Тема 12.

Державне регулювання розвитку головних сфер господарської діяльності

12.1 Державне регулювання промислового виробництва

12.1.1. Завдання державного регулювання розвитку промислового виробництва

Промисловість України має такі галузі: електроенергетику;

нафтовидобувну, газову, вугільну, торф'яну, чорну металургію, кольорову металургію, хімічну та нафтохімічну, машинобудівну і металообробну, лісову, деревообробну та целюлозно-паперову, промисловість будівельних матеріалів, скляну та фарфоро-фаянсову; легку, харчову, мукомольно-круп'яну, комбікормову, мікро­біологічну, поліграфічну та ін.

Галузевий поділ промислового виробництва є в основі галу­зевого державного регулювання.

Об'єктами державного регулювання на макроекономічному рівні є міжгалузеві комплекси - єдині господарські системи, які складаються з групи взаємопов'язаних галузей і покликані забез­печити потребу національної економіки у певному виді кінцевої продукції (послуг). Кожен комплекс має низку спеціалізованих галузей, технологічно, економічно й організаційно пов'язаних між собою.

До складу міжгалузевих комплексів промислового виробниц­тва належать такі: паливно-енергетичний, металургійний, маши­нобудівний, хіміко-лісовий.

Державне регулювання промислового виробництва у складі Міністерства економіки України провадить департамент розвит­ку базових галузей промисловості та виробничої інфраструкту-

333

ри, у складі якого функціонують відділи: економіки чорної та ко­льорової металургії, економіки хімічного та нафтохімічного ком­плексів, економіки розвитку енергетики, економіки лісопромис­лового та лісогосподарського комплексів, економіки машинобу­дівного та оборонного комплексу; департаменти: реалізації со­ціальної політики з відділом економіки виробництва непродоволь­чих товарів та послуг; розвитку агропромислового комплексу з відділом виробництва продовольчих товарів.

Суб'єктами державного регулювання промислового вироб­ництва є Міністерство промислової політики. Міністерство ву­гільної промисловості. Міністерство енергетики, а також Державні Комітети: нафтової, газової та нафтопереробної промисловості;

харчової промисловості; медичної та мікробіологічної промисло­вості та ін.

Залежно від типу галузей і форм власності державне регу­лювання промислового виробництва ведуть у вигляді прямого дер­жавного управління об'єктами (підприємствами) і регулювання їхньої підприємницької діяльності.

Пряме управління промисловим виробництвом передбачає:

управління з боку міністерств об'єктами, що є у сфері державної власності; організацію монопольного виробництва деяких видів промислової продукції; індикативне планування; контроль за ви­робництвом і розподілом частини продукції, яку виготовляють на державних підприємствах.

Держава на розвиток товарного ринку впливає через грошо­во-кредитну політику Національного банку України. Однак за умов кризи, монополізму виробників та інших особливостей перехідно­го періоду до ринкових відносин найефективнішими засобами дер­жавного впливу на процеси виробництва промислової продукції є методи індикативного планування, які реалізують державні орга­ни, підпорядковані Кабінету Міністрів України.

У високорозвинутих країнах світу, зокрема у США, питання ролі держави у виробництві дебатують: чи можуть приватні фірми ліпше забезпечити людей тими послугами та товарами промисло­вого виробництва, які сьогодні надає держава? Чи існують інші

334

види послуг (наприклад, телефонний зв'язок), які може ліпше на­дати приватне підприємство?

Рис. 12.1. Рівні державної власності у різних галузях різних країн, %:

1 - понад 75; 2 - 75; 3 - 50; 4 - 25; 5 - до 25. Джерело: Financial Times, 10 грудня 1986 p., з AMEX Bank Reviev.

На рис. 12.1 показано питому вагу державної власності у різних галузях різних країн. Як бачимо, безпосередня участь дер­жавних органів США та Японії у виробництві значно менша, ніж у більшості європейських держав.¹

_____

¹ Стігліц Джозеф Е. Економіка державного сектора // Пер. з англ. А. Олійник, Р. Скільський. К.: Основи, 1998. С. 233.

335

В Україні у процесі формування індикативного плану дер­жавні органи визначають напрями економічного розвитку ма­шинобудівного, паливно-енергетичного, хіміко-лісового, оборон­ного комплексів, легкої та інших галузей промисловості з огля­ду на прогноз потреб населення, уряду та національного вироб­ництва, передбачають орієнтовні обсяги промислового вироб­ництва, формують державні замовлення, укладають державні контракти.

У Державній програмі економічного і соціального розвитку України визначають показники: обсяги виробництва промисло­вої продукції, товарів народного споживання, найважливіших видів продукції, що контролює держава.

Важливими складовими плану є виробництво і поставка про­дукції згідно з державним замовленням (державним контрактом). Система державного замовлення (державного контракту') в про­мисловості покликана задовольнити потреби держави у вироб­ництві продукції виробничо-технічного призначення, товарах на­родного споживання, а також надати державну підтримку найваж­ливішим галузям народного господарства та забезпечити виконан­ня міждержавних угод.

До методів регулювання підприємницької діяльності в про­мисловому виробництві належать:

державні дозволи та контроль за розміщенням промислових підприємств;

залучення промислових підприємств (незалежно від форм власності) до виконання державних та регіональних цільових ком­плексних програм;

антимонопольні заходи;

застосування системи податків (ПДВ, акцизного збору, по­датку на прибуток) і податкових пільг;

грошово-кредитне регулювання;

регулювання цін на деякі види промислової продукції аж до запровадження державних цін;

використання норм амортизації і інших норм та нормативів.

336

12.1.2. Натуральні і вартісні показники промислового виробництва

У процесі формування прогнозів, індикативних планів, ви­роблення регуляторів щодо суб'єктів ринку; які функціонують у сфері промислового виробництва, обсяги виробництва продукції оцінюють у натуральному і вартісному вираженнях.

Прогноз потреби національної економіки і населення у про­дукції промисловості й товарах народного споживання, визначення орієнтовних обсягів виробництва промислової продукції, плану­вання обсягу державного замовлення, а також формування вироб­ничої програми на підприємствах промисловості розпочинають з розрахунків натуральних показників.

Під час прогнозування і планування промислової продукції у натуральному вираженні враховують кількість, якість продукції і терміни поставок за номенклатурою.

Номенклатура - це упорядкований перелік виробів за певни­ми групами і підгрупами. Щодо кожного ВИДУ продукції наводять його назву, одиницю вимірювання (шт. т. млн кВт год, Гкал. млн грн. тощо), код для механізованого опрацювання. Фізичні оди­ниці вимірювання застосовують згідно з міжнародними стандар­тами.

В індикативних планах виділяють:

номенклатуру найважливішої промислової продукції (вироб­ництво електроенергії, чавунне, стальне і кольорове литво, крани мостові електричні, крани козлові електричні, крани мостові однобалкові, верстати металорізальні тощо);

номенклатуру державного замовлення.

Для оптимального задоволення потреб споживача випуск продукції планують не лише у номенклатурі, айв асортименті. Асортимент конкретизує номенклатуру продукції.

Обсяг виробництва продукції у натуральному вираженні можна визначати за валовим (з внутрішньозаводським оборотом) і товарним (без внутрішньозаводського обороту) випусками. Нині в Україні, згідно з Типовою інструкцією до складання звітів про­мислових підприємств, промислову продукцію у більшості галу-

337

зей визначають без внутрішньозаводського обороту і, лише в ок­ремих галузях у винятковому порядку, - з урахуванням його вар­тості.

Якість промислової продукції характеризує система показ­ників, які відображають її найважливіші властивості і парамет­ри: надійність, довговічність, точність, енергомісткість та ін.

Державне регулювання якості продукції виконують за допо­могою системи стандартизації та сертифікації. Державна систе­ма стандартизації спрямована на забезпечення якості продукції відповідно до розвитку науки і техніки, потреб населення і на­родного господарства. Її гарантує Державний комітет України зі стандартизації, метрології та сертифікації. Державні стандарти України розробляють на вироби загальномашинобудівного засто­сування (підшипники, інструмент, деталі, кріплення тощо), про­дукцію міжгалузевого призначення, продукцію для населення. На промислову продукцію, якщо нема державних стандартів Украї­ни, розробляють галузеві стандарти, на продукцію, яку викорис­товують лише на конкретному підприємстві, - стандарти підприємств.

