23,Югуртинська війна (111 до н. Е. — 105 до н. Е.) — війна Стародавнього Риму з нумідійським царем Югуртою.[1]

Війна була оголошена Римом за наполяганням верстви вершників у відповідь на масові вбивства римських й італійських громадян у місті Цирта (при захопленні його Югуртою). Римляни почали успішний військовий наступ, але Югурта, підкупивши римських командирів, домігся миру.

У 110 до н. е. римляни відновили військові дії в Нумідії. Проти Югурти був надісланий консул Квінт Цецилій Метелл, що славився своєю непідкупністю. Від нього Югурта зазнав нищівної поразки 109 до н. е., після чого змушений був перейти до партизанської війни. У 107 до н. е. загони Югурти були розгромлені консулом Марієм (остаточно — у 106 р.). Югурта втік, залежність Нумідії від Риму зросла, територія її була розчленована: західна Нумідія відійшла до мавританського царя Бокха (за те, що він видав Югурту), Східна — до божевільного родича Югурти.

У війні вперше проявилися здібності Луція Корнелія Сулли як вправного воєначальника і дипломата при захопленні Югурти, що відображено на монетах того часу. Квінт Цецилій Метелл поїхав з тріумфом у Римі тягнучи своєю колісницею скинутого царя Югурту.

24,Найперше Гай Марій приступив до реформи збройних сил (106-105 рр. до н.е.). Марій скасував попе­редній принцип комплектування легіонів, коли в армії могли служити лише громадяни, які мали земельну власність. Надалі вона повинна була комплектуватися лише на добровільних засадах, незалежно від майнового цензу, тобто вперше набирали в армію всіх бажаючих — пролетарів, котрих було в державі дуже багато. Брали до уваги лише громадянство і придатність до військової служби. Оскіль­ки воїни і офіцери одержували певну платню, озброєння, обмундиру­вання і харчування, вони не були обтяжені турботою про своє госпо­дарство, сім'ї. Строк служби становив 16 років. Після цього воїни мог­ли йти у відставку і наділялись землею. Так формувалося постійне про­фесійне добре навчене військо.

Дещо змінено структуру війська. Основною бойовою одиницею залишався легіон, який поділявся на десять когорт. Когорта складала­ся з трьох маніпулів, маніпул — з двох центурій. У когорті було 500 або 600 осіб, отже, в легіоні — 5-6 тис. У кожній когорті були свої маніпули гастатів, принципів і тріаріїв. І озброєння, і місце в строю визначалися командирами, а не за майновим цензом. Кожний легіон мав свого срібного орла, номер і назву. В армії була встановлена жорстка дис­ципліна, солдати мусили постійно навчатися, працювати в таборі, про­кладати дороги, споруджувати укріплення.

В результаті військової реформи Марія замість громадського опол­чення сформувалася професійна, добре навчена римська армія, чи­сельність її зросла, боєздатність значно посилилась.

Реформа мала і значні політичні наслідки. Якщо раніше воїни праг­нули якнайшвидше повернутись з військових походів додому, до гос­подарства, сім'ї, то маріанські воїни перетворились у солдат-професіоналів, інтереси котрих були цілком пов'язані з армією

25,Союзницька війна, або Марсійська війна (через активну участь у ній племен марсів) 91 — 87 до н. е., основні військові дії відбувалися в 90 — 89 до н.е. — повстання італійських союзників Рима: самнітів, марсів і більшості войовничих народів центральної та південної Італії. Війна розпочалася, коли Рим відмовився поширити права римського громадянства на союзників, як пропонував трибун Марк Лівій Друзь. Союзники були добре організовані і озброєні, створили політичну федерацію «Італія» зі столицею в центральній Італії, в містах Корфіній та Бовіанум, де перебували владні органи, так що спочатку римляни не могли одержати над ними верх за допомогою сили. На чолі союзу стояла Рада п'ятисот, союзники навіть карбували власну монету із зображенням бика, що долає римську вовчицю. Згодом, щоб запобігти розростання повстання, римляни запропонували права громадянства всім, хто ще не взявся за зброю, і навіть тим, хто припинить боротьбу. Нарешті, коли повстання було жорстоко придушені, що вимагало напруження всіх сил Риму та участі кращих полководців, у тому числі Марія і Сулли, громадянство було дано всім, хто протягом 60 днів виявить бажання його отримати. Таким чином, переможені домоглися від переможців виконання своїх вимог, завдяки чому була ліквідована небезпека відновлення війни.

26) У 93 до н. е. став претором. Відзначився під час Марсійскої війни. У 88 до н. е. був обраний у консули і отримав доручення вести (першу) війну проти Мітрідата. Він уже встиг відправитися в Кампанію до війська, коли в Римі народна партія під керівництвом народного трибуна Сульпіція Руфа передала керівництво мітрідатовскою війною Ма́рію. Сулла повернувся на чолі війська до Риму, взяв місто, змусив оголосити найголовніших зі своїх супротивників ворогами вітчизни і залишався ще деякий час у Римі, щоб забезпечити спокій на час своєї відсутності і дочекатися консульських виборів на наступний рік.Після цього він присвятив себе веденню дорученої йому війни, не піклуючись про подальші події в Римі, де його противники знову захопили владу. Марій в сьомий раз став консулом і зібрав велике військо для боротьби із Суллою. Лише тільки війна з Мітрідатом була щасливо закінчена, Сулла в 83 до н. е. на чолі сорокатисячного війська повернувся до Італії, переміг одного з консулів, Норбана, біля м. Тіфата, а військо іншого, Сціпіона, прихилив до переходу на свій бік.У тому ж році він розбив молодшого Марія при Сакріпорте і військо самнітів біля стін Риму, став таким чином господарем столиці. Щоб зміцнити своє становище, задовольнити почуття помсти і нагородити своїх прихильників, він проводив, так звані, проскрипції, розділив конфісковані землі між своїми улюбленцями та ветеранами. Звільнивши десять тисяч рабів, створив собі царських тілоохоронців і у листопаді 82 до н. е. змусив сенат обрати його диктатором на невизначений термін.

27,Змолоду Сулла виглядав доброю і веселою людиною, проте згодом змінився і став безжалісним диктатором. Він жорстоко розправився з жителями тих міст, які підтримували демократів.

На початку свого правління Сулла ввів проскрипції — списки людей, які були засуджені до смертної кари. Цим самим він мав на меті помститись як особистим, так і громадським ворогам, а також прагнув до матеріального збагачення за рахунок вбитих. Для того, щоб потрапити до проскрипціїв, достатньо було бути заможним. Голови вбитих людей виставлялись на площі та на ораторській трибуні.

Сулла засудив до смерті близько 40 сенаторів і 1,6 тисяч так званих «вершників». Була призначена винагорода тим, хто знайде і вб'є людину, що була занесена у проскрипції; гроші тому, хто скаже де вона переховується, і покарання тому, хто переховує.

Сулла наказав розкопати могилу Гая Марія і викинути його тіло в річку Анно. Жорстокий терор тривав до 1 жовтня 80 року до н. е., в результаті загинуло близько 5 тисяч людей. Рабів засуджених Сулла відпускав на волю, створивши таким чином власну гвардію. Сулла знищував навіть найменші зародки демократії і жорстоко карав тих, хто починав їх.

