63

1,Римская история составляет заключительное звено древней истории Средиземноморья. В его восточной половине очень рано возникли классо­вые образования и были заложены основы античной культуры. В истории государств Древнего Востока перед нами выступает первая, в целом еще примитивная стадия развития рабовладельческого общества.Следующий этап рабовладельческой системы — в районе мира Эгеиды. Благоприятное сочетание географических условий, с одной стороны, и сильного влияния близлежащих восточных государств — с другой, созда­ли предпосылки для расцвета древнегреческих полисов. На базе рабовла­дельческой системы, более развитой, чем на Востоке, сложилась античная демократия, в рамках которой, особенно в Афинах, в V—IV вв. до н. э. были созданы величайшие культурные ценности, легшие в основу куль­турного развития Европы.Однако тесные границы Эгейского мира и его политическая раздроб­ленность ускорили кризис рабовладельческой системы классической Гре­ции. В узких рамках полисов дальнейшее развитие стало невозможным. Это вызвало переход к новому этапу исторического развития — эллиниз­му. Завоевания Александра Македонского и дальнейшая колонизация Во­стока греками и македонянами создали предпосылки для возникнове­ния более высокой формы рабовладельческой экономики в странах вос­точного Средиземноморья. Эллинистические государства на некоторое время стали ведущими силами исторического процесса, подготовляя пе­реход к четвертой, и последней, эпохе древней истории.

Еще задолго до этого в Италии, на нижнем Тибре, возник маленький город-государство — Рим. До поры до времени он оставался в системе Средиземноморья самостоятельным и относительно изолированным оча­гом исторического развития. Однако это был очаг большой социальной мощи, центр скрещивания разнообразных этнических, хозяйственных и культурных взаимодействий в Средней Италии. Параллельно с развити­ем римской экспансии в Италии (V—III вв.), а затем вне ее — в западном и восточном Средиземноморье (III—I вв.) — Рим втягивался в систему средиземноморских хозяйственных и культурных связей и, в свою оче­редь, стал оказывать на нее сильное влияние. К концу I в. до н. э. сфор­мировалась в основных чертах римская мировая держава, включившая в себя все предшествовавшие ей государственные образования в районе Средиземного моря. Древняя история вступила в свою четвертую, и пос­леднюю, фазу.Рим, как было сказано, вошел в сложившуюся систему эллинистиче­ского мира. Но, входя в нее, он начал ее преобразовывать. Рабовладель­ческие общества Средиземноморья, в первую очередь сама Италия, в ходе римских завоеваний испытали ряд глубоких изменений: значительный рост денежного хозяйства, огромное развитие рабства, концентрация земли, пролетаризация мелких свободных производителей. Все эти изменения явились специфическими чертами римской хозяйственной системы, кото­рая стала самой высокой формой античного рабовладения.

В римскую эпоху рабский труд как в Италии, так и в значительной части провинций занял ведущую роль во всех областях хозяйственной жизни. Юридическое и бытовое положение рабов значительно ухудши­лось по сравнению с предшествующими периодами и стало близко под­ходить к формуле Аристотеля — Варрона об «одушевленных» и «гово­рящих орудиях». Весь район Средиземного моря с прилегающей к нему широкой периферией был охвачен экономическими связями, достаточно тесными для того, чтобы говорить о зародышах единого средиземномор­ского рынка и о некоторых экономических явлениях, общих для всего района: колебаниях цен, кризисах. Поэтому римская держава, созданная рабовладельческой экспансией, опиралась не только на силу римского оружия, но и на некоторое хозяйственное единство средиземноморского района. И по форме своей эта держава, оставаясь федерацией автоном­ных полисов, приближалась к территориальным государствам эллинис­тического типа.

Общепринятым является деление на две большие эпохи: Республика и Империя. Хронологической гранью между ними чаще всего принимают конец 30-х гг. I в. до н. э. (битва при Акции и гибель Антония). Но эта периодизация является далеко не совершенной. Во-пер­вых, представляется спорным, с кого начинать империю: с Суллы — пер­вого диктатора, власть которого была бессрочной, Цезаря — фактическо­го основателя империи или Октавиана Августа, закончившего граждан­скую войну? Если же создателем империи считать Августа (что обычно и делают), то с какого года ее начинать: с 31 г. до н. э. — года битвы при Акции, где Октавиан разбил своего соперника Антония, с 30 ли года (смерть Антония), или же с 27, когда Октавиан отказался от 2,полномочий триумви­ра? Кроме этого, в основу общепринятой периодизации положен не соци­ально-экономический, а надстроечный момент — форма государственной власти.

Тем не менее эта периодизация настолько прочно укоренилась в науке, что менять ее было бы нецелесообразно. К тому же она правильно уста­навливает две основные эпохи римской истории, хотя и определяет их не по основному признаку. Поэтому мы сохраним деление на республикан­скую и императорскую эпохи, но с таким пояснением: эпоха Республики — это история укрепления и высшего расцвета рабовладельческой системы Средиземноморья; эпоха Империи — история ее упадка. Условной гра­нью между ними будем считать 30 г. до н. э., год смерти Антония.

Однако каждая из этих больших эпох нуждается в более дробной пери­одизации. Оставляя пока Империю, примем следующую периодизацию истории Республики (хронологические рамки приблизительны).

I. Так называемый царский период (VIII—VI в. до н. э.) — период позднеродового строя, или военной демократии.

II. Период аристократической республики патрициев и борьбы патри­циев и плебеев (V — начало III в. до н. э.) — формирование римского рабовладельческого полиса и завоевание Италии.

