- •7. Характеристика наукового стилю (визначення, підстилі, жанри, сфера використання, загальні особливості, особливості на мовних рівнях).
- •8. Характеристика худ стилю (визнач, підстилі, жанри, функції, сфера викор, загальні особл, особл на мовних рівнях)
- •9. Характеристика епістолярного стилю (визначення, сфера використання, загальні особл., особл. На мовних рівнях)
- •10. Характеристика офіційно-ділового стилю (визначення, підстилі, жанри, сфера використання, загальні особливості, особливості на мовних рівнях)
- •11. Характеристика розмовного стилю (визнач, сфера використ, загальні особливості, особливості на мовних рівнях)
- •12. Див. Пит. № 9 (повторюється)
- •15. Змінність лексичного складу (архаїзми, історизми, неологізми). Різноріднісь функц-ня таких лексем у стилях сум.
- •16. Характеристика походження слів. Запозичені слова: шляхи, умови, наукові підходи до процесів запозичення іншомовних слів. Засвоєння ін. Слів зі стилістичного погляду.
- •17. Лексика за сферою вживання (визначення, класифікація)
- •18. Стилістичні можливості жаргону та арго у функціональних стилях сучас. Укр. Літ. Мови.
- •19. Стилістичні можливості поетизмів та емоційно-експресивної лексики у функціональних стилях сучас. Укр. Літ. Мови.
- •20. Стилістичні можливості термінів у функціональних стилях сучас. Укр. Літ. Мови.
- •31. Визначення понять «евфемізм» та «дисфемізм». Соціальні та мовні умови виникнення. Стилістичні можливості.
- •32. Явище антонімії. Класифікація антонімічних пар (семантичні, структурні, контекстуальні). Стилістичні прийоми на основі антонімії: антитеза та енантіосимія. Стилістичні функції антонімії.
- •33. Омонімія. Класифікаційні ознаки омонімів. Питання розмежування полісемії та омонімії. Стилістичні функції омонімії. Міжмовна омонімія та її стилістичні можливості.
- •34. Визначення поняття «паронімія». Класифікаційні ознаки паронімів. Стилістичні функції паронімів.
- •36. Трансформація фразеологізмів. Сфера їх функціонування. Способи трансформації.
- •43. Короткі та повні форми прикметника,стягнені та нестягнені форми,ступені порівняння:стилістичні настанови
- •44. Стилістичне можливості займенників та числівників. Омонімічне функціонування займенників. Стилістичне можливості займенників
- •45. Стилістичні можливості дієслівних категорій
- •Стилістичні ресурси і можливості синтаксису
- •2.Функціонально-стилістична диференціація синтаксичних засобів на книжно-письмові та усно-розмовні
- •Стилістичні можливості синтаксису у функціональних стилях сучасної української мови
- •47. Стилістичні можливості простого речення
- •48. Стилістика головних та другорядних членів речення
- •49. Стилістика односкладних речень
- •50. Стилістичні можливості ускладненого речення
- •51. Стилістика складних речень
- •52. Стилістичні прийоми
- •55. Стилістичні фігури та їх види (фото в папці). Стилістичні можливості.
- •56. Синтаксична синонімія. Види синтаксичної синонімії: стилістичні можливості.
- •57. Текст. Властивості тексту. Напруга та напруженість тексту. Різновиди напруженості. Причини напруженості.
- •58. Модальність. Різновиди модальності.
- •59. Виклад та способи викладу.
- •60. Стилізація. Розрізнення стилізації від інших дотичних до неї термінів. Види стилізації. Стилістичні функції стилізації.
47. Стилістичні можливості простого речення
Стилістичні можливості синтаксису базуються на синонімії синтаксичних явищ.
До стилістичних ресурсів простого речення належать: спосіб вираження членів речення, порядок слів, використання однорідних членів речення та засоби зв’язку між ними, різновиди простих речень.
Один із важливих стилістичних засобів – синонімія вираження ресурсів.
Присудки ускладненої форми (чинити опір, покладати надії), властиві книжним стилям, науковому, офіційно-діловому, частково публіцистичному. Паралельні їм прості дієслівні присудки характерні для художнього та розмовного мовлення. Розмовний характер має дієслівний присудок, виражений інфінітивом, вигуком, повторюваним дієсловом (стук, стук, стук – вигук замість дієслова). Дієслово бути у формі теперішнього часу використовують у книжному мовленні, у формулюваннях та визначеннях.
Порядок слів
Українська мова належить до мов із вільним порядком слів, що дає можливість з одного речення зробити кілька варіантів, при перестановці компонентів. Проте вільність не виключає правил, що регулюють їх розташування. Порядок слів виконує синтаксичну і стилістичну функцію. Розрізняють прямий (звичайний) і зворотний порядок слів. При прямому порядку слів група підмета стоїть перед групою присудка, узгоджене означення перед означуваним словом (зелений ліс), неузгоджене означення після нього. Такий порядок слів характерний для наукового, офіційно-ділового, публіцистичного стилю. Зворотний порядок слів (інверсія) застосовується у художньому та розмовному стилях. При цьому найбільша увага зосереджується на тому членові речення, який виноситься на кінець. Таким чином значно підвищується експресивність та емоційність тексту.