Сертифікацію продукції в Україні поділяють на обов'язкову та добровільну. Держстандарт України визначає перелік продукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації. З 1 липня 1994 p. обов'яз­ковій сертифікації підлягають такі вироби, як побутове устатку­вання і комплектуючі вироби до нього, світлотехнічна продукція і вироби до неї, ручні електромеханічні машини та переносні вер­стати, радіоелектронна побутова апаратура, відео-, телевізійна та дисплейна техніка, будівельно-монтажні електрифіковані інстру­менти, технологічне устаткування для харчової, м'ясо-молочної промисловості, іграшки, миючі засоби, а з 1 січня 1995 p. - ме­дична техніка.

Обов'язкова сертифікація передбачає перевірку та випробу­вання продукції для визначення й характеристик і подальший тех­нічний нагляд за нею. У разі позитивного вирішення органу з сер­тифікації заявникові видають сертифікат на право маркувати про­дукцію спеціальним знаком відповідності.

338

12.1.3. Прогнозування потреби національної економіки у промисловій продукції

Прогнозування потреби у промисловій продукції і населен­ня в товарах народного споживання є основою макроекономічного регулювання промислового виробництва.

З методологічного погляду у структурі потреб національної економіки в промисловій продукції доцільно розрізняти потребу в продукції видобувних галузей і потребу в продукції обробних галузей.

Прогноз ринку сировини, матеріалів і техніко-економічне обгрунтування заходів щодо забезпечення ними народного госпо­дарства є обов'язковим елементом макрорегулювання. Потреба національного виробництва у сировині і матеріалах включає су­марні їх витрати на виробничо-експлуатаційні цілі. капітальне бу­дівництво, експорт та ін. Для прогнозування перспективної по­треби розробляють показники питомих витрат найважливіших видів сировини, палива й енергії на виробництво одиниці про­дукції.

Питомі витрати (коефіцієнти витрат) є укрупненими нор­мами витрат найважливіших видів матеріальних ресурсів, їх роз­робляють для основних видів продукції, в яких їх використову­ють, а також у розрахунку на 1 млн грн. продукції. Обгрунтову­ють питомі витрати методами техніко-економічного проектуван­ня, які охоплюють: аналіз динаміки питомих витрат на період, який передує прогнозному; визначення головних факторів, що зумовлюють зміни питомих витрат у прогнозному періоді, і оцінку їхнього впливу на рівень питомих витрат: розрахунок су­купного впливу факторів на зміну питомих витрат у прогнозно­му періоді і розрахунок перспективних коефіцієнтів витрат ма­теріальних ресурсів. Крім того, потрібно враховувати такі чин­ники: впровадження нових прогресивних технологій, розширен­ня використання нових видів сировини, зміни в структурі ви­робництва, підвищення якості продукції, поліпшення показників комплексного використання природних ресурсів, зменшення відходів, та втрат ресурсів.

339

Прогнозну потребу в ресурсах визначають за формулою

де N_mj - норма витрат m-го ресурсу; Q_mj - обсяг виробництва про­дукції, на який витрачають m-й матеріал; к - кількість різновидів виробів або робіт, на які використовують m-й матеріал.

Важливим напрямом прогнозування потреби у ресурсах є визначення впливу зміни рівня і структури споживання на дина­міку матеріаломісткості суспільного виробництва.

Прогнозування потрібних обсягів продукції обробних і пе­реробних галузей промисловості розпочинають з визначення кола галузей споживачів і структури їхніх потреб. Потреби поділяють на виробничі і невиробничі. З кожного напряму виділяють групи галузей і виробництв, у розрізі яких ведуть усі розрахунки. Го­ловним у цьому випадку є нормативний метод. Прогнозування по­треби за цим методом передбачає розробку номенклатури про­дукції; показників, які б давали точну кількісну характеристику специфічним виробничим зв'язкам галузі-постачальника з галу­зями-споживачами; розрахунок обсягів потреби у розрізі агрегованих груп.

За нормативним методом прогноз виробничого споживання у кожній галузі роблять на підставі оцінки укрупнених групових нормативів витрат одного виду продукції на виробництво іншого. Розмір базових нормативів визначають за даними звітних міжга­лузевих продуктових балансів і техніко-економічних розрахунків, а розмір перспективних нормативів - на підставі базових і кори­гують з урахуванням факторів, які вплинули на їхні розміри.

Обчисливши нормативи, можна розрахувати потребу у про­дукції промисловості за всіма напрямами й використання. Наприк­лад, потребу в засобах для капітального будівництва визначають за формулою

340

де Х_р - обсяг потреби основних галузей-споживачів у засобах типу р на капітальне будівництво; пі - кількість галузей-споживачів;

b_pq - норматив потреби галузі q в приладах типу р на капітальне будівництво; К_q - обсяг капітальних вкладень у галузь.

Прогноз невиробничих потреб за окремими цільовими гру­пами отримують на підставі: використання норм споживання і да­них споживчих бюджетів; вивчення тенденцій зміни структури споживання, зумовлених прогресом науки і техніки; економетричних досліджень еластичності попиту на товари і залежності спо­живання від зміни доходів і цін; зіставлення з рівнем споживання на особу у розвинутих країнах. У галузях легкої і харчової про­мисловості використовують раціональні і фізіологічні норми спо­живання.

Поряд з нормативним методом у деяких випадках для про­гнозування застосовують також пошукові економіко-статистичні методи: простого середнього значення, ковзного середнього зна­чення, експоненціонального згладжування. Ці методи використо­вують тоді, коли потреба в продукції є стабільною.

Якщо ж ця потреба не є стабільною, а змінюється (лінійно або нелінійно), то її планують за моделями прогнозування двох типів. До першого належать моделі, у яких змінною величиною є час і в яких можуть бути визначені часові ряди (трендові моделі);

до другого - моделі, у яких більш ніж одна незалежна змінна, що дає змогу враховувати, крім часу, інші фактори, які впливають на зміну потреби.

Державні потреби на промислову продукцію є такі: на обо­рону, утримання державного апарату, охорону здоров'я, освіту, ви­конання міждержавних угод, поставку продукції за одержувані енергоносії тощо. Для задоволення цих потреб формують держав­не замовлення на обов'язковій (для монополістів) договірній або конкурсній основі й укладають державні контракти на його вико­нання з товаровиробниками.

341

12.2. Державне регулювання розвитку агропромислового комплексу

12.2.1 Агропромисловий комплекс

Результатом розвитку агропромислової інтеграції (АГО) - син­тезу сільського господарства і промисловості - є агропромисло­вий комплекс.

Агропромислова інтеграція - н,е органічне поєднання сільського господарства і галузей промисловості, транспорту, торгівлі тощо, які обслуговують сільське господарство, поста­чають ресурси і доводять його продукцію до споживача.

Агропромислова інтеграція розвивається вертикально і го­ризонтально. Вертикальна інтеграція означає міжгалузеве ко­оперування підприємств і виробництв різних галузей, технологі­чно й організаційно пов'язаних між собою. Вона забезпечує єдність і безперервність виробничого і технологічного процесів, тобто оптимальне проходження товарної маси від виробництва сировини до випуску і доставки споживачу готової продукції, а також зумовлює зниження витрат, підвищення ефективності ви­робництва і якості продукції. Головними організаційно-госпо­дарськими формами повної вертикальної інтеграції, в яких відбу­вається технологічне- економічне й організаційне злиття промис­ловості і сільського господарства, є агропромислові підприємства, об'єднання, комбінати, агрофірми, агроторгові підприємства тощо.

Горизонтальна інтеграція - це система взаємозв'язків між підприємствами однієї галузі. Вона забезпечує поглиблення спе­ціалізації окремих ланок єдиного технологічного процесу, зни­ження затрат виробництва. Ця форма інтеграції найпоширеніша в сільському господарстві у сфері основного виробництва у виг­ляді спеціалізованих господарств, мікрогосподарських підприємств тощо.

В індустріальне розвинутих країнах вертикальна інтеграція характерна, головним чином, для фірм, зайнятих переробкою сільськогосподарської продукції (консервні, молочні і цукрові за­води, м'ясокомбінати), а також фірм, що ведуть матеріальне за-

342

безпечення виробників (наприклад, комбікормові заводи), які ство­рюють власні сільськогосподарські підприємства: іноді інтегра­тором може бути фермерський кооператив.