Эти два первых периода обычно называются ранней римской историей.

III. Период олигархической республики нобилей (начало III — 30-е гг. II в. до н. э.) — период больших римских завоеваний; расцвет рабовла­дельческого хозяйства в Италии.

IV. Период гражданских войн (30-е гг. II в. — 30-е гг. I в. до н. э.) — революционно-демократическое движение рабов и свободной бедноты; пе­риод образования мировой римской державы, падение Республики и обра­зование Империи.

3,Історична наука зародилася в 3 ст.до н.е.

Марк Порцій Катон Старший « Про початки» , «Про С.г», де описує тип господарювання –вілли

Цезарь «записки о Гальской войне», «Записки о гражданской войне»

Тит ливий «історія риму від заснування міста»

Святоній :»Життя 12 Цезарів»

Тацит «Історія», «Анали»

Полібій «Громадянські війни»

Діон Касій «Римська Історія»

4,о середины XVIII века считалось, что этруски пришли с ВОСТОКА, из МАЛОЙ АЗИИ. Это так называемая ВОСТОЧНАЯ ТЕОРИЯ происхождения этрусков. Она основывается на авторитете древних авторов. «Древние» оставили МНОГО свидетельств об этрусках. То есть, как мы теперь начинаем понимать, много свидетельств об этрусках оставили нам авторы, писавшие в ЧЕТЫРНАДЦАТОМ — ШЕСТНАДЦАТОМ веках. Эти «античные» авторы жили уже после великого славянского завоевания и описали, в частности, СПОР между ФЛОРЕНЦИЕЙ, старой итальянской столицей русских завоевателей, и РИМОМ — нарождающимся центром нового реформаторского порядка. Их описания были объявлены очень «античными» лишь в XVII–XVIII веках.

«Сторонники ВОСТОЧНОГО происхождения этрусков до конца XIX в. были малочисленны и не пользовались авторитетом в научных кругах. Среди тех, кто отстаивал «устаревший» тезис, был А. Чертков… Совершенно анекдотичным, — с показной уверенностью пишет историк А.И. Немировский, — было толкование А. Чертковым этрусских собственных имен. Но курьезы, которых у А. Черткова было множество, НЕ УМАЛЯЮТ ЕГО БЕССПОРНЫХ ЗАСЛУГ… Он поставил этрусский вопрос на широкую историко-лингвистическую почву и ВО МНОГОМ ПРЕДВОСХИТИЛ ВЗГЛЯДЫ СОВРЕМЕННЫХ ИССЛЕДОВАТЕЛЕЙ» []10], с. 9–10.

2.4.2. Северная теория

В середине XVIII века Н. Фрере предложил другую теорию, согласно которой этруски пришли с Альп. «Так возникла «северная версия» происхождения этрусков, НЕ ИМЕЮЩАЯ НИКАКОЙ ОПОРЫ В АНТИЧНОЙ ТРАДИЦИИ И НЫНЕ ПОЛНОСТЬЮ ПОТЕРЯВШАЯ СВОИХ ПРИВЕРЖЕНЦЕВ. Но в XIX в., особенно среди немецких ученых, она рассматривалась едва ли не как единственный ключ к тайне этрусского происхождения»

5,Вже ранні археологічні пам'ятки свідчать про високий рівень етруського соціального розвитку. В Етрурії з'являються міста, за типом наближаються до міст античного світу. Міста ці були розташовані зазвичай на захищених  природою місцях, обнесені стінами, правильно розплановані і в значній своїй частині складалися з кам'яних будівель. Особливістю етруського соціального ладу слід вважати вільне становище жінки, яка користувалася відомими привілеями. Це виражалося в тому, що поряд з ім'ям батька етруски згадували ім'я матері. За припущенням деяких дослідників, вирішення багатьох питань домашнього життя залежало від матері, а не від батька сімейства. Рабство, мабуть, рано з'являється в Етрурії. Про його наявність свідчать зображення полонених на етруської вазі, повідомлення античних авторів про величезну кількість слуг у багатих будинках, а також звичай влаштовувати гладіаторські бої при дворах етруських аристократів. Спочатку етруські міста керувалися царями. На підставі непрямих даних можна зробити висновок, що царська влада в Етрурії була виборною і в ході розвитку була ослаблена аристократією, у результаті чого в деяких містах царів змінювали виборні магістрати.

6,Рим було засновано 753 р. до н.е. братами-близнюками Ромулом і Ремом.

7,Древнейшее поселение Рима жило родами, которыми управляли старейшины. Род первоначально представлял собой сплоченный коллектив, связанный общим происхождением, общей собственностью на землю, а также почитанием предков.

Со временем на территории, принадлежащей родам, появились люди, не входящие ни в один из них. Это были освобожденные рабы или их потомки, чужеземцы, ремесленники и торговцы, люди, изгнанные за нарушение родовых обычаев, насильственно переселенные из покоренных городов. Этих пришельцев в Риме называли плебеями. Исконное же население, жившее родами, называлось патрициями. Возвращаясь к вопросу о происхождении римских сословий, можно взять за основу его "комплексную теорию":

1     патриции действительно были коренным гражданством. Они представляли собой полноправный "римский народ";

2      в непосредственной связи с ними были клиенты, которые получали от них землю, скот, пользовались их защитой на суде и пр. За это они должны были служить в военных отрядах своих покровителей, оказывать им помощь деньгами, выполнять различные работы;

3      плебеи стояли вне родовой организации патрициев, т.е. не принадлежали к "римскому народу", не имели доступа к общинной земле и были лишены политических прав.

