Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
admin-ekzamen.docx
Скачиваний:
2
Добавлен:
19.09.2019
Размер:
188.16 Кб
Скачать

1. Адміністративне право в системі права України.

Адміністративне право України є самостійною галуззю права, за допомогою якої держава регулює однорідні суспільні відносини в сфері реалізації державної виконавчої влади. Предмет адміністративного права складає широкий комплекс суспільних відносин, які виникають у зв'язку з реалізацією функцій державної виконавчої влади. Адміністративне право як галузь публічного права покликане, насамперед, регулювати управлінські відносини в сфері реалізації публічної влади. Адміністративне право України має регулювати відносини у зв'язку з реалізацією виконавчої влади (управління) з боку не тільки держави, а й органів місцевого самоврядування. Таким чином, з огляду на зміст його предмета адміністративне право слід визначити як галузь права (систему правових норм), яка з метою забезпечення належного захисту прав і свобод людини і громадянина, виконання функцій держави регулює суспільні відносини. Адміністративне право регулює й відносини, пов'язані з вчиненням правопорушень (адміністративно-деліктне право). Адміністративне право України — це галузь права (система правових норм), яка з метою забезпечення прав і свобод громадян та реалізації завдань і функцій держави регулює суспільні відносини управлінського характеру та відповідальності. Від адміністративного права як галузі права України слід відрізняти адміністративне законодавство, яке є складовим елементом законодавства України. Якщо адміністративне право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини в сфері державного управління, то під адміністративним законодавством мається на увазі система правових актів, в яких ці норми знаходять свій зовнішній вираз. Адміністративне право — це галузева юридична наука, сукупність знань, наукових поглядів, концепцій про систему галузі права, яке регулює відносини, які виникають в результаті здійснення виконавчої влади, надання її органами управлінських послуг, а також відповідальності за адміністративні правопорушення. Адміністративне право як навчальна дисципліна — це систематизовані відповідно до типової програми знання щодо предмета регулювання норм цієї галузі права, їх особливостей, встановленого порядку управління в різних галузях виконавчої влади, реалізації при цьому прав і свобод громадян та відповідальності в сфері державного управління. Програма навчального курсу "Адміністративне право України" формується залежно від кваліфікаційного рівня вищого навчального закладу і тих завдань, на розв'язання яких він спрямовує свою діяльність. Навчальна дисципліна "Адміністративне право" складається із загальної та особливої частин. В загальній частині розглядаються теми, що розкривають предмет, систему і завдання курсу "Адміністративне право", правовий статус суб'єктів адміністративно-правових відносин, особливості адміністративно-правових норм і правовідносин, форми і методи здійснення державної виконавчої влади, забезпечення законності в державному управлінні. В особливій частині розглядаються теми стосовно адміністративно-правового регулювання управління в окремих галузях: економіці, науці, культурі, освіті, зовнішньополітичній діяльності, в галузі оборони і внутрішніх справ тощо.

2.Поняття,риси і завдання адміністративного права.

Адміністративне право як галузь права - це галузь права (сукупність правових норм), що регулює з метою реалізації завдань і функцій держави суспільні відносини управлінського характеру, які складаються у сфері виконавчої влади, внутрішньо-організаційній діяльності інших державних органів, а також у процесі здійснення громадськими організаціями, їх органами зовнішніх юридично-владних повноважень.Адміністративне право як наука - це система знань про сукупність правових норм, що регулюють відносини управлінського характеру у названих сферах суспільства.Адміністративне право як навчальна дисципліна - це систематизовані відповідно до типової програми знання щодо предмета регулювання норм цієї галузі права, їх особливостей, встановленого порядку управління в різних галузях державної виконавчої влади та відповідальності у сфері державного управління.

Риси:а) загальнодержавний характер, оскільки воно охоплює найважливіші сторони життя держави й суспільства;б) спрямованість на виконання Конституції та законів України (підзаконна діяльність);в) юридично-владний, розпорядчий характер;г) організаційний зміст, за допомогою якого досягають регулювання й координації спільної праці людей; ґ) активність і цілеспрямованість, має безпосередніми об'єктами свого впливу галузі економічного, соціального й адміністративно-політичного будівництва;д) безперервне та постійне здійснення.

Завдання:

1) забезпечення публічних суб’єктивних прав, свобод та законних інтересів приватних фізичних і юридичних осіб;

2) забезпечення нормального функціонування публічних інститутів;

3) поетапне приведення стандартів публічного управління в Україні до вимог “acquіs communautaіre” правової системи Європейського Союзу;

4) забезпечення розвитку засад громадянського суспільства в Україні – одночасно як мети та засобу функціонування всієї державно-правової дійсності;

5) розвиток конституційно-правових засад із надання адміністративних сервісних послуг;

6) розвиток адміністративно-правових засад запобігання та протидії корупції;

7) забезпечення попередження (профілактики) правопорушень засобами адміністративного права;

8) сприяння фізичним та юридичним особам у публічному забезпеченні безпечними продуктами харчування, якісними промисловими товарами та послугами;

9) створення належних умов для організації та функціонування органів виконавчої влади і місцевого самоврядування;

10) виключення в діяльності виконавчих органів бюрократизму, свавілля, зловживань, недбалості та некомпетентності.

3. Предмет адміністративного права

Традиційно до предмета адміністративного права належать суспільні відносини, які виникають у сфері публічної діяльності держави, зокрема, у сфері державного управління. Під час визначення предмета адміністративного права важливо відзначити, що діяльність органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, інших уповноважених суб'єктів і відносини, що виникають при цьому, мають велике значення для реалізації конституційних прав і обов'язків громадян. У зв'язку з цим, у сучасних умовах, коли йдеться про запровадження справді демократичних відносин між владними структурами й громадянами, адміністративне право, з одного боку, покликано забезпечувати ефективну діяльність зазначених органів, а з іншого, - створювати умови для реалізації і захисту громадян від сваволі суб'єктів управління шляхом чіткого окреслення повноважень останніх і закріплення доступних механізмів протидії їх незаконній діяльності.Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що предмет адміністративного права становлять суспільні відносини, які виникають з метою реалізації і захисту прав громадян, створення нормальних умов для функціонування громадянського суспільства й держави. Такі відносини пов'язані з: 1) діяльністю органів виконавчої влади; 2) внутрішньоорганізаційною діяльністю інших державних органів, підприємств, установ, організацій; 3) управлінською діяльністю органів місцевого самоврядування; 4) здійсненням іншими недержавними суб'єктами делегованих повноважень органів виконавчої влади; 5) здійсненням правосуддя у формі адміністративного судочинства.Предмет адміністративного права охоплює широке коло відносин, зміст яких об'єктивно потребує правового врегулювання за допомогою специфічних методів, механізмів. Остання обставина дозволяє визначити адміністративне право як профілюючу галузь, яка разом із кримінальним і цивільним правом утворює юридичну основу, обов'язкову частину очолюваної конституційним правом системи.До профілюючих галузей матеріального права примикають процесуальні — кримінально-процесуальне, цивільне процесуальне, а також адміністративно-процесуальне право, яке перебуває в стані формування. Наявність процесуальних галузей обумовлено необхідністю організації виконання норм відповідних профілюючих галузей.

4.Метод адміністративного права.

У загальній теорії права під методом правового регулювання розуміють прийоми юридичного впливу (точніше: поєднання цих прийомів), які в концентрованому вигляді виражені в правовому становищі суб'єктів.Виходячи з цього, теорія права визнає існування двох первинних (найпростіших) прийомів регулювання: методу субординації і методу координації. Саме вони виражають особливості юридичних режимів, які створюються тією чи іншою галуззю права.Метод субординації формує централізоване, імператив не регулювання, яке зверху до низу здійснюється на влад но-імперативних засадах. Юридична енергія надходить тільки зверху, від компетентних державних органів. Тому статус суб'єктів, їхнє становище в правовідносинах насамперед характеризується субординацією або підпорядкованістю.Метод координації формує децентралізоване, диспозитивне регулювання. За такого регулювання джерелом юридичної енергії рівною мірою є будь-які суб'єкти правовідносин. Тому статус суб'єктів характеризується, у першу чергу, рівноправним їх становищем у правовідносинах.Регулювання відносин у сфері державного управління здійснюється за допомогою адміністративно-правового методу. Під цим методом слід розуміти сукупність прийомів (способів, засобів), впливу, що містяться в адміністративно-правових нормах, на відносини в сфері державного управління, за допомогою яких встановлюється юридично владне і юридичне підвладне становище суб'єктів у правовідносинах.Аналіз прийомів (способів, засобів) впливу, які містить у собі адміністративно-правовий метод регулювання, показує, що їх зміст складається з трьох компонентів: приписів, заборон, дозволів.

