Тема 12.
Державне регулювання розвитку головних сфер господарської діяльності
12.1 Державне регулювання промислового виробництва
12.1.1. Завдання державного регулювання розвитку промислового виробництва
Промисловість України має такі галузі: електроенергетику;
нафтовидобувну, газову, вугільну, торф'яну, чорну металургію, кольорову металургію, хімічну та нафтохімічну, машинобудівну і металообробну, лісову, деревообробну та целюлозно-паперову, промисловість будівельних матеріалів, скляну та фарфоро-фаянсову; легку, харчову, мукомольно-круп'яну, комбікормову, мікробіологічну, поліграфічну та ін.
Галузевий поділ промислового виробництва є в основі галузевого державного регулювання.
Об'єктами державного регулювання на макроекономічному рівні є міжгалузеві комплекси - єдині господарські системи, які складаються з групи взаємопов'язаних галузей і покликані забезпечити потребу національної економіки у певному виді кінцевої продукції (послуг). Кожен комплекс має низку спеціалізованих галузей, технологічно, економічно й організаційно пов'язаних між собою.
До складу міжгалузевих комплексів промислового виробництва належать такі: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, хіміко-лісовий.
Державне регулювання промислового виробництва у складі Міністерства економіки України провадить департамент розвитку базових галузей промисловості та виробничої інфраструкту-
333
ри, у складі якого функціонують відділи: економіки чорної та кольорової металургії, економіки хімічного та нафтохімічного комплексів, економіки розвитку енергетики, економіки лісопромислового та лісогосподарського комплексів, економіки машинобудівного та оборонного комплексу; департаменти: реалізації соціальної політики з відділом економіки виробництва непродовольчих товарів та послуг; розвитку агропромислового комплексу з відділом виробництва продовольчих товарів.
Суб'єктами державного регулювання промислового виробництва є Міністерство промислової політики. Міністерство вугільної промисловості. Міністерство енергетики, а також Державні Комітети: нафтової, газової та нафтопереробної промисловості;
харчової промисловості; медичної та мікробіологічної промисловості та ін.
Залежно від типу галузей і форм власності державне регулювання промислового виробництва ведуть у вигляді прямого державного управління об'єктами (підприємствами) і регулювання їхньої підприємницької діяльності.
Пряме управління промисловим виробництвом передбачає:
управління з боку міністерств об'єктами, що є у сфері державної власності; організацію монопольного виробництва деяких видів промислової продукції; індикативне планування; контроль за виробництвом і розподілом частини продукції, яку виготовляють на державних підприємствах.
Держава на розвиток товарного ринку впливає через грошово-кредитну політику Національного банку України. Однак за умов кризи, монополізму виробників та інших особливостей перехідного періоду до ринкових відносин найефективнішими засобами державного впливу на процеси виробництва промислової продукції є методи індикативного планування, які реалізують державні органи, підпорядковані Кабінету Міністрів України.
У високорозвинутих країнах світу, зокрема у США, питання ролі держави у виробництві дебатують: чи можуть приватні фірми ліпше забезпечити людей тими послугами та товарами промислового виробництва, які сьогодні надає держава? Чи існують інші
334
види послуг (наприклад, телефонний зв'язок), які може ліпше надати приватне підприємство?
Рис. 12.1. Рівні державної власності у різних галузях різних країн, %:
1 - понад 75; 2 - 75; 3 - 50; 4 - 25; 5 - до 25. Джерело: Financial Times, 10 грудня 1986 p., з AMEX Bank Reviev.
На рис. 12.1 показано питому вагу державної власності у різних галузях різних країн. Як бачимо, безпосередня участь державних органів США та Японії у виробництві значно менша, ніж у більшості європейських держав.1
_____
1 Стігліц Джозеф Е. Економіка державного сектора // Пер. з англ. А. Олійник, Р. Скільський. К.: Основи, 1998. С. 233.
335
В Україні у процесі формування індикативного плану державні органи визначають напрями економічного розвитку машинобудівного, паливно-енергетичного, хіміко-лісового, оборонного комплексів, легкої та інших галузей промисловості з огляду на прогноз потреб населення, уряду та національного виробництва, передбачають орієнтовні обсяги промислового виробництва, формують державні замовлення, укладають державні контракти.
У Державній програмі економічного і соціального розвитку України визначають показники: обсяги виробництва промислової продукції, товарів народного споживання, найважливіших видів продукції, що контролює держава.
Важливими складовими плану є виробництво і поставка продукції згідно з державним замовленням (державним контрактом). Система державного замовлення (державного контракту') в промисловості покликана задовольнити потреби держави у виробництві продукції виробничо-технічного призначення, товарах народного споживання, а також надати державну підтримку найважливішим галузям народного господарства та забезпечити виконання міждержавних угод.
До методів регулювання підприємницької діяльності в промисловому виробництві належать:
державні дозволи та контроль за розміщенням промислових підприємств;
залучення промислових підприємств (незалежно від форм власності) до виконання державних та регіональних цільових комплексних програм;
антимонопольні заходи;
застосування системи податків (ПДВ, акцизного збору, податку на прибуток) і податкових пільг;
грошово-кредитне регулювання;
регулювання цін на деякі види промислової продукції аж до запровадження державних цін;
використання норм амортизації і інших норм та нормативів.
336
12.1.2. Натуральні і вартісні показники промислового виробництва
У процесі формування прогнозів, індикативних планів, вироблення регуляторів щодо суб'єктів ринку; які функціонують у сфері промислового виробництва, обсяги виробництва продукції оцінюють у натуральному і вартісному вираженнях.
Прогноз потреби національної економіки і населення у продукції промисловості й товарах народного споживання, визначення орієнтовних обсягів виробництва промислової продукції, планування обсягу державного замовлення, а також формування виробничої програми на підприємствах промисловості розпочинають з розрахунків натуральних показників.
Під час прогнозування і планування промислової продукції у натуральному вираженні враховують кількість, якість продукції і терміни поставок за номенклатурою.
Номенклатура - це упорядкований перелік виробів за певними групами і підгрупами. Щодо кожного ВИДУ продукції наводять його назву, одиницю вимірювання (шт. т. млн кВт год, Гкал. млн грн. тощо), код для механізованого опрацювання. Фізичні одиниці вимірювання застосовують згідно з міжнародними стандартами.
В індикативних планах виділяють:
номенклатуру найважливішої промислової продукції (виробництво електроенергії, чавунне, стальне і кольорове литво, крани мостові електричні, крани козлові електричні, крани мостові однобалкові, верстати металорізальні тощо);
номенклатуру державного замовлення.
Для оптимального задоволення потреб споживача випуск продукції планують не лише у номенклатурі, айв асортименті. Асортимент конкретизує номенклатуру продукції.
Обсяг виробництва продукції у натуральному вираженні можна визначати за валовим (з внутрішньозаводським оборотом) і товарним (без внутрішньозаводського обороту) випусками. Нині в Україні, згідно з Типовою інструкцією до складання звітів промислових підприємств, промислову продукцію у більшості галу-
337
зей визначають без внутрішньозаводського обороту і, лише в окремих галузях у винятковому порядку, - з урахуванням його вартості.
Якість промислової продукції характеризує система показників, які відображають її найважливіші властивості і параметри: надійність, довговічність, точність, енергомісткість та ін.
Державне регулювання якості продукції виконують за допомогою системи стандартизації та сертифікації. Державна система стандартизації спрямована на забезпечення якості продукції відповідно до розвитку науки і техніки, потреб населення і народного господарства. Її гарантує Державний комітет України зі стандартизації, метрології та сертифікації. Державні стандарти України розробляють на вироби загальномашинобудівного застосування (підшипники, інструмент, деталі, кріплення тощо), продукцію міжгалузевого призначення, продукцію для населення. На промислову продукцію, якщо нема державних стандартів України, розробляють галузеві стандарти, на продукцію, яку використовують лише на конкретному підприємстві, - стандарти підприємств.