8, теорію ми назвемо комплексною. Патриції дійсно були корінним громадянством. В якості такого вони і тільки вони, представляли собою повноправний римський народ (populus Romanus), що утворився шляхом синойкизма двох громад - латинської і Сабінські. У них був общинно-родовий лад, в якому соціальне розшарування виступало ще слабко. Вони спільно володіли землею, жили на основах батьківського права і для вирішення найважливіших питань збиралися по Курияма. В залежності від них знаходилися клієнти. Плебеї в цілому відрізнялися від клієнтів, хоча багато з них були клієнтами патриціїв. Клієнтели була приватною залежністю, тоді як плебеї, за висловом одного вченого, були клієнтами держави. Вони стояли поза родової організації патриціїв, тобто не належали до римського народу, не мали доступу до общинної землі (ager publicus) і були позбавлені політичних прав. Сімейний побут плебеїв, мабуть, зберігав пережитки матріархату. Різка відокремленість плебеїв змушує вважати, що основу їх лежали якісь елементи етнічно відмінні від латино-сабінського патриціату. Пережитки у плебеїв материнського права і деякі інші міркування дозволяють думати, що в складі первісного плебсу був сильний етруська елемент. Він, звичайно, не був єдиним. Рим залучав до себе населення з усіх сусідніх племен: з латинів, Сабіна, етрусків. Одні переселялися в нове місто добровільно, інші могли бути інкорпоровані силою після підпорядкування Римом найближчих латинських полісів. Але традиція наполегливо вказує на велику кількість у Римі іммігрантів-етрусків. Деякі з них могли пробитися в ряди корінного громадянства і навіть досягти високих щаблів у римській громаді (Тарквіній), але більшість довго залишалося на положенні іноземців, яких громада не допускала до свого складу. Чим далі, тим все більше стиралася протилежність між громадянами та іноземцями, латино-Сабіна і етрусками. Але зате на її місце виступила нова протилежність: патриції з корінного громадянства, з римського народу, перетворилися в замкнуту групу знаті, яка протистоїть широкій народній масі плебеев. Однак цей процес замикання патриціату оформився тільки до початку Республіки.

9,Напружена соціальна боротьба між станами римського суспільства, такими як плебеї та патриції, стала рушійною силою, яка визначила напрям розвитку держави протягом VI-IV с. до н.е. Фактично, це була боротьба між станами, яка велася за задоволення таких вимог плебеїв:1) надання плебеям рівних із патриціями політичних прав;2) здійснення переділу землі з метою забезпечення землею всіх громадян;3) скасування боргової кабали громадян.

Увесь період боротьби між станами розподіляється на три етапи.

I. Середина VI ст. - 494 р. до н.е. (від реформи Сервія Туллія до встановлення трибунату).

II. 494 - 444 pp. до н.е. (від встановлення трибунату до ухвалення законів Канулея).

НІ. 385 - 282 pp. до н.е. (від законів Манлія та Ліцинія-Секстія до."плебісциту" Гортензія).

Перший відкритий спалах станової боротьби відносять до 494 р. до н.е., коли під час воєнної мобілізації плебеї відмовилися служити у війську, а подалися на священну гору поза містом з метою заснувати там свою державу. Оскільки рядовий склад римської армії на той час складався виключно з плебеїв, римська держава фактично опинилася без армії. Тоді вперше й було проголошено конкретні вимоги плебеїв до патриціїв. Патриції були змушені піти на поступки. З метою хоча б часткового зрівняння у правах плебеїв та патриціїв було запроваджено посаду народних трибунів, яку могли посідати лише плебеї, та які могли накладати "вето" (заборону) на будь-яке рішення сенату чи магістратів, якщо трибуни вважали, що це рішення утискає інтереси плебеїв. З часом це право перетворилося на значну політичну владу.У 486 р. до н.е. Спурій Кассій запропонував законопроект, який пропонував розподілити між плебеями територію завойованих земель. За спробу провести цей аграрний законопроект Спурія Кас-сія було звинувачено у домаганні царської влади та страчено. Від того часу аграрне питання в Римі значно загострилося. Воно вимагало остаточного вирішення і тому в 454 р. до н.е. за пропозицією Іцілія між плебеями було розподілено землі на Авентинському пагорбі.

У 451 р. до н.е. в Римі було створено комісію "децемвірів" (десяти мужів), яка мала створити писані закони римської держави. У результаті роботи цієї комісії було створено закони, накарбовані на 12 мідних дошках (закони 12 таблиць), які остаточно зафіксували перший зразок римського права. Було покладено край свавіллю патриціїв, які до цього тлумачили звичаї предків на власний розсуд.У 449 р. до н.е. було ухвалено закон про право засудженого до страти звертатися за помилуванням до народних зборів (так зване "право провокації").У 444 р. до н.е. сенат ухвалює закон Канулея, який дозволяв міжстанові шлюби (до того часу заборонені). Зрештою це привело до формування в суспільстві особливого стану плебейсько-патриціанської знаті - нобілітету.

367 р. до н.е. було запропоновано закон двох народних трибунів: Гая Ліцинія Столона та Луція Секстія Латерана (закон Ліцинія-Секстія), який значною мірою залагоджував земельне питання та скасування боргової кабали. Згідно з ним:

1) кожна родина могла володіти не більш ніж 500 югерами землі (125га);У 326 р. до н.е. згідно із законом Петелія-Папірія було скасовано боргову кабалу для римських громадян. Відтоді громадяни відповідали за несплату боргів своїм майном, а не власною особою. Щоправда, цей закон мав чинність лише на території Італії, у провінціях він не діяв.

