25. За договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку (ст. 827 цк).

Правове регулювання цього договору здійснюється спеціальними правилами, закріпленими в главі 60 ЦК. Крім того, до договору позички застосовуються положення глави 58 ЦК.

Юридичні ознаки договору: взаємний, реальний або консенсуальний, безоплатний.

Сторонами договору є позичкодавець та користувач. Позичкодавцем може бути фізична або юридична особа. Юридична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, не може передавати речі у безоплатне користування особі, яка є її засновником, учасником, керівником, членом її органу управління або контролю.

Істотною умовою договору є умова про предмет. Предметом позички можуть бути лише індивідуально-визначені неспоживні речі, як рухомі, так і нерухомі. Однак підприємство як цілісний майновий комплекс не може бути предметом договору позички, оскільки з підприємством можна укладати лише правочини з метою одержання прибутку, а за юридичними ознаками договір позички має безоплатний характер. Готівкові гроші, монети можуть бути предметом позички лише для використання як експонатів на виставці.

Договір позички є строковим договором, однак строк не належить до істотних умов договору. Це пов'язано з тим, що якщо сторони не встановили строку користування річчю, його визначають відповідно до мети користування нею.

Форма договору: усна щодо речей побутового призначення між фізичними особами або письмова — між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою. Крім того, договір позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладають у формі, яку визначено ст. 793 ЦК, а щодо транспортного засобу, в якому хоча б однією стороною є фізична особа, — у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Зміст договору позички становить сукупність прав та обов'язків сторін.

26 За договором найму (оренди) житла одна сторона — власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату (ст. 810 ЦК).

Юридичні ознаки договору: взаємний, реальний або консенсуальний, відплатний.

ЦК України розрізняє такі види найму:

• договір найму (оренди) житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності;

• договір найму (оренди) житла, за яким наймодавцем є підприємець (договір комерційного найму)

Сторонами договору є наймодавець та наймач, якими можуть бути фізичні та юридичні особи. Якщо наймачем є юридична особа, вона може використовувати житло лише для проживання у ньому фізичних осіб.

Законодавець допускає множинність осіб на боці наймача. Зокрема, відповідно до ст. 916 ЦК, у договорі найму житла мають бути вказані особи, що проживатимуть разом із наймачем, які набувають рівних із наймачем прав та обов'язків щодо користування житлом. Наймач несе відповідальність перед наймодавцем за порушення умов договору особами, які проживають разом із ним. Якщо наймачами житла є кілька осіб, їхні обов'язки за договором найму житла є солідарними.

Істотними умовами договору є умови про предмет та плату. Предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його частина. Причому помешкання має бути придатним для постійного проживання у ньому.

Розмір плати за користування житлом встановлюється в договорі найму житла. Однак, якщо законом встановлено максимальний розмір плати за користування житлом, плата, встановлена у договорі, не може перевищувати цього розміру. Одностороння зміна розміру плати за користування житлом не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір найму житла належить до строкових договорів. Однак строк не є істотною умовою договору, тож якщо у договорі його не встановлено, то договір вважається укладеним на 5 років.

Форма договору — письмова.

27. За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу (ст. 837 ЦК).

Правове регулювання підряду здійснюється главою 61 ЦК, Законом України "Про захист прав споживачів" та правилами окремих видів договору підряду.

Мета договору: виготовлення, обробка, переробка, ремонт речі або виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.

Характерними рисами договору підряду є:

1) підрядник виконує роботу за завданням замовника для задоволення його інтересів;

2) підрядник зобов'язаний виконати певну роботу, результатом якої є виготовлення нової речі або обробка, переробка, ремонт речі, що вже існує;

3) річ, створена за договором підряду, належить на праві власності підряднику до моменту прийняття виконаної роботи замовником;

4) підрядник самостійний у виборі засобів і способів досягнення обумовленого договором результату;

5) підрядник зобов'язаний виконати роботу на свій ризик, тому може одержати винагороду лише у разі, якщо досягне обумовленого договором результату;

6) підрядник виконує роботу за певну винагороду, право на одержання якої у нього виникає лише після виконання і передачі замовнику її результату, крім випадків встановлених договором або законом.

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний та відплатний.

Сторонами договору є замовник і підрядник. Для виконання окремих видів робіт, встановлених законом, підрядник (субпідрядник) зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл.

Форма договору: письмова.

Зміст договору підряду становить сукупність прав і обов'язків підрядника та замовника. Зокрема відповідному обов'язку однієї сторони кореспондує відповідне право іншої і навпаки.

28. Залежно від об'єкта перевезення законодавець розрізняє договори перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти. Крім того, залежно від виду транспорту, яким здійснюється перевезення, розрізняють договори перевезення залізничним транспортом, морським і внутрішнім водним, повітряним, автомобільним транспортом.

29. За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яку їй передала друга сторона (поклажодавець), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ст. 936 ЦК). Регулювання договору зберігання здійснюється главою 66 ЦК.

Юридичні ознаки договору: односторонній, реальний та безвідплатний. Однак якщо зберігання здійснюється на засадах підприємницької діяльності (професійним зберігачем), то він перетворюється на взаємний, консенсуальний та відплатний.

Сторонами за цим договором є поклажодавець та зберігач. Поклажодавцем є особа, яка передала річ на зберігання. Поклажодавцем може бути фізична чи юридична особа, яка є власником речі, або інша особа, що уповноважена на передачу речі на зберігання. В окремих випадках до поклажедавця та зберігача за деякими різновидами договору зберігання можуть пред'являтись додаткові вимоги.