Однак найпоширеніша (зокрема, у США) контрактна форма агропромислової інтеграції, на засадах якої виробляють приблиз­но 25% сільськогосподарської продукції. Контракти з фермерами укладають промислові і торгові компанії, кооперативи. Найбіль­ше контрактація розвинута у виробництві і збуті продукції, яка швидко псується, та продукції, яка надходить на переробку.

Типи контрактів надзвичайно різноманітні і залежать від ха­рактеру виробленої продукції, місцерозташування ферми, мате­ріальних і фінансових можливостей фермера і контрактанта.

Переваги контрактації для фірми-посередника полягають у тому, що вона має стабільне надходження продукції в потрібні терміни, а також змогу контролювати їхню якість. Фермер, відпо­відно, має гарантований ринок збуту за наперед домовленою ціною, змогу користуватися кредитом.

Досвід контрактної форми агропромислової інтеграції є над­звичайно важливим для аграрного сектора України, де недостат­ньо розвинутий ринок реалізації сільськогосподарської продукції та оптовий ринок засобів виробництва.

Агропромислова інтеграція, зокрема в США, сформувалася на базі господарської діяльності фірм агробізнесу в несільськогосподарській сфері. Головні фірми агробізнесу - це великі нау­ково-виробничі об'єднання, які володіють значним трудовим, на­уковим і фінансовим капіталом і є національними корпораціями.

Економічна могутність фірм агробізнесу зумовила їхню го­ловну роль у координації міжгосподарських і агропромислових зв'язків. Фірми агробізнесу стали ініціаторами сучасного механіз­му контролю за технологією та організацією сільськогосподарсь­кого виробництва, вони визначають розвиток сільського госпо­дарства, перехід до промислово-торгових фірм несільськогосподарських сфер економіки.

Промислові фірми агробізнесу стають центрами, які визна­чають головні напрями науково-технічного прогресу, забезпечу-

343

ють комплексність поставок і ефективне використання техніки в сільському господарстві- гарантують не тільки якість реалізова­них засобів виробництва, а й отримання відповідного корисного ефекту (приросту" врожайності від добрив, насіння, приросту ваги худоби від комбікормів тощо). Фірми харчової промисловості і торгівлі продовольчими товарами, прагнучи мінімізувати сукупні затрати на виробництво, переробку і збут продуктів харчування, стимулюють підвищення і диференціацію якісних показників сільськогосподарської продукції, розширення її асортименту, ра­ціональне розміщення, продуктову; технологічну і територіальну спеціалізацію, ліквідацію або скорочення сезонності сільськогос­подарського виробництва.

У результаті розвитку агропромислової інтеграції, об'єднан­ня і злиття порівняно самостійних ланок з виробництва і пере­робки сільськогосподарської сировини, доставки її до спожива­ча формується агропромисловий комплекс (АПК). Він є склад­ною виробничою системою. Структуру АПК характеризують за сферами діяльності, інтеграції спеціалізованих їх ланок і тери­торіальне.

В АПК розрізняють три сфери діяльності:

Перша - виробництво засобів виробництва для всіх інших галузей, пов'язаних із сільським господарством (тракторне ма­шинобудування, виробництво сільгоспмашин, устаткування для тваринництва, легкої і харчової промисловості і тощо);

Друга - сільське господарство: рослинництво і тваринницт­во;

Третя - переробка сільськогосподарської сировини (харчо­ва, м'ясо-молочна, легка промисловість та ін.).

Щоб забезпечити взаємозв'язок, наприклад, між другою і третьою сферами, тобто передачу сільськогосподарської сирови­ни переробній промисловості, потрібно мати транспорт, систему зв'язку. Тому виділяють четверту сферу - виробничу інфраструк­туру (транспорт, зв'язок). Крім того, є ще соціальна інфраструк­тура, яку вважають п'ятою сферою.

За інтеграцією спеціалізованих ланок в АПК виділяють ок-

344

ремі комплекси. Наприклад, у м'ясо-молочний комплекс з першої сфери входять машинобудування для тваринництва, комбікормові заводи тощо. з другої - кормовиробництво, з третьої - м'ясо-мо­лочна промисловість.

Територіальний поділ передбачає виділення великих, се­редніх і дрібних складових частин, зокрема обласні, районні (ре­гіональні) АПК.

У високорозвинутих країнах світу всі суб'єкти АПК - від фер­мера до переробника і торговця кінцевими продуктами — перебу­вають у тісному взаємозв'язку, у них все сплановано до дрібниць (якість, кількість товарів, час їх доставки, переробки, реалізації). Так само вчасно фермер одержує технічну та іншу допомогу з боку інших корпорацій.

В Україні з розвитком багатоукладної економіки великим переробним підприємствам важче організовувати заготівлю сільськогосподарської сировини, оскільки вони орієнтовані на висококонцентроване виробництво, а кількість постачальників си­ровини суттєво зростає у зв'язку зі зниженням рівня обсягів ви­робництва у колективних господарствах і створенням фермерсь­ких господарств. Тому потрібно, щоб переробні підприємства при­стосувалися до умов дрібнотоварного виробництва. Одним із мож­ливих шляхів формування нових типів зв'язків між великими пе­реробними підприємствами і дрібними сільськогосподарськими (у тім числі фермерськими та підсобними господарствами насе­лення) може бути виникнення нових проміжних ланок, які вико­нуватимуть функції заготівлі сільськогосподарської сировини.

З розвитком ринкових відносин серед інфраструктурних підрозділів виникають підрозділи, що обслуговують сферу обігу матеріальних і фінансових ресурсів. Серед них одне з провідних місць належить кредитно-фінансовим інституціям.

В Україні криза АПК під час переходу до ринку виявилась глибшою, а вихід з неї буде тривалішим порівняно з іншими га­лузями національної економіки. Протягом 1990-1997 pp. вироб­ництво валової продукції сільського господарства у порівняльних цінах зменшилося в 1.7 раза.

345

Сприяти розвитку АПК в Україні покликане прийняття Вер­ховною Радою цілого пакета законодавчих документів та норма­тивних актів. Зокрема, це Закони "Про підприємство", "Про підприємництво", "Про пріоритетність розвитку села та агропро­мислового комплексу в народному господарстві України", "Про селянське (фермерське) господарство", "Земельний кодекс Украї­ни", "Про кооперацію" та ін.

З огляду на сучасне становище у сільському господарстві, більшість учених¹ виділяють три головні етапи аграрної політики.

Перший етап стабілізаційний. Його призначення - призу­пинити спад виробництва в галузі. Орієнтовна тривалість - най­ближчі два-три роки. Для цього доведеться мобілізувати внутрішні і зовнішні інвестиції, задіяти стимули високопродуктивної праці, розвивати підприємництво в АПК.

Другий етап відновлювальний. Його мета - доведення обсягів сільськогосподарського виробництва до рівня кінця 80-х - почат­ку 90-х років, з поступовим надходженням продукції на світовий ринок. Передбачають, що тривалість цього етапу охоплюватиме перше десятиріччя XXI ст.

Відповідно до Національної програми відродження села та агропромислового комплексу у 2005 p. прогнозують довести обся­ги виробництва зерна до 50 млн т, цукрових буряків (заліковою масою) - 41 млн т, плодів і ягід - 47 млн т, винограду -1,1 млн т. насіння соняшника - 3 млн т, м'яса (живою масою) - 6,7 млн т, молока-23,8 млн т, яєць- 14,8 млрд шт., вовни- 18 тис. т., цукру-5,3 млн. т, олії - 1,1 млн т, харчової рибної продукції - 915 тис. т.²

Третій етап стратегічний. Він передбачає виведення сільського господарства України на рівень найрозвинутіших сільськогосподарських країн, надійне закріплення її місця в світо-

_____

¹ Див., зокрема, Білик Ю. Нова аграрна політика - основа подолання кризи в АПК//Економіка України. 1998. №8. С. 58. ² Див.: Національна програма відродження села та розвитку агропромислового комплексу на період 1998-2005 pp. (проект розроблений Кабінетом Міністрів України). К., 1997.

346

вому розподілі виробництва аграрної продукції та її широкого асортименту.

Результати господарювання підприємницьких сільськогоспо­дарських структур, поки що, є досить низькими. Головні причини такого стану на підсобних і фермерських господарствах -відсутність прогресивних агротехнологій та засобів праці, перед­бачених для умов їх використання на малих земельних угіддях у різних кліматичних зонах України, нестача фінансових коштів тощо. Тому для розвитку АПК потрібні як внутрішні, так і зовнішні інвестиції.