Остаточно боротьба між плебеями та патриціями завершилася у 287 р. до н.е., коли за законом Гортензія рішення плебісциту набували чинності без затвердження їх Сенатом.

10,Закони Дванадцяти таблиць (лат. Leges duodecim tabularum) або Закон Дванадцяти таблиць (лат. Lex duodecim tabularum) 451—450 до н. е. — кодифікація державного закону від народу (lex publica) у Стародавньому Римі. Закони Дванадцяти таблиць — плід спеціально створеної комісії з 10 чоловік (decemviri legibus scribundis) і представляв собою збірку законів, що регулювали практично усі галузі життя (в юридичному плані — дії/ події, що мали місце повсякчас).

Таблиці I—III — процесуальне право (I — запрошення на процес, II — види позовів та скарг, III — виконавче право).

Таблиця IV — сімейне право (признання батьківства, купівля-продаж дітей).

Таблиця V — спадкове право (заповіт, спадковість по-закону, визначення законного порядку спадкоємців).

Таблиця VI — зобов'язальне право (договір, купівля-продаж, позика, кредит і кредитні ставки, купівля і втрата рухомого та нерухомого майна).

Таблиця VII — право сусідське.

Таблиці VIII—IX — кримінальне право (чаклунство, що шкодить; умисне тілесне пошкодження, крадіжка, обман клієнтів, зрада).

Таблиця Х — сакральне право.

Таблиці ХI-XII — різне (наприклад, заборона шлюбу між патриціями та плебеями, забезпечення боргу, крадіжка, підробка речей).

11,Отже, в боротьбі за Італію, яка тривала близько трьох століть, переможницею виявилася маленька громада на Тібру. До 60-х рр.. III в. вся Італія часів Республіки, від р. Рубікон до Мессанского протоки, по-йшла у своєрідну федерацію, очолювану Римом. Це був факт всесвітньо-історичного значення, наслідки якого виявилися незліченними, бо італійський союз виявився надзвичайно життєздатним організмом, здатним помірятися силами з наймогутнішими державами Середземномор'я. Але комбінація історичних умов, серед яких він виник і розвивався, була для нього сприятливіші, ніж для інших, і перш за все обстановка на Нижньому Тібру. У римській громаді з самого початку об'єдналися два моменти: торговий і аграрний. Розвитку торгівлі сприяли становище на Тібру, близькість моря, видобуток і транспортування солі, сусідство Етрурії і Кампанії; аграрний характер надавала Риму родюча рівнина Лація. Поєднання цих двох моментів мало величезне значення. Рим завдяки своєму місцю розташування дуже рано став залучати населення з навколишніх областей. У нього стікалися найбільш підприємливі та енергійні елементи, які залишили помітний слід в освіті римського народного характеру. Цей характер ми аж ніяк не можемо скидати з рахунків при поясненні успіхів Риму. У ньому поєднувалася сильна доза мелкоаграрного консерватизму з рисами сміливого дерзання, що йдуть від піратів, купців і авантюристів. Центральне становище Риму в Італії давало йому велике стратегічне перевагу, дозволяючи діяти по внутрішніх операційних шляхах і розбивати своїх ворогів поодинці (за рідкісними винятками - наприклад, битва при Сентіне). Чималу роль грали також єдність волі Риму і в той же час різнорідність інтересів його супротивників. Що спільного могло бути між галлами і етрусками, самнитами і греками, італіками та найманими військами Пірра? Нічого, крім загальної ненависті до Риму. Але цього було недостатньо для перемоги: галли і етруски сварилися через видобутку, тарентінци не довіряли Пірру, греки ненавиділи Луканов і брутто. І поруч з цим - послідовна політика сенату, який знав, чого хотів, умів домагатися своїх цілей, терпляче вичікувати, йти на поступки, якщо це було потрібно, знову наступати, роз'єднувати своїх ворогів, підкуповуючи одних, завдаючи нищівних ударів по іншим. Нарешті, римська військова техніка, остаточно склалася до III в. (Римський маніпулярной лад, система укріплених таборів, метальна зброя), виявилася вище навіть елліністичної техніки Пірра. Правда, фаланга, кавалерія і слони спочатку перемогли. Але коли римляни навчилися лякати слонів і вивчили слабкі сторони фаланги, знаменитий полководець був розбитий грубими «варварами».

12,громадянська громада Риму, підкоривши Італію, не стала столицею Італійського держави, а уклала з кожним з підлеглих народів або громад союз. У результаті такої політики, що виражалася принципом "розділяй і володарюй", оформилася Римсько-Італійська конфедерація, в якій громадянськими правами у своєму розпорядженні тільки римляни. Не маючи спеціального апарату управління, римляни майже не втручалися у внутрішнє життя підлеглих громад, забезпечивши їмсамоврядування. Це зробило великий вплив на обличчя римської, а потім і виросла на її грунті європейської цивілізації. Згодом міський лад в Італії (з I ст. До н.е.), а потім у римських провінціях (з III ст.н.е.) був уніфікований за зразком античної громадянської громади. Римляни поширювали у своїх провінціях лад самоврядних міст, громадяни яких були зобов'язані брати участь у суспільному житті та управлінні. Така участь розглядалося як служіння, обов'язок (munus) на користь суспільства. Тому такі міста називалися муніципіями, а їх лад - муніципальним. За століття існування Римської імперії населення територій, що потрапили під римське панування, було "виховане" римським правом у повазі до особистості громадянина, приватної власності, до традицій колективного рішення загальних справ (самоврядування).

