65. Особливим випадком спадкування є спадкування за правом представлення, передбачене ст. 1266 цк.

Сутність спадкування за правом представлення полягає в тому, що, хоча деякі родичі спадкодавця (його онуки, правнуки, прабаба, прадід, племінники, двоюрідні брати та сестри) не включаються до складу жодної з черг спадкоємців за законом, проте вони не усуваються повністю від спадкування і за певних умов набувають право спадкування. Спадкоємцями вони виступають, ніби «представляючи» більш близького родича спадкодавця, який на момент відкриття спадщини помер (звідси й назва — «спадкування за правом представлення»). Внуки (правнуки), прабаба, прадід, племінники спадкодавця, двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку, яка належала б їх відповідному родичу, якби він був живий. Тобто це батько чи мати, дід чи баба, брат чи сестра спадкодавця, дядько чи тітка спадкодавця, які повинні були б успадковувати, але померли до відкриття спадщини.

Головні засади спадкування за правом представлення виглядають таким чином;

внуки (правнуки) спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, (бабі, дідові), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

прабаба, прадід, спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були б живими на момент відкриття спадщини;

Спадкова трансмісія — перехід права на прийняття спадщини до спадкоємців особи, яка мала право на спадщину і не прийняла її у зв'язку зі смертю.

Згідно зі ст. 1276 ЦК України, якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов'язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).

Отже, спадкова трансмісія можлива за наявності двох умов:

якщо спадщину відкрито (спадкодавець помер)

слідом за спадкодавцем помирає спадкоємець, не встигнувши у встановлений законом строк прийняти спадщину або відмовитися від неї.

66. Здійснення права на спадкування передусім полягає в тому, що спадкоємець має право прийняти спадщину або не прийняти її. При цьому не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Тобто воля спадкоємця має бути виражена однозначно: або приймаю спадщину, або ні. Спадкоємець також не може обирати, яке майно він хоче прийняти, а яке — ні. Якщо він приймає спадок, то мусить прийняти усе майно, яким би воно не було, з чого б воно не складалося, якими б боргами не було обтяжене.

3. Прийняття спадщини можливе двома способами:

шляхом пасивної поведінки спадкоємця, яка передбачена ч. З коментованої статті, яка встановлює, що для прийняття спадщини достатньо того факту, що спадкоємець мешкав разом із померлим і протягом строку для прийняття спадщини не відмовився від неї. Такі спадкоємці також подають заяву про видачу їм документа, що підтверджує їх право на успадковане майно, але можуть це зробити незалежно від закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини;

шляхом активної поведінки, тобто подачі заяви про прийняття спадщини та видачі їм відповідного свідоцтва.

Спадкоємець може як прийняти спадщину, так і відмовитися від її прийняття. Способами відмови від спадщини можуть бути: а) фактична відмова, тобто неприйняття спадщини впродовж б місяців, або б) подача заяви у нотаріальні органи про відмову від спадщини. Подання заяви до нотаріальної контори може означати або безумовну відмову (без зазначення суб'єкта на чию користь відбувається відмова) або відмову із зазначенням суб'єктів, на чию користь відбувається відмова. В останньому випадку відмова може бути двох видів: 1) із зазначенням часток кожного спадкоємця, на чию користь здійснено відмову; 2) без зазначення часток. Заява про відмову від спадщини подається у нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини, яким вважається місце останнього мешкання спадкодавця або якщо не можна встановити останнє місце мешкання спадкодавця, то місце знаходження успадкованого майна або більшої його частини.

67. Частина І ст. 1277 ЦК визначає спадщину, яка внаслідок дії якихось факторів не переходить до жодного із спадкоємців. Такими факторами можуть бути: 1) відсутність спадкоємців за заповітом і за законом; 2) усунення спадкоємців за заповітом і за законом від права на спадкування; 3) фактичне неприйняття спадкоємцями за заповітом і за законом спадщини; 4) відмова спадкоємців за заповітом і за законом від прийняття спадщини. У раніше діючому законодавстві (ЦК 1963 р.) спадкове майно у таких випадках переходило до держави. Але є і діючі норми, які також містять положення щодо переходу від-умерлої спадщини до держави (наприклад, чинний Земельний кодекс України). Однак ст. 1277 ЦК передбачає, що у перерахованих вище випадках суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, тобто спадкоємцем в цьому випадку будуть територіальні громади, а не держава. Варто звернути увагу на те, що визнання спадщини відумерлою відбувається не автоматично за наявності вказаних обставин, а лише за наявності рішення суду. Але таке рішення суд приймає за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (ст. 1221 ЦК). Особливістю визнання спадщини відумерлою є те, що така спадщина отримується при спадкуванні за законом. Якщо спадкодавець склав заповіт на користь держави або територіальної громади, то таке майно спадкується в загальному порядку, не передбаченому коментованою статтею.