Істотною умовою є предмет договору. Предметом договору зберігання є послуга, яка полягає в сукупності корисних дій, що спрямовані на прийняття, зберігання та подальше повернення зберігачем певного об'єкта. Ще однією істотною обставиною цього договору є його строк (термін), тобто період часу, впродовж якого (чи до досягнення якого) зберігач зобов'язаний зберігати передану йому річ. Договір зберігання може бути строковим (тобто таким, що укладено на певний визначений у договорі строк) і безстроковим (тобто таким, що припиняється вимогою повернути майно, яке перебуває на зберіганні). Якщо договір є відплатним, то істотною умовою також є ціна договору.

Форма договору зберігання залежить від виду договору і може бути як усною, так і письмовою, в тому числі шляхом видання певних документів (розписка, квитанція чи інший документ), що підписано зберігачем.

30. За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (ст. 979 ЦК).

Правове регулювання страхових відносин здійснюється главою 67 ЦК, Законом України "Про страхування" та правилами окремих видів страхування.

Юридичні ознаки договору: взаємний, реальний (набуває чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором) та відплатний.

Форма договору: обов'язкова письмова шляхом складання одного документа, який підписують сторони, або виданням страхового свідоцтва (поліса, сертифіката).

Сторонами договору є страховик (лише юридична особа) і страхувальник. Страхувальник має право укласти із страховиком договір на користь третьої особи (застрахованої особи).

Істотними умовами договору є: а) предмет, б) страховий випадок, в) розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату в разі настання страхового випадку (страхова сума), г) розмір страхового платежу, г) строки сплати страхового платежу, д) строк, е) інші умови, визначені актами цивільного законодавства.

Предметом договору можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з:

1) життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування);

2) володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування);

3) відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).

31. За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (ст. 1000 ЦК).

Правове регулювання договору здійснюється главою 68 ЦК.

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний та відплатний. Однак договором або законом може бути передбачено виконання дій повіреним безоплатно.

Сторонами договору є повірений — особа, яка зобов'язується виконати юридичні дії, та довіритель — особа, яка доручає повіреному виконати ці дії. Це можуть бути як дієздатні фізичні особи, так і юридичні особи (наприклад, посередницькі організації, юридичні консультації, банки, товарні біржі тощо).

Істотною умовою договору є умова про предмет. Предметом договору доручення є юридичні дії повіреного (укладення правочинів, вчинення процесуальних дій, складання актів тощо). Причому такі дії мають бути правомірними, конкретними та здійсненими. Однак повірена особа виконує і фактичні дії — пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна тощо, які підпорядковані меті виконання юридичних дій і тому не мають самостійного значення. Вимога особистого виконання доручення стосується лише юридичних дій повіреного.

У договорі може бути визначено строк, протягом якого повірений має право діяти від імені довірителя, а також територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного. У такому разі строк доручення та територія є істотними умовами.

У договорі може бути визначено розмір плати повіреному або порядок її виплати. Якщо її не визначено, то виплачується після виконання доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги.

Характерним для договору доручення є те, що повірений виконує юридичні дії від імені й за рахунок довірителя. Повірений виступає як представник свого довірителя перед третіми особами. Проте представництво ширше за договірне представництво, оскільки підставами представництва взагалі можуть бути закон, адміністративний акт, трудовий договір. Отже, договір доручення — це одна з можливих підстав виникнення правовідносин з представництва. Повірений діє на підставі доручення.

Форма договору: застосовуються загальні положення про форму правочину.

На підставі договору доручення довіритель зобов'язаний видати довіреність на вчинення юридичних дій і тим самим легалізує повіреного як свого представника перед третіми особами. Довіреність відтворює повноваження повіреного, визначене умовами договору доручення.

32. За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст. 1011 ЦК).

Правове регулювання договору здійснюється главою 69 ЦК, Правилами комісійної торгівлі та іншими актами.

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний та відплатиий.

Сторонами договору є комітент і комісіонер. Комітент — це особа, яка дає комісійне доручення, а комісіонер — особа, яка приймає комісійне доручення. Комітентами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Комісіонерами, як правило, виступають відповідні організації в межах своєї спеціальної правоздатності. Комісіонер, виконуючи доручення, укладає правочини з третіми особами.

Істотними умовами договору є умови про предмет та ціну.

Предметом договору комісії є правочин, який комісіонер укладає з третіми особами за рахунок комітента з приводу продажу чи купівлі майна. Тобто предметом договору є юридичні акти (правочини), а не фактичні дії, як, наприклад, у договорах перевезення, зберігання тощо.

Майно, з приводу якого може бути вчинено комісійний договір, частіше конкретно визначено у нормативних актах. Крім того, є перелік речей, які не підлягають прийняттю на комісію (наприклад, зброя, боєприпаси (крім мисливської і спортивної зброї і боєприпасів до неї, а також холодної зброї), бойова і спеціальна військова техніка, вибухові речовини та вибухові засоби, отруйні речовини та інші).

Форма укладення договору — письмова.

Залежно від виду договору комісійне доручення може бути оформлено різними документами, зокрема, квитанцією, нарядом тощо. Згідно з Правилами комісійної торгівлі непродовольчими товарами громадяни України повинні пред'являти паспорт або документ, що його замінює, іноземні особи — відповідну посвідку на проживання в Україні або національний паспорт з відміткою про перебування в Україні.

Приймаючи товари на комісію, комісіонер на кожну одиницю товару виписує квитанцію у двох примірниках і товарний ярлик. Перший примірник квитанції видається комітентові, другий залишається у комісіонера.

33. За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача) (ст. 1029 ЦК).

Правове регулювання договору здійснюється главою 70 ЦК, а також законами України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" і "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю".

Юридичні ознаки договору: взаємний, реальний та відплатний.

Сторонами договору є установник управління та управитель, а у випадках, передбачених договором, — вигодонабувач.