Однак можливості бюджетних інвестицій в аграрну сферу в Україні надзвичайно обмежені. Відповідно скорочення інвестицій (особливо на розробку ефективних технологій, прогресивної тех­ніки) збільшує залежність нашої країни від імпорту продуктів хар­чування, закріплює технологічне відставання від розвинутих країн світу. Тому інвестиційна політика в Україні повинна бути єдиною системою державного регулювання АПК разом з цінами, подат­ками та кредитами, як у країнах із розвинутою ринковою еконо­мікою.

Надходження інвестиційних ресурсів із-за кордону обмеже­не нестабільністю економіки, відсутністю законодавчої бази і ме­ханізму реалізації вже прийнятих законів, браком гарантій іно­земним інвесторам на державному рівні, недосконалістю та час­тими змінами чинної податкової системи та ін.

Стимулом для іноземних інвесторів вкладати кошти в аграр­ну сферу України може бути, насамперед, вищий рівень прибутку на вкладений капітал, ніж у західних країнах, дешева робоча сила, практично неосвоєний ринок товарів і послуг, вкладання коштів у розвиток інфраструктури АПК, зокрема, у формування матері­ально-технічної бази, передусім виробництво мінітехнологій для переробки сільськогосподарської сировини та виготовлення сільськогосподарської продукції масового попиту.

Тільки достатньо високий рівень цивілізованості підприєм­ницьких відносин, обізнаність підприємців з основами ведення підприємницької діяльності, створення юридичної бази для її

347

ефективного розвитку дасть змогу вивести сільськогосподарське виробництво країни на світовий рівень. Потрібно створювати інтегровані об'єднання підприємницьких структур, зокрема, асо­ціації, союзи підприємців агропромислового спрямування, фінан­сово-промислові групи (ФПГ), інвестиційні фонди. Такі об'єднан­ня забезпечать ефективний розвиток сільських регіонів, дадуть змогу налагодити і впровадити прогресивні ресурсозбережні тех­нології, постачати продукцію на внутрішні і зовнішні ринки, за­безпечити високий рівень оплати працівників сільськогосподарсь­кого сектора, бути рівноправними партнерами з іноземними підприємцями й інвесторами.

Становлення підприємництва в АПК буде супроводжувати­ся розвитком підприємницьких структур у сфері обслуговування потреб АПК, що забезпечить зайнятість населення сільської місце­вості. Для цього потрібно підтримувати нові, прогресивні форми господарювання у сільському господарстві, передусім фермерство, реформувати організаційну структуру управління АПК, надати сільськогосподарським підприємствам корпоративні права у підприємствах з переробки сільськогосподарської сировини. Для цього пропонують модель агропереробного товариства, відноси­ни у якому регулюють поєднанням інтересів аграрних виробників та переробної сфери АПК. Ця модель передбачає таке¹: проведен­ня нової емісії акцій для розміщення їх серед підприємств-поста­чальників; формування статутного фонду на рівні, достатньому для виділення контрольного пакета акцій сільськогосподарським товаровиробникам, у тому числі з використанням особливого ме­ханізму оплати акцій; застосування триступінчастої структури органів управління та максимальне розширення фінансово-гос­подарської самостійності виробничих підрозділів товариства;

поєднання практики щорічної виплати дивідендів з наданням пев­них пільг власним акціонерам щодо часткового перерозподілу кінцевого результату; створення сприятливих умов для придбан­ня акцій постачальниками сировини та ін.

_____

¹ Лупенко Ю.О. Формування контрольних пакетів акцій акціонерних товариств //Фінанси України. 1997. № 9. С.99-100.

348

Потрібне також формування нової пофірменної (на відміну від галузевої) організаційної структури АПК. Фірми агробізнесу, як багатопрофільні комплекси, поєднують у собі виробництво, пе­реробку та реалізацію сільськогосподарської продукції. Створен­ня фірм агробізнесу забезпечить залучення довготермінових інве­стицій та нових технологій в АПК України, інтеграцію фінансо­во-комерційних структур в аграрну сферу на ринкових засадах, конкурентоспроможність української сільськогосподарської про­дукції на світовому ринку.

12.2.2 Державне регулювання агробізнесу в розвинутих країнах

Досвід розвинутих країн, система агробізнесу яких трива­лий час формувалась під впливом держави, переконливо засвід­чує. що в умовах ринкової економіки життєздатність сільськогос­подарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості знач­но зумовлені державним регулюванням.

Потребу та особливості державного регулювання агропро­мисловим комплексом визначає низка об'єктивних чинників:

різноманітність природно-кліматичних умов; страхування їхньої діяльності; непостійність цін і доходів в агропромисловому ви­робництві, що залежить від природних факторів і кон'юнктури ринку; конкурентне середовище в сільському господарстві і висо­кий ступінь монополізації в ресурсозабезпечувальних перероб­них сферах; низька привабливість інвестування аграрного вироб­ництва через специфіку відтворювального процесу; потреба екологізації сільського господарства; особливості формування со­ціальної інфраструктури села.

Масштаби регулювання, головно, залежать від рівня еконо­мічного і соціального розвитку господарства, збалансованості попиту і пропозиції на аграрних ринках. Державне регулювання агробізнесу на Заході ведуть за такими головними напрямами: ре­гулювання цін і фермерських доходів; бюджетне фінансування;

349

кредитування; оподаткування; стабілізація ринку сільськогоспо­дарської продукції.

В умовах, що склалися сьогодні в Україні, з метою розвитку АПК і країни в цілому, крім перерахованих вище напрямів, дер­жава повинна: підтримувати розвиток фермерства; сприяти в ре­алізації продукції у межах квот і гарантованих цін, які запровад­жують органи державної влади; дотувати виробництво окремих видів продукції; підтримувати розвиток аграрного підприємниц­тва; провадити антимонопольну політику; забезпечувати підго­товку кадрів, підтримувати розвиток аграрної науки, соціальної інфраструктури.

Майже всі західні країни у взаємовідносинах сільського гос­подарства з іншими галузями, у питаннях експорту та імпорту сільськогосподарської сировини і продуктів дотримуються прин­ципу аграрного протекціонізму.

Планово-економічне регулювання аграрного сектора у пері­од переходу до ринку повинно поєднувати принципи індикативності і директивності.

Державне регулювання розвитку АПК значною мірою мож­на забезпечити програмним регулюванням.

Залежно від поставлених завдань програми поділяють на такі:

міжгалузеві, які регулюють важливі макроекономічні пропорції;

галузеві, орієнтовані на вирішення проблем галузей і сфер АПК;

товарні, які визначають ринкові механізми щодо того чи іншого продукту; функціональні, спрямовані на реалізацію ключових функцій державного регулювання АПК (інвестиційні, соціально-економічні, науково-технічні, інноваційні, природоохоронні та ін.);

регіональні, що містять комплекс заходів впливу держави на стан АПК окремих областей і регіонів.

Для суб'єктів АПК програми мають здебільшого рекомен­даційний характер, однак можуть бути й обов'язковими. Перед­усім це стосується державних підприємств і підприємств-моно­полістів, реалізації антикризових заходів, виконання екологіч­них програм тощо.

У конкретних програмах відображені головні важелі держав-

350

ного регулювання - законодавча діяльність, пряма державна підтримка (субсидії, дотації та ін.), механізм санкцій, митне регу­лювання, кредитна система, оподаткування і цінове регулювання.

Суттєвим елементом державного регулювання сільськогоспо­дарського виробництва є зміна його виробничої структури. З цією метою ввели пряме планування обсягів виробництва, запровадив­ши контрактну систему договорів між державою і фермерами, зок­рема, використовують два типи такої системи: підписання кон­трактів щодо обмеження посівів певної культури і виведення землі з обороту з відповідною компенсацією; введення прямого квоту­вання обсягів виробництва. Отже, фермер користується пільгами, державною підтримкою у разі виконання плану певного обсягу ви­робництва, а держава має змогу регулювати кількість земель, які використовуються під посіви та багаторічні насадження.

Перший тип планування почали використовувати після дру­гої світової війни в США, пізніше - в Західній Європі. Зокрема, в Європейському Союзі в умовах перевиробництва зернових і цук­рових буряків було уведено субсидії на зменшення їхніх площ. У деяких країнах, навпаки, використовують погектарні доплати за вирощування олійних, що сприяє зменшенню обсягів імпорту олії.