Сертифікацію продукції в Україні поділяють на обов'язкову та добровільну. Держстандарт України визначає перелік продукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації. З 1 липня 1994 p. обов'язковій сертифікації підлягають такі вироби, як побутове устаткування і комплектуючі вироби до нього, світлотехнічна продукція і вироби до неї, ручні електромеханічні машини та переносні верстати, радіоелектронна побутова апаратура, відео-, телевізійна та дисплейна техніка, будівельно-монтажні електрифіковані інструменти, технологічне устаткування для харчової, м'ясо-молочної промисловості, іграшки, миючі засоби, а з 1 січня 1995 p. - медична техніка.
Обов'язкова сертифікація передбачає перевірку та випробування продукції для визначення й характеристик і подальший технічний нагляд за нею. У разі позитивного вирішення органу з сертифікації заявникові видають сертифікат на право маркувати продукцію спеціальним знаком відповідності.
338
12.1.3. Прогнозування потреби національної економіки у промисловій продукції
Прогнозування потреби у промисловій продукції і населення в товарах народного споживання є основою макроекономічного регулювання промислового виробництва.
З методологічного погляду у структурі потреб національної економіки в промисловій продукції доцільно розрізняти потребу в продукції видобувних галузей і потребу в продукції обробних галузей.
Прогноз ринку сировини, матеріалів і техніко-економічне обгрунтування заходів щодо забезпечення ними народного господарства є обов'язковим елементом макрорегулювання. Потреба національного виробництва у сировині і матеріалах включає сумарні їх витрати на виробничо-експлуатаційні цілі. капітальне будівництво, експорт та ін. Для прогнозування перспективної потреби розробляють показники питомих витрат найважливіших видів сировини, палива й енергії на виробництво одиниці продукції.
Питомі витрати (коефіцієнти витрат) є укрупненими нормами витрат найважливіших видів матеріальних ресурсів, їх розробляють для основних видів продукції, в яких їх використовують, а також у розрахунку на 1 млн грн. продукції. Обгрунтовують питомі витрати методами техніко-економічного проектування, які охоплюють: аналіз динаміки питомих витрат на період, який передує прогнозному; визначення головних факторів, що зумовлюють зміни питомих витрат у прогнозному періоді, і оцінку їхнього впливу на рівень питомих витрат: розрахунок сукупного впливу факторів на зміну питомих витрат у прогнозному періоді і розрахунок перспективних коефіцієнтів витрат матеріальних ресурсів. Крім того, потрібно враховувати такі чинники: впровадження нових прогресивних технологій, розширення використання нових видів сировини, зміни в структурі виробництва, підвищення якості продукції, поліпшення показників комплексного використання природних ресурсів, зменшення відходів, та втрат ресурсів.
339
Прогнозну потребу в ресурсах визначають за формулою
де Nmj - норма витрат m-го ресурсу; Qmj - обсяг виробництва продукції, на який витрачають m-й матеріал; к - кількість різновидів виробів або робіт, на які використовують m-й матеріал.
Важливим напрямом прогнозування потреби у ресурсах є визначення впливу зміни рівня і структури споживання на динаміку матеріаломісткості суспільного виробництва.
Прогнозування потрібних обсягів продукції обробних і переробних галузей промисловості розпочинають з визначення кола галузей споживачів і структури їхніх потреб. Потреби поділяють на виробничі і невиробничі. З кожного напряму виділяють групи галузей і виробництв, у розрізі яких ведуть усі розрахунки. Головним у цьому випадку є нормативний метод. Прогнозування потреби за цим методом передбачає розробку номенклатури продукції; показників, які б давали точну кількісну характеристику специфічним виробничим зв'язкам галузі-постачальника з галузями-споживачами; розрахунок обсягів потреби у розрізі агрегованих груп.
За нормативним методом прогноз виробничого споживання у кожній галузі роблять на підставі оцінки укрупнених групових нормативів витрат одного виду продукції на виробництво іншого. Розмір базових нормативів визначають за даними звітних міжгалузевих продуктових балансів і техніко-економічних розрахунків, а розмір перспективних нормативів - на підставі базових і коригують з урахуванням факторів, які вплинули на їхні розміри.
Обчисливши нормативи, можна розрахувати потребу у продукції промисловості за всіма напрямами й використання. Наприклад, потребу в засобах для капітального будівництва визначають за формулою
340
де Хр - обсяг потреби основних галузей-споживачів у засобах типу р на капітальне будівництво; пі - кількість галузей-споживачів;
bpq - норматив потреби галузі q в приладах типу р на капітальне будівництво; Кq - обсяг капітальних вкладень у галузь.
Прогноз невиробничих потреб за окремими цільовими групами отримують на підставі: використання норм споживання і даних споживчих бюджетів; вивчення тенденцій зміни структури споживання, зумовлених прогресом науки і техніки; економетричних досліджень еластичності попиту на товари і залежності споживання від зміни доходів і цін; зіставлення з рівнем споживання на особу у розвинутих країнах. У галузях легкої і харчової промисловості використовують раціональні і фізіологічні норми споживання.
Поряд з нормативним методом у деяких випадках для прогнозування застосовують також пошукові економіко-статистичні методи: простого середнього значення, ковзного середнього значення, експоненціонального згладжування. Ці методи використовують тоді, коли потреба в продукції є стабільною.
Якщо ж ця потреба не є стабільною, а змінюється (лінійно або нелінійно), то її планують за моделями прогнозування двох типів. До першого належать моделі, у яких змінною величиною є час і в яких можуть бути визначені часові ряди (трендові моделі);
до другого - моделі, у яких більш ніж одна незалежна змінна, що дає змогу враховувати, крім часу, інші фактори, які впливають на зміну потреби.
Державні потреби на промислову продукцію є такі: на оборону, утримання державного апарату, охорону здоров'я, освіту, виконання міждержавних угод, поставку продукції за одержувані енергоносії тощо. Для задоволення цих потреб формують державне замовлення на обов'язковій (для монополістів) договірній або конкурсній основі й укладають державні контракти на його виконання з товаровиробниками.
341
12.2. Державне регулювання розвитку агропромислового комплексу
12.2.1 Агропромисловий комплекс
Результатом розвитку агропромислової інтеграції (АГО) - синтезу сільського господарства і промисловості - є агропромисловий комплекс.
Агропромислова інтеграція - н,е органічне поєднання сільського господарства і галузей промисловості, транспорту, торгівлі тощо, які обслуговують сільське господарство, постачають ресурси і доводять його продукцію до споживача.
Агропромислова інтеграція розвивається вертикально і горизонтально. Вертикальна інтеграція означає міжгалузеве кооперування підприємств і виробництв різних галузей, технологічно й організаційно пов'язаних між собою. Вона забезпечує єдність і безперервність виробничого і технологічного процесів, тобто оптимальне проходження товарної маси від виробництва сировини до випуску і доставки споживачу готової продукції, а також зумовлює зниження витрат, підвищення ефективності виробництва і якості продукції. Головними організаційно-господарськими формами повної вертикальної інтеграції, в яких відбувається технологічне- економічне й організаційне злиття промисловості і сільського господарства, є агропромислові підприємства, об'єднання, комбінати, агрофірми, агроторгові підприємства тощо.
Горизонтальна інтеграція - це система взаємозв'язків між підприємствами однієї галузі. Вона забезпечує поглиблення спеціалізації окремих ланок єдиного технологічного процесу, зниження затрат виробництва. Ця форма інтеграції найпоширеніша в сільському господарстві у сфері основного виробництва у вигляді спеціалізованих господарств, мікрогосподарських підприємств тощо.
В індустріальне розвинутих країнах вертикальна інтеграція характерна, головним чином, для фірм, зайнятих переробкою сільськогосподарської продукції (консервні, молочні і цукрові заводи, м'ясокомбінати), а також фірм, що ведуть матеріальне за-
342
безпечення виробників (наприклад, комбікормові заводи), які створюють власні сільськогосподарські підприємства: іноді інтегратором може бути фермерський кооператив.
Однак найпоширеніша (зокрема, у США) контрактна форма агропромислової інтеграції, на засадах якої виробляють приблизно 25% сільськогосподарської продукції. Контракти з фермерами укладають промислові і торгові компанії, кооперативи. Найбільше контрактація розвинута у виробництві і збуті продукції, яка швидко псується, та продукції, яка надходить на переробку.