28,У 78 р. "до н. Е.. Консулом став Марк Емілій Лепід, колись сулланец, але потім перейшов в табір його супротивників. Лепід використовував невдоволення багатьох верств населення суллан-ськими порядками. Негайно ж після смерті Сулли він виступив з демократичною програмою. Лепід запропонував відновити хлібні роздачі нужденним громадянам Рима, повернути народним трибунам їх права, оголосити амністію проскрибованої і повернути їм конфісковане майно. Програма Лепида мала успіх, і сенат був змушений піти на деякі поступки. Були відновлені хлібні роздачі, міське неспокійне населення було тим самим задоволено і , мабуть, відійшло від Лепида. Однак інші пропозиції Лепида не пройшли, так як повернення проскрибованої їх конфіскованого майна загрожувало зачепити інтереси багатьох сулланцев, а головне, посаджених на землю ветеранів Сулли. Незабаром в одному з етруських міст - Фезулах - підняли повстання жителі, уяких землі були забрані і роздані поселені там ветеранам. На придушення повстання були послані обидва консула - Лутацій Катулл і Емілій Лепід. Однак Катулл повернувся в Рим, а Лепід залишився в Етрурії. Набравши війська, консул не направив їх проти повсталих етрусків, а приєднався до ним і пред'явив сенату ультиматум, в якому вимагав виконання своєї колишньої програми і консульства для себе на наступний рік. Це було оголошенням війни сенату. Намісник Цизальпінської Галлії (Північна Італія) Юний Брут приєднався до Лепід і став підтримувати його програму. Сенату загрожувала серйозна небезпека. Лепід повів армію на Рим, а Брут діяв в Північній Італії. Положення сенатської олігархії ставало все більш серйозним, оскільки її противники під проводом Маріанського воєначальника Сортирай проникли в Іспанію і підняли там повстання. Сортирай сформував повстанську армію, яка стала тіснити вірні сулланского уряду війська. В цей важкий момент римський сенат зробив рішучі дії. До Іспанії був посланий один з найдосвідченіших сенатських воєначальників оптимати Метелл Пій. Молодому здатному війська, сулланцев Гнею Помпею, було доручено ведення війни в Північній Італії проти армії Брута. Помпеї швидко і енергійно виконав доручення.Армія Брута була відтіснена їм в місто Мухіну, блокована і незабаром здалася на милість переможця.Але головні сили військ Лепида підійшли до Риму. Консул Лутацій Катулл стояв з армією біля Риму і чекав Лепида. Рішучий бій відбувся в 77 р. до н. е.. на Марсовому полі, під стінами Рима. Лепід програв його і із залишками своєї армії почав відступ до Етрурії, де його підтримували місцеві жителі, що постраждали від звірств Сулли. Під натиском Катуллом, він був змушений евакуювати війська в Сардинію, але був розбитий і там римським намісником. Незабаром він помер.Збройні сили бунтівників в Італії були розбиті, а похитнувся сулланского порядок був тимчасово укріплений.

29,74 року до н. е.- 73 року до н. е. він разом із сімдесятьма гладіаторами утік зі школи гладіаторів, володарем якої був Лентул Батіат (місто Капуя) і розташувався табором на горі Везувій.

Впродовж наступних двох років з військом, що розрослося до 100 тисяч воїнів (за іншими даними — до 20 тисяч воїнів), Спартак пройшов всю Італію від Альп до Мессинської протоки. 72 року до н. е. у запеклих битвах він по черзі розбив кожного з трьох тодішніх консулів. Зрештою Спартака загнали у глухий кут в Петелії, Луканія, перед тим відокремивши від галльських та германських союзників, і претор Марк Ліциній Красс розбив його військо. За легендою, Спартак загинув з мечем в руці, спершу вбивши свого коня, щоб унеможливити втечу з полю бою.

31,У 60-ті до н. е. політична обстановка в Стародавньому Римі поступово ускладнювалася: наростали суперечності між двома найбільш впливовими політиками — Крассом і Помпеєм.

Багато хто з учасників змови мали великі борги, які вони не могли погасити. Деякі із змовників були раніше вигнані з ​​ сенату цензорами за аморальність.

Після того, як в 66 році консул Луцій Волькацій Тулл не допустив Катіліну на вибори консулів на наступний рік, Катіліна здійснив першу спробу захопити владу, однак вона не вдалася через слабку підготовку.

Разом з Катіліною в змову вступили обрані консулами на 65 рік, але позбавлені консулату за звинуваченням в масовому підкупі Публій Автрон Пет і Публій Корнелій Сулла. Згодом стверджувалося, що в результаті змови Марк Ліциній Красс повинен був стати ​​ диктатором, а Гай Юлій Цезар — начальником кінноти при ньому ^[1]. Проте в день, призначений для вбивства нових консулів Луція Аврелія Котта і Луція Манлія Торквата Красс не з'явився на форум, і Цезар не подав знак змовникам ^[1].

Однак існує думка, що значення першої змови було штучно перебільшене деякими істориками, а деякі події не мали місця в дійсності ^[2]. Серед суперечностей першої змови називається повна незацікавленість самого Катіліни в участі у змові, мовчання Цицерона щодо подій першої змови, а також вичікувальна позиція сенату ^[2] .

Змовники планували провести скасування боргів і влаштувати проскрипції для поліпшення свого фінансового становища. Катіліна також обіцяв роздати своїм прихильникам магістратури і жрецькі посади ^[5].

Учасниками змови були багато відомих римляни, в тому числі і колишні консули. Можливо, до другої змови були також причетні Марк Ліциній Красс і Гай Юлій Цезар.

Через таємний характер змови склад його учасників визначався не за допомогою традиційних для звичайних ​​ особистий партій Стародавнього Риму відносин ​​ патронату-клієнтели, дружніх і родинних зв'язків, а виходячи з довіри учасників змови, що чиниться, до того чи іншого потенційного змовника.

Про змову було відомо багатьом в Римі, однак точних відомостей не було ні в кого. Про масштаб планів змовників стало відомо Фульвії, коханці Квінта Курія. Фульвія розповіла про підготовку змови багатьом в Римі ^[6], і в швидко про змову стало відомо консулу 63 року Марку Туллію Цицерону, який зумів переконати Квінта Курія видавати йому задуми Катіліни у міру їх появи. Сенатори ж довгий час нічого не робили, оскільки у Цицерона не було вагомих доказів підготовки змови.

Після страти змовників у Римі, оточені в північній частині Італії Катіліна і Манлій вирішили таємно проникнути в Трансальпійську Галлію, проте Квінт Целер перегородив їм шлях на північ, а Гай Антоній підходив з півдня. Катіліна і Манлій вирішили почати битву з більш слабким Антонієм якомога швидше, оскільки його солдати, дізнавшись про події в Римі, почали розбігатися.

У запеклій битві при Пісторії загони змовників, очолювані Катіліною і Манлієм, зазнали поразки, а сам Катіліна був убитий.

32,У 60 році до н. е. Гай Юлій Цезар, Гней Помпей Великий і Марк Ліциній Красс об'єднали ресурси з метою захоплення влади, утворивши Перший Тріумвірат. Він тривав до смерті Красса в 53 році до н. е.Організатором тріумвірату виступив Цезар, який щойно повернувся з Дальньої Іспанії на посаді пропретора. Біля стін Риму йому довелося вибирати між тріумфом, на який він сподівався, і консульством. Людина, що увійшла до Риму, вже не могла претендувати на тріумф, а залишаючись за стінами Риму, Цезар не міг виставити свою кандидатуру в консули. Хоча Цезар просив сенат зробити для нього виняток і дозволити виставити свою кандидатуру своїм друзям, проти цього різко виступив Катон. Але багато сенаторів все ж таки були готові підтримати Цезаря, і тому Катон влаштував обструкцію, виголосивши промову, яка зайняла весь час засідання. Після цього Цезар відмовився від спроб отримати і тріумф, і консульство відразу, і увійшов до Риму, щоб виставити свою кандидатуру в консули. Незабаром після цього незадоволений сенатом Цезар вступив з союз з Помпеєм, який також був незадоволений політикою сенаторів, що відмінили багато його постанов, зроблених під час війни в Азії і тим самим принизили його досягнення. Крім того, Цезар потребував підтримки відомої в Римі людини на виборах консула. Проте Цезар розумів, що вступивши в союз з Помпеєм, він автоматично зробить своїм ворогом не менш могутнього Красса, і незабаром йому вдалося примирити Красса і Помпея, переконавши їх , що розбіжності між ними лише підсилюють сенаторів, тобто надавши союзу яскраво виражену антисенатску спрямованість. Незважаючи на відомі обставини укладання тріумвірату, питання про точний час його створення неясний через таємність цієї угоди - чи було це літо 60 року, осінь або ж зовсім це був 59 рік.