Пряме квотування обсягів виробництва поширене в молоч­ному тваринництві і. частково, - у птахівництві.

У 50-60-ті, дещо і в 70-ті роки, коли головним завданням сільського господарства було збільшення обсягів виробництва, у західних країнах широко практикували цільові державні субсидії на будівництво, купівлю техніки, здешевлення кредиту тощо. Проте в міру насичення ринку і перевиробництва сільськогоспо­дарської продукції прямі державні субсидії виробничого призна­чення почали зменшувати. Виняток становить лише система пільгового сільськогосподарського кредитування і деякі заходи з укрупнення господарств, надання допомоги молодим фермерам.

Сьогодні мета прямих державних виплат - не стимулювання виробництва, а вирішення соціальних завдань - підтримка рівня доходів фермерів, розвиток сільської інфраструктури та природо­охоронні заходи. Це є головним змістом сучасної загальної

351

сільськогосподарської політики Європейського Союзу. Оскільки підтримування високих цін всередині Союзу - один з найдорож­чих шляхів субсидування доходів, то прийнято рішення про деяке зниження цін. Натомість уведено прямі доплати фермерам у разі дотримання попереднього розміру їхнього виробництва. Державні виплати роблять з розрахунку на гектар землі або на голову худо­би в несприятливих умовах виробництва.

Різноманітність функцій держави передбачає значні витрати не тільки із бюджету, а й через дію цінового механізму. В ЦІЛОМУ по ОЕСР (25 найбільш розвинутих країн Заходу) кошти, що над­ходять у сільське господарство із бюджету, у дев'ять разів пере­вищують надходження від нього в бюджет, а якщо додати і цінові субсидії, то у 18 разів. Майже половину засобів, наданих сільсько­му господарству, становлять бюджетні кошти, а половину - суб­сидування цін.

Таблиця 12.1

Державні кошти, які спрямовують у сільське господарство (з розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь, дол.)¹.

Країни	У середньому за роки			1994р. до 1986-1988 pp.
	1986-1988 1989-1991		1994
Австралія	2	3	3	+1
Австрія	934	1063	1291	+357
Канада	98	120	81	-17
Європейський Союз	851	925	985	+134
Фінляндія	1766	2201	1477	-289
Японія	11699	12067	17332	+5633
Нова Зеландія	29	13	11	-18
Норвегія	3300	3688	3462	+162
Швеція	862	1055	657	-205
Швейцарія	2547	2755	3692	+1145
Туреччина	142	271	72	-70
США	162	157	221	+59
У середньому по
країнах ОЕСР	237	256	298	+61

_____

¹ Розрахунки зроблені за: Назаренко В., Шмелев Г. Государственная политика в аграрной сфере//Вопр. зкономики. 1996. №9. С.51.

352

Дані табл. 12.1 характеризують кошти, які спрямовують у сільське господарство, зокрема, бюджетні виплати та цінові суб­сидії. Диференціація коштів з розрахунку на 1 га сільгоспугідь зумовлена інтенсивністю сільського господарства, площею вико­ристовуваних сільгоспугідь і абсолютним розміром виділених сум. Як бачимо, високим є рівень державної підтримки аграрної сфе­ри в Японії, країнах Європейського Союзу та США. Мінімальні суми для підтримки сільського господарства виділяють в Авст­ралії та Новій Зеландії.

На захист вітчизняних ринків і товаровиробників у західних країнах також спрямований механізм зовнішньоторговельних відносин. Головною його складовою частиною є цінове регулю­вання. Світові ціни формують на підставі витрат v ліпших умовах виробництва, під якими розуміють сукупність природних, техніко-технологічних і соціально-економічних умов. Такі умови для виробництва багатьох сільськогосподарських товарів є у США, де на біржах і відбувається початкове формування світових цін.

Однак у більшості країн умови виробництва багатьох видів сільськогосподарської продукції гірші, ніж в головних країнах-експортерах. Якщо б функціонував абсолютно вільний світовий ринок, то внутрішнє виробництво сільськогосподарської продукції в багатьох державах було б витіснене імпортом. Тому потрібні системи захисних механізмів, які стимулюють розвиток власного аграрного сектора. Такі системи створено у країнах Європей­ського Союзу, Японії та інших, де умови для вирощування бага­тьох культур є гірші. Розроблені механізми захищають від деше­вого імпорту окремих продуктів, і водночас регулюють надход­ження продуктів, які не виробляють всередині країни.

Як базові інструменти політики захисту вітчизняних вироб­ників використовують митні збори і компенсаційні платежі, що покривають різницю між внутрішніми та імпортними цінами, а також компенсаційні платежі експортерам сільськогосподарської продукції, які дають змогу вивозити продукти з Європи на світо­вий ринок, де склалися нижчі ціни. Така система перетворила За­хідну Європу у великого експортера продуктів харчування.

353

В Україні для реалізації стратегічного курсу зміни всієї сис­теми відносин в АПК доцільно створити спеціальні органи дер­жавного регулювання сільського господарства і ринкових пере­творень у ньому. У державах Східної Європи, які стали на шлях аграрних реформ значно раніше, ніж Україна, подібні інституції уже діють, зокрема, у Польщі - Агентство сільськогосподарсько­го ринку, в Чехії і Словаччині - Фонди ринкового стимулювання, в Угорщині - Координаційний комітет з регулювання аграрного ринку. Незважаючи на деякі відмінності можна виділити такі го­ловні завдання їхньої діяльності:

інтервенційна закупівля аграрної продукції;

інтервенційний продаж сільськогосподарської продукції і продуктів її переробки на внутрішньому й зовнішньому ринках;

субсидування експорту:

обслуговування кредиторської заборгованості;

аналіз сільськогосподарського ринку, збір інформації та роз­робка оцінок і пропозицій для уряду щодо поточної ситуації.

Державні заходи впливу на економіку АПК мають, як зви­чайно, суперечливий характер. Ці суперечності зумовлені об'єктивно, по-перше, невідповідністю низки кінцевих цілей дер­жавного регулювання внутрішнім закономірностям ринкового розвитку: по-друге- порушенням інтересів окремих груп вироб­ників і споживачів: по-третє, неминучою внутрішньою супереч­ністю будь-якого рішення внаслідок врахування різних поглядів та інтересів, відмінностей у розумінні реальної дійсності і резуль­татів впровадження державних заходів.

Загалом, досвід державного втручання засвідчує, що мас­штаби і можливість регулювання пропорційні до сили державної влади. Дієвість інструментів і механізмів регулювання також за­лежить від здатності органів управління і влади контролювати ситуацію. Перехідний стан допускає і потребує не тільки непря­мого, а й прямого впливу на економію, що зумовлено швидкістю, силою і порівняно меншими бюджетними затратами.

У державному регулюванні аграрного сектора АПК України є певні проблеми, нема досвіду використання механізмів регулю-

354

вання, які Грунтуються на принципах добровільності і зацікавле­ності. Відсутність системності, некомплексність заходів і запіз­нення у прийнятті рішень різко знижують ефективність регулю­вання. Крім того, потрібно також врахувати складність фінансо­вого стану економіки, що обмежує можливості й масштаби підтримки АПК.

Отже, систему державного регулювання аграрної сфери в Ук­раїні, так само, як і регулювання агробізнесу на Заході, повинні характеризувати всепроникний вплив на різні сторони процесу виробництва сільськогосподарської продукції і високий рівень підтримки внутрішніх товаровиробників. Мета регулювання -стимулювати виробництво, аграрне підприємництво та соціаль­ну підтримку села.

12.2.3. Державне регулювання цін в аграрній сфері

Головну роль у всій системі державного регулювання економіки відіграє підтримка відповідного рівня цін і цінової рівнова­ги, оскільки розбалансування цінового механізму призводить до руйнівних наслідків. Державні кошти потрібні, з одного боку, для підтримки процесу відтворення в сільському господарстві, а з іншого - для стримування процесів інфляції і для захисту інте­ресів споживачів. У всіх розвинутих країнах найбільша частка дер­жавних коштів спрямована в аграрний сектор для зменшення рин­кових коливань та підтримки відповідного рівня цін.

