі соціалістичного вибору. В саме ж це поняття соціалізму вкладався дещо оновлений лад уже відомого казарменого зразка.

Ось саме на цих засадах – гласності, плюралізму, демократії – й розробив концепцію нової інформаційної програми головний редактор Головної редакції інформації В. Рєзніков.

Перший випуск ранкової інформаційної програми з’явився в ефірі 1 січня 1988 року. На відміну від ранкового випуску, що вона замінила, нова програма лунала в ефірі уже не пів, а цілу годину – з 8.00 до 9.00. Складалася вона із кількох частин: “афішки”, що анонсувала найважливіші матеріали; випуску новин, що, як правило, зачитували диктори; аналітичної частини, де поглиблено досліджувалися щойно передані новини та повідомлялися інші актуальні матеріали; і, нарешті, короткого резюме – заключного нагадування суті раніше переданих новин та аналітичних матеріалів. Крім того, програма містила чимало прагматичної інформації – відомостей про погоду, стан посівів, рівень води в річках, відповіді на запитання радіослухачів, огляд пошти тощо. Усе це не регламентувалося жорстким розкладом передач і подавалося після музичних відбивок та пауз.

З першого дня свого існування нова програма стала потужним інструментом перебудови. Вона відкрито й чесно повела мову про помилки минулого й нелегкі шляхи досягнення намічених перетворень, стала пропагувати нові методи й підходи до розв’язання назрілих проблем. На конкретних прикладах і зразках ранкова програма прагнула показати, як перебудова втілюється в життя: через демократизацію та гласність, через економічну реформу, духовно-моральне оздоровлення суспільства, нові підходи до соціальної політики.

Висвітлюючи й узагальнюючи досвід перебудови, інформаційно забезпечуючи цей процес, ранкова програма й сама стає прикладом для наслідування. Вона зламала застарілі принципи класичного радіомовлення, за яким журналісти мали тільки писати, а диктори – тільки зачитувати їхні тексти. Наперекір цим принципам і традиціям, які лише породжували знеосіблення та вузьку спеціалізацію радіопрацівників, творці ранкової програми стали практикувати редакторський метод ведення передач. Крім дикторів, ранкову програму почали вести ще й радіожурналісти – люди, які готували програму до виходу в ефір. Природно, порівняно з дикторами вони були грунтовніше ознайомлені з її змістом, а відтак і краще від них могли подати в ефір написане.

З часом, із розвитком цього методу, журналісти стали не тільки коментувати новини, а й показувати складні взаємозв’язки порушених проблем, наголошувати на закономірностях чи тенденціях суспільного розвитку, або ж, навпаки, – на їх випадковості й невмотивованості. Уже одне це нововведення незмірно розширило можливості аналітичної інтерпретації фактів, змінило саму тональність мовлення, посилило особистісні моменти у викладі новин та їх коментуванні.

Змінилася й манера спілкування зі слухачами. Вона стала природною, ненав’язливою, орієнтованою на повагу до людини.

Проте змінилася не тільки форма, а й зміст ранкового мовлення. У центрі уваги опинилися не просто події й процеси, а насамперед люди, безпосередньо причетні до них. За допомогою цих людей інформаційна служба стала боротися із рутиною, утверджувати атмосферу критики, ініціативи та пошуку. Спілкування із людьми, які відчули себе особисто причетними до процесів соціального творення, дало змогу творцям ранкової програми розробляти назрілі проблеми сміливо й глибоко, пристрасно й кваліфіковано.

Підтримуючи ентузіастів, поширюючи їхній досвід, ранкова програма разом із тим захищала їх від тих, хто вважав розширення гласності ледь не образливим для чиновницької гідності. Силою критичного слова вона боролася проти тих, хто чинив опір та заважав перебудові.

Нова форма мовлення стала логічним завершенням багаторічних пошуків інформаційної служби, спрямованих на поєднання двох способів відображення дійсності повідомлення фактів та їх інтерпретацію. Разом із іншими ЗМІ вона стала, говорячи словами професора В. Здоровеги, “тією могутньою інтелектуальною силою, яка зруйнувала заскорузлі догми, допомогла суспільству краще пізнати себе, зрозуміти свою історію, сучасний стан, пробудити національну свідомість народу”.

Важливою прикметою інформаційного мовлення у роки перебудови стали прямі ефірні передачі.

Серед загалу цих передач своєю суспільною значимістю вирізняються трансляції сесійних засідань Верховної Ради України, які інформаційна служба налагодила у 1990 році. Організація таких передач дозволила слухачам стежити за роботою найвищого законодавчого органу держави, незмірно розширила їхню обізнаність із процесами законотворення.

Ще однією привабливою новинкою тих років стало “телефонне радіо”. З його появою слухачі дістали можливість одержувати відповіді на свої телефонні звертання на радіо прямо із студії у момент передачі. Застосування телефону в практиці прямоефірного мовлення породило ціле сімейство передач, у створенні яких почали брати участь самі слухачі.

Останній, до речі, є новим у практиці інформаційної служби. Він зобов’язує журналістів враховувати усю множинність істин, точок зору та поглядів, що виражають інтереси певних суспільних груп. Важливим показником плюралізму сучасних інформаційних передач є збалансованість викладу – автор подає різні факти, пов’язані з об’єктом відображення, включно й такі, котрі суперечать іншим; або подає протилежні погляди у питанні, що в даний момент хвилює громадськість. За таких обставин плюралізм інформаційного мовлення стає своєрідним радником як для слухачів, так і для владних структур, допомагає їм враховувати увесь спектр суспільних настроїв, сприяє розв’язанню протиріч, що виникають у суспільстві, виробленню оптимальних засобів та шляхів здійснення завдань новотворення.

Необхідно зазначити, що більшість із згаданих принципів уже закріплена законодавчо і покладена в основу практичної діяльності телерадіоорганізацій. Вони стали своєрідними гарантами основоположного права особи в демократичному суспільстві – права на інформацію.

Слідом за цим, спокійно й по-діловому, була проведена реорганізація інформаційної служби, яка дісталась нам у спадок від Радянського Союзу. У Києві було створено Творчо-виробниче об’єднання інформаційних та публіцистичних програм, що стало забезпечувати підготовку інформаційних передач на всю територію України. Зі столиці України також продовжувалося мовлення редакцій, що адресують свої передачі зарубіжним слухачам. Усі інші інформаційні радіоредакції були переформовані або й створені заново в адміністративно-територіальних центрах України. Зокрема, 23 із них запрацювали в обласних центрах і 46 у містах обласного підпорядкування.

У Криму інформаційне мовлення стала забезпечувати інформаційна редакція новоствореної державної телерадіокомпанії “Крим”, у Києві та Севастополі – інформаційні редакції державних регіональних телерадіокомпаній.

Органічною складовою частиною новоствореної служби інформації стали й редакції місцевого мовлення, що ведуть свої передачі з районних центрів, на підприємствах, будовах, в установах. У цих передачах радіо не тільки відображає найважливіші події у зоні свого впливу, а й бореться з недоліками, допомагає розвивати місцеву економіку, відстоює інтереси місцевого населення у стосунках із центральними властями. Такі передачі розвивають громадянську активність людей, стимулюють їх участь у вирішенні суспільних проблем, у процесах демократизації на місцях.

Разом усі ці редакції утворили потужну систему взаємозв’язаних і об’єднаних спільністю завдань телерадіоорганізацій. Здійснений розподіл обов’язків між ними дає змогу кожній із них виконувати свою працю, а слухачам – одержувати широку та різнобічну інформацію про події у центрі та на місцях, загальнодержавного й місцевого значення, про становище у світі та характерні процеси сучасності.

Так само по-діловому, без зайвого галасу та метушні, вирішувалося питання поширення інформаційних передач із Києва шляхом прямоефірного мовлення. Зараз для цих цілей використовується одна довгохвильова радіостанція РВ-87, 85 радіопередавачів на середніх хвилях та понад 230 передавачів в ультракороткохвильовому діапазоні. Крім того, через ці потужності транслюються інформаційні програми “Голосу Америки”, Канадського державного радіомовлення, радіостанцій “Свобода” та Бі-бі-сі. Закордонні передачі звучать по національній мережі на основі міждержавних угод та домовленостей і дають змогу слухачам побачити найважливіші події у світі та Україні ще й очима зарубіжних журналістів.

Одночасно із прямоефірним мовленням чимало інформаційних передач доводяться до слухачів ще й засобами проводового мовлення, що зараз переживає глибоку кризу.

Прагнення Українського радіо зберегти і примножити свою аудиторію, максимально задовольнити інформаційні потреби своїх слухачів змусило його істотно наростити обсяги інформаційного мовлення. Тепер щодоби з Києва для слухачів нашої країни та за кордон передається понад 70 випусків новин і до 20 інформаційно-аналітичних, інформаційно-оглядових та інформаційно-музичних програм. Загальний середньодобовий обсяг мовлення Національної радіокомпанії лише з Києва становить на всіх хвилях і програмах 13,5 годин. В окремі дні, коли інформаційна служба веде прямоефірні трансляції, наприклад, із Сесійного залу Верховної Ради, ця цифра може зростати у півтора раза – майже до 20 годин на добу.

Показово й те, що інформаційне мовлення Національної радіокомпанії тепер є багатопрограмним.

Інформаційні передачі Першої програми складаються із 11 випусків новин та п’яти інформаційних програм.

Із сьомої години ранку і впродовж усього мовного дня послідовно інформує своїх слухачів про перебіг найважливіших подій дня “Промінь”. Випуски новин на цій програмі йдуть, як правило, на початку кожної години. Характерною особливістю цих випусків є те, що вони лише сповіщають, констатують найважливіші події, не вдаючись до широких узагальнень та глибокого аналізу. Це – стиль інформаційної служби “Променя”, саме те, чим вона відрізняється від інформаційних передач Першої програми, головний зміст роботи якої якраз і полягає у поглибленому аналізі та прогнозах.

Спеціалізовані випуски на культурно-мистецьку тематику йдуть також по Третій програмі, яка значні обсяги мовлення відводить для ознайомлення слухачів із кращими мистецькими творами.

Вагомо представлене інформаційне мовлення і в програмах Всесвітньої служби радіо України, що задовольняє зрослий інтерес зарубіжної аудиторії до нашої держави після набуття нею незалежності. Обсяг суто інформаційних передач цієї служби реально складає на добу від 8 до 10 годин. У цих передачах Всесвітня служба радіо захищає зовнішньополітичні інтереси України, об’єктивно висвітлює всю палітру думок, поглядів та платформ у складних процесах державного будівництва, пропагує духовні надбання української нації.

Важливим кроком на шляху задоволення інформаційних потреб аудиторії став новий розклад передач, запроваджений на Першій програмі з 16 травня 1995 року. Новий розклад не тільки забезпечив кількісне зростання обсягів інформаційного мовлення, а й точніше враховує особливості інформаційних потреб та поведінки слухачів у той чи інший період доби. Важливо, що більшість спеціалізованих радіожурналів та програм, таких як “Діловий канал”, “Парламентський канал”, “Соборність”, “Політична студія”, “Ринок від “А” до “Я”, “Наша армія”, “З думкою про державу”, “Споживач” та інші, стали своєрідним продовженням інформаційних передач. У них теж чимало раніше переданих новин зазнають поглибленого аналізу, всебічно розглядаються і зважено аналізуються. Таким чином, в умовах незалежності інформаційне радіомовлення стало будуватися на принципово нових засадах, незмірно зросли його обсяги, воно стало багатопрограмним і демократичним за суттю, сучасним за формами й методами здійснення.

Досить часто його тепер порівнюють із дзеркалом, вглядаючись у яке, суспільство краще пізнає себе. Від зображень цього дзеркала значною мірою залежить стан і самопочуття суспільства, напрями його поступу, ефективність діяльності усіх гілок державної влади. Але інформаційна служба не тільки інформує, повідомляє новини, а й постачає слухачам певні судження про ці новини, оцінки, схвалення чи осуд явищ, подій, вчинків, поведінки окремих осіб, груп людей, партій, суспільних організацій, а також влади, урядових структур тощо. А це значить, що вона впливає на формування громадської думки, вироблення певних установок, переконань, що підштовхують людей до певних дій та вчинків.

Віддзеркалюючи дійсність у всій повноті, інформаційна служба забезпечує реалізацію державної інформаційної політики – створює належний рівень поінформованості та обізнаності слухачів. Тим самим вона виконує ще й свій професійний та громадянський обов’язок – стоїть на сторожі інтересів суспільства, захищає суверенну незалежну державу. Бо, як полюбляють нагадувати нам американці, “якщо народ поінформований, держава стоятиме, але через непоінформованість держава упаде або вироджуватиметься”.

Джерело:

Миронченко В.Я. Основи інформаційного радіомовлення: Підручник. – К.: ІЗМН, 1996. – С. 381-435.

Додаток 7 Якісний аналіз інформаційного повідомлення

на радіо_________________________________

Зміст таблиці:

Тема повідомлення + персона (хто задіяний)

Тип новини: подія; реакції; оцінки; заяви; плани; наміри; анонси; тематичний репортаж; нова інформація.

Свіжість: пряме включення; нове (ексклюзив); учорашнє; уже сьогодні повідомлялося; давно обговорюється.

Формат новини: дикторський; коментар експерта; інтерв’ю; репортаж з місця події.

Джерело: офіційна інформація; інформагентства; прес-конференція; брифінг; власна інформація; мережна інформація; хроніка, документ; інший ЗМІ; Інтернет; інформація з організацій, корпорацій; джерело не зазначене.

Аналітичність: коментар; аргументи і оцінка; причини і зміст; прогнози; без аналізу.

Локалізація: з центру; з регіону; з країн колишнього СРСР; закордонна.

Значимість: соціальна; політична; культурна; змістовна; економічна; локальна; екзистенціальна; правова; ціннісна; історична; комунікативна; інтерактивна; незначна.

Загальне враження: позитивне (+); нейтральне (0); негативне (-).

Тривалість повідомлення: (у хвилинах).

Додаток 8 феномен звукового мовлення

О. Сербенська,

доктор, філологічних наук, професор ЛНУ імені Івана Франка,

Знать од Бога

І голос той, і ті слова...

Т. Шевченко

Усне мовлення на рівні прагматичному часто зіставляють з писемним, розглядаючи їх як певні різновиди мовленнєвої діяльності, але не завжди беруть до уваги, що мова на письмі ніколи не дорівнює усній ні своїм діапазоном, ні активністю сприймання й переймання, ні гнучкістю думки. Афористичним став вислів Б. Шоу “Є 50 способів сказати “так” і 500 способів сказати “ні”, і є тільки один спосіб написати це”. Можливості усного мовлення, яке живиться великою енергією духу, відтінюється тональним звучанням, збагачується “мовою тіла”(Є всі підстави твердити, що “мова тіла” стає сьогодні об’єктом зацікавлення наукових центрів, а кінесологія окремою дисципліною) є настільки феноменальними, що людина спроможна пізнавати хіба що частковості, окремі грані цього унікального божественно-людського витвору. В усному мовленні надзвичайно різнобічно виявляється людська сутність, її психічні особливості, інтелект, світосприймання, спосіб мислення, виховання, здатність називати, оцінювати і, що дуже важливо, контактувати з іншими та впливати на них.

Це особливий і надзвичайно складний вид діяльності людини, який допомагає їй ідентифікуватися зі світом видимим і невидимим. В усному мовленні слово не покидає чистої стихії буття, дає простір вияву його різних вимірів. Як своєрідний вокально-звуковий субкод усне мовлення дає можливість максимально чітко висловлювати думку і точно, адекватно її сприймати. В усному мовленні слово не покидає чистої стихії буття, дає простір для його різних вимірів.

Письмо є вторинним, додатковим щодо усної мови, воно виникло як спосіб її фіксації. Комунікація в процесі розмов проходить зовсім інакше, ніж у процесі письма. Говоримо зовсім не так, як пишемо, хоч і говоримо, і пишемо однією і тією самою мовою. До того ж не кожний написаний текст добре сприймається, коли його озвучують, і, навпаки, є чимало прикладів, коли навіть блискучі усні виступи у надрукованому вигляді втрачають свою “блискучість”. Основою спілкування є усне мовлення. І труднощі мовного спілкування зростають прямо пропорційно до числа тих, хто спілкується. А там, де одна зі сторін є невизначеною множиною, ці труднощі досягають максимуму.

Коріння усного мовлення в сивій давнині, воно сповнене незбагненного таїнства, в ньому багато такого, що, як поетично висловився І. Франко, “відчути треба”, “серцем зрозуміти”. Повністю зрозуміти сутність мови в традиційному значенні пізнання ми неспроможні, бо, як слушно вже сказано, люди вмонтовані в мову і не дано нам ніколи з цього вийти і подивитися на явище збоку. Сутність мови каже, наприклад, М. Гайдеґер, можна осягнути настільки, наскільки ми ввійшли в її поле. І це можна вважати, на думку мислителя, навіть благом, бо таким чином ми втягуємо виняткову сферу, де мусимо відчувати себе просто смертними.

В історії людської культури чимало фактів, які засвідчують унікальність і велику силу звукового мовлення, усного слова: Христос своє вчення, яке не тільки поширилося по всьому світу, а й, на переконання багатьох авторитетів, стало однією з головних підвалин європейської культури, проповідував живим словом. Тільки після мученицької смерті і чудесного воскресіння апостоли описали діяння свого Вчителя, розвинувши немало його положень. Цілу науку про силу і красу усного мовлення створили античні вчені.

