70. Функції соціального партнерства

Соціальне партнерство виконує три функції: захисну — вирівнювання шансів працівників, недопущення зміни умов праці не на користь працівника; організаційну ~ гласність і чітко визначений порядок укладання угод, їх стандартизація тощо; миротворчу - на період дії угоди не допускаються трудові конфлікти, не висуваються нові вимоги. Система регулювання відносин між найманими працівниками і роботодавцями з участю держави називається трипаратихмом. Соціальне партнерство спрямоване на: залучення працівників до участі в управлінні виробництвом; укладання систем угод і колективних договорів; регулювання соціально-трудових відносин; проведення переговорів на національному, регіональному та місцевому рівнях. Головними завданнями системи соціального партнерства в Україні слід вважати: залучення всіх суб'єктів суспільних відносин до управління і подолання на цій основі монополії в розподілі створеного продукту; посилення мотивацій до праці для забезпечення високих результатів роботи як необхідної умови підвищення якості життя; усунення непорозумінь та суперечностей щодо намірів, які представляють законні інтереси кожної із сторін; досягнення взаємного прагнення до виконання намічених програм, що сприятимуть утвердженню в суспільстві соціального миру і злагоди.

71. Теоретичні основи та передумови соціального партнерства

Соціальне партнерство – це особлива система відносин, виникаючих між

найманими робітниками і роботодавцями за посередницькою роллю держави,

погодженню економічних інтересів в соціально-трудовій сфері і

врегулюванню соціально-трудових конфліктів.

Теоретичні основи соціального партнерства розроблялися багатьма вченими.

В основу їх поглядів покладені взаємовідносини між основними класами

суспільних систем. У антагоністичному суспільстві ці відносини носили

антагоністичний, протилежний характер. У науковій літературі

розглядається два шляхи вирішення соціальних конфліктів: по-перше,

знищення приватної власності на засоби виробництва і державне управління

підприємствами; по-друге, погодження інтересів власників і найманих

робітників.

Представники марксистської школи стверджують, що між капіталістами і

робітниками існують непримиренні інтереси і розрішити їх можна

революційним шляхом, шляхом зміни суспільного ладу.

В роботах авторів таких політичних орієнтацій як соціалісти, ліберали та

інші стверджується про можливість погодження класових інтересів.

У розвиток ідеї і практику суспільного партнерства внесли вклад

представники класичної школи економічної науки Ш. Фур’є (1772–1837 рр.),

А. Сен-Сімон (1760–1825 рр.), Р. Оуен (1771–1858 рр.). Так, Ш. Фур’є

писав про необхідність конструктивного співробітництва між трудом і

капіталом.

Джон Стюарт Міль (1806–1873 рр.) відмітив, що Відносини між хазяїнами і

працівниками будуть поступово витіснятися відносинами партнерства в

одній з двох форм: в деяких випадках виникне об’єднання працівників з

капіталістами, в других… об’єднання працівників між собою.

Проблемами співробітництва між трудом і капіталом займався відомий

економіст А. Маршал (1842–1924 рр.). Він писав, що «співробітництво між

капіталом і трудом также обов’язкове, як і співробітництво між

прядильщиками і ткачами».

Суттєвий вклад в теорію і практику соціального партнерства внесений

німецькими економістами Вільгельмом Репке (1899–1966 рр.), Альфредом

Мюллером-Армаком (1901–1978 рр.) і Людвігом Ерхардом (1897–1977 рр.).

Вони розробили концепцію соціального ринкового господарства, яка

базується на поєднанні конкуренції, економічної свободи підприємств і

активної політики держави в перерозподілі доходів і організації

соціальної сфери.