13,Перший у списку сенаторів називався принцепсом. Він вів засідання зборів.Голосування відбувалося шляхом розходження сенаторів у різні боки.За диктатури Сулли (І ст. до н. е.) число сенаторів було подвоєно (до 600). Сенат став установою консервативною, до його складу входили лише найбагатші і найродовитіші з рабовласників.Одночасно в Римі збереглося багато важливих інститутів народовладдя: народні збори, трибунат, термінування повноважень службових осіб та їх підзвітність народним зборам, безоплатність посад, колегіальність управлінських органів.Законодавчими органами вважалися народні збори (коміції). До реформи Сервія Туллія основну роль відігравати куріатні коміції, після неї - центуріатні та трибутні. Скликалися вони за наказом консула, претора чи народного трибуна. За несприятливих умов (буря, епілептичний напад у когось із учасників) припиняли свою роботу. Розпустити коміцію міг і голова зборів. Центуріатні коміції вирішували питання війни і миру, обирали вищих магістратів, приймали чи відхиляли закони, дарували громадянство, були вищою апеляційною інстанцією у справах щодо смертних вироків. У трибутних коміціях (за місцем проживання) відчувалася перевага плебеїв. Спершу вони мали другорядний характер, але в період між 449-287 р. до н. е. отримали ті ж законодавчі функції, що й центуріатні коміції, за винятком питань війни і миру. Відбувався постійний зріст числа центурій і триб. У ІІІ ст. до н. е. кожний розряд населення отримав по, 70 центурій і їх загальне число, з врахуванням вершників і пролетарів, зросло до 373. Кількість сільських триб також зросла, тепер їх разом з 4 міськими налічувалося 31. Збори не мали права законодавчої ініціативи, запропонований сенатом законопроект можна було прийняти або відкинути в цілому, без внесення поправок. Голосування тривалий час було відкритим. Члени колегій мали рівні повноваження і могли накладати вето на рішення і постанови колегій. Всі посади були неоплачуваними, бо вважалося, що громадяни зобов'язані виконувати суспільні доручення.Колегія консулів спочатку складалася з двох осіб. На цю посаду обирали не молодших за 43 роки. Вони видавали обов'язкові постанови і накладали адміністративні стягнення. За межею міста, у військовому таборі, могли виносити смертні вироки.Колегія преторів первісно складалася з 2-х, далі - з 8-ми чоловік.Фактично вказівка претора майже завжди визначала наступне рішення суду. За відсутності консула претор мав право заміщувати його у командуванні військом. Починаючи з 312 р. до н. е. цензори складали списки сенаторів, отримавши тим самим право відводу небажаних осіб. Цензор від імені держави давав підряди на суспільні роботи і стежив за якістю їх виконання, вів спостереження за збором податків з провінцій та мита у митницях. Цензори не підлягали судовій відповідальності.Не підлягали судовій відповідальності також диктатори і народні трибуни.Магістратура диктатора була винятковою і екстраординарною. Диктатор призначався консулом одноосібно або під тиском сенату у випадку війни чи внутрішньої смути. Влада диктатора була необмеженою і підкріплювалася кінним військом. Він мав імунітет і від вето трибуна. Однак його повноваження обмежувалися у часі - не довше 6 місяців.З 494 р. до н. е. діє колегія народних трибунів, які обираються з числа плебеїв. Ця посада була настільки впливовою, що відомі випадки відмови сенаторів від місця в сенаті та їх перехід з патриціїв у плебеї тільки задля спроби отримання цієї посади. Число трибунів зростало від 2-х до 5-ти, а далі - і до 10-ти. Трибуни мали право забороняти виконання будь-чиїх наказів, за винятком наказів диктатора. Могли накладати вето на постанови сенату і народних зборів. Мали право арешту і публічного допиту будь-якої особи.До магістратури нижчого рангу належали курульні едили і квестори. Едили спостерігали за порядком на ринках Риму і влаштовували видовища, видавали розпорядження про продаж рабів і тварин. Квестори вели розслідування карних справ, вони ж вели архівні справи, порядкували в скарбниці. Поліція підпорядковувалася едилам. Формально бути обраним на посаду міг будь-який громадянин.. Фактично потрібні були великі кошти на передвиборну кампанію: бої гладіаторів та інші видовища, роздача хліба, вина, олії тощо. кишені

14,У 284 до н. е. загін найманців з Кампанії (мамертинці) захопив Мессану, великий поліс (місто-державу) на східному узбережжі Сицилії. Після того, як цар сусідніх Сиракуз Гієрон I почав війну з мамертинцями, ті звернулися в 265 до н. е. по допомогу до Риму. Римські народні збори прийняли рішення про включення Мессани в Італійський союз; навесні 264 до н. е. римська армія переправилася до Сицилії і, незважаючи на протидію карфагенян, зайняла місто. У відповідь Карфаген оголосив війну Риму. Сиракузці разом з карфагенянами обложили Мессану, але невдало. У 263 до н. е. римляни розбили Гієрона I і змусили його вступити з ними в союз. У 262 до н. е. вони узяли Акрагант (Агригент), найважливішу фортецю Карфагена в Сицилії; карфагенці були витиснені в західну частину острова. Щоб справитися з флотом Карфагена, що безкарно спустошував береги Італії, римляни побудували до 260 до н. е. 20 бойових кораблів. У 260 до н. е. флот Карфагена здобув перемогу над римською ескадрою біля Ліпарських островів, але потім був розбитий біля миса Міла.

