18 Методи оцінки вартості машин і обладнання

Витратний підхід базується на принципі заміщення і під час оцінки машин та обладнання передбачає розрахунок витрат на відтворення або заміщення точної копії об’єкта оцінки чи його аналога, за вирахуванням утрат від усіх видів зносу, старіння та знецінення.

Сутність витратного підходу полягає в тому, що як міра ринкової вартості беруться повні витрати на відтворення (заміщення) обладнання, тобто витрати на його виготовлення і реалізацію (відпускна ціна підприємства-виробника), транспортування, встановлення, підключення та інші підготовчі роботи, які необхідні для початку виробничого функціонування знарядь праці.

Отримана на основі витратного підходу вартість може значно різнитися від її ринкового еквівалента, тому що між витратами і корисністю немає прямого зв’язку. Незважаючи на це, даний підхід часто є єдино можливим під час оцінки машин та обладнання спеціального призначення, унікальних об’єктів, виготовлених за індивідуальним замовленням, які не мають аналогів на ринку. Застосування цього підходу також виправдане у разі обчислення податків на майно, страхування транспортних та інших технічних засобів, судового розподілу майна.

Витратний підхід до оцінки машин та обладнання практично реалізується в таких методах:

1) розрахунок за ціною однорідних об’єктів;

2) аналіз та індексація витрат;

3) поелементний розрахунок витрат;

4) визначення собівартості за укрупненими нормативами.

Метод розрахунку за ціною однорідного об’єкта базується на припущенні, що собівартість виготовлення однорідного об’єк­та, схожого з об’єктом оцінки за конструктивними, технологічними та іншими характеристиками і показниками дорівнює його собівартості, бо формується під впливом загальних для таких об’єктів виробничих чинників. У процесі розрахунку вартості, виходячи з ціни однорідного аналога, визначається повна собі- вар­тість об’єкта оцінки, яка формує основу для визначення відповідного показника даного засобу праці. У разі необхідності користуються коригуючими коефіцієнтами, що пов’язані з відмінностями у масі (об’ємі) конструкцій порівнюваних об’єктів і рівнях серійності їх виробництва.

Відновна вартість об’єкта оцінки дорівнює за розрахунками сумі його повної собівартості та величини середньоринкового прибутку, який розраховується за такими усередненими значеннями рівня рентабельності:

• для техніки, що користується підвищеним попитом, — 25—35 %;

• для техніки, що користується середнім попитом, — 10—15 %;

• для техніки, що користується незначним попитом, — 5—10 %.

За низького рівня ліквідності, якщо об’єкт оцінки не має рин­кового попиту, його відновну вартість прирівнюють до собівар­тості.

Метод аналізу й індексації витрат є досить поширеним прийомом приведення старої ціни (вартості) об’єкта до її нинішнього рівня за допомогою коригуючих індексів. Для більшої точності розрахунків проводять не пряме індексування ціни об’єкта в цілому (як це відбувається при масовій переоцінці основних фондів, у т. ч. машин та обладнання), а індексують основні групи витрат, які формують його собівартість. У складі останніх вирізняють матеріальні та енерговитрати, витрати на оплату праці та амортизацію. Для визначення структури витрат (частки окремих елементів у собівартості) послуговуються інформацією статис- тичних щорічників чи консультаціями з підприємствами—вироб­никами техніки.

Залежно від виду конструктивних матеріалів застосовують цінові індекси чорних чи кольорових металів, пластмас. Витрати на енергоносії переоцінюють за ціновим індексом на продукцію електроенергетики. Коригуючий коефіцієнт витрат на оплату праці формують як відношення середньомісячної заробітної плати по промисловості на момент оцінки до відповідного базового показника. Для індексації амортизації використовують комбінований коефіцієнт, який на 40 % складається із цінового попиту на будівельні матеріали та на 60 % із цінового попиту на продукцію машинобудування.

Проіндексовані групи витрат підсумовують, визначаючи повну собівартість відтворення технічного засобу на момент оцінки, а потім додаванням прибутку формують відновну вартість об’єкта оцінки.