Завдяки підтримці відомого на той момент полководця Помпея і найбагатшого з римлян Красса Цезар був обраний консулом на 59 рік. У той же час, його колегою став ставленик сенату Марк Кальпурнієм Бібул, з яким Цезар вступив у безперервний, до закінчення їхнього спільного консульства, конфлікт. Цезарю вдалося провести закон про розподіл землі між незаможними і про виведення колоній, причому другий консул Бібул навіть не був допущений на форум - прихильники Цезаря і Помпея спершу йому на голову вивернули кошик гною, а його лікторам зламали фасції, після чого закидали Бібула і його прихильників камінням. Також на додаток до цього закону було прийнято постанову, за якою всі сенатори повинні були принести клятву в зобов'язанні виконувати закон. Потім був прийнятий закон про поділ земель в Кампанії. Катона, рішуче протестував проти прийняття цього закону, Цезар наказав відправити його до в'язниці, але незабаром сам же звільнив його. Також Цезар затвердив зроблені Помпеєм в Азії розпорядження, які раніше відмовився стверджувати сенат. Незважаючи на традиційний принцип колегіальності, Цезар фактично узурпував владу і перестав скликати сенат, так що деякі стали навіть іменувати 59 рік «роком Юлія і Цезаря» замість традиційної норми. Однак політична вага Цезаря була у той час ще незначною, і вважалося, що він проводить свої радикальні закони в інтересах Помпея. Наприклад, відомо, що Цицерон у травні 59 року говорив про намір Помпея встановити тиранію як про широко поширену думку.

Цезар домігся, щоб йому в ранзі проконсула довірили управління Цизальпійською Галлією, Нарбонською Галлією і Ілліріком на 5 років. У 56 році (саме сьогодні) на спільній нараді тріумвірів в Луці було прийнято рішення про продовження проконсулом Цезаря ще на 5 років.

В 53 році Марк Ліциній Красс, відправившись на війну з Парфією, загинув, і тріумвірат припинив своє існування.

34, з 58 по 56 рр.. Клодій діяв в інтересах Цезаря. Помпей був ненадійним партнером, і Цезар побоювався, що якщо дозволити полководцю зібрати власну партію, то він покине тріумвірат і перейде до сенату. Для запобігання цьому Цезар дав Клод вказівки «збивати з Помпея пиху», і безрозсудний трибун перевиконав плани свого наймача. Його нападки на Помпея мали на меті насамперед дискредитацію великого полководця і утримання Цицерона у вигнанні, щоб оратор не досяг успіху в примиренні Помпея з сенатом. Пізніше насильство Клодія було призначено для запобігання цій коаліції.

Звичайно, в такому прочитанні ситуації є певна правда. У другій половині консульства Цезаря Помпей, безсумнівно, відчував себе ніяково і прагнув повернути собі дружбу нобілей4, а Цезар, який навряд чи міг цього не помітити, цілком міг відчувати, що за його вагається партнером потрібен догляд. Однак мені видається, що теорія Покок має кілька слабких місць. Перш за все, чи був Цезар реальним главою партії популярний, перебуваючи в Галлії, і чи був Клодій його помічником? Зазвичай його лідерство вважається само собою зрозумілим, але тут існують деякі труднощі. Між прийняттям Маніліева закону і поверненням Помпея зі Сходу Красс і Цезар брали участь у ряді інтриг проти відсутнього полководця. У них Цезар діяв як політичний менеджер Красса, якому дуже багато заборгував до моменту свого від'їзду з Риму до Іспанії на посаді пропретора. Навряд чи можна сумніватися в тому, що вони обидва понесли величезні витрати, щоб отримати контроль над клубами та спільнотами виборців, що складали партійну машину демократів. У зв'язку з цим видається дуже істотним суд над Клод у справі про святотатство. Позиція Цезаря в цій справі добре відома, але її завжди пояснюють так, як ніби Цезар був цілком незалежним діячем. Однак слід пам'ятати, що саме Красс підкупив суддів, щоб виправдати Клодія5, а незабаром після цього мільйонер взяв на себе відповідальність за борги Цезаря у великих размерах6. Це безперечно наводить на думку, що Клодій був поплічником Красса, а раз так, це забезпечує ще одне пояснення позиції Цезаря.

36, Велична перемога Цезаря над багатьма народами Європи створила йому велетенський авторитет полководця і допомогла йому створити сильну і віддану армію з рідкісним воєнним досвідом, чудово натреновану, із цінними бойовими якостями. Усе це викликало занепокоєння у Помпея, який на той час почав зближення із сенатом. Славетний Помпей відчував, що в особі Цезаря він отримав сильного політичного суперника, претендента, який почав перевершувати його своєю воєнною славою. Подібні побоювання відчував і сенат, який завжди бачив у Цезарі небезпеку для республіканського ладу.

На той час у Римі відбулися певні події, які змінили колишнє розташування сил. Красе у жадобі воєнної слави домігся призначення управління провінцією Парфія. Він не дочекався навіть завершення своїх консульських повноважень і в 54 р. до н.е. виїхав туди. Там він розпочав війну і в 53 р. до н.е. в битві при Каррах зазнав поразки від парфян. Невдовзі його було вбито під час переговорів, армія його майже цілковито загинула в пісках Месопотамії, врятувалося кілька когорт, яких вивели назад, у Малу Азію, Децим Юній Брут і Гай Кассій Лонгін (майбутні учасники змови проти Цезаря). Отже, тріумвірат розпався. На додачу до цього, у 52 р. до н.е. під час пологів померла дочка Цезаря Юлія, дружина Помпея. Перервався родинний зв´язок між Помпеєм і Цезарем. Це також мало певне значення в охолодженні стосунків між ними.

У 51 р. до н.е. сенат відмовив у проханні Цезаря продовжити його повноваження проконсула Галлії, які мали завершуватися наприкінці 50 р. до н.е. Помпей почав схиляти сенат до рішення про дострокове припинення повноважень Цезаря і відкликання його до Риму. 1 березня 50 р. до н.е. мало відбутися обговорення цього питання в сенаті. Але Цезар шляхом велетенського хабаря (150 талантів сріблом) підкупив одного з консулів, Луція Емілія Павла, заручившись його нейтралітетом, і народного трибуна Куріона (2 млн сестерціїв), який і відіграв вирішальну роль у тому, що наступника Цезаря того разу так і не було призначено. Помпей на той час уже одружився із Кальпурнією, вдовою сина Красса Публія, який загинув у Парфії разом із батьком.

Стосунки між Помпеєм і Цезарем дедалі погіршувалися. Другий консул Марк Клавдій Марцелл енергійними зусиллями домігся вилучення Куріона із засідання сенату. Два інших народних трибуни - Марк Антоній і Квінт Кассій як активні прибічники Цезаря були піддані вигнанню з Рима. Вони змушені були рятуватися втечею в Цизальпійську Галлію, у резиденцію Цезаря до Равенни. 1 січня 49 р. до н.е. сенатом було призначено нових правителів у провінції. Таким чином, повноваження Цезаря як проконсула Галлії скінчилися. Він мусив з´явитися, але вже як приватна особа, до Риму і надати сенату звіт про своє управління. Але Цезар чудово розумів, що в Римі на нього чекає розправа.