Не зумівши добитися рішучої переваги в боротьбі з карфагенянами за Сицилію в 259-257 до н. е., римляни вирішили перенести військові дії до Африки. У 256 до н. е., завдавши поразки флоту Карфагена біля миса Екном, вони висадилися в Клупейській бухті (на схід від Карфагена). Після кількох невдач карфагенці звернулися до римського командувача Атілія Регула з проханням про мир, але римські умови виявилися дуже важкими, і Карфаген, мобілізувавши всі ресурси, зібрав велике наймане військо під командуванням спартанця Ксантіппа. Весною 255 до н. е. Ксантіпп наголову розгромив римську експедиційну армію. Хоча римський флот взяв гору над ескадрою Карфагена біля м. Герм, велика його частка загинула потім під час бурі.

З 254 до н. е. головною ареною військових дій знов стала Сицилія. У 254 до н. е. римляни оволоділи важливою фортецею Карфагена Панорм на північно-західному побережжі Сицилії і побудували новий флот, який, проте, в наступному, 253 до н. е., під час набігу на береги Африки, знову був знищений бурею. На початок 240-х до н. е. римляни поступово підпорядкували собі всю Сіцілію і блокували дві останні твердині Карфагена - Лілібей і Дрепану. Але спроба узяти Лілібей в 249 до н. е. провалилася, а в 248 до н. е. римський флот в черговий раз став жертвою шторму.

У 247 до н. е. війська Карфагена на Сицилії очолив енергійний Гамількар Барка. Він розвернув активні дії проти римлян, здійснюючи постійні набіги на береги Італії. Ситуація змінилася тільки тоді, коли римляни великою напругою сил (введення надзвичайного податку) побудували новий флот. У березні 241 до н. е. цей флот розбив ескадру Карфагена поблизу Егатських островів. Розуміючи неминучість падіння Лілібея і Дрепани, Карфаген був вимушений піти на укладення миру, поступившись на користь Риму своїми сицилійськими володіннями і зобов'язавшись сплатити велику контрибуцію. В результаті Першої Пунічної війни Римська республіка перетворилася на сильну державу Західного Середземномор'я.

15,У 219 до н. Е. Ганнібал захопив союзне Риму іберійське місто Сагунт. У відповідь римський сенат оголосив Карфагену війну.

У 218 до н. е. несподівано для римлян Ганнібал зробив важкий перехід з Північної Іберії через Альпи до Італії і розбив дві римські армії на р. Тіцин і на р. Требія; його підтримали лигурійські і гальські племена. Встановивши контроль над Північною Італією, Ганнібал в 217 до н. е. вдергся до Центральної Італії; навесні 217 до н. е. він завдав жорстокої поразки консулові Гаю Фламінію біля Тразіменського озера, але потім рушив не на Рим, а на Апулію, розраховуючи привабити на свою сторону італійські громади. Проте італіки переважно залишилися вірні Риму.

Положення Ганнібала ускладнилося, коли римляни вибрали диктатором Фабія Максима, який застосував нову тактику, - він уникав генеральної битви і вимотував противника в дрібних сутичках. Але в 216 до н. е. римляни відмовилися від цієї тактики. У червні 216 до н. е. консул Теренцій Варрон дав карфагенянам рішучу битву при Каннах і зазнав страшної поразки; багато міст в Бруттії, Луканії, Піцені і Самнії, а також друге за величиною місто в Італії Капуя перейшли на сторону Ганнібала; у союз з Карфагеном вступили Македонське царство й Сиракузи.

У таких важких умовах Рим мобілізував всі свої сили; йому удалося запобігти відпаданню значної частки італійських союзників і зібрати нову армію. Прагнучи відвернути карфагенян від Італії, римляни відкрили нові фронти в Іспанії і на Сицилії. Проте до кінця 210-х до н. е. вони не змогли добитися значних успіхів. У Італії Ганнібал в 213 до н. е. зірвав спробу римлян оволодіти Капуєю, а в 212 до н. е. одержав декілька перемог в Луканії і Апулії і захопив найбільший південноіталійський порт Тарент. У Іспанії римське військо, хоча і отримало в 214-213 до н. е. ряд перемог, в 212 до н. е. було повністю знищене Гасдрубалом, братом Ганнібала, в битві на р. Ебро. Успішніше римляни діяли в Сицилії, де консул Клавдій Марцелл в 212 до н. е. узяв Сиракузи.

Перелом на користь римлян стався в 211 до н. е., коли вони оволоділи Капуєю; цьому не перешкодив демонстративний похід Ганнібала на Рим ("Ганнібал біля воріт!"). У 210 до н. е. до Іспанії був відправлений Корнелій Сципіон Старший, який в 209 до н. е. узяв Новий Карфаген, центр володінь Карфагена на Піренейському п-ві. У тому ж році в Італії Фабій Максим повернув під владу Риму Тарент. У 207 до н. е. римляни розгромили біля Метавра військо, яке Гасдрубал привів з Іспанії на допомогу Ганнібалу. У 206 до н. е. карфагенці були вимушені остаточно очистити Іспанію.

Навесні 204 до н. е. Сципіон висадився в Північній Африці, а в 203 до н. е. розбив карфагенське військо на Великих рівнинах, що змусило уряд Карфагена відкликати Ганнібала з Італії. У 202 до н. е. за підтримки нумідійского царя Масинісси Сципіон здобув вирішальну перемогу над Ганнібалом при Замі. У 201 до н. е. Карфагену довелося прийняти важкі умови миру: він віддав римлянам Іспанію і всі своїми острівні володіння в Середземному морі, передав їм майже весь флот, зобов'язався виплатити протягом п'ятдесяти років величезну контрибуцію і не вести воєн без згоди римського сенату. В результаті Другої Пунічної війни Рим став гегемоном Західного Середземномор'я, а Карфаген втратив значення великої держави.