Приписи — покладення прямого юридичного зобов'язання чинити ті чи інші дії в умовах, які передбачені нормою.

Заборони — це також фактично приписи, але іншого характеру, а саме: покладення прямих юридичних обов'язків не чинити тих чи інших дій в умовах, передбачених правовою нормою.

Дозволи — юридичний дозвіл чинити в умовах, передбачених нормою, ті чи інші дії, або утриматися від їх вчинення за своїм бажанням.

5.Система адміністративного права.

Система адміністративного права — це сукупність адміністративно-правових норм та інститутів, об'єднаних єдиним предметом і методом, принципами й цілями та розташованих у певній логічній послідовності. Вона складається з двох частин: загальної і особливої.Норми загальної частини адміністративного права мають універсальний характер і розраховані на застосування в усіх галузях і сферах функціонування органів виконавчої влади, інших уповноважених здійснювати управлінську діяльність суб'єктів. Ці норми закріплюють принципи здійснення державного управління; правове становище суб'єктів адміністративного права; форми й методи управлінської діяльності органів виконавчої влади, місцевого самоврядування; спеціальні адміністративно-правові режими; засоби забезпечення законності й дисципліни в сфері управління, а також регламентують адміністративний процес і відповідальність за адміністративним правом.Приписи загальної і особливої частин взаємозалежні й представляють єдине ціле — систему адміністративного права. Це підтверджує той факт, що норми загальної частини застосовують до всіх інститутів особливої частини. Наприклад, загальні правила, що регулюють порядок підготовки, видання, набрання чинності й дію правових актів управління реалізуються в усіх галузях (сферах) управління з урахуванням їх специфіки.

Підгалузь адміністративного права — це сукупність правових норм, що регулює суспільні відносини в певній сфері, котра виокремлюється в межах загального предмета адміністративного права.

Відповідно до такого поділу відбувається і поділ правових норм, з допомогою яких здійснюється правове регулювання у відповідній галузі державного управління. Звідси можуть виділятися такі підгалузі адміністративного права, як будівельне право, транспортне право, енергетичне право тощо.Водночас у системі адміністративного права існують певні сукупності норм, які використовуються для регулювання державного управління незалежно від його конкретних сфер, але за умови достатнього рівня однорідності регульованих суспільних відносин. Такі сукупності норм дістали назву інститутів адміністративного права. Про них йшлося у попередньому параграфі, зокрема, при характеристиці змісту загальної частини адміністративного права. Крім інститутів, практичне значення мають такі нормативні утворення, котрі виступають як допоміжні “будівельні конструкції” для інститутів і підгалузей адміністративного права. Такі утворення можна умовно назвати субінститутами. Відповідно до структури суспільних відносин у сфері державного управління серед субінститутів адміністративного права можна виділити групи норм, що визначають:

- правовий статус суб'єктів — носіїв владних повноважень;

- правовий статус суб'єктів, котрі не мають владних повноважень;

- методи державного управління;

- форми державного управління;

- процедури державного управління;

- механізм забезпечення режиму законності в державному управлінні..

У свою чергу, субінститут центральних органів виконавчої влади являє собою сукупність адміністративно-правових норм, що визначають правовий статус міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади, діяльність яких поширюється на всю територію країни. Оскільки субінститути адміністративного права самостійного значення не мають, то вони завжди перебувають під вирішальним впливом структурних елементів системи адміністративного права — його інститутів і підгалузей. Це підтверджує тезу про внутрішню єдність, цілісність системи адміністративного права.

6.Джерела адміністративного права та їх загальна характеристика. Основні законопроектні роботиу галузі адміністративного права.

Джерелами адміністративного права є прийняті уповноваженими органами акти правотворчості, які цілком складаються з адміністративно - правових норм чи містять хоча б одну з таких норм.

Спів порядкування джерел виражається в наступному: 1) всі вони ґрунтуються на нормах Конституції і законів України, які мають вищу юридичну силу; 2) джерела — нормативні акти органів виконавчої влади усіх ланок слугують юридичною базою для джерел — нормативних актів, які приймають нижчі органи виконавчої влади; 3) джерела — нормативні акти вищих органів виконавчої влади характеризуются більшим масштабом дії, ніж аналогічні акти нижчих органів; 4) джерела — нормативні акти галузевого (відомчого) характе¬ру ґрунтуються на джерелах загального характеру.

Система джерел адміністративного права складається з та¬ких актів правотворчості.

1. Конституція України.

2.Міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (наприклад, Угода між Урядом України та Урядом Російської Федерації про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна та попередження ухилень від сплати податків, підписана 8 лютого 1995 р. і ратифікована Законом України від 6 жовтня 1995 р.).

3. Акти України, що мають силу закону. Це: а) закони України (наприклад, Закон «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р.); б) кодекси, а також інші кодифіковані акти (на¬приклад, Кодекс України про адміністративні правопорушення); в) Декрети Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі Закону «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання» від 18 листопада 1992 р. (наприк¬лад, Декрет Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р.).

4. Постанови Верховної Ради України (наприклад, Поста¬нова Верховної Ради «Про затвердження положень про пас¬порт громадянина України та свідоцтво про народження» від 26червня1992р.).

5. Укази та розпорядження Президента України (наприк¬лад, Указ Президента «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р.).

6. Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України (наприклад, Постанова Кабінету Міністрів «Про затвер-дження Порядку організації та проведення гастрольних заходів» від 15 січня 2004 p.).

7. Нормативні накази керівників центральних органів виконавчої влади (наприклад, Наказ Міністра внутрішніх справ України «Про затвердження Інструкції про порядок продовження терміну перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства» від 1 грудня 2003 р.).

8. Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій.

9.Рішення органів місцевого самоврядування, що містять адміністративно-правові норми (наприклад, такі, що прийнято на підставі ч. 1 ст. 5 Кодексу України про адміністративні 11 правопорушення).

До джерел адміністративного права можуть бути віднесені рішення Конституційного Суду України, оскільки в результаті діяльності цього органу можуть тлумачитися або визнаватися такими, що не відповідають Конституції України (фактично скасовуватися), окремі адміністративно-правові норми.Конституція України як джерело адміністративного права забезпечує діяльність органів виконавчої влади, місцевого самоврядування й, разом з тим, визначає способи захисту прав громадян від зловживань з боку владних структур. Так, у Ос¬новному Законі окреслено систему органів виконавчої влади, їх найважливіші повноваження, організацію діяльності, зовнішні форми правових актів тощо. Поряд з цими положен¬нями в Конституції містяться норми, що встановлюють адміністративно-правовий статус громадян, обов'язки й відповідальність представників влади, а також фіксують форми конт¬ролю за діяльністю органів і посадових осіб виконавчої влади та місцевого самоврядування.Щодо законів України як джерел адміністративного права, виходячи зі змісту ст. 92 Конституції, виключно такими акта¬ми можуть визначатися права й обов'язки громадян, гарантії зазначених прав, засади утворення об'єднань громадян, організація та діяльність органів виконавчої влади, основи держав¬ної служби, засади місцевого самоврядування тощо.

Таким чином, у системі джерел адміністративного права Конституція та закони України відіграють провідну роль, оскільки, маючи вищу юридичну силу, вони є базою для появи нових джерел зазначеної галузі права.

7. Адміністративно – правові норми: поняття,види та особливості.

Адміністративно-правова норма - це правило поведінки, установлене державою (Верховною Радою України, органом виконавчої влади) з метою регулювання суспільних відносин у сфері державного керування. Норми адміністративного права визначають границі належного, припустимого й рекомендованого поводження людей, діяльності органів виконавчої влади, їхніх посадових осіб, а також підприємств, установ, організацій і трудових колективів у сфері виконавчої влади.

Існують різні види адміністративно-правових норм. За формою вираження (прояву) адміністративно-правові норми діляться на заборонні, зобов'язуючі, уповнуважуючі, що стимулюють (заохочувальні), рекомендаційні.