Установником управління є власник майна, а в передбачених законом випадках:

1) орган опіки та піклування, якщо власником майна є фізична особа, місце перебування якої невідоме або її визнано безвісно відсутньою;

2) опікун або орган опіки та піклування, якщо власником майна є малолітня особа або фізична особа, яку визнано недієздатною;

3) неповнолітня особа за дозволом батьків (усиновлювачів) або піклувальника, якщо власником майна є ця неповнолітня особа;

4) піклувальник, якщо власником майна є особа, цивільну дієздатність якої обмежено.

Управителем може бути суб'єкт підприємницької діяльності. Управителем не може бути: а) орган державної влади, орган влади АРК, орган місцевого самоврядування, якщо інше не встановлено законом; б) вигодонабувач.

Істотними умовами договору є перелік майна, що передається в управління, та розмір і форма плати за управління майном.

Предметом договору можуть бути: а) підприємство як єдиний майновий комплекс; б) нерухома річ; в) цінні папери; г) майнові права; ґ) інше майно. При цьому, майно, передане в управління, має бути відокремлено від іншого майна установника управління та від майна управителя.

Не можуть бути предметом договору управління майном грошові кошти, крім випадків, коли право здійснювати управління грошовими коштами прямо встановлено законом.

У разі переходу права власності на майно, що є предметом договору управління, від установника управління до іншої особи договір управління не припиняється, крім випадків, коли право власності на майно переходить внаслідок звернення на нього стягнення.

Договір управління майном є строковим договором, строк чинності якого встановлюється в договорі. Якщо сторони не визначили строку договору управління майном, він вважається укладеним на 5 років.

Форма договору: письмова, а договір управління нерухомим майном підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.

34. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошових коштів (суму позики) або таку саму кількість речей того самого роду та такої самої якості (ст. 1046 ЦК).

Правове регулювання договору позики здійснюється § 1 гл. 71 ЦК.

Юридичні ознаки договору: односторонній, реальний, безвідплатний або відплатний.

Сторонами договору є позикодавець та позичальник. Це можуть бути будь-які суб'єкти цивільного права, однак позикодавцем може виступати лише власник відповідних грошових коштів або речей, що визначені родовими ознаками.

Істотною умовою договору позики є його предмет. Предметом договору позики можуть бути грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, причому позичальник, отримавши за договором позики грошові кошти, зобов'язаний повернути позикодавцеві таку саму суму, а якщо йшлося про зазначені вище речі — рівну кількість речей того самого роду та такої самої якості.

Договір позики може бути як відплатним, так і безоплатним. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Зміст договору становлять його права та обов'язки. Основним обов'язком позичальника є повернення позикодавцеві позики (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що передав йому позикодавець) у строк та в порядку, встановлені договором.

35. Кредитний договір є самостійним різновидом договору позики. Ця обставина дає можливість, що прямо зазначено в законі (ч. 2 ст. 1054 ЦК України), застосовувати до кредитного договору правила про договір позики, якщо інше не передбачено правилами про кредит і не випливає із суті кредитного договору.

Більшість учасників цивільного обороту, суб´єктів підприємницької діяльності, мають постійну потребу в грошовому кредиті, яку не завжди можливо задовольнити за допомогою договору позики. Оскільки договір позики має реальний характер, він не може створити у позичальника певності в отриманні грошей у потрібний йому час, оскільки неможливо примусити позикодавця надати позику. А тому фінансовий ринок має потребу в договорі, який має консенсуальний характер і таким договором є кредитний договір.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов´язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов´язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1054 ЦК України).

За своєю юридичною природою, на відміну від договору позики, кредитний договір є консенсуальним (вступає в силу з моменту досягнення між сторонами згоди щодо всіх істотних умов), двостороннім (на банк (фінансову установу) покладається обов´язок надати грошові кошти позичальникові, а на позичальника - повернути кредит та сплатити проценти) та завжди відплатним (плата за кредит виражається у процентах, які встановлюються в договорі).

Сторони кредитного договору чітко визначені в законі і ними є кредитодавець і позичальник.

Кредитодавець - банк або інша фінансова установа (кредитні спілки), що мають ліцензію Національного банку України на всі або окремі банківські операції (надання кредиту), передбачені Законом України "Про банки та банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р.

Позичальником є фізична чи юридична особа, яка отримує грошові кошти для зайняття підприємницькою діяльністю або для задоволення побутових потреб.

Істотними умовами кредитного договору є умови про: предмет кредиту, строк повернення кредиту, проценти за кредит, вартість інших банківських послуг, майнову відповідальність сторін за порушення договору, порядок його розірвання та інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Предметом кредитного договору є грошові кошти (кредит).

Суб´єкти підприємницької діяльності можуть отримати такі види кредитів: банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, бланковий, консорціумний; а фізичні особи - споживчий кредит.

Крім того, залежно від тривалості й мети, кредити прийнято поділяти на короткострокові (до одного року) і довгострокові (понад один рік).

Строк кредитного договору встановлюється за домовленістю сторін. За згодою кредитодавця кредит може бути достроково повернений.

Розмір і порядок сплати процентів встановлюється банком і визначається в кредитному договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, що склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших факторів.

36. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та у порядку, встановленому договором (ст. 1058 ЦК). Аналогічні положення містяться й у ст. 340 ГК України.

Договір банківського вкладу слід визнати різновидом договору позики, договором, який має багато спільного із кредитним договором та договором банківського рахунка.

Юридичні ознаки договору: односторонній, реальний, відплатний. Якщо вкладником виступає фізична особа, договір банківського вкладу вважається публічним (ст. 633 ЦК).

Сторонами договору виступають банк та вкладник. Банком виступає юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії НБУ здійснювати в сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних та юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб (ст. 1 Закону України "Про банки і банківську діяльність"). Вкладником може бути будь-яка особа, яка визнається учасником цивільних правовідносин відповідно до обсягу своєї правосуб'єктності.