2-3. Загальний строк для прийняття спадщини складає шість місяців, але заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.

68. Якщо усі спадкоємці за законом або за заповітом подали заяви про прийняття спадщини, то при її розподілі між спадкоємцями може виникнути питання щодо встановлення розміру частини, яка належить кожному спадкоємцю в успадкованому майні. Якщо заповіту нема, то частки кожного спадкоємця у спадщині припускаються рівними. Відступ від цього принципу можливий за домовленістю спадкоємців між собою: вони можуть домовитися, що хтось отримує більшу, а хтось меншу частку спадщини. Але такий договір між спадкоємцями можливий лише після прийняття ними спадщини і виникнення права спільної власності на спадкове майно. Проте якщо спадкодавець у заповіті розподілив спадщину між спадкоємцями у нерівних частках, то кожен має право саме на ту частку, яку вказав спадкодавець.

2. Спадкоємці, які приймають спадщину, можуть одразу попросити нотаріуса видати їм окремі свідоцтва про право на спадщину на майно, яке вони отримали у спадок, і за домовленістю поділили між собою. Для цього подається відповідна заява нотаріусу про видачу свідоцтва кожному зі спадкоємців. Або після одержання свідоцтва про право на спадщину, спадкоємці можуть провести поділ спадкового майна у натурі, тобто визначити реальні частки у праві спільної власності, яке виникло у них. У цьому випадку кожен зі спадкоємців одержує у натурі майно відповідно до договору між ними. Тут застосовуються правила глави 26 ЦК, які регулюють відносини спільної часткової власності. Якщо згоди про поділ спадщини досягти не вдалося, поділ провадиться у судовому порядку відповідно до часток, які належать кожному зі спадкоємців за законом або за заповітом.

69. Спадкоємці, що прийняли спадщину (незалежно — за законом чи за заповітом), при зверненні до них кредитора спадкодавця зобов'язані задовольнити його вимоги, якщо вони обгрунтовані та доведені. Доказами тут можуть бути розписка спадкодавця, договір позики, кредитний договір тощо. Вказані вимоги задовольняються спадкоємцями повністю, але тільки в розмірі вартості майна, одержаного у спадщину. Якщо спадкодавець склав заповіт, в якому назначив виконавця заповіту, кредитор ще до прийняття спадщини усіма спадкоємцями може пред'явити свої вимоги до виконавця заповіту.

2. Вимоги кредитора спадкоємці мають задовольнити шляхом одноразового платежу. Проте за домовленістю між кредитором та спадкоємцями боржника може бути встановлений інший порядок виплати боргу. Якщо такої домовленості між кредитором та спадкоємцями боржника не досягнуто, кредитор вправі звернутися до суду з позовом про виплату боргу. Суд за позовом кредитора накладає стягнення боргу з майна, яке спадкоємці боржника отримали в натурі. У разі, якщо майно боржника було визнано відумерлим та перейшло у власність територіальної громади, кредитор звертається до органів місцевого самоврядування з вимогою виплати боргу спадкодавця. У цьому разі боржнику виплачується сума боргу, але лише у розмірі успадкованого майна.

70. Охорона спадкового майна здійснюється нотаріусом за місцем відкриття спадщини в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкоємця, які заявляють свої права на майно. Охорона майна здійснюється на підставі заяви зазначених осіб. У випадках, коли до кола спадкоємців входять малолітні, неповнолітні або недієздатні особи, охорона спадкового майна здійснюється на підставі письмового звернення органів опіки та піклування. Нотаріус вимагає від особи, що звернулася до нього з такою заявою, свідоцтво про смерть спадкодавця та довідку про місце, де мешкав спадкодавець, що має значення для встановлення місця відкриття спадщини. Після цього нотаріус, а у тих населених пунктах, де немає нотаріуса, — відповідні посадові особи органів місцевого самоврядування, виїжджають на місце знаходження майна і проводять опис майна у присутності зацікавлених осіб та двох свідків. Опис майна може провадитися також за місцем знаходження майна, яке може не збігатися з місцем відкриття спадщини. В описі спадкового майна нотаріус вказує усе майно, яке знаходиться за місцем відкриття спадщини, дає докладну характеристику предметів, а також вказує вартість цього майна. Якщо спадкоємці не згодні з оцінкою нотаріуса, вони мають право запросити експерта для оцінки майна.

3. Опис майна має проводитися у максимально стислі строки. Охорона майна триває протягом шести місяців, до закінчення строку для прийняття спадщини. Охорона спадкового майна, що визнається відумерлим, триває протягом одного року, до того моменту, як суд визнає таке спадкове майно відумерлим. Спадкове майно протягом вказаних строків не можна нікуди переміщати, продавати або відчужувати іншим способом. Забороняються також будь-які дії, що можуть значно погіршувати стан та ціну спадкового майна.

4. Витрати, пов'язані з описом та охороною спадкового майна, покладаються на спадкоємців, що закликаються до спадщини відповідно до їхньої частки у спадщині.

71. Спадковий договір — це цивільно-правова угода на випадок смерті, яка дійсна за наявності виконання умов, що передбачені цією угодою, і які не суперечать чинному законодавству.

Оскільки юридичні наслідки настають тільки при наявності юридичного факту — смерті відчужувача — важливим моментом настання дії договору є встановлення факту смерті відчужувача. Факт смерті підтверджується свідоцтвом органу реєстрації актів громадянського стану про смерть або рішенням суду про визнання громадянина померлим.

Характеристика договору:

двосторонній. Цей правочин являє собою погоджену дію двох сторін;

консенсуальний, тобто вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами за дотримання форми правочину, встановленої законодавством;

відплатний, тому що у набувача виникає обов'язок виконати певні дії замість отриманого майна. Спадковий договір передбачає, що відчужувач має право вимагати від набувача певного майнового надання.

На спадковий договір, як і на будь-який інший правочин, поширюються загальні вимоги щодо їх дійсності, додержання яких є необхідною умовою його чинності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК зміст правочину не може суперечити нормам ЦК, іншим актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства, а також правам і інтересам малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недійсним визнається договір, якщо порушена хоча б одна з умов дійсності правочину (ст. 203 ЦК): правомірність і неаморальність угоди, дієздатність учасників угоди, сподівання волі і волевиявлення, відсутність вад у виникненні волі, дотримання форми угоди. Договір визнається недійсним, якщо його спрямовано на обмеження правоздатності та дієздатності.

72. Шлюб - це багатогранне соціальне явище, яке має різноманітні аспекти свого прояву і може розглядатися з різних точок зору. Не буде перебільшенням сказати, що осмислення природи та визначення основних ознак шлюбу здійснювалося протягом століть. За цей час виникли різні теорії шлюбу. Зокрема шлюб розглядався як вільний союз чоловіка та жінки, священне таїнство, цивільний договір1, спеціальний статус особи тощо.

Шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка - у вісімнадцять років.

1) Звертає на себе увагу, що шлюб, у першу чергу, характеризується як сімейний союз чоловіка та жінки. Визначення шлюбу через поняття «союз чоловіка та жінки» можна вважати традиційним.

2) Другою ознакою шлюбу, що закріплена в законі, є визначення його суб'єктного складу. Законодавець однозначно висловлюється щодо цього питання. Шлюб - це союз жінки та чоловіка, тобто осіб різної статі. В цілому така позиція законодавця є традиційною. Вітчизняне законодавство ніколи не визнавало одностатевих шлюбів.

3) Конститутивною (правостворюючою) ознакою шлюбу визнається реєстрація шлюбу у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

1. У шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої лінії споріднення.

2. У шлюбі між собою не можуть перебувати рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра. Повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків. Неповнорідними е брати і сестри, які мають спільну матір або спільного батька.

3. У шлюбі між собою не можуть перебувати двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця.

4. За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним.

5. У шлюбі між собою не можуть бути усиновлювач та усиновлена ним дитина.

Шлюб міжусиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути зареєстровано лише в разі скасування усиновлення.

73. Підставою недійсності шлюбу е порушення вимог, встановлених статтями 22 тобто

коментованій статті зазначається, що підставою недійсності шлюбу є порушення вимог, що встановлені законодавством і є обов'язковими при укладенні шлюбу. В першу чергу це стосується порушення вимог щодо шлюбного віку (ст. 22 СК України), добровільності шлюбу (ст. 24 СК України) та одношлюбності (ст. 25 СК України). Недійсність шлюбу може пов'язуватися також з випадками укладення шлюбу особами, які є родичами або пов'язані між собою фактом усиновлення (ст. 26 СК України).

В СК України закріплено новий підхід до визначення умов недійсності шлюбу та видів недійсних шлюбів. Зокрема вперше встановлюється три види недійсних шлюбів:

• шлюб, який є недійсним (ст. 39 СК України);

• шлюб, який визнається недійсним за рішенням суду (ст. 40 ЦК України);

• шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням суду (ст. 41 СК України).

Ідея, очевидно, полягає у тому, що за певних підстав шлюб взагалі вважається недійсним (ст. 39 СК України), у той час як в інших випадках для визнання його недійсним

74. 1. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

2. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

3. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.

4. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.

5. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням.

6. уд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

7. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

75. 1. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

2. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Режим спільності майна подружжя означає, що:

• майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається спільним, якщо інше не встановлено договором сторін або законом;• дружина та чоловік мають рівні права відносно майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності;

• майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності;

• права подружжя на майно визнаються рівними незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу);

• до того часу, поки не буде доведене протилежне, вважається, що кожен з подружжя при розпорядженні спільним майном діє в інтересах подружжя.

1. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

2. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу.

3. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

4. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

76. шлюбний договір - це домовленість наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обов'язків подружжя, пов'язаних з укладенням шлюбу, його існуванням та припиненням.

1. Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.

2. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною і неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом.

Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки.

2. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків.

3. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми.

4. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

5. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

77. 1. Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим.

2. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання.

3. Якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті.

4. Якщо у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу один із подружжя помер, вважається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання.

Подружжя, яке не має дітей, має право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану заяву про розірвання шлюбу.

Якщо один із подружжя через поважну причину не може особисто подати заяву про розірвання шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену або прирівняну до неї, від його імені може подати другий з подружжя.

2. Державний орган реєстрації актів цивільного стану виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання такої заяви, якщо вона не була відкликана.

3. Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

Шлюб розривається державним органом реєстрації актів цивільного стану за заявою одного із подружжя, якщо другий із подружжя:

1) визнаний безвісно відсутнім;

2) визнаний недієздатним;

3) засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки.

2. Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

1. Подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей.

2. Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідчений. Уразі невиконання цього договору аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого запису нотаріуса.

3. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей.

78. Новий СК України вперше запроваджує інститут окремого проживання подружжя (ст. ст. 119, 120 СК України). Це поняття одержало також назву «сепарація». Згідно з законом режим окремого проживання може бути встановлено судом:

а) за взаємною заявою подружжя, коли дружина та чоловік не можуть проживати разом і згодні на встановлення такого режиму;

б) за позовом одного з подружжя у разі небажання дружини або чоловіка проживати спільно, коли ініціатором роздільного проживання виступає лише один із подружжя.

Режим окремого проживання подружжя встановлюється виключно судом. Порядок його встановлення залежить від того, як ставляться дружина та чоловік до факту роздільного проживання.

В ч. 2 коментованої статті визначається порядок припинення режиму окремого проживання. Такі наслідки виникають у випадку:

а) відновлення сторонами сімейних відносин;

б) за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя.

79. Порядок визначення походження дитини та присвоєння імені при державній реєстрації народження

Мінюст вважає, що, якщо дитина була народжена у шлюбі або до закінчення 10 місяців з моменту припинення шлюбу, то його батьком є або чоловік матері, або інший чоловік, визначений спільною заявою матері та цього чоловіка. Відповідно, по батькові дитина отримує від того чоловіка, який визнаний його батьком. Якщо ж батьківство дитини не встановлено і народила його жінка не перебуває у шлюбі, то по батькові дитини визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком.

80. 1. Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:

1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;

2) ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини;

3) жорстоко поводяться з дитиною;

4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;

5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;

6)засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

2. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав з підстав, встановлених пунктами 2, 4 і 5 частини першої цієї статті, лише у разі досягнення ними повноліття.

3. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось із них.

4. Якщо суд при розгляді справи про позбавлення батьківських прав виявить у діях батьків або одного з них ознаки злочину, він порушує кримінальну справу.

5. Рішення суду про позбавлення батьківських прав після набрання ним законної сили суд надсилає державному органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини.

81. Батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна.

2. При вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків.

В юридичному розумінні батьки та діти є самостійними учасниками майнових відносин. При цьому не має значення, проживають вони спільно або ні. Не зважаючи на свій вік, дитина у цивільних та сімейних правовідносинах виступає як окремий суб'єкт - самостійний власник майна. Майно дитини відокремлене від майна її батьків, інших членів сім'ї та будь-яких інших осіб. Батьки управляють майном малолітньої дитини, проте вони діють виключно в її інтересах. В процесі управляння батьки реалізують не свої майнові права, а права дитини. Неповнолітні діти управляють своїм майном самостійно, у випадках, передбачених законом, - за згодою батьків (ст. 32 ЦК України).

З аналізу норм чинного законодавства та з урахування сучасних наукових розробок1 можна дійти висновку, що порядок сплати батьками аліментів на дитину може здійснюватися в:

а) добровільному порядку, коли виконання батьками своїх обов'язків щодо утримання дитини здійснюється фактичним шляхом або на підставі спеціального договору про утримання дитини;

б) примусовому порядку, коли стягнення аліментів здійснюється за рішенням суду.

2. У сім'ї, яка нормально функціонує, обов'язки щодо утримання виконуються добровільно. Керуючись почуттям батьківського обов'язку, батьки надають утримання дитині, витрачаючи фактично, без жодних формальностей, частину сімейного бюджету на її потреби. Купуючи майно для потреб всієї сім'ї, а також призначене конкретно для дитини, її навчання й розвитку (наприклад, іграшки, навчальні приналежності, одяг, інші предмети особистого вжитку), батьки тим самим виконують обов'язок щодо її утримання.

Нерідко відносини, що склалися, приводять до виникнення спору про надання коштів на утримання дитини. Звичайно, це відбувається, якщо особи ніколи не становили однієї сім'ї і їх зв'язують тільки зобов'язання щодо утримання, або у випадку розриву сімейних зв'язків (наприклад, роздільного проживання, розірвання шлюбу). Подружжя, бажаючи припинити всілякі відносини, відмовляються виконувати обов'язки не тільки щодо один одного, але й батьківські. Той з батьків, з яким залишаються проживати діти, буває змушений звернутися в суд з вимогою про стягнення аліментів. Таким чином, якщо порушуються права й інтереси дітей, виникає необхідність стягнення аліментів у примусовому порядку. У результаті сімейні, а також супутні розпаду сім'ї відносини піддаються публічному втручанню.

82. Як правило, усиновлюються діти, які не мають батьків. Факт відсутності батьків у дітей, які підлягають усиновленню, посвідчується Свідоцтвом про смерть обох батьків або рішенням суду про оголошення їх померлими. Але досить часто усиновлюється дитина, яка має одного або й обох батьків. За таких обставин усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків. Згода батьків на усиновлення дитини має бути безумовною і може надаватися ними лише після досягнення дитиною двомісячного віку.

Закон застерігає про недопустимість плати за згоду батьків на усиновлення їх дитини. Угода про надання усиновлювачем плати за згоду на усиновлення дитини батьками, опікунами чи іншими особами, з якими вона проживає, є нікчемною (ст. 217 СК України). Письмова згода батьків на усиновлення засвідчується нотаріусом.

Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди на усиновлення, потрібна згода їхніх батьків.

Мати чи батько дитини мають право відкликати свою згоду на усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення. Лише в окремих випадках закон дозволяє проведення усиновлення без згоди батьків дитини (ст. 219 СК України). Так, усиновлення дитини провадиться без згоди батьків, якщо вони:

1) невідомі;

2) визнані безвісно відсутніми;

3) визнані недієздатними;

4) позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється.

Без згоди повнолітніх батьків усиновлення дитини може бути проведено, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не виявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її.

В силу ст. 220 СК України на усиновлення дитини одним із подружжя потрібна письмова згода другого з подружжя, засвідчена нотаріально. Таким чином, згода на усиновлення дитини другого з подружжя є окремою умовою здійснення усиновлення. Усиновлення дитини може бути проведено без згоди другого з подружжя, якщо він визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Чоловік, дружина можуть також усиновити дитину без згоди другого з подружжя у разі встановлення режиму окремого проживання подружжя (ст. 120 СК України).

На усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або піклування, як і на усиновлення дитини, над батьками якої встановлено опіку або піклування, потрібна письмова згода опікуна або піклувальника незалежно від згоди батьків.

З моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням.

При усиновленні дитини однією особою ці права та обов'язки можуть бути збережені за бажанням матері, якщо усиновлювачем є чоловік, або за бажанням батька, якщо усиновлювачем є жінка.

83. .Опіка, піклування встановлюється над дітьми-сиротами і дітьми, які залишилися без батьківського піклування.

2. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування - над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

3. Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених Цивільним кодексом України.

1. Опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа.

2. При призначенні дитині опікуна або піклувальника органом опіки та піклування враховуються особисті якості особи, її здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої дитини.

3. Не може бути опікуном, піклувальником дитини особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, особа, позбавлена батьківських прав, а також особа, інтереси якої суперечать інтересам дитини.

Орган опіки та піклування контролює умови утримання, виховання, навчання дитини, над якою встановлено опіку або піклування.

84. Діти, щодо яких встановлено опіку чи піклування, мають усі ті права як особистого, так і майнового характеру, якими закон наділяє дітей, що мають батьків. Тому у ст. 247 СК лише конкретизуються положення Розділу З СК України про права дітей у зв'язку зі встановленням над ними опіки чи піклування. Крім цього, спеціальне законодавче виділення прав дітей, які перебувають під опікою (піклуванням), слугує додатковою гарантією дотримання їхніх законних прав та інтересів.

Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право:

1) на проживання в сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку;

2) на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності;

3) на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування. Уразі відсутності житла така дитина має право на його отримання відповідно до закону;

4) на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника.

2. Встановлення опіки та піклування не припиняє права дитини на аліменти,пенсії, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника.

85. Виходячи з принципової подібності прав та обов'язків опікунів та батьків дитини, на опікунів покладається обов'язок виконувати свої права та обов'язки в інтересах дитини, забезпечення її інтересів має бути предметом особливої турботи опікуна.

Опікун, піклувальник зобов'язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиноюповної загальної середньої освіти.

Опікун, піклувальник має право самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування.

2. Опікун, піклувальник має право вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду.

3. Опікун, піклувальник не має права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками та іншими родичами, за винятком випадків, коли таке спілкування суперечить інтересам дитини.

4. Цивільні права та обов'язки опікуна, піклувальника встановлюються Цивільним кодексом України.

5. Підстави для виникнення права на оплату послуг опікуна та піклувальника, її розмір і порядок виплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.

86. Орган опіки та піклування за заявою особи звільняє її від повноважень опікуна або піклувальника. Така заява розглядається органом опіки та піклування протягом одного місяця.

Особа виконує повноваження опікуна або піклувальника до винесення рішення про звільнення її від повноважень опікуна або піклувальника чи до закінчення місячного строку від дня подання заяви, якщо вона не була розглянута протягом цього строку.

2. Орган опіки та піклування може звільнити піклувальника від його повноважень за заявою особи, над якою встановлено піклування.

3. За заявою органу опіки та піклування суд може звільнити особу від повноважень опікуна або піклувальника в разі невиконання нею своїх обов'язків, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу соціального захисту.

1. Опіка припиняється в разі передання малолітньої особи батькам (усиновлювачам).

2. Опіка припиняється в разі досягнення підопічним чотирнадцяти років. У цьому разі особа, яка здійснювала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього.

3. Опіка припиняється в разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною.

1. Піклування припиняється в разі:

1) досягнення фізичною особою повноліття;

2) реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;

3) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

4) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена.

87. договір про патронат- це договір, за яким орган опіки та піклування передає дитину-сироту або дитину, позбавлену батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття за плату.

Коментована стаття закріплює основні обов'язки патронатного вихователя, до яких належать:

- обов'язок забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо;

- обов'язок створити дитині умови для навчання, фізичного та духовного розвитку;

- обов'язок захищати дитину, її права та інтереси як опікун або піклувальник, без спеціальних на те повноважень.

Але, виходячи з визначення договору про патронат, основним обов'язком патронатного вихователя є виховання дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування, яка взята ним до сім'ї.

Функцію виховання виконують, перш за все, батьки дитини, а також ті особи, яким законом надається право брати дитину для виховання та спільного проживання - патронатні вихователі.

скільки право на виховання є елементом сімейної правоздатності батьків, - яка може складатися з прав, обов'язків або поєднання тих та інших, можна зробити висновок, що до патронатного вихователя може переходити такий обсяг прав і :5ов'язків щодо виховання дитини, який може бути переданий їм з огляду на правову природу батьківських прав. Це означає, що певні права і обов'язки щодо виховання дитини не можуть бути передані іншим особам, оскільки вони настільки тісно пов'язані з особо

88. Прийомна сім'я - сім'я, яка добровільно взяла на виховання та спільне проживання від одного до чотирьох дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

рийомні батьки - подружжя або особа, яка не перебуває у шлюбі, які взяли для спільного проживання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

2. Прийомні батьки несуть обов'язки по вихованню та розвитку дітей, передбачені статтею 150 цього Кодексу.

3. Прийомними батьками не можуть бути особи:

1) визнані в установленому порядку недієздатними або обмежено дієздатними;

2) позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;

3) звільнені від повноважень опікуна, піклувальника в разі невиконання покладених на них обов'язків;

4) поведінка та інтереси яких суперечать інтересам прийомної дитини;

5) які за станом здоров'я не можуть виконувати обов'язки щодо виховання дітей;

6) які проживають на спільній житловій площі з членами сім'ї, які мають розлади здоров'я, що можуть негативно вплинути на здоров'я прийомної дитини.

4. Прийомні батьки є законними представниками прийомних дітей і діють

без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники.

Прийомні діти — діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, влаштовані на виховання та спільне проживання до прийомної сім'ї.

2. На влаштування дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування, до прийомної сім'ї потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити.

Згода дитини на її влаштування до прийомної сім'ї з'ясовується службовою особою закладу, в якому вона перебуває, у присутності прийомних батьків і представника органу опіки та піклування, про що складається відповідний документ.

3. Прийомні діти проживають і виховуються у прийомній сім'ї до досягнення 18-річного віку, а в разі навчання у професійно-технічних, вищих навчальних закладах I-IVрівнів акредитації - до його закінчення.

4. За прийомними дітьми зберігається право на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вони мали до влаштування до прийомної сім'ї.

5. Прийомні діти мають право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, крім випадків, коли це може завдати шкоди їхньому життю, здоров'ю та моральному вихованню.

89. Дитячий будинок сімейного типу - окрема сім'я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, для забезпечення сімейним вихованням та спільного проживання не менш як п'яти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Дитячий будинок сімейного типу як інститут виховання дітей-сиріт є не дитячим закладом особливого типу, тобто дитячим будинком, а є багатодітною сім'єю, що забезпечує вихованцям сімейне оточення та виховання. У дитячому будинку сімейного типу формування особистості дитини відбувається в природних умовах, вплив батьків-вихователів на світогляд і самоусвідомлення дитини має вирішальне значення. Сімейне оточення формує в дитини морально-етичні ідеали і смаки, норми поведінки, трудові навички, ціннісні орієнтації, тобто всі ті якості, які формують особисту індивідуальність.

Батьки-вихователі — подружжя або окрема особа, що не перебуває у шлюбі, які взяли дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, для виховання та спільного проживання.

2. Батьки-вихователі несуть обов'язки по вихованню та розвитку дітей, передбачені статтею 150 цього Кодексу.

3. Батьками-вихователями не можуть бути особи, зазначені в частині третій статті 256-2 цього Кодексу.

4. Батьки-вихователі є законними представниками дітей і діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники.

5. Батькам-вихователям для потреб дитячого будинку сімейного типу позачергово надається обладнаний індивідуальний житловий будинок або багатокімнатна квартира за нормами, встановленими законодавством.

90. Вихованцями дитячого будинку сімейного типу є діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування.

2. На влаштування дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування, до дитячого будинку сімейного типу потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити.

Згода дитини на влаштування її до дитячого будинку сімейного типу з'ясовується службовою особою закладу, в якому вона перебуває, у присутності батьків-вихователів і представника органу опіки та піклування, про що складається відповідний документ.

3. Вихованці проживають і виховуються у дитячому будинку сімейного типу до досягнення 18-річного віку, а в разі продовження навчання у професійно-технічному, вищому навчальному закладі I-IVрівнів акредитації - до його закінчення.

4. За вихованцями дитячого будинку сімейного типу зберігається право на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вони мали до влаштування до дитячого будинку сімейного типу.

5. Вихованці мають право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, крім випадків, коли це може завдати шкоди їхньому життю, здоров'ю та моральному вихованню.