16,Сутність цих змін в економіці можна звести до наступних трьох моментів: 1) повний розвиток рабства як господарської системи, 2) зростання великого землеволодіння і занепад дрібної земельної власності, 3) величезний розвиток грошово-лихварського і торгового капіталу. Цими моментами обумовлювалися і відповідні соціально-політичні явища: 1) величезне збільшення кількості рабів і погіршення їхнього становища, 2) пауперизація і пролетаризація селянства, 3) утворення міського люмпен-пролетаріату, 4) зростання всадничества і формування нової демократії.

17, Сільське господарство у II—І ст. до н. є. переживало піднесення. Дуже поширилися виноградарство, масли­но- і овочівництво, урожайність зернових. Піднесення сільського господарства в II—І ст. до н. є. можна пояснити трьома причинами:—широке впровадження рабства;—встановлення ринкових зв´язків між містом і селом, які мали потребу в продукції одне одного;—перехід від дрібного до великого землеробства. За рахунок узаконеної експлуатації провінції (сплата податків і нерівноправна торгівля), які розглядались як "маєтки римсько­го народу", швидко розвивалось ремесло. Римлянам належить заслуга винаходу бетону (II ст. до н. е.), відкриття методу дуття скла (І ст. до н. е.). Визначилася спеціалізація різних видів ре­месла, склалися ремісничі центри. У цей же час спостерігався й розвиток торгівлі. Внутрішньоіталійська торгівля набувала великого значення. Цьому сприяло створення мережі прямих, добре вимощених, без великих підйомів і спусків доріг. Інтенсифікація торгівлі сприяла розвитку грошового обігу. Римські срібні монети — динарій і сестерцій — стали основною валютою Середземномор´я. Найбільших успіхів Римська імперія досягла у І—II ст. н. є. Пожвавилась економіка провінцій, вводились нові сорти зерно­вих, використовувалися мінеральні добрива. Удосконалювалась техніка, наприклад, у Галлії застосовувалися такі складні при­стосування, як галльська жатка, було винайдено колісний плуг, почали використовувати водяні млини. Єгипет став житницею імперії. 

18,З плином часу соціальна структура в цілому помітно ускладнилася. З'явилися вершники - особи не завжди знатного походження, але займалися торговими операціями (торгівля вважалася негідною патриціїв заняттям) і концентрувати в своїх руках значні багатства. Серед патриціїв виділялися найбільш знатні пологи, а частина пологів поступово згасала. Приблизно в III ст.до н.е.. патриціат зливається зівершниками в нобілітет.Однак нобілітет не був єдиним. Відповідно до римськими уявленнями, знатність ( лат. nobilitas ) Роду, до якого належить людина, визначала ступінь поваги до нього. Кожен повинен був відповідати своїм походженням, і однаково осуджувалося як негідні заняття (наприклад, торгівля) людиною знатного походження, так і незнатні особи, які досягли високого становища (їх називали лат. homo novus - Нова людина [2]). Громадяни стали також ділитися на лат. cives nati - Громадян за народженням і лат. cives facti - Громадян, які отримали права за певним законом. У Рим також почали стікатися люди різних національностей (передусім греки), не володіли політичними правами, але грали важливу роль в житті суспільства. З'явилися вільновідпущеники ( лат. libertinus - Лібертін), тобто раби, яким була дарована свобода.

19,зростання республіканської опозиції в сенаті; - нестабільність соціальної бази, на яку спиралась влада;- протиріччя між рабами і рабовласниками;-величезні маст військовополонених рабів що відчували тягар гноблення і мріяли про свобду;- протиріччя між заможними і бідними верствами. (30-20 ті рр.2 ст. до н. е.(перше сицилійське повстання рабів, повстання рабів і бідноти в Пергамському царстві,рух братів Гракхів); кін.2 ст. до н.е.(друге сицилійське повстання рабів, напад варварів на північні кордони Італії,демократичниц рух у Римі); 90-80 рр. до н.е. (союзницька війна, повстання у провінціях, боротьба аристократів і демократів в італії); 70-30 рр. до н.е.(диктатура Сули, постання Спартака, боротьба за диктатуру між Цезарем і Помпеєм)).

20,Тіберій був вибраний народним трибуном на 133 р. до н.е. Вступивши на цю посаду, він, посилаючись на стародавній закон Ліцинія і Секстіна^[1], висунув свій проект встановлення обмежувальної норми для орендарів державної землі, вилучення у них надлишків землі і перерозподілу цих надлишків між малоземельними і безземельними римськими громадянами. Згідно з цим законопроектом, голова сім'ї міг володіти не більше ніж 500 югерами державної землі, на кожного дорослого сина додавалося ще по 250 югерів, але в цілому не більше тисячі югерів на одну сім'ю. Вилучена понад цю норму у крупних власників земля повинна була ділитися на ділянки по 30 югерів і віддаватися бідним громадянам у вічне і невідчужуване орендне користування. Для проведення цієї реформи Тіберій запропонував створити особливу комісію з трьох осіб, уповноважених вирішувати всі питання, пов'язані з вилученням і розподілом землі. Зате плебс гаряче підтримав Тіберія. Законопроект Тіберія став прапором, навколо якого об'єдналися дрібні землевласники для боротьби проти крупних власників-рабовласників. Зі всіх кінців Італії стікалися до Риму селяни, щоб взяти участь в голосуванні. Тіберій, що подумував спочатку лише про збереження воєнної могутності Риму, логікою подій перетворився на вождя широкого народного руху.