Договір банківського вкладу може бути укладено на будь-яких умовах, що не суперечать закону. У банківській практиці найчастіше застосовують такі депозитні вклади: по-перше, це може бути договір, який укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу {вклад на вимогу), по-друге, на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку чи терміну (строковий вклад). Не виключено можливості укладення договору на інших умовах повернення грошової суми.

На відміну від договору позики чи кредитного договору, предметом договору банківського вкладу є виключно грошові суми в національній або іноземній валюті (депозит).

Форма договору — письмова. Недотримання цієї вимоги робить договір нікчемним. Не вважається порушеною письмова форма договору, якщо внесення грошової суми підтверджено видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа.

Є такі види вкладів: на умовах вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) і на умовах повернення вкладу із закінченням зазначеного договором строку (строковий вклад). У випадках, коли вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу із закінченням строку або суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, — після настання передбачених договором обставин, договір вважається таким, що продовжений на умовах вкладу на вимогу.

37+38. Договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) — це договір, за яким одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) (ст. 1077 ЦК).

Договір факторингу небезпідставно можна назвати модифікованим варіантом уступки вимоги. Однак, якщо порівнювати із загальними правилами про цесію, договір факторингу має низку істотних відмінностей. Договір факторингу характеризується: диспозитивним характером виникнення правовідносин, спеціальними вимогами щодо сторін договору (фактору), предметом зобов'язання (суто грошові вимоги). Причому договір факторингу може мати місце і за наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права вимоги або його обмеження, але при цьому клієнт не звільняється від обов'язку перед боржником щодо виконання тієї заборони (ст. 1080 ЦК).

Враховуючи, що сферою застосування факторингу є, зазвичай, коло підприємницьких відносин, а також спрямованість на усунення недостатності оборотних коштів, договір факторингу також має і окремі риси кредитного договору. Однак цю схожість зумовлено лише метою виникнення та наслідками реалізації договірного зобов'язання.

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний.

Сторонами договору є фактор і клієнт (ст. 1079 ЦК). Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа-підприємець, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Клієнтом може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.

Види договорів факторингу:

• договір купівлі грошової вимоги;

• договір із метою забезпечення виконання зобов'язання.

Предметом договору є право грошової вимоги, причому як зрілої, тобто такої, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також майбутньої вимоги, тобто вимоги, яка виникне в майбутньому (ст. 1078 ЦК).

39. За договором комерційної концесії (франчайзингу) одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав із метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний.

Особливістю договору комерційної концесії є його каузальність, оскільки з його змісту випливає наявність конкретної мети, якої сторони мають намір досягти внаслідок його укладення.

Сторонами договору комерційної концесії є виключно суб'єкти підприємницької діяльності: юридичні особи та фізичні особи-підприємці, як українські, так і іноземні.

Істотною умовою договору є умова про предмет. Предметом договору комерційної концесії є виключні права, які надаються правоволодільцем користувачеві на використання таких об'єктів права інтелектуальної власності, як торговельні марки, промислові зразки, винаходи, твори, комерційні таємниці тощо, а також комерційний досвід та ділова репутація.

Форма договору комерційної концесії — письмова, наслідком її недодержання є нікчемність договору. Крім цього, цивільне законодавство вимагає державної реєстрації договору тим органом, який здійснив державну реєстрацію правоволодільця.

ЦК України дає можливість користувачеві укладати договір комерційної субконцесії, за яким він надає іншій особі (субкористувачеві) право користуватися наданим йому правоволодільцем комплексом прав чи частиною комплексу прав за погодженням із правоволодільцем.

Змістом договору є права і обов'язки сторін.

40. 1. Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі таких договорів: 1) ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності; 2) ліцензійний договір; 3) договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності;

4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності; 5) інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

2. Договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності такий договір є нікчемним. Законом можуть бути встановлені випадки, в яких договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності може укладатись усно.

41. Відносини сторін за договором про спільну діяльність регулюються гл. 77 ЦК України та загальними положеннями про зобов´язання, закріпленими у книзі п´ятій ЦК України (гл. 47-53).

За договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов´язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить закону (ч. 1 ст. 1130 ЦК України).

Договір про спільну діяльність може бути двостороннім або багатостороннім. Оскільки для укладення такого договору достатньо згоди сторін за всіма істотними умовами, його можна вважати консенсуальним.

Сторонами (учасниками) договору про спільну діяльність можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи, а також фізичні особи-підприємці. Крім того, виходячи зі змісту ст. 23 Закону України "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996 p., учасниками таких договорів можуть бути й іноземні інвестори.

Головною особливістю договору про спільну діяльність є те, що його учасники прагнуть досягнення спільної мети і, зазвичай, не виступають відносно один одного як боржники та кредитори, на відміну від учасників інших договорів.

Договір про спільну діяльність вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов. Істотними умовами договору про спільну діяльність є умови про предмет договору; умови, які є необхідними для договорів даного виду; а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 ЦК України).

Предметом даного договору є спільна діяльність сторін для досягнення певної мети без створення юридичної особи.

42. К України регулює недоговірні зобов’язання і виділяє такі їх види:

1.         Зобов’язання у зв’язку із публічною обіцянкою винаго-роди.

2.         Зобов’язання у зв’язку із вчиненням дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення.

3.         Зобов’язання, що виникають внаслідок рятування здо-ров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юри-дичної особи.

4.         Зобов’язання у зв’язку зі створенням загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи.

5.         Зобов’язання з відшкодування шкоди.

6.         Зобов’язання у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.