Типи контрактів надзвичайно різноманітні і залежать від характеру виробленої продукції, місцерозташування ферми, матеріальних і фінансових можливостей фермера і контрактанта.
Переваги контрактації для фірми-посередника полягають у тому, що вона має стабільне надходження продукції в потрібні терміни, а також змогу контролювати їхню якість. Фермер, відповідно, має гарантований ринок збуту за наперед домовленою ціною, змогу користуватися кредитом.
Досвід контрактної форми агропромислової інтеграції є надзвичайно важливим для аграрного сектора України, де недостатньо розвинутий ринок реалізації сільськогосподарської продукції та оптовий ринок засобів виробництва.
Агропромислова інтеграція, зокрема в США, сформувалася на базі господарської діяльності фірм агробізнесу в несільськогосподарській сфері. Головні фірми агробізнесу - це великі науково-виробничі об'єднання, які володіють значним трудовим, науковим і фінансовим капіталом і є національними корпораціями.
Економічна могутність фірм агробізнесу зумовила їхню головну роль у координації міжгосподарських і агропромислових зв'язків. Фірми агробізнесу стали ініціаторами сучасного механізму контролю за технологією та організацією сільськогосподарського виробництва, вони визначають розвиток сільського господарства, перехід до промислово-торгових фірм несільськогосподарських сфер економіки.
Промислові фірми агробізнесу стають центрами, які визначають головні напрями науково-технічного прогресу, забезпечу-
343
ють комплексність поставок і ефективне використання техніки в сільському господарстві- гарантують не тільки якість реалізованих засобів виробництва, а й отримання відповідного корисного ефекту (приросту" врожайності від добрив, насіння, приросту ваги худоби від комбікормів тощо). Фірми харчової промисловості і торгівлі продовольчими товарами, прагнучи мінімізувати сукупні затрати на виробництво, переробку і збут продуктів харчування, стимулюють підвищення і диференціацію якісних показників сільськогосподарської продукції, розширення її асортименту, раціональне розміщення, продуктову; технологічну і територіальну спеціалізацію, ліквідацію або скорочення сезонності сільськогосподарського виробництва.
У результаті розвитку агропромислової інтеграції, об'єднання і злиття порівняно самостійних ланок з виробництва і переробки сільськогосподарської сировини, доставки її до споживача формується агропромисловий комплекс (АПК). Він є складною виробничою системою. Структуру АПК характеризують за сферами діяльності, інтеграції спеціалізованих їх ланок і територіальне.
В АПК розрізняють три сфери діяльності:
Перша - виробництво засобів виробництва для всіх інших галузей, пов'язаних із сільським господарством (тракторне машинобудування, виробництво сільгоспмашин, устаткування для тваринництва, легкої і харчової промисловості і тощо);
Друга - сільське господарство: рослинництво і тваринництво;
Третя - переробка сільськогосподарської сировини (харчова, м'ясо-молочна, легка промисловість та ін.).
Щоб забезпечити взаємозв'язок, наприклад, між другою і третьою сферами, тобто передачу сільськогосподарської сировини переробній промисловості, потрібно мати транспорт, систему зв'язку. Тому виділяють четверту сферу - виробничу інфраструктуру (транспорт, зв'язок). Крім того, є ще соціальна інфраструктура, яку вважають п'ятою сферою.
За інтеграцією спеціалізованих ланок в АПК виділяють ок-
344
ремі комплекси. Наприклад, у м'ясо-молочний комплекс з першої сфери входять машинобудування для тваринництва, комбікормові заводи тощо. з другої - кормовиробництво, з третьої - м'ясо-молочна промисловість.
Територіальний поділ передбачає виділення великих, середніх і дрібних складових частин, зокрема обласні, районні (регіональні) АПК.
У високорозвинутих країнах світу всі суб'єкти АПК - від фермера до переробника і торговця кінцевими продуктами — перебувають у тісному взаємозв'язку, у них все сплановано до дрібниць (якість, кількість товарів, час їх доставки, переробки, реалізації). Так само вчасно фермер одержує технічну та іншу допомогу з боку інших корпорацій.
В Україні з розвитком багатоукладної економіки великим переробним підприємствам важче організовувати заготівлю сільськогосподарської сировини, оскільки вони орієнтовані на висококонцентроване виробництво, а кількість постачальників сировини суттєво зростає у зв'язку зі зниженням рівня обсягів виробництва у колективних господарствах і створенням фермерських господарств. Тому потрібно, щоб переробні підприємства пристосувалися до умов дрібнотоварного виробництва. Одним із можливих шляхів формування нових типів зв'язків між великими переробними підприємствами і дрібними сільськогосподарськими (у тім числі фермерськими та підсобними господарствами населення) може бути виникнення нових проміжних ланок, які виконуватимуть функції заготівлі сільськогосподарської сировини.
З розвитком ринкових відносин серед інфраструктурних підрозділів виникають підрозділи, що обслуговують сферу обігу матеріальних і фінансових ресурсів. Серед них одне з провідних місць належить кредитно-фінансовим інституціям.
В Україні криза АПК під час переходу до ринку виявилась глибшою, а вихід з неї буде тривалішим порівняно з іншими галузями національної економіки. Протягом 1990-1997 pp. виробництво валової продукції сільського господарства у порівняльних цінах зменшилося в 1.7 раза.
345
Сприяти розвитку АПК в Україні покликане прийняття Верховною Радою цілого пакета законодавчих документів та нормативних актів. Зокрема, це Закони "Про підприємство", "Про підприємництво", "Про пріоритетність розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України", "Про селянське (фермерське) господарство", "Земельний кодекс України", "Про кооперацію" та ін.
З огляду на сучасне становище у сільському господарстві, більшість учених1 виділяють три головні етапи аграрної політики.
Перший етап стабілізаційний. Його призначення - призупинити спад виробництва в галузі. Орієнтовна тривалість - найближчі два-три роки. Для цього доведеться мобілізувати внутрішні і зовнішні інвестиції, задіяти стимули високопродуктивної праці, розвивати підприємництво в АПК.
Другий етап відновлювальний. Його мета - доведення обсягів сільськогосподарського виробництва до рівня кінця 80-х - початку 90-х років, з поступовим надходженням продукції на світовий ринок. Передбачають, що тривалість цього етапу охоплюватиме перше десятиріччя XXI ст.
Відповідно до Національної програми відродження села та агропромислового комплексу у 2005 p. прогнозують довести обсяги виробництва зерна до 50 млн т, цукрових буряків (заліковою масою) - 41 млн т, плодів і ягід - 47 млн т, винограду -1,1 млн т. насіння соняшника - 3 млн т, м'яса (живою масою) - 6,7 млн т, молока-23,8 млн т, яєць- 14,8 млрд шт., вовни- 18 тис. т., цукру-5,3 млн. т, олії - 1,1 млн т, харчової рибної продукції - 915 тис. т.2
Третій етап стратегічний. Він передбачає виведення сільського господарства України на рівень найрозвинутіших сільськогосподарських країн, надійне закріплення її місця в світо-
_____
1 Див., зокрема, Білик Ю. Нова аграрна політика - основа подолання кризи в АПК//Економіка України. 1998. №8. С. 58. 2 Див.: Національна програма відродження села та розвитку агропромислового комплексу на період 1998-2005 pp. (проект розроблений Кабінетом Міністрів України). К., 1997.
346
вому розподілі виробництва аграрної продукції та її широкого асортименту.
Результати господарювання підприємницьких сільськогосподарських структур, поки що, є досить низькими. Головні причини такого стану на підсобних і фермерських господарствах -відсутність прогресивних агротехнологій та засобів праці, передбачених для умов їх використання на малих земельних угіддях у різних кліматичних зонах України, нестача фінансових коштів тощо. Тому для розвитку АПК потрібні як внутрішні, так і зовнішні інвестиції.
Однак можливості бюджетних інвестицій в аграрну сферу в Україні надзвичайно обмежені. Відповідно скорочення інвестицій (особливо на розробку ефективних технологій, прогресивної техніки) збільшує залежність нашої країни від імпорту продуктів харчування, закріплює технологічне відставання від розвинутих країн світу. Тому інвестиційна політика в Україні повинна бути єдиною системою державного регулювання АПК разом з цінами, податками та кредитами, як у країнах із розвинутою ринковою економікою.