З погляду положення учасників правовідносин (адресатів приписань) розрізняють норми, які встановлюють і визначають: порядок взаємодії державних і недержавних органів; права й обов'язки громадян у сфері державного керування; правове положення державних службовців; правове положення підприємств, установ, організацій; взаємні права й обов'язки суб'єктів, які не підлеглі один одному (наприклад, ст. 8 Закону України від 25 березня 1992 р. "Про Службу безпеки України"[1] визначає відносини Служби безпеки України з державними органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами, громадянами і їхніми об'єднаннями).

По змісту адміністративно-правові норми можна об'єднати в правові інститути, під якими розуміють сукупність правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини.

Розподіл адміністративно-правових норм по змісту має велике значення для вивчення курсу адміністративного права, дає можливість групувати нормативний матеріал у певній послідовності.

Адміністративно-правові норми можна підрозділити на види, обравши як критерій порядок їхньої дії в часі, просторі й по колу осіб. Відповідно до загального правила адміністративні норми вступають в чинність із моменту їхнього доведення до відомості виконавців. В окремих випадках вони набувають чинності в строк, зазначений у нормативному акті.

Залежно від порядку реалізації прав й обов'язків учасників адміністративно-правових відносин розрізняють: матеріальні норми; статутні норми, що визначають систему, компетенцію, права й обов'язки органів керування й посадових осіб; процесуальні норми, що визначають способи, порядок, процедури діяльності по реалізації прав й обов'язків (наприклад, норми, розміщені в ст. ст. 245-297 КУпАП і регулююче виробництво по відповідних справах).

Як і будь-яка інша норма права, адміністративно-правова норма складається з гіпотези, диспозиції й санкції. Найбільше чітко виражається диспозиція норми, оскільки в ній утримується правило належного поводження. Гіпотеза являє собою характеристику умов, при яких необхідно керуватися вимогами даної норми. Вона найчастіше повністю не формулюється. Це порозумівається тим, що більшість адміністративно-правових норм регламентують діяльність органів виконавчої влади і їхніх вимог реалізуються в процесі діяльності цих органів. Щодо інших сторін управлінських відносин гіпотеза може бути сформульована.Деякі особливості мають санкції адміністративно-правових норм. По-перше, ці норми, як правило, не містять конкретної санкції, оскільки вони адресовані сторонам, організаційно підлеглим суб'єктові керування. Порушення вимог норм у таких випадках передбачає дисциплінарну відповідальність.По-друге, як правило, що відповідають санкції встановлюються за порушення всієї сукупності адміністративно-правових норм, сформульованих в одному акті. По-третє, санкція адміністративно-правової норми, як правило, виражена у вигляді відповідних мір адміністративної відповідальності.

Адміністративно-правова норма не тотожна змісту статті або параграфу того або іншого акту. Специфіка адміністративно-правової норми полягає в тому, що санкція (як у деяких випадках і гіпотеза) не завжди виражена безпосередньо в змісті того акту, у який включена дана норма, - досить часто вона передбачається іншим актом.

Адміністративно-правові норми реалізуються різними способами. Виконання таких норм полягає в тому, що той або інший суб'єкт дотримується приписань, що втримуються в нормах. Особи, до яких ці вимоги адресовані, здійснюють передбачені цією нормою дії або втримуються від здійснення заборонених нею дій. Таким чином, виконання адміністративно-правової норми залежить від поводження конкретних осіб. Наприклад, громадянин, що досяг 16-літнього віку, зобов'язаний мати паспорт. Наявність паспорта й буде виконанням з боку цього громадянина вимог відповідної адміністративно-правової норми.

8.Дія адміністративної норми у часі, просторі та за колом осіб. Порядок дії в Україні законодавстві СРСР і міжнародних договорів.

Дія адміністративно-правових норм пов'язана з наявністю певних меж їх здатності здійснювати той чи інший вплив на регульовані суспільні відносини. Ці межі діють у часі та просторі, а також розрізняються за колом осіб.

Дія адміністративно-правових норм у часі, як правило, не обмежена певними строками. Це означає, що вони діють до їх офіційної зміни або скасування. Однак можуть передбачатися часові межі дії, наприклад, на період дії надзвичайного стану на визначеній території, тобто на визначений строк.

Для дії адміністративно-правових норм існують загальні правила:

а) адміністративно-правові норми набувають чинності з часу їх доведення до відома виконавців. У окремих випадках вони набувають чинності в строк, визначений у нормативному акті;

б) нормативний акт зворотної сили не має, а винятки щодо цього застерігаються в самому акті.

Питання про дію адміністративно-правової норми в часі має велике практичне значення, тому не дивно, що воно є предметом окремого дослідження науковців. Від його правильного вирішення найчастіше залежить, який саме законодавчий або нормативний акт — новий чи старий — застосовуватиметься до конкретних відносин, які імперативні приписи здійснюватимуться.

Питання про вступ адміністративно-правової норми в силу залежить від двох обставин:

1) дати вступу норми в юридичну силу;

2) меж дії норми при вступі в силу.

Питання про межі дії нової норми передбачає три варіанти дії:

- перспективна — дія щодо фактів, правовідносин, які виникли після вступу норми в силу;

- негайна — дія щодо правовідносин, які виникли знову чи раніше, але з дати вступу норми в силу;

- із зворотною силою — дія щодо правовідносин, які знову виникли, та правовідносин, які виникли до вступу норми в силу, але з більш ранньої дати.

Щодо встановлення меж зупинення дії норми, яка існувала раніше, можливі три варіанти дії:

- норма переживає себе, якщо продовжує регулювати відносини, які виникли на її основі після дати вступу в силу нової норми;

- норма негайно зупиняє дію щодо відносин, які раніше регулювалися нею, з дати втрати нормою юридичної сили;

- норма достроково зупиняє дію і таким чином впливає на правовідносини, які раніше регулювалися цією нормою, а потім стали регулюватися новою нормою із зворотною силою.

Як правило, слід керуватися таким принципом: негайна дія норми — це загальне правило, а допущення переживання старої норми, надання зворотної сили новій повинно бути застережено актом уповноваженого органу.

Дія адміністративно-правових норм у просторі передбачає територію, на яку поширюється їх юридична сила. Такою територією дії норм можуть бути окремі економічні зони. Іноді адміністративно-правові норми діють на території декількох держав відповідно до двосторонніх та багатосторонніх угод. Можливий “вихід” таких норм за межі державного кордону, коли вони регламентують діяльність українських організацій і громадян за кордоном. У межах України дія адміністративно-правових норм поширюється також на іноземців.

Дія адміністративно-правових норм у просторі пов'язана зі статусом органу, який видав акт. Виходячи з цього, розрізняють:

- норми, які діють на всій території України або в межах окремих адміністративно-територіальних одиниць;

- норми загального і галузевого характеру;

- норми актів локального (внутрішньоорганізаційного) характеру.

Дія адміністративно-правових норм за колом осіб розрізняється залежно від їх поширення на всіх громадян або на окремі їх групи (військовослужбовців, біженців, пасажирів, працівників окремих міністерств), тобто на так званих спеціальних суб'єктів адміністративного права.

9. Поняття,види та основні тенденції систематизації адміністративного права.

.Під систематизацією розуміють упорядкування й удосконалювання чинного законодавства й іншого нормативно-правового матеріалу шляхом його обробки й викладу по певній системі у вигляді збірників (довідників), актів (предметних, системно-предметних, хронологічних й ін.) або у формі зведених (зібраних) кодифікованих актів. Систематизація законодавства є об'єктивно необхідним елементом правової діяльності держави, її вдосконалювання, зміцнення правової основи державного й громадського життя.

Кодифікація як напрямок систематизації адміністративного права здійснюється шляхом об'єднання в одному комплексному акті адміністративно-правових норм, що втримуються в різних актах, але стосовних до одного інституту, удосконалювання їхнього змісту, усунення застарілих норм, заповнення пробілів в адміністративно-правовому регулюванні з метою підвищення його ефективності, забезпечення належних умов для користування нормативним матеріалом. Кінцевим результатом кодифікації завжди виступають нові комплексні акти - кодекси, устави, положення й т.п. Одночасно припиняється дія багатьох норм, які піддавалися кодифікації. Кодифікація завжди відрізняється офіційним характером, здійснюється державними органами, що мають відповідну компетенцію.