43. Систему недоговірних зобов'язань складають зобов'язання з: 1) публічної обіцянки винагороди: - без оголошення конкурсу.

Особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо).

Обіцянка винагороди є публічною, якщо вона сповіщена у засобах масової інформації або іншим чином невизначеному колу осіб.

У сповіщенні публічної обіцянки винагороди мають бути визначені завдання, строк та місце його виконання, форма та розмір винагороди;

- за результатами конкурсу.

Конкурс (змагання) має право оголосити фізична або юридична особа (засновник конкурсу).

Конкурс оголошується публічно через засоби масової інформації. Хоча оголошення про конкурс може бути зроблено й іншим чином.

Засновник конкурсу має право запросити до участі в ньому персональних учасників (закритий конкурс).

Предметом конкурсу може бути результат інтелектуальної, творчої діяльності, вчинення певної дії, виконання роботи тощо;

44. вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення. Якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків, особа має право без доручення вчинити дії, спрямовані на їх попередження, усунення або зменшення.

Однак особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана при першій нагоді повідомити її про свої дії. Якщо ці дії будуть схвалені іншою особою, надалі до відносин сторін застосовуються положення про відповідний договір.

У випадку, коли особа, яка розпочала дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, не має можливості повідомити про свої дії цю особу, вона зобов'язана вжити усіх залежних від неї заходів щодо попередження, усунення або зменшення невигідних майнових наслідків для іншої особи;

45. рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи.

Шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою у повному обсязі.

Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується державою в повному обсязі.

Шкода, завдана майну особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, яке має істотну цінність, відшкодовується власником (володільцем) цього майна з урахуванням його матеріального становища; створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи.

Фізична особа, життю, здоров'ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює.

У разі не усунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи заінтересована особа має право вимагати;

- вжиття невідкладних заходів щодо усунення загрози;

- відшкодування завданої шкоди;

- заборони діяльності, яка створює загрозу; 

45. За зобов'язанням із рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи особа, яка вчинила дії, спрямовані на рятування здоров'я та життя іншої фізичної особи, майна іншої фізичної або юридичної особи, без відповідних повноважень має право на відшкодування завданої їй шкоди у повному обсязі.

Правове регулювання здійснюється главою 80 ЦК.

Законодавець розрізняє такі випадки виникнення зобов'язання:

• із рятування здоров'я та життя фізичної особи;

• із рятування майна фізичної або юридичної особи.

Підставами виникнення зобов'язання із рятування здоров'я та життя фізичної особи є:

1) наявність реальної загрози для здоров'я та життя фізичної особи;

2) відсутність у рятувальника повноважень вчиняти рятувальні щодо іншої особи дії, тому лікарів, пожежників та інших осіб не визнано суб'єктами таких зобов'язань;

3) спрямованість дій на рятування здоров'я та життя фізичної особи;

4) виникнення у рятувальника шкоди внаслідок вчинення ним рятувальних дій щодо здоров'я та життя фізичної особи.

Відповідно до ст. 1161 ЦК, шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою в повному обсязі.

Підставами виникнення зобов'язання із рятування майна фізичної особи або юридичної особи (іншої особи) є:

1) наявність реальної загрози для майна іншої особи;

2) відсутність у рятувальника повноважень вчиняти рятувальні щодо майна іншої особи дії;

3) спрямованість дій на рятування майна іншої особи;

4) майно повинно мати істотну цінність, яка визначається угодою сторін, актами законодавства, адміністративними актами тощо;

5) виникнення у рятувальника шкоди внаслідок вчинення ним рятувальних дій щодо майна іншої особи.

Законодавець розрізняє два види шкоди, завданої особі внаслідок вчинення нею рятувальних дій щодо майна іншої особи без відповідних повноважень: а) шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи; б) шкода, завдана майну фізичної особи.

Якщо шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, що має істотну цінність, то її відшкодовує держава в повному обсязі (ч. 1 ст. 1162 ЦК).

А шкоду, завдану майну особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, що має істотну цінність, відшкодовує власник (володілець) цього майна з урахуванням його матеріального становища (ч. 2 ст. 1162 ЦК). При цьому, шкода відшкодовується: а) з урахуванням майнового становища власника (володільця) майна, якому завдано шкоду; б) в межах вартості майна, яке було врятовано.

46. У нашому житті досить часто виникають ситуації, коли шкоду ще не завдано, однак існує загроза її завдання. Зазвичай, такі випадки трапляються під час виробничої діяльності, пов'язаної з використанням різних форм енергії та сучасних складних технологій. Наприклад, небезпека завдання шкоди здоров'ю багатьох людей виникає під час будівництва атомних електростанцій, хімічних заводів тощо.

За зобов'язанням із створення загрози фізична особа, життю, здоров'ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює (ст. 1163 ЦК).

Правове регулювання здійснюється главою 81 ЦК.

Підставою виникнення зобов'язання є факт створення загрози завдання шкоди у майбутньому. Причому небезпека завдання шкоди повинна бути реальною, її наявність має бути обґрунтовано відповідним висновком спеціалістів.

Суб'єктами цього зобов'язання є особа, інтересам якої загрожує небезпека (заінтересована особа), і особа, яка таку небезпеку створює (боржник). Відповідно, заінтересованою особою може бути як фізична, так і юридична особа, а боржником — юридична особа, фізична особа-підприємець, фізична особа, а також держава, територіальні громади і інші публічно-правові утрворення.

Об'єктом зобов'язань зі створення загрози завдання шкоди в майбутньому можуть бути як немайнові блага фізичної особи (життя, здоров'я), так і майно.

Заінтересована особа має право вимагати усунення загрози від особи, яка її створює, а остання зобов'язана її усунути шляхом припинення дій, якими створюється небезпека, або вчинення дій, якщо вона створюється її бездіяльністю.