Надходження інвестиційних ресурсів із-за кордону обмежене нестабільністю економіки, відсутністю законодавчої бази і механізму реалізації вже прийнятих законів, браком гарантій іноземним інвесторам на державному рівні, недосконалістю та частими змінами чинної податкової системи та ін.
Стимулом для іноземних інвесторів вкладати кошти в аграрну сферу України може бути, насамперед, вищий рівень прибутку на вкладений капітал, ніж у західних країнах, дешева робоча сила, практично неосвоєний ринок товарів і послуг, вкладання коштів у розвиток інфраструктури АПК, зокрема, у формування матеріально-технічної бази, передусім виробництво мінітехнологій для переробки сільськогосподарської сировини та виготовлення сільськогосподарської продукції масового попиту.
Тільки достатньо високий рівень цивілізованості підприємницьких відносин, обізнаність підприємців з основами ведення підприємницької діяльності, створення юридичної бази для її
347
ефективного розвитку дасть змогу вивести сільськогосподарське виробництво країни на світовий рівень. Потрібно створювати інтегровані об'єднання підприємницьких структур, зокрема, асоціації, союзи підприємців агропромислового спрямування, фінансово-промислові групи (ФПГ), інвестиційні фонди. Такі об'єднання забезпечать ефективний розвиток сільських регіонів, дадуть змогу налагодити і впровадити прогресивні ресурсозбережні технології, постачати продукцію на внутрішні і зовнішні ринки, забезпечити високий рівень оплати працівників сільськогосподарського сектора, бути рівноправними партнерами з іноземними підприємцями й інвесторами.
Становлення підприємництва в АПК буде супроводжуватися розвитком підприємницьких структур у сфері обслуговування потреб АПК, що забезпечить зайнятість населення сільської місцевості. Для цього потрібно підтримувати нові, прогресивні форми господарювання у сільському господарстві, передусім фермерство, реформувати організаційну структуру управління АПК, надати сільськогосподарським підприємствам корпоративні права у підприємствах з переробки сільськогосподарської сировини. Для цього пропонують модель агропереробного товариства, відносини у якому регулюють поєднанням інтересів аграрних виробників та переробної сфери АПК. Ця модель передбачає таке1: проведення нової емісії акцій для розміщення їх серед підприємств-постачальників; формування статутного фонду на рівні, достатньому для виділення контрольного пакета акцій сільськогосподарським товаровиробникам, у тому числі з використанням особливого механізму оплати акцій; застосування триступінчастої структури органів управління та максимальне розширення фінансово-господарської самостійності виробничих підрозділів товариства;
поєднання практики щорічної виплати дивідендів з наданням певних пільг власним акціонерам щодо часткового перерозподілу кінцевого результату; створення сприятливих умов для придбання акцій постачальниками сировини та ін.
_____
1 Лупенко Ю.О. Формування контрольних пакетів акцій акціонерних товариств //Фінанси України. 1997. № 9. С.99-100.
348
Потрібне також формування нової пофірменної (на відміну від галузевої) організаційної структури АПК. Фірми агробізнесу, як багатопрофільні комплекси, поєднують у собі виробництво, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції. Створення фірм агробізнесу забезпечить залучення довготермінових інвестицій та нових технологій в АПК України, інтеграцію фінансово-комерційних структур в аграрну сферу на ринкових засадах, конкурентоспроможність української сільськогосподарської продукції на світовому ринку.
12.2.2 Державне регулювання агробізнесу в розвинутих країнах
Досвід розвинутих країн, система агробізнесу яких тривалий час формувалась під впливом держави, переконливо засвідчує. що в умовах ринкової економіки життєздатність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості значно зумовлені державним регулюванням.
Потребу та особливості державного регулювання агропромисловим комплексом визначає низка об'єктивних чинників:
різноманітність природно-кліматичних умов; страхування їхньої діяльності; непостійність цін і доходів в агропромисловому виробництві, що залежить від природних факторів і кон'юнктури ринку; конкурентне середовище в сільському господарстві і високий ступінь монополізації в ресурсозабезпечувальних переробних сферах; низька привабливість інвестування аграрного виробництва через специфіку відтворювального процесу; потреба екологізації сільського господарства; особливості формування соціальної інфраструктури села.
Масштаби регулювання, головно, залежать від рівня економічного і соціального розвитку господарства, збалансованості попиту і пропозиції на аграрних ринках. Державне регулювання агробізнесу на Заході ведуть за такими головними напрямами: регулювання цін і фермерських доходів; бюджетне фінансування;
349
кредитування; оподаткування; стабілізація ринку сільськогосподарської продукції.
В умовах, що склалися сьогодні в Україні, з метою розвитку АПК і країни в цілому, крім перерахованих вище напрямів, держава повинна: підтримувати розвиток фермерства; сприяти в реалізації продукції у межах квот і гарантованих цін, які запроваджують органи державної влади; дотувати виробництво окремих видів продукції; підтримувати розвиток аграрного підприємництва; провадити антимонопольну політику; забезпечувати підготовку кадрів, підтримувати розвиток аграрної науки, соціальної інфраструктури.
Майже всі західні країни у взаємовідносинах сільського господарства з іншими галузями, у питаннях експорту та імпорту сільськогосподарської сировини і продуктів дотримуються принципу аграрного протекціонізму.
Планово-економічне регулювання аграрного сектора у період переходу до ринку повинно поєднувати принципи індикативності і директивності.
Державне регулювання розвитку АПК значною мірою можна забезпечити програмним регулюванням.
Залежно від поставлених завдань програми поділяють на такі:
міжгалузеві, які регулюють важливі макроекономічні пропорції;
галузеві, орієнтовані на вирішення проблем галузей і сфер АПК;
товарні, які визначають ринкові механізми щодо того чи іншого продукту; функціональні, спрямовані на реалізацію ключових функцій державного регулювання АПК (інвестиційні, соціально-економічні, науково-технічні, інноваційні, природоохоронні та ін.);
регіональні, що містять комплекс заходів впливу держави на стан АПК окремих областей і регіонів.
Для суб'єктів АПК програми мають здебільшого рекомендаційний характер, однак можуть бути й обов'язковими. Передусім це стосується державних підприємств і підприємств-монополістів, реалізації антикризових заходів, виконання екологічних програм тощо.
У конкретних програмах відображені головні важелі держав-
350
ного регулювання - законодавча діяльність, пряма державна підтримка (субсидії, дотації та ін.), механізм санкцій, митне регулювання, кредитна система, оподаткування і цінове регулювання.
Суттєвим елементом державного регулювання сільськогосподарського виробництва є зміна його виробничої структури. З цією метою ввели пряме планування обсягів виробництва, запровадивши контрактну систему договорів між державою і фермерами, зокрема, використовують два типи такої системи: підписання контрактів щодо обмеження посівів певної культури і виведення землі з обороту з відповідною компенсацією; введення прямого квотування обсягів виробництва. Отже, фермер користується пільгами, державною підтримкою у разі виконання плану певного обсягу виробництва, а держава має змогу регулювати кількість земель, які використовуються під посіви та багаторічні насадження.
Перший тип планування почали використовувати після другої світової війни в США, пізніше - в Західній Європі. Зокрема, в Європейському Союзі в умовах перевиробництва зернових і цукрових буряків було уведено субсидії на зменшення їхніх площ. У деяких країнах, навпаки, використовують погектарні доплати за вирощування олійних, що сприяє зменшенню обсягів імпорту олії.
Пряме квотування обсягів виробництва поширене в молочному тваринництві і. частково, - у птахівництві.
У 50-60-ті, дещо і в 70-ті роки, коли головним завданням сільського господарства було збільшення обсягів виробництва, у західних країнах широко практикували цільові державні субсидії на будівництво, купівлю техніки, здешевлення кредиту тощо. Проте в міру насичення ринку і перевиробництва сільськогосподарської продукції прямі державні субсидії виробничого призначення почали зменшувати. Виняток становить лише система пільгового сільськогосподарського кредитування і деякі заходи з укрупнення господарств, надання допомоги молодим фермерам.