Аналіз тенденцій сучасних процесів державного регулюван­ня аграрної сфери дає змогу зробити такі висновки. По-перше, високорозвинуті країни, що традиційно експортують сільськогос­подарську продукцію (США, Австралія та ін.) і прагнуть зберег­ти своє місце на світовому ринку, посилюють підтримку вітчиз­няного фермерства. По-друге, високорозвинуті технічно країни (Японія, Норвегія, Австрія та ін.), що традиційно імпортують знач­ну частину продуктів харчування, прагнуть зменшити залежність від країн-експортерів, підтримуючи вітчизняного товаровиробни­ка. По-третє, на різних етапах економічного розвитку деякі краї-

355

ни (Швеція, Фінляндія, Канада та ін.) змінювали рівень підтрим­ки власного сільського господарства - у певні періоди він збільшу­вався, а потім знову зменшувався.

Система регулювання цін (передусім це стосується оптових фермерських цін, проте іноді і роздрібних) спрямована на таке:

досягнення стабілізації цін та їхніх коливань у порівняно вузько­му "коридорі"; підтримування фермерських цін на рівні, що дає змогу товаровиробникам вести розширене відтворення; регулю­вання обсягів і структури виробництва.

Під час формування політики державних цін у країнах із рин­ковою економікою враховують такі фактори:

паритетність цін на промислову і сільськогосподарську про­дукцію;

витрати на виробництво продукції у спеціалізованих фер­мерських господарствах:

прибутковість фермерських господарств, спеціалізованих галузей і сільського господарства в цілому;

доходи фермерів на вкладений капітал і їхні фінансові мож­ливості ведення розширеного виробництва.

Розвинуті країни активно стимулюють національне сільське господарство де витрати виробництва вищі від світових; у цьому випадку враховують імпортно-експортні можливості вітчизняних товаровиробників. Особливості механізму підтримки аграрного сектора в кожній країні залежать від природно-економічних, гео­графічних, зовнішньо-економічних умов тощо.

Загалом система державного регулювання цін у всіх країнах із розвинутою ринковою економікою майже однакова: запровад­ження верхніх і нижніх меж коливання цін та індикативної або умовної ціни, яку держава прагне підтримувати. Інструментом такого регулювання є скуповування або продаж продукції (товар­на інтервенція).

Ця система відома досить давно, однак уперше широко була використана в США в середині 30-х років XX ст. після створення Товарно-кредитної корпорації. Головною її метою було відновлен­ня докризового паритету цін і купівельної спроможності фермерів.

356

Після другої світової війни такі системи стали стандартним мето­дом підтримки цін, особливо після створення Спільного ринку.

На сучасному етапі для аграрного сектора США характер­не поєднання державного втручання та ринкового регулюван­ня. За федеральними сільськогосподарськими програмами фер­мери, що вирощують зернові, отримують від міністерства сільського господарства США позики для фінансування вироб­ництва. Зібраний урожай вони можуть продавати за ринкови­ми цінами і розраховуватися за позики частиною виторгу. Якщо ж ринкові ціни падають нижче рівня контрольних цін, запро­ваджених конгресом, то фермер може передати урожай державі за контрольними цінами, розраховуючись за позику й отриму­ючи виторг.

Аналогічно регулюють ціни в молочній промисловості. Кон­грес визначає так званий справедливий рівень контрольних цін на молоко, масло, сир. Якщо ринкові ціни опускаються нижче від цього рівня, то продукти скуповує держава.

У США офіційно діють цільові (гарантовані) і заставні ціни. Цільові ціни забезпечують фермерам отримання норма­тивних доходів від виробництва сільськогосподарської про­дукції і страхують їх від впливу монополістів. Заставні ціни дають змогу протягом дев'яти місяців вільно розпоряджатися виробленою продукцією: реалізовувати за контрактами, про­давати на вільному ринку, зберігати на фермі або здавати на зберігання (за відповідну плату), очікуючи підвищення цін на світовому ринку, здавати продукцію під заставу. Заставні ціни запроваджують на рівні середньоринкових за минулі п'ять років. Для пшениці і кормового зерна рівень заставних цін ста­новить 75-85%. Оскільки заставна ціна є нижньою межею га­рантованої ціни, то фермер може отримувати додаткові доходи завдяки вилці заставної і світової цін.

Особливість політики ціноутворення в аграрній сфері країн Європейського Союзу полягає у врахуванні умов кризи надвироб­ництва сільськогосподарської продукції, що зумовлює потребу підтримки національних товаровиробників.

357

Комісія співтовариства періодично регулює ціни за трьома головними категоріями:

бажані ціни (індикативні - для зернових, молока, цукру, мас­линової олії, соняшника; орієнтовані - для великої рогатої худо­би, вина- цільові - для тютюну);

мінімальні ціни імпорту (порогові - для зернових, цукру, мо­лочних продуктів, маслинової олії; довідкові - для фруктів, овочів, вина, деяких рибних продуктів; шлюзові - для свинини, яєць, птиці);

порогову ціну визначають як індикативну мінус затрати на транспортування і розвантаження товарів від кордону співтова­риства до країни Європейського Союзу, яка найбільше потребує цієї продукції. Захист від імпорту ведуть шляхом обкладання до­датковим митним збором, який дорівнює різниці між національ­ною торговою ціною і ціною імпорту. Крім захисту від імпорту. використовують засоби, які сприяють експорту за межі ЄС - екс­портні субсидії;

мінімальні ціни, мета яких - гарантувати виробнику нормаль­ний рівень доходу і диференціювати заготівельні ціни по районах за видами продукції.

З середини 80-х років країни-члени ЄС стали широко вико­ристовувати державне субсидування експорту пшениці. Субсидії перевищили половину ціни на пшеницю на світовому ринку. Екс­портне субсидування сільського господарства в країнах Західної Європи має не економічне, а соціальне навантаження. Країни Європейського Союзу могли б суттєво зменшити обсяг сільсько­господарського експорту. Однак це збільшить рівень пропозиції в рамках Союзу, і в кінцевому підсумку, може сприяти розоренню нерентабельних господарств. Саме цього прагнуть уникнути краї­ни, збільшуючи субсидії фермерам.

Державна політика регулювання цін, крім загальновизна­них позитивних сторін, має низку недоліків. Галузь повільно роз­гортає свої потужності, із запізненням на технологічний цикл реагує на підвищення цін, а потім, у міру зниження цін, так само повільно згортає виробництво. Тобто є значний лаг між зміною

358

держаних цін і реакцією сільського господарства на це. Можли­ва навіть від'ємна еластичність виробництва, коли в умовах па­діння цін фермери, у яких висока частка постійних затрат, праг­нуть розширити виробництво, щоб підтримати попередній рівень

доходів.

Типовим недоліком цінового регулювання в умовах насичен­ня ринку є труднощі пов'язані зі стримуванням зростання вироб­ництва. що призводить до збільшення невиробничих витрат на закупівлю сільськогосподарської продукції, її зберігання й екс­порт на пільгових умовах.

На відміну від США та більшості європейських країн, дер­жавне регулювання цін в Україні застосовують в умовах порівня­но високого попиту на сільськогосподарську продукцію і спаду виробництва. Наявна система цін не відшкодовує високих вит­рат на виробництво сільськогосподарської продукції. Розрахун­ки, виконані за даними Мінсільгосппроду щодо витрат на ви­робництво в обсягах 1990 p. з урахуванням індексів цін на мате­ріальні ресурси 1995 p.. засвідчують, що частка вартості купо­ваних матеріальних ресурсів збільшилась з 33.6 до 67,9%, в тому числі витрат на нафтопродукти - з 2,5 до 21.1%; електроенергію - з 0,7 до 2,7%.

Водночас різко зменшується частка вартості матеріальних ресурсів власного виробництва: кормів - з 19.1 до 9,8%. оплати праці з усіма видами доплат - з 28.2 до 5.9%.¹ Це за умов, коли у структуру собівартості не включено вартість землі - основного засобу виробництва в сільському господарстві.

Важлива функція ціни в ринковій економіці - забезпечити прибуток товаровиробникам. Особливість ціноутворення в аг­рарній сфері полягає в тому, що, зважаючи на умови конкуренції в сільському господарстві, між ціною реалізації і собівартістю є дуже мала різниця.

_____

¹ Білик Ю.Д. Економічні проблеми агропромислового комплексу в умовах фор­мування ринкових відновин. К.,1998. С.128.

359

В умовах ринку ціна завжди реагує на співвідношення попи­ту та пропозиції і ступінь конкуренції в галузі. Державна цінова політика на агропродовольчих ринках не створить рівноваги, але може попередити її порушення. Ціна дає змогу швидше узгоджу­вати дії монопольної та організаційно роздрібненої частини рин­ку¹. Тому pуx цін зараз можна більше пояснити досягнутим рівнем монополізації і заходами аграрної політики, ніж зміною пропо­зиції та попиту.

Лібералізація цін в Україні розкрила міжгалузеві, структурні та цінові диспропорції у сфері АПК, які складались протягом три­валого періоду. В результаті руйнування старих відносин виник­ли нові проблеми:

загальна цінова незбалансованість і нестабільність;

диспаритет цін на сільськогосподарську і промислову про­дукцію:

В умовах високої інфляції зазнають збитків насамперед га­лузі з тривалим обігом капіталу. Сільське ж господарство має се­зонний і циклічний характер, а його продукція у більшості швид­ко псується і не може чекати сприятливої кон'юнктури цін. Вод­ночас для придбання засобів виробництва потрібні додаткові кош­ти. Тут починає діяти чинник реальних "ножиць цін" на промис­лову і сільськогосподарську продукцію, не на користь останньої. Знецінювання коштів, отриманих від продажу урожаю, відбуваєть­ся ще до початку нової посівної.

Політика лібералізації цін на промислові товари та збережен­ня недосконалого державного регулювання цін на сільськогоспо­дарську продукцію ще більше посилили диспаритет цін протягом 1991-1997 pp.

Ціни на продукцію сільського господарства у 1997 p. порівня­но з 1990 p. зросли у 68-1 тис. разів, а на промислову - у 296,2 тис. разів. Тобто рівень підвищення цін на промислову продукцію щодо сільськогосподарської був у 4,35 раза вищий. Зокрема, у 1994 p. темпи зростання цін на промислові товари, які споживає сільське господарство, були більш ніж у десять разів вищими від темпів зростання цін на сільськогосподарську продукцію (Рис. 12.2).

360

Рис. 12.2. Графік зміни цінового паритету сільського господарства в господарському комплексі України.

Порівняння цін на сільськогосподарську і промислову про­дукцію та еквівалентність їхнього обміну свідчить, що диспари­тет цін ще більше поглиблюється (табл. 12.2).

Таблиця 12.2

Розрахунок еквівалентності обміну сільгосппродукції на машини та пальне за 1997 рік (тонн за одиницю)*

Вид продукції	Вартість 1т сільгосп­продукції. грн.	Трактор -34131 грн.	Зернозби­ральний комбайн -76060 грн.	Кормозбиральний комбайн -37393 грн.	Бензин -392 грн.	Дизельне пальне -322 грн.
Зерно	176	194	432	212	2,2	1,8
Соняшник	246	139	309	152	166	163
Цукрові
буряки	70	483	1086	534	5,6	4,6
Молоко	239,5	142	318	156	1,6	1,3
М'ясо в
живій вазі	1040	33	73	36	0,38	0,31

* Дані Інституту аграрної економіки УЛАН.

361

Паритет відносин - складне явище, а ціновий аспект є лише однією із його сторін. Для характеристики цінового аспекту по­трібно враховувати таке:

1. Сільськогосподарське виробництво, з огляду на свою спе­цифіку, функціонує у порівняно конкурентоспроможному сере­довищі, а галузі, що його обслуговують - у монополізованому.

2. Для сільгоспвиробників характерна іммобільність ресурсів, зумовлена низькими темпами переливу капіталу.

3. Нееластичний попит на сільськогосподарську продукцію.

4. Для оцінки стану паритетності потрібний комплексний підхід, який передбачає не тільки індекси цін, а й темпи приросту та інші показники.

5. У разі підтримки цінового паритету державою ціни не по­винні втрачати властивість регулятора.

6. Забезпечення товаровиробнику своєчасних виплат за реа­лізовану продукцію. В умовах інфляції виторг знецінюється, а ви­робництво втрачає сенс, оскільки отриманих коштів господарству не вистачає навіть для простого відтворення.

В Україні на сучасному етапі під час формування цін в аг­рарній сфері потрібно враховувати так званий затратний метод ціноутворення. Це зумовлено двома головними моментами: по-перше, через нерозвинутість національного ринку, і, по-друге. надто низьким технічним і технологічним рівнями сільськогос­подарського виробництва. Проте, із розвитком ринкових чинників, треба відмовитись від цього методу ціноутворення, що зумовить потребу пошуку зниження витрат національними виробниками.

Модель ціноутворення в Україні повинна передбачати три різні рівні цін.

Перший рівень - гарантована, або інтервенційна ціна. Гаран­товану ціну розраховують для головних видів сільськогосподарсь­кої продукції. Вона повинна бути гарантією відшкодування ви­робничих витрат і стабілізації структури виробництва. Гаранто­вана ціна включає середній рівень затрат у нормально працюю­чих господарств та мінімальний рівень прибутку. Це нижня (порогова) цінова межа, вона може бути стартовою ціною для біржо-

362

вих торгів. Гарантовану ціну можна використовувати і з метою потрібних структурних змін.

Другий рівень - еквівалентна ціна, яка повинна забезпечува­ти середню норму прибутку на авансовий капітал (враховуючи вартість землі) та включати рентний дохід. Її розраховують на рівні середньої норми прибутку основних галузей промисловості, що пов'язані із аграрною сферою (машинобудування, енергети­ка, хімічна промисловість та ін.).

Визначаючи норми прибутку, треба обов'язково брати до ува­ги структуру капіталу. Передусім це стосується введення вартості землі, як головного засобу виробництва, до аграрного капіталу. В структурі основного капіталу в аграрній сфері індустріальне роз­винутих країн питома вага вартості землі коливається в межах 35-65 %, а в Японії вона становить майже 80 %.

Вартість землі в авансовий капітал планують вводити посту­пово, в міру її введення до товарообігу. Вартість землі є елемен­том постійних витрат у структурі собівартості виробництва. На сучасному етапі у структуру собівартості сільськогосподарської продукції доцільно ввести частку від 3 до 5 % від визначеної ціни землі. Із зростанням платоспроможного попиту населення, змен­шенням падіння обсягів виробництва цей відсоток потрібно по­ступово збільшувати.

Розрахунки за такою моделлю ціноутворення ускладнює інфляція. Тому ціни повинні враховувати так звані інфляційні очікування - різницю між темпами інфляції і депозитним відсот­ком. Якщо темпи інфляції більші, ніж відсоток на депозитні вкла­ди, то ціну потрібно збільшувати на величину інфляційних очіку­вань.

Третій рівень цін - це ціни стимулювання виробництва. Вони повинні бути вищі від світових, їх можна використовувати для розрахунків із виробниками за деякі види продукції. Такі ціни по­винні враховувати купівельну спроможність, інтереси споживачів, а також психологічний аспект.

Цінова політика в Україні поки-що не має визначеної кон­цепції. Система нагляду за паритетом цін неефективна і зводить-

363

ся лише до виявлення динаміки цін, що склалася фактично. Ціно­ва ситуація не прогнозована. Нема регіональних особливостей у цінових відносинах, незважаючи на відмінності в природно-еко­номічних умовах, територіальному поділі праці тощо.

12.2.4. Кредитна політика держави в сільському господарстві

В аграрному виробництві практично всіх країн із розвину­тою ринковою економікою діє спеціалізована система сільсько­господарського кредиту. Це зумовлено специфікою сільського гос­подарства, нестачею вільних фінансових коштів, високою капіта­ломісткістю і порівняно низькою фондовіддачею, сезонністю ви­робництва та значною тривалістю виробничого циклу.

Ще однією особливістю Сільського господарства, яка впли­ває на специфіку кредитування, є залежність від природно-кліма­тичних умов. Це знижує гарантованість позик сільськогосподарсь­ким товаровиробникам.

На кредитування впливають і порівняно малі розміри підприємств аграрного сектора, що робить їх менш конкуренто­спроможними на ринку коротко- і довготермінових кредитів.

У ринковій економіці склались особливі інституції і форми сільськогосподарського кредиту. Головні їхні характеристики - це високий рівень державної підтримки і кооперативні начала. Сільськогосподарські виробники можуть отримати потрібні їм кошти у банках, страхових компаніях, асоціаціях сільськогоспо­дарського кредиту, фінансових компаніях, організаціях, що реалі­зують устаткування та інші товари сільському господарству тощо.

Система фінансування аграрного сектора в різних країнах Західної Європи і Америки має свою специфіку. Наприклад, у Великобританії ніколи не було спеціалізованої системи аграрних кредитів і фермерські господарства підтримували за допомогою державних субсидій. У Німеччині, Бельгії, Данії, Франції, США, навпаки, історичний розвиток фермерського укладу привів до ство­рення спеціалізованих закладів кредитування фермерів.