У нашій культурі, давній, багатій, є чимало прикладів уродженого чуття до краси живого слова. Перекази, легенди, казки, приповідки, примовляння, пісні, думи, колядки, щедрівки, наші молитви свідчать про обдарованість багатьох переважно безіменних авторів. У цьому величезному скарбі – мудрість народу, його психологія, своя філософія, ясний вилив серця. У творенні багатьох текстів, як уже відзначали дослідники, відчутний тонко розвинутий “артистичний інстинкт”. Цей матеріал зібрано, описано, він поповнюється ще й сьогодні. Однак під час збирання матеріалу – і про це говорив ще І. Франко – сам спосіб оповіді, тональність розмови, трактування матеріалу, стилізування фактів збирачі переважно залишали поза увагою. Вчений висловлює резонне застереження: “полю­ючи” на пісні, казки, вірування, легенди, дослідники не вміли прислухатися до широких, невимушених розмов селянських, фіксувати манеру говоріння. У праці “Вишукане красно­мовство” вчений аналізує поважну товариську селянську розмову і робить висновок, що інтелігент переважно оповідати не вміє, до цього не привчила його школа та, як вважає Г.Франко, “важкий новочасний розвій громадсько­го і економічного життя”.

“Спосіб ведення товариської розмови, який упродовж віків виробив народ, – це, – каже І. Франко, – типово епічний тон. Се не логічне сплітання думок у формі питань і відповідей, се барвиста мозаїка довших або коротших оповідань. Один каже одно, другий друге, се викликає у третього якийсь аналогічний спомин і так далі”. Такі оповіданнячка, передані живо й барвисто, дають суцільний образ того, про що всі говорять. Учений наводить кілька таких оповідань із записів фольклориста – священика Михайла Зубрицького, відзначаючи його вміння "вникнути якнайглибше в душу народу і передати нам, відбитим культурною течією далеко набік від того народу, його духовне і моральне обличчя в можливо повній і автентичній формі”.

Глибоке знання світової культури, античної літературі дало змогу Франкові провести цікаві паралелі та зробити навіть несподівані висновки: описаний спосіб ведення бесід у бойків має багато спільного з найстарішими зразками міфів пізніших грецьких та латинських письменників, італійськими новелами ХІІІ-ХІV ст., зібраними під назвою “Книга новинок і гарних панських висловів”. Форма попередніх новел порівняно зі стилем народних казок, на думку дослідника, виявляє ознаки “далеко вищого розвою”. У такому способі ведення розмови він бачить “інтернаціональне добро”, одягнене в національну форму, трактує його як виплід високої духовної праці, яка базується на естетичному чутті, на ясності. Отже, епоха виробляла свій стиль, манеру, своє естетичне мірило для мовленнєвої діяльності. Очевидно, йдеться лише про одну сферу, в якій розвиток української мови мав своє природне русло, – про сферу життя селян. У сфері науки, освіти, в судівництві, сфері суспільно-політичного життя, у церкві витворювати свої зразки усного мовлення, їх збирання, вивчення, публікація має сьогодні немаловажне значення для пізнання феномена українського живого слова.

Реакція українців на спосіб “говоріння”, на манеру ведення розмови своєрідно позначилася на багатьох назвах: говорити, розмовляти, казати, промовляти, балакати, висловлюватися, гуторити, мовити, ректи, глаголити, держати річ, вести річ, бесідувати, бубоніти, бурмотати, щебетати, воркувати, жебоніти, лепетати, цвенькати, просторікувати, белькотіти, варнякати, патякати, ляпати, пашталакати, тараторити, триндіти, папляти, шварготіти, верзти, подейкувати, тарахкотіти, гугнявити, кидати слова, рикати, мимрити, таляпати, молоти язиками, плескати язиком, баналюки гнути, теревені правити, переливати з пустого в порожнє, точити ляси, слати язик під ноги...

Цей ряд слів, кількісно доволі значний, – своєрідний вияв особливої уваги до живого мовлення, свідчення потреби схарактеризувати як саму особу, так і її манеру мовлення, відзначити особливості взаємин адресанта і адресата, дати штрих до характеристики соціальних відносин між ними, оцінити поведінку мовця, підкреслити нюанси інтонування тощо. Таку багатобарвність живого мовлення помітило поетичне око Олеся Лупія. Він пише у вірші “Розмова”:

Люди незвичайними стають

У розмовнім, у грайливім плині,

Ті спокійні, ті ледь відстають,

Ті гарячкуваті і невпинні.

У багатьох дієсловах, наведених вище, звуковий образ своєрідно відтворює манеру говоріння, дає естетичну оцінку актові мовлення.

Серед дієслів є нейтральні в стильовому плані, є характерні для “високого” чи “низького” стилю, вони неоднакові щодо емоційного забарвлення, функціонального навантаження, мають свої значеннєві відтінки. Іноді відтінки можуть вносити морфеми (повідати – оповідати – розповідати – доповідати; оголошувати – виголошувати – проголошувати; говорити – виговоритися).

Ряд таких слів можна продовжити, бо в певних професійних групах, у говірках, жаргонах функціонують ще й свої назви. Наприклад, у середовищі журналістів утвердився термін брати інтерв’ю, в деяких говірках уживають слово баяти чи вогорити (як фонетичний варіант до слова говорити), у молодіжному середовищі можна почути ну й сказанув, підемо побазаримо (у значенні “поговоримо про новини”). Іноді слова з інших тематичних груп семантично “довантажуються” і вживаються у значенні “говорити”, наприклад: а він рубанув (“різко сказав”).

Усне мовлення нерозривно пов’язане з фонологічною організацією, властивою національній мові. Історія людської культури засвідчує одвічне прагнення пізнати феномен звука людської мови, голосу, який, як уважають, є найкращим інструментом, що його створив Господь Бог. Вдячний матеріал для розуміння цього дають міфи, легенди, перекази багатьох народів.

Для античності, наприклад, усякий тон був живим і тремтливим тілом. Уявлення про тон і звук досягло в античні часи максимально можливого узагальнення охоплювало весь чуттєвий досвід, проймало собою всю картину природи, досягало космічних масштабів і обертало весь світ на сукупність звучних тіл, на музично настроєну тональну систему, на гармонію сфер. Піфагор та його послідовники твердили, що навіть світ створений не інакше, як за допомогою приємної суголосності. Отже, була вироблена своя “філософія тональності”. Вважали, що хоч люди вільні у виборі назви для предметів, але це не воля випадку, не воля анархії: вибір назви обмежено властивостями предмета і властивостями звуків мовлення.

Таїна живої мови, сила і неповторність її звукового ладу, “прив’язаність” до етносу постійно хвилюють мислителів, поетів – людей, здатних найбільше наближатися до пізнання суті слова, осягати глибину суті речей, ловити, як каже І. Франко, тіні “сіттю слова” і повсякчасно перебувати в силовому полі живої мови.

Наприклад, В. фон Гумбольдт сприймав звук, що виривається з наших грудей, як подих самого буття, підкреслював, що в певних звуках прекрасно втілена “об’єднана енергія народу” і в мовців вона “збуджує приблизно однакову енергію”. Сьогодні близькими стали концепції мислителя П. Юркевича, відомого своєю теорією “філософії серця”, який сприймав звук як мову невідомої душі всього, що існує.

Велику таємницю бачив у своїй рідній українській мові М. Гоголь. “Дивуєшся дорогоцінності нашої мови, – говорив він, – у ній що не звук, то подарунок, все зернисте, як самі перла”. Вважав, що слово є іноді цінніше від самої речі. Для багатьох талановитих письменників, тих, що мають особливий дар від Бога “чути” мову, незаперечним є зв’язок рідної мови із землею.

Сьогодні про це твердять дослідники, що вивчають проблеми соціоекології. В одній із розвідок читаємо: “У зв’язку з тим, що корінний етнос формується дуже тривалий час в однорідному природному середовищі, між ним і цим середовищем встановлюється гармонія. Кліматичні умови, неповторні навколишні ландшафти, особливості рослинного і тваринного світу, гравітаційного та магнітного полів, геохімія підґрунтя, ґрунту, поверхневих та підземних вод – все це значною мірою впливає на фізичні та психічні властивості етносу, його соціотип, мову, мелос, традиції. Чим глибший етнічний родовід має людина, тим комфортніше почуває себе на своїй батьківщині, менше хворіє, має більшу життєву енергію тощо”. Литовські вчені дослідили, що складена геофізиками карта електромагнітних полів на території їх держави накладається на карту литовських діалектів з точністю до одного кілометра. Ідея, спочатку тільки філософсько-поетична, закріплюється в науці як аксіома: мова своєрідно “прописана” в цілком певному земному просторі, закріплює людину в певних часово-просторових рамках. Отже, звукова мова має надзвичайно важливе значення – на жаль, ще не зовсім усвідомлене – в активізації біоритмів національного інстинкту, у зміцненні психо­фізичної структури національного типу, у мобілізації суспільства на основі етнонаціоналізму.

Ще один приклад: у загальній концепції Вернадського, яка в науковому пізнанні світу стає сьогодні особливо важливою, звуковому мовленню на рівні макросоціуму відведено значну роль у творенні важливої форми біо­хімічної енергії, яка, на думку вченого, є енергією людської культури. А звідси висновок: національна культура, її органічний зв’язок з національною мовою вимагають відповідної звукової збалансованості у просторі України.

Теоретичні засади радянського мовознавства, яке трактувало звук з позицій марксистсько-ленінської філософії, безапеляційне твердження про те, що “зв’язок між словом – звуковим комплексом і поняттям довільний”, певним чином призупинили в Україні наукові пошуки, які б підтвердили те, що фонетика не буває випадковою. У мовознавчих працях радянського часу свідомо уникали, наприклад, розмов на тему про звуковий зміст тексту, про значення звукової форми в мові. Останнім часом ситуація змінюється, і прикладом може бути увага де теорії звукосимволізму та фоносемантики, що порушують проблеми, які сьогодні, на думку О. Журавльова, можуть об’єднати в спільних пошуках зусилля філологів і математиків, психологів і художників, поетів, кібернетиків. Йдеться про пошуки гармонії між звучанням та значенням слова, відповідності між зовнішньою формою слова і його значенням.

На основі великого фактичного матеріалу із застосуванням складних методів та комп’ютерних обчислень дослідники приходять до висновку, що в мові можна виразно простежити тенденцію до фонетичної вмотивованості слова, і в цьому виявляється мудрий лад мови, яка використовує всі можливості для того, щоб значення слова було точним, яскравим.

Здобутки сучасної техніки, яка забезпечила собі поширення на всій Землі і панування над нею, ввійшовши в усі сфери життя, суттєво трансформуючи їх, втягли в свою орбіту й усне публічне мовлення. Його традиційні форми повідомлення, виступ, бесіда, лекція, консультація – дістають інше технічне життя. Радіо, телевізія, мікрофон, телефон, а сьогодні вже й комп'ютер диктують свої правила звуковому мовленню, яке, функціонуючи, змінює координати в просторі й часі. Фактор усності набуває інших ознак, змінюється звуковий образ регіонів, країв.

Незаперечним є те, що радіо і телевізія створюють сьогодні мовленнєвий фон, який впливає на мовленнєву поведінку слухачів/глядачів. Через аудіовізуальні засоби люди, особливо діти, підсвідомо засвоюють манеру розмовляти; радіо- і телемовлення передають їм певний мовлен­нєвий досвід, впливають на рівень розвитку мовленнєвих умінь.

Українська мова належить до милозвучних, тобто на слух вона наспівна, приємна, гучна. Музикальність і наспівність виявляються в акцентно-ритмічній структурі мови, а загалом – в інтонації слова і речення, у ритміці. Національна специфіка мелодики слова, його наспівність ще не були спеціально досліджені, хоч спостереження засвід­чують: мелодичний малюнок українського слова зосередже­ний на другому переднаголошеному й кінцевому складах, що відзначаються найбільшою тривалістю, яка дає час, щоб, як висловлюється Н. Тоцька, “виспівати національну мело­дію”. Стає очевидним, що різке скорочення тривалості голосних чи будь-які зміщення в ритмічній структурі слова повністю руйнують національну специфіку мелодики.

В Україні, де тривалий час свою підступну роль виконує чужомовна експансія, де в мисленні значної частини чиновників (та й певної частини громадян) нерозкодовано імперщину і радянщину, де сутужно йдуть справи з виробленням державницької мовної політики і механізму її реалізації, по суті поглиблюється процес деформації звукового простору. Сучасні технічні засоби, серед яких мас-медіальним належить надзвичайно важлива роль, повинні свідомо виправляти такі деформації, творити важливий для національної держави цілісний звуковий образ, усіляко плекаючи неповторність феномена нашого звукового мовлення.

Джерело:

Сербенська О. Феномен звукового мовлення // Телевізійна і радіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. – Вип. 3. – Львів, 2000. – С. 349-358.

Додаток 9 значення голосу і манери говорити для теле- і радіожурналістів

О. Ваніна,

ЛНУ імені Івана Франка

Подібно до відтисків пальців, кожна людина має від народження свій власний, неповторний голос. Голоси, як і люди, можуть бути схожими, але однакових не буває. Голос – це те, що іде зсередини однієї людини та впливає на підсвідомість іншої. Голос – це показник індивідуальності людини, її характеру, настрою та фізичного стану. Коли ми говоримо, то більше думаємо про зміст та значення слів, ніж про те, як ми їх вимовляємо. Отже, голос та манера говорити несуть для уважного слухача первинну, незамасковану інформацію про мовця. Достатньо почути від людини кілька слів, щоб склалося враження про її характер, розумові здібності та середовище, в якому вона живе. Безперечно, на це враження вплине і зовнішність людини, спосіб її поведінки та словниковий запас. Однак ці показники ми аналізуємо та роз’яснюємо для себе свідомо та логічно. А от голос свого співбесідника ми сприймаємо дещо по-іншому.

Дуже важко пояснити, чому саме такий, а не інший голос подобається мені, або не подобається комусь іншому. Часом буває, що із захопленням слухаєш людину, а пізніше, аналізуючи сказане, дивуєшся, що не почув від неї нічого нового та геніального. Таке враження складається і від деяких теле- або радіосюжетів і передач, коли журналіст впевнено і вправно про щось розповідає, глядач бачить на екрані якусь “картинку”, усе виглядає професійно та пристойно, а потім стає зрозуміло, що нічого цікавого так і не прозвучало. Чи, навпаки, напружуючи увагу, почувши важливу для себе інформацію, слухає подальшу розповідь. Хоча це не дуже приємно, бо в оповідача неприємний голос, говорить він або дуже повільно, або зашвидко, або якось “хвилясто”, і якби це повідомлення не було для слухача таким цікавим, він би роздратовано перемкнув телевізор (чи радіоприймач) на інший канал.

Невиправдано “хвилеподібна” інтонація останнім часом стала хворобою багатьох центральних каналів. Переважно так начитують тексти молоді журналісти (дуже вже хочеться робити матеріали якось по-новому, на західний манер). Журналісти ж так званої старої гвардії читають тексти повільно, занадто вже по-дикторськи правильно, “немодно”. Вважаю, що слід бути самим собою, нікого не копіювати, під час читання або у процесі розмови звертати увагу на правильні наголоси, літературну вимову, обирати нормальний темп та інтонаційно логічно виділяти важливі моменти. Адже для більшості слухачів, глядачів та читачів мова ЗМІ є еталонною.

Умовою успішності постановки розмовного голосу є передусім чіткий слуховий контроль та самоконтроль за тональним звучанням живої мови. Важливо навчитись порівнювати й оцінювати якість чужого і власного голосу, усвідомлювати причини тих або інших недоліків, перешкод в оволодінні найліпшим звучанням. Автор багатьох праць про сценічне мовлення у театрі Р. Черкашин зазначає: “Розмовний голос має звучати приємно, чисто й виразно при будь-яких змінах тону, темпу, голосності мови. Для цього треба оволодіти “польотністю” голосу; тембр голосу має залишатись рівним і милозвучним як в середньому, так і в низькому та високому регістрах; мовний тон має бути рухливим, внутрішньо активним, емоційним; тембральна чистота і милозвучність мови повинні поєднуватися з розмаїтістю тембральних забарвлень слів та фраз відповідно до їхнього змісту й мовної установки словесної дії. Поставлений голос витримує без значної перевтоми підвищені звукові навантаження на мовні органи в творчих та акустичних умовах. Непоставлені голоси найчастіше хибують передусім на тембральну немилозвучність: можуть бути неприємні сиплі, приглушені, гугняві, чи, навпаки, пронизливі, верескливі”.

Ще однією надзвичайно важливою характеристикою звуку в психо­фізичному плані є тембр. Саме тембр лежить в основі сприймання звуку, а висота є одним із вимірів цієї більш широкої ознаки. За тембром вирізняють звуки світлі, темні, м’які, гострі, сухі, повні, пусті.

Між змістом матеріалу і характеристиками звуків існує тісний зв’язок, зв’язок випливає, зокрема, з емоційного досвіду сприймачів. Сприймання мовлення також пов’язане з опредмечуванням слухового образу, тобто уявленням про джерело звука, що є дуже важливо для теле- і радіожурналіста, оскільки відіграє головну роль у створенні його соціального портрета. Журналістові необхідно пам’ятати, тембр звука поряд з його гучністю є головною ознакою, за якою слухач орієнтується в просторі, а саме: визначає місце розташування джерела звука, пересування звукового об’єкта в просторі, умови виникнення звука.

Характерні особливості голосу людини дослідити досить важко. Можна складати графіки коливання інтонації, вимірювати висоту і тембр, але це мало що скаже про характер мовця. Голос сприймається та аналізується на рівні глибоко підсвідомому.

Психологи провели низку досліджень, на підставі яких виявили, що від 60 до 90% правильних суджень про тілобудову, рухливість, внутрішній спокій, впевненість та вік спиралися лише на голос та манеру говорити. Цікаво, що ті, які визначали інтуїтивно, мали рацію на 88%, а ті, які аналізували логічно, – на 20%.