Під приводом захисту прав народних трибунів, право недоторканності особи яких було порушено, Цезар 10 січня 49 р. до н.е.9 перейшов річку Рубікон, яка була кордоном між провінцією Цизальпійська Галлія й Італією. Ця подія фактично означала початок громадянської війни. Цезар відкрито порушував закон, який забороняв намісникам з´являтися на території Італії, не розпустивши перед тим армію. Є свідчення про те, що перед тим, як віддати наказ про початок переправи, Цезар начебто відчував нерішучість. Але, зважившись на цей крок, Цезар діяв без коливань.

27,В очах сенату обидва – і Цезар, і Помпей – були потенційними диктаторами. Для сенату «найменше зло» представляв Помпей. Цезар був за, отже, небезпечніше. Помпей ж із його вічної нерішучістю і коливаннями міг розігрувати приблизно довго роль «першого громадянина». Так було в 52-51 рр. утворився союз між Помпеєм і сенатом. Зблизившись із оптиматами, Помпей почав створювати блок проти Цезаря. Для цього він Помпей провів закону про провінційному намісництві, за яким провінції давали не відразу після магістратури, лише п'ять років після неё.

Уже в 51 р. почалися суперечки тому, коли закінчуються повноваження Цезаря. Формально вони спливали 1 березня 49 р., а на посаду консула, обіцяного йому лукским угодою, міг вступити лише 1 січня 48 р. Однак між цими датами стоїть десятимісячний проміжок, протягом якого Цезар, як приватна особа, легко міг стати привлечён в суд гидкою стороною (приводів при цьому галльські війни давали більш, аніж досить). Відповідно до старих правил, наступником Цезаря в Галії можна було призначити лише когось з посадових осіб 49 р., тобто. цей наступник змінював його 1 січня 48 року. Отже, Цезар до прибуття іншої особи зберігав консульську влада 10 місяців, продовжуючи в такий спосіб залишатися посадовим К цьому складного юридичному питання приєднався інший щонайменше складний: чи Цезар особисто з'явитися в Рим, аби виставити своєї кандидатури в консули на 48 рік? У сенаті йшли нескінченних суперечок між прибічниками й противниками Цезаря. Його представником в переговори з сенатом був народний трибун 50 р. Гай Скрибоний Курион. Останній запропонував компроміс: Цезар і Помпей повинні скласти повноваження одночасно. Сенат погодилося з цим пропозицією і вотував відповідне постанову, але Помпей категорично відмовився. Цезар, що наприкінці 50 р. був у Равенні, надіслав дипломатичне лист у сенат, у якому висловлював згоду на подальші уступки.[54] Лист оголошено на засіданні сенату 1 січня 49 р. Спочатку більшість сенаторів було примирливо, але Помпей і його прихильники погрозами змусили сенат ухвалити, щоб у найближчим часом Цезар передав свої провінції призначеним наступникам і розпустив війська; у разі він оголошувався ворогом по батькові. Интерцессия прибічників Цезаря, народних трибунів 49 р. Марка Антонія і Квінта Кассия, ще більше загострила ситуацію і призвела до з того що 7 січня сенат оголосив республіку в опасностиПомпею доручили набирати військ у Італії. Антоній і Кассий бігли до Цезарю в Равенну] . Коли Цезар дізнався від нього у тому, що відбулося Римі, разом з тринадцятьма легіонами і допоміжними військами перейшов Рубікон – кордон його провінцій і Італії. Стрімко рухаючись на Рим, він одна одною міста Умбрии і Етрурії. У Києві виступ Цезаря дізналися 14 января[57] , оскільки уряд був готове, Помпей і обоє консула бігли із Риму, не встигнувши вивезти скарбницю (эрарий), а лише запечатавши її. Їх було більшість сената[58] . Помпей біг на Балканський півострів, маючи намір звідти вирушити на Італію. Цезар наслідував його: не хотів переносити війну в Грецию[59] , бо коли голосував би він залишив Італію, вона почала б беззахисною проти іспанських військ, тому, передусім, треба було зайняти Испанию.

Цезарь кілька днів затримався у Римі, переважно, у тому, щоб роздрукувати эрарий. Він вів себе з побеждёнными надзвичайно м'яко: бранці відпустили без будь-яких умов, солдати Цезаря поводилися в зайняті міста бездоганно, взагалі очікуваних опозицією жахів цього не сталося. Дії Цезаря, в такий спосіб, відрізнялися від поведінки Марія, Суллы та тіла помпеянцев. З початку Цезар проголосив своїм гаслом політику милосердя (clementia), яка сприяла залученню суспільної думки з його бік. Ділова життя місті швидко відновлювалася, повернулася частина сенаторів, і було офіційної санкції на переворот Цезар доки отримав, але, у разі, урядових установ почали функціонувати. Тимчасовий управління столицею він передав претору Марку Емілію Лепиду,[60] а контроль над Італією був доручено Марку Антонію. У Сицилію прийшов Курион, а Сардинію – Кв. Валерій Орка, які легко зайняли острова. Головні сили Цезаря рушили у Испанию

28,Цезар змінив організацію римських урядів. Число преторів збільшив до 16, едилів — до 6, квесторів — до 40. Більше урядовців було потрібно з огляду на великий розмір Римської республіки та її провінцій. Цезар вніс проект реформи законодавства, що спиралося на право Дванадцяти таблиць та едикти преторів, і реформував також управу провінцій, намісниками яких призначав своїх людей.

Змінив він і сенат. Він пам'ятав про всі зневаги, що їх зазнав від сенаторів, тому задумав їх підкорити. Число членів сенату Цезар збільшив до 900 і ввів до нього багатьох своїх старшин, навіть нижчого ступеня, а не раз і чужинців із Галлії та Іспанії. В сенаті він займав перше місце і перше слово, тому відразу надавав тон нарадам. Сенат втратив усяку державну ініціативу і тільки приймав до відома те, що постановив всемогутній диктатор. Не мали значення також народні збори. Цезар не скасував їх, але, як диктатор, мав право скасувати кожну їхню ухвалу, яка йому не подобалася. На народних зборах теж ніхто не відважувався відкрито виступити проти Цезаря.

Намагався Цезар змінити і соціальний устрій Риму. Не боячись непопулярності, він зменшив дотації зубожілому населенню Рима з 300 тисяч на 150 тисяч людей. Так правитель намагався стримати наплив пролетаріату до столиці.

Також Цезар розпочав широку колонізацію Італії. Він викупив багато земель і розселяв на них ветеранів своїх армій та безземельних селян. Нові поселенці розміщувалися в старих оселях по всій країні, для скорішої асиміляції з місцевим селянством. Щоб підтримати сільське населення Італії, Цезар видав розпорядження, згідно з яким в приватних маєтностях принаймні половина робітників має бути із вільних селян, а не невільників. Селянам, які мали великі родини, він визначив окремі нагороди. Цезар взяв також під свою опіку населення італійських міст і видав нові муніципальні закони, що врегулювали міський устрій.

Щоб звеличити своє володарювання, а також дати роботу безробітним масам, Цезар розпочав велике будівництво в Римі. Він побудував новий форум (ринок), що дістав його ім'я. А серед площі поставив святиню Венери — матері юліанського роду, збоку — величавий судовий будинок, так звану Базиліку Юлія. Для сенату побудував новий будинок для засідань, так звану курію ЮліяТакож почалося будівництво нового будинку для народних зборів на Марсовому полі, але Цезар не встиг його закінчити.