364

Важливе місце в кредитній системі західних країн посіда­ють кооперативні банки. Вперше вони почали функціонувати в Німеччині у вигляді позиково-ощадних сільських кооперативів Райфазен (за іменем засновника). На базі деяких кооперативів виникли великі банки. Найвідоміші серед них: Креді Агріколь (Франція), ДГ Банк (Німеччина), РАБОБАНК (Нідерланди), Фарм Кредит Систем (США) та ін. Зокрема, Креді Агріколь є одним з найбільших банків Європи, він обслуговує 14 млн клієнтів і по­над 75% кредитних потреб сільської місцевості Франції.

Широкого розвитку сільська кредитна кооперація набула в США, де нею опікується Міністерство сільського господарства. У США налічується 4000 комерційних сільськогосподарських банків, на які припадає майже 35% загального обсягу кредитних ресурсів у сільському господарстві (у 1995 p. загальна сума кре­дитів в аграрній сфері становила 160 млрд дол.¹).

Кооперативна сільськогосподарська банківська система функ­ціонує в рамках кооперативного законодавства і має низку пере­ваг, зокрема вона не підпадає під дію антимонопольного законо­давства. Оскільки кооперативні банки орієнтовані передусім на обслуговування фермерських господарств, їм часто надають пільги в оподаткуванні. Держава виділяє бюджетні кошти для коопера­тивних та спеціалізованих сільськогосподарських банків за таки­ми напрямами: видача пільгового кредиту на укрупнення госпо­дарств і проведення землевпорядних робіт; зниження позичково­го відсотка; перепланування господарств; зміна структури і типу виробництва.

До пільгового кредитування можна віднести і систему зас­тав під сільськогосподарську продукцію, і кредити, по суті, пере­творюються у безвідсоткову позику.

Є також пільгові кредитні позики для фермерів-початківців, молоді; цільові позики на облаштування господарства, житла. У деяких країнах функціонує пільгова система кредитів для будів-

_____

¹ Пиплз К. Развитие системы сельськохозяйственного кредита в США: уроки для России//Вопр. зкономики. 1997. №8. С.147.

365

ництва житла, а самі ці затрати вилучають із оподатковуваного доходу.

Система пільгового кредитування фермерів добре відпрацьо­вана в США, вона стосується також забезпечення житловими умо­вами населення у сільській місцевості. Зокрема, під будівництво чи реконструкцію будинку або погашення боргів за житло кредит надають на 33 роки за ставкою 1%. Пільгові кредити під 1% тер­міном до 5 і і років надають для оренди будинку в сільській місце­вості людям з низькими доходами, а також старшим 62 років. Крім того, уряд веде активну політику щодо регулювання відсоткових ставок. Облікова ставка Федеральної Резервної Системи не пере­вищує 7%, асоціації виробничого кредиту та кооперативних банків -9-10%.

Кредитну політику використовують також для стимулюван­ня зростання обсягів товарної продукції. З цією метою роблять кредитування під майбутній урожай на умовах ф'ючерсних кон­трактів. укладених за договірною ціною. Таке кредитування на пільгових умовах з використанням коштів державного і місцевих бюджетів дає змогу уже на початку весняного сезону забезпечу­вати сільськогосподарські підприємства обіговими коштами. Од­нак, зважаючи, що сільське господарство - галузь ризикового ви­робництва, така форма кредитування потребує системи страху­вання, яка передбачає:

державну гарантію відшкодування страхових платежів за всіма видами страхування у визначених розмірах;

повернення більшої частини страхових внесків у випадку їх невикористання за результатами минулого року;

вирішення питання про віднесення затрат страхування май­на на собівартість продукції.

Велике значення для формування аграрного капіталу в умо­вах ринкової економіки має система іпотечного кредиту. Іпотека - це передача боржником у заставу свого нерухомого майна кре­дитору як гарантію сплати боргу. Заставоотримувач (кредитор) наділений правами володіння нерухомістю до повної виплати бор­гу заставодавцем. У цьому випадку кредитор не перетворюється

366

у власника. Це важливо, оскільки банки можуть надавати позику під заставу землі. Світова ж практика свідчить про потребу обме­жувати набуття прав власника землі у такий спосіб. Наприклад, законодавством таких країн, як Японія, Італія, запроваджено су­ворий ліміт на розміри сільськогосподарського землеволодіння для фізичних та юридичних осіб. Для позичальників головна умова - забезпечення доходу, гарантованого нерухомістю.

В країнах з розвинутою ринковою економікою система іпо­течного кредиту повністю виконує свої функції. Однак в умовах кризи (ланцюг неплатежів, падіння цін на сільськогосподарську продукцію, зниження доходів сільськогосподарських підприємств) під загрозою є сам факт власності сільських товаровиробників на землю. Виникає небезпека масової втрати землі виробниками. Щоб попередити це, потрібне втручання держави. Така ситуація скла­лася у деяких країнах у кризові 30-ті роки. Зокрема, у США ад­міністрація Ф.Рузвельта на три роки закріпила землю за фермера­ми, що заборгували; в Німеччині був прийнятий закон про невідчуження селянського двору, що забороняв його продаж за борги. Так було введено юридичну норму про умовність характеру прав кре­дитора щодо розпорядження землею сільськогосподарських ви­робників. Пізніше це стало базою для розробки законів, що захи­щали права фермерів на заставлену землю і визначали право кре­диторів щодо розпорядження нею.

На сучасному етапі в Україні для становлення іпотечної сис­теми немає достатніх умов, оскільки нема ринку землі. Поки що іпотечний кредит може розвиватись лише в окремих регіонах краї­ни, де частково є земельний обіг.

Система сільськогосподарського кредиту в Україні лише по­чинає формуватися. Її перспективи залежать від низки чинників, передусім від фінансової стабілізації економіки.

Аграрна сфера АПК, за підрахунками вчених-аграрників, по­требує фінансових ресурсів для оновлення матеріально-технічної бази на суму понад 50 млрд дол. Кредитне забезпечення не задо­вольняє сільськогосподарських виробників: щорічна потреба в кредитах становить 3,5 млрд грн, а можливості АПБ "Україна" -

367

лише 0,5 млрд грн. Головна риса кредитування аграрної сфери в Україні полягає в тому, що сьогодні понад 90% кредитів - це ко­роткотермінові кредити, які надають без урахування сезонності і тривалості виробництва. Коефіцієнт платоспроможності сільсько­господарських підприємств станом на 1 січня 1998 p. становив лише 0,33, що зумовлено несвоєчасністю розрахунків споживачів продукції і держави з товаровиробниками.

Протягом 1995-97 pp. в АПК через банківську систему на­дійшло кредитів на суму 483 млн грн, із них 98% - через банк '"Україна". У 1997 p. кредитна підтримка агропромислового ком­плексу становила 904,5 млн грн, із них 172,4 млн грн було надано безпосередньо сільськогосподарським виробникам. Відсоткова ставка за надані кредити становила 30%.

Однак позичальники не в стані повернути кредити. Станом на 1.01.1998 p. борги підприємств АПК банку "Україна" за позич­ками досягли 175.3 млн грн. з урахуванням пролонгованої забор­гованості. за відсотками - 40 млн грн. Заборгованість сільгоспви­робників становила 76,7 млн грн., за відсотками - 21.2 млн грн. Дані таблиці 12.3. характеризують стан кредитної заборгованості підприємств АПК банку "Україна" в 1997 p.

Для розширення сфери кредитних послуг підприємствам АПК доцільно створити спеціалізований державно-комерційний банк. Через такий банк держава могла б: мати регулювальний вплив на кредитний ринок і кредитні відносини в галузі агропро­мислового виробництва; розміщувати всі кредити, які надають сільськогосподарським виробникам з боку держави та міжнарод­них кредитних інституцій; виконувати іпотечні операції та вести операції із землею.

Такий банк міг би брати активну участь у створенні мережі кооперативних банків, максимально наближених до аграрних ви­робників. Філії спеціалізованого банку та мережу кооперативних банків з часом було б доцільно реформувати в єдину систему кре­дитного обслуговування підприємств АПК.

Одним із варіантів державного регулювання у кредитній сфері України може стати боніфікація відсотків, як це роблять у

368

Таблиця 12.3