Сьогодні мета прямих державних виплат - не стимулювання виробництва, а вирішення соціальних завдань - підтримка рівня доходів фермерів, розвиток сільської інфраструктури та природоохоронні заходи. Це є головним змістом сучасної загальної
351
сільськогосподарської політики Європейського Союзу. Оскільки підтримування високих цін всередині Союзу - один з найдорожчих шляхів субсидування доходів, то прийнято рішення про деяке зниження цін. Натомість уведено прямі доплати фермерам у разі дотримання попереднього розміру їхнього виробництва. Державні виплати роблять з розрахунку на гектар землі або на голову худоби в несприятливих умовах виробництва.
Різноманітність функцій держави передбачає значні витрати не тільки із бюджету, а й через дію цінового механізму. В ЦІЛОМУ по ОЕСР (25 найбільш розвинутих країн Заходу) кошти, що надходять у сільське господарство із бюджету, у дев'ять разів перевищують надходження від нього в бюджет, а якщо додати і цінові субсидії, то у 18 разів. Майже половину засобів, наданих сільському господарству, становлять бюджетні кошти, а половину - субсидування цін.
Таблиця 12.1
Державні кошти, які спрямовують у сільське господарство (з розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь, дол.)1.
Країни |
У середньому за роки |
1994р. до 1986-1988 pp. |
||
1986-1988 1989-1991 |
1994 |
|||
Австралія |
2 |
3 |
3 |
+1 |
Австрія |
934 |
1063 |
1291 |
+357 |
Канада |
98 |
120 |
81 |
-17 |
Європейський Союз |
851 |
925 |
985 |
+134 |
Фінляндія |
1766 |
2201 |
1477 |
-289 |
Японія |
11699 |
12067 |
17332 |
+5633 |
Нова Зеландія |
29 |
13 |
11 |
-18 |
Норвегія |
3300 |
3688 |
3462 |
+162 |
Швеція |
862 |
1055 |
657 |
-205 |
Швейцарія |
2547 |
2755 |
3692 |
+1145 |
Туреччина |
142 |
271 |
72 |
-70 |
США |
162 |
157 |
221 |
+59 |
У середньому по |
|
|
|
|
країнах ОЕСР |
237 |
256 |
298 |
+61 |
_____
1 Розрахунки зроблені за: Назаренко В., Шмелев Г. Государственная политика в аграрной сфере//Вопр. зкономики. 1996. №9. С.51.
352
Дані табл. 12.1 характеризують кошти, які спрямовують у сільське господарство, зокрема, бюджетні виплати та цінові субсидії. Диференціація коштів з розрахунку на 1 га сільгоспугідь зумовлена інтенсивністю сільського господарства, площею використовуваних сільгоспугідь і абсолютним розміром виділених сум. Як бачимо, високим є рівень державної підтримки аграрної сфери в Японії, країнах Європейського Союзу та США. Мінімальні суми для підтримки сільського господарства виділяють в Австралії та Новій Зеландії.
На захист вітчизняних ринків і товаровиробників у західних країнах також спрямований механізм зовнішньоторговельних відносин. Головною його складовою частиною є цінове регулювання. Світові ціни формують на підставі витрат v ліпших умовах виробництва, під якими розуміють сукупність природних, техніко-технологічних і соціально-економічних умов. Такі умови для виробництва багатьох сільськогосподарських товарів є у США, де на біржах і відбувається початкове формування світових цін.
Однак у більшості країн умови виробництва багатьох видів сільськогосподарської продукції гірші, ніж в головних країнах-експортерах. Якщо б функціонував абсолютно вільний світовий ринок, то внутрішнє виробництво сільськогосподарської продукції в багатьох державах було б витіснене імпортом. Тому потрібні системи захисних механізмів, які стимулюють розвиток власного аграрного сектора. Такі системи створено у країнах Європейського Союзу, Японії та інших, де умови для вирощування багатьох культур є гірші. Розроблені механізми захищають від дешевого імпорту окремих продуктів, і водночас регулюють надходження продуктів, які не виробляють всередині країни.
Як базові інструменти політики захисту вітчизняних виробників використовують митні збори і компенсаційні платежі, що покривають різницю між внутрішніми та імпортними цінами, а також компенсаційні платежі експортерам сільськогосподарської продукції, які дають змогу вивозити продукти з Європи на світовий ринок, де склалися нижчі ціни. Така система перетворила Західну Європу у великого експортера продуктів харчування.
353
В Україні для реалізації стратегічного курсу зміни всієї системи відносин в АПК доцільно створити спеціальні органи державного регулювання сільського господарства і ринкових перетворень у ньому. У державах Східної Європи, які стали на шлях аграрних реформ значно раніше, ніж Україна, подібні інституції уже діють, зокрема, у Польщі - Агентство сільськогосподарського ринку, в Чехії і Словаччині - Фонди ринкового стимулювання, в Угорщині - Координаційний комітет з регулювання аграрного ринку. Незважаючи на деякі відмінності можна виділити такі головні завдання їхньої діяльності:
інтервенційна закупівля аграрної продукції;
інтервенційний продаж сільськогосподарської продукції і продуктів її переробки на внутрішньому й зовнішньому ринках;
субсидування експорту:
обслуговування кредиторської заборгованості;
аналіз сільськогосподарського ринку, збір інформації та розробка оцінок і пропозицій для уряду щодо поточної ситуації.
Державні заходи впливу на економіку АПК мають, як звичайно, суперечливий характер. Ці суперечності зумовлені об'єктивно, по-перше, невідповідністю низки кінцевих цілей державного регулювання внутрішнім закономірностям ринкового розвитку: по-друге- порушенням інтересів окремих груп виробників і споживачів: по-третє, неминучою внутрішньою суперечністю будь-якого рішення внаслідок врахування різних поглядів та інтересів, відмінностей у розумінні реальної дійсності і результатів впровадження державних заходів.
Загалом, досвід державного втручання засвідчує, що масштаби і можливість регулювання пропорційні до сили державної влади. Дієвість інструментів і механізмів регулювання також залежить від здатності органів управління і влади контролювати ситуацію. Перехідний стан допускає і потребує не тільки непрямого, а й прямого впливу на економію, що зумовлено швидкістю, силою і порівняно меншими бюджетними затратами.
У державному регулюванні аграрного сектора АПК України є певні проблеми, нема досвіду використання механізмів регулю-
354
вання, які Грунтуються на принципах добровільності і зацікавленості. Відсутність системності, некомплексність заходів і запізнення у прийнятті рішень різко знижують ефективність регулювання. Крім того, потрібно також врахувати складність фінансового стану економіки, що обмежує можливості й масштаби підтримки АПК.
Отже, систему державного регулювання аграрної сфери в Україні, так само, як і регулювання агробізнесу на Заході, повинні характеризувати всепроникний вплив на різні сторони процесу виробництва сільськогосподарської продукції і високий рівень підтримки внутрішніх товаровиробників. Мета регулювання -стимулювати виробництво, аграрне підприємництво та соціальну підтримку села.
12.2.3. Державне регулювання цін в аграрній сфері
Головну роль у всій системі державного регулювання економіки відіграє підтримка відповідного рівня цін і цінової рівноваги, оскільки розбалансування цінового механізму призводить до руйнівних наслідків. Державні кошти потрібні, з одного боку, для підтримки процесу відтворення в сільському господарстві, а з іншого - для стримування процесів інфляції і для захисту інтересів споживачів. У всіх розвинутих країнах найбільша частка державних коштів спрямована в аграрний сектор для зменшення ринкових коливань та підтримки відповідного рівня цін.
Аналіз тенденцій сучасних процесів державного регулювання аграрної сфери дає змогу зробити такі висновки. По-перше, високорозвинуті країни, що традиційно експортують сільськогосподарську продукцію (США, Австралія та ін.) і прагнуть зберегти своє місце на світовому ринку, посилюють підтримку вітчизняного фермерства. По-друге, високорозвинуті технічно країни (Японія, Норвегія, Австрія та ін.), що традиційно імпортують значну частину продуктів харчування, прагнуть зменшити залежність від країн-експортерів, підтримуючи вітчизняного товаровиробника. По-третє, на різних етапах економічного розвитку деякі краї-
355
ни (Швеція, Фінляндія, Канада та ін.) змінювали рівень підтримки власного сільського господарства - у певні періоди він збільшувався, а потім знову зменшувався.
Система регулювання цін (передусім це стосується оптових фермерських цін, проте іноді і роздрібних) спрямована на таке:
досягнення стабілізації цін та їхніх коливань у порівняно вузькому "коридорі"; підтримування фермерських цін на рівні, що дає змогу товаровиробникам вести розширене відтворення; регулювання обсягів і структури виробництва.
Під час формування політики державних цін у країнах із ринковою економікою враховують такі фактори:
паритетність цін на промислову і сільськогосподарську продукцію;
витрати на виробництво продукції у спеціалізованих фермерських господарствах:
прибутковість фермерських господарств, спеціалізованих галузей і сільського господарства в цілому;
доходи фермерів на вкладений капітал і їхні фінансові можливості ведення розширеного виробництва.
Розвинуті країни активно стимулюють національне сільське господарство де витрати виробництва вищі від світових; у цьому випадку враховують імпортно-експортні можливості вітчизняних товаровиробників. Особливості механізму підтримки аграрного сектора в кожній країні залежать від природно-економічних, географічних, зовнішньо-економічних умов тощо.
Загалом система державного регулювання цін у всіх країнах із розвинутою ринковою економікою майже однакова: запровадження верхніх і нижніх меж коливання цін та індикативної або умовної ціни, яку держава прагне підтримувати. Інструментом такого регулювання є скуповування або продаж продукції (товарна інтервенція).
Ця система відома досить давно, однак уперше широко була використана в США в середині 30-х років XX ст. після створення Товарно-кредитної корпорації. Головною її метою було відновлення докризового паритету цін і купівельної спроможності фермерів.
356
Після другої світової війни такі системи стали стандартним методом підтримки цін, особливо після створення Спільного ринку.
На сучасному етапі для аграрного сектора США характерне поєднання державного втручання та ринкового регулювання. За федеральними сільськогосподарськими програмами фермери, що вирощують зернові, отримують від міністерства сільського господарства США позики для фінансування виробництва. Зібраний урожай вони можуть продавати за ринковими цінами і розраховуватися за позики частиною виторгу. Якщо ж ринкові ціни падають нижче рівня контрольних цін, запроваджених конгресом, то фермер може передати урожай державі за контрольними цінами, розраховуючись за позику й отримуючи виторг.
Аналогічно регулюють ціни в молочній промисловості. Конгрес визначає так званий справедливий рівень контрольних цін на молоко, масло, сир. Якщо ринкові ціни опускаються нижче від цього рівня, то продукти скуповує держава.
У США офіційно діють цільові (гарантовані) і заставні ціни. Цільові ціни забезпечують фермерам отримання нормативних доходів від виробництва сільськогосподарської продукції і страхують їх від впливу монополістів. Заставні ціни дають змогу протягом дев'яти місяців вільно розпоряджатися виробленою продукцією: реалізовувати за контрактами, продавати на вільному ринку, зберігати на фермі або здавати на зберігання (за відповідну плату), очікуючи підвищення цін на світовому ринку, здавати продукцію під заставу. Заставні ціни запроваджують на рівні середньоринкових за минулі п'ять років. Для пшениці і кормового зерна рівень заставних цін становить 75-85%. Оскільки заставна ціна є нижньою межею гарантованої ціни, то фермер може отримувати додаткові доходи завдяки вилці заставної і світової цін.
Особливість політики ціноутворення в аграрній сфері країн Європейського Союзу полягає у врахуванні умов кризи надвиробництва сільськогосподарської продукції, що зумовлює потребу підтримки національних товаровиробників.
357
Комісія співтовариства періодично регулює ціни за трьома головними категоріями:
бажані ціни (індикативні - для зернових, молока, цукру, маслинової олії, соняшника; орієнтовані - для великої рогатої худоби, вина- цільові - для тютюну);
мінімальні ціни імпорту (порогові - для зернових, цукру, молочних продуктів, маслинової олії; довідкові - для фруктів, овочів, вина, деяких рибних продуктів; шлюзові - для свинини, яєць, птиці);
порогову ціну визначають як індикативну мінус затрати на транспортування і розвантаження товарів від кордону співтовариства до країни Європейського Союзу, яка найбільше потребує цієї продукції. Захист від імпорту ведуть шляхом обкладання додатковим митним збором, який дорівнює різниці між національною торговою ціною і ціною імпорту. Крім захисту від імпорту. використовують засоби, які сприяють експорту за межі ЄС - експортні субсидії;
мінімальні ціни, мета яких - гарантувати виробнику нормальний рівень доходу і диференціювати заготівельні ціни по районах за видами продукції.
З середини 80-х років країни-члени ЄС стали широко використовувати державне субсидування експорту пшениці. Субсидії перевищили половину ціни на пшеницю на світовому ринку. Експортне субсидування сільського господарства в країнах Західної Європи має не економічне, а соціальне навантаження. Країни Європейського Союзу могли б суттєво зменшити обсяг сільськогосподарського експорту. Однак це збільшить рівень пропозиції в рамках Союзу, і в кінцевому підсумку, може сприяти розоренню нерентабельних господарств. Саме цього прагнуть уникнути країни, збільшуючи субсидії фермерам.
Державна політика регулювання цін, крім загальновизнаних позитивних сторін, має низку недоліків. Галузь повільно розгортає свої потужності, із запізненням на технологічний цикл реагує на підвищення цін, а потім, у міру зниження цін, так само повільно згортає виробництво. Тобто є значний лаг між зміною
358
держаних цін і реакцією сільського господарства на це. Можлива навіть від'ємна еластичність виробництва, коли в умовах падіння цін фермери, у яких висока частка постійних затрат, прагнуть розширити виробництво, щоб підтримати попередній рівень
доходів.
Типовим недоліком цінового регулювання в умовах насичення ринку є труднощі пов'язані зі стримуванням зростання виробництва. що призводить до збільшення невиробничих витрат на закупівлю сільськогосподарської продукції, її зберігання й експорт на пільгових умовах.
На відміну від США та більшості європейських країн, державне регулювання цін в Україні застосовують в умовах порівняно високого попиту на сільськогосподарську продукцію і спаду виробництва. Наявна система цін не відшкодовує високих витрат на виробництво сільськогосподарської продукції. Розрахунки, виконані за даними Мінсільгосппроду щодо витрат на виробництво в обсягах 1990 p. з урахуванням індексів цін на матеріальні ресурси 1995 p.. засвідчують, що частка вартості купованих матеріальних ресурсів збільшилась з 33.6 до 67,9%, в тому числі витрат на нафтопродукти - з 2,5 до 21.1%; електроенергію - з 0,7 до 2,7%.
Водночас різко зменшується частка вартості матеріальних ресурсів власного виробництва: кормів - з 19.1 до 9,8%. оплати праці з усіма видами доплат - з 28.2 до 5.9%.1 Це за умов, коли у структуру собівартості не включено вартість землі - основного засобу виробництва в сільському господарстві.
Важлива функція ціни в ринковій економіці - забезпечити прибуток товаровиробникам. Особливість ціноутворення в аграрній сфері полягає в тому, що, зважаючи на умови конкуренції в сільському господарстві, між ціною реалізації і собівартістю є дуже мала різниця.
_____
1 Білик Ю.Д. Економічні проблеми агропромислового комплексу в умовах формування ринкових відновин. К.,1998. С.128.
359
В умовах ринку ціна завжди реагує на співвідношення попиту та пропозиції і ступінь конкуренції в галузі. Державна цінова політика на агропродовольчих ринках не створить рівноваги, але може попередити її порушення. Ціна дає змогу швидше узгоджувати дії монопольної та організаційно роздрібненої частини ринку1. Тому pуx цін зараз можна більше пояснити досягнутим рівнем монополізації і заходами аграрної політики, ніж зміною пропозиції та попиту.
Лібералізація цін в Україні розкрила міжгалузеві, структурні та цінові диспропорції у сфері АПК, які складались протягом тривалого періоду. В результаті руйнування старих відносин виникли нові проблеми:
загальна цінова незбалансованість і нестабільність;
диспаритет цін на сільськогосподарську і промислову продукцію:
В умовах високої інфляції зазнають збитків насамперед галузі з тривалим обігом капіталу. Сільське ж господарство має сезонний і циклічний характер, а його продукція у більшості швидко псується і не може чекати сприятливої кон'юнктури цін. Водночас для придбання засобів виробництва потрібні додаткові кошти. Тут починає діяти чинник реальних "ножиць цін" на промислову і сільськогосподарську продукцію, не на користь останньої. Знецінювання коштів, отриманих від продажу урожаю, відбувається ще до початку нової посівної.
Політика лібералізації цін на промислові товари та збереження недосконалого державного регулювання цін на сільськогосподарську продукцію ще більше посилили диспаритет цін протягом 1991-1997 pp.
Ціни на продукцію сільського господарства у 1997 p. порівняно з 1990 p. зросли у 68-1 тис. разів, а на промислову - у 296,2 тис. разів. Тобто рівень підвищення цін на промислову продукцію щодо сільськогосподарської був у 4,35 раза вищий. Зокрема, у 1994 p. темпи зростання цін на промислові товари, які споживає сільське господарство, були більш ніж у десять разів вищими від темпів зростання цін на сільськогосподарську продукцію (Рис. 12.2).
360
Рис. 12.2. Графік зміни цінового паритету сільського господарства в господарському комплексі України.
Порівняння цін на сільськогосподарську і промислову продукцію та еквівалентність їхнього обміну свідчить, що диспаритет цін ще більше поглиблюється (табл. 12.2).
Таблиця 12.2
Розрахунок еквівалентності обміну сільгосппродукції на машини та пальне за 1997 рік (тонн за одиницю)*
Вид продукції |
Вартість 1т сільгосппродукції. грн. |
Трактор -34131 грн. |
Зернозбиральний комбайн -76060 грн. |
Кормозбиральний комбайн -37393 грн. |
Бензин -392 грн. |
Дизельне пальне -322 грн. |
Зерно |
176 |
194 |
432 |
212 |
2,2 |
1,8 |
Соняшник |
246 |
139 |
309 |
152 |
166 |
163 |
Цукрові |
|
|
|
|
|
|
буряки |
70 |
483 |
1086 |
534 |
5,6 |
4,6 |
Молоко |
239,5 |
142 |
318 |
156 |
1,6 |
1,3 |
М'ясо в |
|
|
|
|
|
|
живій вазі |
1040 |
33 |
73 |
36 |
0,38 |
0,31 |
* Дані Інституту аграрної економіки УЛАН.
361
Паритет відносин - складне явище, а ціновий аспект є лише однією із його сторін. Для характеристики цінового аспекту потрібно враховувати таке:
1. Сільськогосподарське виробництво, з огляду на свою специфіку, функціонує у порівняно конкурентоспроможному середовищі, а галузі, що його обслуговують - у монополізованому.
2. Для сільгоспвиробників характерна іммобільність ресурсів, зумовлена низькими темпами переливу капіталу.
3. Нееластичний попит на сільськогосподарську продукцію.
4. Для оцінки стану паритетності потрібний комплексний підхід, який передбачає не тільки індекси цін, а й темпи приросту та інші показники.
5. У разі підтримки цінового паритету державою ціни не повинні втрачати властивість регулятора.
6. Забезпечення товаровиробнику своєчасних виплат за реалізовану продукцію. В умовах інфляції виторг знецінюється, а виробництво втрачає сенс, оскільки отриманих коштів господарству не вистачає навіть для простого відтворення.
В Україні на сучасному етапі під час формування цін в аграрній сфері потрібно враховувати так званий затратний метод ціноутворення. Це зумовлено двома головними моментами: по-перше, через нерозвинутість національного ринку, і, по-друге. надто низьким технічним і технологічним рівнями сільськогосподарського виробництва. Проте, із розвитком ринкових чинників, треба відмовитись від цього методу ціноутворення, що зумовить потребу пошуку зниження витрат національними виробниками.
Модель ціноутворення в Україні повинна передбачати три різні рівні цін.
Перший рівень - гарантована, або інтервенційна ціна. Гарантовану ціну розраховують для головних видів сільськогосподарської продукції. Вона повинна бути гарантією відшкодування виробничих витрат і стабілізації структури виробництва. Гарантована ціна включає середній рівень затрат у нормально працюючих господарств та мінімальний рівень прибутку. Це нижня (порогова) цінова межа, вона може бути стартовою ціною для біржо-
362
вих торгів. Гарантовану ціну можна використовувати і з метою потрібних структурних змін.
Другий рівень - еквівалентна ціна, яка повинна забезпечувати середню норму прибутку на авансовий капітал (враховуючи вартість землі) та включати рентний дохід. Її розраховують на рівні середньої норми прибутку основних галузей промисловості, що пов'язані із аграрною сферою (машинобудування, енергетика, хімічна промисловість та ін.).
Визначаючи норми прибутку, треба обов'язково брати до уваги структуру капіталу. Передусім це стосується введення вартості землі, як головного засобу виробництва, до аграрного капіталу. В структурі основного капіталу в аграрній сфері індустріальне розвинутих країн питома вага вартості землі коливається в межах 35-65 %, а в Японії вона становить майже 80 %.
Вартість землі в авансовий капітал планують вводити поступово, в міру її введення до товарообігу. Вартість землі є елементом постійних витрат у структурі собівартості виробництва. На сучасному етапі у структуру собівартості сільськогосподарської продукції доцільно ввести частку від 3 до 5 % від визначеної ціни землі. Із зростанням платоспроможного попиту населення, зменшенням падіння обсягів виробництва цей відсоток потрібно поступово збільшувати.
Розрахунки за такою моделлю ціноутворення ускладнює інфляція. Тому ціни повинні враховувати так звані інфляційні очікування - різницю між темпами інфляції і депозитним відсотком. Якщо темпи інфляції більші, ніж відсоток на депозитні вклади, то ціну потрібно збільшувати на величину інфляційних очікувань.
Третій рівень цін - це ціни стимулювання виробництва. Вони повинні бути вищі від світових, їх можна використовувати для розрахунків із виробниками за деякі види продукції. Такі ціни повинні враховувати купівельну спроможність, інтереси споживачів, а також психологічний аспект.
Цінова політика в Україні поки-що не має визначеної концепції. Система нагляду за паритетом цін неефективна і зводить-
363
ся лише до виявлення динаміки цін, що склалася фактично. Цінова ситуація не прогнозована. Нема регіональних особливостей у цінових відносинах, незважаючи на відмінності в природно-економічних умовах, територіальному поділі праці тощо.
12.2.4. Кредитна політика держави в сільському господарстві
В аграрному виробництві практично всіх країн із розвинутою ринковою економікою діє спеціалізована система сільськогосподарського кредиту. Це зумовлено специфікою сільського господарства, нестачею вільних фінансових коштів, високою капіталомісткістю і порівняно низькою фондовіддачею, сезонністю виробництва та значною тривалістю виробничого циклу.
Ще однією особливістю Сільського господарства, яка впливає на специфіку кредитування, є залежність від природно-кліматичних умов. Це знижує гарантованість позик сільськогосподарським товаровиробникам.
На кредитування впливають і порівняно малі розміри підприємств аграрного сектора, що робить їх менш конкурентоспроможними на ринку коротко- і довготермінових кредитів.
У ринковій економіці склались особливі інституції і форми сільськогосподарського кредиту. Головні їхні характеристики - це високий рівень державної підтримки і кооперативні начала. Сільськогосподарські виробники можуть отримати потрібні їм кошти у банках, страхових компаніях, асоціаціях сільськогосподарського кредиту, фінансових компаніях, організаціях, що реалізують устаткування та інші товари сільському господарству тощо.
Система фінансування аграрного сектора в різних країнах Західної Європи і Америки має свою специфіку. Наприклад, у Великобританії ніколи не було спеціалізованої системи аграрних кредитів і фермерські господарства підтримували за допомогою державних субсидій. У Німеччині, Бельгії, Данії, Франції, США, навпаки, історичний розвиток фермерського укладу привів до створення спеціалізованих закладів кредитування фермерів.