На відміну від норм деяких галузей права норми адміністративного права неможливо по об'єктивних причинах об'єднати в один або навіть у трохи комплексні (кодифікованих) нормативних актів. Діюче адміністративне право, як ми вже відзначали, регулює широке коло управлінських відносин. Його норми втримуються в численних актах різної юридичної чинності. Крім того, нормотворчество в державному керуванні характеризується високим рівнем динамічності, частою появою нових норм, що ускладнює зміст і структуру правового матеріалу й обмежує можливість його кодифікації. У зв'язку із цим упорядкування адміністративного права здійснюється шляхом видання системи кодифікованих (об'єднаним єдиним об'єктом правового регулювання) актів, що регулюють ті або інші сторони державного керування.

Інкорпорація - упорядкування нормативно-правового матеріалу шляхом його обробки й викладу по певній системі у вигляді хронологічних, системно-предметних, предметних збірників. У результаті інкорпорації законодавства про адміністративні правопорушення виданий, наприклад, довідник "Відповідальність за адміністративні правопорушення" для працівників правоохоронних органів.

Інкорпорація здійснюється зацікавленими органами, посадовими особами, науковцями. Підготовлені ними збірники не підлягають затвердженню. Інкорпорація має на меті полегшити пошук нормативного матеріалу й наукових досліджень в області права, забезпечити ефективну підготовку фахівців (юристів). В інкорпоровані збірники може бути включене лише чинне законодавство.

10.Поняття,склад та види адміністративних правовідносин.

Адміністративно-правові відносини — це суспільні відносини в сфері державного управління, учасники яких виступають носіями прав і обов'язків, урегульованих нормами адміністративного права.

Адміністративно-правові відносини є різновидом правових відносин, а тому характеризуються їх загальними ознаками. Складовими частинами адміністративно-правових відносин є: суб'єкти, об'єкти та юридичні факти. Учасники адміністративно-правових відносин мають конкретні права та обов'язки і є суб'єктами правовідносин.

Передумовою вступу названих суб'єктів у конкретні адміністративно-правові відносини є наявність у них правоздатності та дієздатності.Адміністративна правоздатність — це спроможність суб'єкта адміністративних правовідносин мати права та нести юридичні обов'язки в сфері виконавчої влади. Державні органи, що здійснюють виконавчо-розпорядчу діяльність, мають конкретні владні повноваження, які за своїм характером і обсягом залежать від компетенції даного органу. Адміністративна правоздатність державного органу (посадової особи) залежить від обсягу його компетенції.Адміністративна правоздатність державних органів, державних і недержавних організацій виникає, здебільшого, з моменту видання акта про їх заснування, а припиняється з їх ліквідацією або реорганізацією. Адміністративна правоздатність громадян у сфері державного управління виникає з моменту народження й припиняється з їх смертю. Адміністративна правоздатність є основою адміністративної дієздатності.

Адміністративна дієздатність — це здатність своїми діями набувати та реалізовувати права й обов'язки в сфері управління.Особливість адміністративної правоздатності та дієздатності полягає в тому, що вони означають можливість бути суб'єктом адміністративно-правових відносин.

Об'єкт — це те, заради чого виникають правовідносини. Об'єктом адміністративно-правових відносин є поведінка учасників управлінських відносин (дії, утримання від дій). Дії учасників управлінських відносин можуть здійснюватися заради різноманітних правових інтересів. Це можуть бути речі, матеріальні цінності, продукти духовної творчості, особисті нематеріальні блага, а саме: здоров'я, гідність людини, моральність тощо. Так, якщо об'єктом правовідносин є поведінка учасників (наприклад, передача державного майна від одного органу управління — іншому), то предметом адміністративних правовідносин будуть об'єкти матеріального характеру, тобто майно, речі. В управлінні культурою та мистецтвом, охороною здоров'я, справами молоді й спорту предметом цих відносин є культурні та духовні цінності, здоров'я, моральність, тобто чинники нематеріальні.

Підставою виникнення, зміни або припинення адміністративно-правових відносин є юридичні факти. Це дії та події.

Під діями розуміють факти, які виникають за волею людей. Вони можуть бути як правомірними, так і неправомірними.

Правомірні дії відповідають вимогам адміністративно-правових норм. До правомірних дій, що породжують адміністративно-правові відносини, належать акти управління — укази й розпорядження Президента, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів тощо. Адміністративно-правові відносини виникають також у зв'язку з діями окремих громадян і посадових осіб, наприклад, у разі звернення громадянина зі скаргою на дії посадової особи. Крім цього, юридичним фактом, що зумовлює виникнення адміністративно-правових відносин, може бути бездіяльність.

Неправомірні дії — це правопорушення, проступки, що тягнуть за собою застосування заходів примусового впливу. До неправомірних дій належать правопорушення, в тому числі адміністративні та дисциплінарні, за які настає відповідальність, наприклад, адміністративна відповідальність за ухилення від виконання законних вимог прокурора або невиконання розпорядження державного чи іншого органу про працевлаштування. Адміністративно-правові відносини виникають не тільки в результаті діяльності людей, а й у разі виникнення подій.

Події — це явища, що не залежать від волі людей, але зумовлюють певні правові наслідки. Наприклад, до подій належать стихійні лиха (повені, землетруси, пожежі, епідемії, епізоотії тощо).

Адміністративно-правові відносини характеризуються всіма ознаками правових відносин, але, крім цього, мають деякі особливості, які полягають у тому, що:

1) адміністративно-правові відносини складаються в сфері управління, тобто в повсякденній практичній реалізації завдань і функцій держави щодо здійснення управління господарським, соціально-культурним будівництвом, адміністративно-політичною сферою;

2) в усіх відносинах однією зі сторін обов'язково є орган виконавчої влади (державного управління), орган місцевого самоврядування або громадська організація, наділена державно-владними повноваженнями;

3) адміністративно-правові відносини — це особливий зв'язок між їх учасниками, один із яких за даних обставин має право вимагати від іншого такої поведінки, яку передбачено адміністративно-правовою нормою;

4) орган управління зобов'язаний реалізувати свої матеріально-правові та процесуальні права, тобто право є одночасно і обов'язком суб'єкта адміністративно-правових відносин;

прав і обов'язків між сторонами; за характером зв'язків між сторонами.

Залежно від елемента юридичної норми (диспозиції або санкції), адміністративні правовідносини поділяють на регулятивні та охоронні.

Регулятивні правовідносини — це правове регулювання організаційних, управлінських відносин у суспільстві, пов'язаних із реалізацією позитивних завдань виконавчої влади. Основою для виникнення таких правовідносин може бути, наприклад, постанова Кабінету Міністрів України «Про створення єдиної державної автоматизованої паспортної системи» від 2 серпня 1996 p., якою започатковано організаційну роботу, пов'язану зі створенням єдиної державної автоматизованої паспортної системи.

Охоронні правовідносини пов'язані з регулюванням правоохоронної діяльності шляхом встановлення правових заборон і застосування до порушників адміністративного примусу, наприклад, заходи адміністративного припинення (затримання правопорушників), адміністративна відповідальність та інші заходи адміністративного впливу.

За змістом адміністративно-правові відносини поділяються на матеріальні та процесуальні.

Матеріальні адміністративно-правові відносини виникають на основі матеріальної норми.

Адміністративно-процесуальні відносини — це відносини, що складаються у зв'язку з вирішенням індивідуальних справ у сфері управління та регулюються адміністративно-процесуальними нормами. Типовим прикладом цього може бути Порядок розгляду звернень громадян у сфері управлінської діяльності (розділ 11 Закону України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р.). Адміністративно-процесуальні норми цього Закону регулюють розгляд пропозицій (зауважень), заяв (клопотань) і скарг громадян. Адміністративно-процесуальні відносини тут виникають між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, установами, організаціями, незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян, підприємствами, засобами масової інформації, їх керівниками та іншими посадовими особами й громадянами.

За характером дій зобов'язаного суб'єкта адміністративно-правові відносини можуть бути активними, тобто зобов'язаний суб'єкт повинен вчинити певні дії (громадянин, якому виповнилося 16 років, зобов'язаний одержати паспорт, з отриманням повістки з'явитися у військкомат), або пасивними — зобов'язаний суб'єкт мусить утриматися від вчинення певних дій (від вчинення правопорушення: дисциплінарного, адміністративного).

Залежно від розподілу прав і обов'язків між сторонами адміністративно-правових відносин, вони можуть бути як односторонні, так і двосторонні (взаємно обумовлені права й обов'язки суб'єктів правовідносин).

За характером зв'язків між сторонами адміністративно-правових відносин останні поділяють на вертикальні та горизонтальні.

11.Поняття,риси та рівні державного управління.