Відповідно до ст. 1164 ЦК в разі неусунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи заінтересована особа має право вимагати: а) вжиття невідкладних заходів щодо усунення загрози; б) відшкодування завданої шкоди; в) заборони діяльності, яка створює загрозу.

47. За зобов'язанням із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно (ч. 1 ст. 1212 ЦК).

Правове регулювання здійснюється главою 83 ЦК.

Підставами виникнення зобов'язання може бути:

• набуття, збереження майна без достатньої правової підстави;

• підстава, на якій було набуто майно, згодом зникла.

Причому не має значення, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб, чи наслідком події.

Суб'єктами зобов'язання є особа, яка безпідставно набула або зберегла майно (боржник), та особа, яка має право одержати від боржника безпідставно набуте або збережене майно (кредитор).

Об'єктом зобов'язання є дії безпідставно збагаченого боржника щодо повернення потерпілому (кредитору) безпідставно набутого або збереженого.

Законодавець розрізняє такі види зобов'язань із безпідставного збагачення:

1) зобов'язання із безпідставного набуття майна, тобто майно набувача збільшується, а майно потерпілого зменшується (помилкове повторне виконання зобов'язань, помилкова поставка товарів на адресу неналежного набувача, оплата рахунку за послугу, яку фактично не отримали, збільшення майна внаслідок стихійного лиха, повернення позикових коштів не тому кредиторові тощо);

2) зобов'язання із безпідставного збереження майна, тобто збереження майна з боку набувача і зменшення або незбільшення майна з боку потерпілого (несплата послуг, якими фактично скористався набувач, виконання зобов'язання замість третіх осіб, несплата набувачем коштів потерпілому за користування майном, яке взяв потерпілий в оренду тощо).

Зобов'язання із безпідставного збагачення ще називають кондикційними (від лат. condictio indebiti — повернення помилково втраченого) і відносять до охоронних, недоговірних за юридичною природою. Вони є своєрідним універсальним інститутом захисту цивільних прав та інтересів, у зв'язку з чим його застосовують також до вимог про:

• повернення виконаного за недійсним правочином;

• витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

• повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні;

• відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (ч. 2 ст. 1213 ЦК).

Змістом зобов'язання є право потерпілого вимагати повернення безпідставного збагачення від боржника та обов'язок останнього повернути безпідставно набуте або збережене потерпілому. Набувач зобов'язаний:

1) повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі, а у разі неможливості — відшкодувати його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна (ст. 1213 ЦК);

2) відшкодувати всі доходи, які він одержав або міг одержати від цього майна з часу, коли дізнався або міг дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави, і з цього часу він відповідає також за допущене нею погіршення майна (ч. 1 ст. 1214 ЦК);

3) сплатити проценти у разі безпідставного одержання чи збереження грошей за користування ними (ч. 2 ст. 1214 ЦК).

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов'язана повернути доходи.

Законодавець передбачає випадки, коли не підлягають поверненню безпідставно набуті:

1) заробітна плата та платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплату проведено фізичною або юридичною особою добровільно;

2) інше майно, якщо це встановлено законом.

Однак така заборона діє лише за умов якщо немає: а) рахункової помилки; б) недобросовісності з боку набувача.

48. Однією з підстав виникнення зобов'язань є заподіяння шкоди іншій особі. На відміну від інших зобов'язань, які виникають із правомірних актів (наприклад договору, одностороннього правочину, адміністративного акта), цей вид зобов'язання виникає з неправомірних актів, яким є саме правопорушення, тобто протиправне винне заподіяння шкоди деліктоздатною особою. Зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди називають деліктними (від лат. delictum - правопорушення). Воно виникає там, де заподіювач шкоди і потерпілий не перебували між собою у зобов'язальних відносинах або шкода виникла незалежно від наявних між сторонами зобов'язальних відносин.

Деліктне зобов'язання — це зобов'язання, в якому особа, що протиправна і винно (неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю) заподіяла шкоду особистим немай-новим правам фізичної чи юридичної особи або шкоду їхньому майну, зобов'язана її відшкодувати в повному обсязі.

У цій формі виражена формула генерального делікту: "Хто зі своєї вини заподіяв іншому шкоду, зобов'язаний її відшкодувати". Особа, яка завдала шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду завдано не з її вини.

Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.

Зміст деліктного зобов'язання становлять право кредитора та обов'язок боржника. Зокрема, обов'язком боржника є вчинення дій, за допомогою яких була б поновлена майнова сфера до такого рівня, в якому вона перебувала до порушення, а право кредитора — одержати таке відшкодування.

Недоговірній відповідальності властиві риси, притаманні договірній відповідальності:

• майновий характер;

• реалізуються примусово, силами юрисдикційних органів;

• виконують виховну, попереджувальну функції.

Недоговірна відповідальність характеризується такими ознаками:

• настає у випадках, передбачених законом, тоді як підстави договірної відповідальності можуть бути передбачені як у законі, так і в договорі;

• настає лише за наявності шкоди, тоді як договірна може мати місце і за її відсутності (наприклад, постачальник зобов'язаний сплатити неустойку за порушення строків поставки продукції за договором і в разі відсутності збитків у покупця);

• має форму відшкодування шкоди в натурі чи повного відшкодування спричинених збитків, тоді як договірна може мати форму пені, неустойки, штрафу (наприклад, штраф за поставку неякісної продукції);

49. Шкода, завдана особою при здійсненні нею права «а самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується. Якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію.

Шкода, завдана особі у зв'язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами (крайня необхідність), відшкодовується особою, яка її завдала. Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред'явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла.

Враховуючи обставини, за яких було завдано шкоди у стані крайньої необхідності, суд може покласти обов'язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоди, або зобов'язати кожного з них відшкодувати шкоду в певній частці або звільнити їх від відшкодування шкоди частково або в повному обсязі.