У 45 році до н. е. за наказом Юлія Цезаря було проведено реформу календаря. Календар у Римі вели спеціальні жреці. За багато років вони так заплутали лік днів, що й самі не могли у ньому розібратися. Тому про римських полководців говорили, що вони завжди перемагали, але ніколи не знали, в який день це трапилось. Найдавніший календар у Римі обчислювали за рухом місяця. Спочатку було тільки десять місяців, а саме 6 місяців по ЗО днів і 4 по 31 дню, так що рік мав 304 дні. Пізніше додано ще два місяці, причому 4 місяці мали по 31 дню (березень, травень, липень, жовтень), лютий — 28 днів, інші місяці — по 29 днів, а весь рік — 355 днів. Через те, що цей календар не погоджувався із сонячним роком, кожні два роки додавали один 31-денний місяць.

40,Після вбивства Юлія Цезаря політична ситуація в Римі була надзвичайно складною. В квітні 44 р. до н.е. в Римі з’являється його внучатий племінник Октавіан, якого Цезар усиновив у заповіті. Він потрапив у вир політичних подій і, не зважаючи на зовсім молодий вік, дуже швидко зорієнтувався в обставинах й здобув політичний авторитет серед цезарійців, сенаторів і плебсу. Йому вдалося перемогти в боротьбі з Помпеєм та Антонієм. У цій боротьбі Октавіан оголосив війну Єгипетській цариці Клеопатрі, з інтересами якої був пов’язаний Антоній. Вирішальна битва, в якій переміг флот Октавіана, відбулась в 31 р. до н.е. біля мису Акцій поблизу берегів західної Греції. 30 р. до н.е. Август без опору зайняв Александрію і підпорядкував Єгипет Риму. Пишний тріумф на честь перемоги над Єгиптом відбувся 15 серпня 29 р. до н.е.

Повернувшись до Риму, Октавіан усунув опозиційні групи з Сенату й домігся надання звань і привілеїв, що визначали його особливий статус. Він, як і свого часу Цезар включив до свого найменування титул імператора, який перекреслював його безпосередній зв’язок з військом. У цей час було сформульовано тезу, за якою римський народ “переніс свою владу і велич” на імператора. Сенат користувався пошаною, і сам Август іменував себе принцепсом, тобто записаним першим у списку сенаторів.

Одним з першочергових завдань політики імперії було зміцнення влади Риму над недавно приєднаною Галлією. Становищем у Галлії визначалася політика Августа на рейнському кордоні імперії. З одного боку, східні галльські рубежі треба було убезпечити від можливого вторгнення германських племен, а з іншого боку позбавити гальських повстанців надії на союз із цими племенами. Це було дуже важливо, оскільки в Бельгії та інших частинах галії в останній третині І ст. до н.е. неодноразово вибухали повстання проти римського панування. Для протидії германським вторгненням було зміцнено кордон по Рейну, створено великі табори легіонерів і допоміжних частин.

41,У 43 р. до н. е. Марк Антоній, Гай Октавіан і Марк Емілій Лепід для боротьби за владу з республіканцями утворили новий політичний союз (Другий тріумвірат). Того ж року в битві під Філіппами (Македонія) республіканську армію було розбито, змовники Брут і Кассій загинули.

Несподівано на історичній арені знову з'явився Секст Помпей, який переховувався в піратів після поразки коло Мунда. Він зібрав на Сицилії значну армію й прагнув здобути владу над країнами Середземномор'я.

На Сицилії висадилась армія на чолі з Октавіаном і Лепідом. Секст Помпей зазнав поразки і втік до Малої Азії, де його вбили за наказом Октавіана. Протягом року загинули всі, хто брав участь у заколоті проти Цезаря.Ставши володарями Рима, тріумвіри розпочали проскрипції проти своїх ворогів, за прикладом колишнього диктатора Сулли. До списків потрапили тільки ватажки заколоту, насправді ж, як і за часів Сулли, було страчено набагато більше. Загинуло 2,5 тис. сенаторів, вершників, державних діячів, багатих людей. Чимало заможних громадян за прихильність до республіканського ладу втратили майно, як, наприклад, славетний римський поет Вергілій. Невдовзі тріумвірат розпався. Марка Емілія Лепіда усунули від влади. Октавіан і Антоній поділили Римську державу між собою. Октавіан узяв правління в західній провінції, а Антоній обрав східні території, одружився з Клеопатрою, облаштувавшись у Єгипті.

42, Реформи Гракхів, які мали за мету відродження вільного римсько-італійського селянства, відкривають собою епоху громадянських війн, які завершились перемогою нобілітету і падінням римської республіки.

Велику роль у цьому відіграла і Союзницька війна, яку розпочали союзники Риму проти нього з 90 р. до 88 р. до н.е. Рим переміг, але союзники досягли здійснення своєї головної вимоги: майже все населення Італії одержало право римського громадянства.

Завершення Союзницької війни не принесло Риму справжнього миру. Громадянська війна між різними групами прав-лячого класу розгорілась з новою силою.

Схиляючись на підтримку армії, в 82 р. до н.е. полководець Луцій Корнелій Сулла встановлює в Римі одноособову диктатуру. Скориставшись правом на ‘‘видання законів та упорядження державного ладу’’ Риму, Сулла надав нові права сенату (включаючи судові) і різко зменшив компетенцію народних зборів.

Трибуни були позбавлені політичних функцій. Римська рабовласницька республіка переживає глибоку кризу. Її остаточне падіння прискорилось повстанням рабів під керівництвом Спартака (74 р. до н.е.).

43,Перехід управління державою до принцепсу стався завдяки наділенню його вищою владою торегшт, обрання на найважливіші посади, створенню ним окремого від магістратур чиновницького апарату, забезпечуваного утворенням власної скарбниці принцепса, і командуванню всіма арміями. Слід більш докладно розповісти про функції принцепса. Princeps по ідеї, є тільки вищий республіканський магістрат, щоправда, довічний і з надзвичайною владою, але все ж тільки магістрат, внаслідок чого цей період називають також і періодом республіканської імперії. В особі принцепса зосереджується влада, яку зазвичай ділять на наступні елементи: а) в якості військового командира імператор має право повного і безконтрольного керування тими провінціями, в яких зазвичай стоять війська; б) imperium proconsulare, тобто право загального проконсула управляти сенатськими провінціями; в) tribunicia potestas, яка дає імператорові якість sacronsanctus і право intercessio по відношенню до всіх республіканським магістратам.1 Принцепса обираються в порушення республіканських традицій одночасно консулами, цензорами і народними трибунами. Як консул він міг, скориставшись правом інтерцессіі, скасувати рішення будь-якого магістрату, як цензор - формувати сенат зі своїх прихильників, як трибун - накласти вето на постанову сенату або рішення магістрату. Спочатку влада принцепса не була спадковою. Юридично він одержував владу за рішенням сенату і римського народу, але він міг вказати свого наступника (зазвичай сина або усиновленого), якого сенат і обирав принцепсом. Разом з тим все частіше бували випадки скинення принцепсом і призначення нових у результаті палацових переворотів, чинених за допомогою армії.

Римі та провінціях встановлюється державний лад, що отримав назву принципат (від слова «принцепс», як називали імператора за його звання «першого сенатора»). Перехід управління державою до принцепсу відбулося завдяки наділення його вищою владою торегшт, обрання на найважливіші посади, створення ним окремого від магістратур чиновницького апарату, що забезпечується освітою власної скарбниці принцепса, і командування всіма арміями. Слід більш докладно розповісти про функції принцепса. Princeps по ідеї, є тільки вищий республіканський магістрат, правда, довічна і з надзвичайною владою, але все ж тільки магістрат, внаслідок чого цей період називають також і періодом республіканської імперії. В особі принцепса зосереджується влада, яку зазвичай ділять на наступні елементи: а) в якості військового командира імператор має право повного і безконтрольного керування тими провінціями, в яких зазвичай стоять війська; б) imperium proconsulare, тобто право загального проконсула керувати сенатськими провінціями; в) tribunicia potestas, яка дає імператору якість sacronsanctus і право intercessio по відношенню до всіх республіканським магістратам.1 Принцепса обираються в порушення республіканських традицій одночасно консулами, цензорами і народними трибунами. Як консул він міг, скориставшись правом інтерцессіі, скасувати рішення будь-якого магістрату, як цензор - формувати сенат зі своїх прихильників, як трибун - накласти вето на постанову сенату або рішення магістрату. Спочатку влада принцепса не була спадковою. Юридично він одержував владу за рішенням сенату і римського народу, але він міг вказати свого наступника (зазвичай сина чи усиновленої), якого сенат і обирав принцепсом. Разом з тим все частіше бували випадки скинення принцепсом і призначення нових у результаті палацових переворотів, що здійснюються за допомогою армії.