Управління – це цілеспрямована сукупність дій, які забезпечують узгодженість та координацію спільних робіт з метою досягнення суспільно- важливих цілей та вирішення завдань. Виділяють соціальне, біологічне та технічне (технократичне) управління.

Теорія адміністративного права виробила два підходи до визначення державного управління.

1.Державне управління в широкому розумінні – це сукупність усіх видів діяльності усіх органів держави, тобто означає фактично всі форми реалізації державної влади в цілому. Стаття 6 Конституції України встановлює, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Державне управління у вузькому розумінні – це сукупність державних органів, між якими певним чином розподілені різні види діяльності держави. Відтак категорія державного управління у вузькому значенні відображає відносно самостійний вид діяльності держави, що його здійснює певна частина держаних органів.

Специфічні риси державного управління:

1) загальнодержавний характер;

2) підзаконний характер;

3) юридично-владний, розпорядчий характер;

4) організаційний зміст;

5) цілеспрямованість, активний характер;

6) постійна основа, безперервність.

Рівні державного управління:

Трирівнева система федеральних органів влади: апарат уряду; міністерства;служби-агентства-нагляди.

Уряду - вищі органи виконавчої і розпорядчої влади

Міністерства - органи, які виконують функції вироблення державної політикиі координуючі діяльність державних агентств, служб і наглядів, що діють у відповідній сфері;

Служби - органи, які надають послуги, пов'язані з реалізацією владнихповноважень держави і фінансуються виключно за рахунок бюджету абовстановлених законом обов'язкових платежів господарюючих суб'єктів і населення(служби судових приставів, податкова, митна служби); Агентства - органи, які надають державні послуги як за рахунок бюджетних коштів, так і на комерційнійоснові (авіаційно-космічне, статистичне); Дозор - органи, які реалізують контрольніфункції держави по відношенню до господарюючих суб'єктів і населенню.

12.Функції державного управління.

Функції управління — це відносно самостійні та однорідні ча¬стини змісту управлінської діяльності, в яких виражається владно-організуючий вплив суб'єкта управління на об'єкт.Найпоширенішою у вітчизняній літературі є класифікація функцій державного управління на загальні, спеціальні та допоміжні.

Загальні функції справляють об'єктивно необхідний вплив на певні процеси, що відбуваються в господарській, політичній, соціально-культурній та інших сферах.Функція прогнозування. Потреба в прогнозуванні випливає із самої природи державного управління, бо воно має розв'язувати як повсякденні завдання, так і перспективне проблеми.Функція планування є на всіх рівнях ієрархії управління. Вона полягає у визначенні мети, напрямів, завдань, засобів реалізації тих чи інших процесів (соціальних, економічних, політичних, культурних тощо), розробленні програм, за допомогою яких має бути досягнуто мети. Функцію організації пов'язано зі створенням організаційного механізму. Мета цієї функції — сформувати керуючі та керовані системи, а також зв'язки й відносини між ними. Особливість функції організації щодо інших самостійних функцій полягає в тому, що це єдина функція, яка забезпечує взаємозв'язок і ефективність усіх інших функцій управління. Завдяки функції регулювання досягають необхідного стану впорядкування та стійкості системи управління. Регулювання охоплює переважно поточні заходи щодо будь-яких відхилень від завдань і заданих програм. За допомогою регулювання здійснюються безпосереднє керівництво, поведінка керованих об'єктів.Координація як функція забезпечує узгодження діяльності систем управління. Завдяки координуванню узгоджують дії керівників не тільки всередині управлінської ланки, а й дії керівників інших управлінських структур.Функцію обліку пов'язано зі збиранням, передачею, зберіганням і переробленням даних, реєстрацією та групуванням відомостей про діяльність системи управління, наявність і витрати ресурсів тощо. Облік є передумовою контролю.

Спеціальні функції характеризують особливості конкрет¬ного суб'єкта чи об'єкта управління.До основних спеціальних функцій державного управління, що здійснюються на вищому рівні вищим органом (Кабінетом Міністрів України), в системі органів виконавчої влади належать:забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави;Спеціальні управлінські функції здійснює Президент України як глава держави. Серед них такі: керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших держа¬вах і при міжнародних організаціях; призначення за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів, керівників іншихцентральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних організацій і припинення їх повноважень на цих посадах (розстановка кадрів); Подальша диференціація функцій, обумовлена особливостями об'єктів управління, відбувається усередині цих сфер управління завдяки допоміжним функціям. Основне їх призначення — забезпечення обслуговування процесів загальних і спеціальних функцій. За критерієм забезпечення потреб допоміжні функції класифікують за наступними трупами: а) у цілепокладаючій організації — прогнозування, стратегічне та поточне планування; б) у необхідних ресурсах — фінансування, матеріально-технічне постачання, транспортне обслуговування, стимулювання, трудові ресурси, кадрове забезпечення; в) у впорядкованості, погодженості в діях — керування, координація, організація, контроль та ін.; г) у постійному вдосконаленні самої системи управління — організація, діагностування, проектування, організаційний розвиток тощо.

13. Принципи державного управління.

Державне управління здійснюють відповідно до принципів (засад), закріплених Конституцією України. Конституція України дозволяє віднести до принципів державного управління такі: відповідальності органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людиною і державою; верховенства права; законності; участі громадян та їх об'єднань в управлінні; рівноправності громадян в управлінні; гласності.

Принцип відповідальності органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людиною і державою випливає зі змісту статей 3,17,19 Конституції України тощо. Згідно зі ст. 3 Конституції держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Принцип верховенства права в Україні закріплений у ст. 8 Конституції. Відповідно до нього Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України й повинні відповідати їй.

Принцип законності безпосередньо пов'язаний з принципом верховенства права і з нього випливає, а також базується на положеннях Конституції України, згідно з якими Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати й бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. У здійсненні функцій державного управління громадяни беруть участь шляхом об'єднання в політичні партії та громадські організації. Через такі об'єднання громадяни здійснюють захист своїх прав і свобод, задовольняють політичні, економічні, соціальні, культурні та інші інтереси.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Вони мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Принцип гласності в державному управлінні пов'язано насамперед з вільним доступом громадян до інформації про діяльність органів виконавчої влади всіх рівнів, окрім відомостей, які є державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею.

14.Поняття та види методів державного управління.

Методи державного управління – це сукупність засобів здійснення управлінських функцій держави, впливу суб’єктів державного управління на об’єкти.

Традиційно управлінські методи поділяються на :

- наукові та ненаукові методи;

- демократичні й диктаторські;

- державні й суспільні (громадські);

- творчі й шаблонні;

- адміністративні й економічні;

- прямого й непрямого впливу;

- загальні й спеціальні.

Найпоширенішою є класифікація методів державного управління на загальні й спеціальні. Загальні – методи управління, які застосовуються нанайважливіших стадіях управлінського процесу; спеціальні – методи управління, які застосовуються при виконанні окремих функцій або на окремих стадіях процесу управління.

Проаналізуємо загальні методи управління.

1) Контроль і нагляд:

Контроль – це активне втручання суб’єкта управління в діяльність

підконтрольного об’єкта. У цілому сутність контролю як соціального явища полягає в перевірці відповідності діяльності учасників суспільних відносин встановленим у суспільстві приписам, у межах яких вони мають діяти. Мета такої діяльності полягає у виявленні результатів впливу суб’єктів на об’єкт, допущених відхилень від прийнятих вимог, діючих принципів організації і регулювання, причин цих відхилень, а також визначення шляхів подолання наявних перешкод для ефективного функціонування всієї системи.

Нагляд – пасивний метод управління, що полягає у збиранні потрібних знань про діяльність об’єкта управління й їх оцінки, це юридичний аналіз стану справ додержання законності і дисципліни щодо об’єкту управління, який здійснюється суб’єктом управління із застосуванням відповідних, наданих йому законодавством форм, але без безпосереднього втручання в оперативну та іншу діяльність підконтрольного об’єкту.

2) Метод прямого та непрямого(опосередкованого) впливу

Прямий вплив – безпосередній вплив суб’єкта управління на об’єкт через наказ, що виражає волю відповідного суб’єкта управління. Непрямий (опосередкований) вплив – створення зацікавленості у об’єктів управління, вплив через функції, інтереси, стимулювання, надання можливості вибору варіанту поведінки.

15.Поняття ,ознаки та види актів державного управління.Вимоги

Акти державного управління - це владні, прийняті згідно з вимогами законів, приписи органів виконавчої влади з питань компетенції усіх органів(посадових осіб), що породжують юридичні наслідки. Акти державного управління є засобом практичної реалізації завдань виконавчої влади.

Найбільш типовою класифікацією актів управління є класифікація актів залежно від їх юридичних властивостей та суб’єктів права видання актів.

За юридичними властивостями акти державного управління поділяються на: нормативні (встановлюють загальні правила поведінки, норми права, регламентують однотипні суспільні відносини у певних галузях,

призначені на довгострокове та багаторазове застосування), індивідуальні (вирішують конкретні питання управління і не містять у собі норм права, спрямовані на одноразове застосування відносно конкретних випадків, ситуацій, обставин, здійснюють безперервне оперативне вирішення органами виконавчої влади численних справ)та змішані (містять і норми права, і рішення щодо конкретних управлінських справ та ненормативні приписи).

В залежності від суб’єктів прийняття нормативних актів управління виділяють: Укази і розпорядження Президента України; постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України; накази, інструкції, розпорядження міністрів; рішення місцевих державних адміністрацій; положення, правила, інструкції, накази, розпорядження, що видаються керівниками державних підприємств та установ.

Особливості актів державного управління:

-приймаються при здійсненні функцій виконавчої влади

- підзаконний характер;

- офіційний характер;

- владний характер;

- прийняті в установленому законом порядку, належним чином оформлені.

У сукупності ці ознаки зумовлюють відмінність актів державного

управління від законів, актів громадських організацій, службових документів, актів судових органів, органів прокуратури, та цивільно-правових угод, договорів.

Вимоги, що висуваються до актів державного управління:

1) оптимальність, доцільність, ефективність, соціальна справедливість.

2) відповідність юридичним вимогам:

- законність - презумпція законності акту (акт вважається законним з моменту прийняття, якщо він не скасований в порядку, передбаченому законодавством; питання про визнання даного акта неправильним, дефектним вирішується компетентним державним органом; інші органи, окрім судових органів, не можуть перевіряти законність актів). 3) відповідність організаційно-технічним вимогам:

- щодо мови акту (чіткість, лаконічність, доступність, грамотність,

конкретність, зрозумілість для виконавців);

- щодо форми акту (письмовий або усний); обов’язкова наявність реквізитів: назва органу, що видав; дата і місце його прийняття; територія, на яку поширюється дія акту; перелік встановлених зобов’язань; дані про відповідальність за невиконання документу; перелік державних органів, що здійснюють контроль за виконанням акту; санкція; термін вступу в силу; підписи осіб від органу, що прийняв акт;

- своєчасність доведення до зацікавлених осіб;

- реєстрація (якщо потрібно) в Міністерстві юстиції України, інші вимоги.

Акти управління, прийняті з порушенням вимог, вважаються

дефектними. Дефектні акти поділяються на нікчемні та оспорюванні.

Нікчемні акти – акти, юридична недійсність яких очевидна, недоліки яких скасувати не можна й які не породжують юридичних наслідків. Вони не дійсні з моменту прийняття, за їх невиконання не наступає юридична відповідальність (які містять вказівки щодо порушення законодавства,сприяють вчиненню злочинів тощо).Оспорюванні (заперечні) акти – акти з помилками, дефектність яких не є очевидною, й які можна скасувати, доопрацювати, привести у відповідність до вимог законодавства. Недоліки не позбавляють їх юридичної сили, але можуть бути оскаржені зацікавленими суб’єктами права. Після оскарження або опротестування акт може бути визнаний або правомірним,законним(після усунення недоліків), або нікчемним.

16. Див.14

17.Адміністративні послуги :поняття,правове регулювання ,класифікація

Адміністративні послуги — це ті публічні (тобто державні та муніципальні) послуги, що надаються органами виконавчої влади, виконавчими органами місцевого самоврядування та іншими уповноваженими суб'єктами, і надання яких пов'язане з реалізацією владних повноважень.

Зокрема, І. Б. Коліушко виділяє такі ознаки адміністративних послуг:

1. Адміністративна послуга надається за зверненням фізичної або юридичної особи.

2. Надання адміністративних послуг пов'язане із забезпеченням юридично значущих умов для реалізації суб'єктивних прав конкретної приватної особи.

3. Адміністративні послуги надаються виключно адміністративними органами через реалізацію владних повноважень.

4. Право на отримання особою конкретної адміністративної послуги та відповідне повноваження адміністративного органу має визначатися лише законом.

Згаданий дослідник пропонує таку класифікацію адміністративних послуг:

1. За рівнем встановлення повноважень щодо надання адміністративних послуг та видом правового регулювання процедури їх надання:

— адміністративні послуги з централізованим регулюванням (закони, акти Кабінету Міністрів);

— адміністративні послуги з локальним регулюванням (акти органів місцевого самоврядування);

— адміністративні послуги зі "змішаним" регулюванням (коли має місце одночасно і централізоване, і локальне регулювання).

2. За критерієм платності:

— платні послуги;

— безоплатні послуги.

3. За змістом публічно-службової діяльності щодо надання адміністративних послуг:— реєстрація;— надання дозволу (ліцензії);— сертифікація;— атестація;— верифікація;— нострифікація;— легалізація;— встановлення статусу тощо.

4. За предметом (характером) питань, щодо вирішення яких звертаються приватні особи:— підприємницькі (господарські) послуги;— соціальні послуги;— земельні послуги;— будівельно-комунальні послуги тощо.

Правове регулювання: Про Реєстр адміністративних послуг5 груд. 2011 – Кабінет Міністрів України; Постанова, Положення від 05.12.2011 № 1274.

18. Поняття та види суб’єктів адміністративно права.

Норми кожної окремої галузі права поширюються на певне коло осіб, які, підпадаючи під вплив цих норм, виступають суб'єктами відповідної галузі права. Суб'єкти адміністративного права — це учасники суспільних відносин, які мають суб'єктивні права та виконують юридичні (суб'єктивні) обов'язки, встановлені адміністративно-правовими нормами. Суб'єктами адміністративного права є громадяни, іноземці, особи без громадянства. Причому правове становище суб'єктів однієї категорії неоднакове. Якщо проаналізувати адміністративну правосуб'єктність громадян, то виявиться, що вона відрізняється залежно від статі, віку, стану здоров'я (наприклад, не всі можуть призиватися на військову службу, вступати до вищих навчальних закладів тощо). Серед іноземців особливим адміністративно-правовим статусом наділяються біженці (згідно із Законом України “Про біженців”).

Суб'єктами адміністративно-правових відносин є органи держави, насамперед органи виконавчої влади, а також внутрішні частини їх апарату, органи громадських організацій, діяльність яких регулюється правом, адміністрація підприємств, установ, організацій, а також органи місцевого самоврядування. Суб'єктами цих відносин треба визнати і структурні підрозділи підприємств, установ, організацій (наприклад, цех, факультет, відділення в лікарні тощо)., структурою і правовими характеристиками. Цим зумовлене й існування різних варіантів їх класифікації. Так, суб'єктів адміністративного права можна поділити на: державні організації та їх представники і недержавні організації та їх представники; суб'єкти колективні та індивідуальні; фізичні, юридичні особи і колективні суб'єкти без статусу юридичної особи тощо.

Найбільш поширене виділення таких основних видів суб'єктів адміністративного права:

- фізичні особи — громадяни України, іноземці, особи без громадянства;

- юридичні особи — органи виконавчої влади, будь-які інші державні органи, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації (в особі їхніх керівників, які очолюють органи управління цих підприємств, установ, організацій);

- колективні суб'єкти (утворення), які не мають ознак юридичної особи, але тією чи іншою мірою наділені нормами адміністративного права певними правами і обов'язками: структурні підрозділи державних і недержавних органів, підприємств, установ, організацій, деякі інші громадські утворення (на кшталт загальних зборів громадян за місцем проживання).

19.Адміністративно – правовий статус громадян України.

Громадяни — найбільша група суб'єктів адміністративно-правових відносин. Конституція України надає перевагу інтересам, правам і свободам громадян перед інтересами, правами й свободами інших учасників правових відносин, виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей. Людину, її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку визнають в Україні найвищою соціальною цінністю.

Адміністративно-правовий статус громадянина України є складовою частиною його загального статусу, встановленого Конституцією України, Законом України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. та іншими законодавчими актами України.Правовий статус громадянина включає:а) основні (невід'ємні) права (або права й свободи людини і громадянина);б) комплекс прав і обов'язків, закріплених Конституцією України, нормами різних галузей права, в тому числі адміністративно-правовими нормами;в) гарантії реалізації цих прав і обов'язків, а також механізм їх охорони державою.

До основних прав, крім невід'ємних (на життя, здоров'я, честь, гідність тощо), можна віднести: свободу слова, міграції, зборів, власності, користування засобами транспорту, будовами, політичні права (участь у законодавчій, виконавчій та юрисдикційній діяльності держави) та ін.

Адміністративно-правовий статус громадянина України встановлюється обсягом і характером його адміністративної правосуб'єктності, яку становлять адміністративна правоздатність і адміністративна дієздатність.

Адміністративна правоздатність — це визнана законом за громадянином фактична можливість бути суб'єктом адміністративного права, мати права й обов'язки адміністративно-правового характеру. Правоздатність не може бути обмежена або відчужена, від неї неможливо відмовитися добровільно (оскільки така відмова не має юридичної сили). Правоздатність людини утворює юридичне поняття особи й громадянина. Тільки у випадках, передбачених кримінальним або адміністративним законодавством, громадянин може бути позбавлений якоїсь частини адміністративної правоздатності — права пересування, батьківських прав тощо.Адміністративна дієздатність — це визнана законом спроможність громадян своїми діями набувати та здійснювати права й виконувати обов'язки адміністративно-правового характеру. В повному обсязі адміністративна дієздатність настає з досягненням 18-річного віку. Разом із тим, вона виникає і по досягненні 16-річного віку — одержання паспорта й дотримання правил паспортної системи, охорона природи тощо. Адміністративна дієздатність може наставати в деяких випадках і до досягнення 16-річного віку — право на працю.

20. Адміністративно – правовий статус іноземців ,осіб без громадянства і біженців.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні регулює закон «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 p., а правовий статус біженців – закон «Про біженців» від 21 червня 2001 р.Іноземними громадянами визнаються особи, які належать до громадянства інших держав і не є громадянами України, та особи без громадянства – особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну для постійного проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Іноземці, які вчинили злочин, адміністративне чи інше правопорушення на території України, несуть відповідальність на загальних підставах.

Іноземець може бути видворений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення, якщо:- дії іноземця грубо порушують законодавство про статус іноземців;- дії іноземця суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку;- коли це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян України.Особлива категорія іноземних громадян – глави і співробітники дипломатичних і консульських представництв та інші особи, що користуються привілеями та імунітетами. їх правове становище регламентують міжнародні угоди та акти внутрішнього законодавства.

Закон України «Про біженців» регулює правовий статус біженців в Україні та порядок його набуття.

Біженець – особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особи, які мають намір набути статусу біженця і перетнули державний кордон України у порядку, встановленому законодавством України, повинні протягом п’яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця.

Особи, які з наміром набути статус біженця намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон України, повинні протягом трьох робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Прикордонних військ України або органу внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця, а також надати посадовим особам Прикордонних військ України пояснення про причини спроби незаконно перетнути або незаконного перетинання державного кордону України. Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю обставину у заяві про надання статусу біженця, а також викласти причини зазначених ситуацій. Зазначені особи повинні бути направлені посадовими особами прикордонних військ до органу міграційної служби.

Оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, поданої до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. Розгляд заяви про надання статусу біженця здійснюється органами міграційної служби протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. Орган міграційної служби протягом семи робочих днів з дня отримання рішення про надання статусу біженця видає кожній особі, яка досягла шістнадцяти років, посвідчення біженця. Дитині, розлученій з сім’єю, якій надано статус біженця, посвідчення біженця видається до досягнення шістнадцятирічного віку. Під час видачі посвідчення біженця довідка про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання їй статусу біженця, вилучається. Посвідчення біженця видається строком на один рік. Під час перереєстрації біженця органом міграційної служби за місцем його проживання дія посвідчення продовжується.

Особа, якій надано статус біженця в Україні, зобов’язана:

- повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім’ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі;

- у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюється компетенція іншого органу міграційної служби, знятися з обліку і стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання. Взяття на облік в органі міграційної служби за новим місцем проживання є підставою для реєстрації у відповідному органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб;

- проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені органом міграційної служби за місцем проживання.

Статус біженця втрачається, якщо особа:

- добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства);

Статус біженця не надається особі:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об’єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені Законом «Про біженців», відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;

- яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Ця норма не поширюється на дітей, розлучених з сім’ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).

21. Міністерство як суб’єкт державного управління.

Конституція України відносить до центральних органів виконавчої влади міністерства та інші органи виконавчої влади. Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади, утвореним для забезпечення реалізації державної політики у визначеній сфері діяльності. Керівництво міністерством здійснює міністр.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади беруть участь у формуванні та реалізації державної політики як у цілому, так і за відповідними напрямами, розроблюють механізм її реалізації; прогнозують розвиток економіки у виробничій, науково-технічній, мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній, соціальній, фінансовій та інших сферах; Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади мають такі права: залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до їх компетенції; представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях і під час укладання міжнародних договорів України; одержувати в установленому законодавством порядку від міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, представницьких органів інформацію, документи, матеріали

Нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають державній реєстрації у Міністерстві юстиції України відповідно до «Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств, інших органів державної влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р.Міністерство та інший центральний орган виконавчої влади очолює міністр (керівник), якого призначає на посаду Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Повноваження керівників центральних органів виконавчої влади на цих посадах припиняє Президент України. Міністр (керівник) має заступників, яких призначають відповідно до законодавства.

22.Служба як суб’єкт державного управління.

Так, службове право (право публічної служби) як підгалузь адміністративного права об'єднує всі норми, що регулюють питання проходження служби в різних органах — державна служба в органах виконавчої влади, служба у Збройних Силах України, служба в органах внутрішніх справ, дипломатична служба, служба в органах місцевого самоврядування тощо.

Служба безпеки України - це центральний

орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує державну безпеку України. Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України. Загальна чисель¬ність Служби безпеки України станом на 2006 р. складала 41 750 осіб, зокрема 34 610 військовослужбовців.

. До завдань Служби безпеки України також входить попередження, ви¬явлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які без¬посередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Служба зовнішньої розвідки України - це державний орган, який здійснює розвідувальну діяльність у політичній, економічній, військово-технічній, науково-технічній інформаційній та екологіч¬ній сферах Служба зовнішньої розвідки України підпорядкована Президентові України та підконтрольна Президентові України і Верховній Раді України Загальна чисельність Служби зовнішньої розвідки України складає 4350 осіб, у тому числі до 4010 військо¬вослужбовців

Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України (Держспецзв'язку) - це центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, призначений для забезпечення функціону¬вання і розвитку державної системи урядового зв'язку, Національної системи конфіденційного зв'язку, захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційно-телекомунікаційних системах, криптогра¬фічного та технічного захисту інформації, діяльність якого спрямо¬вується і координується Кабінетом Міністрів України.

23. Агенство як суб’єкт адміністративного права.

До завдань Агентства також повинні належати:

– аналіз ринку сільськогосподарських і харчових продуктів;

– подання Кабінету Міністрів пропозицій щодо введення нових правових і організаційних правил, що стосуються функціонування ринку

сільськогосподарських і продовольчих продуктів та пропозицій щодо правилзовнішньої торгівлі продуктами, які єпредметом інтервенційноїдіяльності Агентства;

– ініціація й участь в організаційних заходах, спрямованих на розвиток ринку аграрних і продовольчих продуктів.

Обсяг інтервенційної діяльності Агентства вказується в річних програмах,що подаються директором Агентства Кабінету Міністрів на затвердженняпісля консультацій з міністром аграрної політики, міністром фінансів і

Радою АгентстваАгентство повинно вести самостійну фінансову політику. Воно використовує бюджетні кошти держави, обумовлені щороку в бюджетному законі, а також його засоби можуть поповнюватися банківськими кредитами і позичками.

Агентством управляє директор, якого призначає Кабінет Міністрів України(за пропозицією міністрів: аграрної політики і фінансів), а дорадчу роль виконує Рада Агентства, до складу якої входять представники організацій сільськогосподарських виробників, організацій виробників, пов’язаних із переробкою сільськогосподарських продуктів, торгівлі, спілки споживачів

і державної адміністрації.

24.Інспекція як суб’єкт адміністративного права.

Однією із важливих організаційних форм здійснення контролю є державні інспекції. Це — спеціальні органи в системі державного управління, що здійснюють надвідомчий контроль, а сфера їх діяльності й владні повноваження поширюються на суб'єкти незалежно від їх відомчої підлеглості.

В Україні діють державні інспекції, які безпосередньо підпорядковані Кабінету Міністрів або є структурними підрозділами міністерства чи відомства: в ранзі управління, відділу чи окремої служби при центральному органі виконавчої влади. Незалежність державних інспекцій від відомчого впливу гарантується організаційною їх самостійністю, призначенням керівника та затвердженням положення Кабінетом Міністрів. Так, наприклад, головний державний інспектор ветеринарної медицини України призначається на посаду Кабінетом Міністрів. Положення про Державний департамент ветеринарної медицини з державною ветеринарною інспекцією затверджується урядом України, а головний державний інспектор ветеринарної медицини з питань державного ветеринарного контролю підпорядковується безпосередньо КабінетуМіністрів.Інше правове положення Головної державної інспекції з карантину рослин України. Вона є спеціально уповноваженим державним органом з карантину рослин з центральною науково-дослідною карантинною лабораторією та центральним фумігаційним загоном Міністерства агропромислового комплексу України. Головний державний інспектор з карантину рослин, який є керівником Головної державної інспекції з карантину рослин України призначається та звільняється з посади Міністерством агропромислового комплексу України.

Тому правовий статус, організація й компетенції держінспекції мають бути закріплені у спеціальному законодавчому акті про контрольні інспекції, що діють у сфері виконавчої влади. Орієнтовною назвою такого акту може бути «Про контрольні інспекції в органах виконавчої влади», або виділити розділом в проекті Закону «Про державний контроль у сфері виконавчої влади». При такому порядку визначення правового статусу державної інспекції, отримання владних повноважень від найвищого органу державного управління значно підвищиться роль і авторитет цього контрольного органу.

25.Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом як суб’єкти державного управління.

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом мають визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання й повноваження, щодо них може встановлюватися спеціальний порядок утворення, реорганізації, підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Ці органи очолюють голови.Прикладом органу зі спеціальним статусом є Антимонопольний комітет України. Як визначено Законом України "Про Антимонопольний комітет України" Антимонопольний комітет є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель. Особливості спеціального статусу Антимонопольного комітету України обумовлюються його завданнями та повноваженнями, в тому числі роллю у формуванні конкурентної політики, та визначаються Законом "Про Антимонопольний комітет України", іншими актами законодавства і полягають, зокрема, в особливому порядку призначення та звільнення Голови Антимонопольного комітету України, його заступників, державних уповноважених Антимонопольного комітету України, голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України, у спеціальних процесуальних засадах діяльності Антимонопольного комітету України, наданні соціальних гарантій, охороні особистих і майнових прав працівників Антимонопольного комітету України нарівні з працівниками правоохоронних органів, в умовах оплати праці.Антимонопольний комітет України має низку повноважень у сфері здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції; за узгодженими діями, концентрацією; у сфері формування та реалізації конкурентної політики, сприяння розвитку конкуренції, нормативного і методичного забезпечення діяльності Антимонопольного комітету та застосування законодавства про захист економічної конкуренції.Голова Антимонопольного комітету призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України за згодою Верховної Ради України. Строк повноважень Голови становить сім років.

Інший приклад — Служба безпеки України. Це державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України. На Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, зазіхань із окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці.

25. Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України та інші центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом

1. Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України, Державний комітет телебачення і радіомовлення України є центральними органами виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Інші центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом можуть бути утворені Президентом України.

3. Питання діяльності Антимонопольного комітету України, Фонду державного майна України, Державного комітету телебачення і радіомовлення України та інших органів зі спеціальним статусом у Кабінеті Міністрів України представляє Прем'єр-міністр України.

Антимонопольний комітет України є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення

державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель

Особливості спеціального статусу Антимонопольного комітету України обумовлюються його завданнями та повноваженнями, в тому числі роллю у формуванні конкурентної політики, та визначаються цим Законом, іншими актами законодавства і полягають, зокрема, в особливому порядку призначення та звільнення Голови Антимонопольного комітету України, його заступників, державних уповноважених Антимонопольного комітету України, голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України, у спеціальних процесуальних засадах діяльності Антимонопольного комітету України, наданні соціальних гарантій, охороні особистих і майнових прав працівників Антимонопольного комітету України на рівні з працівниками правоохоронних органів, в умовах оплати праці.

Основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині:

1) здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах

рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень

законодавства про захист економічної конкуренції;

2) контролю за концентрацією, узгодженими діями суб'єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що

виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;

3) сприяння розвитку добросовісної конкуренції;

4) методичного забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції;

5) здійснення контролю щодо створення конкурентного середовища та захисту конкуренції у сфері державних закупівель.

1. Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об'єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.

До основних завдань Фонду державного майна України належать:

1) реалізація державної політики у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності;

2) організація виконання Конституції та законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, інших актів законодавства та здійснення контролю за їх виконанням;

3) управління об'єктами державної власності, зокрема корпоративними правами держави у статутних капіталах господарських товариств, щодо яких прийнято рішення про приватизацію та затверджено план приватизації або план розміщення акцій; товариств, утворених у процесі перетворення (у тому числі шляхом корпоратизації) державних підприємств, що належать до сфери його управління, а також товариств, утворених за участю Фонду державного майна України;

4) захист майнових прав державних підприємств, установ та організацій, а також корпоративних прав держави на території України та за її межами;

5) здійснення контролю у сфері організації та проведення приватизації державного майна, відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством, передачі державного майна в оренду та користування; повернення у державну власність державного майна, що було приватизоване, відчужене або вибуло з державної власності з порушенням законодавства; управління корпоративними правами держави, які перебувають у сфері його управління;

6) державне регулювання у сфері оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності;

7) сприяння процесу демонополізації економіки і створенню умов для конкуренції виробників;

8) співробітництво з міжнародними організаціями у реалізації державної політики у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна у межах покладених на нього повноважень, управління корпоративними правами держави, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності.

Повноваження Фонду державного майна України

1. Фонд державного майна України:

1) у сфері нормативного забезпечення:

розробляє та вносить в установленому порядку Кабінету Міністрів України проекти законів та інших нормативно-правових актів;

видає власні нормативно-правові акти;

2) у сфері приватизації державного майна:

розробляє разом з іншими центральними органами виконавчої влади та забезпечує виконання державних програм приватизації;

3) у сфері управління корпоративними правами держави:

здійснює управління корпоративними правами держави, що перебувають у сфері його управління;

проводить аналіз ефективності управління корпоративними правами держави, що перебувають у сфері його управління;

бере участь у методологічному забезпеченні управління корпоративними правами держави;

7) забезпечує відповідно до Закону України "Про управління об'єктами державної власності"формування і ведення Єдиного реєстру об'єктів державної власності, є його розпорядником;

8) засновує друковані засоби масової інформації в порядку, встановленому законом;

9) погоджує (приймає) відповідно до законодавства рішення про передачу об'єктів державної власності в комунальну власність, до сфери управління інших уповноважених органів управління або Національній академії наук України, галузевим академіям наук, а також погоджує рішення про передачу об'єктів комунальної власності в державну власність;

10) проводить аналіз використання державного майна у випадках, визначених законодавством;

11) приймає рішення про створення, реорганізацію (реструктуризацію) та ліквідацію підприємств і організацій, заснованих на державній власності, що належать до сфери його управління;

12) здійснює управління підприємствами та організаціями, заснованими на державній власності, що перебувають у сфері його управління;

13) надає центральному органу виконавчої влади з питань економіки в установленому цим органом порядку звіти про виконання функцій з управління об'єктами державної власності, в тому числі корпоративними правами держави, зокрема зведену інформацію про показники фінансового плану підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління;

14) проводить роботу із залучення та використання міжнародної фінансової, технічної допомоги у сферах, що належать до його компетенції;

15) залучає науково-дослідні інститути, вищі навчальні заклади, інші установи, а також фахівців для надання консультацій та проведення експертиз під час вирішення питань, що належать до його компетенції;

16) виступає замовником та координатором виконання завдань державних науково-технічних програм з питань, що належать до його компетенції;

17) виступає організатором продажу нерухомого майна державних унітарних підприємств.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]