364
Важливе місце в кредитній системі західних країн посідають кооперативні банки. Вперше вони почали функціонувати в Німеччині у вигляді позиково-ощадних сільських кооперативів Райфазен (за іменем засновника). На базі деяких кооперативів виникли великі банки. Найвідоміші серед них: Креді Агріколь (Франція), ДГ Банк (Німеччина), РАБОБАНК (Нідерланди), Фарм Кредит Систем (США) та ін. Зокрема, Креді Агріколь є одним з найбільших банків Європи, він обслуговує 14 млн клієнтів і понад 75% кредитних потреб сільської місцевості Франції.
Широкого розвитку сільська кредитна кооперація набула в США, де нею опікується Міністерство сільського господарства. У США налічується 4000 комерційних сільськогосподарських банків, на які припадає майже 35% загального обсягу кредитних ресурсів у сільському господарстві (у 1995 p. загальна сума кредитів в аграрній сфері становила 160 млрд дол.1).
Кооперативна сільськогосподарська банківська система функціонує в рамках кооперативного законодавства і має низку переваг, зокрема вона не підпадає під дію антимонопольного законодавства. Оскільки кооперативні банки орієнтовані передусім на обслуговування фермерських господарств, їм часто надають пільги в оподаткуванні. Держава виділяє бюджетні кошти для кооперативних та спеціалізованих сільськогосподарських банків за такими напрямами: видача пільгового кредиту на укрупнення господарств і проведення землевпорядних робіт; зниження позичкового відсотка; перепланування господарств; зміна структури і типу виробництва.
До пільгового кредитування можна віднести і систему застав під сільськогосподарську продукцію, і кредити, по суті, перетворюються у безвідсоткову позику.
Є також пільгові кредитні позики для фермерів-початківців, молоді; цільові позики на облаштування господарства, житла. У деяких країнах функціонує пільгова система кредитів для будів-
_____
1 Пиплз К. Развитие системы сельськохозяйственного кредита в США: уроки для России//Вопр. зкономики. 1997. №8. С.147.
365
ництва житла, а самі ці затрати вилучають із оподатковуваного доходу.
Система пільгового кредитування фермерів добре відпрацьована в США, вона стосується також забезпечення житловими умовами населення у сільській місцевості. Зокрема, під будівництво чи реконструкцію будинку або погашення боргів за житло кредит надають на 33 роки за ставкою 1%. Пільгові кредити під 1% терміном до 5 і і років надають для оренди будинку в сільській місцевості людям з низькими доходами, а також старшим 62 років. Крім того, уряд веде активну політику щодо регулювання відсоткових ставок. Облікова ставка Федеральної Резервної Системи не перевищує 7%, асоціації виробничого кредиту та кооперативних банків -9-10%.
Кредитну політику використовують також для стимулювання зростання обсягів товарної продукції. З цією метою роблять кредитування під майбутній урожай на умовах ф'ючерсних контрактів. укладених за договірною ціною. Таке кредитування на пільгових умовах з використанням коштів державного і місцевих бюджетів дає змогу уже на початку весняного сезону забезпечувати сільськогосподарські підприємства обіговими коштами. Однак, зважаючи, що сільське господарство - галузь ризикового виробництва, така форма кредитування потребує системи страхування, яка передбачає:
державну гарантію відшкодування страхових платежів за всіма видами страхування у визначених розмірах;
повернення більшої частини страхових внесків у випадку їх невикористання за результатами минулого року;
вирішення питання про віднесення затрат страхування майна на собівартість продукції.
Велике значення для формування аграрного капіталу в умовах ринкової економіки має система іпотечного кредиту. Іпотека - це передача боржником у заставу свого нерухомого майна кредитору як гарантію сплати боргу. Заставоотримувач (кредитор) наділений правами володіння нерухомістю до повної виплати боргу заставодавцем. У цьому випадку кредитор не перетворюється
366
у власника. Це важливо, оскільки банки можуть надавати позику під заставу землі. Світова ж практика свідчить про потребу обмежувати набуття прав власника землі у такий спосіб. Наприклад, законодавством таких країн, як Японія, Італія, запроваджено суворий ліміт на розміри сільськогосподарського землеволодіння для фізичних та юридичних осіб. Для позичальників головна умова - забезпечення доходу, гарантованого нерухомістю.
В країнах з розвинутою ринковою економікою система іпотечного кредиту повністю виконує свої функції. Однак в умовах кризи (ланцюг неплатежів, падіння цін на сільськогосподарську продукцію, зниження доходів сільськогосподарських підприємств) під загрозою є сам факт власності сільських товаровиробників на землю. Виникає небезпека масової втрати землі виробниками. Щоб попередити це, потрібне втручання держави. Така ситуація склалася у деяких країнах у кризові 30-ті роки. Зокрема, у США адміністрація Ф.Рузвельта на три роки закріпила землю за фермерами, що заборгували; в Німеччині був прийнятий закон про невідчуження селянського двору, що забороняв його продаж за борги. Так було введено юридичну норму про умовність характеру прав кредитора щодо розпорядження землею сільськогосподарських виробників. Пізніше це стало базою для розробки законів, що захищали права фермерів на заставлену землю і визначали право кредиторів щодо розпорядження нею.
На сучасному етапі в Україні для становлення іпотечної системи немає достатніх умов, оскільки нема ринку землі. Поки що іпотечний кредит може розвиватись лише в окремих регіонах країни, де частково є земельний обіг.
Система сільськогосподарського кредиту в Україні лише починає формуватися. Її перспективи залежать від низки чинників, передусім від фінансової стабілізації економіки.
Аграрна сфера АПК, за підрахунками вчених-аграрників, потребує фінансових ресурсів для оновлення матеріально-технічної бази на суму понад 50 млрд дол. Кредитне забезпечення не задовольняє сільськогосподарських виробників: щорічна потреба в кредитах становить 3,5 млрд грн, а можливості АПБ "Україна" -
367
лише 0,5 млрд грн. Головна риса кредитування аграрної сфери в Україні полягає в тому, що сьогодні понад 90% кредитів - це короткотермінові кредити, які надають без урахування сезонності і тривалості виробництва. Коефіцієнт платоспроможності сільськогосподарських підприємств станом на 1 січня 1998 p. становив лише 0,33, що зумовлено несвоєчасністю розрахунків споживачів продукції і держави з товаровиробниками.
Протягом 1995-97 pp. в АПК через банківську систему надійшло кредитів на суму 483 млн грн, із них 98% - через банк '"Україна". У 1997 p. кредитна підтримка агропромислового комплексу становила 904,5 млн грн, із них 172,4 млн грн було надано безпосередньо сільськогосподарським виробникам. Відсоткова ставка за надані кредити становила 30%.
Однак позичальники не в стані повернути кредити. Станом на 1.01.1998 p. борги підприємств АПК банку "Україна" за позичками досягли 175.3 млн грн. з урахуванням пролонгованої заборгованості. за відсотками - 40 млн грн. Заборгованість сільгоспвиробників становила 76,7 млн грн., за відсотками - 21.2 млн грн. Дані таблиці 12.3. характеризують стан кредитної заборгованості підприємств АПК банку "Україна" в 1997 p.
Для розширення сфери кредитних послуг підприємствам АПК доцільно створити спеціалізований державно-комерційний банк. Через такий банк держава могла б: мати регулювальний вплив на кредитний ринок і кредитні відносини в галузі агропромислового виробництва; розміщувати всі кредити, які надають сільськогосподарським виробникам з боку держави та міжнародних кредитних інституцій; виконувати іпотечні операції та вести операції із землею.
Такий банк міг би брати активну участь у створенні мережі кооперативних банків, максимально наближених до аграрних виробників. Філії спеціалізованого банку та мережу кооперативних банків з часом було б доцільно реформувати в єдину систему кредитного обслуговування підприємств АПК.
Одним із варіантів державного регулювання у кредитній сфері України може стати боніфікація відсотків, як це роблять у
368
Таблиця 12.3