50. Одним із спеціальних деліктів є відповідальність за шкоду, завдану працівником юридичної або фізичної особи. За загальним правилом, шкоду, що завдано працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків, відшкодовує юридична чи фізична особа, з якою цей працівник перебував у трудових відносинах (ч. 1 ст. 1172 ЦК).

Особливість цього делікту полягає, насамперед, у тому, що особа має вчинити протиправне діяння лише за таких умов:

1) якщо між нею та відповідною юридичною чи фізичною особою є трудові (службові) правовідносини, що визначено трудовим договором (контрактом), наказом про прийняття на службу, про переведення на тимчасову роботу в певну організацію, актом обрання на виборну посаду, а також наказами керівного органу, або ж рішенням суду та іншими юридичними актами;

2) якщо шкоди завдано безпосередньо під час виконання трудових (службових) обов'язків, тобто коли особа здійснює обумовлену трудовим договором (контрактом), іншим локальним чи адміністративним актом роботу, як правило, на території юридичної чи фізичної особи протягом робочого часу.

Окрім цих ознак, до складу протиправного діяння за цим деліктом можуть належати: а) наявність цивільних правовідносин підряду, за яких працівник діє за дорученням замовника; б) наявність правовідносин участі (членства) в підприємницьких товариствах, за яких учасник здійснює підприємницьку чи іншу діяльність від імені товариства.

Проте найістотнішою особливістю цього деліктного зобов'язання є те, що відмежовано особу, яка фактично завдала шкоди, та особу, яка повинна нести деліктну відповідальність.

Безпосереднім заподіювачем шкоди за ст. 1172 ЦК є:

• працівник (службовець);

• підрядник;

• учасник (член) підприємницького товариства чи кооперативу.

Однак відповідальність за шкоду, якої завдано внаслідок виконання відповідних обов'язків, законодавець покладає відповідно на:

1) юридичну або фізичну особу, з якою він перебуває в трудових (службових) відносинах;

2) замовника за цивільно-правовим договором підряду;

3) підприємницькі товариства, кооперативи, учасником (членом) яких він є.

Вина відповідальних осіб полягає в тому, що оскільки всі дії працівників (службовців) та інших осіб, якщо їх вчинено на виконання певних трудових (службових) та інших обов'язків, юридично прирівнюються до дій юридичної, фізичної особи та інших зобов'язаних суб'єктів, то і вину безпосереднього заподіювача шкоди, який перебуває у відповідних відносинах з юридичною, фізичною чи іншою уповноваженою особою має бути визнано виною останніх.

Відшкодувавши завдану працівником (службовцем) чи іншою особою шкоду, фізична чи юридична особа, а також інші суб'єкти відповідальності мають право зворотної вимоги (регресу) до безпосереднього заподіювача, з вини якого було завдано шкоди, у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не передбачено законом.

52. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

За змістом коментованої статті відшкодуванню підлягає шкода, завдана посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, закріплених правовими актами. Завдана шкода відшкодовується незалежно від вини посадової або службової особи. Завдана шкода, як і у попередньому випадку, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування за рахунок коштів державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевого бюджету (див. ст.ст. 174-176 ЦК та коментар до них). Оскільки у даному випадку безпосередній завдавач шкоди та суб'єкт відповідальності не збігаються в одній особі, то держава Україна, Автономна Республіка Крим, орган місцевого самоврядування мають право зворотної вимоги до винної посадової або службової особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом, що відповідає частині 1 ст. 1191 ЦК.

53. Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, що цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утри­мання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах. Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, які мають істотне значення. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

54. Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями ор­ганів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Якщо кримінальну справу закрито на підставі закону про амністію або акта про помилування, право на відшкодування шкоди не виникає. Фізична особа, яка у процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи без­діяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, встановлюється законом.

55. Злочинним діянням може бути заподіяно шкоди як майну фізичної чи юридичної особи, так і здоров'ю та життю фізичної особи.

Специфічність кримінально-правового делікту полягає також і в процесуальному порядку відшкодування шкоди, що завдано злочином. Зокрема, цю шкоду може бути відшкодовано як шляхом подання цивільного позову в кримінальному процесі, так і шляхом подання самостійної цивільно-правової вимоги про відшкодування шкоди після того, як обвинувальний вирок по кримінальній справі вступив у законну силу.

Окрім того, держава, виконуючи свої публічні функції, покладає на себе обов'язок відшкодувати майнову шкоду, завдану майну фізичної особи внаслідок злочину, згідно з п. 1 ст. 1177 ЦК, у разі, якщо:

• не встановлено особу, яка вчинила злочин;

• якщо особа, яка вчинила злочин є неплатоспроможною.

Аналогічне правило встановлено законодавцем і у разі, якщо шкоди, завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину (п. 1 ст. 1207 ЦК). Однак в цьому випадку правом вимоги наділений не лише потерпілий, й інші особи, яких визначено чинним законодавства, внаслідок смерті потерпілого (ст. 1200 ЦК).

Особливості має також і порядок права зворотної вимоги до особи, яка завдала шкоди внаслідок злочину. Зокрема, держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду в порядку ст. 1176 ЦК, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в діях зазначених осіб складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо них, який набрав законної сили (п. 3 ст. 1191 ЦК).

Окрім того, враховуючи специфічність шкоди, яку завдано життю та здоров'ю фізичної особи, держава, АРК, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину (п. 2 ст. 1191 ЦК). В той же час особа, яка вчинила злочин, зобов'язана відшкодувати витрати також і закладові охорони здоров'я на лікування потерпілого від цього злочину, крім випадку завдання шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або у стані

56. Шкода, завдана малолітньою особою (яка не досягла чотирнадцяти років), відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, — якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою.Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, ці заклади та особа зобов'язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.