Аналогічне дослідження проводили на факультеті журналістики ЛНУ імені Івана Франка взимку 2001 року у рамках курсу “Соціологія і журна­лістика”. Групі, що складалася з 24 осіб показували фотографії трьох незнайо­мих дівчат. Потім пропонували прослухати запис їхніх голосів (усі троє читали один і той самий текст) і просили визначити, яка з дівчат читала першою, яка – другою, яка – третьою. Результати були такими: правильно ідентифікували зображення і голоси дівчат 8 учасників, ще 8 – частково правильно; решта 8 не вгадали взагалі. Зважаючи на те, що фото і аудіозапис дещо спотворюють зобра­ження і звук, можна вважати, що більшість осіб так чи інакше завдання викона­ли. Можливо, експеримент з “живими експонатами” дав би інші результати.

Зазначимо, що більшість учасників експерименту не змогли пояснити, як саме вони ідентифікували голос і фотографію. Відповіді зводились до двох варіантів: “за виразом обличчя” і “за образом”, що у цьому випадку означає майже одне й те саме, оскільки фотографії були портретними. Слід додати, що завдання було ускладнено тим, що дівчата були одного віку та з одного факультету, тобто одного типу мислення та роду занять.

Другою частиною цього експерименту було роздаткове анкетування, де 50% опитаних відповіли, що, зустрічаючись з незнайомою людиною, вони насам­перед звертають увагу на вираз її обличчя, а майже 80% респондентів відповіли, що під час першої розмови з людиною, найбільше звертають увагу на голос та манеру говорити.

Якщо спробувати аналізувати голоси та розмовні манери, то можна виділити цікаві, хоча не обов’язково однозначні припущення. Наприклад, у одному з посібників з психології, орієнтованих на широке коло читачів, подають такі спостереження.

Гучність – це вияв більшої чи меншої первинної життєвої сили та впевненості. Але людина, що голосно говорить, не завжди має сильний характер. Часто голосна вимова є ознакою напруження або маскування слабкості, страху. Голосне мовлення може бути ознакою недостатньої самокритики, або взагалі, неволодіння собою. Ти­хий голос є ознакою стриманості, скромності, тактовності, ненав’язливості, або бра­ку життєвої сили, слабкості, поганого самопочуття. Сильні перепади голосності свідчать про емоційність, внутрішнє хвилювання. Малі коливання голосності – оз­нака дисципліни емоційного життя, або брак жвавості почуттів.

Людина, яка має чітку артикуляцію, є внутрішньо дисциплінованою, сформованою, з чітко визначеною позицією. Нечітка вимова є ознакою недостатньо критичного ставлення до себе, поступливості, невпевненості, м'якості, любові до спокою, відсутності установки на іншого.

Швидкість мовлення відповідає темпераментові людини, або темпові її життя. Природну швидкість мовлення можна змінити свідомо, але лише на короткий проміжок часу. Прискорений темп мовлення свідчить про те, що мовець цілковито занурений у свій предмет, він захоплений тим, про що говорить. Якщо мовлення уповільнюється, то це означає, що людина задумалась, обмірковує вже сказане, втратила впевненість або втомилась. Якщо швидкість мовлення коливається, то його носій – людина, яка легко збуджується, невпевнена і неврівноважена.

Вимову поділяють на вокальну та консонантну. Вокальна вимова – співуча, у ній підкреслюються голосні. Вона є ознакою темпераментності, почуттєвості, властивої для добрих людей. У консонантній вимові підкреслюються приголосні. Така вимова є ознакою переважання розуму і волі.

Ритмічне мовлення є ознакою духовної рівноваги, багатства почуттів. Нерівномірний ритм свідчить про недостатній самоконтроль, нестійкий настрій.

Кожна людина має свій, властивий ляше їй тембр голосу. Можна свідомо чи несвідомо змінювати тон, темп, швидкість мовлення, але у будь-якому випадку можна впізнати мовця лише по голосу, а саме за його тембром. Так ми впізнаємо голоси знайомих нам людей, навіть змінені (а часом і спотворені) магнітним записом або телефонним зв’язком.

“Є дані, що за допомогою спектрографічного аналізу голос можна впізнати навіть якщо людина свідомо його змінює. В усному мовленні з голосом нероздільно пов’язана інтонація. Інтонація включає в себе темп мовлення, характер та розподіл пауз, ступінь фонетичної редукції, а також діалектичні риси та іншомовний акцент. Тож за характером мовлення можна виявити соціальні, територіальні та вікові особливості людини”.

Журналіст – це людина, яка постійно працює з людьми і для людей. Йому просто необхідно бути спостережливим і бачити не тільки очима, а й вухами. Слід завжди пам’ятати, що тебе теж бачать і слухають, говорити гарно, тобто так, щоб нашу “балаканину” не тільки чули, а й розуміли і слухали її із задоволенням.

Джерело:

Ваніна О. Значення голосу і манери говорити для теле- і радіожурналістів. – Телевізійна і радіожурналістика: Збірник науково-методичних праць. – Вип. 4. – Львів, 2001. – С. 155-158.

Додаток 10

Ведення радіопередачі у формі гри

Я. СКУРАТІВСЬКА, Н. ЖЕЖЕРА,

автори і ведучі ігрової радіопрограми "ЧпБ"

Національного радіо України

Є теорія, за якою весь наш світ – гра. Гра, з усіма її ознаками – правилами (правилами письмовими – Конституція, закони, і правилами неписаними – т. зв. звичаєве право, етикет), з різними рівнями, на які піднімаються чи з яких, як кара за порушення правил, переходять на нижчі рівні, гра з переможцями та перемо­женими. Звісно, що гра – це велика лотерея. В ній може пощастити, а може – й ні. Найвідоміший представник “ігрової системи” Гейзінга, до якого і відсилаємо всіх зацікавлених.

Звісно, що елементи гри присутні в будь-якому відрізку нашого життя. Якщо говорити про ЗМІ, то гра, як на мене, – ідеальна форма для будь-якої монолітної, важкої, заіржавілої від стереотипів системи. Своєрідна яскрава обгортка, за якою ховається не завжди смачна пожива. Ця форма – ігрова, вона допомагає не ли­ше збільшити зацікавленість чи інтерес загалу, а й підвищити чи перевірити знан­ня активного та пасивного гравця (активний гравець – який бере безпосередню участь у грі, пасивний – той, який лише її слухає). Йдеться, звісно, про інтелектуальні форми гри, а не гру-перевірку на удачу чи фарт.

Гра, без сумніву, продуктивна форма не лише для дітей (пам’ятаєте – результати навчань у молодших школах, де проводилися уроки-ігри), а й для молоді (таким чином вона ніби компенсує недостатність ігрових моментів дитинства, осо­бливо, шкільного дитинства). Цікава гра і для людей середнього віку, хоча для них більшим стимулом є ідея (стрижень) програми, матеріальний стимул чи бажання “прославитися”. У людей старшого віку, за результатами нашої пошти, мотивація участі зовсім інша. Гра, як така, є найменшим стимулом для них.

І тут хотілося б дещо зупинитися на нашій програмі-грі. Мовній грі “ЧпБ” – (субота, ЕРА, УР-1,14.00). По-перше, про мову. Ідеологи “калинової”, “великої”, “солов’їної” навряд чи стимулюють молоде покоління вивчати її. Підхід до мови у більшості тих, хто її пропагує, лишається неосучасненим, непідготовленим до особливостей сприйняття сучасної молодої людини, до її світогляду та психології. Саме звідси, із зашкарублих норм, цитат, дидактики і з’являються ідеологеми дзе­ркальні – про “немодність”, “непопулярність”, “сталість, відсутність розвитку”. Ди­дактика сучасників лише відлякує, мовляв, 1) не вчіть нас жити, 2) куди мені до та­ких знавців, краще говорити російською, аніж ламаною українською. Наша про­грама переконує: мовою можна і треба гратися, вона жива і потребує цього, мову можна використовувати як конструктор, будуючи між острівцями мости, її можна вчити все життя (тут зауваження: ми принципово відкидаємо поняття учень-учитель, оскільки ми самі і наші гості, які в середньому оцінюють свої знання на 50%, разом пізнаємо мову. Разом. А не вчимо. Саме тому нашим мотивом було єдине бажання – поглянути на мовний масив інакше, по-новому, зацікавити молоду лю­дину вчитися, пізнавати і радіти новим відкриттям.

“ЧпБ” планувалася як конкурсна програма листів, у яких би дописувачі надси­лали мовні помилки у рекламі (на чужих помилках краще вчитися) і найцікавіші з них, із нашими коментарями озвучувалися б в ефірі, один — переможець, отри­мав би нагороду. А оскільки часу нам виділили 45 хвилин, а це забагато для одно­го цього конкурсу, вийшла така синтетична конструкція, В ній присутній і гість – співрозмовник, коментатор, суддя, є дві гри — інтерактивна і конкурс листів. Сценарій програми приблизно такий:

• оголошення умов гри: відбіркове завдання – подаємо початок прислів’я, на пейджер надсилають свої варіанти. До перших гравців з правильними відповідями ми телефонуємо і пропонуємо грати далі;

• поки відповідають на пейджер – йде розмова з гостем – традиційне запитан­ня, розмова навколо мови, можливо, навіть опосередкована;

• гра із гостем – при­слів’я, слова; пісня; гра із трьома учасниками – по три слова і три варіанти їхніх тлумачень. Той, хто правильно відповів, переходить до фінального туру. У ньому – пісня із мов­ним завданням;

• конкурс листів. Огляд найцікавіших. Помилки у рекламі зачитуються, гість визначає переможця;

• прощання.

А ще дуже-дуже важливо бути чесним. Усі нюанси, особливо у мов­них питаннях, відчувають слухачі. Це точно.

Ось така наша гра, яка, до речі, незабаром отримає авторські права. Середня кількість учасників у інтерактивному конкурсі – 120-190 дзвінків. Листи – 50-60 за тиждень. Про подальший перебіг подій і власні думки хотілося б почути від моєї колеги, співавторки, співведучої, якій велике спасибі — Ніні Жежері. Їй і слово.

– Мені здається, що вам, колегам, цікаво було б знати, що потрібно для того, аби щось подібне до нашої гри запровадити у себе. По-перше, ця програма забирає багато часу, вона трудомістка. Фактично одна вона акумулює в собі три різні жанри журналістики – бесіда з гостем у режимі прямого ефіру (суто гра як така – це мені особисто було спочатку складно психологічно, бо не було досвіду такої роботи раніше). І третя частина, третя фактично окрема програма – робота з ли­стами, огляд, коментарі до них – тут, до речі, цікаво те, що є зворотній зв’язок, і наші дописувачі часто беруть цю роботу на себе, часом дуже влучно іронічно ко­ментують віднайдені “мовні споруди”, як вони називають найчорніші ляпи. Серед класики жанру ляпів у нашій уже колекції – такі дивовижні, як “туш для повій”, “взуття на Леніна”, “стрілянина з цибулі” – останній зразок, всього-на-всього пе­реклад словосполучення “стрельба из лука”. Як бачите, трудомісткість компенсу­ється задоволенням, яке можна отримати від цієї роботи. Сподіваємось, що й на­ші слухачі-гравці виконують свої завдання з не меншим задоволенням, і що спо­нукає їх до участі у грі не лише меркантильний інтерес. От далі поговоримо саме про нього.

Недарма ділянка підготовки ігрової програми — пошуки спонсорів. Перший нюанс — специфіка радіо порівняно з газетою, або, тим більше, з телебаченням, у тому, що тут рекламних коштів “крутиться” значно менше. Другий – те, що до такого типу програми треба добирати відповідних спонсорів, бо, скажімо, призи від клініки, де лікують від алкоголізму чи де “Сергій працює в Америці”, нам, нашій ау­диторії навряд чи знадобляться. Ми маємо щиро подякувати керівництву ТРК ра­діо “ЕРА” за те, що цей клопіт – пошук спонсорів – воно взяло на себе.

Про аудиторію. Ми намагаємось стежити і робити висновки з того, люди якого віку, рівня освіти, регіону грають з нами переважно. З приємністю для себе відзна­чаємо, що серед відважних, які не бояться чогось не знати у прямому ефірі або ж щось сказати неправильно, багато людей російськомовних. Це, звісно, не озна­чає, що вони зовсім не знають української. А що стимул от такий своєрідний ми їм надаємо, це, здається, чи не найголовніше, якщо вже говорити не про гру, а про серйозну мовну ситуацію в Україні. У нас є гасло: “Грайте не ризикуючи, а думаю­чи”. І це, здається, розумне гасло.

Про завдання для інтерактивної гри. Пошук матеріалу, а це, як уже було сказа­но, прислів’я, приказки, рідковживані чи застарілі слова — це стимул та дуже ціка­ва, хоч і копітка праця не лише для гравців, а й для самих журналістів — ведучих програми. Особливо мені, наприклад, здається важливою та ділянка лексики, що називається ономастикою, топонімікою. Там сховано цілий мовний пласт, первин­не значення слів у якому майже втрачено, але назви цих понять залишились у прізвищах, у назвах населених пунктів, а також у фразеологічних зворотах. Це ду­же потрібна праця — добиратися до джерел.

Можна ще окремо говорити про людей, яких ми запрошуємо взяти участь у своїй програмі, про музичний матеріал, про те, що з багатьох об’єктивних причин не входить до програми. Але, певно, досить уявлення про те, що ми робимо. Ви, мабуть, уже знаєте, і якщо не заперечуєте, можемо спробувати пограти з вами — і ви самі зможете перевірити свої знання мови, її відчуття та можливості власної ін­туїції.

Наприклад, із запропонованих значень слова виберіть правильне:

РОМОДАН — а) шинкар; б) назва шляху (чумацький шлях на Східній Україні); в) давня назва валізи.

ДОМАХА — а) домогосподарка; б) назва гармати; в) шабля з дамаської сталі.

ПЕРЕБЕНДЯ — а) кобзар; б) незряча людина; в) балакуча людина, балагур.

Або спробуйте завершити прислів’я: “не хвалися травою, а хвалися ...(сіном)”.

Отже, грайте з нами, грайте краще від нас.

Джерело:

Скуратівська Я., Жежера Н. Ведення передач у формі гри // Журналіст України. – 2002. - №2. – С. 22-24.

Додаток 11

ОСОБЛИВОСТІ ВЕДЕННЯ

ІНФОРМАЦІЙНИХ ПЕРЕДАЧ У

ПРАКТИЦІ НАЦІОНАЛЬНОГО РАДІО

ТА РАДІО “ЕРА”

О. ПАПУША, Ю. МАТВІЙЧУК,

ведучі програм Національного радіо та радіо “Ера”

Основна проблема нинішніх засобів масової інформації, і радійних зокрема, полягає у відсутності об’єктивності подачі інформації. Погодьтеся, дивно було б чути з ефіру Національного радіо, приміром, обґрунтування чи підтримку точки зору президента. Так само дивно було б почути з ефіру, скажімо, радіо “Свобода” обґрунтування чи підтримку точки зору президента на опозицію. Національне радіо є певною мірою політично заангажованим засобом масової інформації, але й переважна більшість інших радіостанцій також політичне заангажовані. Різниця полягає лише в тому, яку зі сторін – у цьому випадку політичного конфлікту –підтримують їхні власники. В ідеалі, за будь-якого конфлікту ЗМІ повинні інформувати слухачів про події об’єктивно виявляючи суб’єктивні симпатії чи антипатії. До речі, до останнього часу саме так інформувало про різні конфлікти Національне радіо, керуючись правилом – подати точку зору всіх сторін в однаковому обсязі. Стосовно останнього конфлікту – політичного – На­ціональне радіо справді тяжіє до однобокого висвітлення подій. Це значною мірою зумовлено його специфікою як державного засобу масової інформації.

Національне радіо – це державний ЗМІ, котрий доносить до слухачів точку зору державних органів влади на ті чи інші події, що відбуваються в Україні та за кордоном. Крім того, Національне радіо є найдоступнішою радіостанцією у наш час, воно має найбільшу аудиторію – 15 мільйонів слухачів різного віку і найбільшу кількість годин мовлення на добу – 52 години. Національне радіо для більшості наших співвітчизників є чи не єдиним досту­пним джерелом інформації. Це значно підвищує відповідальність журналістів за якість та оперативність матеріалів, а ведучих – за цікавий та доступний їх виклад. В ефірі Національного радіо є два види інформаційних програм:

• програми, що є власним продуктом Національного радіо;

• програми, що є спільним продуктом Національного радіо і радіо “ЕРА” (комерційної організації).

Тож можна порівняти і створення, і ведення, і якість інформаційних програм цих двох радіокомпаній, які працюють в одному ефірі, але іноді виявляють різні позиції стосовно од­нієї події.

Якщо характеризувати особливості роботи ведучого Національного радіо, то слід за­значити, що роль ведучого у програмі – пасивна. Ведучий насамперед доносить певну ін­формацію до слухача, а свої коментарі до неї дає згодом або зовсім не дає. Активну роль ведучий інформаційних програм на Національному радіо відіграє лише в інформаційно-аналітичних програмах і в контактній програмі “Обрії”. У першому випадку – роль ведучого полягає в особистому аналізі, баченні найголовніших подій тижня. У другому – ведучий є повноправним господарем програми – починаючи від створення матеріалів для неї і закінчуючи веденням її в ефірі.

Зате активна роль ведучого інформаційних програм не у процесі ведення, а у процесі створення програми. Тому якість інформаційних програм Національного радіо цілком залежать від ведучого. Він верстає програму, він певним чином подає її в ефір. Саме від ведучого фактично залежить редагування інформаційних повідомлень.

Тому особистість ведучого – його ерудованість, його поінформованість, його вміння швидко реагувати – це головне у створенні інформаційної програми. Крім розумових здіб­ностей, ведучий повинен мати голосові дані. Поліфонія передачі має важливе значення для сприйняття слухачами інформації. Навіть найцікавіші повідомлення слухач може не сприйняти, якщо вони звучатимуть упродовж 20 хвилин. Доцільно компонувати текстові по­відомлення зі звуковими матеріалами. Оптимальний час звучання текстової інформації в ефірі – 5 хвилин. Поняття “читання” та “ведення” відрізняються тим, що читання інформа­ційної передачі передбачає озвучення написаного тексту. Цим займаються диктори. Ве­дення інформаційної передачі передбачає роботу ведучого у живому ефірі. Ведучий пере­дачі може по ходу додавати свої коментарі, робити “містки” між повідомленнями, іншими словами, орієнтуватися в ефірі. Завдання диктора, який читає передачу, – донести до слу­хача певну інформацію. Завдання ведучого, який веде передачу, – не лише донести певну інформацію, а й викликати у слухача емоції.

На Національному радіо офіційна, політична інформація викладається, як правило, се­рйозним тоном, без особливих емоцій. Виклад економічних новин уже тяжіє радше до роз­мовної манери. Інформацію соціального і культурно-мистецького характеру ведучий ви­кладає так, ніби розповідає слухачеві про те, що дізнався щойно сам або побував на події. Важливим є і темп викладу інформації. Він не повинен бути швидким, тому що слухач нічо­го не зрозуміє та й ведучий не зможе чітко, правильно та з потрібною інтонацією вимовляти слова. Надто повільний темп викладу також дратує слухачів.

Ще одна важлива особливість ведучого – не лише вміння говорити, але й вміння слу­хати. Адже коли людина не вміє вислухати інших, вона не лише не зуміє розповісти щось слухачам, вона не знає, що їх цікавить і як доступно подати інформацію.

Національному радіо часто дорікають за сухість, офіціозність повідомлень. Але це та­кож залежить від ведучого. Від того, чи розуміє він сам інформацію, чи зможе він відредагу­вати її, чи вистачить у нього лексичного запасу, щоб пояснити слухачеві те, про що йдеться в повідомленні. Саме від ведучого залежить чіткість подачі інформації, сприйняття програ­ми, дохідливість інформації, грамотна верстка.

Верстка програми на Національному радіо передбачає виклад повідомлень за принци­пом політичної ієрархії – президент, парламент, прем’єр, уряд, суд і так далі. Ведучий, на жаль, не може змінити такого принципу, але виходячи з нього, може застосувати авторську верстку. Не обов’язково розповідати по 5 хвилин спочатку про все, що зробив президент, потім спікер, потім прем’єр. Наприклад, можна виділити найголовнішу подію дня, потім найголовнішу події, так би мовити з життя президента, парламенту, уряду. Можна зверста­ти програму тематично – знову ж таки виділивши головну тему, коментарі до неї, іншу – менш важливу, але актуальну тему тощо. Варіантів багато, і творчий підхід ведучого до програми, який верстає її залежно від подій дня, від кількості матеріалів, які в його розпоря­дженні, відіграє визначальну роль.

На жаль, зараз в українському радіомовленні немає, так би мовити, еталона – зразко­вого ведучого, немає зразкової радіостанції. Фактично немає фахової школи радійників-професіоналів, яка формує стиль ведення програм (як це було за часів роботи на Націо­нальному радіо нинішніх телеведучих – Мазур, Бирзула). На Національному радіо відсут­ня корпоративність у роботі. На недержавних радійних засобах масової інформації відсут­ній стиль подачі, який характеризує саме цю радіостанцію. І в тих, і в інших немає об’єктив­ності у висвітленні подій. Об’єктивно визначити, що відбувається навколо нас, можна лише слухаючи різні радіостанції.

Можливо, вся проблема у відсутності конкуренції між радіостанціями, яка б стимулю­вала до оперативнішої, об’єктивнішої, якіснішої ефірної продукції. До речі, такий конкурент, який стимулює до кращої роботи, з’явився нещодавно у Національного радіо. Маємо на увазі феномен Національного радіо — комерційну структуру радіо “ЕРА”, що функціонує у рамках державного засобу масової інформації. Про неї — у наступному розділі.

Особливості ведення інформаційних програм

РАДІО “ЕРА”

Два роки тому, 1 березня 1999 року, в ефірі першого загальнонаціонального каналу радіо з’явилися програми радіо “Ера”. Фактично, це спільний продукт Національної радіокомпанії України та ТРК радіо “Ера”. Не поміченим для аудиторії слухачів цей факт не міг залишитися хоча б тому, що ці нові програми захопили чи не найрейтинговіші часові відтинки мовлення: 6.55-8.10, 9.00-10.00, 12.00-12.30. Слухачі радіо також одразу відреагували своїми листами на появу нового інформаційного продукту, но­вого як за формою, так і за змістом.

Що стосується форми ефірних відрізків радіо “Ера” (я зумисне уникаю слова “програ­ма”), ефір радіостанції складається із самостійних програм-блоків, тривалістю переважно 4-7 хвилин. Тематика цих програм різноманітна: економічна (“Щоденник реформ”, “Ринок від А до Я”, “Фінансові орієнтири”, “Приватизація: ефективність заради добробуту”, “Митна служба…” тощо), аналітична спрямованість (“Політичний прогноз тижня”, “Про це гово­рять”, “Європростір”), пізнавальні програми (“На пульсі здоров’я”, психологічна програма “Коли”), пізнавально-розважальні (“Книжкові новини”, “Музичні новини”, “Кіно-новини”, “Но­вини віртуального світу”). Окремо назвемо програму “Огляд преси”. Ці програми готують автори-кореспонденти, а блочна побудова ефіру практично не вимагає присутності в само­му ефірі ведучого. Ведучий в цей час, так би мовити “за лаштунками”, виконує деякі дещо невластиві йому функції режисера: складає сценарний план ефіру, стежить за його дотри­манням.

Головною ж функцією ведучого є підготовка і ведення блоків новин, які є ос­новою кожного ефірного відтинка радіо “Ера”. Не будемо говорити про важливість їх, адже ін­формаційні програми та випуски новин – це обличчя будь-якої радіо- чи телекомпанії.

Отож, докладніше про специфіку роботи ведучого програм радіо “Ера”.

Нагадаємо недавнє висловлювання президента України стосовно того, що в країні не­має справді незалежних ЗМІ, оскільки державні працюють ще за радянською схемою і відо­бражають лише одну точку зору на події, а недержавні – точку зору їхніх власників. Фено­мен радіо “Ера” полягає в тому, що, як уже зазначалося, це спільний продукт державного ЗМІ – Національної радіокомпанії та недержавного власника – комерційної організації ТРК “Радіо-Ера”. Насамперед це зумовлює те, що точка зору на події, а це головне завдан­ня ведучого, має бути нейтральною. Ведучий має донести факти, по можливості, різні точки зору, висновки з яких зробить уже сам слухач. Це не завжди легко вдається, оскільки часом від одного чи іншого засновника надходить конкретне замовлення на висвітлення тих чи ін­ших процесів з певної точки зору. Ведучий прагне не зіпсувати такою відверто однобокою інформацією усієї програми, а намагається подати її в контексті інших думок, фактів чи по­дій. Тому в ефірі радіо “Ера” має місце і точка зору опозиції.

Ведучий радіо “Ера” з інформаційного потоку дня самостійно добирає новини, редагує їх, верстає. Тобто новини мають бути важливі, лаконічні, не переобтяжені зайвими подро­бицями, щоб швидко і, головне, правильно сприймалися на слух. Безумовно, для цього ве­дучий має бути обізнаний з політичною ситуацією в країні та світі, бути всебічно розвине­ною людиною, а також володіти основами культури радійного мовлення.

Радіо “Ера” насамперед висвітлює новини, а не події. Адже новиною може бути акту­альне висловлювання людини, думка чи прогноз, не пов’язані безпосередньо з подіями дня. Що стосується верстки – черговість новин визначає їхню значимість. Це нормальна світова практика верстки, де існують навіть рейтинги: скільки часу та чи інша новина по­сідала перше місце у повідомленнях світових інформаційних агентств. Ведучий верстає програму творчо, в тому порядку, який йому диктують події дня (як українські, так і світові), як йому підказує власний досвід. Тобто в разі важливих і резонансних подій світового зна­чення (як це було, приміром, під час бомбардувань Югославії авіацією НАТО, руйнівного землетрусу в Туреччині, загибелі підводного човна “Курск” тощо) свіжа інформація на цю тему може відкривати інформаційний випуск. Для першого каналу радіо, де першими ма­ють бути інформації про діяльність президента та інших органів влади, це було досить ра­дикально. Також на верстку новин впливають звукові матеріали, які використовуються у програмі. Розповіді кореспондентів, репортажі, коментарі, які готують журналісти, не зав­жди збігаються з баченням інформаційного потоку ведучим програми. Це досить відчутний недолік, оскільки ведучий здебільшого не може скорегувати підготовку кореспондентом звукового матеріалу, ведучий може лише додати щось недомовлене або просто зняти ма­теріал з ефіру – такий вибір залишається. В середньому для підготовки новин, які звучать у головному, рейтинговому відтинку з 7-ї години ранку впродовж 20-25 хвилин, ведучий використовує 4-5 звукових матеріалів кореспондентів і торкається у програмі 5-7 тем. Це природно, адже про все розказати неможливо, та і не варто. Новини мають стано­вити інтерес для переважної більшості слухачів. Зазвичай, завершити добірку новин хоче­ться пізнавальною, цікавою інформацією, щоб піднести настрій слухача на початку робо­чого дня.

Якщо порівнювати з роботою редакції інформації Національного радіо, де головним джерелом офіційних повідомлень є агентство “Укрінформ”, ведучий радіо “Ера” має значно більший вибір. Насамперед, для підготовки інформаційних блоків радіо “Ера” використовує інформацію агентств “Інтерфакс-Україна”, “УНІАН”, “УНІАР”, а за допомогою Інтернету відкривається низка інших світових та українських (зокрема опозиційних). Ознайомлення та порівняння з ними сприяє створенню об’єктивніших та неупередженіших новин, хоча на заваді цьому часто стає зайва самоцензура.

Як правило, кожен засіб масової інформації, чи то друкований, чи радіо, чи телебачен­ня, вирізняється власним стилем, іміджем, корпоративною свідомістю. Журналіст, потрап­ляючи у сформований колектив ЗМІ, мимоволі підлаштовує власний стиль під загальну форму. Оскільки радіо “Ера” формувалося практично з нуля і на основі Національної радіо­компанії, його стиль та імідж, а також власний стиль кожного ведучого, напрацьовувалися і викристалізовувалися в ході практичної роботи методом спроб і помилок. Цей процес роз­витку триває і не повинен зупинятися, інакше це означатиме застій та загибель. Головним у цьому процесі залишається прагнення до оперативної та об’єктивної подачі фактів. Щодо оперативності – це особливо ілюструють програми радіо “Ера” о 12-ій, коли новини ведучий завершує готувати за 3-5 хвилин до ефіру.

Радіо “Ера” в загальнонаціональному ефірі вперше створило достойну і чесну конкуре­нцію Національній радіокомпанії України. А це, безумовно, справляє позитивний вплив на обидва ці ЗМІ, стимулює до вдосконалення і пошуку нових методів і форм. Зокрема, від­чувається здорова боротьба за оперативність, верстка програм Національного радіо стала гнучкішою, в цих програмах уже не тільки сухий звіт про робочий день президента, а й зна­ходиться місце для інших важливих та актуальних повідомлень. У результаті конкуренція двох загальнонаціональних радіокомпаній дає змогу слухачеві-споживачеві обирати той інформаційний продукт, який його більше задовольняє.

Джерело:

Папуша О., Матвійчук Ю. Особливості ведення інформаційних передач у практиці Національного радіо та радіо “Ера” // Журналіст України. – 2001. – №6. – С. 3-6.

Додаток 12 психологічні типи радіоведучих

Ю. Когут

ведуча інформаційних програм

Національного радіо України

У психології існує поняття емпатії. Дослівно слово “емпатія” означає “відчуття всередину”, психологи ж ним користуються для визначення контакту, взаємовп­ливу й взаємодії особистостей. Простежується аналогія з терміном “симпатія”, який має відтінок сентиментальності. Емпатія – почуття більш глибоке, воно пе­редає таке духовне єднання особистості, коли одна людина настільки перейма­ється почуттями іншої, що тимчасово ототожнює себе із співрозмовником, ніби розчиняючись у ньому. Саме у цьому глибокому й дещо загадковому процесі емпатії виникає взаємне розуміння, вплив та інші значущі стосунки між людьми. Емпатія є ключовим моментом у роботі людей, пов'язаних із впливом на аудиторію або співрозмовника. Це викладачі, священнослужителі, вихователі, часто лікарі, рекламні й торгові агенти і, звичайно, журналісти, зокрема, ведучі телевізійних і радіопрограм.

Втім кожен радіоведучий виходить на контакт зі своїм слухачем по-різному. Авторка цієї роботи для себе поділила можливу поведінку радіоведучих на кілька типів. Перший з них – ведучий-господар, і авторці роботи цей тип здається близьким до ідеального (для певної частини аудиторії). Ведучий-господар – це лю­дина, яка все про все знає, але ніколи не чваниться своїми знаннями; це – інтелектуал, який ніколи не демонструє своїх знань без потреби; це – порадник, який не порадить, поки не буде необхідності; це – ерудит, який вважає, що немає по­треби показувати свою ерудицію; це – спокійна людина, яка добре знає, де й що відбувається, ніколи не панікує, поважає своїх гостей і співрозмовників, а також своїх слухачів; це – людина ввічлива, уважна до всіх і до всього; вона вміє слухати й розуміти, вона майстерно вміє вдавати із себе зацікавлену особу (вдавання у будь-якому випадку не уникнути, адже не може людина цікавитися всім і все сприймати близько до серця. Ведучий-господар просто вміє робити так, щоб співрозмовник і слухач повірили у те, що це цікаво ведучому). Головна ж риса ведучого-господаря полягає у тому, що слухач, почувши голос ведучого цього типу, по­чинає почувати себе ніби в гостях у чудового господаря, у хазяїна, який знає, що потрібно гостеві для повного задоволення, для того, щоб гість (тобто слухач) до­сягнув потрібного ведучому стану. У ведучого-господаря приємний голос, якщо це жінка – то вона в жодному разі не писклява й не метушлива; ведучий цього типу говорить у нормальному темпі, він не вдає із себе зайняту людину, яка забігла на пару хвилин до студії. Такий ведучий відчуває себе і господарем приміщення, з якого він веде ефір або в якому начитується, і господарем ситуації. Це людина, від якої віє спокоєм і впевненістю.

З ведучих програм Національного радіо цьому визначенню, на думку авторки роботи, відповідають коментатори музичного мовлення мистецького каналу Альбіна Бутук та Оксана Прилипко, авторка програми “Розрада” і ведуча прямих ефірів молодіжного радіо “Європа-центр” Ольга Іванова, авторка і ведуча програми “Польова пошта” цієї самої редакції НРКУ Ніна Жежера, журналістка відділу освіт­ніх програм радіо Елеонора Кулешова, колишній ведучий чудової дитячої переда­чі “Школяда” Андрій Мєтьолкін. Також цьому визначенню відповідають ведучі ра­діостанції “Music radio” – принаймні “зловити” їх на метушливості, невпевненості в собі, неввічливості, неспокої, неосвіченості складно. Скоріше за все, причина цього у тому, що ведучі ефіру 101 FМ працюють за попередньо написаним текс­том. У їхній роботі є місце й для імпровізації, і в цілому у слухача складається враження, ніби він спілкується з культурними, інтелігентними людьми, які гарно, приємно розмовляють і що два слова не кажуть горезвісного “е-е-е...”.

Ведучий-повчальник, як правило, ставить собі за ідеал ведучого-господаря, але його природа, особисті якості, темперамент, риси характеру, звички, вихован­ня, освіта не дозволяють відмовитися від прагнення повчати усіх і кожного. Веду­чий-повчальник – це зануда, який вважає себе страшенно розумним і цікавим. Особисті якості такої людини, цілком можливо, є корисними для суспільства, ко­лективу, конкретних людей, але тільки не для радіослухачів. Як про ведучого, про нього хочеться сказати, що він був би гарним ведучим, якби не... і додавати цілий перелік якостей, які хотілося б нівелювати: “якби не” говорив більше за своїх гостей, не перебивав співрозмовників, не слухав в ефірі тільки себе, не вважав себе найрозумнішим у світі, не думав про себе як про найдосвідченішого журналіста й людину, не був би занадто високої думки про свій характер, розумові здібності й манеру спілкування в ефірі, не заводив би навкруги себе численних “учнів”, не зневажав би своїх слухачів (ведучий-повчальник ніколи у такому гріху не зізнаєть­ся, але придивіться: він терпіти не може слухачів, вони йому набридли, причому з першого ж дня роботи!)

Навести приклад такого типу нескладно, але... але не хочеться. Не хочеться когось образити. Адже часто журналісти, які в ефірі, у своїх програмах є “повчальниками”, у житті досягли певного кар’єрного успіху. Втім навести приклади “повчальництва”, не називаючи імен, цілком можливо. Одна заслужена журналістка України у своїх сльозливих передачах, темою яких частенько було шпортання у чужій брудній білизні, давала свій редакційний номер телефону і закликала слу­хачів телефонувати по середах з 11-ї до 12-ї години і скаржитися на своїх родичів, близьких, сусідів, розповідаючи, яку “свиню” підсунув їм той чи інший. Бажаючих поскаржитися, звичайно, вистачало: по середах вранці її телефон буквально надривався, але... але слухавку зняти було нікому: в призначений час заслужена журналістка України ішла пити каву, снідати, робити свої справи, – та що завгодно, аби тільки не говорити з тими, хто до неї телефонує. І все ж, серед радіослухачів за нею закріпилося звання жалісливої, яка допомагає ображеним і приниженим – ціною нервів колег, які сиділи з нею в одній кімнаті й щотижня слухали “музику” те­лефонних дзвінків.