Метод поелементного розрахунку витрат уживають для визначення вартості унікальних об’єктів, виготовлених за індивідуальними замовленнями, які навіть у сучасних умовах за незнач­них складальних робіт можуть бути скомпоновані із самостійних, стандартизованих вузлів, пристроїв та агрегатів (що є на ринку) у готові засоби виробництва. Характерним прикладом може слугувати офісна і комп’ютерна техніка, оціночна вартість якої за поелементного розрахунку визначається підсумовуванням витрат на придбання окремих комплектуючих, їхнє транспортування та збирання, враховуючи прибуток. Обсяг власних витрат виробника, пов’язаних зі складальними та монтажними роботами, вважається рівним 30—40 % від загальної вартості основних частин об’єкта.

Метод визначення собівартості за укрупненими (збільшеними) нормативами. Технологічна схожість різних за функціо- нальним призначенням і конструкцією машин та обладнання (ткацький верстат, фасувальний автомат, пакувальна машина тощо) відкриває можливості їх оцінки на основі загального алго- ритму та єдиних укрупнених нормативів виробничих витрат.

Під укрупненими нормативами витрат розуміють відносні чи питомі показники витрати будь-яких виробничих ресурсів чи інших видів затрат на одиницю ключового фактора. Таким фактором, наприклад, для визначення укрупненого нормативу матері- альних витрат, з урахуванням затрат на технологічну енергію та паливо, як правило, беруть масу (тоннаж) конструкції технічного засобу. Залежно від специфіки продукції та її виробництва можуть обиратись й інші фактори: об’єм конструкції, потужність, об’єм робочого простору, максимальні габарити виготовлюваних деталей і т. п.

Склад нормативів витрат обмежений та охоплює їх комплексні види, які у своїй сумі формують 70 % собівартості виробу, а саме: витрати на основні матеріали, на комплектуючі вироби, на заро- бітну плату основних робітників і накладні витрати.

Питомі матеріальні витрати розраховують на основі калькуляцій на виготовлювані технологічно схожі компоненти обладнання через розподіл основних матеріальних затрат за кожним аналізованим об’єктом на його масу, а потім установлюють усереднене значення цього показника. За необхідності даний норматив диференціюють залежно від матеріальної структури і груп склад- ності об’єктів.

Витрати на комплектуючі вироби визначають методом прямого рахунку, тобто через перемноження їхнього числа в окремому об’єкті на покупну (нинішню) ціну кожного комплектуючого виробу. Для великої специфікації комплектуючих використовують укрупнений норматив як усереднений відсоток відповідних елементів у загальній сумі витрат на комплектуючі, що визначаються на основі калькуляцій кількох технологічно однорідних об’єктів.

Заробітна плата основних робітників встановлюється за укрупненим нормативом, виходячи з її суми на один окремий технологічний вузол (станину, корпус, траверси тощо). Такий норматив може диференціюватися залежно від окремого параметра, наприклад від маси конструкції. Для врахування конструктивно-технологічної складності певних вузлів і пов’язаних з цим одномоментних трудовитрат використовують бальний метод. Сутність цього методу полягає у тому, що кожному технологічному вузлу, враховуючи рівень складності та оригінальності його деталей, об’ємності конструкції та інших технічних характеристик, присвоюють число балів, після підсумку яких отримують загальний показник складності об’єкта в балах. Як норматив застосовують питому вартість одного бала.

Накладні витрати, до складу яких входять витрати на утримання та експлуатацію машин і обладнання, цехові, загальногосподарські та комерційні витрати, визначаються за допомогою укрупненого нормативу — коефіцієнта (процента) цієї категорії витрат стосовно суми заробітної плати основних робітників.

Для успішного використання витратних методик визначення ринкової вартості машин та обладнання, у тому числі за допомогою укрупнених нормативів, необхідно систематично збирати та оновлювати інформацію по підприємствах—виробниках технічних засобів і на цій основі розробляти вартісні нормативи