Плебс штовхнув помірного і обережного Тіберія на шлях рішучих дій. Сенат як представництво нобілів рішився не допустити до реформи і приєднав собі другого трибуна — Марка Октавія, щоб той виступив проти Гракха. Октавій, що сам мав у державі публічну землю, заявив своє «veto» проти реформ. Тіберій поставив на голосування питання: «Чи може бути народним трибуном той, хто йде проти інтересів народу?». Збори одностайно дали негативну відповідь, й один із визволених невільників стягнув Октавія з трибуни. Це був безпрецедентний випадок: за неписаною, але неухильно дотримуваною римською конституцією жоден магістрат не міг бути усунений з посади до закінчення терміну повноважень. Продемонструвавши, що конституцію можна безкарно порушити, Тіберій розпочав столітній період громадянської боротьби у Римській республіці, що закінчився ліквідацією республіканського устрою.

21Враховуючи досвід Тіберія, він прагнув протиставити сенату широкий блок, в якому велику роль грав вже не тільки сільський, але і міський плебс і вершники. Селянство, розпорошене в краю, далеке від Риму, не відігравало вже значної ролі на зборах, і голосування вирішував звичайно міський пролетаріат. Тому, наприклад, він провів хлібний закон, що понизив ціни на хліб до 6 1/3 аса за модій, що складало приблизно половину його звичайної ціни. Він же зажадав, щоб плебс безкоштовно допускався на театральні вистави. Проведенням цих законів Гаю Гракху вдалося значно збільшити число своїх прихильників.

Завдяки тим законам Гай мав забезпечені на народних зборах голоси і капіталістів, і пролетаріату, й на тому опер свої впливи. Тоді Гай почав виконувати свій головний план — перебудови Римської держави й громадянства. Його ініціатива йшла в різних напрямках. Так, він переорганізував поділ громадян на центурії, усуваючи сенаторів із центурій кінноти. Провів новий закон про військову службу, наклав на державу обов'язок доставляти воякам одяг, заборонив приймати до війська молодь нижче 17 років. Урегулював поділ провінцій між консулами. Зреформував спосіб державлення публічних данин. Розпочав будову нових доріг. Почав осаджувати нові колонії, як в Італії, так і в провінціях. Поширив аграрні закони Тиберія. Всі ухвалені закони сам уводив у життя, сам усе доглядав і всім кермував.

Знаходячи нові земельні фонди для надання наділів незаможнім, Гай Гракх вперше задумав вдатися до колонізації провінцій. Він провів закон про заснування колонії на місці зруйнованого Карфагена, де 6 тис. чоловік повинні були отримати по 200 югерів землі для організації міцних господарств. Цей захід повинен був сприяти зміцненню римського впливу і влади в провінціях, а разом з тим розрядити напружену обстановку в Італії.

Всі ці почини зустрічали підтримку як плебсу, так і вершників, що об'єдналися проти нобілітету. Час Гракхів був часом недовгого підйому римської рабовласницької демократії, але історичні умови в Римі склалися менш сприятливо для розвитку демократії, ніж в Афінах. Більший, ніж в Греції, розвиток рабства і величезні доходи, що витягувалися за рахунок пограбування провінцій, прискорювали перетворення значної частини міського плебсу на елементи чисто паразитичні. Ті ж причини дозволили крупним рабовласникам, нобілітету, підгодовувавши міський плебс, утримувати провідну роль в політичному житті. Сільський плебс був слабкий і роздроблений через ділення селянства на римських громадян і італіків. Коли Гай Гракх вніс проект про наділ італіків громадськими правами, серед його прихильників почався розкол. Вершники боялися конкуренції італійських ділків, плебс - нових претендентів на землю і дешевий хліб.

22,Боротьба, очолювана Гракхами, закінчилася невдачею. Результати цієї боротьби показали, що збереження стійкого дрібного землеволодіння — однієї з основ республіканського ладу — в умовах розвиненого рабовласництва, бурхливо зростаючих грошових стосунків і лихварства стало вже неможливим. У зв'язку з цим і роль сільського плебсу в політичному житті Риму поступово стає все менш і менш значною.

Унаслідок перемоги сенату реформи Гая Гракха впали. Передусім було знесено аграрний закон. Постановою з 119 до н.е. вирішено, що державна земля, що була в руках приватних державців, переходить в їхню власність. Таким чином, нобілітет закріпив за собою всі ті публічні землі, що їх Гракхи хотіли передати народові. Селянство небагато скористалося з наділу грунтів. Спочатку зобов'язувала постанова, що земель, добутих силою аграрних законів, не вільно нікому продавати; селяни мали обов'язок загосподарити їх і своїх осель не залишати. Здавалося, що цим селянство прийде до добробуту і стане сильною верствою. Але в дійсності виявилося, що селян уже не можна було вирятувати від занепаду. Нові поселенці з міського пролетаріату відвикли вже від хліборобства.

Упали також широкі колонізаційні проекти, з якими виступав Гай Гракх. Тільки в деяких околицях були утворені колонії, призначені для римських поселенців. Після придушення гракхіанців рух за аграрну реформу тимчасово затихнув частково тому, що багато хто вже отримав землю, частково завдяки підкоренню та обернена в провінцію частини заальпійської Галії, де в 118 р. до н.е. була заснована колонія Нарбон. Тут відкривалося нове поле діяльності для багатьох римлян та італіків, які швидко наповнили цю область, незабаром цілком романізовану.