Шкода, завдана фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, відшкодовується нею на загальних підставах.

Шкода, завдана фізичною особою, яка в момент її завдання не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, не відшкодовується. З урахуванням матеріального становища потерпілого та особи, яка завдала шкоди, суд може постановити рішення про відшкодування нею цієї шкоди частково або в повному обсязі. Якщо фізична особа, яка завдала шкоди, сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними в результаті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, шкода, завдана нею, відшкодовується на загальних підставах.

2. Якщо шкоди було завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними у зв'язку з психічним розладом або недоумством, суд може постановити рішення про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми, якщо вони проживали разом з цією особою, знали про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді.

57. Юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.

Замовник відшкодовує шкоду, завдану іншій особі підрядником, якщо він діяв за завданням замовника.

Підприємницькі товариства, кооперативи відшкодовують шкоду, завдану їхнім учасником (членом) під час здійснення ним підприємницької або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу.

58. Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

особисті немайнові права;

право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу.

60. Заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи (заповідача) відносно належного їй майна на випадок своєї смерті, складений у встановленому законом порядку. Заповітом визнається лише особисте розпорядження заповідача. Це означає, що заповіт не може бути складений та підписаний представником заповідача. Заповіт є юридичним актом, оскільки складаючи заповіт, заповідач вчиняє правомірну дію, спрямовану на настання певних юридичних наслідків.

Зміст заповіту складають розпорядження заповідача відносно його майнових прав та обов'язків.

До спеціальних розпоряджень заповідача належать:

1) підпризначення спадкоємця (субституція);

2) заповідальний відказ (легат);

3) покладення;

4) встановлення сервітуту.

Крім того, заповідач вправі зробити розпорядження, що стосуються організації похорону, увічнення його пам'яті; розпорядження його особистими паперами.

Суть підпризначення спадкоємця (субституції) полягає в тому, що заповідач не тільки призначає спадкоємця на свій розсуд, але вправі зазначити в заповіті іншого спадкоємця на випадок

61. частина спадкового майна, яка переходить до спадкоємців, визначених законом, незалежно від заповіту. До них належать неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (у тому числі усиновлені), непрацездатні дружина, батьки (усиновителі), утриманці померлого. О. ч. у с. становить не менше двох третин частки, яка належала б кожному із спадкоємців за законом. При визначенні розміру обов'язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів домашнього вжитку. При визначенні О. ч. у с. враховується все спадкове майно - як включене, так і не включене до заповіту. При цьому, якщо обов'язкова частка може бути виділена із незаповіданого майна, то спадкоємець одержує дві третини своєї законної частки із незаповіданої частини спадкового майна.

62. Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню.

У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

Якщо подружжям складено спільний заповіт, то спадщина відкривається після смерті останнього з подружжя. Право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. Після смерті одного з подружжя відносини спадкування не виникають, а частка у праві спільної сумісної власності переходить до другого з подружжя, який його пережив. Однак положення ч. 2 ст. 1243 ЦК діє лише у випадку, коли у померлого одного з подружжя відсутні спадкоємці, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, оскільки у ч. 1 ст. 1241 ЦК зазначається, що право'на обов'язкову частку виникає «незалежно від змісту заповіту». Отже, спадкоємці, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, після смерті одного з подружжя вправі вимагати надання їм такої частки. 3. Право на відмову від заповіту, складеного подружжям разом, може бути реалізоване лише, коли живими є і дружина, і чоловік. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню. Після смерті одного з подружжя, другий з них не має права скасувати чи змінити цей заповіт. У частині, що стосується особистого майна вдови (вдівця), заповіт подружжя може бути змінений чи скасований навіть після смерті другого з подружжя. У разі розірвання шлюбу заповіт подружжя є нікчемним.

63. стаття передбачає обов'язкову письмову форму заповіту. Усна форма заповіту законом не допускається. В заповіті мають бути зазначені час та місце його складання, що має важливе значення у випадку оспорювання дійсності заповіту або виникнення спору про дієздатність заповідача на час складання заповіту, або коли існують два або більше заповітів і необхідно встановити, котрий із них є чинним. Крім того відповідно до п. 157 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 03.03.2004 р. у заповіті зазначається дата та місце народження заповідача. Заповіт складається особисто заповідачем і підписується ним. Не допускається посвідчення заповіту через представника.

Заповіти, за загальним правилом, посвідчує нотаріус відповідно до правил, встановлених ст. 1248 ЦК. Заповіт подається нотаріусу особисто заповідачем. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається. Однак якщо у населеному пункті немає нотаріуса, то заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування (ст. 1251 ЦК) чи іншою посадовою, службовою особою (ст. 1252 ЦК)

64. Спадкування за законом відбувається тоді, коли і оскільки не існує заповіту. Спадкування за законом має місце у випадку, якщо:

фізична особа не залишила заповіту;

заповіт було скасовано заповідачем і не складено нового заповіту;

заповіт є нікчемним;

заповіт визнаний судом недійсним;

відсутні умови, які зазначені у заповіті з умовою та з якими пов'язується виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті;

спадкоємці за заповітом не прийняли спадщину або не закликаються до спадкування (ст.1224ЦК);

заповідач у заповіті розпорядився лише частиною свого майна.

При спадкуванні за законом майно переходить до зазначених у законі спадкоємців відповідно до встановленої черговості, тобто до точно визначеного кола осіб, які спадкують одночасно. Отже, принципами спадкування за законом є почерговість спадкування та рівність часток спадкоємців у межах кожної черги.

Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, коли черговість одержання права на спадкування змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеного після відкриття спадщини. Але такий договір не може порушувати прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині