Стан кредитної заборгованості підприємств апк банку "Україна", тис. Грн

Установи	Надано кредитів АПК за 1997р.	Усього боргів банку АПК на 1.01.98р.	1 Питома вага боргів у загальній сумі наданих кредитів, %
Вінницька	4816	10409	21,6
Волинська	18187	4304	23,7
Дніпропетровська	13627	12321	90,4
Донецька	29923	3978	13,3
Житомирська	32398	8055	24,9
Закарпатська	9833	3049	31,0
Запорізька	32319	2303	7.1
Івано-Франківська	22171	2565	11,6
Київська	28307	14100	49-8
Кіровоградська	11368	1907	16,8
Республіка Крим	32738	5046	15-4
Луганська	18293	3868	21,1
Львівська	54687	7587	13,9
Миколаївська	11173	9089	81-6
Одеська	25948	5218	20,1
Полтавська	54477	7150	13,1
Рівненська	13936	2479	17.8
Сумська	45522	8933	19,6
Тернопільська	15378	7547	49,1
Харківська	35592	4794	13,5
Херсонська	30296	18960	62,6
Хмельницька	19543	11421	58,4
Черкаська	25849	7651	29,6
Чернівецька	13500	2428	18-0
Чернігівська	28768	5962	20,7
Севастопольська	2405	0	00
Київська міська	55848	44134	79,0
Всього	730262	215258	29,5
Надано гарантій на проведення розра­хунків за поставку пально-мастильних матеріалів, сільсь­когосподарської техніки для забезпечення потреб АПК	174253
Разом	904515

369

багатьох розвинутих країнах світу. Боніфікацію ведуть шляхом безпосереднього субсидування як отримувачів кредитів для пога­шення відсотків за позики, так і банків. Це дає змогу банкам на­давати кредити під низькі відсотки.

Становлення і розвиток кредитної системи в аграрному сек­торі АПК можливі за умов формування кредитної інфраструкту­ри, яка передбачає:

розширення мережі комерційних банківських структур, мак­симально наближених до товаровиробників, та створення се­лянських кооперативних банків за рахунок внесків сільськогос­подарських виробників та довготермінових безвідсоткових по­зик держави;

реформування системи іпотечного кредитування;

розвиток фінансового аграрного консалтингу:

розширення функцій кредитних спілок з наданням їм права залучення коштів не тільки фізичних, а й юридичних осіб та роз­ширення можливостей ведення фінансових операцій;

створення на державному рівні спеціального кредитного фон­ду як джерела покриття різниці між пільговими і чинними відсот­ковими ставками за кредитами, які надають на пільгових умовах сільськогосподарським виробникам, та гарантування їхнього по­вернення. Такий фонд можна формувати з частини коштів, які надходитимуть від розміщення державних облігацій, ввізного та виві­зного мита на продукцію сільського господарства та продуктів її переробки, частини прибутку комерційних банків від використан­ня грошових коштів підприємств АПК та інших джерел;

формування за участю комерційних банків агропромислово-фінансових груп, які об'єднають аграрних виробників, переробні підприємства та структури, що забезпечують зберігання і реалі­зацію кінцевої продукції. Створення відповідної законодавчої бази, яка б регламентувала формування цих структур;

інтенсивне впровадження у сільське господарство лізинго­вого кредитування;

реформування товарного кредиту у вигляді короткотерміно­вого банківського кредиту в рамках вертикальної інтеграції агро-

370

промислового комплексу, коли не держава, а комерційні структу­ри є безпосередніми партнерами сільськогосподарських вироб­ників щодо їх забезпечення матеріальними ресурсами на певних умовах.

Потрібно поступово згортати державні субсидії неефектив­ному, неокупному і неконкурентоспроможному виробництву. До­цільніше було б використовувати державні кошти не для прямого кредитування села, а для надання гарантій структурам, що вини­кають і починають працювати на ринку сільськогосподарського кредиту.

Формою кредитування придбань техніки сільськогосподарсь­кими виробниками є і фінансовий лізинг. У разі кредиту в основні фонди позичальник робить в установлені терміни платежі для погашення боргу; у цьому випадку банк для забезпечення повер­нення кредиту зберігає за собою право власності на кредитова­ний об'єкт до повного погашення позики. У разі лізингу орендар стає власником взятого в оренду майна лише після закінчення тер­міну угоди і виплати повної вартості орендованого майна.

Фінансовий лізинг - це форма довготермінового кредитуван­ня. Після закінчення його дії орендар залежно від умов угоди може повернути об'єкт оренди, продовжити угоду чи укласти нову, або купити його за залишковою вартістю. Отже. - це угода, що перед­бачає протягом періоду своєї дії виплату лізингових платежів, які покривають повну вартість амортизації обладнання чи більшу його частину, додаткові витрати і прибуток лізингодавця. Фінансовий лізинг має такі головні риси:

участь кредитної сторони (виробника чи посередника);

неможливість розірвання угоди протягом основного терміну оренди, потрібного для заміщення витрат орендодавця. Однак на практиці це іноді трапляється, що обумовлене в угоді про лізинг, однак тоді вартість операції значно зростає;

більш тривалий період лізингової угоди, звичайно, близький до терміну служби об'єкта угоди.

Порівняно з кредитуванням лізинг має свої переваги і недо­ліки. До переваг належить те, що лізинг передбачає 100% креди-

371

тування і не потребує відразу ж платежів, а у випадку викорис­тання кредиту для купівлі майна господарство повинно понад 20% вартості виплачувати відразу ж. Оплачувати кредит потрібно не­залежно від того, куплене майно чи ні. а орендні платежі почина­ються лише після доставки обладнання орендареві або пізніше.

Значно вигідніше для господарства укласти лізинговий кон­тракт, ніж отримати позику. Особливо це стосується фермерсь­ких господарств, які не мають достатньо коштів для купівлі по­трібної техніки чи основних засобів, що могли б гарантувати по­вернення кредиту. Деякі лізингові компанії навіть не вимагають ніяких додаткових гарантій, забезпеченням угоди є саме облад­нання.

Лізинг є гнучкішим, ніж позика. Кредит завжди передбачає обмежені терміни і розміри повернення. Лізинг дає змогу оренда­реві розраховувати надходження своїх доходів і виробити з орен­додавцем відповідний графік платежів.

Перевагою лізингу можна вважати і те, що МВФ не враховує сум лізингових контрактів у разі підрахунку національної забор­гованості. Тобто можна перевищити ліміти кредитної заборгова­ності, визначені фондом для окремих країн.

Однак є і певні недоліки лізингових угод, зокрема:

орендар не виграє на підвищенні залишкової вартості облад­нання у випадку, якщо значні темпи інфляції і є підвищення рівня цін;

якщо обладнання, взяте у фінансовий лізинг, застаріє (в про­цесі розвитку науково-технічного прогресу), то платежі все одно не припиняються до кінця контракту.

В Україні питання розвитку лізингу стає дедалі актуальні­шим, адже лізинговий бізнес допомагає задовольнити гостру по­требу аграрного виробництва в інвестиціях. Уперше питання лізингу сільськогосподарської техніки офіційно підняте в Указі Президента України щодо розв'язання кризи неплатежів і підтримки вітчизняних виробників, виданому в травні 1995 p. Першими лізинговими асоціаціями стали Укрлізинг у складі понад 100 підприємств та ЗАТ "Фінансово-лізинговий дім бан-

372

ку "Україна", створений у квітні 1996 p. Лізингові активи това­риства становлять понад 10 млн дол. Міністерство промислової політики спільно з Фондом державного майна створили компа­нію Укрмашінвест, головним завданням якої є вдосконалення взаємовідносин між виробниками і споживачами вітчизняної сільськогосподарської техніки, розробка і впровадження меха­нізму проведення лізингових операцій для забезпечення вироб­ників сільськогосподарської продукції і переробних підприємств засобами виробництва.

Звичайно, лізинг не може повністю забезпечити коштами сільське господарство, однак може гарантувати дуже вагому час­тку техніки, обігових коштів. Крім того, надання навіть невеликої кількості техніки в лізинг дає поштовх для подальшого розвитку не лише сільського господарства, а й пов'язаних з ним галузей.

Лізингові операції, як джерело інвестування, могли б зумовити потрібну структурну перебудову економіки України щодо енергозабезпечення.

12.2.5. Роль держави в активізації інвестиційної діяльності в АПК

Економічний стан АПК України, загальна фінансова не­стабільність більшості підприємств зумовили спад інвестицій­ної діяльності і не забезпечують навіть простого відтворення ма­теріальної бази. Низька рентабельність галузей АПК в цілому. заборгованість і постійна нестача власних обігових коштів, відсутність ліквідного заставного майна роблять його галузі не­перспективними для капіталовкладень. Зниження інвестиційної активності веде до фізичного і морального старіння основних фондів, зношеність яких в окремих галузях АПК становить від 50 до 70%.

Для виходу аграрної сфери з кризового стану потрібно відно­вити повноцінний аграрний інвестиційний процес. З цією метою треба за допомогою прямих і непрямих важелів державного регу­лювання забезпечити формування достатньо високого рівня інве-

373

стицій АПК з власних та залучених коштів. Для цього треба сут­тєво поліпшити інвестиційний клімат в аграрній сфері, зробити її потенційно привабливою не лише для вітчизняних, а й іноземних інвесторів.

Потрібно усунути головні негативні явища аграрної інвести­ційної кризи: відновити механізм простого відтворення основних фондів у сільському господарстві; забезпечити розширене відтво­рення основних фондів з прибутків виробників; створити сприят­ливі умови для залучення в галузь зовнішніх інвестицій.

Головним завданням держави є формування сприятливого інвестиційного клімату та стимулювання інвестиційних процесів засобами непрямого впливу. Прямі державні кошти потрібно ви­діляти для фінансування лише програм державного рівня.

Для обгрунтування напрямів та пріоритетів капіталовкладень в АПК України треба узагальнити і проаналізувати інвестиційні процеси, які відбуваються в агробізнесі економічно розвинутих країн. За різними оцінками, в агропромисловій сфері західних країн функціонує від 72 до 97 галузей. Інвестиційні процеси значно залежать від кон юнктури ринку, особливостей економіки, пов'я­заних із відмінностями в розмірах і джерелах фінансування капі­таловкладень.

Інвестиції в агропромислову сферу роблять шляхом вкладен­ня приватного капіталу (внутрішнього та іноземного), прямих інве­стицій із бюджетних коштів; непрямого бюджетного дотування приватних капіталовкладень (за рахунок інвестиційних кредитів і податкових пільг); інвестицій із суспільних і благочинних фондів (переважно на об'єкти соціального призначення).

У ринковій економіці динаміка й обсяг капіталовкладень за­лежать від кон'юнктури ринку - попиту, пропозиції і цін на аг­рарну продукцію, прибутковості галузі в конкретний момент.

Аналіз сучасних тенденцій інвестиційної політики в економічно розвинутих країнах засвідчує, що близько 80% інвес­тицій у продовольчий комплекс становлять капіталовкладення виробничого призначення (в тому числі у виробничу інфраструк­туру). Це передусім приватні вкладення, а також бюджетні кош-

374

ти у формі прямих інвестицій і кредитів. Інвестиції на соціальні потреби (20% сукупних інвестицій) роблять головно з бюджет­них коштів і кредитів.

До кінця 60-х років у системах агробізнесу розвинутих країн інвестиційний процес був спрямований на технічне переоснащен­ня, розвиток системи зберігання, транспортування і первинної переробки сільськогосподарської продукції в місцях її виробниц­тва. Капітальні вкладення зростали швидшими темпами, ніж збільшувалась валова продукція сільського господарства. Сучас­на інвестиційна діяльність характеризується відтоком вкладень зі виробничих галузей і сфери АПК в систему виробничої інфра­структури. Однак поряд з цим агробізнес у розвинутих країнах має високу бюджетну дотованість.

Інвестиційна політика в сфері агробізнесу розвинутих країн має деякі особливості. Це пов'язано зі структурними особливос­тями економіки окремих країн, рівнями розвитку різних сфер і галузей АПК. Зокрема, інвестиційна політика в агропромисловій сфері країн Західної Європи суттєво відрізняється від політики, яку ведуть у США. У країнах Європейського Союзу важливим показником інвестиційного процесу є обсяг капіталовкладень у сільське господарство і харчову промисловість, тобто без першої сфери АПК.

Останніми десятиріччями агросистеми індустріальне роз­винутих країн характеризуються інтенсивним розвитком пере­робних галузей, передусім харчової промисловості. Традиційні аграрні фермерські функції (зберігання і первинна обробка сільськогосподарської продукції) поступово переходять у третю сферу АПК. що зумовило зростання обсягу іноземних інвестицій у цю сферу. Найперше це відображає розвиток світових ринків сільськогосподарської продукції, продуктів харчування і капіта­лу та посилення в цій сфері конкурентної боротьби. Іноземні інвестиції сприяють підвищенню рівня науково-технічного про­гресу в харчовій промисловості. Зокрема, понад 70% іноземних інвестицій американських фірм агробізнесу припадає на харчо­ву індустрію.

375

Загальна риса інвестиційної політики як у США, так і в краї­нах Західної Європи - кредитування фермерів головно з коштів держави. Особливо це стосується державного пільгового креди­тування фермерів, які освоюють капіталомісткі, передові техно­логії з високим ступенем фінансового ризику. Наприклад, у США федеральні бюджетні асигнування на сільське господарство ви­діляють у вигляді прямих грошових виплат, пільгових кредитів, безвідсоткових позик, безповоротних платежів, а також наданням фермерам податкових знижок, відтермінування платежів за кре­дитами та ін.

Загалом бюджетне фінансування аграрного сектора економі­ки за останні два десятиріччя збільшилося в країнах ЄС в 1,5 раза, в США - 2,7 раза.

Досвід економічно розвинутих країн свідчить, що інвес­тиційні потоки, у тім числі й бюджетні асигнування, а також сис­тема податків, пільг і кредитів є важливими регуляторами розвит­ку агропромислової сфери в цілоому та окремих її галузей, вони дають змогу ліквідувати диспропорції в структурі її ресурсного потенціалу.

Щоб створити сприятливий клімат для інвестиційної діяль­ності в Україні, потрібно вирішити проблему фінансової неста­більності сільськогосподарських підприємств, яка стримує фінан­сових інвесторів. Заходи щодо фінансового оздоровлення (санації) підприємств АПК повинні стати пріоритетними в державній аг­рарній політиці.

Чинними нормативними документами, зокрема постановою Кабінету Міністрів України від 16.06.1998 p. "Про особливості проведення санації підприємств агропромислового комплексу", державна підтримка сільськогосподарських підприємств, що по­требують санації; поширюється лише на державні підприємства та підприємства зі змішаною формою власності, де частка держа­ви у статутному фонді становить не менше 50%. Однак проблема санації стосується сільськогосподарських підприємств усіх форм власності. Тому доцільно поширити дію цієї постанови на аграрні підприємства інших форм власності.

376

Потрібно розробити детальний механізм санації підприємств, державну підтримку надавати лише тим підприємствам АПК, які самі ініціюють процес фінансового оздоровлення, проводять ре­структуризацію підприємства на базі бізнес-плану, використову­ють внутрішні резерви для поліпшення фінансового стану (про­даж невикористовуваного обладнання, здача в оренду землі і май­на, зміна структури виробництва, скорочення виробничих і уп­равлінських витрат та ін.). Бізнес-план сільськогосподарських підприємств повинен включати стратегію інвестиційного розвит­ку підприємства.

У сучасних умовах важливим джерелом інвестицій у сільське господарство є кошти промислових, агросервісних та інших підприємств. Тому в найближчій перспективі треба віддавати пе­ревагу таким формам залучення інвестицій:

спільна діяльність з виробництва і переробки продукції сільського господарства на підставі відповідних угод або шляхом створення агропромислово-фінансових груп;

заснування нового господарського товариства шляхом вне­сення до його статутного фонду наявного майна сільськогоспо­дарського підприємства та грошових і матеріальних ресурсів інве­стора;

створення промисловими підприємствами власної агропро­мислової бази;

оренда землі та майна сільськогосподарських підприємств іншим інвесторам.

Можливості бюджетних інвестицій в аграрну сферу в Україні надзвичайно обмежені. Відповідно скорочення інвестицій (особ­ливо на розробку ефективних технологій, прогресивної техніки) збільшує залежність нашої країни від імпорту продуктів харчу­вання, закріплює технологічне відставання від розвинутих країн світу. Інвестиційна політика в Україні повинна становити єдину систему державного регулювання розвитку АПК разом з цінами, податками і кредитами, як це практикують у всіх країнах із роз­винутою ринковою економікою.

Політику інвестицій в агропромисловому секторі потрібно

377

спрямовувати на максимальне збільшення капітале- і ресурсовіддачі в усіх галузях, ліквідацію товарного дефіциту аграрної про­дукції на споживчому ринку. Отже, інвестиції доцільно розподі­ляти за критерієм максимального приросту продукції.

З метою удосконалення державної інвестиційної політики в АПК треба визначити та законодавче затвердити державні інвестиційні пріоритети, запровадити гарантії стабільності бюд­жетного фінансування галузевих і спеціальних цільових інвес­тиційних програм в АПК. Потрібно розробити законодавчу базу щодо створення умов для залучення приватних інвестицій; впро­вадити механізм інвестиційної підтримки особистих підсобних господарств; збільшити обсяги приватизації об'єктів незаверше­ного будівництва в АПК шляхом їх продажу з аукціонів або за конкурсом.

Поряд з нестачею коштів банківська система і ринкова інфра­структура не мають відпрацьованого механізму точкового- кон­центрованого використання інвестиційних ресурсів. Потрібний перехід до диференційованої політики використання державних дотацій та інвестицій з урахуванням конкретних умов і доціль­ності підтримки конкретного підприємства. Інвестиції для фор­мування виробничої і соціальної інфраструктури і гарантування екологічної безпеки треба робити (на сучасному етапі розвитку) з коштів державного і регіональних бюджетів, залучення комер­ційних структур до фінансування довготермінових проектів АПК, заощаджень населення тощо.

Важливим пріоритетом державних капіталовкладень повин­но бути збереження і підвищення родючості сільськогосподарсь­ких угідь. Сьогодні значна частина земель втратила свою ро­дючість унаслідок ерозії, надмірного використання хімікатів, не­дотримання технології обробки та ін.

Крім ресурсів національних інвесторів в АПК, потрібно ви­користати можливості залучення іноземних інвестицій. Основні обсяги інвестицій в Україну надходять з держав, з якими українські підприємства (сільськогосподарські і переробні) мають стабільні й міцні зв'язки і в реалізації продукції яких є взаємна зацікав-

378

леність. Безпосередньо у сільське господарство надійшло лише 20.3 млн дол., що становить 1.9% від загального обсягу івестицій в економіку України, у харчову промисловість інвестовано майже 136 млн дол., або 12.6% від загальної суми.

Залучення іноземного капіталу в АПК України відбуваєть­ся, передусім, шляхом створення спільних підприємств, на які у харчовій промисловості припадає 47% інвестицій, в тому числі 93% - на ті, що виробляють продукцію. Частка спільних підприємств у загальних обсягах іноземного інвестування сільського господарства становить 79%, зокрема, тих, що випус­кають продукцію, - 41%.

Сільське господарство є менш привабливою сферою вкла­дання капіталу, ніж харчова промисловість. Приплив інвестицій в аграрне виробництво стримують як причини загально-економі­чного характеру, так і його інерційність, порівняна обмеженість асортименту продукції, низька транспортабельність окремих її видів. Це призводить до втрат продукції і капіталу, збільшує тер­міни окупності інвестицій. Майже половину інвестицій у сільське господарство освоюють комерційні структури. Реальні виробни­ки сільськогосподарської продукції практично ними скористати­ся не можуть. Тому іноземні інвестиції повинні мати цільове при­значення і бути спрямовані на конкретні проекти, які мають знач­ний економічний ефект.

З метою ширшого залучення іноземних інвестицій потрібно:

ввести державні гарантії для реалізації найбільш ефектив­них проектів, які виконують із залученням іноземних інвес­тицій;

у Закон України "Про особливості режиму іноземного інвес­тування" внести зміни, що стосуються інвестування в АПК;

розробити комплексну програму стимулювання вітчизняних та іноземних інвестицій в АПК;

вирішити питання щодо права власності на земельні ділян­ки, на яких розміщені об'єкти інвестування;

створити державний реєстр іноземних інвесторів та банк даних про об'єкти іноземного інвестування;

379

визначити перелік пріоритетних галузей, виробництв та підприємств, яким надано пільговий режим інвестування;

запровадити податкові пільги для великих іноземних та на­ціональних інвесторів за зроблені ними інвестиції відповідно до державних пріоритетів.

Державна інвестиційна політика у сфері залучення інозем­ного капіталу до АПК України повинна опиратися на чітко обу­мовлені пріоритети розвитку національного агропромислового ви­робництва, органічне поєднання суворого контролю за дотриман­ням власних макроекономічних інтересів у цій галузі і відкри­тості вітчизняного економічного простору.

Роль держави у заохоченні іноземного інвестування АПК полягає як у створенні загального сприятливого інвестиційного клімату в країні (через стабілізацію всіх сфер економічної діяль­ності), так і в реалізації системи конкретних заходів щодо стиму­лювання припливу іноземного капіталу (пошук шляхів надход­жень до потенційних інвесторів грунтовних інвестиційних про­ектів для всіх регіональних рівнів АПК, удосконалення податко­вої і митної політики тощо).

12.2.6. Основи розробки програми розвитку аграрного сектора регіональних АПК

Головною метою програми розвитку сільського господарства регіону є розробка заходів щодо стабілізації і нарощування об­сягів виробництва продукції для поліпшення забезпеченості на­селення продуктами харчування, задоволення виробничих потреб, вивезення продукції за межі регіону та експорту, формування ре­зервів тощо.

Програма має прогнозний характер і є орієнтиром виробни­чої діяльності сільськогосподарських підприємств різних форм власності.

Розробці програми розвитку сільського господарства регіо­ну передує економічний аналіз його стану за попередній період. З цією метою оцінюють динаміку виробництва основних видів

380

сільськогосподарської продукції в натурі, аналізують склад земель­них угідь, посівні площі й урожайність сільськогосподарських культур, поголів'я худоби і птиці та їхню продуктивність, стан кормовиробництва, забезпеченість товаровиробників матеріаль­но-технічними ресурсами, фінансовий стан підприємств аграрної сфери. Беруть до уваги також рівень споживання продуктів хар­чування на душу населення, крім того, оцінюють хід аграрної та земельної реформ, створення багатоукладної економіки, розвиток економічних відносин; визначають позитивні й негативні явища, які відбуваються в процесі реформування.

У процесі розробки програми розвитку сільського господар­ства регіону обгрунтовують обсяги виробництва основних видів продукції рослинництва і тваринництва в усіх категоріях госпо­дарств; розробляють баланси основних видів сільськогосподар­ської продукції: розраховують обсяги валової продукції, про­міжного споживання, прибутку; визначають розміри капітальних вкладень, введення в дію основних виробничих фондів та вироб­ничих потужностей.

Інформаційною базою для проведення розрахунків є річні звіти сільськогосподарських підприємств (організацій), форми статистичної звітності, аналітичні розробки обласних статистич­них органів і матеріали разових обстежень, проекти планів роз­витку сільськогосподарських підприємств.

Під час визначення обсягів виробництва продукції рослин­ництва враховують склад сільськогосподарських угідь, розміри посівних площ, рівень урожайності сільськогосподарських куль­тур, а також стан і родючість грунтів, можливість забезпечення органічними та мінеральними добривами, використання прогре­сивних технологій вирощування із застосуванням високоврожай­них сортів, продуктивність меліорованих земель тощо.

Обсяги виробництва тваринницької продукції визначають залежно від кількості поголів'я та рівня продуктивності худоби і птиці, підвищення цієї продуктивності внаслідок селекційно-пле­мінної роботи, застосування прогресивних технологій утриман­ня та відгодівлі.

381

Для визначення рівня забезпеченості тваринництва кормо­вими ресурсами розробляють баланс кормів, у якому потреба в них за видами узгоджена з надходженнями з різних джерел. Ба­лансові розрахунки кормів виконують як у натуральному вира­женні, так і за кормовими одиницями. Особливу увагу звертають на забезпечення збалансованості кормів за протеїном та іншими поживними речовинами.

Передбачені програмою обсяги виробництва сільськогоспо­дарської продукції повинні також забезпечити виконання дер­жавного замовлення та формування ресурсів для задоволення ре­гіональних потреб.

Розміри капіталовкладень на розвиток сільського госпо­дарства обгрунтовують за об'єктами як виробничого, так і неви­робничого призначення та можливих джерел їх фінансування, передусім з власних коштів підприємств, коштів місцевих бюд­жетів та кредитів, а також інвестування окремих об'єктів з дер­жавного бюджету. З огляду на обсяги капітальних вкладень виз­начають введення в дію основних фондів та виробничих потуж­ностей.

12.2.7. Ресурсний потенціал АПК

В умовах радикального реформування АПК на засадах рин­кової економіки особливо актуальною є проблема формування регіонального ресурсного потенціалу АПК, оптимального забез­печення виробничими ресурсами всіх його сфер та високоефек­тивного їх використання.

Національний АПК характеризують, з одного боку, як єдину інтегральну природно-економічну систему, а з іншого, - у розрізі окремих його сфер і виробничих підрозділів. Такий підхід по­трібний для правильного розуміння закономірностей розвитку складових частин АПК та вирішення проблем формування опти­мальних ресурсних потенціалів регіональних АПК, удосконален­ня міжгалузевих економічних відносин у межах національного агропромислового комплексу. Без цього неможливо виробити на-

382

уково обгрунтовану державну політику, стратегію і тактику ве­дення аграрної реформи в Україні.

Ресурсний потенціал національного агропромислового ком­плексу - це сукупність ресурсних потенціалів трьох його голов­них сфер: галузей, які випускають для сільського господарства та інших галузей АПК засоби виробництва та надають агротехносервісні послуги; власне сільськогосподарського виробництва;

галузей, що переробляють, зберігають та транспортують сільсько­господарську продукцію та торгують продовольчими товарами. Основою ресурсного потенціалу АПК є потенціал аграрної сфери.

Для конкретного аграрного підприємства характерне різне співвідношення і поєднання земельних, матеріальних і трудових ресурсів.

В умовах загальної фінансово-економічної кризи ресурсний потенціал національного АПК постійно втрачає свої відтворювальні можливості, зношується, оскільки реноваційні процеси майже не відбуваються, а досягнення науково-технічного прогре­су практично не впроваджують. Зростання обсягів неплатежів, за­боргованості держави, неплатоспроможності колективних сільськогосподарських підприємств і фермерських господарств гальмують виробництво, призводять до руйнування наявного ре­сурсного потенціалу.

Зношеність основних засобів виробництва в 1997 p. стано­вила в сільському господарстві 45%, харчопереробних галузях -у середньому 43%, галузях машинобудування, які обслуговують агропродовольчу сферу, - 59%, у сільськогосподарському будів­ництві-понад 45%.¹ Протягом 1994-1995 pp. порівняно з 1990р. обсяги постачання сільськогосподарським виробникам зернозби­ральних комбайнів зменшились у 10 разів, вантажних автомобілів - у ЗО разів, мінеральних добрив та іншої техніки - у 4.5, пести­цидів - у 3.5 і пально-мастильних матеріалів - у 2.1 раза. В

_____

¹ Трегобчук В.М. Економічні проблеми відтворення і модернізації ресурсного по­тенціалу АПК //. Соціально-економічна ситуація та шляхи подолання кризово­го стану в агропромисловому комплексі України. К.:УАЕ, 1999. С.19.

383

1995 p. на 1 га посівної площі було внесено в середньому лише ЗО кг мінеральних добрив у перерахунку на діючу речовину, тоді яку 1990р. - понад 140 кг.

Аналіз екологічного стану земельних ресурсів свідчить, що за останні 35 років площа еродованих земель збільшилася май­же в 1.5 раза, значно розширились площі засолених, закислених, солонцюватих, підтоплених та техногенне забруднених сільгоспугідь. У цілому з кожних 10 га земельних угідь, викори­стовуваних у сільському господарстві, тільки 1 га має нормаль­ний екологічний стан. Середній вміст гумусу в грунтах змен­шився з 3.5 до 3.2%.

Між різними сферами національного АПК України нема ра­ціональних економічних відносин, взаємозбалансованих еконо­мічних інтересів. Агропромислове виробництво поки що не роз­глядають як єдиний соціально-економічний процес інтеграції та координації діяльності підприємств і галузей, що ведуть вироб­ництво, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції. Однак лише за умови такого підходу створюються потрібні еко­номічні, екологічні та організаційно-технологічні передумови для високоефективного поєднання сільського господарства з промис­ловістю на базі методів і форм, притаманних сучасній ринковій економіці.

У процесі формування ресурсного потенціалу АПК та виз­начення напрямів і методів його удосконалення треба керуватися такими загальними принципами:

екологічність виробництва сільськогосподарської продукції;

економічність і енергоекономність з урахуванням функціо­нування багатоукладної економіки на селі і різних форм господа­рювання в АПК;

технологічність і універсальність технічних засобів вироб­ництва за умов високих продуктивних та експлуатаційних показників;

зниження матеріале- та енергомісткості сільськогосподар­ської продукції, підвищення продуктивності праці і зростання ефективності використання ресурсів на засадах комплексної ме-

384

ханізації- автоматизації та комп'ютеризації виробничих процесів у всіх галузях АПК.

У разі визначення стратегії формування ресурсного потенці­алу АПК на макрорівні, потрібно брати до уваги нові тенденції та напрями НТП в агропродовольчій сфері, екологічні та економічні вимоги, особливості нинішньої матеріально-технічної і техноло­гічної бази вітчизняного агропромислового виробництва. Оскіль­ки Україна будує відкриту економіку, то потрібно також врахову­вати сучасні світові економічні та інтеграційні зв'язки в агропро­довольчій сфері.

В умовах посилення конкуренції на агропродовольчих рин­ках світу вирішальну роль у формуванні ефективних та екологобезпечних ресурсних потенціалів відіграє інтенсивне технологіч­не оновлення, тобто впровадження новітніх технологій, машин і обладнання, високоурожайних сортів сільськогосподарських куль­тур та високопродуктивних порід і гібридів тварин, екологобезпечних агрохімікатів тощо. Нові технології та якісні виробничі ресурси - це головний фактор переведення національного АПК на ефективний, екологобезпечний та конкурентоспроможний шлях розвитку.

Можна виділити три головні стратегічні напрями ресурсно­го і технологічного оновлення вітчизняного агропромислового комплексу:

створення і застосування технологій, біоресурсів, що сприя­ють здешевленню аграрної продукції;

розробка та впровадження технологій, які дають змогу сут­тєво підвищити якість сільськогосподарської сировини та про­дуктів харчування;

створення та використання технологій і біологічних засобів виробництва, що забезпечують екологічно чисту переробку сільськогосподарської продукції та екологобезпечну діяльність аграрних підприємств.

Особливу увагу треба приділити формуванню та удоскона­ленню ресурсного потенціалу третьої сфери АПК. Галузі харчо­вої промисловості є потенційно найбільш перспективними в еко-

385

номіці України, тому вони повинні бути пріоритетними щодо інве­стицій. У світі постійно зростає попит на високоякісні продукти харчування. Наша держава має всі можливості для того, щоб хар­чова промисловість перетворилась на головного експортера та найважливіше джерело надходження валютних коштів.

Проблема формування ресурсного потенціалу оптимальних розмірів і структури у всіх сферах національного АПК, раціо­нального ресурсного забезпечення всіх агропромислових підприємств, якісного технологічного оновлення виробництва в умовах становлення ринкової економіки потребує особливої ува­ги з боку держави, управлінських структур і органів місцевого самоврядування. Для вирішення цієї проблеми потрібно вико­нати два головні завдання. Перше - забезпечити випуск у дос­татній кількості та високої якості вітчизняної сільськогосподарсь­кої техніки й устаткування для галузей харчової промисловості (елементів основного й оборотного капіталу другої і третьої сфер АПК).

Друге завдання - це нагромадження реального капіталу та відповідних коштів v сільському господарстві на підставі ство­рення специфічного економічного механізму на стик;' промисло­вої й аграрної сфер. Формування ефективних ресурсних потенці­алів у всіх ланках АПК потребує створення розвинутого ринку засобів виробництва. З цією метою треба прискорити роздержав­лення та приватизацію підприємств сільськогосподарського ма­шинобудування, створення спільних підприємств, акціонерних то­вариств, фірм агробізнесу; розвивати конкуренцію між товарови­робниками першої сфери АПК.

