3.Орфографія, її принципи в мовах світу.

Орфографія – 1) система однакових написань, що історично склалася, яку використовують в писемному мовленні» 2) розділ мовознавства, який вивчає й опрацьовує систему правил, що забезпечують однакові написання.

Орфографія будь-якої мови ґрунтується на певних принципах. Орфографічні принципи визначають вибір одного написання там, де є орфограми, тобто там, де можливі два чи більше різних написань. На основі цих принципів установлюються орфографічні правила. Залежно від того, який принцип є провідним при позначенні звукового складу слів у тій чи іншій національній орфографії, говорять про основний принцип цієї орфографічної системи загалом. Існує чотири принципи орфографії: фонетичний, морфологічний, історико-традиційний та ідеографічний.

Фонетичний принцип – суть його полягає в тому, що слова пишуться так, як вимовляються. За цим принципом в українській мові пишуться префікси з- і с- , а також слова серце (від сердечний) та тижневий (від тиждень) та ін.. У російській мові за фонетичним принципом пишуться префікси –з (-с), голосні в суфіксах після шиплячих під наголосом (снежок, крючок). Фонетичний принцип характерний для білоруської, сербської та хорватської орфографій і онтологічно є першим для всіх мов.

Морфологічний принцип – для нього характерне однакове написання однієї й тієї самої морфеми незалежно від її вимови в тій чи іншій позиції. За морфологічний принципом пишуться слова: боротьба, сміється, пісня. У російській мові за цим принципом, який є у ній головним, пишуться слова, що закінчуються на приголосний (род, дуб, друг → чується:[рот],[дуп],[друк]).

Історико-традиційний принцип – полягає в тому, що зберігаються такі написання, які на сучасному етапі втратили свою мотивованість, тобто слова пишуться так, як вони писалися колись, хоч таке написання не відповідає ні звучанню слова, ні його морфемній структурі. В українській мові: написання я, ю, є, ї, що позначають два звуки; збереження подвоєння приголосних в іншомовних власних назвах. Дуже багато традиційних написань у французькій мові, а для англійської орфографії цей принцип є основним.

Ідеографічний або символічний принцип – опирається на смислові відмінності подібних написань. Так, в українській мові є слова компанія «товариство» і кампанія «сукупність заходів». Цим принципом обґрунтовується також різне написання прийменника з іменником і омонімічних прислівників (до дому і додому). У німецькій мові на цьому принципі ґрунтується написання з великої букви всіх іменників (leben «жити» і Leben «життя»).

4. Транскрипція. Транслітерація.

Транскрипція, наукова система запису мови, що вживається в мовознавстві і має на меті послідовно відбити звуковий склад мови, чого часто не робить звичайна орфографічна система.

Фонологічна (або фонематична) транскрипція записує фонеми. Для цієї транскрипції української мови пристосовують українську абетку, але без літер ї, е, я, ю, щ; замість в може вживатися ў. Ідеально кожна фонема мала б передаватися однією літерою; тому м'які ть, дь … також пишуть як т’, д’…, а дз, дж позначають спеціальними лігатурами. Фонетична транскрипція має призначення передати вимову якнайточніше, застосовуючи різноманітні додаткові знаки: наприклад, ненаголошене е, и — як [еи] чи [ие]: [неису], і варіанти фонеми [е]: [v, w] [voda/woda] (де v, w подібні до англійських v, w), напівм'яке [в'] [в'ін]; [а] варіант /а/, як у [c'äd' сядь]; довгота звука позначається [:] і наголос ['], наприклад, [роз:у'ти] /роззути/. (Фонологічну транскрипцію часто подають між скісними дужками / /, а фонетичну транскрипцію — між квадратовими [ ]). Кількість знаків може бути більша чи менша, і транскрипція відповідно буде точніша чи спрощена. На основі латинських літер з додатковими знаками побудовано міжнародний фонетичний алфавіт для фонетичної та фонологічної транскрипцій всіх мов, який одначе майже ніколи не використовується в українському мовознавстві.

Рідше вживана морфологічна транскрипція (позначувана { } або < >) використовується, щоб виділити морфеми, ігноруючи ті чергування звуків, що відбуваються автоматично, наприклад, основа слова палець — пальця транслітерується як <пал'≠ц' — >, бо е з'являється автоматично, коли після ц’ нема голосного, а пом'якшення л зникає автоматично перед е.

Транслітерація — механічна передача тексту й окремих слів, які записані однією графічною системою, засобами іншої графічної системи при другорядній ролі звукової точності, тобто передача однієї писемності літерами іншої. Транслітерація відрізняється від транскрипції (і ще більшою мірою від трансграфіки), що має на меті точну фонетичну або фонологічну передачу звуків. Найкраща транслітерація така, яка дозволяє легко вернутися при потребі до оригінальної системи письма.

Необхідність у транскрипції виникла в кінці 19 ст. (у процесі створення прусських наук, бібліотек) для того, щоб включити в єдиний каталог праці, написані мовами, які базуються на латинських, кириличних, арабських, індійських та ін. системах письма. Транслітерація застосовується для спрощення друкарського набору або для заміни маловідомого алфавіту відомим. Транслітеруванню піддаються географічні назви та інші власні назви, терміни, що набули міжнародного визнання. При їх перенесенні з мови в мову бажано дотримуватися точності або в збереженні буквеного образу топоніма чи власного імені, або у відтворенні звучання. Зумовлене це тим, що жоден з існуючих алфавітів не забезпечує повної відповідності між написанням і вимовою. Не становлять у цьому винятків і топоніми та власні назви. Тому їх транслітерування можна здійснювати або за читанням букв, або за їх вимовою, прийнятою у мові-оригіналі. Це й зумовило застосування двох принципів передачі власних назв: перше — побуквене відтворення, друге — записування звучання слова без уваги на його буквенне оформлення у мові-оригіналі.