Книжно-писемне мовлення характерне вживанням повних речень. Неповні речення частіше вживані в живому мовленні.
48. Стилістика головних та другорядних членів речення
Важливу стилістичну функцію виконує член речення — мінімальна і найпоширеніша синтаксична одиниця, яка виражає в реченні певне поняття, називає особу (особи), предмет, дію, стан людини або явища, ознаку, ознаку ознаки (прислівники) або кількість. Своєрідної комунікативної функції, самостійності й особливої вагомості член речення набуває тоді, коли трансформується, перетворюється на окреме речення.
Члени речення, будучи структурно-синтаксичними одиницями, поділяються на головні і другорядні, їх прийнято розрізняти за певною синтаксичною функцією і морфологічними показниками, а також стилістично.
До головних членів речення належать:
— підмет двоскладного речення: Сонце сяє; Народ — безсмертний;
— присудок двоскладного речення: Настало літо; Киів — столиця України; Я хочу відпочивати;
— головний член односкладного речення: Працюю; «Заповіт» Т. Шевченка знають і поза межами України; Смеркає; Ніч.
Другорядними членами речення є:
— означення (з прикладкою): Настало тепле літо; моя Батьківщина — це поле без меж (М. Рильський); гомонить Дніпро ріка;
— додаток: Ми мостимо дороги людям грядущих золотих століть (Д. Павличко);
— обставина: Вдалину лине пісня дзвінка (П. Тичина); 3 самого ранку в лісі точився бій (О. Гончар); Кайдаш спересердя грюкнув дверима (І. Нечуй-Ле- вицький).
Член речення, як і окреме словосполучення чи сполучення слів поза реченням, є тільки особливою мовно- синтаксичною абстракцією, поняттям-уявленням, лексико-граматичною моделлю слова чи сполучення слге. Тільки в реченні кожне слово набуває й виражає частинку тієї комунікативної функції, яка в повному обсязі виявляється в усій структурі речення. Це стосується й однослівних речень. Наприклад, словом зима тільки названо певне явище природи, пору року (на відміну від весна, літо, осінь). Стилістична функція всіх чотирьох слів, узятих окремо, майже нульова. Кожне з них створює тільки певне знання-уявлення і таку ж почуттєву налаштованість, але тільки внаслідок життєвого досвіду людини. Кожна з назв пір року сама по собі не зорієнтована на комунікативність, на передавання інформації. А реченням Зима мовець стверджує, повідомляє про наявність чи відсутність якогось конкретного природного явища (саме такого, а не іншого). У реченні Зима сконденсовано, найстисліше (однослівно) виражено думку-судження, яку розчленовано й синонімічно можна було б сформулювати, зокрема, так: Те, що ми в цю мить спостерігаємо (бачимо, відчуваємо), — зима. Або: Зима — це холодна пора року та ін. Тільки речення і слова-речення (Так!, Еге ж!, Ні, Хіба?, Геть!, Ой! та ін.) мають предикативність, модальність, бо їх зміст пов’язаний з дійсністю, щось конкретне в один і той самий момент і називає, і комунікативно виражає, репрезентує, а тому усвідомлюється як що-небудь реальне (найчастіше) або ірреальне (нереальне). Саме предикативністю й модальністю (сприйманням висловленого в реченні в певному способі й часі, здебільшого і в особі) в поєднанні з іншими визначальними для речення ознаками (відносною закінченістю змісту речення, його логічною сутністю, граматичною організованістю, інтонаційною завершеністю і внаслідок цього — комунікатив- ністю) формується речення.
Тільки в реченні слово (змінюване чи незмінюване), кожна із форм повнозначного слова стає членом речення або ж і окремим реченням — повним чи неповним, отже, й виконує внаслідок цього конкретну стилістичну функцію. З погляду стилістичного немає речень функціонально досконаліших і менш досконалих (певна річ, за умови дотримання їх нормативності в межах літературної мови). Усе визначається конкретною ситуацією мовлення, задля досягнення якої й утворюється речення.
Структурна різноманітність речень породжує безмежну варіативність їх стилістичних функцій. Речення двоскладної, як і односкладної, синтаксичної будови спроможне виконувати не одну, а кілька чи багато стилістичних функцій, стаючи внаслідок цього щоразу і витвором людського розуму, етичності й естетичності, а не тільки суто комунікативною одиницею. Кожен з мовців певною мірою інтуїтивно прагне до найбільшої досконалості свого мовлення, але, звісно, не розмірковує про те, якою структурою речення скористатись у конкретному випадку. Речення будь-якої синтаксичної будови можуть відрізнятись одне від одного більшою чи меншою «стилістичністю», зокрема образністю, емоційністю, — залежно від конкретно-неповторної, індивідуальної ситуації мовлення.
Двоскладне речення, як відомо, формується двома головними членами — підметом і присудком, навколо яких найчастіше групуються другорядні члени речення. Найбільш формально й стилістично розлогим головним членом двоскладного речення є присудок. Він повніше, ніж підмет, поширюється другорядними членами, кожен з яких також завжди стилістично вагомий. Підметом виражається предмет думки, присудком — його ознака, тому за змістом обидва члени речення здебільшого становлять не тільки синтаксичний, а й логіко-семантичний центр висловлювання або ж усе висловлювання, якщо двоскладне речення синтаксично непоширене, тобто в ньому немає жодного другорядного члена речення.
Стилістична індивідуальність підмета й присудка визначається їх семантикою, структурою і місцем у реченні. Функції члена речення зрідка набуває і службове слово, напр.: Тільки «так» чи «ні», «за» чи «проти» мало сьогодні сенс (П. Загребельний). Своєрідні однорідні підмети в цьому реченні виражені службовими словами, що зумовило стилістичну незвичність сказаного.
Від синтаксичної будови висловлюваного залежить його стилістична сутність, пор.: Минуло шість років (саме шість) і Минуло років шість (приблизна кількість); 3 десять скирт хліба палало заразом (І. Нечуй- Левицький) і Десять скирт хліба палало заразом (у другому варіанті речення кількість скирт визначається точно); Інженер — мій друг (підмет — означення — присудок, тобто Інженер є моїм другом). Мій друг — інженер (означення — підмет — присудок, Мій друг є інженером). Це паралельні двоскладні конструкції, які мають відтінки в значенні.
Отже, неоднакова стилістика речень також суттєво визначається таким синтаксичним засобом, як порядок слів . Його зміна в реченні нерідко неможлива, бо призводить до зміни семантики висловлюваного: Трактор тягне плуг (а не навпаки).
Стилістично, певною мірою й семантично, інколи й синтаксично можуть розрізнятись двоскладні речення за способом вираження в них певного члена речення, зокрема підмета: Вчителі зі своїми учнями прийшли на вечір і Вчителі та учні прийшли на вечір. З першого речення випливає, що ініціаторами були вчителі (підмет), учнями (додаток), у другому реченні два однорідні підмети, більша чи менша активність їх у тій самій дії синтаксично не позначена (обидва двоскладні речення синонімічні, але стилістично не адекватні); Штабний офіцер з молдаванином-перекладачем допитував перших полонених (О. Гончар). З речення зрозуміло, що допит вів офіцер, друга особа тільки перекладала. Це передано формою присудка допитував (а не допитували), отже, участь двох осіб в реалізації дії (в допиті) неоднакова, через що з перекладачем — додаток, а молдаванином — прикладка до нього; Мати з дитинкою ішла вулицею: підмет — мати, з дитинкою — додаток (дитинка самостійно не пересувалась), але: Мати з дитинкою йшли вулицею (дитинка також ішла), мати з дитинкою — складений підмет, пор.: Мати і дитинка йшли вулицею — два однорідні прості підмети. Усі три конструкції синонімічні, стилістично неадекватні. А в реченні Своїми ногами Микола Миколайович разом з дружиною сходив увесь Київ (М. Рильський) більш стилістично виправданою була б множинна форма присудка — сходили.
Особливо розгалужені стилістично форми присудка двоскладного речення: Книги, як і взагалі всі твори людського духу, неоднакову мають долю (П. Тичина). Простий присудок у цьому реченні виражено фразеологізмом, який становить одне образне поняття. Парубки погомоніли-погомоніли та й розійшлись (Марко Вовчок) — присудком передано збільшену тривалість дії; До кімнати увійшла жінка офіцера (йдеться про дружину певної особи), офіцера — неузгоджене означення (чия жінка?), пор.: До кімнати увійшла офіцерська жінка, означення офіцерська є узгодженим, а все словосполучення напівнормативне, нешанобливе.
Другорядні члени у реченнях Пташка підлетіла (до чого? куди?) до дерева і Пташка сидить (на чому? де?) на дереві є обставинами місця, це підтверджується можливістю вставлення в речення очевидної обставини: Пташка сидить угорі, на дереві і Пташка сидить на дереві, вгорі — в обох реченнях по дві обставини місця; На полонині багато гірських квітів і На яблуні з’явиться перший цвіт — до члена речення на полонині цілком природним є питання де? і майже не допускається питання на чому?, це пояснюється значно ширшим лексично-просторовим значенням іменника полонина порівняно з іменником яблуня; Ваза з квітами стоїть на вікні: ваза (яка?) з квітами — неузгоджене означення, стоїть (де? на чому?) на вікні — обставина місця.
Синтаксично неоднакове трактування певних слів у реченні стосується стилістики всього речення, бо з кожним членом речення завжди пов’язана певна семантика, а з нею і якийсь стилістичний відтінок, емоційність висловлюваного або її відсутність.