У цієї ж заслуженої журналістки авторці роботи з десяток разів випала честь почергувати на телефонах під час прямих ефірів. Приміром, з десяти дзвінків, завжди було два-три, в яких слухачі просили буквально “заткнути ведучій рот” – журналістка так жваво переривала своїх гостей, так вперто нав’язувала їм свою думку і так безпардонно милувалася собою, називаючи наприкінці програми не лише своє ім’я, а й звання (“заслужена журналістка України”), що здивування й не­розуміння слухачів переростало в агресію у ставленні до ведучої.

Інший приклад ведучого-повчальника – це журналіст, який хоче здаватися розумним, але запас інтелекту й інших потрібних для цього якостей не дозволяє. Сумна ситуація: схоже на те, коли хочеш поїздити на ковзанах, але не вмієш, а навчити нікому; от і їздиш під бортиком, пихато піднявши голову, мовляв, дивіться усі! я теж катаюся на ковзанах! Розумна людина ніколи не звучатиме з ефіру по-дурному, якщо вона справді розумна. Дурна ж, як розумною не прикидатиметься, все одно розумнішою не стане. Втім чомусь дурні журналісти частіше мають схи­льність когось повчати, ніж розумні. Але у дурних є одна перевага: вони ніколи не вважають себе дурними. На відміну від розумних, які часто бояться видатися дур­ними, нерозумними, неосвіченими.

Ведучий-оратор – це людина, яка не може видатися дурним або неосвіченим з тієї причини, що у неї всі її думки записані на папері. Насправді, це просто диктор. Посада диктора, тобто людини, яка читає записані думки журналіста, зберег­лася лише на державному радіо. Комерційні радіостанції не можуть дозволити со­бі утримання такого баласту: людей, які не виробляють жодної продукції і тільки читають чужу. За радянських часів все Українське радіо трималося на дикторах. Журналісти виступали тільки як автори програм, до слухача ж їх доносили диктори – з ідеальною дикцією, з шикарними голосами, з вихолощеним мовлен­ням, з ідеальними логічними наголосами, ідеальними логічними паузами, ідеаль­ним темпом. Диктори були обличчям колишнього державного радіо. Вони макси­мально достовірно вміли передати ту “безособовість”, що панувала у радянській державі; слова “повідомляємо”, “передамо”, “буде виконано” – це слова, які ідеально вкладалися у дикторські вуста. Нині дикторів на державному радіо все менше. На першому каналі Національного радіо вони все ще читають короткі (п’ятихвилинні) випуски новин у робочі дні щогодини, щоденні двохвилинні анонси про­грам (один на день) та деякі музичні програми, написані спеціально для читання диктором. На третьому, мистецькому каналі радіо, диктори також знайомлять щогодини з новинами і читають в ефірі оголошення до програм і тексти деяких концертів. На “Промені” дикторів немає.

Те, що диктори в ефірі поступилися місцем авторам програм – факт, безсум­нівно, позитивний. Журналіст, який сам читає свій текст, має право, і навіть зобов’язаний, говорити від першої особи, виражати власну думку, а не думку іншого журналіста чи “лінію партії”. Втім диктори ображаються: ми, мовляв, професійні актори, ми, саме ми і тільки ми можемо донести думку автора до слухача, не спотворивши її. Звичайно, у читанні журналістського тексту диктором є перевага: про­читане диктором завжди можна зрозуміти, тому що диктори читають правильно. Живі, звичайні люди так не розмовляють. Однак є один серйозний недолік і у чи­танні своїх текстів самими журналістами: іноді вони читають жахливо. Вихід з цієї ситуації такий: працювати над собою. Стосується це журналістів, тобто ведучих програм. Професія ж диктора на радіо стає все рідкіснішою.

Дикторів можна вважати ведучими-ораторами тому, що вони надміру дотримуються принципів правильного донесення тексту до слухача. Втім диктори – це не просто оратори, які висловлюють чужі думки. Це – актори, які звикли грати, їх так навчили. І вони грають. Грають, читаючи новини, анонси програм, прогнози погоди. Вони грають не в емоційність чи переживання подій. Навпаки: вони гра­ють в офіційність. Офіційності ми наїлися. Сучасний слухач хоче, аби з ним гово­рили, як з людиною, а не як з часткою соціального прошарку. Сучасний слухач хо­че чути з динаміка радіоприймача людину, а не голос, записаний на автовідповідач.

Звичайно, усе це стосується не всіх дикторів, адже диктори, як і люди будь-якої професії, є хороші й погані. Хороший диктор – це як хороший вчитель: ти його слухаєш і йому віриш, що б він не читав.

Цілком природно, дорослі люди й молодь хочуть чути з радіоефіру абсолютно різні голоси і чекають абсолютно різних способів спілкування з ними. Молоді лю­ди, підлітки хочуть, щоб ведучий радіопрограми був для них другом – говорив на близькі їм теми, використовував ті самі, що й вони, слова, не надто відрізнявся від них за віком. Ведучий-друг – це, власне, діджей на комерційному радіо. До нього можна зателефонувати у прямий ефір, з ним можна поговорити про життя, через нього можна передати привіт мамі, другові. Проблема в цьому випадку полягає у тому, що деякі ведучі є справді друзями своїм слухачам, а деякі тільки вдають із себе друзів. Лицемірство легко відчувається за принизливими жартами діджея, його зневажливим ставленням до співрозмовника в ефірі, тобто до слухача.

Визначенню “ведучий-друг”, на думку авторки, відповідають ведучі музичного ефіру радіо “Столиця” Наталя Борцова та Андрій Чес. Якщо чесно, то діджеї ра­діо “Столиця” взагалі – найкраще з усього й з усіх, що є на цьому радіо. Вони щи­рі. Вони сміються і вважають природність найкращою якістю ведучого в ефірі. Во­ни говорять те, що думають (звичайно, з поправкою на формат радіостанції – цього не уникнути), вони не бояться кашлянути, чхнути, перепитати, якщо чогось не почули, помилитися або промовчати кілька секунд. Вони — звичайні люди. Во­ни — це ті, кого своїм ідеалом вважають підлітки. Останнє, до речі, має тісний зв’язок з психологією. Підліток – це людина із несформованим уявленням про світ, про суспільство. Це – людина, яка може бути споживачем будь-якого товару (це стосується і радіопрограм), якісного або неякісного. Звичайно, багато в такій ситуації залежить від батьків, школи, виховання в загальному розумінні цього сло­ва.

Отже, молодь має отримувати якісний радіопродукт – навряд чи хтось зможе заперечити, що радіо є одним із джерел виховання молодої людини. Радіо виховує. Воно привчає до певної музики, до певного стилю мовлення, до певного рит­му життя, орієнтує смаки і вподобання, воно розширює світогляд, формує думку з приводу певних явищ. Зважаючи на усе це, треба пам’ятати, що на радіо, особли­во на радіо комерційному, яке зараз найбільше приваблює до себе молодіжну ау­диторію, має бути висока культура ведення програм. Це включає в себе і культуру мовлення ведучого, і культуру його думки, і його загальну культуру та освіченість. Особливо це важливо тоді, коли ведучий обрав тактику бути самим собою.

Втім для будь-якого ведучого необхідно уявити тих людей, які є для нього ва­жливими, своїх потенційних слухачів. Якщо журналістові це вдається, то його повністю поглине процес передачі інформації. “Він дбатиме про те, щоб слухач його зрозумів. І це прагнення буде відчутне у словах, які виникатимуть ніби самі собою. З’явиться повна ілюзія вільної, не підготовленої розповіді... Якщо ведучий хоче мати сталий контакт із слухачем, він, по-перше, повинен мати що сказати, по-дру­ге, вміти це сказати щиро і, по-третє, слова його мають звучати приязно. Ведучий повинен щиро бажати розповісти слухачам те, що він знає. Він має щиросердно прагнути того, щоб слухачі повірили його словам”. Ведучий має ставитися до своєї аудиторії доброзичливо й з повагою.

Звичайно, ідеального ведучого бути не може, тому що одна особа не може догодити всім. Аудиторія складається з людей різного віку, соціального стану, вподобань, матеріального достатку. І для кожної соціальної групи ідеальний ведучий свій, особливий, не такий, як для інших; і члени однієї соціальної групи ніколи не будуть слухачами ведучого, чия робота звернена не до них, а до іншого слухача. Хоча є правила, користуватись якими може кожен ведучий, незалежно від того, над якою радіопрограмою він працює, їх у 1971 році сформулювало для своїх пра­цівників керівництво радіо “Свобода”, видавши окремим “Меморандумом” 19 січ­ня того самого року:

1. “Текст радіо “Свобода” має демонструвати здатність автора ясно мислити. Аргументи, які він хоче навести на підтвердження своєї точки зору, мають бути простими й зрозумілими і переконливо підводити до остаточного висновку. Логіч­но побудований виклад дозволяє зробити висновок самому слухачеві.

2. Уникайте складного синтаксису, кучерявого стилю, зловживання епітетами, підрядними реченнями. Пишіть так, як ви говорите – говоріть, а не будьте орато­рами. Дуже важливо дотримуватися розмовного стилю.

3. Повторюйте ключові слова, вживайте прості вислови, допомагаючи при цьому слухачеві зрозуміти вас. Забудьте про слово “текст” і замініть його словом “розмова”, оскільки ви пишете для слуху, а не для ока.

4. Користуйтеся фразами різної довжини, але в ритмі абзацу. Ритм є важливим. Для збереження правильного на слух ритму викладу доцільно прочитати вголос написане.

5. Ніколи не вважайте, що слухач мав можливість послухати попередні пере­дачі вашої серії. Кожен текст має бути самостійним. Письменник Г. Беллок сказав: “Спершу я кажу їм, що я хочу їм сказати; потім я кажу їм це; і потім я кажу їм, що я сказав”. Хоча це й здається повторенням, але це розумний принцип для радіопе­редач.

6. У передачі повинна бути мінімальна кількість тем, ідеально лише одна – інакше легко викликати у слухача замішання.

7. У тоні й манері передачі не повинно бути жодної злоби. Дружелюбність – це ключ до взаєморозуміння, і вона має проводитися до слухача в усіх передачах. Автори мають уявляти себе співрозмовниками в гостях у кожного окремого слуха­ча.

8. Авторам і дикторам варто вважати, що слухачі такі само інтелігентні, як і вони самі, і єдина різниця між тими, хто пише, і тими, хто слухає у тому, що перші ма­ють доступ до більшої інформації, ніж другі.

9. Звертайтеся до одного слухача, найбільше до двох або трьох, але не до на­товпу. Не читайте лекцій і не виголошуйте промов.

10. Завжди потрібно брати до уваги, що серед наших слухачів є люди різних поглядів і переконань: вороги режиму, члени партії, особи з невизначеними політичними поглядами, віруючі, атеїсти тощо. В тексті не повинно матися на увазі, що слухач обов’язково розділяє наші переконання. Він може й не погоджуватися з тим, що “комунізм поганий”, що кремлівські керівники дурні нездари, що радянсь­ка система ні на що не годиться і т. п. Автори повинні давати слухачам можливість скласти свою думку завдяки тій інформації, яку ми їм повідомляємо.

11. Дружелюбність до слухача потребує жвавості. Більшість тем радіо “Свобо­да” серйозні й вимагають серйозного підходу, і тим не менше варто пам’ятати, що, якщо це доречно, гумор може пожвавити розмову і допомогти встановити кращий контакт. Гумор ніколи не має переходити у знущання з радянської політики чи по­буту радянських громадян.

12. Тексти мають переходити від конкретного до загального”.

Джерело:

Когут Ю. Психологічні типи радіоведучих // Журналіст України. – 2002. – № 2. – С. 17-21.

ДОДАТОК 13

Порівняльна характеристика диктора і ведучого радіопрограм

О. МАЛОВІЧКО,

ведуча інформаційних програм

Національного радіо

Хіба можна було уявити кілька десятиліть тому, що радіоефір стане настільки близьким до людини? Нині радіослухач може вільно спілкуватися з людиною, яка перебуває у студії (йдеться про інтерактивне мовлення, яке практикується зараз на багатьох радіостанціях), з іншого боку, людина, яка працює безпосередньо у студії, тобто радіожурналіст запрошує до спілкування слухачів і веде з ними розмову.

Чим же відрізняється ведучий радіопрограм від диктора? Ще не так давно інформаційне мовлення повністю було прерогативою дикторів, адже на національ­них радіоканалах найважливіше місце посідала офіційна інформація, вимоги до подачі якої полягали насамперед у чіткій і виразній вимові. Хоча, зрозуміло, відпо­відальність за зміст радіопрограм повністю лежала на журналістах.

Наприкінці 80-х – на початку 90-х років Українське радіо почало запроваджувати ведення програм ведучими. Перші такі програми – “Контакт” і “З ранку до по­лудня” вийшли в ефір на 2-ому каналі, тобто на “Промені”. Практика засвідчила великий інтерес слухачів до програм, які веде радіожурналіст. Через деякий час ведучі з’явилися і на першому каналі Національного радіо. Спочатку вони вели лише ранкові інформаційні програми, а згодом була створена нова мережа мовлен­ня, яка складалася з ранкових, денних та вечірніх програм. Що ж приваблювало слухачів, адже, якщо замислитись, вони отримували практично однаковий про­дукт (саме ним є добірка різноманітних повідомлень), певною мірою впливу за­знавала лише його форма. Давайте спробуємо поміркувати над тим, як змінюєть­ся форма передачі залежно від того, хто її представляє в ефірі – диктор чи веду­чий.

Пропоную зазирнути до словника іншомовних слів, який дає таке визначення слова “диктор”: “Диктор – це особа, що читає перед мікрофоном повідомлення, які передаються радіостанцією”. Так уже склалося, що дикторська подача інфор­мації асоціюється насамперед з офіційним мовленням. Для диктора текст, який він читає, це просто набір слів. Ведучий же, ще далеко до появи інформації в ефірі, мусить не раз пропустити її через свій мозок, адже він опрацьовує її. В ре­зультаті вона для нього є не творінням іншого, а, якщо можна так сказати, “власне народженим дитям”.

За цими, на перший погляд, звичайними словами криється ціла низка відмін­ностей, які потім помітні в ефірі. Багатьом людям набагато приємніше відчувати, що в ефірі працює така сама, як і вони, людина, яка не просто читає інформацію, а розповідає про ту чи іншу подію своїми словами, висловлює свої враження і оцінки. Можливо, для багатьох не помітна на перший погляд роль ведучого, яка ви­являється у верстці програми, а вона надзвичайно важлива. Ведучий, який пра­цює в ефірі, добре знає, коли краще поставити ту. чи іншу інформацію, як треба підсилити її зміст, використовуючи верстку програми.

Важливе значення має також інтонація, яку безпосередньо чує слухач: жива, зацікавлена, максимально наближена до змісту інформації. Адже часто так буває, що з уст диктора і привітання зі святом, і повідомлення про якісь трагічні події зву­чать однаковим голосом. Хоча варто зазначити, що деяким журналістам часто не вистачає суто дикторського вміння правильно ставити логічний наголос у реченні, чітко вимовляти слова тощо.

Однак для мене, як для журналіста-практика, головна відмінність полягає не у зовнішніх проявах, я маю на увазі подачу інформації, а у внутрішньому змісті. Адже програма – а саме така форма інформаційного мовлення найпоширеніша нині на Національному радіо – передбачає копітку попередню роботу з опрацювання інформації, її верстку і поєднання, підготовку невеликих коментарів і т. д. Жо­ден диктор не в змозі це зробити, тобто перетворити добірку інформацій на про­граму. Так само це не спроможний зробити і редактор, який не працює в ефірі, і то­му не знає, як найкраще подати ту чи іншу інформацію. Тут і з’являється визна­чення ведучого програм як людини, котра поєднує в собі ознаки цих двох профе­сій – диктора і редактора. Крім того, сучасний ведучий має володіти навичками перекладача і мати велику мобільність, оперативно реагувати на зміни ситуації.

Саме на цьому аспекті я б хотіла зупинитися докладніше. Мій власний висновок полягає у тому, що ведення диктором інформаційних випусків негативно по­значається на оперативності інформування, а саме воно здавна є визначальною рисою радіомовлення. Інформація, яка постійно надходить, вимагає постійного опрацювання. Тобто наявність диктора як перехідної ланки між редактором і слу­хачем завжди збільшує шлях інформації до радіоаудиторії. Ведучий може прямо з комп’ютера видати термінове повідомлення в ефір, для його опрацювання бу­ває достатньо кількох хвилин. Не рідко буває і так, коли ведучий повинен без текс­ту передати щось в ефір. Тобто лише наявність у радіоефірі ведучого може за­безпечити оперативне (у найповнішому розумінні цього слова) інформування.

Давайте розглянемо ще таку важливу деталь, як ставлення слухача до люди­ни, яка працює в радіоефірі. Звичайно, тут думки бувають різні. Спираючись на досвід Національного радіо, не можна забувати про те, що його аудиторію нині складають переважно люди похилого віку. Для декого з них не так важливий зміст інформації, як її виразне і чітке читання в ефірі. Справді, багатьом з нас, я маю на увазі ведучих програм, не вистачає вміння карбувати кожне слово. Але чи так це потрібно? Розмовляючи один з одним, ми лише акцентуємо інтонаційно окремі слова. Цим і відрізняється живе мовлення: воно завжди інтонаційно забарвлене, насичене почуттями і враженнями. Тому й в ефірі журналіст, як і кожна людина під час спілкування, не залишає за порогом студії своїх емоцій. Хоча, звичайно, пра­вильність і виразність мовлення завжди має для нас велике значення, ми прагне­мо удосконалювати ці риси, якими обов’язково має володіти радіожурналіст-професіонал.

Можна чимало сказати і про те, наскільки виправдовує свою роль в ефірі веду­чий радіопрограм. На жаль, останнім часом національне мовлення не може по­хвалитися повною відповідністю визначенням “персоніфікованого мовлення”. Ли­ше деякі з програм вирізняються роллю ведучого, зокрема, суботня інформацій­но-музична програма “Обрії”. Найкращим зразком у цьому плані, як на мене, є ав­торська програма Сергія Фісюна “Тиждень”, де найкращою мірою помітна присут­ність автора. Причому, вона виявляється не лише при написанні програми, а й за­довго до цього — автор сам визначає теми, замовляє матеріали. У цій програмі звучать ті самі інформаційні повідомлення, які до цього ми протягом тижня чули в ін­формаційних випусках, але подача їх зовсім інша – кожна інформація має своє, конкретне місце, часто їх розташування (порівняння, підсилення чи протистоян­ня) підштовхує слухача до якогось певного висновку.

Порівнюючи роль ведучого і диктора, не можна не враховувати і те, що з кож­ним роком інтелектуальний багаж слухацької аудиторії поповнюється, водночас зростають її вимоги до людини, яка працює в ефірі. Багатьом не цікаво чути прос­то інформацію – власний висновок про ту чи іншу подію людина хоче порівняти з позицією радіожурналіста. Звісно, усе це можливо, коли ЗМІ незаангажовані і ма­ють повну свободу у трактуванні і подачі інформації.

Простежуючи хронологічні етапи ведення журналістами інформаційних про­грам, зауважу, що спочатку практикувалася спільна робота у студії ведучого і дик­тора. Диктор допомагав вести інформаційні блоки програми, читав різноманітні повідомлення. Згодом цей варіант змінився, і ведення програм повністю лягло на плечі журналістів. І як на мене, у цьому відображено потреби часу, адже змінюєть­ся все навколо нас, зростають вимоги до засобів масової інформації, які не просто відображають все, що відбувається, а змушують думати і осмислювати події. Най­головнішим аргументом на користь ведучого програм може бути лише його висо­кий професіоналізм, який допоможе слухачеві знайти в радіоефірі цікавого спів­розмовника, людину компетентну і небайдужу до того, про що він розповідає. Тож кожному з нас є над чим працювати, є що переймати один в одного. Не треба боя­тися самим пропонувати слухачам власну систему інформаційного мовлення, адже зрозуміло, що роками встановлену традицію не так-то легко змінити, але це потрібно, щоб згодом не стати непотрібним тому ж слухачеві.

Джерело:

Маловічко О. Порівняльна характеристика диктора і ведучого радіопрограм // Журналіст України. – 2002. - № 2. – С. 15-17.

Додаток 14 штрихи до іміджу діджея

І. Пенчук

Сучасна молодь уже не бажає йти у космонавти. Такий висновок було зроблено Центром демократичних журналістських ініціатив під час дослідження молодіжної аудиторії Запорізького регіонального радіо.

Використовуючи метод контент-аналізу (аналіз змісту висловлювань у поєднанні з опитуванням), дослідники пропонували респондентам закінчити подані висловлювання: “Мене приваблює професія…”. До п’ятірки найбільш привабливих професій увійшли: бізнесмен, юрист, менеджер, діджей, топ-модель. Поява журналістської професії у п’ятірці найпопулярніших стала причиною вивчення соціально-психологічного портрета діджея регіонального радіо.

У Запоріжжі зареєстровано 17 FM-радіостанцій, з яких реально працює - 10, із власним запорізьким продуктом здійснюють мовлення: “Великий Луг”, “Запоріжжя”, “Ностальжі”, “Юніверс” і (до певної міри) “Шансон”. Із вищезазначених радіокомпаній радіо “Запоріжжя” є державним, усі інші – приватні.

Респондентам пропонувалося додати до висловлювання “Я охоче слухаю ефір діджея (ведучого)… однієї із п’яти регіональних станцій”.

Прагнучи з’ясувати, ким для молодих запоріжців є діджей – диктор із чітким голосом чи яскрава особистість, яка повинна розкриватися, респондентам пропонувалося дати відповіді на питання:

- Що Вам подобається у манері ведення ефіру, спілкуванні, доборі музики?

- Які недоліки в роботі діджея Вас дратують?

Англійським словом image ми часто називаємо “образ”, але його значення більш глибоке: “образ ділової людини, уявлення оточуючих про неї, часто цілеспрямовано створюване”. Який імідж діджея створили запорізькі слухачі, чий вік від 12 до 28 років? На кого вони хочуть бути схожими? Які риси плекатимуть в собі? Узагальнення відповідей на запитання анкети допомогло окреслити імідж запорізького діджея.

Серед індивідуально-особистісних якостей діджеїв респонденти виділили найголовніші: комунікативні характеристики (голос, дикцію, манеру спілкування). 39,3% опитаних висловили думку, що приємний, красивий, добре поставлений голос визначає позитивне ставлення до ведучого ефіру. При цьому називалися самобутність (індивідуальність), теплота, усміхненість голосу. Один слухач написав: “Я звик до теплого, довірливого голосу, мені цікаво уявляти стан діджея у цей час”. Є і така відповідь: “Благость голосу ведучої заспокоює, знімає головний біль”. Школярі відзначили “сексуальність”, “сексапільність”, “інтимність” голосу (Є. Шмирьова, радіо “Запоріжжя”).

9,1 % респондентів визнали, що причиною негативного ставлення до ведучого став неприємний голос (байдужий, нецікавий, “гугнявий голос А. Світлої”, противний, “нахабний голос А. Чернової”, “Р. Огаркову треба лікувати нежить”, “Д. Ведмідь говорить, наче кашу жує”, “Аліса облизує мікрофон, як морозиво”, “діджейський акцент Л. Апрельської косить під Альону Казаринову”).

Тільки слухачі з вищою освітою і студенти-мовники звернули увагу на позитивні якості мови ведучого: багатий словниковий запас, знання української та іноземних мов відзначили у О. Журавльової, П. Мірошниченка, О. Подакової та Г. Черкаської; називали також правильну вимову, швидкий темп мовлення, мову чисту, без помилок.

Читаючи деякі анкети, складалося враження, що людина слухала радіо з єдиною метою: віднайти помилки в мовленні діджеїв. Найбільшу кількість мовних помилок і “ляпів” було названо у мові ведучих радіо “Запоріжжя”.

Відзначилися неграмотним мовленням, тавтологіями, помилками у відмінках, “відсутністю знань елементарних речей”, “москальським” акцентом ведучі “Години з привітом” (“Запоріжжя”) Є. Шмирьова та О. Димов. Під час програми ці діджеї намагаються спілкуватися українською, часто слухачі їм відповідають російською, а пейджерні повідомлення ведучі зачитують російською. Власне, відбувається те, про що писав О. Потебня: “Людина, яка говорить двома мовами, переходячи від однієї мови до другої, змінює разом із тим характер і напрямок течії своєї думки“ [1, 260]. Така ситуація збіднює національне мислення, адже структура мови, її властивості, характер впливають на думку, на її образність і виразність. Це дало підстави автору однієї з анкет написати: “Соромно слухати суржикомовний ефір”.

Серед помилок ведучих “Години з привітом” на радіо “Запоріжжя” респонденти наводять такі:

- орфоепічні помилки: “мабуть”, “також”, “друзі мої”, “читання”;

- зловживання іншомовними словами: класно, кльово, драйв, драйвово, суперово, о’кей;

- часте вживання діджеями слів: блін, ну, е-е-е, от;

- лексичні росіянізми: “нічим побратися”, “вийшло в ітозі”, “накалять атмосферу”, “лапшові новини”, “запрошуємо до просмотру кінофільму”, “займається самодеятельністю”, “приймати участь”, “мені нада йти наладчицею пейджеру”, “не диши на нього”, “наше віщання продовжується”;

- граматичні росіянізми: “самі інтимні”, “пропоную для Вашої уваги оголошення”;

- стилістично невмотивоване вживання замість форми кличного відмінка називного відмінка разом із уживанням російськомовних варіантів імен: Лєна, Стьопа, Женя, Пєтя, Таня.

Якщо анкети студентів, людей із вищою освітою свідчать, що мовні недоліки цієї пари їх шокують, то слухачі-школярі відзначають саме цих ведучих, як зразок для себе (“уміють балакати”, “прості”, “свої”, “ставлять усі композиції, які замовиш”, “зачитують повністю усі листи, повідомлення”), у одній анкеті підліток захоплюється умінням Є. Шмирьової “чушь прекрасную нести”.

Разом з тим респонденти помітили українізми у мові російськомовних ведучих на інших радіостанціях: “шо?”, “сем”, “восем”.

6,1% слухачів радять діджеям акуратно вживати епітети, уникати штампів, зменшувально-пестливих суфіксів (“телефончик”, “трубочка”, “годинничок”). На радіо “Юніверс” часто звучить: “Не спрыгивайте с трубочки!“

Серед професійних рис називалися уміння спілкуватися. Особливо це стосується інтерактивного ефіру, коли відбувається бесіда з радіослухачем у прямому ефірі під час конкурсів, при замовленні пісні. Тут важливо швидко зорієнтуватися, упевнено підтримати розмову, скоординувати її, імпровізувати, зробити цікавою для аудиторії, не затягуючи діалогу.

Слухачі відзначили такі вади інтерактивного ефіру: надмірну безпредметну балаканину діджеїв, “морозяться між собою”, “тикає усім”, “милується собою”, “перебиває тебе”. Називають слухачі й агресивність, злі висловлювання, недобрий гумор на їхню адресу на усіх без винятку радіостанціях. Відзначили респонденти брак поваги до себе. Наприклад, на радіо “Юніверс” їм дорікають за “тупі”, “дурацкие” повідомлення (“Яке йшло, таке й знайшло”); на радіо “Запоріжжя” кажуть: “Без собачих поганял!” (тобто: “Не називайтесь прізвиськом, а сама ж ніяка не Аліса Голд!”).

Серед недоліків спілкування відзначили байдужість, монотонність, занудність, мовчазність діджеїв (“мало виходять в ефір”, “О. Панченко з радіо “Запоріжжя” крутить музику, як патефон”).

Дослідження показують, що слухачі високо цінують не тільки музичні смаки ведучих, а їхнє уміння розповісти про гурт, виконавців, обізнаність із новинками музичного життя світу і Запоріжжя. Так, було названо знавців рокової музики О. Журавльову (“Запоріжжя”), В. Козицького (“Запоріжжя”), О. Третяченка (“Великий Луг”), які добре обізнані з усіма стилями року, ставлять не тільки “золото”, фольк, а й готику, новинки, подають цікаві коментарі, запрошують на ефір місцевих митців, самі добре міксують. Відзначили респонденти професійні добірки поп-музики В. Холодової (“Юніверс”).

Не забули слухачі й про авторські програми діджеїв, хоч будь-яка авторська програма орієнтована на вузьку слухацьку аудиторію, і чим талановитіший автор, тим вужча аудиторія, нижча рентабельність програми. Вони відзначили цікаві пізнавальні програми С. Суворової (“Людина Х”, радіо “Юніверс”), В. Холодової (“Автошоу”, “Музична кав’ярня”, радіо “Юніверс”), Г. Черкаської (“Силуети”, “Забавка”, “День держави”, радіо “Запоріжжя”). 8,3% респондентів при цьому звернули увагу на інтелект, ерудицію, розум, глибину знань, кмітливість та широкий світогляд діджеїв. Відзначили, що важливо, коли ведучий може відповісти на запитання, пов’язані з програмами, поза ефіром. Один слухач вжив слова “елітарність, аристократизм іміджу” діджея.

Відкидаючи тих, хто копіює інших ведучих (переважно з “Русского радио”), слухачі визначають індивідуальність запорізьких діджеів, їхню нестандартність, власний стиль ведення ефіру, уміння бути і мудрим, і веселим. Незначна кількість слухачів із вищою освітою звернула увагу на наявність незалежної думки, уміння її подати.

Студенти-журналісти відзначили уміння анонсувати програми свого ефіру, уміння правильно закидати гачок (“гачок” – англ. Hooks) у П. Мірошниченка (“Ностальжі”), Г. Черкаської (“Запоріжжя”).

Отже, молодий слухач окреслив образ діджея, який не тільки здатен давати аудиторії потрібне: погоду, час, музику, курс валюти, призи, розваги, хороший настрій, а й своє розуміння музики, багатьох проблем, викликати позитивні емоції. Люди з вищою освітою створили імідж яскравої, комунікабільної, ерудованої індивідуальності, з нетрадиційним поглядом на речі.

Разом з тим викликає занепокоєння, що непрофесіонали (Є. Шмирьова – студентка-другокурсниця, О. Димов – одинадцятикласник) формують смаки певної частини учнівської аудиторії і стають прикладом для наслідування.

Працівникам телебачення, радіо треба дбати про підвищення власного фахового рівня з дикції, орфоепії, мови. Всі ці питання важко розв’язати самотужки, бо не завжди журналісти мають необхідні знання, потрібну літературу, тому вищі навчальні заклади, “Просвіта” повинні допомогти організацією лекцій, курсами перевишколу, а держава повинна подбати про регулярне підвищення фахового рівня працівників регіонального радіо.

Варто зазначити, що вихованням еліти, інтелекту нації мають опікуватися державні канали, бо інтелектуальні програми потребують високої професійної підготовки журналістів, системності роботи і відповідальності. Відомо, що чим розумніша передача, тим менша аудиторія й інтерес рекламодавців, тому держава мусить узяти на себе цей тягар.

Дослідження показало, що радіостанціям варто більше уваги надавати відбору ведучих ефіру, їх умінню вступати у комунікацію із слухачем, особистісним якостям. Вважаємо, що є необхідність розробити програму фахової діагностики і професійного відбору діджеїв. Крім того, варто подбати про психологічне навчання, підвищення комунікаційної компетентності, регулярне підвищення рівня музичної обізнаності діджеїв.

Проведений під час дослідження аналіз показав, що регіональне радіомовлення – важлива інституція у формуванні свідомості молоді. З цією метою усі телерадіоканали Запорізького регіону повинні формувати відповідні сітки мовлення в контексті чинного законодавства; подавати державною мовою новини, передачі для дітей та молоді, інтелектуальні ігри, освітньо-пізнавальні передачі. Бажано, щоб товариства “Просвіта”, “Знання”, вищі навчальні заклади організували проведення лекцій з дикції, орфоепії, психології, української мови для працівників радіо. Вважаємо за необхідне запровадити періодичні атестації працівників радіоорганізацій з видачею довідок (ліцензій) на право професійно займатися журналістикою.

Джерело:

Пенчук І. Штрихи до іміджу діджея // Вісник ЛНУ. – Серія “Журналістика”. – Вип. 22. – Львів, 2002. – С. 149-152.

Додаток 15 державне і комерційне радіо: хто формує національну свідомість?

І. ШЕВЧУК,

коментатор Одеської ДТРК,

аспірант Одеського політехнічного університету

На Одещині працює близько десяти FМ-радіостанцій, які суттєво відрізняються одна від одної професійним рівнем і тематичною спрямованістю передач. Так чи інакше, саме до цих станцій в основному прикута увага молодіжної аудиторії. Чому? На це запитання є багато відповідей. Чи не найперша з них полягає в тому, що для молоді реальної альтернативи радіоефірному “баба-гуму” фактично не існує. Одна з причин цієї ситуації – суто технічна. Кон’юнктура ринку сформувалася таким чином, що більшість радіоприймальної апаратури, якою користується молодь, розрахована на прийом радіопрограм у діапазоні особливо високих частот FМ. Тож програми державного радіо (а на сьогодні вони – добре це чи погано – єдина альтернатива комерційній “розважалці”) залишаються недоступними молодіжній аудиторії навіть із технічних причин (на відміну від Києва, в Одесі програми “Променя” в діапазоні СВЧ FМ не транслюються). Те, що комерційні радіостанції розплодилися, як гриби після дощу, не в останню чергу пов’язано з невисокою вартістю обладнання для радіомовлення. Максимальні прибутки за мінімальних витрат – це єдина ідеологія для всіх комерційних радіостанцій. Одним із шляхів мінімізації витрат є широке застосування у їхній діяльності ретрансляції чужих програм або ж виготовлення власних передач, які не потребують особливих зусиль і високої кваліфікації. Власне, якщо порівнювати комерційне радіо і комерційне телебачення, то можна дійти висновку, що на телебаченні панує більший професіоналізм. Це й не дивно, бо, як правило, за комерційним телебаченням стоять більші гроші, більші амбіції та масштабніші плани. Отож серед великої кількості одноманітних комерційних радіостанцій державне радіо повинно зайняти гідне місце. Та поки що через незадовільне фінансування державного радіо про конкуренцію у сфері боротьби за слухача навіть говорити не доводиться.

Річ у тім, що сподіватися на успіх у створенні високопрофесійного державного радіомовлення, покликаного формувати менталітет людини XXI століття, можна лише за умови належного фінансування. Комерційні радіостанції готують “легкий” продукт. Державному каналу і за змістом, і за формою треба вести серйозну пропагандистську роботу, нерідко спонукаючи аудиторію до перегляду своїх світоглядних позицій. А те, що боротьба за такий перегляд позицій в нашій країні конче необхідна, свідчать хоча б результати соціологічних опитувань. Сучасна молодь не має достатнього багажу політичних знань, але й відсутнє бажання поповнювати ці знання. Певна річ, державні установи, до яких належать і засоби масової інформації, повинні втручатись у цю ситуацію і в першу чергу формувати національну свідомість, викликати інтерес до певних аспектів суспільного життя, а вже потім задовольняти цей інтерес. Це, звичайно, складніше завдання, ніж “нашпигувати” ефір поп-музикою та порожніми балачками.