44,Будучи обережним політиком і тонким дипломатом, Август розумів, що римляни втомилися від громадянських воєн, тому всі заходи проводилися їм під гаслом відновлення миру і старого порядку (Pax Romana). Для політики Августа характерно лавірування між різними соціальними групами. Зберігши престиж сенату, імператор одночасно поновив його склад і зменшив його політичну роль. Вищі чиновники стали вербуватися із стану вершників, число яких зросло за рахунок італійської муніципальної знаті і вислужитися з солдатів командирів. Римський імператор Октавіан Август (бронзова статуя в археологічному музеї, Афіни) Втратили реальне значення магістратура серпня протиставив бюрократичний апарат. Відносно плебсу імператор дотримувався політики «хліба і видовищ». Опорою імператорської влади була армія, що зазнала масштабної реформи. Кількість легіонів (здебільшого недоукомплектованих) було істотно скорочено (після реформи, на думку деяких істориків, їх залишилося від 24 до 27; ще до 3 легіонів, можливо, довелося набрати для придушення паннонського повстання, хоча в цілому заходи по військовому набору були гранично непопулярними ). Термін служби рядового легіонера обмежувався 16 роками, преторианца - 12 (пізніше збільшений до 20 і 16 років відповідно). Звільненим у відставку солдатам надавалися земельні наділи (пізніше були замінені одноразової грошової виплатою). Для утримання армії була заснована імператорська скарбниця (fiscus), куди надходили кошти від п'ятивідсоткового податку з продажів, який справляється в Італії, та податку на успадкування майна. Ряд законів, прийнятих при Августі, був спрямований на зміцнення засад рабовласництва. Для вирішення демографічних проблем, був прийнятий закон Паппі-Поппея про шлюб, а для відновлення добрих звичаїв - закон про розкіш. Політика, що проводилася Августом в провінціях, сприяла створенню прошарку населення, зацікавленої в збереженні римського панування. Серпень розділив Рим на 14 округів, прикрасив місто численними новими будівлями (імператорський палац і форум, вівтар Миру, мавзолей на Марсовому полі та ін) і по справедливості міг пишатися, що «прийняв його цегельним, а залишає мармуровим». У його правління побудовані перші великі громадські лазні і бібліотека. Поліпшення фінансового становища імперії дозволило сформувати постійне оплачуване військо, створити в Римі пожежну службу і поліцію, поліпшити постачання зерном, вести будівництво доріг, водопроводів, храмів, бібліотек, шкіл. Подорожуючи по своїй великій імперії, Август засновував нові міста і колонії. В знак подяки римський сенат особливим декретом перейменував місяць Sextilis в Augustus.

45, Рим з невеликого поселення з часом перетворився у величезне місто.

Його споруди і зараз вражають своїми розмірами та красою. В добу принципату

Августа імператор намагався прикрасити місто новими спорудами і, тим самим,

залишити по собі пам’ять. В останні роки свого правління Август не раз

говорив: „Я почав правити у місті, побудованому з цегли, а залишу з

мармуру”. Август наказав спорудити на Марсовому полі, де знаходився майдан для

військових вправ, багато споруд. Неподалік було споруджено мавзолей, де мав

покоїтися прах Октавіана після його смерті. Тут знаходився і Пантеон – храм

богів – покровителів Римської імперії. Однак ще важніше була благодатна атмосфера миру, благополуччя та національної гордості. Розвалини архітектурних будівель епохи Августа до

сих пір вражають благородством замислу та гнучкістю виконання. Скульптура

цього часу, найбільш ярким прикладом якої є рельєфи та квітковий орнамент

Вівтаря Миру, демонструє високу технічну майстерність та відвертість

почуття.

Епоха Августа, в яку творили поети Публій Вергілій Марон, Квінт

Горацій Флакк та Публій Овідій Назон, а також історик Тит Лівій, була часом

великого розквіту літератури та мистецтва. Як образотворче мистецтво, так

й література, при всій їх класичній універсальності, намагалися виразить

місію римлян та династії Юліїв прославляли блага нового порядку. Дійсно,

вся римська література цього періоду проникнута імперським духом.

46,У 33 р., у зв'язку з державними заходами проти лихварів, виявився значний дефіцит — закон про ліквідацію боргів привів тоді до примусового продажу земельної власності і до порушення грошового звернення. Тоді втрутився сам Тиберій, передавши різним банкам держкапітал в 100 мільйонів сестерцій із зобов'язанням застосувати його для видачі безвідсоткових позик селянам, що заборговували. Цей захід дійсно розірвав хронічне порочне коло і оздоровив грошовий ринок. При великих пожежах у столиці, таких як 27 і 36 рр., при виході з берегів Тибру в 36 р. або при дорожнечі зерна Тиберій витратив мільйони сестерцій. У 17 р. 12 провінційних міст, що постраждали від землетрусу, зокрема Сарди, отримали 10 мільйонів сестерцій і п'ятирічне звільнення від податків. Ця подія була відзначена випуском монет з написом «відновленим містам Азії».

При цьому сама тиберіанськая адміністрація відрізнялася крайньою економічністю, яка перешкоджала будь-якій великій будівельній програмі. Виняток становили тільки декілька храмів і нові дороги військового призначення в Північній Африці, Іспанії, Галії, Далмації і Мезії. У 16 р. були винесені ухвали сенату відносно розкішного одягу, що заборонили носити прозоре шовкове вбрання, як це було прийнято раніше, а закон від 22 р. був спрямований проти розкішних бенкетів. Тиберій вважав, що накопичена за допомогою його економії скарбниця вплине на оборот капіталу і на грошовий ринок. Щоб добитися народної популярності проведенням додаткових ігор, Тиберій не дав ні гроша.

47,Перед своєю смертю Тиберій оголосив Калігулу і сина Друза Молодшого, Тиберія Гемелла, рівноправними спадкоємцями, але зазначив, що змінити його повинен Калігула, хоча, за Філоном, знав, що він ненадійний. Попри те, що Калігула не розбирався в адміністративному управлінні, незабаром пішли чутки, що він чи задушив, чи втопив, чи отруїв Тиберія, хоча той помер природною смертю. За іншими джерелами, Тиберія задушив Макрон. До Риму Калігула прибув 28 березня і отримав від сената скасований Тиберієм титул августа. Використавши підтримку Макрона, він домігся отримання титулу принцепса.

На початку свого правління Гай демонстрував праведність. Цілком несподівано він відплив на Пандатарію і Понцію, до місць вигнання своєї матері Агріппіни та брата Нерона. Він перевіз їх прах до Риму і поховав їх з усіма почестями в мавзолеї Августа.

Певно, щоб розвіяти плітки, Гай віддав шану померлому Тиберію, виплатив преторіанцям 2 тис. сестерціїв і, відшкодувавши збитки, завдані імперською податковою системою, знизив власне податки та виплатив борги минулих імператорів. Було відмінено закон про ображення величності (lex de maiestate) та проведена політична амністія. Однак через 8 місяців Калігула несподівано на щось захворів (можливо, на енцефаліт, за Светонієм — на епілепсію, яка викликала органічне ураження мозку; за іншою версією, то далися взнаки психічні переживання дитинства). Після одужання поведінка Гая кардинально змінилася, хоча є думка, що деякі першоджерела (головним чином, Светоній і Тацит, що полюбляли плітки та придворні інтриги) перебільшували ситуацію.

Швидко прийшло протвереження, коли за короткий термін були розтрачені усі накопичені Тиберієм резерви державної казни. Династичний елемент почав демонструватися відкрито — на монетах з'явилися сестри принцепса Друзілла, Лівілла і Агріппіна з рогом достатку, чашею та рулевим веслом, тобто з атрибутами богинь родючості, згоди та фортуни. Бабка Калігули Антонія отримала не тільки титул Augusta, але їй, як і трьом сестрам принцепса, було передано почесні права весталок, їх імена внесли в обітниці та імператорську клятву.

В 38 р. Калігула примусив скоїти самогубство спочатку Макрона, потім батька своєї першої дружини Марка Юнія Силана, а пізніше стратив Гемелла через нібито підозріле відношення до цезаря (на одному з бенкетів Калігула стверджував, що від Гемелла пахло ліками-протиотрутою). Через два роки був страчений кузен Калігули Птолемей, римський правитель Мавретанії, через те, що він став носити імператорську прерогативу — пурпуровий плащ.

В Римі Калігула почав будувати акведуки Aqua Claudia та Anio Novus. Для поліпшення постачання зерна, через яке за часів Тиберія спалахували повстання, була поліпшена гавань в Регії.

48, Після убивства Калігули преторианци проголосили Клавдія як останнього з Клавдієв імператором. Клавдій щедро обдарив варту, зобов'язаний їй своїм узвишшям. Після вступу Клавдія на престол влада фактично перейшла в руки його 3-й дружини Мессаліни і її коханців, колишніх рабів Нарциса, Калліста і Палланта. Він був так захоплений науками, зокрема історією Рима й етрусків, а також намагався узвичаїти нові латинські букви, що довгий час не зауважував розпущеного поводження дружини. Якось йому все-таки довелося довідатися про, що відбувається в його будинку. Тацит у своїх "Анналах" відзначає: "Мессаліні вже наскучила легкість, з какою вона робила перелюбства, і вона шукала нових, незвіданих ще насолод... Але думка про шлюб усе-таки залучила її своєї непомерною нахабністю, у якій знаходять для себе останню насолоду ті, хто розтратив все інше". Довідавшись про повторний шлюб дружини принцепса усіх охопила тривога. "...у них закладався і страх, коли вони згадували про безвільність Клавдія, його підпорядкованості дружині і про багатьох стратах, зроблених на настійну вимогу Мессаліни". Підсумком цих побоювань стала смерть Мессаліни від трибунского удару меча. Недовго вдовствовал Клавдій, звабила його племінниця, дочка Германіка Агріпина Молодша. Історики вважають, що Агріпина відрізнялася особливою суворістю і строгістю сімейного укладу, а також зарозумілістю і жадібністю до золота. Такий образ не вселяв надії в державних справах, оскільки цього разу вона взяла правління у свої руки. Будучи упевненої у своєму майбутнім заміжжі Агріпина почала підготовлятися до шлюбу свого породженого від сенатора Гнея Агенобарба сина Луція Доміция з Октавією, дочкою Цезаря. Однак існувала перешкода, здолати яке можна було лише злочинним шляхом: Октавія вже була заручена з деяким Луціем Сіланом. Завдяки Вітелію, що був чимось начебто улюбленця при дворі, за що йому довелося платити повним раболіпством, і його послужливості Агріпина домагається особистого розірвання цього союзу самим Клавдієм.Один раз, будучи п'яним, Цезар повідомив дружині, що ту чекає кара в майбутньому за винесене їм безпутність. І під страхом такої заяви Агрипина розуміє, що баритися не можна ні в якому разі. Також побоюючись того, що її сина Доміция можуть позбавити престолу, Агріпина зважується отруїти Цезаря. Таким чином, настає кінець правління Клавдія.Варто все-таки помітити ряд прогресивних заходів, проведені по особистому почині Клавдія, наприклад, дарування повного громадянства громадам, що зіграло істотну роль у романізації провінцій; внесені зміни в спадкоємне, шлюбне і рабське право; державна скарбниця повернута в керування квесторів і ін.; були засновані численні колонії, прокладені дорогі і зведені технічні спорудження, наприклад шлюз для відводу води з Фуцинского озера і нова гавань в Остії. У цей же період до Римської імперії були приєднані Південна Британія і Мавританія. У цілому епоха імператора Клавдія не акцентує на собі особливої уваги. Це було свого роду затишок після бури в море володарювання.

49,Спочатку правління Нерона було цілком адекватне. Уряд ужив заходів для наведення суспільного порядку, для боротьби проти фальшивомонетників і реформував методи формування скарбниці. Провінції було звільнено від сплати величезних грошових сум на проведення гладіаторських виступів. Сам Нерон, подорослішав, серйозно зайнявся державними справами, особливо своїми суддівськими обов'язками, при здійсненні яких упроваджував корисні процедурні ідеї. Однак поступово під впливом лестощів та необмеженої влади імператор, його поведінка та правління змінилися.

У 62 році почався новий етап царювання: Сенека і Бурр пішли з політичної сцени. Спочатку Бурр помер від пухлини горла. На посаді префекта преторіанців його перемінили напарники Феній Руф і Гай Софоній Тіґеллін, сицілієць, що заохочував шаленства імператора, і став його злим генієм. Сенека не міг ужитися з Тіґелліном і свавільним учнем, тому пішов у відставку, тим більше, що мав завдяки подарункам Нерона чималі статки. Попри відхід від політики в 65 році Нерон змусив філософа покінчити життя самогубством.

В ніч з 18 липня на 19 липня 64 року у Римі почалась «Велика пожежа»— вогонь, що спалахнув у центрі міста, не вщухав протягом тижня, що привело до руйнації близько двох третин Риму. Вигоріло 10 районів міста з 14, згорів навіть імператорський палац. Імператор Нерон скористався цією подією, щоб перебудувати місто — було змінено планування, розширено вулиці, та розпочато будівництво нового «Золотого палацу». Через це деякі давні історики стверджують, що сам Нерон наказав підпалити місто. Втім сучасні дослідники схильні вважати, що це скоріш спроба політичних супротивників приписати кривавому тирану ще один гріх.

Слід зазначити, що репресії зачіпали лише досить вузький прошарок столичної знаті. Населення та армія в цілому залишалися байдужими до безумств імператора, саме тому Нерон правив 14 років, на відміну від Калігули, що не протримався при владі й трьох. Тож в цілому період правління Нерона був мирним. Лише в далеких куточках відбувалися окремі прикордонні сутички: поразка і повстання іценів у Британії. З іншого боку був удалий похід проти парфян Гнея Доміція Корбулона, що затвердило римське панування у Вірменії. А царя Трдата І Нерон коронував у Римі. Також окуповано ряд міст Боспорського царства, приєднано державу Понт.

Під кінець свого правління Нерон державними справами не займався, так він заявив, що лише еліни зможуть оцінити його талант і в 67 році поїхав до Греції і на різних ігрищах виступав як співак, актор і колісничий на різноманітних змаганнях. Налякані судді та глядачі усюди присуджували імператорові перемогу — протягом цього «туру» Нерон отримав 18 тисяч вінків.

Врешті-решт безумства імператора разом зі страхом за своє життя викликали декілька змов. У березні 68 намісник Центральної Галлії, Гай Юлій Виндекс, підняв проти Нерона повстання. Теж саме в Іспанії зробив Гальба. Луцій Клодій Макр очолив заколот на півночі Африки. Імператор міг би перебороти кризу, якби діяв рішуче та енергійно. Але Нерон, здавалося, був здатний тільки мріяти про фантастичні акти відплати чи чудесну зміну в настрої бунтівних військ, під впливом його мистецьких «дарувань».

9 червня 68 року Нерон покінчив з собою.

50)Флавій Доміциан був продовжувачем політики щодо посилення в противагу сенату імператорської адміністрації, не залежною від системи його магістратур, і чиновників якої призначав сам Доміциан. При цьому число всаднических прокураторів зросла з 55 до 62. На початку правління був відправлений на заслання досвідчений адміністратор Клавдій Етруск, після цього, як зазначають дослідники, почалася екзальтація власної влади, фактично стала прецедентом доміната - наступні звернення до Доміціана стали включати формулу "пан і бог" .У той же час у внутрішніх справах намітилося оздоровлення - він послідовно застосовував закон Сканцінія про розбещення малолітніх (Англ.) рос. , Заборонив кастрацію, знизив ціну на євнухів.

В 85 р., у зв'язку із завершенням німецької кампанії, почалася чеканка монет з написом "переможена Німеччина". В Римі була споруджена тріумфальна арка і крім іншого - гігантська кінна статуя. У 87 р. місяць "вересень" був перейменований в "Германік". Апостол Іоанн Богослов, у зв'язку з процесами з ранніми християнами, був засланий на острів Патмос в 40 милях на південний захід від Ефеса.

51, Антоні́ни — третя після Юліїв-Клавдіїв та Флавіїв династія римських імператорів (96-192 рр.) Правили, спираючись на армію та рабовласницьку знать не лише західних, а й східних провінцій. Період правління Антонінів характерний зростанням кризи рабовласницького ладу, поглибленням соціальних суперечностей. Також їх правління характеризується добрими стосунками імператорів з сенатом: сенат поповнювався з числа провінційної знаті, а самі сенатори не піддавалися політичним репресіям; жоден імператор із представників династії, за винятком Коммода не був рідним сином своєму попереднику — проводилася процедура усиновлення. Перших п'ять імператорів з династії Антонінів прийнято називати "п'ятьма хорошими імператорами" - за час їх правління Римська імперія досягла максимального розширення (відбулося це за Траянав результаті переможних війн з даками та Парфією). Втім, останній імператор з династії Антонінів Коммод, який не був здатен керувати країною, до числа так званих "хороших імператорів" не входить. Його було вбито, а в імперії почалася довготривала криза.

52,криза в Римській імперії ІІІ - V ст. В Римській імперії переважали господарства, що базувались на використанні праці рабів. Це були і великі рабовласницькі вілли з класичним казарменим рабством, і дрібні майстерні та селянські господарства, де рабська праця відігравала допоміжне значення. Оскільки раб як виробник не був зацікавлений в удосконаленні засобів виробництва, рабовласницьке господарство було рентабельним лише за умови дешевої робочої сили. Тому успішні війни Римської імперії були необхідні для надходження великого числа нових рабів. Однак із ІІ ст. н.е. з падінням воєнної могутності Риму постало питання про доцільність рабовласницького господарства. Надходження рабів різко скоротились, вони стали дорогими, змінилось і їх становище у суспільстві. Власники втрачають право страчувати раба без суду, за рабами визнається право на сім`ю тощо. Рабовласники стали шукати нових, більш продуктивних форм використання їх праці.    Все частіше власники надають рабам певне майно, необхідне для ведення господарства, але не у власність, а для використання у господарській діяльності на певних умовах - т. з. пекулій. Поширилось прикріплення землі до вільних селян-орендарів. Якщо раніше землевласники віддавали необроблені ділянки землі вільним безземельним селянам у прекарій, що означає "відпрошене тримання", без перспектив особистої залежності, то згодом і таке тримання землі веде до залежності прекариста від власника землі.    Змінюється становище колонів. Колись так називали поселенців, а згодом і орендарів, що обробляли чужу землю на умовах сплати грошового чи натурального внеску. В ІV - V ст. серед колонів зростає верства залежних, приписних колонів, відповідальність за яких несе власник землі.   Нові явища з`являються і в господарських стосунках між вільними людьми. Поширення набуває емфитевсис - довгострокова оренда, при якій орендар-емфитевт набуває особливих прав на землю, близьких до власності - права передавати її у спадок, у суборенду, у заклад і навіть на продаж. В цьому останньому випадку власник землі зберігав право на першочергову купівлю або невелику компенсацію, якщо він цим правом не скористався.    Всі ці нові господарські явища свідчили про те, що рабовласницький спосіб виробництва переживав кризу. Рабовласницькі вілли, які були виробниками товарної продукції, підупадають. Посаджені на землю раби і вільні орендарі найчастіше розплачувались з власником землі результатами своєї праці. Послаблення ринкових зв`язків, натуралізація господарства позначились і на ремеслах. Ці кризові явища в економіці позначились і на ремеслах. Ці кризові явища в економіці позначились і на політичному становищі Риму, і на самій Римській державі.    Криза рабовласницьких відносин викликала загострення суперечностей в суспільстві, зростання сепаратизму в провінціях. Все це збіглося в часі з натиском варварів і змусило імператорську владу перейти до зростання диктату, відмовитись від ряду традиційних для Риму політичних органів. З кінця ІІІ ст. з правління Діоклетіана Римська імперія вступила в період домінату (від лат. dominatus: панування), коли управління державою було зосереджене в руках імператора і підлеглого йому бюрократичного апарату. Збільшилась армія, в тому числі й за рахунок варварів, який Рим змушений був брати на службу як найманців.    Для утримання армії та зрослого бюрократичного апарату були збільшені податки, за виконанням яких встановлювалась строга відповідальність. За едиктом Діоклетіана ремісники і торговці прикріплювались до своїх колегій, що відповідали перед державою за виконання повинностей. На членів міських курій-куріалів була покладена відповідальність за надходження податків у муніціпальних округах, при цьому куріали своїм майном відповідали за недобрані податки. Великі землевласники відповідали за виконання повинностей колонами.    Сенат втратив своє політичне значення. З кінця ІІІ ст. імператори не звертаються в сенат навіть за формальним затвердженням у цьому сані. Значення сенату відновилось лише в часи політичної нестабільності в V ст., коли він вступив у суперництво з армією в боротьбі за владу.    З кінця ІІІ ст. був ліквідований традиційний адміністративний поділ імперії на імператорські та сенаторські провінції та особисті володіння імператора. Діоклетіаном була запроваджена тетрархія, тобто спільне управління державою двома правителями "августами" і двома їх наступниками "цезарями".

53,Діоклетіан призначає собі співправителя, яким стає його армійський товариш Максиміан, і обидва починають правити, отримавщи титул авґустів («священних»): Діоклетіан — на сході імперії разом з заступником (цезаром) Галерієм, а Максиміан — за заході з цезаром Констанцієм Хлором. Цезари мали право на допомогу у правлінні імператору на термін 20 р., і пізніше назначали інших. Вже швидко така система правління, яку назвали тетрархією, показала свої переваги, припинивши бунти.

• Діоклетіан розподіляє владу на державну і військову (друга охороняла кордони);

• збільшує оподаткування для того, щоб прогодувати військових;

• обмежує коливання ринкових цін і заробітних плат;

• намагається стабілізувати фінансову систему;

• проводить фіскальну і адміністративну реформи

З кінцем його правління (305 р.), що було заплановано на 20 років, Діоклетіан іде у відставку. Разом із цим система тетрархії розвалюється, а безліч претендентів на престол розпочинають між собою війну за престол. Євтропій ("Краткая история от основания Города" IX.27.1.(рос.)), так розповідає про останні роки правління: "Але коли Діоклетіан під вагою років відчув неможливість управляти Імперією, він умовив Геркулія піти у приватне життя, а справи державні передати молодшим ".