Першочергове завдання нашої держави - виведення у найкоротші терміни національного АПК на передові техніко-технологічні, економічні та екологічні показники розвитку. Для цього потрібно сконцентрувати всі можливості та ресурси суспільства, науково-технічний і економічний потенціал держави.

386

12.2.8. Політика держави у сфері земельних відносин. Земельна реформа

У системі фундаментальних соціально-економічних категорій земельні відносини посідають особливе місце. Земельні відноси­ни - це суспільні відносини щодо володіння, користування, роз­порядження й управління землею на державному, господарсько­му і внутрішньогосподарському рівнях як об'єктом господарю­вання і засобом виробництва у сільському господарстві. Загальна структура земельних відносин показана на схемі (див. рис. 12.3).¹

Вдосконалення земельних відносин та забезпечення пріори­тету суспільних інтересів є важким завданням для кожної держа­ви. Держава повинна створити таку законодавчу базу, яка захища­ла б права землевласників і землекористувачів. Для кожної дер­жави проблема полягає у виборі найбільш ефективних пропорцій між прямим управлінням і непрямим регулюванням використан­ня земельних ресурсів.

Україна має земельний фонд площею 60355 тис.га. з яких сільськогосподарські угіддя становлять 41839,7 тис. га, або 69%. У 1990 p. частка сільгоспугідь у загальній площі землі становила 70%, а у 1950 p. - 74%.² Тобто в Україні єтенденція до зменшення площі сільгоспугідь і їхньої питомої ваги в структурі всього зе­мельного фонду. З 1990 по 1997 pp. площа сільськогосподарських угідь зменшилась на 190,6 тис. га, в тому числі ріллі - на 382,5 тис.га³

На початок 1997 p. на одного жителя України припадало 0,82 га сільськогосподарських угідь (у 1960 p. - 1,01 га). За цим показником Україна уступає Канаді, США, Росії, де цей показник становить відповідно 2.49, 1.62 та 1.49 га. Показник забезпечення ріллею на одного жителя України у 1996 p.становив 0.65 га. Вод­ночас у європейських країнах (Німеччині, Австрії, Франції,

_____

¹ Федоров М.М. Економічні проблеми земельних відносин у сільському госпо­дарстві. Автореф. дис. ... д-ра екон. наук. К., 1998. С.12.

² Державний комітет України по земельних ресурсах. Структура- динаміка та роз­поділ земельного фонду України за станом на 1.01.97р. К., 1997. С.4.

³ Там же.

387

Р ис. 12.3. Загальна структура земельних відносин

388

Польщі та ін.) площа ріллі на одного жителя коливається в межах 0,18-0,48 га, тобто удвічі менше.¹

Останніми роками в Україні відбулися суттєві зміни у земель­них відносинах. В основному завершено роздержавлення земель сільськогосподарського призначення, сформовано землі запасу та резервного фонду. Майже 6 млн громадян стали власниками сер­тифікатів, що дають право на земельну частку (пай). Для ведення особистого господарства у приватну власність і користування гро­мадян передано майже 7 млн га землі, з них понад 1 млн га - фермерам. Земельні ділянки одержали понад 9 млн жителів України.

Особлива функція держави в галузі сільського господарства - контроль за землекористуванням, передусім за збереженням на­ціонального агрофонду земель і їхнім відповідним виробничим використанням. Держава бере на себе значну частину витрат з підтримки родючості грунтів, а це веде до зміни юридичних норм щодо регулювання власності на землю.

Держава почала активно втручатися в земельний ринок, ри­нок оренди, створила ефективну систему контролю. У деяких краї­нах, наприклад, у СІЛА, система державного контролю орієнто­вана на дотримання системи раціонального використання сільгосп­угідь і недопущення їх вилучення із сільськогосподарського обігу.

Нове розуміння земельної власності потребує і відповідних регулівних функцій держави. Період після другої світової війни у всіх розвинутих країнах характеризується посиленням втручання держави у сферу земельних відносин шляхом зміни законодавчих норм, спрямованих на задоволення інтересів орендарів. Держава, відстоюючи інтереси орендаря, сприяє ефективному землекорис­туванню.

У Франції у 80-х роках прийнято закон, яким дозволено про­водити на землі деякі види робіт проти волі власника зі згоди спе­ціального суду. В Німеччині орендар може робити потрібні зміни,

_____

¹ Сільське господарство України: Стат. збірник. К., 1997.

389

вести нове будівництво. Однак у судовому порядку потрібно підтвердити, що ці заходи доцільні для збереження або підвищення родючості грунтів, рівня рентабельності господарства і за умови, що їх зміг би вжити сам господар, однак він цього не зробив.

Мета земельної реформи в Україні - спрямувати процес при­ватизації на формування конкурентоспроможного підприємниц­тва. Проведення такої реформи відображає особливості етапу ста­новлення економіки перехідного періоду:

нерозвинутість юридичної бази і суперечливість чинних нор­мативно-правових документів, які регулюють ринкові відносини в сфері землекористування;

відсутність повноцінної ринкової інфраструктури;

конфіскаційна, нестабільна податкова система;

повільний і непослідовний рух до багатоукладної земельної власності;

нестійкий банківський сектор, дефіцит ліквідних активів і високий, такий, що блокує кредитне фінансування, ризик застав­них, у тому числі іпотечних, операцій;

непідготовленість основної маси населення до психологіч­ної переорієнтації на цінності ринкової економіки і ринкові еко­номічні відносини.

Земельну реформу можна зобразити відповідною організа­ційною схемою, розробленою на підставі чинного законодавства (рис. 12.4).¹

Результатом земельної реформи є трансформація сільсько­господарських підприємств за такими трьома головними напря­мами. Перший: поділ господарств на дрібніші самостійні вироб­ничі підрозділи - сімейні фермерські господарства, партнерства, кооперативи тощо. Другий: формування великих господарств, де збереглись кваліфіковані енергійні кадри, які мають потенційну здатність і бажання інтенсифікувати виробництво. В таких гос­подарствах відбувається процес концентрації власності в руках

_____

¹ Федоров М.М. Економічні проблеми земельних відносин у сільському госпо­дарстві: Автореф. дис. ... д-ра екон. наук. К., 1998. С.19.

390

Рис. 12.4. Організаційна схема земельної реформи в Україні.

391

невеликої групи співвласників шляхом скуповування, обміну, орен­ди паїв, акцій тощо. У перспективі ці господарства можуть стати великими комерційними фермами, якими буде керувати група або один власник, що орендує землю у місцевих жителів і наймає відповідну кількість працівників. І третій, найменш бажаний, але неминучий шлях, коли частина господарств збереже форму ко­лективного підприємства. У цьому випадку, як свідчить досвід. селяни працюють у своїх підсобних господарствах. За таких умов виробництво зменшиться до рівня, потрібного для виживання се­лянської сім'ї. Проте, якщо в країні попит на сільськогосподарсь­ку продукцію буде зростати, то найбільш життєздатна частина цих особистих підсобних господарств стане базою для швидкого ста­новлення фермерства.

У результаті формується нова аграрна структура, яка грун­тується. головно, на приватній власності на землю і засоби ви­робництва.

Програма реалізації земельної реформи повинна враховува­ти історичні, соціальні та екологічні особливості розвитку сільського господарства кожного регіону, зокрема: густоту насе­лення: рівень забезпеченості землею, її продуктивність, при­датність до сільськогосподарського виробництва: рівень індуст­ріалізації та урбанізації; збереження у свідомості селян традицій­ного почуття власника, господаря; розвитку подвірного натураль­ного господарства тощо.

Сьогодні в Україні уже, по суті, завершено перший етап зе­мельної реформи - проведено роздержавлення землі і передано її у власність колективних господарств. Другий етап передбачає поділ земель, переданих у колективну власність, на частки (паї, без виділення їх у натурі) з видачею відповідного документа -сертифіката про право приватної власності на землю. Власник сертифіката, проте, не може на свій розсуд використовувати або розпоряджатися закріпленим за ним земельним паєм. Тому ви­никла потреба зробити зміни і доповнення до Земельного Кодек­су України.

Третій, завершальний етап земельної реформи - це форму-

392

вання на базі приватної власності на землю нових за змістом приватно-орендних господарств. У результаті селянин повинен одержати статус працівника-власника з правом отримання до­ходів не лише відповідно до затрат праці, а й розміру земельно­го пайового внеску в колективне господарство. Власники серти­фікатів на земельну частку (пай) повинні одержувати щорічно додатковий дохід у вигляді орендної плати. Крім того кожний пайовик має право створювати своє селянське (фермерське) гос­подарство. До речі, такого права не має акціонер у сільськогос­подарському акціонерному товаристві. Оскільки вийти з AT оз­начає продати свої акції і втратити право на земельну ділянку та інші засоби виробництва.

Отже, аграрна реформа в Україні поки що не торкнулась гли­бинних основ колективної власності, а зміна власника ще не оз­начає появу ефективного господаря. Потрібно щоб запрацював ме­ханізм функціонування пайових відносин усередині приватизо­ваних підприємств, насамперед через постійну щорічну виплату-власнику паю дивідендів у грошовому чи натуральному вигляді, що з часом переросте у своєрідний критерій почуття господаря.

Треба закріпити правові гарантії постійності інституту" при­ватної власності на землю з огляду на її реальну ціну, визначену на підставі кадастрової оцінки та ринкових чинників.

Доки не розроблено механізму купівлі-продажу землі, доціль­но надавати в заставу земельні паї за земельними сертифікатами (як це роблять з передаванням сертифікованих паїв в оренду).

Водночас потрібно формувати механізми регульованого зе­мельного ринку, який дасть змогу перерозподіляти сільсько­господарські землі в ефективну власність і визначати реальну ціну землі. З погляду цілей аграрної реформи легальний земельний ри­нок потрібен, головно, як засіб вартісної оцінки земель, яка відпо­відно потрібна для оцінки економічної ефективності господарсь­ких проектів, визначення орендної і заставної вартості ділянок. Проте в умовах інфляції важко передбачити масовий перерозподіл земель через ринок (за винятком приміських зон великих міст). Однак сьогодні в Україні нема законодавчого обгрунтування про-

393

цедури купівлі-продажу земель та ефективного контролю за спо­собами її використання.

Розвиток земельного ринку гальмують низька купівельна спроможність населення, відсутність правових гарантій стабіль­ності приватної власності на землю, слабка державна підтримка землевласників, нерозвинутість і недоступність для широких мас системи середньо- і довготермінового кредитування, потреба ве­ликих інвестицій у земельні ділянки та ін.

В Україні тривають перші спроби сформувати ринок земель­них ділянок, які не використовують у сільськогосподарському ви­робництві.

З метою створення умов для ефективного використання землі. стимулювання підприємницької діяльності, заохочення інвестицій Президент України видав Указ "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначеня"¹. Згідно з цим указом зап­роваджено продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебувають у державній або комунальній влас­ності; об'єктами купівлі-продажу є земельні ділянки, на яких роз­міщені об'єкти нерухомого майна, зокрема незавершеного будів­ництва, що приватизовані відповідно до законодавства України. Ці земельні ділянки продають особам, яким належать названі об'єкти.

На підставі затвердженого щорічного переліку місцеві дер­жавні органи земельних ресурсів розробляють технічний паспорт кожної земельної ділянки, в якому зазначають її правовий режим, кількісні та якісні характеристики.

Вартість земельної ділянки несільськогосподарського при­значення визначає Державний комітет України з земельних ре­сурсів або його органи на місцях на підставі експертної грошової оцінки.

Для подальшого проведення земельної реформи потрібно розробити державну та регіональні (обласні) програми із визна-

_____

¹ Указ Президента України "Про продаж земельних ділянок несільськогоспо­дарського призначення" // Урядовий кур'єр. 1999. №13.

394

ченням наукового, матеріально-технічного, фінансового, право­вого і кадастрового забезпечення та пакета законодавчо-норма­тивних актів і організаційно-методичних документів, які регла­ментують процес приватизації землі із застосуванням її грошової оцінки на кадастровій основі.

Доцільно виконати нове землевпорядкування території і зем­леустрій господарств з урахуванням нових економічних та еколо­гічних умов. Землевпорядкуванню повинні підлягати всі землі не­залежно від форм власності і цільового використання, однак спо­чатку потрібно провести їхню інвентаризацію, обстеження грунтів, геодезичне і топографічне картографування, спроектувати комп­лекс агротехнічних, природоохоронних та організаційних госпо­дарських заходів. Організація землекористування і землеволодін­ня відповідно до землевпорядкування територій повинна бути обо­в'язковою для всіх землевласників і землекористувачів.

Підприємства і господарства, що використовують землю не за призначенням або спричинюють зниження родючості грунтів, потрібно позбавляти права на користування землею, а такі землі передавати до державного запасу.

Кінцевим етапом реформи повинен бути моніторинг - спо­стереження за проведенням земельної реформи з метою просте­жити тенденції цього процесу, фіксуючи як позитивні, так і нега­тивні наслідки.

Виконання земельної реформи повинні постійно контролю­вати Державний комітет України з земельних ресурсів та місцеві органи державної влади.

12.2.9. Кадастрова оцінка сільськогосподарських угідь як основа регулювання земельних відносин

За даними обстеження на території України виявлено понад 900 грунтових відмін. Родючі чорноземні грунти займають понад 65% грунтового покриву. Поряд з цим у північних, західних (зона Полісся) та гірських районах, у долинах рік, приморських степах сформувалися грунти, які за родючістю значно уступають чорно-

395

земам. Систематичні заходи щодо відтворення родючості цих грунтів упродовж багатьох років забезпечували, хоча й повільне, та все ж підвищення їхньої продуктивності. Однак вона не є взірцем високої культури землеробства. Головні причини цієї си­туації такі: надмірна сільськогосподарська освоєність земельно­го фонду, що досягла 70%, чого нема в жодній з розвинутих країн світу; розораність сільськогосподарських угідь становить 81%, що також є високим показником, зокрема, сільськогосподарські угід­дя зони Степу розорані майже на 85, а Лісостепу - на 85.4%; деякі області практично не мають інших угідь, крім ріллі.

Водночас сільськогосподарська освоєність земель у Франції сягає 41.9%, у ФРН - 32.5, у США - 26.5%. Сільськогосподарські угіддя розорані: у Франції - 48%, Угорщині - 37, Англії - 25, США-20%.¹

Нераціональне використання земельного фонду в Україні призводить до катастрофічної екологічної ситуації, різкого зни­ження родючості грунтів, їхнього руйнування перш за все шля­хом розвитку ерозії та переосушення. Найбільш вразливими вия­вилися чорноземні грунти. За ЗО років (1961-1991) площі еродо­ваних грунтів збільшилися майже на 30%, а їхня питома вага у складі орних земель досягла 32%. Це зумовило розвиток нерента­бельного землеробства з величезними перевитратами енергоре­сурсів, що особливо відобразилося на собівартості тваринниць­кої продукції.

За сто років (1882-1991) грунти України втратили з орного шару майже 25% гумусу, а за останні ЗО років - трохи більше 8.5%. І це незважаючи на систематичне застосування органічних та мінеральних добрив, хімічних меліорантів.

Одним із варіантів вирішення цієї проблеми є запроваджен­ня принципів ландшафтного землеробства з екологічно збалансо­ваним співвідношенням між природними та сільськогосподарсь­кими угіддями (водні ресурси, ліс та агроекосистеми з конкрет-

_____

¹ Мазур Г. Грунти України: їхнє сучасне і майбутнє // Урядовий кур'єр. 1994. №183.

396

ними площами ріллі, луків і пасовищ) і між окремими угіддями земель сільськогосподарського призначення.

Достовірні дані про природний, господарський і правовий стан земель, потрібні для забезпечення раціонального викорис­тання земельних ресурсів країни, є в земельному державному ка­дастрі, що складається з таких частин: 1) реєстрація землекористувань; 2) державний облік кількості земель; 3) бонітування грунтів; 4) економічна оцінка землі. Головними серед них є дві останні складові.

Бонітування грунтів - це порівняльна оцінка якості грунтів за їхньою родючістю щодо конкретних сільськогосподарських культур або груп біологічно близьких культур у випадку порівня­но однакових рівнів агротехніки, інтенсивності землеробства, а також природно-кліматичних умов. За її допомогою визначають відносну придатність грунтів за головними факторами природної родючості для вирощування сільськогосподарських культур. Мета бонітування - з'ясувати у скільки разів один грунт ліпший або гірший від іншого.

Критеріями бонітування грунтів є природні діагностичні оз­наки, які найбільше впливають на урожайність сільгоспкультур:

потужність гумусного горизонту; відсотковий вміст гумусу, мулу і фізичної глини в грунті; валові запаси гумусу, азоту, фосфору і калію в грунті; механічний склад, кислотність, ступінь насиче­ності грунту основами тощо.

Однак бонітування грунтів, яке відображає головно їхню при­родну родючість, не дає змоги достатньо повно оцінити економічні аспекти їх використання у виробництві. Тому потрібна економіч­на оцінка землі - визначення відносної продуктивності та загаль­ної цінності землі як природного ресурсу та головного засобу ви­робництва у сільському господарстві.

Головне завдання економічної оцінки - з достатньою точніс­тю відобразити відмінності у якості земель з погляду економічної родючості в умовах досягнутого рівня землеробства. Її викону­ють з урахуванням місцевих природних та економічних умов ви­робництва, місцерозташування ділянок щодо пунктів реалізації

397

продукції, промислових центрів, шляхів сполучення. Економічна оцінка дає змогу визначити рівень впливу різних факторів на про­цес сільськогосподарського виробництва.

Загальну економічну оцінку роблять за такими показника­ми: вартість валової продукції, окупність затрат та диференціаль­ний дохід. Вихідним показником економічної оцінки є уро­жайність.

Приватизація земель в Україні, перехід на єдиний земельний податок для усіх землекористувачів зумовлює потребу якнайшвид­шої кадастрової та грошової оцінки кожної земельної ділянки.

Грошова оцінка землі. У країнах із ринковою економікою ціна землі є обов'язковим елементом механізму регулювання зе­мельних відносин. Головні методи визначення ціни землі в різних країнах подібні, відрізняється лише законодавство стосовно ви­мог до порядку оцінки. Загальновизнаними є такі методи грошо­вої оцінки землі: порівняльний, економічний, капіталізації дохо­ду (земельної ренти).

В економічно розвинутих країнах (США, Канаді, Франції, Німеччині та ін.) ціну землі визначають на підставі оптимального терміну оренди, середньої облікової ставки банківського довготер­мінового кредиту за курсом і чистого прибутку (доходу), який от­римують від реалізації основних сільськогосподарських культур.

Ціну земельних ресурсів найчастіше обчислюють за допомо­гою методичного підходу на засадах капіталізації чистого доходу:

де - очікуваний чистий дохід від основних сільськогоспо­дарських культур за конкретний період з одиниці земельної площі;

t - період років; r - банківський відсоток за користування довго­терміновим кредитом.

Серед західноєвропейських країн найдешевша земля у Ве­ликобританії - станом на 1996 p. 1 га оцінювали в 11.4 тис. дол. В

398

Іспанії ціна землі у цей період становила 13.3 тис. дол., Бельгії -14.2, Німеччині - 19.7 тис. дол.

Ціну землі потрібно визначати для такого: з'ясування пари­тету цін між продукцією сільського господарства та промислови­ми товарами; оформлення банківського кредиту під заставу землі (іпотека - в країнах із розвинутою ринковою економікою сільським виробникам під заставу землі та нерухомості надають до 40% кре­дитних ресурсів); оптимізації структури земельних угідь з метою забезпечення екологічної рівноваги в АПК; формування повноцін­ного ринку землі.

Головними актами, що передбачають методику обчислення ціни землі, є, насамперед, Закон України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про плату за землю" від 19 берез­ня 1996 року (діє з 1 січня 1997 p.); "Методика грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів" затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 23 бе­резня 1995 p. №213; Наказ Державного комітету України з земель­них ресурсів. Державного комітету України у справах містобуду­вання й архітектури. Міністерства сільського господарства і про­довольства України та Української академії аграрних наук "Про внесення змін та доповнень до розділу 3 Порядку грошової оцін­ки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів" від 15 квітня 1997 p.

В Україні, де ринкові відносини ще не розвинуті, головним в оцінці земель став метод капіталізації рентного доходу, на яко­му грунтується "Методика грошової оцінки земель сільськогос­подарського призначення та населених пунктів".¹

Згідно з цією "Методикою" грошову оцінку земель сільсько­господарського призначення провадять за сукупним рентним до­ходом: диференціальною рентою І, що залежить від якості та місця розташування земельних ділянок; диференціальною рентою II, що створена за рахунок інтенсивнішого використання землі; абсолют­ною рентою.

_____

¹ "Методика грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та на­селених пунктів" //Урядовий кур'єр. 1995. №50.

399

Для визначення грошової оцінки земель в Україні доцільно обчислювати диференціальний рентний дохід з орних земель за економічною оцінкою виробництва зернових культур (у центне­рах), користуючись формулою

Р_дн = (У*Ц - З - З*К) : Ц (12.1)

де Р - диференціальний рентний дохід з 1 та ріллі, ц; У - уро­жайність зернових з 1 га, ц; Ц - ціна реалізації 1 ц зерна, грн.; З -виробничі витрати на 1 га. грн.; К - коефіцієнт норми рентабель­ності (0,35).

Крім диференціального рентного доходу, у сільському гос­подарстві на всіх землях, незалежно від їхньої якості та місцерозташування, є абсолютний рентний дохід, який за розрахунками вчених інституту аграрної економіки ім. О.Г.Шліхтера УААН у період оцінки земель відповідав 1.6 ц зерна.

Загальний рентний дохід обчислюють як суму диференці­ального та абсолютного доходів. Диференціальний рентний дохід з 1 га земель під багаторічними насадженнями, природними сіно­жатями і пасовищами розраховують на підставі співвідношень диференціальних рентних доходів цих угідь і рентного доходу на орних землях за економічною оцінкою виробництва зерно­вих культур.

Грошова оцінка орних земель, земель під багаторічними на­садженнями, природними сіножатями і пасовищами в Україні є добутком річного рентного доходу за економічною оцінкою з ви­робництва зернових культур (ц зерна), ціни на зерно і терміну його капіталізації:

Г_оз = Р_здн * Ц * Т_к (12.2)

де Г - грошова оцінка 1 га ріллі земель під багаторічними на­садженнями, природними сіножатями, пасовищами, грн.; Р_здн - за­гальний рентний дохід з ріллі, земель під багаторічними насад­женнями. природними сіножатями і пасовищами (ц зерна); Ц -ціна 1 ц зерна, грн.; Т_к - термін капіталізації рентного доходу (в роках), що становить 33 роки.

400

Грошову оцінку окремої земельної ділянки (території сільськогосподарських угідь, що є у власності або в користуванні юридичних чи фізичних осіб) визначають за шкалами грошової оцінки агровиробничих груп грунтів.

Шкали грошової оцінки агровиробничих груп грунтів обчис­люють за формулою

де Г_агр - грошова оцінка агровиробничої групи грунтів, грн.;

Г - грошова оцінка 1 га відповідних угідь для сільськогосподарсь­кого підприємства, грн.; Б_агр - бал економічної оцінки агровироб­ничої групи грунтів: Б — бал економічної оцінки 1 га відповідних угідь для сільськогосподарського підприємства.

Загальна грошова оцінка окремої земельної ділянки є сумою добутків площ агровиробничих груп грунтів на їхні грошові оцінки.

Учені Львівського державного аграрного університету роз­робили альтернативну методику розрахунку нормативної ціни сільськогосподарських земель (див. Дод. 2 до теми 12).

Грошову оцінку земель населених пунктів згідно з офіцій­ною методикою обчислюють за формулою

де Ц_н - грошова оцінка земельної ділянки, грн.: В - витрати на освоєння та облаштування території населеного пункту; грн. за 1 кв. м; Н_п - норма прибутку; Н_к - норма капіталізації; К_ф - ко­ефіцієнт, який характеризує функціональне використання земель­ної ділянки, кв.м; К_м - коефіцієнт, який характеризує місцерозташування земельної ділянки; П_з - площа земельної ділянки, кв. м.

Тобто грошову оцінку земельної ділянки визначають як по­точну вартість щорічного прибутку; який можна отримати від її використання.

В основі обчислення рентного доходу є щорічна економія, яку отримує власник землі (землекористувач) завдяки освоєнню

401

та облаштуванню території, а норма капіталізації має сталий ха­рактер, що не залежить від економічної ситуації. Особливості місцерозташування та функціонального використання земельної ділянки можна врахувати, лише застосувавши систему коригуваль­них коефіцієнтів. Крім того, грошова оцінка не охоплює такі важ­ливі чинники формування ринкової вартості землі, як конкретні обставини майнової угоди, попит та пропозиції на земельні ділян­ки певної категорії в тому чи іншому регіоні, умови інвестування тощо.

Отже, за характером грошова оцінка - це нормативна оцінка перехідного періоду, побудована на базі, відмінній від ринкової. Тому її результати у більшості випадків не збігатимуться з сумою грошей, за яку земельну ділянку можна продати за комерційною угодою між компетентними добровільними сторонами. Однак цю методику можна застосовувати для масової оцінки вартості зе­мель з метою оподаткування та укладання цивільно-правових угод. Як своєрідну логічну конструкцію, грошову оцінку з самого по­чатку трактували як систему, де метод капіталізації земельної рен­ти доповнюють інші земельно-оцінні методи.

У світовій практиці склалися три головні підходи до визна­чення вартості землі: ринковий, витратний, прибутковий, що ма­ють численні методи оцінки. Зокрема, найпоширенішими є по­рівняльний (зіставлення продажу), економічний, співвіднесення (переносу); капіталізації прибутку (земельної ренти) (детальніше див. проект "Продаж землі підприємствам в Україні"¹). Усі ці ме­тоди стосуються оцінки конкретних земельних ділянок (на мікрорівні), що вкрай потрібне сьогодні, зокрема, на третьому етапі земельної реформи.

_____

¹ Продаж землі підприємствам в Україні: Метод, рекомендації (перша редакція): січень 1998/ USAID, The Becovery Group, Chemonses International [ Проект підтримують Адміністрація Президента України, Державний комітет України з земельних ресурсів. Державний комітет з будівництва, архітектури та житлової політики України, Фонд державного майна України, місцеві держадміністрації та органи місцевого самоврядування]. К., 1998. С.36.

402

На макрорівні для порівняння якості земель між кадастрови­ми та адміністративними районами й областями доцільно корис­туватись кадастровою оцінкою, дані якої (в балах) потрібно зак­ладати у формулу ціни землі. Ціна ж землі, окремої земельної ділянки є основою, передусім, орендної плати за землю.

Орендна плата за землю. Оренда є насамперед майновим договором, за яким орендодавець надає орендарю майно у тимча­сове користування за винагороду - орендну плату. У термінове володіння і користування передають: землю та інші природні ре­сурси, підприємства й організації або їхні підрозділи; окремі види майна, потрібні для господарської або іншої діяльності. Відноси­ни з оренди регулює прийнятий Верховною Радою України 6 жов­тня 1998 p. Закон України "Про оренду землі".¹ За цим Законом понад 6 мільйонів селян стали власниками сертифікатів і мають право на земельну частку (пай). Станом на 1.10.98 p. лише 525 тисяч (9%) власників таких сертифікатів оформили договори орен­ди, з них близько 500 тис. - з власними господарствами, 25 тис. - з фермерами та іншими суб'єктами господарювання.²

Об'єктами оренди землі є земельні ділянки, які перебувають у власності громадян, юридичних осіб України, територіальних громад і держави. Земельні ділянки можна давати в оренду разом з розташованими на них насадженнями, будівлями, спорудами і водоймами. Законом передбачено право громадян на передавання земельних ділянок із земель колективної власності, де вони ма­ють право на земельну частку (пай).

Орендарями земельних ділянок можуть бути фізичні та юри­дичні особи України й іноземних держав, а також особи без гро­мадянства.

Договір оренди підлягає державній реєстрації і може бути визнаний недійсним, якщо в ньому нема хоча б одної з суттєвих його умов, зокрема, таких: об'єкт оренди (місце розташування та площа земельної ділянки); термін дії договору оренди; орендна

_____

¹ Закон України "Про оренду землі" // Голос України. 1998. 23 жовт.

² Новаковський В. Орендатор - господар на землі // Урядовий кур'єр. 1998. 19 листоп.

403

плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та порядок вне­сення і перегляду); цільове призначення, умови використання і збереження якості землі; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; обмеження щодо використання земельної ділян­ки; сторони, які мають ризик випадкового пошкодження або зни­щення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.

У Законі детально висвітлені питання орендної плати за зем­лю. Передбачено, що орендну плату можна вносити у грошовій, натуральній або відробітковій формах чи у будь-якому їх по­єднанні. Однак за земельні ділянки, що перебувають у державній і комунальній власності, орендну плату потрібно справляти ви­нятково у грошовій формі.

Орендна плата за земельну ділянку - це платіж, який орен­дар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Ставка орендної плати залежить від терміну оренди, умов плате­жу, умов експлуатації, розміру банківського відсотка, обкладання податками та ін. Зокрема, розмір орендної плати за 1 га орендова­них земель пропонують визначити у межах 2-3% від грошової оцінки ріллі, але не більше половини рентного доходу. За таких умов, якщо ціна пшениці 3-го класу дорівнює 27 грн. за 1 ц, то орендна плата становитиме у середньому по Україні від 2,8 до 4,1 ц за 1 га переданої в оренду земельної ділянки. З огляду на еко­номічні умови, що склалися в нашій державі, орієнтовні розміри орендної плати можуть бути прийняті в межах, наведених у табл.12.4.

Питома вага орендної плати за землю у вартості одиниці сільськогосподарської продукції у США в середньому становить 30%, у країнах Західної Європи - 50%. Зазначимо, що орендну плату за користування земельними ділянками сільськогосподарсь­кого призначення доцільно визначати за кадастровою оцінкою, а не згідно з договором, як це передбачено чинним законодавством України¹, і що приховує в собі можливість суб'єктивізму з боку орендодавця.

_____

¹ Закон України "Про оренду землі" // Голос України. 1998. 23 жовт.

404

Розрахунок орендної плати за 1 га орендованої землі залежно від грошової оцінки ріллі

Таблиця 12.4

Області	Грошова оцінка 1 га ріллі, грн.	Орендна плата
		у гривнях		у центнерах*
		2%	3%	2%	3%
АР Крим	4387	87,74	131.61	3,2	4,9
Вінницька	3927	78,54	117,81	2-9	4,4
Волинська	3555	71,10	106,65	2,6	4,0
Дніпропетровська	3862	77,24	115,86	2,9	4,3
Донецька	4138	82,76	124,14	3,1	4,6
Житомирська	2444	48,88	73,32	1,8	2,7
Закарпатська	3115	62,30	93,45	2,3	3,5
Запорізька	4018	80,36	120,54	3,0	4,5
Івано-Франківська	3392	67,84	101,76	2,5	3,8
Київська	3796	75.92	113,88	2,8	4,2
Кіровоградська	3811	76,22	114,33	2,8	4,2
Луганська	3149	62.98	94,47	2,3	3,5
Львівська	3161	63,22	94.83	2,3	3,5
Миколаївська	3130	62,60	93,90	2,3	3,5
Одеська	3338	66,76	100,14	2,5	3,7
Полтавська	4121	82,42	123,63	3,1	4,6
Рівненська	3729	74,58	111,87	2,8	4,1
Сумська	3494	69,88	104,82	2,6	3,9
Тернопільська	3768	75,36	113,04	2,8	4,2
Харківська	3860	77,20	115,80	2,9	4,3
Херсонська	4108	82,16	123,24	3,0	4,6
Хмельницька	4096	81,92	122,88	3,0	4,6
Черкаська	4727	94,54	141,81	3,5	5,3
Чернівецька	4038	80,76	121,14	3,0	4.5
Чернігівська	2900	58,00	87,00	2.1	3-2
Україна	3734	74,68	112,02	2,8	4,1

*Ціна 1 ц пшениці становить 27 грн.

405

До речі, у США "земля" як чинник у валовому фермерсько­му доході відображена у вигляді умовно нарахованої орендної пла­ти, а у виробничих витратах - у вигляді чистої орендної плати. Умовно нарахована орендна плата (рента) - це плата, яку пови­нен був би сплатити за землю її власник, якби він був орендарем. Орендна плата землевласникам, що безпосередньо не займають­ся на цій землі сільськогосподарською діяльністю, - це валова орендна плата без податку на нерухомість та вартості ресурсів, запропонованих землевласником, з коригуванням на повторні па­рові сівозміни¹.

За умовами договору оренди на користування землею оренд­ну плату сплачують або сталою грошовою сумою (грошова орен­дна плата), або обумовленою частиною врожаю (пайова орендна плата). Крім того, орендар і орендодавець, як звичайно, спільно відшкодовують виробничі витрати.

Міністерство сільського господарства США об'єднує в одній і тій же звітності витрати виробництва і доходи як фермерів-орен­дарів, так і землевласників, що не працюють на фермі. Якщо зем­левласник оплачує частину фермерських витрат, наприклад, доб­рива, як частину орендної угоди, то такі витрати відносять до вит­рат власника і вираховують з орендної вартості землі.

Орендна плата за землю не входить у грошові витрати, бо витрати з оренди для фермера одночасно становлять дохід земле­власника. Тому витрати з володіння землею розраховують умов­но і включають в економічні витрати.

Указ Президента України "Про приватизацію та оренду зе­мельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності" усунув головне гальмо реалізації міжнародних проектів на території України, юридичне закріпивши право власності на землю підприємницьких струк­тур, які повинні оплатити цю ділянку.

Вартість стартової ціни квадратного метра землі (а, відповід-

_____

¹ Кобута І.В. Оцінка землі при обстеженні витрат доходів фермерських госпо­дарств США // Економіка АПК. 1998. № 2. С. 82.

406

но, й орендну плату, яку власник приватизованого об'єкта бажає (викупити чи взяти в оренду), визначає державна адміністрація. Надалі щораз більше практикуватимуть конкурсні методи прода­жу та оренди земельних ділянок, орендної плати за землі не­сільськогосподарського призначення (залежно від їх розташуван­ня). Попередня ціна, за прогнозами експертів, становитиме в містах від 2 до 200 доларів за квадратний метр (у Києві - до 300).

Що стосується оренди земельних ділянок сільськогосподарсь­кого призначення, то тут надаватиметься право користування зем­лею до 50 років з переважним правом орендаря на продовження користування ділянкою ще протягом 50 років без суттєвих змін в орендній платі. Право оренди можна продати чи подарувати або ж заставити як внесок до статутних фондів товариств зі збере­женням сум орендної плати згідно з чинним законодавством.

Рентні платежі. Вивчення впливу показників природної ро­дючості грунтів на їхню оцінку дасть змогу індивідуально визна­чати земельний податок кожного землевласника і землекористу­вача, згладити вплив об'єктивних чинників на результати сільсько­господарського виробництва. Проте вирівняти вплив цих об'єктив­них чинників між великими регіонами можна лише за допомо­гою розрахунку, вилучення і перерозподілу рентних доходів. Річ у тому, що в умовах дії ринкових цін господарства; які працюють у гірших грунтово-кліматичних умовах, стають потенційними бан­крутами, оскільки нема механізму перерозподілу рентних доходів (раніше ці питання намагалися вирішувати за допомогою дифе­ренціації закупівельних цін за ціновими зонами).

Диференційований земельний податок лише частково змен­шує різницю у грунтово-кліматичних умовах. Відповідних коштів для компенсації платежів у розмірі різниці між цільовою і ринко­вою цінами (як у високорозвинутих країнах) в бюджеті не перед­бачено. Тому доцільно у ближчому періоді формувати такі кошти на рівні кожного регіону (області, району) шляхом вилучення рен­тних платежів пропорційно до розміру грошової оцінки земель усіх господарств. Ці кошти треба спрямовувати на стимулювання продажу продукції господарствами, що працюють у гірших грун-

407

тово-кліматичних умовах, щоб забезпечити паритет цін і доходів, відшкодувати затрати на виробництво та отримати відповідний прибуток.

У разі проведення комплексу агротехнічних заходів еконо­мічна родючість різних грунтів підвищується неодинаково: як зви­чайно, ліпші землі дають більшу віддачу, вони стають продуктив­нішими. У випадку рівномірних додаткових капіталовкладень, (внесення мінеральних добрив, поліпшення обробітку грунту) різниця у природній родючості грунту збільшується, оскільки еко­номічна родючість, нагромаджуючись, "осідає" і через певні про­міжки часу набуває властивості природної. Внаслідок цього зрос­тає та форма диференціальної ренти, об'єктивною умовою утво­рення якої є відмінність у природній родючості грунту. Форма ж диференціальної ренти, пов'язана з місцем розташування діля­нок землі, суттєво зменшується з будівництвом нових промисло­вих і культурних центрів, скороченням відстані до пунктів збуту сільськогосподарської продукції, прогресом у засобах транспор­ту тощо.

Застосовані у різній послідовності (черговості) на однако­вих за родючістю ділянках землі, додаткові капіталовкладення забезпечують різну економічну родючість грунту.

Тому в умовах дії ринкових цін господарства, які використо­вують ліпші грунти, мають сприятливі для сільськогосподарсь­кого виробництва природно-кліматичні та інші умови, з однако­вими витратами одержують більше продукції.

Тому для підтримки господарств у районах з гіршими грун­тово-кліматичними умовами треба, крім перерозподілу рентних доходів, використати всі інші можливі важелі, зокрема, пряму дер­жавну підтримку: захист товаровиробника; гарантії збуту всієї ви­робленої сільськогосподарської продукції за відповідними ціна­ми, враховуючи статус передусім високогірних і передгірських районів (у Гірсько-Карпатській зоні); підтримку заходів, які спри­ятимуть технічному переоснащенню господарств, зміні їхньої спеціалізації відповідно до вимог ринку; надання пільг щодо оп­лати земельного податку тощо.

408

Сьогодні в Україні найдоцільніше було б відраховувати певні грошові суми з усіх без винятку господарств, скажімо, по одному чи декілька відсотків від загальної вартості земельних ділянок, у централізований фонд рентних платежів. Тобто чим ліпші землі у господарстві, тим більшу суму воно внесе у фонд. Такі фонди потрібно створювати на рівні областей, а відтак, і на рівні держа­ви. З них можна було б надавати дотації (рентні доплати) тим об­ластям, у яких ціна землі нижча від середнього рівня по Україні.

Методика розрахунку доплат нескладна, проте вона не ви­черпує до кінця проблему вилучення рентних платежів, які, безу­мовно, пов'язані із визначенням державних замовлень і контрактів як форми прямого державного регулювання господарських зв'язків між державою-замовником і підприємством-виконавцем.

12.2.10. Державна підтримка розвитку фермерства

В Україні зареєстровано 35.9 тис. фермерських господарств, яким передано у власність та надано в користування 932.2 тис. га сільгоспугідь, у тому числі 857.4 тис. га ріллі (табл. 12.5). Середні розміри землекористування одного господарства становлять 26 га угідь, зокрема 24 га ріллі. Однак питома вага наданих фермерам сільськогосподарських угідь у загальній площі угідь України ста­новить лише 2.2 %.

Аналіз розвитку фермерства засвідчує, що держава не надає належної допомоги у його матеріально-технічному, технологіч­ному і фінансово-кредитному забезпеченні. Фермерство ще не ви­явило себе як конкурентоспроможна форма підприємництва у сільському господарстві.

Сьогодні у розвитку фермерства найповніше простежують­ся регіональні особливості формування багатоукладності (див. рис. 12.5).¹

_____

¹ Балян А.В. Особливості розвитку фермерства і його кооперування в Закарпатській області: Автореф. дис. ... канд. екон. наук. К., 1995. С.12.

409

Таблиця 12.5

Селянські (фермерські) господарства та площа сільськогосподарських угідь, виділена для них в областях України (01.01.1998 p.)

Область	Кількість госпо­дарств	Площа наданої землі, га		Припадає в середньому на господарство, га
		сільгосп­угідь	у тім числі ріллі	сільгосп­угідь	у тім числі ріллі
АР Крим	1206	22613	19411	18.8	16.1
Вінницька	827	19084	18049	23.1	21.8
Волинська	556	9245	8300	16.6	14.9
Дніпропетровська	2672	86975	84277	32.6	31.5
Донецька	2300	58982	53294	25,6	23.2
Житомирська	352	6561	5993	18.6	17.0
Закарпатська	1338	5557	5067	4.2	3.8
Запорізька	1878	70895	67162	37.8	35.8
Івано-Франківська	654	7693	6545	11.8	10.0
Київська	1024	25044	23334	24.5	22.8
Кіровоградська	2060	80960	76921	39.3	37.3
Луганська	1405	62714	52492	44.6	37.4
Львівська	1218	22415	19524	18.4	16.0
Миколаївська	4469	106520	99244	23.8	22.2
Одеська	4257	69361	64412	16.3	15.1
Полтавська	1422	43710	41346	30.7	29.1
Рівненська	436	5286	4488	12.7	10.3
Сумська	882	27545	25883	31.2	29.3
Тернопільська	812	13495	13323	16.6	16.4
Харківська	1160	43351	39864	37.4	34.4
Херсонська	2859	95861	84787	33.5	29.7
Хмельницька	521	14922	13907	28.6	26.7
Черкаська	555	14101	12646	25.4	22.8
Чернівецька	585	3446	2818	5.9	4:8
Чернігівська	479	15891	14283	33.2	29.8
Україна	35927	932227	857370	25.9	23.9

Дослідження процесів становлення фермерства в Україні за період 1991-1997 pp. свідчать, що протягом 1991-1993 pp. темпи зростання кількості фермерських господарств були досить високі. Починаючи з 1994 p. вони сповільнились, а з 1996 p. - припини­лись. Це означає, що в країні сформувалися несприятливі умови для ефективного розвитку фермерства. Причини такого стану, пе­редусім. такі:

410

Р ис. 12.5. Система регіональних особливостей розвитку фермерства.

411

відсутність стартового капіталу;

обмежені можливості державної підтримки;

неможливість одержання кредитів на доступних умовах;

низький рівень матеріально-технічної бази;

низький рівень компетентності частини фермерів;

законодавча неврегульованість окремих питань розвитку фер­мерства.

Сьогодні в Україні є три шляхи формування селянських (фер­мерських) господарств: по-перше, на нових спеціально відведе­них для них земельних ділянках з фонду земель державного запа­су і резерву; по-друге, на базі особистих підсобних господарств населення шляхом розширення їхніх земельних ділянок; по-третє, на базі майнових і земельних паїв селян, вилучених з колгоспів і радгоспів, та майна підсобних господарств інших підприємств.

В умовах малоземелля Західної України, зокрема у Львівській, Івано-Франківській, Закарпатській областях, пріоритетним шля­хом розвитку фермерства є підсобні господарства населення (табл. 12.6).

Таблиця 12. б

Динаміка середніх площ землекористування у фермерських господарствах, га

Станом на 01.01., роки	Україна	Львівська область	Гірська зона Карпат
1991	24.3	10,0	4.9
1993	18.9	9,0	4.4
1993	19.9	9,9	4.9
1994	20.1	10,0	4.7
1995	21.9	10,5	4.8
1996	22.5	10,0	4.8
1997	22.6	10.2	4.7

В усіх регіонах України суттєвою перешкодою для розвитку фермерства є, насамперед, незадовільний стан матеріально-тех­нічної бази. З огляду на це структура більшості фермерських гос­подарств орієнтована на одержання найменш енерго- і трудо­містких видів продукції.

412

Програми сприяння розвитку і функціонування фермер­ських господарств розробляють на державному рівні. За харак­тером впливу форми і методи підтримки аграрного підприєм­ництва на державному і регіональному рівнях поділяють на юри­дичні, економічні, організаційні, адміністративні та соціально-психологічні.

Для конкретизації державну програму розбивають на регіо­нальні, мета яких - виконати завдання державної програми з ура­хуванням природно-кліматичних та соціальних особливостей роз­витку території. У програмах регіонального рівня можуть бути передбачені додаткові важелі економічного, організаційного та соціально-психологічного впливу.

За період з 1991 по 1998 рік в Україні прийнято близько 40 законодавчих та нормативних актів з різних питань функціону­вання фермерських господарств та, проте поки що ефективної пра­вової бази для захисту прав існуючих господарств не створено.

Недоліки у правовому забезпеченні діяльності фермерських господарств зумовлюють численні спори. Не вирішеними є пи­тання щодо розмежування таких понять, як селянське і фермерсь­ке господарство (хоча Закон України називається "Про селянське (фермерське) господарство"). Недостатньо врегульовані питання щодо земельних спорів, порядку створення правового режиму при­ватизації майна, землі та ін. Вкрай обмеженою є пряма фінансова державна підтримка. Зокрема, у 1996 p. з 9.5 млн грн., передбаче­них державним бюджетом на цю мету, фактично було виділено лише 1.8 млн грн. У 1997 p. державним бюджетом було заплано­вано виділити 6 млн грн. (потреба - 40 млн грн.) на підтримку АПК, однак фактично отримано лише 4.3 млн грн.

У країнах з ринковою економікою для фермерів важливо бра­ти участь у спеціальних державних програмах. Зокрема, згідно з американським законодавством, фермеру, який вирощує визначені умовами державної програми сільськогосподарські культури (ку­курудзу, бавовну, тютюн, пшеницю та ін.), уряд гарантує компен­сацію, якщо ринкова ціна впаде нижче від офіційного рівня. Од­нак умовами програми передбачено яку площу тієї чи іншої куль-

413

тури фермер може засіяти, тобто він дає згоду на посів визначе­них культур на визначених площах.

Підписання контрактів фермером означає, що між ним і дер­жавою є домовленість про обсяг посівів конкретних культур, і якщо на ринку ціна на продукцію у цьому році буде нижча від гаранто­ваної урядом, то фермер отримає від держави різницю. Гаранто­вані ціни затверджує Конгрес США щорічно під час розгляду бюджету. Вони можуть змінюватися залежно від стану ринку і прогнозу виробництва конкретного виду продукції.

Обсяг державних закупівель залежить від обсягу продажу за міжурядовими угодами й оцінки спеціалістами рівня, потрібного для підтримки ринкових цін і збереження прибутку фермерів.

Для українських фермерів однією з головних проблем є нерозвинутість інфраструктури збуту продукції, зумовлена, голов­но, політикою ціноутворення і, насамперед, співвідношенням цін на різні види сільгосппродукції, а також на промислові товари.

Конкуренція на ринку сільгосппродукції у разі дефіциту гро­шових коштів майже повністю набула цінового характеру. Для фермерів конкурентами є колективні господарства та імпортні про­дукти харчування, ціни на які інколи нижчі, ніж собівартість фер­мерської продукції. Все це зумовлює скорочення виробництва до розмірів, потрібних лише для існування сім'ї.

Щоб сприяти розвитку малоефективного за цих умов сільськогосподарського виробництва, треба використати усі мож­ливі важелі, зокрема, прямої державної підтримки - протекціоніст­ської політики щодо вітчизняних товаровиробників: гарантії збу­ту всієї виробленої продукції за диференційованими закупівель­ними цінами; підтримки заходів, які сприятимуть технічному пе­реозброєнню господарств і відповідно зміні їхньої спеціалізації;

зміни спеціалізації відповідно до вимог ринку; надання пільг щодо кредитування та сплати земельного податку. Держава повинна гарантувати правовий та соціальний захист фермерів, інформа­ційне, наукове та методичне забезпечення діяльності їхніх госпо­дарств.

Державна підтримка фермерства повинна стати невід'ємною

414

складовою загальнодержавної програми соціально-економічних перетворень в Україні. Саме поєднання загальнодержавної політики й активних дій місцевих органів дасть змогу прискори­ти процес становлення та подальшого розвитку фермерства. Для цього доцільно розробити Державну програму розвитку селянсь­ких (фермерських) господарств на період до 2010 року як допов­нення до Національної програми перспективного розвитку АПК. У програмі треба визначити етапи та механізми її реалізації, роль і завдання держави у матеріально-технічному, технологічному, фінансово-кредитному та інвестиційному забезпеченні фермерсь­ких господарств та передбачити соціально-економічні наслідки перетворень в аграрній сфері.

12.3. Державне регулювання транспорту

12.3.1. Транспортний комплекс України та головні показники, що характеризують його роботу і розвиток

Транспортний комплекс - це об'єднання підприємств з екс­плуатації, ремонту й обслуговування транспортних засобів, тер­міналів, головне завдання яких - задоволення потреб споживачів у перевезеннях вантажів і пасажирів у межах єдиної транспорт­ної системи країни.

Державне регулювання розвитку і роботи транспорту тісно пов'язане з регулюванням виробництва, його матеріально-техніч­ного забезпечення, торгівлі.

Масштаби діяльності транспорту повинні відповідати обся­гу виробництва і споживання продуктів промисловості та сільсько­го господарства з урахуванням асортименту цієї продукції, розмі­щенням виробництва і споживання.

З усіх видів транспорту в Україні приватизації підлягає лише автомобільний (відповідно до Закону про малу приватизацію). Частково приватизують в окремих випадках водний транспорт. Проте головні види транспорту (залізничний, авіаційний, морсь­кий, трубопровідний та ін.) перебувають у державній власності і

415

згідно з чинним законодавством приватизації не підлягають. Тому державне регулювання роботи транспорту в Україні є головною проблемою.

Найважливішими показниками розвитку і роботи транспор­ту є обсяг вантажообігу (для вантажного транспорту) і пасажирообігу (для пасажирського).

Обсяг вантажообігу визначають у тонно-кілометрах (т-км), пасажирського - у пасажиро-кілометрах.

Головні показники роботи транспортної мережі та структу­ру вантажопотоків України у 1997 p. наведено в табл. 12.7.¹

Таблиця 12.7

Головні показники роботи транспортної мережі України у 1997 p.

Показники	Одини­ця вимі­рюван­ня	Види транспорту
		заліз­ничний	автомо- мобільний	річко­вий	морсь­кий	трубо­провід­ний	авіацій­ний
Експлуатаційна довжина шляхів сполучення	тис. км	22.8	172.4	3	-	43.0
Обсяг перевезень вантажів	млн т	293	1208	9	10	237	-
Вантажообіг	млрд т-км	160.4	20.4	5,5	31.2	181.3	-
Обсяг перевезень пасажирів	млн осіб	501	2512	2	4	-	1
Пасажирообіг	млрд пас.-км	54.5	34.6	-	0.1	-	2.4

Залізничний транспорт найбільш розвинений в Україні:

за загальною довжиною колії посідає четверте місце у світі (після США, Росії та Канади);

за вантажообігом він опановує 40-50% загальних обсягів пе­ревезень вантажів;

_____

¹ Сітінкова Н.П. Транспортний комплекс України // Моніторинг інвестиційної діяльності в Україні. 1998. Вил. 4. С.бб.

416

за пасажирообігом є незаперечним лідером - на нього при­падає 50-70% від загального обсягу перевезень (див. рис. 12.6).

Рис. 12.6. Структура вантажопотоків у 1 997 p., млрд т-км.

За умов великої розгалуженості колійної мережі, більша час­тина якої - колійна мережа підприємств і організацій, значний відсоток становлять електрифіковані ділянки (близько 40%), дво-і багатоколійні дільниці (майже третина загальної довжини).

Водночас, залізничний транспорт має високий ступінь зно­шеності основних фондів (з деяких головних видів - 80-90%), пе­реважна частина колій змонтована на дерев'яних шпалах, з яких 15-17% непридатні до подальшого використання.

Важливість залізничного транспорту в системі транспортних комунікацій України зростає, оскільки через територію держави пролягають головні транспортні трансєвропейські коридори: Схід-Захід, Балтика-Чорне море. Зокрема, трансєвропейська залізнична магістраль Е-30, що бере початок у Берліні, перетинає Україну за маршрутом Мостиська-Львів-Київ і йде далі до Москви. Її ж на території Польщі перетинають швидкісні магістралі Е-59 та Е-65, що дає змогу налагодити швидкісне залізничне сполучення практично між усіма державами Європи. Враховуючи, що із 24 прикордонних залізничних переходів на восьми змінюється ши­рина колії, українські фахівці намагаються спроектувати вагонні

417

візки з розсувними колісними парами. Запровадження такої сис­теми допоможе виграти час, оскільки ми відчутно відстаємо від європейських швидкостей перевезення вантажів.

Автомобільний транспорт посідає чільне місце у пасажир­ських і вантажних перевезеннях. Зокрема, за обсягом перевезень вантажів він стабільно перевищує показники залізничного транс­порту у 4.5-5.0 разів, а за обсягом перевезень пасажирів - у 5-6 разів.

Однак загальна довжина доріг і вулиць з твердим покриттям, у тім числі довжина вулиць-набережних у містах і селищах місько­го типу. перевищує чверть мільйона кілометрів. Тоді як у Франції (площу території якої можна порівняти з українською), наприклад, мережа автодоріг у 4.7 раза більша. Повільні темпи спорудження нових автомобільних доріг зумовлені фінансовими труднощами.

Автомобільний транспорт переважає у вантажних перевезен­нях на короткі відстані (середня відстань перевезення 1 т вантажів - близько 20 км), забезпечуючи практично повну гарантію збере­ження вантажу, терміновість і надійність перевезень.

Численні автотранспортні підприємства мають досить доб­ре укомплектовану виробничу базу і розгалужену мережу інфраструктурних об'єктів: автовокзалів, автостанцій, транспортно-екс­педиційних підприємств, терміналів тощо.

Водночас автомобільні дороги України не відповідають європейським стандартам з багатьох показників, зокрема таких:

швидкість пересування; навантаження на вісь; забезпеченість сучасними дорожніми знаками і розміткою; потрібною кількістю пунктів технічної та медичної допомоги, харчування і відпочин­ку, заправки пальним і мастилом, телефонного зв'язку тощо. Прак­тично нема доріг першої категорії з багаторядним рухом на висо­ких швидкостях. Значного поліпшення потребує матеріально-тех­нічна база організацій, які провадять розвиток і обслуговування автомобільної транспортної мережі.

Протягом останніх років діяльність автотранспортних підприємств та організацій зазнала спаду (табл. 12.8). За період 1990-1996 pp. обсяги перевезень пасажирів зменшились у 2.5 раза,

418

Таблиця 12.8