Складніші завдання потребують і значно більших коштів як на технічне забезпечення, так і на матеріальне заохочення творчих працівників. Сьогодні, на жаль, літературознавці, науковці, українські культурологи співпрацюють з регіональним державним радіо фактично на громадських засадах, оскільки гонорар за таку співпрацю символічний. А тим, хто вважає, що державне радіо може формувати національну свідомість на громадських засадах, хочеться нагадати один популярний анекдот. Старий єврей на прохання племінників відкрити секрет успіху його чаю сказав мудру фразу: “Не шкодуйте заварки”.

Джерело:

Шевчук І. Державне і комерційне радіо: хто формує національну свідомість? // Телерадіовісник України: Інформаційно-методичний збірник. – 1998. – № 2.

Додаток 16 Класифікація радіомовлення Класифікація радіомовлення за зоною обслуговування

Класифікація радіомовлення за джерелами фінансування

Класифікація радіомовлення за тематичною наповненістю

Класифікація радіомовлення за формою передачі інформації

Класифікація радіомовлення за формою подачі інформації

Класифікація програм радіомовлення за комунікативними характеристиками

Класифікація програми радіомовлення

за додатковим шумово-звуковим наповненням

Класифікація за типами мовлення

Додаток 17

План аналізу радіопрограми

І. Пенчук

1. Назва програми.

2. Автор та ведучий.

3. Спонсор (якщо є, то наскільки впливає на хід програми).

4. День та час виходу (а також повтор).

5. Вид передачі залежно від регіону її поширення:

   • міжнародна;

   • транснаціональна;

   • національна;

   • регіональна;

   • міська;

   • вузівська (виробнича) тощо.

6. Тип програми:

   • інформаційна;

   • інформаційно-аналітична;

   • аналітична;

   • розважальна;

   • інформаційно-розважальна;

   • соціальна;

   • рекламно-комерційна;

   • акція;

   • ток-шоу;

   • гра;

   • змагання;

   • конкурс тощо.

7. Структура програми:

   • план;

   • хронометраж;

   • блоки (якщо є);

   • розбивки (якщо є);

   • рубрики (якщо є).

8. Тематичне наповнення.

9. Використані жанри:

   • перелічити, навести приклади;

   • дотримання класичних жанрів телебачення, або їх взаємовплив (приклад).

10. Функціональні особливості програми.

11. Зворотний зв’язок у програмі:

    • епістолярний (пошта редакцій)

    • “миттєвий” (телефоном під час радіопрограми, а також пряме включення мікрофонів для трансляції думок аудиторії, Інтернет, пейджер, телеміст, телеграф, факсимільний модемний зв’язок);

    • співавторство (залучення авторського активу для підготовки програм);

    • тестування (з’ясування позиції аудиторії щодо роботи радіостанції або предмету обговорення в ЗМІ – за допомогою особистісних інтерв’ю, анкет, телефону);

    • консультативна (обговорення продукції редакції під час слухацьких конференцій, прямоефірних випусків тощо);

    • експертний (вивчення оглядів роботи ЗМІ, дослідницьких та науково-критичних матеріалів про журналістську практику, думки спеціалістів-експертів);

    • дослідницький (рейтингові вимірювання динаміки реальної аудиторії радіостанції або програми і поглиблене вивчення стану аудиторії).

    • опосередкований, нелінійний зв’язок (є посередник: редактор, коментатор, цензор) чи безпосередній (лінійний) зворотний зв’язок;

    • глядачі в залі з пультами.

12. Роль ведучого в програмі:

    • диктатор;

    • вчитель;

    • суддя;

    • медіатор;

    • опонент;

    • посередник;

    • невидимка.

13. Соціальний статус ведучого:

    • професійно-кваліфікаційні вимоги;

    • ідейно-моральні якості;

    • відповідальність;

    • принциповість;

    • порядність;

    • ділові якості;

    • інтелектуальний рівень;

    • професіоналізм;

    • спеціалізація;

    • літературна мова;

    • психологічні якості;

    • саморозвиток;

    • ставлення до виконуваної справи;

    • фізичні якості.

14. Позитивні та негативні риси мовлення ведучого (ведучих):

    • мова ефіру (українська, російська);

    • стиль мовлення (приклад);

    • дикція (приклад);

    • помилки (приклад);

    • вплив російської мови на українську і навпаки;

    • шаблонні фрази;

    • манера вітання та прощання (приклад);

    • відсутність жаргонів і штампів;

    • особливі літературні і ораторські прийоми;

    • ідеальне структурне оформлення тексту;

    • логічний зв’язок між частинами тексту.

15. Характеристика аудиторії, на яку розрахована передача:

    • вік;

    • фах;

    • стать;

    • освіта;

    • соціальний статус.

16. Ступінь участі слухача в програмі:

    • найвища;

    • висока;

    • середня;

    • низька;

    • найнижча.

17. Роль слухача в програмі:

    • статист;

    • заявник;

    • скаржник;

    • свідок;

    • інформатор;

    • співрозмовник;

    • опонент;

    • суддя;

    • герой;

    • громадянин;

    • співавтор.

18. Аналіз поведінки ведучого:

    • дотримання етичних норм (приклад);

    • форми проведення інтерв’ю, бесіди, розмови.

    • поведінка під час розмови з глядачем (телефоном) або з гостем в студії (приклад);

    • жестикуляція (приклад).

19. Вплив передачі на молодіжну аудиторію:

    • подобається (не подобається), чому (приклад);

    • розважає (приклад);

    • виховує (приклад);

    • надає цікаву, пізнавальну інформацію (приклад);

    • надає естетичну насолоду (приклад);

    • якою має бути програма, щоб сподобатися та вплинути на молодь (приклад).

20. Наслідки програми. Ваше ставлення та поради.

Додаток 18 Роль діджеїв регіональних радіостанцій у національному вихованні молодіжної аудиторії

І. Пенчук

Незаперечним є те, що дитина народжується з певним генетичним кодом нації, всотує національно своєрідну інформацію з молоком матері; що потім вихователі й учителі гармонійно та всебічно розвивають її особистість. Та зовсім недавно школярі, студенти одержали змогу вибрати свого радіо-вихователя. На вулицях міст, у транспорті, на уроках і лекціях підлітки, студенти через навушники сприймають улюблену музику, станцію, слова діджея.

І хоча слова “диск-жокей”, “діджей” виникли не так давно, люди цієї професії відіграють вельми суттєву роль у формуванні світогляду підростаючого покоління. Хто ж ці вихователі? Чи наявна у самих діджеїв національна свідомість високого рівня, національна гідність і переконаність у тому, що вони сприяють гармонійному й всебічному розвитку слухача? Чи мають вони усвідомлення власної відповідальності за долю нації, її теперішнє й майбутнє?

У польського спеціаліста з проблем етики Збігнева Шаварського є зауваження, що “не може бути хорошим громадянином той, хто не відчуває емоційного зв’язку зі своєю вітчизною, з її історією та традиціями, хто не відчуває своєї відповідальності за її свободу і незалежність, хто не хоче думати про її майбутнє. Бути патріотом означає не тільки бути готовим приносити в разі необхідності жертви, здійснювати героїчні вчинки, але це означає також бути готовим до щоденної, відповідально виконуваної праці, відповідально ставитись до своїх громадських обов’язків” [1, 114].

Спробуємо проаналізувати, починаючи з національної ідентифікації, тобто усвідомлення діджеями власної близькості з нацією. Самоідентифікація у перших запорізьких радіоведучих виявилася у прізвиськах-псевдо: Денис Давидов (Олександр Третяченко), Володимир Голіцин (Володимир Голик). Обоє – українці, які й сьогодні вдома послуговуються рідною мовою, посоромилися батькового прізвища. Талановиті актори, випускники Київського театрального інституту, кожен з них – неповторна індивідуальність. Володимир Голик і Олександр Третяченко у своїх ефірах широко застосовували уривки із поезій російської та світової класики. Їхні слухачі: прихильники російської поп-музики, люди за 30 років, схвально сприймали такий стиль роботи ведучих. Ці диск-жокеї не могли опиратися на національний ґрунт, тому вони залишили радіостанцію“Великий Луг”.

А потім пішли хлопчики й дівчатка із середньою освітою та з пишними псевдонімами: Ольга Ларіна, Надя Павлова, Яна Валевська, Тетяна Вєтрова, Аліса Голд, Єгор Пістолетов. Отже, сформувалося “дитяче” FM-радіо з російською попсою і короткими думками діджеїв.

З часом найталановитіші діджеї подалися на роботу до Києва, Москви. А з тими, що залишились, було дуже зручно співпрацювати: на комерційних студіях дійшли думки, що ведучий без освіти – дешевший та вигідніший. Так з´явилася серія геніїв-гарантів. Вершиною творчого пілотажу цих діджеїв стали слова: “Залишайтеся з нами – і прекрасний настрій Вам гарантовано!”

Серед “підбазарських” шедеврів запорізької радіостанції “Ностальжі”: “Сьогодні кепська погода, але на великих людей вона не діє. Великий Распутін за будь-якої погоди “приставав” до жінок. Отже, слухаймо композицію “Распутін”!” І це вихователі національної гідності молоді?

Репліки-коментарі (підводки) діджеїв – малодосліджений жанр. Самі диск-жокеї величають цей вид творчості “підбазарки”, “говорилки”, “пурга в ефірі”. Спочатку вони оголошували наступну композицію та ім’я виконавця, читали оголошення. Згодом з’явилися анекдоти, короткі репліки з особистого життя виконавців, мавпування “Русского радио”. Ці “шедеври” вигадувалися на ходу і тут же забувалися.

За таких умов з’явилося радіо “Запоріжжя” на обласній телерадіокомпанії. Відомо, що рушійною силою національного відродження є мова, тому вирішили, що уся робота діджеїв, журналістів має бути україномовною.

До них від 1995 року першою в Запоріжжі вести ефір українською мовою почала діджей радіостанції “Великий Луг” Валентина Декусар – акторка, випускниця Київського театрального інституту. Після її звільнення “Великий Луг” зросійщився. На університетській FM-станції “Юніверс” діджеї вели ефір українською мовою чотири години на добу, але навіть “Новини України” лунали російською.

Цікаво, що діджеї з радіо “Запоріжжя” почали з “українізації” своїх псевдо: Дмитро Ведмідь (Волковінський), Віктор Чорний (Смирнов), Євген Довгий (Штерєв).

На радіо “Запоріжжя” диск-жокей, працюючи за пультом, добирає, міксує та коментує музику, читає рекламу, пов’язує матеріали. Ці ж діджеї шукають музичне і смислове обрамлення (із класики, повстанських та народних пісень) до новин, щоденної передачі “День держави”, “Особистості”. Радіостанція запровадила систему “rip and read” – тобто “рви і читай”. Повідомлення про суть події у 2-3 фразах діджеї Ганна Черкаська й Микола Колодяжний редагують, щоб новини були радійними, тобто достатні для себе у звуці, й зачитують.

Крім того, радіо “Запоріжжя” працює в форматі “Rock”: “Soft Rock”, “Hard Rock”, “Heard Rock”. Ведучі із рок-енциклопедії, Інтернету, преси постійно добирають цікаві новини про групи, солістів, прагнуть уникати “журавлини”, прилучають слухача до загальнолюдських цінностей. Звичайно, є моменти зневіри: “Я стараюся, працюю за три копійки, а Запоріжжя продовжує бути російськомовним…” Та відповідь одна: “Щоб Україна стала українською, потрібна воля держави, а ми мусимо чесно й щоденно робити своє”. Запровадили зворотній зв’язок: протягом своєї зміни діджей зачитує свої короткі есе про 2-3 групи, а потім проводить конкурс із призами. Наприклад, конкурс від Ганни Черкаської:

• Музику якого гурту ви чуєте?

• “Cranberries”.

• Як перекласти назву? Підказка: це ягоди, які поважають журавлі.

• Журавлина.

• А російською?

• Клюква.

• А як німецькою журавель, веселик?

• Німецькою – Kranich.

• Звідси наше слово кран. А німці запозичили назву журавля з латини: geranos – “журавель”. Так ми називаємо квітку, чиє насіння схоже на дзьоб веселика, герань. Які ще назви мають калачики?

• Пеларгонія, від грецького пеларгос – лелека.

• Хто автор слів:

Не цвітуть на вікні герані –

Сонний символ спокійних буднів.

Ми ввесь час стоїмо на грані

Невідомих шляхів майбутніх?

• Вірш Олени Теліги “Чоловікові”.

• Що спільного у журавля і хокеїста?

• Журавлиний ключ, у хокеїста – ключка.

• Як журавлині ключі завджди повертаються додому, так гурт “Cranberries” живиться фольклором своєї землі. Якої саме?

• Ірландії.

Щасливий слухач виграв англо-український словник. Інші ж збагатили лексичний запас, переконалися, що мови дуже пов’язані. І непомітно для себе хтось відкрив ім’я Олени Теліги, можливо, зацікавився її творчістю. А лелітка думки про зв’язок гурту із рідним фольклором не пропала.

Особливу увагу діджеї радіостанції надають вітчизняному року. Вони показують, що загальнолюдське не є окремим від національного, а існує в національному і через національну неповторність себе виявляє й утверджує.

На жаль, вітчизняних рок-гуртів небагато, тому ведучі опікуються запорізькими виконавцями: запрошують їх на прямі лінії, проводять щотижневий конкурс “Гаряча сімка”, намагаються бувати на усіх фестивалях української музики.

Практично 4-5 годин щоденно діджеї спілкуються зі слухачем, маючи своїх прихильників, шанувальників. Деякі діджеї мають свої прямоефірні авторські програми. Дуже часто під час телефонних розмов у прямому ефірі чуємо: “Я записую Вашу передачу на магнітофон”. Тут спрацьовує гонор фахівця і спонукає до нових пошуків. Відчуття національної відповідальності ведучих-громадян спонукає до постійної роботи над репертуаром своїх есе - “говорилок”.

Ясна річ, такий діджей має бути фахово освіченим, інтелектуально розвиненим, цікавим для слухачів актуальністю матеріалу, гумором, допитливістю, щоб завоювати свою аудиторію і систематично працювати над відновленням, вихованням її національної гідності.

Варто зауважити, що це державне радіо, а отже, платня й техніка відповідні, тому тільки національно свідомі фанати утримуються на цій станції. Якщо подвиг 17 членів “Старої громади” в епоху бездержавності ми шануємо й розуміємо, то чому в своїй незалежній Україні робота вихователя, а у російськомовному Запоріжжі й будителя національної ідеї є подвиг, який здійснюється не за сприяння держави, а майже всупереч?

“Зрозуміло, що за таких умов не може бути й мови про розквіт української нації, про якісь успіхи у державному будівництві, оскільки підриваються самі основи національної культури, поза якою будь-яка громадська, суспільна активність громадян і особливо молодого покоління втрачає природний ґрунт, здоровий глузд. Таке суспільство здатне щось витворювати, вибудовувати, однак, це “щось” завжди буде інвалідним, девіантним, мутантним і замість поваги з боку інших національних спільнот світу ми заслужено здобуватимемо презирство й “славу” нації, яка крок за кроком знищує в собі все те, що складає її своєрідність, неповторну сутність” [2, 55].

Література.

1. Нравственные проблемы развития личности. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982.-123 с.

2. Боришевський М. Й. Національна самосвідомість у громадянському становленні особистості. К.: Вид-во АПН України, 2000.– 63 с.

Джерело:

Пенчук І. Роль діджеїв регіональних радіостанцій у національному вихованні молодіжної аудиторії // Вісник ЛНУ. – Серія “Журналістика”. – Вип. 23. – Львів, 2002.

Додаток 18 Робота з артикуляції голосних і приголосних звуків української мови

Ю. ЄЛІСОВЕНКО

Мотивація доцільності вивчення тих чи інших предметів або тем, безперечно, є складовою будь-якого педагогічного обґрунтування. Та все ж, здається, немає нагальної потреби в глибокому поясненні, чому майбутнім теле-, радіожурналістам, дипломатам, філологам та багатьом іншим фахівцям необхідно приділити пильну увагу роботі з артикуляції голосних і приголосних звуків української мови. Мабуть, виникає цілком закономірна потреба нагадати суть артикуляції, знайти чи дати їй визначення. Цього вимагає від нас логіка насамперед задля того, щоб унеможливити в подальшій роботі різночитання ключового поняття “артикуляція”.

Отже, артикуляція (від лат. аrticulus – розділ, аrticulacio – розчленування, аrticulare – розділяти) – це система положень, рухів та дій рухливих частин мовного апарату, за допомогою якої утворюється членороздільна, чітка вимова звуків у мовленнєвому потоці.

Творення людиною будь-якого звуку відбувається лише за умови певного положення язика, губів, нижньої щелепи, гортані тощо. Напевно, тому артикуляцію розглядають ще і як спосіб вимовляння мовцями всіх звуків у процесі мовлення, і як передумову правильного звукотворення. Це цілком справедливо, але потрібно було б розмежувати деякі поняття задля того, щоб уникнути плутанини. Так, відразу слід звернути увагу на те, що артикуляція і вимова не є те саме, оскільки вимова, окрім артикуляції, містить у собі ще й нормативність власне вимови, наголошення (орфоепії).

Кожній мові притаманна своя система артикуляції, свій спосіб членороздільного вимовляння звуків. Тому цілком закономірним явищем є те, що одна й та сама літера в різних мовах має різне звучання, наприклад, звук “І” має різну артикуляцію, отже, й різне звучання в різних мовах світу. На якість останнього впливають і фонетична система, притаманна тій чи іншій мові, і типові положення рухливих частин мовного апарату, що властиві їй та визнаються нею відповідними нормі, і емоційна забарвленість мовлення та багато інших чинників.

Отже, артикуляція – це робота рухливих частин мовного апарату, це спосіб вимови звуків у процесі мовлення, який певною мірою зумовлює якість вимови, зокрема таких її складових, як чіткість, певність, активність, членороздільність, виразність.

Вимова голосних і приголосних звуків української мови має тенденцію до вертикальної артикуляції, яка утворюється шляхом округлення, передусім, голосних звуків. За положенням губів, вони всі так чи інакше наближені до “кола” (звук “О”). Навіть голосний “І” має помітне вертикальне оформлення, на відміну від російської мови, в якій він так само, як й інші звуки артикулюється горизонтальним положенням губів.

Розглянемо, як саме в українській мові артикулюються голосні звуки.

А - чистий голосний заднього ряду, низького піднесення спинки язика. Під час вимови нижня щелепа відчутно опускається, розімкнення рота сягає відстані, не меншої двох пальців, покладених один на одного. Губи притиснені до зубів, активної участі в артикуляції не беруть. Водночас тенденція наближення до “кола” є цілком помітною.

О – голосний звук заднього ряду, середнього ступеня піднесення спинки язика. Під час вимови нижня щелепа опущена трошки менше ніж при артикуляції голосного “А”. Губи активні, витягнуті вперед, округлені. Це один із найтиповіших голосних звуків української мови, який завжди залишається собою, ніколи не змінюється на “А”, як, наприклад, у російській мові. Він зручний для співу, дає змогу легко округлити звук і завдяки простоті артикуляції “О” зробити його природним і водночас окультуреним. Напевно, зокрема і ним твориться невмируща слава мелодійності й чарівності нашої солов'їної мови.

У – голосний заднього ряду, високого ступеня піднесення спинки язика. Під час вимови нижня щелепа опущена ще менше, ніж при артикуляції голосного “О”.

Е – голосний переднього ряду, низького ступеня піднесення спинки язика. Губи притиснені, але краї відірвані від зубів, значної активності не виявляють. Під час вимови нижня щелепа опускається.

И – голосний переднього ряду, підвищеного середнього ступеня піднесення спинки язика. Губи під час вимови притиснені, але краї відірвані від зубів. Рот розкритий, але трошки округлений, відстань між зубами не більша за кінчик мізинного пальця. Нижня щелепа опускається трошки менше ніж при артикуляції голосного “Е”.

І – голосний переднього ряду, високого піднесення спинки язика. Під час вимови нижня щелепа ледве опускається (ще менше, ніж при артикуляції “И”). Губи притиснені, але краї відірвані від зубів, ледве помітно округлені.

Є – йотований (з додатком “Й”), пом’якшений голосний переднього ряду середнього ступеня піднесення. Кінчик язика активний, робить швидкий рух знизу вгору, ледве торкаючись твердого піднебіння в районі задньої стінки передніх верхніх зубів, завдяки чому, власне, і відбувається йотування. Губи під час вимови притиснені, але краї відірвані від зубів. Рот розкритий на відстані кінчика мізинного пальця.

Ї – йотований голосний переднього ряду, середнього ступеня піднесення. Кінчик язика активний, робить швидкий рух знизу вгору, ледве торкаючись твердого піднебіння в районі задньої стінки передніх верхніх зубів. Губи під час вимови притиснені, але краї відірвані від зубів. Рот розкритий на відстані кінчика мізинного пальця.

Ю – йотований голосний заднього ряду, середнього ступеня піднесення. Кінчик язика активний, робить швидкий рух знизу вгору, ледве торкаючись твердого піднебіння в районі задньої стінки передніх верхніх зубів. Губи активні під “У”.

Я – йотований голосний заднього ряду, середнього ступеня піднесення. Кінчик язика активний, робить швидкий рух знизу вгору, ледве торкаючись твердого піднебіння в районі задньої стінки передніх верхніх зубів. Нижня щелепа відчутно опускається. Губи притиснені до зубів, активної участі в артикуляції не беруть.

Для формування правильної артикуляції голосних звуків української мови необхідно проводити методично вивірений артикуляційний тренінг. Для цього пропонується кілька варіантів табличок голосних:

1. О - У - Е - І - И - А.

2. І - Е - А - О - У - И.

3. А - О - У - Е - И - І.

4. Е - И - І - А - О - У.

5. Ю - Ї - Є - Я - І - И.

6. Я - Є - Ю - Ї - І - И.

7. І - И - Ї - Є - Ю - Я.

8. І - Ї - Е - Є - У - Ю.

9. И - Ї - Е - Є - А - Я.

У першому з них розміщення голосних у табличці відповідає принципу наближеності до “кола”. З нього бажано починати формування правильної артикуляції голосних звуків української мови.

Друга табличка є найбільш відомою, поширеною, а тому зручною для роботи над уже сформованими на основі “кола” голосними звуками та приєднанням до них різних приголосних звуків української мови.

Третій варіант становить сукупність голосних заднього ряду (а-о-у) та переднього (е-и-і), розміщених за принципом від низького до високого піднесення спинки язика під час їх вимови.

Четверта табличка являє собою ту саму сукупність, що і третя, але розташовану в такому порядку: спочатку йдуть голосні переднього ряду, а потім заднього.

П’ятий варіант використовується здебільшого для роботи над йотованими голосними звуками. Він теж побудований за принципом їхньої наближеності до “кола”.

Шоста табличка передбачає роботу переважно над йотованими голосними звуками, але трохи ускладнену хаотичністю їх розміщення.

У сьомому варіанті звуки розташовано у порядку межування голосних звуків заднього і переднього рядів.

Восьма і дев’ята таблички побудовані на межуванні чистих голосних із йотованими.

Порядок роботи над артикуляцією за поданими вище табличками та розташування в них голосних доцільно змінювати, щоб активізувати увагу та сконцентрувати її на особливостях артикуляції кожного окремого звуку.

Тепер розглянемо приголосні звуки та особливості їх артикуляції.

Б - дзвінкий, П - глухий. Їх об’єднує те, що разом вони належать до групи губних зімкнених приголосних. Це означає, що в їх артикуляції головну роль відіграють губи. У цілому вона складається з двох етапів – зімкнення і розімкнення губів. Після першого з них відбувається натиск повітря, після другого – він миттєво закінчується. Язик у цьому участі не бере, піднебіння – підняте. У звучанні їх є певні відмінності. Так, “Б” звучить більш напружено, дзвінко і твердо, а “П” – глухо, м’яко і невимушено. Слід зазначити, що напруженість і дзвінкість створюються голосовими зв’язками, а м’якість і невимушеність - губами і диханням. Тому приголосний “П” створюється меншим натиском повітря, аніж “Б”.

М – губний зімкнений сонорний приголосний. Артикулюється він теж губами. Натиску повітря і напруження голосу не потребує. Відрізняється від попередніх губних приголосних опущенням м’якого піднебіння, що відкриває тим самим прохід до носової порожнини та створює домішок носового звучання.

В – сонорний, Ф – глухий. Їх об’єднує те, що разом вони належать до губних щілинних приголосних. Артикулюються зближенням губів до утворення вузької щілини, через яку виходить струмінь повітря. Язик у цьому участі не бере, м’яке піднебіння підняте, прохід у носову порожнину закрито. Різниця в їх артикуляції полягає в тому, що “Ф” артикулюється шляхом зближення нижньої губи із зубами, при цьому утворюється щілина трохи більша аніж в артикуляції “В”.

Д – дзвінкий, Т – глухий. Вони належать до групи зубних зімкнених приголосних. Артикулюються торканням кінчика язика внутрішньої сторони передніх верхніх зубів та альвеол. Губи пасивні, м’яке піднебіння опущене, прохід до носової порожнини відкрито. Різницю в звучанні цих приголосних створює вібрація голосових зв’язок, що має місце в артикуляції “Д”.

Н – сонорний зубний зімкнений приголосний. Артикулюється, як і попередні “Д”, “Т”, торканням кінчика язика передніх зубів та альвеол. За рахунок більшої площини торкання язика та водночас відповідного опущення м’якого піднебіння він отримує специфічне носове звучання.

С - глухий щілинний, З – дзвінкий щілинний, Ц – глухий зімкнено-щілинний. Вони належать до групи зубних приголосних. Артикулюються напіввідкритими губами, зуби при цьому розімкнені на відстань 1-2 мм. М’яке піднебіння підняте, отже, прохід до носової порожнини закрито. Язик виконує приблизно такий самий рух, як і під час артикуляції “Д”, “Т”, з тією різницею, що в артикуляції “С”, “З” він не торкається піднебіння, а утворює щілину між ним і передньою частиною спинки язика. Істотна різниця в звучанні цих приголосних створюється голосом. Голосові зв’язки в артикуляції “С” ледве напружені, а в “З” – знаходяться в стані вібрації. Артикуляція “Ц” складається з двох елементів – торкання боковими краями кінчика язика та утворення в результаті його щілини, що і створює певний колорит звучання “Ц”.

Ж – дзвінкий, Ш – глухий, Й – сонорний. Усі три належать до групи щілинних передньопіднебінних приголосних. Артикулюються шляхом утворення щілини, як і “С”, “З”, з тією різницею, що кінчик язика не підіймається так високо, від чого канал, що утворюється спинкою язика, є значно ширшим. Струмінь повітря спрямовується на передні різці верхнього ряду. Зуби при цьому розімкнені на відстані 1-2 мм, м’яке піднебіння підняте. Різницю звучання “Ш” і “Ж” створюють голосові зв’язки, а “Й” – домішок носового звуку, що з’являється внаслідок зменшення щілини при піднятті бокових частин та спинки язика. При артикуляції “Ш” голосові зв’язки ледве напружені, “Й” знаходяться у стані легкої вібрації, а “Ж” - більш активної вібрації. До того ж, при артикуляції “Ж” щілина, що утворюється передньою частиною язика, є меншою, тобто вужчою, а тому він потребує менших витрат повітря, аніж “Ш”.

Дз, Дж – африкати, що утворюються дзвінкими зубними (Д, З) та передньопіднебінними (Д, Ж) приголосними звуками української мови. Як Дз, так і Дж належать до групи зімкнено-щілинних звуків. Артикуляція їх відображає не кожен складовий звук окремо, а їх злиття в один. Ця спільна риса має місце в артикуляції обох фонем, а ще спільним у них є базова основа - твердий “Д”, який додає їм домішок початкового носового звучання. Різницю артикуляції “Дз” і “Дж” складає другий елемент – при цьому кінчик язика торкається передніх зубів нижнього ряду, але плавно переходить до верхніх альвеол, що й утворює щілинне звучання злитого “Дз”.

Другий елемент артикуляції “Дж” зумовлений специфікою другої частини цієї фонеми. Отже, зімкнення відбувається не на передніх зубах та альвеолах, а значно вище – на твердому піднебінні, де утворюється звук “Ж”.

Ч, Щ – глухі передньопіднебінні звуки, що належать до групи зімкнено-щілинних приголосних. Артикулюються шляхом торкання альвеол кінчиком язика, після чого в центральній його частині утворюється щілина.

Артикуляція “Щ” відрізняється від “Ч” тим, що під час неї відбувається зімкнення з подальшим сковзанням та ледве помітним просуванням уперед бокових країв передньої частини язика. В обох випадках губи відірвані від зубів, висунуті вперед, зуби розімкнені, м’яке піднебіння підняте, носова порожнина закрита. Струмінь повітря спрямовується на альвеоли, що знаходяться над передніми зубами верхнього ряду. Сукупність усіх цих елементів і створює специфіку звучання українських “Ч” та “Щ”, що відрізняється від артикуляції та вимови цих приголосних в інших мовах. Зокрема, у російській вони трохи пом’якшені, тимчасом як українські “Ч” та “Щ” завжди звучать твердо без будь-яких пом’якшень.

Р – передньопіднебінний сонорний зімкнено-щілинний приголосний, що вирізняється характерним дрижанням, яке створюється внаслідок вібрації кінчика язика під струменем повітря при розкритому роті. Губи трошки заокруглені, та все ж активної участі в артикуляції вони не беруть.

Л – зубний сонорний щілинний приголосний. Його артикуляція складається із розімкнення губів та зімкнення кінчика язика з внутрішньою поверхнею передніх зубів верхньої щелепи. Струмінь повітря при цьому проходить крізь бокові щілини, які утворюються внаслідок опускання бокових країв язика. Напевно, саме тому цей приголосний інколи називають ще боковим сонантом.

Ґ – дзвінкий, проривний, К – глухий. Обидва вони належать до групи зімкнених задньоротових приголосних, а тому мають і подібну артикуляцію. В обох випадках губи розімкнуті, активної участі в артикуляції не беруть. Спинка язика піднімається, боковими краями торкається м’якого піднебіння. При артикуляції “Ґ” вона піднімається трохи вище, аніж при артикуляції “К”. Таким чином щілина, що утворюється внаслідок цього, зменшується і струмінь повітря, прориваючи її, утворює специфічний дзвінкий звук із домішкою носового відлуння.

Г – дзвінкий, Х – глухий. Разом належать до групи щілинних задньоротових приголосних звуків української мови. В артикуляції їх теж є спільні елементи. Так, губи в обох випадках активної участі не беруть, але вони розімкнені. Спинка язика піднята, кінчик його опущений до нижніх зубів. Водночас “Г” вважають гортанним звуком та більш глибинним порівняно з “Х”, а тому “Г” вимагає більшого струменя повітря. Внаслідок цього і створюється специфічне звучання кожного з цих звуків.

Вправи з артикуляції приголосних звуків української мови

Вправа 1. Членороздільно вимовляйте дзвінкі приголосні звуки української мови: Б - Д - Дз - З - Дж - Ж - Г - Ґ. Повторіть вправу 8-10 разів, при цьому постійно стежте за правильністю артикуляції.

Вправа 2. Членороздільно вимовляйте глухі приголосні звуки української мови: П - Ф - Т - Ц - С - Ч - Ш - К - Х. Повторіть вправу 8-10 разів, при цьому постійно стежте за правильністю артикуляції.

Вправа 3. Членороздільно вимовляйте пари дзвінких і глухих приголосних звуків української мови: Б - П, В - Ф, Г - К, Г - Х, Д - Т, Ж - Ш, З - С. Повторіть вправу 8-10 разів, при цьому постійно стежте за правильністю артикуляції.

Вправа 4. Членороздільно вимовляйте сонорні приголосні звуки української мови: М - В - Н - Р - Л - Й. Повторіть вправу 8-10 разів, при цьому постійно стежте за правильністю артикуляції.

Вправа 6. Членороздільно вимовляйте губні приголосні звуки української мови: М - Б - П - В - Ф.

Вправа 7. Членороздільно вимовляйте зубні приголосні звуки української мови: Н - Д - Т - Ц - З - С - Дз. Повторіть вправу 8-10 разів, при цьому постійно стежте за правильністю артикуляції.

Вправа 8. Членороздільно вимовляйте передньопіднебінні приголосні звуки української мови: Р - Ч - Ш - Ж - Й - Дж. Повторіть вправу 8-10 разів, при цьому постійно стежте за правильністю артикуляції.

Вправа 9. Членороздільно вимовляйте задньоротові приголосні звуки української мови: Ґ - К - Г - Х. Повторіть вправу 8-10 разів, при цьому постійно стежте за правильністю артикуляції.

Вправа 10. Членороздільно вимовляйте шиплячі приголосні звуки української мови: Ш - Ч - Ж - Дж. Повторіть вправу 8-10 разів, при цьому постійно стежте за правильністю артикуляції.

Вправа 11. Членороздільно вимовляйте свистячі приголосні звуки української мови: С - Ц - З - Дз. Повторіть вправу 8-10 разів, при цьому постійно стежте за правильністю артикуляції.

Вправа 12. Подані нижче скоромовки спочатку прочитайте вголос у повільному темпі. Стежте за правильністю артикуляції. Потім спробуйте прискорити темп мовлення.

1. Бігла баба босоніж, бо згубила бідна ніж.

2. Піп зібрав копу кіп, його звали Прокіп.

3. Водовоз возить возом воду із водопроводу.

4. Федір грає у футбол, а фіранки ловлять гол.

5. Де хата не метена, там дівка не плетена.

6. То де ж про таке диво довідався Данило.

7. Тепер у Гофійки аж три копійки та два червінця і повні вінця.

8. Глибше зореш – більше збереш.

9. Ґава на ґанку ґудзик згубила.

10. Зоряний час Зоряни збіг ніби сонце під хмари.

11. Засвітить сонце і в наше віконце.

12. Коси коса, поки роса, а як роса впаде додолу, то ми підемо додому.

13. На чужому коні не наїздишся, чужим добром не нахвалишся.

14. Хто в темряву дивиться, той од світла кривиться.

15. Йосип, Йосип, Йосипенко прийшов у гості до Пилипенка.

16. Біжать качки до ставочку, а за ними стара квочка.

17. Яблучко від яблуньки недалеко відкотиться.

18. Бідняцька цнота краща від панського злота.

19. Добре було б взяти в дорожку пиріжки з горошком.

20. У Щедрий вечір щедрувати – щастя людям дарувати.

Отже, майбутнім теле-, радіожурналістам так само, як і всім тим студентам, чия подальша професійна діяльність буде пов’язана з публічним мовленням, слід більше займатися подібними вправами. Правильна артикуляція не з’являється сама по собі, вона потребує цілеспрямованої і методичної роботи, у процесі якої правильні рухи мовного апарату відпрацьовуються до автоматизму. Лише постійна копітка робота здатна забезпечити мовцям членороздільну вимову, адже практичну роботу з артикуляції недарма вважають передумовою вдосконалення усного мовлення людини.

Таким чином, проблемі формування і вдосконалення навичок артикуляції голосних і приголосних звуків української мови слід приділити пильну увагу в процесі вивчення дисциплін мовленнєвого циклу, зокрема таких як “Основи красномовства”, “Риторика”, “Ораторське мистецтво”, “Культура мови”, “Техніка мовлення” тощо.

Джерело:

Єлісовенко Ю.П. Робота з артикуляції голосних і приголосних звуків української мови // Наукові записки Інституту журналістики. – Т. 7. – К., 2002.